“Будинки та стіни лікують. Навіть якщо стін уже немає. Місце все одно залишається”

“Будинки та стіни лікують. Навіть якщо стін уже немає. Місце все одно залишається”

Вчора розмовляла з жінкою, яка дивом вирвалася з Ірпеня. Розмова вийшла емоційно складною, надірваною. Кілька разів переривалися, щоб зібратися, випити води, цокаючи зубами по краю склянки, перевести подих.

Вона жила на п’ятій лінії, її будинок вцілів, а ось дев’ята та одинадцята лінії – ні. Їм дали притулок в іншій області і виділили найтеплішу в будинку кімнату.

Вони відразу ж кинулися допомагати по господарству, відпрацьовуючи свій вугол. Обрізати дерева, сіяти в теплиці ранню редиску. Наступного дня сіли з чоловіком пити чай, але не змогли зробити ні ковтка (більшість людей, які пережили бомбардування, довгий час не можуть ні їсти, ні пити).

Чоловік деякий час грів руки об чашку, а потім заплакав: «Додому хочу».

Моя подруга в останню мить поїхала з Макарова. З собою – лише паспорт та телефон. Вже в дорозі її наздогнала звістка, що від багатоквартирної домівки лишилося згарище. Що більше немає ні даху, обсадженого антенами, ні вікон, що виходять на абрикосовий сад, ні дитячого майданчика з новими балансирами.

Вона оселилася у родичів у Вінниці, але тієї ж ночі розбомбили аеропорт. Довелося їхати далі. У притулку країни алфавіт складається з сорока букв, у стравах багато паприки, на вулицях надлишок сонця і люди чуйні, але все одно нестерпно хочеться додому. Ось тільки дому більше нема. І вулиці… І навіть міста.

Раніше вважала, що не маю особливої ​​прив’язки до будинку. Можу жити й у старому місті Варшави, у передмісті Парижа, й у крихітній хатині ущелини Маска.

Зараз розумію, наскільки сильно люблю свою країну. Свої березневі чорноземи в очікуванні ситного зерна, лелек, що гніздяться на дахах, ранкові крики півнів, аромат чорнобривців, серпневий пил, осінній виноград, що розрум’янився, і грудневі церковні свята. Запах маслюків, журавлиний переможний крик та смак херсонських кавунів. Полотна полів, лінії лісів, теплінь Азовського моря та ранковий голос трембіт. Пічний жар, степовий перегуд, шабські вина. Одеську кільку та львівські пляцки. Рифленість Олешківських пісків. Гладь рожевого озера.

Кожна людина, вимушена тікати з пекла, плекає в серці одну думку – швидше повернутися назад. Першим же автобусом, що вийшов з депо, або електричкою. Бігом. Пішки. Повзком.

У концтаборі Маутхаузен зберігається іржавий деренчливий велосипед. На ньому виснажений полоном поляк, не в змозі дочекатися відправки додому, приїхав до Вроцлава, подолавши 1300 кілометрів.

Знайома, що залишила в Харківській області будинок та сто кущів троянд, подумки їх доглядає. Обрізає гострим секатором, попередньо змоченим у марганцівці, і розмовляє, як із дітьми. Рахує дні до повернення.

Миші живуть у норах. Вовки – у лігві. Ведмеді – у барлозі. У птахів-гнізда. У людей – домівки. Місця, в яких можна пересидіти мороз та спеку. Відпочити та відновитися. Відіспатися. Виплакатися. Зібрати всіх родичів за одним круглим або довгим столом. Народжувати дітей. Відсвяткувати хрестини, Великдень, випускний. У ньому звичні половики, ложки, ікони. Вікна, фіранки, підвіконня. Запахи, шарудіння та скрипи підлог. Дверні ручки та самі двері.

Будинки та стіни лікують.

Навіть якщо стін уже немає.

Місце все одно залишається.

© Ірина Говоруха