Історія однієї божевільної дами. Обов’язково прочитайте!

Історія однієї жінки, яка була на порозі розлучення. Вона змусить замислитися всіх, особливо тих, хто думає, що любов і теплі відчуття в їхньому сімейному житті зникли. Чоловік був інженером. Я одружилася з його спокійним характером. Але після 5 років сімейного життя, цей спокій починав набридати мені. Я, як і багато жінок, дуже люблю романтику. Але «спокій» мого чоловіка відбивався і в цьому плані. Він зовсім не приваблював романтику до наших відносин і цей стан змусив мене забути – що таке кохання. Нарешті я сказала йому своє рішення: Хочу розлучитися! Він подивився на мене здивованими очима і тихо спитав: Чому? – Немає конкретної причини, просто втомилася – відповіла я. За всю ніч він не сказав жодного слова і думав. А його статки ще більше розчарували мене в ньому. Я була одружена з людиною, яка навіть не могла нормально висловити своє невдоволення. Нарешті він спитав: Що я можу зробити, щоб переконати тебе? – Ось у тому й справа – відповіла я. Я передумаю, тільки якщо твоя відповідь на моє запитання влаштує мене. Припустимо, на самій вершині гори є одна квітка і ти знаєш, якщо зірвеш її – впадеш. Зірвав би ти її для мене знаючи, що це вб’є тебе? Він глянув на мене і сказав: Я відповім на твоє запитання завтра. Цією відповіддю він вбив останню надію всередині мене і я остаточно переконалася, що прийняла правильне рішення. Вранці, коли я прокинулася, його не було вдома. Він залишив порожню пляшку молока та під ним записку: «Кохана, я б не зірвав цю квітку тобі знаючи що помру…» І знову розчарування але я продовжувала читати: «Бо мені потрібні мої ноги, щоб бігти і опинитися вдома перед твоїм приходом, знаючи, що ти щоразу забуваєш свої ключі вдома. Бо мені потрібні мої очі , щоб показати тобі дорогу, коли ти за кермом, знаючи що ти вічно плутаєш дороги, незважаючи на те, що дуже любиш водити машину. Бо мені потрібні мої руки, щоб тримати тебе за руку або обійняти, коли потрібна моя підтримка. Але якщо хтось любить тебе більше за мене то я готовий піти і зірвати цю квітку для тебе мила … » Місцями чорнило на папері було розмазаним, я здогадувалася що він плакав коли писав це …і мої сльози теж почали капати на лист. «Якщо ти прочитала і моя відповідь влаштувала тебе, то відчини двері. Я купив твій улюблений хліб із кунжутом та молоко. Чекаю коли відчиниш двері» Я побігла до дверей і відчинила їх. Він стояв там із хлібом та молоком. Я обняла його і знала – він любить мене найбільше на світі і ніхто не покохає мене так, як він. Я вирішила залишити ту квітку на вершині гори. Мораль: Ми можемо не відчувати любов так, як на початку відносин, але це не означає, що її немає. Звичайно, квіти та романтичні хвилини потрібні для початку стосунків, але навіть якщо згодом їх не стане, фундамент кохання який вони збудували, залишиться назавжди. Джерело

Мої свекор і свекруха їли з однієї тарілки. Вода до будинку проведена не була, і для того, щоб помити посуд, цю воду потрібно було принести, нагрівати її і потім тільки мити посуд. Тому вони їли з однієї тарілки, щоб мити було менше. Свекор дуже любив свою дружину. Він підкладав в її бік тарілки кращі шматочки та говорив їй: – Їж, Катруся.Та і не тому тільки можна було зрозуміти, що він любить її. Моя свекруха була людиною дуже стриманою в почуттях і, як мені здавалося, холодною. Одного разу я запитала її: – Чому ви вийшли заміж за Олександра Івановича? Вона відповіла:- Мене по розподілу направили на Далекий Схід, де в селі стояв прикордонний загін. Уваги до мене було занадто багато. І я вирішила, що мені потрібно заміж. А Сашко був гарний, розважливий та серйозний. І з цієї відповіді я зробила висновок, що вона його не кохала. Моя свекруха дуже багато працювала, вона була директором дитячого будинку. Приходила вона додому