Чудова італійська притча про бідняка

На краю поля стояли Любов і Розлука і милувалися молодою парою. Розлука говорить Любові: – Закладаємося, що я їх розлучу? – Любов відповідає: – Стривай, дай я зроблю до них всього один підхід, а потім ти можеш підходити до них стільки, скільки захочеш – і тоді ми побачимо, чи зможеш ти їх розлучити. Розлука погодилася. Любов підійшла до молодої пари, доторкнулась до них, заглянула в їхні очі і побачила, як між ними пробігла іскра… Любов відійшла і каже: – Тепер твоя черга. Розлука відповіла: – Ні, зараз я нічого не можу зробити – зараз їх серця наповнені любов’ю. Я прийду до них пізніше. Минув час. Розлука заглянула в будинок і побачила молоду матір з немовлям, батька. Розлука сподівалася, що любов вже пройшла і тому з надією переступила поріг їхнього будинку. Але, заглянувши в їхні очі, вона побачила Подяку. Розлука повернулась і сказала: – Я прийду до них пізніше. Минув час, Розлука знову з’явилася до них – у будинку шуміли діти, з роботи прийшов втомлений чоловік, мати заспокоювала дітей. Розлука сподівалася, що вже тепер-то вона точно зможе їх розлучити – адже за цей час і Любов і Подяка вже давно повинні були вивітритися з їх сердець. Але, заглянувши в їхні очі, вона побачила Повагу і Розуміння. – Я загляну пізніше, – сказала Розлука. Минув час. Знову прийшла в їхній дім Розлука. Дивиться вона – діти вже дорослі, сивий батько пояснює щось своїм дітям, дружина щось готує на кухні. Глянула в їхні очі і розчаровано зітхнула: вона побачила в них Довіру. – Я прийду пізніше, – сказала Розлука і вийшла. Минув ще час. Заглядає знову Розлука в будинок, дивиться, а там бігають онуки, біля каміна сидить, похнюпившись, старенька жінка. Розлука дивиться і думає про себе: – Ну от, схоже, мій час настав. Хотіла вона було зазирнути старенькій в очі, але та встала і вийшла з дому. Розлука пішла за нею. Незабаром прийшла старенька на цвинтар і сіла біля могили. Це була могила їїчоловіка. – Схоже, я запізнилася, – подумала Розлука, – час зробив за мене мою роботу. І Розлука заглянула в заплакані очі старенької. А в них вона побачила Пам’ять – Пам’ять про Любов, Подяку, Повагу, Розуміння і Довіру… Джерело

Одного разу старець побачив змію, що гине у вогні, і вирішив витягнути її з полум’я. Коли він зробив це, змія вкусила його, завдавши нестерпного білю. Він відкинув змію, і вона знову впала у вогонь. Тоді старець схопив металеву залізяку, витягнув змію з полум’я і врятував їй життя. Один з учнів, який спостерігав за цим, шанобливо звернувся до нього: “Отче, ця змія вкусила тебе, чому ти як і раніше намагаєшся врятувати її?” Старець відповів: “Натура рептилій – кусати, але це не повинно змінювати мою натуру – допомагати”. Не міняйте своєї сутності тільки тому, що хтось поранив вас. Не втрачайте свого доброго серця. Джерело

У парку прогулювалась молода мама з дитиною. Дитя лежало спокійно у візочку. Неподалік під деревом сидів на лавці чоловік похилого віку і спостерігав за всім, що діється довкола. Мати із дитям, зупинившись біля нього, вибачилась і попросила дозволу сісти на лавці. Чоловік щось буркнув незрозуміло. В цю ж мить пролунав телефонний дзвінок. Жінка взяла телефон і відповіла. Бесіда була короткою, бо дитина почала плакати і вимкнула мобільник, сказавши: “вибач, я мушу бути біля дитини. Тобі пізніше зателефоную”.Зворушливо було спостерігати, як вона нахилилась до дитяти і прошепотіла: “Прости мені …все добре. Я тут, біля тебе”. Дитина заспокоїлась. Жінка сіла знову на лавку і вже в друге звернулась до похилого чоловіка, що дивно дивився на молоду маму. Вона не сміливо сказала: “Простіть будь-ласка, що потурбували ваш спокій”.Нарешті чоловік вимовив чітко слова: “Я вже спостерігаю за тобою 5 хвилин. І за цей час ти постійно у всіх просиш вибачення. Навіть за те, в чому ти не винна.Чому?”Жіночка зніяковіла… Опустила свої щирі оченята і єдине, що промовила: “Простіть…” “Ось, бачиш, ти знову просиш вибачення” – буркнув він.Далі була тиша. Спершись руками на палицю, він схилив свою голову і продовжив із зітханням: “Твоя дитина буде щасливою. Адже змалку чує слово “Вибач”. Я його мало чув, а ще менше його говорив. Може тому моє життя було наповнено конфліктами, суперечками, злобою, гнівом… не було миру…Ось, тепер я на схилі віку і мені досі важко сказати “прости”, “пробач”, “я провинився”. Ці слова знищують, гнів, заздрість, помсту, ненависть, все, що нищить мирні і добрі стосунки.”Жінка далі мовчала, немов щось очікувала.Було видно, що з глибоких старечих очей по зморшках стікає сльоза. Знову запанувала тиша. В очах молодої мами теж було видно блиск… розчулилась.Старушок припіднявся із зусиллям і прошепотів: “ох… та вже… прости мені”. Він помаленьку відходив, а вона спокійно дивилась на свою дитину і думала: “Нам важко робити те, що нас не навчили, але ніколи не пізно почати те, що прикрашає твою людяність”.Попросити прощення – це не є вияв слабості, це вияв любові, яка лікує зранення і береже єдність. Інколи запитуємось себе: а хто має просити першим прощення? А відповідь проста: той, хто має більше милосердя. Джерело

