«Вам треба позбутися цієї ненависті», – написала мені сьогодні одна мила іноземка…

«Вам треба позбутися цієї ненависті», – написала мені сьогодні одна мила іноземка…

«Вам треба позбутися цієї ненависті», – написала мені сьогодні одна мила іноземка.

Серйозно? Шановна пані, а що робити, якщо я не можу?

Що робити, якщо я клубок з ненависті і болю. І вони сплуталися настільки сильно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь його розплутати?

Що робити, якщо мені БОЛИТЬ?

Болить так як ніколи досі. А я навіть не можу плакати. Не можу. Бо нема сліз. Вони застигли і не течуть. Я би виплакала всі ці братські могили. Я би виревіла всіх ці маленькі дитячі тіла. Я би виридала всіх цих закатованих людей. Я би викричала всі ці страшні картинки з Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Ізюму, Чернігова… Але я не можу.

Ви коли небудь відчували, що таке, коли біль застиг? Як якась вулканічна лава. Текла по тобі. Палила все на своєму шляху. А потім раз… і застигла.

Що робити, якщо ненависть наповнює всі мої судини до найменшого капілярчика, коли я не знаю, що сказати своїй 15 річній дитині на питання: «Мам, як? Як всі люди у світі можуть спокійно жити, поки росіяни нас убивають?»

А я не маю відповіді, бо я теж не знаю, як це можливо. Я не знаю, чому фраза «не треба ще більше злити путіна» у шкалі цінностей цивілізованого світу стоїть вище за життя мільйонів людей.

Що я маю казати своїй дитині, яка каже: «Мам, а чому німці дозволяють росіянам робити автопробіг з прапорами, якщо прямо зараз російська армія з цими ж прапорами ґвалтує і вбиває людей в Україні?».

Я не знаю, що я маю їй казати. Як я маю переконати дитину, що її життя чогось варте для всіх цих поважних і глибоко стурбованих людей у костюмах? Як я її переконаю, якщо далі їй все одно жити в світі, де на тебе просто так в будь-який момент (а зазвичай о п’ятій ранку) можуть скинути ракету.

Як мені без всепоглинаючої ненависті звикинути, що наше життя тепер якийсь довбаний морський бій? А5, А6 – мимо. С2, С3 – ранили. Д3, Д4… – смерть. Оце нудотне відчуття небезпеки. Оцей мерзенний звук сирени. Оце постійне запитання «Цього разу куди?». А коли знаєш куди, то одразу писати «Ти як?».

Шановна мила іноземко, вам коли-небудь хотілося розбити телефон від заблюрених фейсбуком картинок і підпису «потенційно небезпечний контент»? Так, він і правда потенційно небезпечний для всіх, хто за межами України. Бо якщо путіна не спинити тут, він дійде і до вас. Але цей небезпечний контент дуже реальний для нас в Україні. Бо цей контент і є наше життя сьогодні.

Вам коли-небудь хотілося вимити з милом очі після того, як ви подивилися відео? А мені хочеться. Кожного разу, як я бачу руZкіх орків, що відправляють своїм «самкам» (по іншому їх не назву) награбоване в українських домівках. Всі оці кілограми одягу, телевізори, інструменти, пралки. Я хочу вимити очі з милом. Щоб пекло і боліло. І може тоді цей біль заглушить біль усіх втрат…

Ви радите мені позбутися ненависті, шановна пані. Але я не знаю як. Може знаєте ви? Поїхали в Бучу, розкажете. Якщо зможете, звісно. Бо оцей клубок з болю і ненависті він же дуже швидко сплітається. Стає десь в горлі. І не дає говорити. Ні говорити, ні плакати.

А поки дозвольте мені ненавидіти. Я маю на це повне право.

© Olena Pshenychna