дуже пізно. Свекор сидів на ґанку і чекав, він ніколи не вечеряв без неї. Він був невдоволений тим, що вона так пізно приходила з роботи, він гнівався. Тут у тебе сім’я, діти, а ти все на роботі — так говорив він. Я вважала, що вона не хотіла йти додому, тому що не любила його. А одного разу вона мені сказала: – Сашко гнівається, що я приходжу пізно. Але, тут є він у наших дітей, та і я приходжу, хоч і пізно. А там діти, сироти, у них нікого немає, я не можу піти від них, — їм усім потрібно помити ніжки та вкласти спати в ліжко. А ще вони хворіють і плачуть. Не можу я від них піти. І вона завжди приходила пізно, а я вважала, що вона його не любила, а він її дуже любив. А потім він помер. Спочатку вона згадувала, розповідала те, що їй у ньому не подобалося. Нібито вона сердилася на нього. А потім вона перестала. І одного разу сказала: – Не можу, зовсім не можу без нього. Життя без нього немає. А що вона любила його — цього вона не сказала. Але, я зрозуміла, що любила. Що таке любов? Хто це знає? Як зрозуміти це, як визначити? І, можливо, їсти з однієї тарілки — це не необхідність? Можливо, їсти з однієї тарілки — це і є любов. Олена Кофман Джерело

– Чекалова! Олено, чекаю на пояснення! Я стою опустивши голову, але не тому, що відчуваю себе винуватою, а тому що боюся, що пухкі пальці Степаниди Іванівни, моєї першої вчительки, якими вона розмахує переді мною, ось-ось торкнуться мого обличчя. І я не розумію, якого пояснення вона очікує від мене. Що я повинна їй пояснити, що мені семирічній здається, що перила ідеально створені для того, щоб по них з’їжджати? Що це весело і трохи хвилююче? Я намагаюся виправдатися, але сама собі не вірю. – Тобі не соромно? – питає вона. Мені чесно не соромно, але я киваю і заливаюся сльозами. Не від сорому, від безсилля перед великою і грізною тіткою, наділеною владою вимагати від мене пояснень. Шкільна лінійка. Я стою перед усіма і мене вичитує завуч. – Тобі є, що сказати на своє виправдання? А що сказати? Що я люблю читати книги, розповідати історії, танцювати, моря і океани? І зовсім не люблю хулігана Владика з «неблагополучної сім’ї» з яким я чомусь повинна робити уроки, тому що він відстає. І я спокійно після школи йшла додому до своїх книжок, а Влад по своїх хуліганських справах і ми були надзвичайно цим задоволені, поки нас не здала головна ябеда школи. Але мені потрібно якось виправдатися, що мені не цікаво з Владом, а Владу не цікаво зі мною і дуже цікаво окремо. Що Владу плювати на літературу, але він вміє метати ножі з п’яти метрів і вони всі потрапляють у ціль. Але я мовчу, і Влад мовчить, це робить нас союзниками і стає початком великої дружби. Дивно, що я знаходжу в собі сили не опускати голову і дивитися «зухвало». Прекрасним зимовим днем ​​я стояла на своєму ганку, милувалася на сніжинки, схожі на пір’я білих птахів, немов хтось на небі вибивав гігантську подушку і вона порвалась. Я їла морозиво. Пломбір. І світ був сповнений світла і теплоти. Сусідка, вигулювала своїх онуків, зміряла мене поглядом і сказала: – Як ти можеш з такими щоками їсти морозиво? Щоки зі спини видно. І у мене в голові промайнула зграя слів в своє виправдання, що у мене зріст 170 см, а важу я всього п’ятдесят кілограм, що в мені химерний коктейль з азіатських і козачих кровей, і мій тато теж кругловидий, хоча і худий. Але замість цього я дивлюся «зухвало» і кажу, щоб тітка дивилася за собою і своїми сопливими онуками. Розвертаюся і йду додому. Чую в спину: – Ось я мамі твоїй розкажу, вона тобі надає! Мені дивно чути, що можна надавати шістнадцятирічній дівчині, але вирішую промовчати. ​​ Я вже кілька років працюю в рекламному і заміжня. Мій свекор, сидячи за моїм столом і жуючи мої бутерброди раптом вирішив мені дати уроки по маркетингу. Розмову він почав з фрази: “Я хочу тебе посварити за вашу останню