«Я зробила страшну помилку, звелівши дочці бути відмінницею»

«Я зробила страшну помилку, звелівши дочці бути відмінницею»

Коли наша старша дочка Варя пішла в школу, я зробила страшну помилку, яку виправляю досі. Я заявила їй, що я була відмінницею і того ж чекаю від неї.

Перші пару років все було нормально. Вона прекрасно вчилася, звітувала про свої успіхи, всі ми раділи її п’ятіркам, пишалися і т.д. Я навіть не перевіряла її зошити, не кажучи вже про те, щоб заглянути в щоденник.

Але одного разу я взяла якись її зошит, погортала і побачила зафарбовану олівцем трійку.

«Варя, це що?» – Суворо запитала я. Дочка заплакала і зізналася, що боялася, що я дізнаюся і буду її лаяти. Гаразд би четвірка, але трійка! «Ти ж сказала, що я повинна бути відмінницею!»

Моя дочка боялася сказати мені, що у неї щось не вийшло в школі, розумієте?!?! Я сама, своїми руками вибудувала між нами цю стіну страху і недовіри. І до чого б це в підсумку призвело, не ризикну навіть уявити, щоб не перегорнула я той злощасний зошит.

Чесно кажучи, в той момент я навіть розгубилася і не знала, що робити. Я просто її обняла, сказала, що люблю, і попросила мені більше ніколи не брехати. І не боятися. І пішла в іншу кімнату – думати. І плакати.

А думала я про те, що я погана мати та зробила все не так. І згадувала…

Коли Варі було років зо два, в нашому будинку з вікна викинувся молодий чоловік. І загинув. Він був не звідси. Просто зайшов в під’їзд, щоб ось так накласти на себе руки. Я знала подробиці цієї історії, тому що працювала тоді журналістом і збиралася робити про це матеріал. Але в останній момент газета вирішила не публікувати. Хоча це не важливо. Суть в тому, що він, відмінник і гордість сім’ї, не пройшов в інститут і боявся сказати про це батькам. Вважав за краще померти.

«Ось у мене ніколи так не буде, – думала я тоді. – Що це за батьки такі».

Так… А Варя плакала, зафарбовувала трійку і боялася мені про неї сказати…

Згадувала, як син знайомих потрапив до божевільні, бо тато з мамою вимагали від нього п’ятірок, успіхів, грамот, великого майбутнього і щоб їм не було за нього соромно. В результаті нерви та психіка хлопця просто не витримали. А найстрашніше, що він не хотів повертатися з «дурки» додому. Тому що, як він зізнавався потім, лише там він зміг зітхнути спокійно, тому що в лікарні від нього не вимагали бути чиєюсь гордістю і досягати якихось висот. І не потрібно було отримувати п’ятірки, щоб його ЛЮБИЛИ.

«І так у мене ніколи не буде», – була впевнена я.

А моя Варя плакала, зафарбовувала трійку і переживала, що не зможе стати відмінницею, як мама… Як її погана мама!

«Так, Варя, твоя мама була в школі відмінницею. І інститут закінчила з червоним дипломом. Але найголовніший свій іспит – на вміння бути хорошою матір’ю – вона здала на тверду двійку… Та яку там двійку! На одиницю!»…

Ні, це я говорила не їй, а собі. І розуміла, що нам тепер дуже багато потрібно виправити. І в першу чергу мені – в собі.

Я згадувала, як хвилювалася вона перед кожною контрольною. Тепер я знала – чому. Як переживала через четвірки… І це було неправильне, нездорове переживання.

Не думайте, я не любила її менше через ці четвірки і вже тим більше через цю замальовану трійку. А в той момент мені здавалося, що я люблю її навіть більше, ніж завжди. Мені було так її шкода, до сліз! І ви не уявляєте, як я ненавиділа себе!

Я ж точно така, як ті батьки, чий син викинувся з вікна. І нічим не краща за тих, чий опинився в лікарні. І я впевнена, що ті люди не були поганими, вони просто хотіли як краще. Ми всі хочемо як краще, але часом робимо це дуже неправильно.

