Чудова італійська притча про бідняка

Людина потрапляє на небо, і Ангел веде її по золотих вулицях повз величезних дорогоцінних будинків. Біля одного величезного палацу людина зупиняється і вигукує: – Ох, який прекрасний палац, напевно, це мій. Ангел: “Ні, мій друже, йдемо далі”. Наступний палац вже трохи менший, але теж гарний. Людина запитує: – Ох, напевно, це мій буде дім? Ангел: “Ні”. Наступний палац ще менший, але весь у діамантах, алмазах. Людина: Спасибі тобі за цей палац! Ангел: “Але це – не твій палац”. Підходять вони до покошенного дерев’яного будинку, в якому навіть вікон немає. Людина його навіть не помічає. Тоді Ангел каже: – Ось твій будиночок. Людина: – Але … чому так? Ангел: “Який матеріал подавали знизу, з такого тут і будували”. Джерело

Прийшовши до храму, один чоловік почав молитися: Господи, прошу: зроби мене знаряддям миру. Я хочу, щоб був мир і спокій у світі, щоб всюди панувала любов, хочу Тебе наслідувати, бути як Ти! Дивним було те, що Господь, коли вислухав цю молитву, дуже загадково посміхнувся, а чоловік помолившись вийшов із храму. Тут задзвонив мобільний телефон. Це була його дружина, вона запізнювалась на визначену годину. Чоловік теж спішився на дуже важливу зустріч – і тут ще треба дочекатися дружини. Він почав сваритися на неї, вираз його обличчя був суворий. Ще й хтось по дорозі його випадково штовхнув. І знову лайка, згадуючи всіх і все. Чоловік сварився, а Господь знову посміхнувся. Тепер Його усмішка була вже зрозуміла. Tак, люди спочатку просять і обіцяють, а через деякий час роблять зовсім протилежне. Коли хочеш боротись за мир у світі, спочатку навчись закривати тихо двері. Коли хочеш, щоб була любов і повага серед людей, почни з себе. Можливо, ти станеш камінцем, кинутим у тиху воду і сколихнеш серця людей своєю поведінкою, своїм життям. Можливо, коли ти згадаєш свої молитви, ти також захочеш загадково посміхнутися. Джерело

Одного разу до Майстра прийшов молодий юнак і сказав: – Я прийшов до тебе, бо відчуваю себе настільки жалюгідним і нікчемним, що мені не хочеться жити. Всі навколо стверджують, що я невдаха, тюхтій і ідіот. Прошу тебе, допоможи мені! Майстер, мигцем глянувши на юнака, квапливо відповів: – Вибач, але я зараз дуже зайнятий і ніяк не можу тобі допомогти. Мені потрібно терміново владнати одну дуже важливу справу, – і, трохи подумавши, додав: – Але якщо ти погодишся допомогти мені в моїй справі, то я із задоволенням допоможу тобі з твоєю. – З … з задоволенням, Майстре, – пробурмотів той, з гіркотою відзначивши, що його в черговий раз відсувають на другий план.– Добре, – сказав Майстер і зняв зі свого лівого мізинця невелике кільце з гарним каменем. – Візьми коня і скачи на ринкову площу! Мені потрібно терміново продати це кільце, щоб віддати борг. Постарайся взяти за нього побільше і ні в якому разі не погоджуйся на ціну нижче золотої монети! Йди і повертайся якомога швидше! Юнак взяв кільце і поскакав. Приїхавши на ринкову площу, він став пропонувати кільце торговцям, які з великою цікавістю розглядали його товар. Але варто було їм почути про золоту монету, як вони тут же втрачали до кільця будь-який інтерес. Одні відкрито сміялися йому в обличчя, інші просто відверталися, і лише один літній торговець люб’язно пояснив йому, що золота монета – це занадто висока ціна за таке кільце і що за нього можуть дати хіба що мідну монету, ну в крайньому випадку срібну. Почувши слова старого, юнак дуже засмутився, адже він пам’ятав наказ Майстра ні в якому разі не опускати ціну нижче золотої монети. Обійшовши весь ринок і запропонувавши кільце добрій сотні людей, юнак знову осідлав коня і повернувся назад. Сильно пригнічений невдачею, він зайшов до Майстра. – Майстре, я не зміг виконати твого доручення, – з сумом сказав він. – У кращому випадку я міг би виручити за кільце пару срібних монет, але ж ти велів не погоджуватися менше ніж на золоту! А стільки це кільце не вартує. – Ти тільки що вимовив дуже важливі слова, синку! – відгукнувся Майстер. – Перш ніж намагатися продати кільце, непогано було б встановити його справжню цінність! Ну а хто може зробити це краще, ніж ювелір? Скачи-но до ювеліра та запитай у нього, скільки він запропонує нам за кільце. Тільки, що б він тобі не відповів, не продавай кільце, а повертайся до мене. Юнак знову виліз на коня і відправився до ювеліра. Ювелір довго розглядав кільце через лупу, потім зважив його на маленьких вагах і, нарешті, звернувся до юнака: – Передай Майстру, що зараз я не можу дати йому більше п’ятдесяти восьми золотих монет. Але, якщо він дасть мені час, я куплю кільце за сімдесят, враховуючи терміновість угоди. – Сімдесят монет?! – юнак радісно засміявся, подякував ювеліру і щодуху помчав назад. – Сідай сюди, – сказав Майстер, вислухавши жваву розповідь хлопця. – І знай, сину, що ти і є це саме кільце. Дорогоцінне і неповторне! І оцінити тебе може тільки справжній експерт. Так навіщо ж ти ходиш по ринку, очікуючи, що це зробить перший зустрічний? Джерело

Жив собі чоловік. Була в нього одна цікава особливість: йому яблука завжди падали прямо в руки. Він проходив повз яблуні, протягував руку – і обов’язково ловив одне яблуко. Те, яке він хотів, і прямо в руку! Усі дивувалися. І, звісно ж, хотіли дізнатися – як так виходить. А чоловік пояснював: “Я вмію хотіти. Я хочу, щоб яблуко впало, і воно падає”. Люди теж хотіли, але їм яблука в руки не падали. – Ви не вмієте правильно хотіти, – відповідав їм чоловік. Люди не розуміли, витріщали очі, хотіли, але, мабуть, якось не так як треба. Усі почали дратуватися: ніхто не міг повторити подвиг цього дивака. Почали називати його чаклуном і навіть подумували спопелити своєю заздрістю. Тоді чоловік вирішив навчити цих невігласів правильно хотіти. – Попереджаю зразу, мій урок не полегшить вам життя. Скажіть мені, як ви вмієте хотіти? – Ну…ми думаємо: добре було б, якби яблуко впало нам в руки. Думаємо дуже завзято, молимось Богу… Не грішимо, робим хороші справи. Загалом, робимо так, як нас вчили, – майже хором мовили люди. – І все? А ось як хочу я, – сказав чоловік, дістаючи паралельно шнурки, пружини, цвяхи та шурупи. – Я хочу, щоб яблуко впало, і роблю для цього все. “Чаклун” почав пояснювати про пристрій, який треба кріпити до яблука і проходити повз у точно зазначений час; натискати на прожину і ловити яблуко. – Це нечесно, – сказали люди. – Чому ж? Я хочу і моє бажання здійснюється! Джерело