рекламну кампанію. Ось поясни мені… ”Мене що? Посварити? Єдина людина, яка може мене посварити за мою роботу – це людина, яка платить мені гроші. Все. Я пропоную свекру ще бутербродів. Але не допомагає. І я більше ніколи не запрошую його в гості. Вам завжди доведеться виправдовуватися. За те, що ви живете якось не так, за те, що щасливі якось не так, за те що любите якось не так. Але тільки в тому випадку, якщо ви самі вважаєте, що це якось не так і вам потрібно за це виправдовуватися. Коли хтось вимагає від вас виправдань – це значить, що хтось великий, а ви маленький. І коли ви реально маленький – цьому дуже складно протистояти. У тебе немає сил, немає можливостей, досвіду та ресурсів для цього. Коли ти великий і ресурсний, ти маєш право поступати так, як ти вважаєш правильним в даний момент. І тобі не повинно бути за це соромно. Ти маєш право не ставати маленьким тільки для того, щоб хтось відчув себе великим. Хто хоче бути скривдженим, знайде можливість образитися. Хто хоче вирости за ваш рахунок, завжди знайде за що вас «посварити». Якщо я справді винна, я кажу: «Пробач мене, що я можу зробити, щоб компенсувати завдані мною незручності». Якщо я не винна і не зробила нічого поганого, але від цього залежить моє благополуччя, я не брешу, не викручуюся і не виправдовуюсь, я говорю: «Давайте обговоримо ситуацію, що склалася і спробуємо знайти компроміс». Якщо від мене чекають виправдань з метою підняти свою значимість і підрости, то я… нічого не кажу. Це не моя війна. На неї можна не ходити. І взагалі беріть приклад з моєї мами. Коли їй говорили, яка у неї противна дитина, вона відповідала: «А нам вона подобається, ми нею пишаємося, у неї все дуже добре виходить, головне що вона щаслива». Навчіться говорити це собі в будь-якій ситуації: «А я собі подобаюся, у мене все добре виходить, я собою пишаюся і головне, що я щаслива». Будьте великими. І подобайтеся собі. Олена Пастернак Джерело

Новогодня фотосесія Мама, малюючи брови: – Коля, збирайся. Нам через годину виїзджати. Тато з дивану: – Куди? Мама: – На новогодню фотосесію в студії. Бігом, я сказала! Божена, йди мама тобі платтячко вдіне святкове. – Хутенько! Тато, чухаючи пузо: – Іра, нікуди я не поїду! Мама: – Коля, не нервіруй мене зранку. Як я, по-твоєму, маю в інстаграмі людей вітать з Новим роком?! Мені ж нема жодної толкової фотки виставити? Ти про це подумав? Канєшно, ні! Нащо воно йому?! Зато як тобі щось треба… Тато встає: – Іра, шо ти начинаєш? Не заводься! Зараз я тебе біля нашої йолки вдома клацну і буде нормальний кантєнт. Мама, не відволікаючись від дзеркала: – По-перше, не льсти собі, завести ти мене давно не можеш, вже не говорю про те, щоб «відклацать» нормально. А, по-друге, яке вдома? В нас йолка стоїть на табуретці в коридорі. Це, по-твоєму, гламур? Це я так маю на весь інстаграм спозоритись? Я ж лайфстайл блогер, а не гамно собаче! Вдівайся, не роби мені нерви, бл@ть! Божена, іди сюди! Сідай, доця, гарне плаття, правда? Блистить! Тато: – Я, Іра, не поняв, ти оце щойно про «відклацать» не фотки мала на увазі, правда ж? Мама: – Коля, сведр в шкафу, чисті труси на батареї. Рєщє давай! Божена, не витирай кози об плаття! Тато виймає щось з шафи: – Іра, що це за сведр?! Я таке не вдіну. На ньому олень намальований. Мене пацики засміють. Мама: – Коля, Олень – то твоє тотемне животне. Не вий@буйся, прошу, вдівайся. Глянь чи стрєлки рівні накрасила, ану? Тато дивиться на маму і рже: – Ірка, ну ти і напацькалась? Чого в тебе стрєлки закінчуються на вісках? Я знаю на кого ти похожа! Точно, на Тутанхамона! Памятаєш, ми передачу бачити про його саркофаг? Це ти цим так вдохновилась, да? А це шо шиньйон? Ну Бейонсе прям! Мама шепче, щоб дитина не почула: – Іди нах@й, Коля. Божена, я тобі шо сказала? Шо мама тобі казала? Не відривай етикетку від плаття, закинь