Я сама, бажаючи як краще, своїми руками, роблю нещасним свою дитину. Сама! Мою добру, улюблену дівчинку! Яка моя перша помічниця вдома і так старається догодити, підтримати, полегшити моє «багатодітне» життя.

Як легко зробити помилку і як складно буває її виправити. Я багато-багато разів потім говорила їй, що люблю її не за оцінки, та взагалі не за щось, і завжди буду любити, що б не трапилося! І що – ну її, цю «відмінницю». Головне не п’ятірки. Головне – намагатися, робити все, що у твоїх силах, щоб совість була спокійна. А там хай буде, що буде.

Я бачила, що Варя спочатку все одно хвилювалася, коли отримувала четвірки (четвірки!!!). А потім був момент, коли вона розслабилася і вирішила, що ця моя «зміна парадигми» означає, що можна і «забити» на навчання, тому що мама «все усвідомила» і їй за це нічого не буде.

До четвертого класу, слава Богу, все виправилася. Ну є у нас парочка четвірок, ну і що… Варюша навіть якось сказала мені: «Мамо, пам’ятаєш, я боялася, що ти засмутишся, якщо я не буду відмінницею? Пам’ятаєш? Мені тоді так важко було вчитися! Я думала тільки про оцінки! А коли ми з тобою поговорили, мені стало так легко і цікаво в школі! Уявляєш?.. І коли я виросту, я хочу стати вчителем початкових класів!»

Правда, недавно у нас були ці ДПА (або ЄДІ) в кінці четвертого класу, зміст яких мені, чесно кажучи, незрозумілий. Як незрозуміло багато в нинішній шкільній програмі. Варя дуже хвилювалася перед кожним іспитом і все питала: «А якщо я не здам, мене не переведуть, так?» Ось навіщо маленьким дітям все це нервування, поясніть?

А позавчора у Вариній школі був випускний. Вручали грамоти відмінникам. І в кінці до мене по черзі підійшли кілька людей і здивовано запитали: «А що, Варя хіба не відмінниця?» «Ні, не відмінниця!» – відповіла я. І з внутрішнім полегшенням зрозуміла, що мені зовсім через це не образливо. У мене прекрасна, розумна, добра дівчинка, і головне, щоб вона була щаслива.

Правда, Варя все це чула і потім запитала мене: «А що, це дуже погано, що я не відмінниця?» (Мабуть, та моя помилка все ж глибоко в ній засіла). «Ні, не погано. Головне, що ти старалася, донечко!»…

У вересні йде в школу наша друга дочка, Соня. Я так сподіваюся не повторити з нею таких помилок… І так боюся їх повторити… Але головне – я зрозуміла, що лаяти за оцінки не можна. Потрібно любити, допомагати, підтримувати, вірити в дитину, в будь-кого. І робити так, щоб він вірив в нас – в маму і тата. А не боявся.

І ще про ці оцінки… Хтось пише, що їх взагалі не потрібно ставити. Я не знаю. Є, напевно, діти, яким вони необхідні. Необхідно щось, що демонструвало б, чого вони досягли або над чим потрібно працювати.

Пам’ятаю, в моєму класі був хлопчик-трієчник з усіх предметів, крім математики і чогось ще… У цьому він був геній. Він вирішував завдання якимись нереальними ним же відкритими методами. За що математичка теж періодично в виховних цілях «впарювала» йому трійку, але вона його обожнювала. І приводила в приклад відмінникам. «Ось ви такі розумні, все за програмою, все прилизано, а у нього мізки! Такі мізки! З підвивертом! А у вас крок вправо-вліво від програми – і все, загубилися». Він і поступив легко кудись на математичний.

А пам’ятаю ще круглого двієчника. Це було в старших класах в Африці, в школі при посольстві. Хлопець був взагалі страшною міською шпаною і «батьківським хрестом». Але він «нишпорив» в техніці таааак! Розбирав і збирав по запчастинах не тільки комп’ютер, але взагалі техніку будь-якої складності. До нього зверталися за допомогою всі. Що з ним стало потім, не знаю, ми поїхали.

Я знаю точно, що оцінки – не показник. І до них треба міняти наше, батьківське ставлення.

Джерело