Дитячий майданчик. Дві дівчинки гойдаються на гойдалках і ведуть неквапливу, світську бесіду. — Щось давно ніякого свята не було, – задумливо говорить одна. – Шкода! — Мені не шкода, – каже друга. — Ти свята не любиш?! — Люблю! Дуже! У мене їх повно, кожен день – свято! — Не може бути! — Може. Ми святкуємо Дня народження. — День народження, ти хотіла сказати. — Дні народження ми теж святкуємо, але рідко, тільки раз на рік. А Дня народження – кожен день. Мій тато це свято вигадав. — І як ви його святкуєте? — Дуже просто! Тато будить вранці мене і маму, ми всі біжимо на кухню, беремо склянки з водою і тато каже тост: «Чудовий день сьогодні народився! Нам з ним дуже пощастило! За Новий День!» І ми п’ємо воду, їмо мед і співаємо якусь пісню. — А якщо день поганим вийде? — Так раніше і було. А як тільки ми стали відзначати це свято, майже всі дні або хороші, або дуже гарні. Рідко-рідко щось не дуже гарне відбувається. — Чому ж тоді у інших людей такого свята немає? Тато сказав, що це свято є у всіх, тільки не всі його помічають. Багато просто забули про це свято. Якщо хочеш, приходь до нас. Переночуєш, а вранці разом з нами посвяткуєш! Джерело

Людина потрапляє на небо, і Ангел веде її по золотих вулицях повз величезних дорогоцінних будинків. Біля одного величезного палацу людина зупиняється і вигукує: – Ох, який прекрасний палац, напевно, це мій. Ангел: “Ні, мій друже, йдемо далі”. Наступний палац вже трохи менший, але теж гарний. Людина запитує: – Ох, напевно, це мій буде дім? Ангел: “Ні”. Наступний палац ще менший, але весь у діамантах, алмазах. Людина: Спасибі тобі за цей палац! Ангел: “Але це – не твій палац”. Підходять вони до покошенного дерев’яного будинку, в якому навіть вікон немає. Людина його навіть не помічає. Тоді Ангел каже: – Ось твій будиночок. Людина: – Але … чому так? Ангел: “Який матеріал подавали знизу, з такого тут і будували”. Джерело

Упіймав Дракон в лісі Вовка, говорить йому:– Дивися, записую: “Вовк, сірий, одна штука”. Сьогодні прийдеш до мене на обід, я тебе з’їм. Зрозумів?– Зрозумів.– Є питання?– Hема.Пішов Вовк похнюплений. Йде далі Дракон по лісу. Упіймав Лисицю.– Дивися, Руда, записую: “Лисиця, руда, хвостата, одна штука”. Сьогодні прийдеш до мене на вечерю, я тебе з’їм. Зрозуміла?– Зрозуміла.– Питання є?– Hема.Пішла Лисиця, затужила. А Дракон далі йде. Упіймав Зайця, говорить:– Дивися, Косий, записую: “Заєць, сірий, вуха довгі, одна штука”. Завтра прийдеш до мене на сніданок, я тебе з’їм. Зрозумів?– Зрозумів.– Питання є?– Є.– Задавай!– А можна не приходити?– Можна. Ви-крес-лю-ю! Джерело