її за шиворот. Мені ще його назад в магазин вертать після фотосесії. Божена: – Я хочу какать. Мама вдіває пальто: – Доця, клич тата, я вже взута. Їдемо! Де твоя шапка? Коля!!! Тато, шукаючи ключі від машини: – Та йду! Не віщи! Задовбала, точно, як її маманька… Мама з лєснічної площадки: – Я все чую, придурок! Не чіпай мою маму! То свята жінка!.. На фотосесії: Фотограф: – Станьте біля ялинки, обійміться, посміхайтесь, дивіться в камеру! Мама, посміхаючись: – Коля, хватить чухаться! Тато: – Та сведр кусючий, зараза! Вже вавки собі на шиї роздер. Іра, ще довго? Тут жарко, в мене піт по дупі тече… Мама посміхаючись: – Ми тільки почали. Не ний! Ми ще навіть на санках у каміна не сфоткались, а тобі вже млосно, як дитина мала! Фотограф: – …посміхаємось! Мама крізь посмішку: – Коля, ти, бл@ть, можеш на мене не дихать?! В мене заре туш потиче? Фотограф: …голову ліворуч, посміхаємось! Тато, дивлячись в камеру: – Іра, не мотиляй тим шиньйоном! Зараз мені очі виб’єш! Боже, коли це кончиться?! Божена: – Я хочу какать! Фотограф: – Татко, візьміть доцю на плечі. Мама, станьте біля них праворуч і вдавайте, що розпаковуєте подарунок. Так, саме так, більше емоцій, добре… Тато позуючи: – Ірка, ти шо перднула? Мама, не випускаючи бутафорський подарунок з рук: – Ти ідіот чи шо, я не можу понять? Тато: – Та смердить щось, труба. Чуєш? Фу, як здохло шось… Божена: – Я покакала. Мама криком: – Божена, ти шо? Я тобі скільки раз казала, треба проситись! Не доходить? Дівка здорова, сере в штани! Як не стидно! Іди стань там в куточку і чекай нас, ще годинка і буде все. Фотограф: – Тато, мамо, вилазьте на ліжко і вдавайте, що б’єтесь подушками. Так, ігриво! Мама, більше грації! Тато, дивіться в кадр! І скажіть, будь-ласка, вашій доці, щоб не лизала гірлянду на ялинці… Мама знов кричить: – Божена, зараз дам по дупі! Шо це за дитина, я не знаю. Коля, не махай мені подушкою перед мордою. Мене не буде видно в кадрі. Тато в пів голоса: – Іра, це якесь іздєватєльство… Скільки ти за це заплатила? Мама: – 200$ (збрехала, бо насправді 400$) Тато: – Тобі п@зд@ дома… Фотограф: – Тато, більше руху! Бийте маму подушкою, бийте! Мені треба екшин! Більше емоцій! Звільніть вашу пристрасть! Мама крізь посмішку, мотиляючи подушкою і намагаючись відтопирити попу: – Ти чуєш, шо тобі людина каже?! Шо ти, як колка ковтнув! Бий нормально! Бий! Тато замахується подушкою із-за вуха: – На!!!! На!!!! На!!!! Мама падає з ліжка. Підводиться. Шиньйон набакір, накладні вії відпали, одна висить над губою: – Ай, ти що, больний? Ти мені ледь ключицю не зломав, придурок кончаний! Фотограф: …думаю, досить. Зробила багато вдалих кадрів, буде з чого вибрать. Дякую! Тато, з полегшенням: – Слава Богу! Божена, вийми новорічну іграшку з рота і віддай тьоті. То не наше. Бери курточку. Поїхали додому! Їдуть в машині мовчки. Обісрана Божена заснула на задньому сидінні.Мама, перериваючи тишу, починає плакать: – Я не можу повірить, що ти мене вдарив, Коля. Я просто в це отказуюсь вірить! Тато: – Ірка, ну ти і мозгоклюйка! Ти мене сама просила? Просила! Екшин -х@єкшин вам подавай! І я ще й винен. Ну кабздєц! Мама витирає сльози: – Це кінець. Я забираю малу і йду до батьків жить! Тато: – Ага! Йди! Шиньйона не забудь, приморочена! Через два тижні у маминому інстаграмі з’являється свіже новорічне фото, на якому вся сім’я обіймається біля студійної ялинки, тримаючи в руках бенгальські вогні. Підпис до фото «Друзі, з Новим роком! Пам’ятайте, нема нічого важливішого за любов і сім’ю! Бережіть і поважайте один одного. Дякую тобі, коханий, за розуміння і підтримку. Ти в мене найкращий. Завжди поряд, завжди надихаєш бути ніжною та люблячою. Дякую фотографу, що зовсім випадково підловила спонтанний момент нашого сімейного щастя. Непостановочні кадри – найкращі Ставте лайки, якщо вам сподобалось це фото Ваша Іріша Даймонд» Люди і джентельмени, у вас вже була новорічна фотосесія? Розповідайте, як все пройшло. Цілую в рота! Автор: Катя Бльостка (Kateryna Burrell) Джерело

