Новорічна казка, яка змусить вас повірити в справжнє диво

Новорічна казка, яка змусить вас повірити в справжнє диво

«Ах, який був чоловік!» — сумно думала Нюра, сидячи за касою в «АТБ», — «Ну просто як у пісні, справжній полковник» … Руки машинально пересували товари і натискали.

— Пакетик будете брати? Товари за акцією? — день йшов своєю чергою.

«Ну чому мені так не щастить? Лєнка он, яка за першою касою, і та заміж вийшла. А вже не красуня! Нaтaшкa – гарна жiнка, але розведена, чоловік аліменти не платить, двoє дітей, мaма старенька. Нічого! Теж заміж вийшла. Хороший чоловік їй попався. Живуть всім табором і щасливі … І де вони їх знаходять?! Ну, де?»

— Чоловіче! Ви помідори на касі забули!.. Немає за що… Нічого страшного, з ким не буває…

«Ех. Треба сходити кудись. А куди? Де простій дівчині шукати свою долю? І щоб не нарватися в черговий раз. Ні, в соцмережах вона більше не знайомиться. Досить!»

…Він представився Леонідом Петровичем і вів себе дуже галантно. Писав повідомлення. Говорив компліменти. Слав малюнки й привітання. А балакали вони про все. Навіть про космос і будову Всесвіту. Нюра поділилася з ним дитячою мрією, що колись хотіла до зірок полетіти. Космонавтом стати. Але не суджено. Хоч і жила вона в Зоряному Городку, але до зірок їй виявилося все-таки дуже далеко. Рано залишалася без батька. Мати мала слабке здоров’я, але працювала на двох роботах, хотіла доньку гідною людиною виростити.

Але платили їй мало, і цього лише вистачало оплатити комуналку і закупити нехитру провізію на місяць. Нюра ходила взимку, навесні і осінню в одній і тій же курточці на «риб’ячому хутрі». Дівчата-ровесниці міняли вбрання. Міняли хлопців. Але Нюра старанно вчилася. Хотіла вступити до університету.

Проте доля приготувала дівчині сюрприз. Закінчивши школу і отримавши атестат, вона відправилася з класом гуляти по вечірньому місту. Коли повернулася, виявила, що маму відвезли в лікарню. Так вона звідти і не повернулася.

Ось де настали справжні життєві випробування для молодої Нюри. Про інститут можна було відразу забути. Треба було думати, як забезпечити себе. У «АТБ», де мама мила підлоги, дівчину добре знали. Запропонували місто касира. І ось уже п’ять років життя Нюри схоже на День бабака. Як ніби проходить однаково.

A Леонід Петрович Нюрі сподобався. Важливий такий чоловік. Ну і що, що старший за неї? Зате представницький, а іноді йому навіть пасує. Сказав, що полковник, служить на якомусь секретному об’єкті. Нюрa не здивувалася. Там, де вона живе, було багато секретних військових частин. Довго переписувалися. І одного разу він до неї приїхав. Нюра накрила стіл, посиділи.

Нюра дівчина проста, але з принципами. До весілля ні-ні. Покрутився чоловік навколо неї, та не витримував: «Дура, – каже, – чого тобі втрачати? Бач, принципова знайшлася. Так і залишишся старою дівою. Кому ти потрібна?». Посварилися вони сильно. Виставила його Нюра за поріг. А на наступний день, коли прибирала, виявила, що бабусина скринька порожня. Там лежали нехитрі золоті кільця, сережки і запас грошей «на чорний день». Схоже, що він і настав…


… На міській площі стояла ошатна ялинка. Незабаром Новий рік. Діти хлопали хлопушками і весело гиготіли, граючи сніжки. Сніг сипав так, як ніби на небі хтось розірвав подушку.

— Дівчино! Дівчино! Ви ялинку купувати будете? Дивіться, залишилися найбільш пухнасті.

Нюра не зaмітила, як ноги привели її на ялинковий базар і стояла вона вже хвилин п’ять, роздивляючись лісових красунь.

— Буду. Ось цю, – дівчина показала рукою в рябій рукавичці на одну з ялинок.

— От! Правильно. Гарний вибір! Не пожалієте, – швиденько промовив замерзлий продавець.

«Навіщо я її купила?» – думала Нюра. Так їй свято схотілося! Тільки з ким зустрічати? Вона ж зовсім одна…

— Тату! Ну, давай купимо ялинку! Ну, будь ласка! – Хлопчик років п’яти тягнув тата за рукав у сторону ялинкового базару.

— Мишко! Грошей немає. Ми вантажівку купили? Купили. Це подарунок тобі на свято. Ми домовилися, що все, більше нічого купувати не будемо. Ходімо додому. Нам ще їсти готувати треба.

— А хочеш, я тобі свою ялинку подарую? — раптом спитала Нюра, присівши перед хлопчиком. Вона жаліла, що купила деревце і не знала, що з ним робити.

— Хочу! Ой, мабуть, так не можна, – промовив хлопчик, глянувши на нахмурілого батька.

— Тьотя додому піде, до свого синочка, йому теж потрібна ялинка. А ми підемо в ліс і зламаємо гілочку. А ти прикрасиш її дощиком.

— У мене немає синочка. У мене взагалі нікого немає, – чомусь зізналася дівчина.

— А ходімо до нас! Ми з татом одні живемо. У вас – ялинка. А у нас іграшки є. У коробці на антресолі. А ще цуценя. Воно таке смішне! Йдемо, я вам його покажу, воно маленьке, але коли виросте, буде справжньою бійцівською собакою. Тaк татко скaзaв, – промовив Мишко і потягнув Нюру по засніженій дорожці.

Сніг повалив ще сильніше, здавалося, що вони опинилися в зимовій казці. Нюра підняла очі на тата хлопчика і зауважила, що він весь цей час уважно на неї дивиться. Здавалося, він впізнав дівчину.

— А це не ви працюєте в нашому магазині?

— Тату! Який магазин? Це Снігова королева! Дивись, як гарно сніг на її віях іскриться! Ходімо до нас! – Застережно скaзaв Мишко.

— І правда, якщо ви не проти, може, заглянете до нас на вогник? А то нaс тут вже зовсім снігом завалить!

— Ага! – Весело підхопив хлопчик, – І ми будемо як три сніговики: тато, мама і сніговик-син! – засміявся Мишко.

Нюра обережно кивнула і вони, взявши хлопчика за руки і усміхаючись, обережно пішли по заметеній снігом доріжці, боячись злякати Новорічний настрій.

Джерело