Жила-була бідна старенька жінка. Така вона була бідна, що часом навіть не мала з чого спекти хліба. І була в неї сусідка, яка цю стареньку весь час докоряла бідністю. І раптом помітила сусідка: як тільки вона починає пекти хліб, у старенької теж з труби дим йде, ніби хліб печеться. – Невже ця жебрачка теж розбагатіла? – Здивувалася сусідка. – Треба зазирнути до неї, перевірити. Заходить сусідка до старенької, а та дійсно коровай з печі виймає. Посадила старенька сусідку за стіл, хлібом свіжим її пригощає. Здивувалася сусідка: – Звідки ж у тебе хліб? Нещодавно ти була біднішою за будь-якого бідного, а тепер кожен день хліб печеш? І розповіла їй бабуся, що втомилася вона від докорів в бідності. І стала димлячу головню в піч підкладати, коли сусідка починала пекти хліб. Так минув тиждень, пройшов і другий, тоді старенька і придумала: – А дай-но я буду Бога про милостиню просити кожного разу, як головешку в пічку кладу. Так і стала робити. Поклала вона головню в грубку, помолилася, і раптом хтось стукає в віконце. А там стоїть старий жебрак, весь у лахмітті, хлібця просить. А хліба-то в будинку ні шматка. Віддала старенька жебракові останню свою картоплину. Той її з’їв і знову хліба просить. Звідки ж я тобі, старче, хліба візьму? – Каже старенька. – А ти з печі дістань, – відповідає дідусь. Заглянула старенька в піч, а там і справді готовий коровай лежить. Охнула вона, дістала коровай з печі, стала дідуся годувати. Він з’їв весь коровай і ще просить. – Немає в мене більше хліба, – каже старенька. – А ти знову з печі дістань, – каже дідок. Дивиться бабуся – там знову коровай лежить. Дістає вона коровай з печі, а сама вголос дивується: – Доки ж Бог мені буде дарувати хліб? – А до тих пір, поки з чистим серцем будеш ділитися з усіма голодними, – відповів старець. Ось з тих пір у доброї бабусі ніколи не переводиться в будинку хліб. Джерело

Сумно їй було, ледь сльози стримувала дівчинка. Сидить, така бліденька, худенька, і мовчить на табуретці біля віконця. Вона тиха була і скромна, дівчинка Оля. І не хотіла бабусю засмучувати. Та й плакати недобре, негарно. Треба стерпіти. Бабуся питала: що сталося? Але Олечка відповідала: «нічого, бабусю, все в порядку!». Тоді бабуся посунула Олі велику тарілку з горохом – вона на суп горох перебирала. І каже: «ти мені допоможи перебрати горошок. Я в город піду, а ти горошку поки розкажи всі свої біди. Бери по горошинці, перекладай в каструлю з тарілки, і розповідай! Тобі легше стане! ». Дівчинка слухняно стала горох перебирати і йому все розповідати. Сама не помітила, як захопилася. Бере пальчиками горошинки і розповідає: ніяк не можу букву навчитися писати. Вчителька сварить мене, я намагаюся, але не виходить буква. Мама розсердилася на мене за те, що я «трійку» отримала. Це дуже було прикро і сумно, до сих пір прикро, але я сама винна! Дівчинка сама не помітила, як перебрала горошок і вилила йому душу. Всі свої біди і образи розповіла. І полегшало відразу, хоча ні слова розради Оля не почула. Просто розповіла горошку свої нещастя … Тут і бабуся прийшла, поставила каструлю з горохом на плиту – будемо суп варити. А потім їли гороховий суп і хліб з маслом, – дуже смачно. І на серці було спокійно тепер, відлягло від душі. Бабуся Олі сказала, що не можна образу і смуток тримати в собі. Це дуже шкідливо, від цього бувають хвороби. Але і людей нема чого засмучувати своїм печалями; у всіх свого горя хоч відбавляй. Ще гірше буде від скарг і плачу. Ти, Олечко, розкажи свої біди горошку. Сиди, перебирай і розповідай. І все погане піде, тільки хороше залишиться. Повна каструля смачного супу. Так горе перетворюється в горошину і залишає душу. … Цій дівчинці зараз самій років шістдесят. Вона давно вже сама бабуся. І життя її склалася добре, хоча і були печалі і горе. Багато чого було, звичайно. Але в такі дні Оля варила гороховий суп за бабусиним рецептом. І нічого, допомагало. Коли розповідаєш горошку свої печалі, це дуже допомагає. Якщо більше нікому розповісти. Або не хочеться. І цей спосіб можна порекомендувати: перебирати щось і розповідати. А потім отримати користь – зварити суп, наприклад. Джерело