Я помер майже 9 років тому. Але я пишу вам не для того, щоб розповісти, як мені тут живеться. Я пишу, щоб розповісти вам свою історію. Історію моєї великої любові. І ще хочу сказати, що любов не вмирає. Навіть на тому світі. Навіть якщо її намагаються вбити, навіть якщо цього захочете ви. Любов не вмирає. Ніколи … Ми познайомилися 31 грудня. Я збирався зустрічати Новий рік зі своєю дружиною у своїх старих друзів. Моє життя до її появи було настільки нікчемним і непотрібним, що дуже часто я запитував себе: «Для чого я живу?». Робота? Так, мені подобалося те, чим я займався. Сім’я? Я дуже хотів мати дітей, але у мене їх не було. Тепер я розумію, що сенс мого життя був – в очікуванні цієї зустрічі. Я не хочу описувати її. Вірніше, я просто не зможу описати її, щоб ви дійсно зрозуміли, яка вона. Тому, що кожна буква, кожна сторінка мого листа просякнута любов’ю до неї і за кожну вію, що впала з її сумних очей, за кожну сльозинку я готовий був віддати все. Отже, це було 31 грудня. Я відразу зрозумів, що пропав. Якби вона прийшла одна, я б не посоромився своєї третьої дружини підійшов би до неї в першу хвилину нашої зустрічі. Але вона була не одна. Поруч з нею був мій найкращий друг. Знайомі вони були всього пару тижнів, але з його вуст я чув про неї дуже багато цікавого. І ось, тепер, я побачив її. Коли пробили куранти, і були вимовлені тости, я підійшов до вікна. Від мого дихання вікно запітніло, і я написав: «ЛЮБЛЮ». Відійшов подалі, і напис на очах зник. Потім знову було застілля, тости. Під вікно я повернувся через годину. Я подихав на нього і побачив напис: «ТВОЯ». У мене підкосилися ноги, на кілька секунд зупинилося дихання … Любов приходить тільки раз. І це людина розуміє відразу. Все, що було в моєму житті до цього дня – була мішура, сон, марення. Але життя моє почалася саме в той новорічний вечір, тому що я зрозумів, я побачив в її очах, що цей день – теж перший в її житті. Другого січня, ми переїхали в готель, і планували купити свій маленький куточок. У нас увійшло в звичку писати один одному на вікнах записки. Я писав їй: «Ти – мій сон». Вона відповідала: «Тільки не прокидайся!». Найпотаємніші бажання ми залишали на вікнах у готелі, в машині, у друзів вдома. Ми були разом рівно два місяці. Потім мене не стало. Зараз я приходжу до неї лише коли вона спить. Я сідаю до неї на ліжко, я вдихаю її запах. Я не можу плакати. Я не вмію. Але я відчуваю біль. Не фізичний, а душевний. Всі ці вісім років вона зустрічає Новий рік одна. Вона сідає біля вікна, наливає в келих шампанського і плаче. Ще я знаю, що вона продовжує писати мені записки на вікнах. Кожен день. Але я не можу їх прочитати, тому що від мого дихання вікно не запітніє. Минулий Новий рік був незвичайним. Не хочу розповідати вам секрети потойбічного життя, але я заслужив одне бажання. Я мріяв прочитати її останній напис на склі. І коли вона заснула, я довго сидів біля її ліжка, я гладив її волосся, я цілував її руки … А потім підійшов до вікна. Я знав, що у мене вийде, я знав, що зможу побачити її послання – і я побачив. Вона залишила для мене одне слово «відпускаю». Цей Новий рік буде останній, який вона проведе на самоті. Я отримав дозвіл на своє останнє бажання, в обмін на те, що я більше ніколи не зможу до неї прийти і більше ніколи не побачу її. У цей новорічний вечір, коли годинник проб’є північ, коли навколо всі будуть веселитися і вітати один одного, коли весь Всесвіт замре в очікуванні першого дихання, першої секунди Нового року, вона наллє собі в келих шампанського, піде до вікна і побачить напис «відпускаю» . Джерело

Таня втомилася. Вже 6 років вона була самотньою. З того часу, як її покинув чоловік. Дочка рік тому вийшла заміж, виїхала в інше місто. Тані було лише 42 – чудовий вік для жінки. Друга молодість. Таня була чудовою господинею, неймовірно смачно готувала, її солоні огірки з помідорами всі вважали шедевром. А кому робити ці огірки? На балконі вони так і стояли лавами нерухомих банок. «Не гинути ж мені на самоті, такій красивій!» – казала Таня подругам. А ті відповіли: «Ні! Шукай чоловіка! Довкола повно самотніх мужчин». Одна з них і порадила Тані агентство «Найкращий чоловік». Таня подумала, що звертатися до агенції — якось ницо й безглуздо, але з іншого боку — тобі вже 42, і як її дратувала ця цифра. Старий бабусин годинник деренчливим звуком відчеканював на стіні час, що втікав. І Таня прибула до агентства. Привітна пані в малинових окулярах озвалася: – У нас дійсно найкращі чоловіки. Давайте разом переглянемо в нашій базі, сідайте поруч! – Та так вони всі красені, — усміхнулася Таня. – А як дізнатися більше про людину? Як зрозуміти, що вона — твій найкращий чоловік? – У нас все продумано, — відповіла жінка. – Ми видаємо вам його на тиждень. Достатній термін, щоб зрозуміти — ваш чи ні? Варто продовжувати чи іншого шукати. – Кого видаєте? – Чоловіка! – Як це? – Так! Тиждень він живе з вами. Слухайте, ми тут не наречені сором’язливі, в нас усе серйозно. А маніяків і божевільних у нас немає. І Таня зненацька зацікавилася. Їй страшенно сподобалася ця ідея. Разом з малиновою дамою вони вибрали п’ять кандидатів. Таня заплатила невелику суму, поспішила додому. Перший повинен був з’явитися вже сьогодні ввечері. Таня одягнула зелену сукню — кольору надії. І сережки, з діамантами, які так рідко виймала зі старої скриньки. Дзелень! – дзвінок у двері. Таня спершу зазирнула у вічко. І побачила троянди. Вона навіть ледь чутно запищала від радості. Відчинила двері. Чоловік був елегантний, такий, як на фото. Вони сіли за стіл, Таня наготувала різної смакоти. Букет вона поставила в центр столу. Таня крадькома позирала на приємного гостя і думала: «Все! Інших і не треба. Цей!» Почали їсти салат. Майбутній чоловік скривився: «А чому так пересолила?». Таня зніяковіло посміхнулася, подала йому запечену качку. Майбутній чоловік пожував шматочок: «Твердувата…». Йому не сподобалося й все інше. За клопотами Таня забула про головне — вино, вона довго його вибирала. Розлила, сказала: «Ну, за знайомство!». Гість понюхав келих, трохи відпив: «Дешеве якесь». Піднявся: «Ну, поглянемо, що у тебе з плануванням…» Таня взяла букет, простягнула йому: «Я троянди взагалі не люблю. До побачення”. Вночі Таня трохи поплакала, їй було прикро. Але попереду ще чекали чотири зустрічі. Другий суджений з’явився наступного вечора. Увійшов впевнено: «Ну привіт!». Від нього пахло горілкою. Таня запитала: «Уже десь відсвяткував нашу зустріч?» Той посміхнувся: «Ой, та що ти починаєш! Слухай, телевізор в тебе є? Там зараз матч починається. Динамо — Шахтар. Заодно і обговоримо все». Таня різко відповіла: «Телевізор вдома будеш дивитися». Вночі знову заплакала самотиною. Ні. Не він — не її найкращий чоловік. Через день прийшов третій кандидат. Не красень, стара куртка, неохайні нігті. І черевики в болоті. Таня вже подумувала, як би чемно його випровадити. Але все ж спершу вирішила нагодувати. Той їв жадібно, швидко і дуже розхвалював Таню. Вона навіть зніяковіла. Принесла закрутки. «Господи! – вигукнув некрасивий. – Це ж — найкраще, що я їв за життя!» І тут пробив бабусин годинник. Він прислухався: «Це що за скрегіт?». Він пройшов до кімнати, став на табуретку, оглянув годинник: «Зараз я його швидко! Є інструменти?» І незабаром годинник вже лунав чисто і дзвінко, Тані було радісно чути такий ніжний звук. Вона подумала, що це знак. Некрасивий і повинен стати її чоловіком. А він непоганий, хазяйновитий, руки золоті, а те, що черевики і нігті не дуже — дрібниця, відмиє, почистить. До того ж він був третім, щасливе число. Невже він — її найкращий чоловік? Тепер на них чекала ніч. Так, Таня до неї підготувалася, відвідала салон краси, постелила сексуальну білизну з великими трояндами (вона ж насправді любила їх). Коли Таня вийшла з ванної — її гість вже дрімав на ліжку, навіть не роздягаючись. Таню це не збентежило. Вона поглянула на нього, сонного, з ніжністю: «Втомився, бідний». І обережно лягла під ковдру поруч. А потім почався жах. Цей майстер почав хропіти. Віртуозно, потужно, насичено. Таня накривала подушкою себе, потім його, потім перевертала сонне тіло — нічого не допомагали. Вона не спала цілу ніч, вона страждала. Вранці гість вийшов на кухню, де сиділа похмура Таня: «Ну то що? Давай я з речами сюди переїду вже ввечері?» Таня похитала головою: «Ні, вибач. Ти гарний, але… Ні! » Четвертий, бородатий, здався Тані героєм старого доброго кіно про геологів. Вона навіть дозволила йому курити прямо на кухні. Бородач затягнувся, сказав: «Таню, тільки треба домовитися відразу. Я — чоловік вільний. Я люблю риболовлю, люблю з друзями кудись зганяти. І не люблю, коли мені безнастанно телефонують і запитують — де ти, де ти? Добре?” Таня поглянула, як він струшує попіл в горщик з орхідеєю, запитала: «Може, ти ще й до інших жінок будеш їздити?» Бородач посміхнувся: «А чому ні? Я ж кажу — свобода! Це нормально для мужика». Після нього Таня довго провітрювала кухню. У неї боліла голова, вона відчувала, що дуже втомилася, ніби з неї викачали три літри крові. Вона навіть не взялася мити посуд. Вранці Таня розплющила очі, за шторами було сонячно, цвірінькали радісні горобці. Таня раптом зрозуміла, як їй добре. Субота. Вона нікуди не поспішає, ніхто їй не заважає, ніхто не бубонить, не шарудить, не хропе. Посуд? Та помиє, коли хоче. Спокій і свобода. І тут пролунав дзвінок: «Тетяно! Турбує агентство «Найкращий чоловік». У вас сьогодні ще один кандидат, пам’ятаєте? Він чудовий, цей вже точно ваш!» Тетяна буквально закричала в трубку: «Викреслюйте мене! Видаляйте з бази! Нікого більше! Найкращий чоловік — той, якого немає!» І з реготом розсунула штори. Джерело

В одному із штатів Судану, вчителька вирішила мотивувати своїх учнів до хорошого навчання і в якості подарунку, вручити накращому учневі нове взуття. В школі вчились діти із дуже бідних сімей і практично всі були погано вдягнуті і взуті. Дітям сподобалась ця ідея. Всі почали писати твір, в очікуванні отримати приз. Протягом пів години всі учні написали свої роботи і почали їх здавати. Прочитавши всі твори, вчителька була збентежена, кому подарувати подарунок? Всі роботи учнів були достойні найвищої оцінки. Вона запропонувала потягнути жереб кожному учневі і попросила щоб кожен написав своє ім’я на листочку. Кожна дитина, виконала вимогу вчительки і кинула листочок в коробку. Змішавши всі листочки, вчителька витягнула один і назвала ім’я “переможця” – Вафаа Абделькарім!! Всі діти зааплодували в долоні і почали щиро її вітати. Дійсно, дівчинка була достойна цього подарунка. Вона ледве виходжувала в старих як хлам порваних чобітках. Але це не завадило їй бути однією з найуспішних учениць школи. Коли вчителька повернулась додому вона розповіла своєму чоловіку цю історію….. і заплакала….. Чоловік здивувався. Він не розумів, чому дружину так сильно збентежила ця історія і чого вона плаче. Відповідь дружини вразила чоловіка і заставила заплакати і його! Правда в тому, що коли вона подивилася інші листочки в коробці з іменами, абсолютно на всіх листочках було написано ім’я “Вафаа Абделькарім”! Діти розуміли, що всім їм було необхідне взуття, але стан черевиків Ваффаа був вкрай критичним. І незважаючи на свою потребу, кожен із них вирішив віддати цей подарунок однокласниці. Сауле Азім ЗАПИТАННЯ: Чи здатні наші діти на таке?

Це була остання крапля, яка переповнила її чашу терпіння. – Все! Досить! Мамо, я так більше не можу жити! – несамовито закричала Маргарита на кухні, і тільки потім Степан відчув запах горілої пластмаси. Він кинувся на голос дружини і побачив, що на кухні були двоє – дружина, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, і восьмидесятилітня теща, яка дивиться нерозуміючими очима чому кричить дочка. – Що знову сталося? – спокійно запитав Степан, хоча він і сам вже зрозумів, що сталося. – Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту і запалила газ! – вигукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона спалила чайник, вона могла спокійно влаштувати пожежу! А якби нас не було вдома? Все, я так більше не можу. Я завтра ж почну оформляти її в будинок для людей похилого віку. Теща, почувши таке, подивилася на дочку дивними очима і мовчки пішла в свою кімнату. – Ти це серйозно? – запитав Степан у дружини. – Ще й як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити на підвищених тонах. – Скільки можна це терпіти? У мене вже сил ніяких немає! – Скільки потрібно терпіти, стільки і можна. Це ж твоя мати. – Степан акуратно взяв з рук дружини спотворений чайник і посміхнувся. – А за чайник не переживай, я тобі новий куплю .- Не заспокоюй мене, – нервово огризнулася дружина. – Мені на роботі давно радять здати її в притулок для старих. А я все тебе слухаю. Але тепер я буду діяти. Інакше вона спалить нам квартиру, і ми разом з дітьми підемо на вулицю. – Ну, спалить, так спалить … – Степан знизав плечима. – Значить, така у нас доля … Просто, тепер нам потрібно перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І будемо терпіти далі. – Досить знущатися наді мною! – Дружина закрила свої вуха руками. – Всі з мене знущаються. І мама, і ти … Я так більше не можу … – А я і не знущаюся. Вона твоя мама, і значить, ми зобов’язані дбати про неї. Деменція – це старече. Це не лікується. До речі, і ми з тобою коли-небудь можемо цим захворіти. – Ні, я не зобов’язана таке терпіти … – перебила його Маргарита. – Будинки для старих людей для того й існують, щоб полегшувати життя здоровим людям. Я хочу спокійно жити. Розумієш ти це, чи ні? Я маю право пожити спокійно? – Ні, – твердо сказав Степан. – Що ні? – Я не дозволю тобі цього зробити. Ми з тобою повинні пройти це випробування до кінця. Воно дано не просто так. – Говори що хочеш, але на цей раз я поступлю так, як вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма доступними засобами захищати своє вогнище. І я його буду захищати. – А те, що вона твоя мама, тебе це вже не хвилює? – Я буду її відвідувати. Кожен місяць. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею буде стежити кілька пар очей, її будуть годувати тим, що потрібно людям похилого віку. Вона ще й спасибі нам скаже. Ось побачиш, що скаже. Тут я на неї кричу, а там працюють спеціальні люди, у яких не нерви, а сталеві канати. А мої нерви вже на межі. Все! Досить мене вмовляти. Я не дитина. – Добре, – раптом кивнув він. – Нарешті, ти погодився, – зітхнула полегшено Маргарита. – Я прямо зараз піду за однією адресою. Я вже наводила деякі довідки, і знаю, з чого треба починати … – Добре … – знову кивнув Степан. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні. – Куди підеш? – не зрозуміла вона. – Ще не знаю. Напевно, поки що до брата. У нього якраз Танька поїхала до доньки в інше місто, щоб допомагати з онукою. – Стривай! До якого ще брата ти зібрався? – До Володьки … – Я зрозуміла, що до нього. А чого це ти до нього намилився? – Маргарита не розуміла, що задумав чоловік. – Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я. – Спокійно сказав Степан. – Назавжди. – Ти, що з глузду з’їхав? – Дружина стала повільно осідати на стілець. – Ти мене, кидаєш, чи що? – Ні, я не тебе кидаю. – А кого? – Я кидаю незнайому мені досі жінку, що задумала кинути безпорадну маму, яка випадково опинилася в страшній біді. – Степан теж сів на табурет навпроти дружини. – Розумієш, Рито, я все можу тобі пробачити – слабкість, грубість, байдужість, навіть нелюбов. Але здатність вчинити зраду по відношенню до найріднішої людини … Ні … Пробачити це – вище моїх сил … – Це ж не зрада. – В очах Маргарити заблищали сльози. – Це безсилля … Це страшна втома … Це страх зійти з розуму … – І знову – ні. – захитав головою. – Ти сама собі брешеш. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш з власною матір’ю, значить, ти це коли-небудь зможеш зробити і зі мною, і навіть з будь-яким з наших дітей … Навіщо мені чекати цього моменту? Краще піти раніше … – Ти що говориш? – лице Маргарити раптово потемніло. – Причому тут ти і наші діти? – Притому. Якщо ти втомилася, візьми відпустку і їдем на море. Я тобі слова не скажу. Я ж розумію, що сили у людини іноді виявляються на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватися. А людяність в людині – вона або є – або її нема. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так думаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній будуть бачити тільки божевільну … Моє серце вже зараз готове розірватися від сорому … – І що ж мені робити? – спустошеним голосом запитала Маргарита. – Знову терпіти? – Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник, і зроби матері чай … Вона, здається, дуже хотіла чаю … Розповіді Анісімова Джерело