Генрі Форд: «Коли здається, що весь світ проти тебе, пам’ятай, літак злітає проти вітру!»

Одного разу, вже будучи мільйонером, Генрі Форд приїхав у справах в Англію. У довідковому бюро аеропорту він поцікавився будь-яким дешевим готелем, аби це було недалеко. Службовець глянув на нього – обличчя його було відомим. Газети часто писали про Форда. І ось він стоїть тут – в плащі, який виглядає постарше його самого і питає про дешевий готель. Службовець невпевнено запитав:– Якщо я не помиляюся, ви – містер Генрі Форд?– Так, – відповів той.Службовець здивувався:– Нещодавно біля цієї стійки я бачив вашого сина. Він замовляв найдорожчий номер, і дуже переживав, щоб готель був найкращим. А Ви запитуєте дешевий готель і носите плащ, який, схоже, старший за вас. Невже ви економите гроші?Генрі Форд, злегка подумавши, відповів: – Мені нема чого зупинятися в дорогому готелі, тому що я не бачу сенсу переплачувати за непотрібні мені надмірності. Де б я не зупинився, я – Генрі Форд. І не бачу великої різниці в готелях, адже і в дешевому готелі можна відпочити не гірше, ніж в найдорожчому. А це пальто – так, ви праві, його носив ще мій батько, але це не має ніякого значення, адже і в цьому пальто я все одно Генрі Форд.А мій син ще молодий і недосвідчений, тому боїться, що подумають люди, якщо він зупиниться в дешевому готелі. Я ж не турбуюся про думку оточуючих про мене, тому що знаю собі справжню ціну. А мільйонером я став тому, що вмію рахувати гроші і відрізняти справжні цінності від фальшивих. Джерело

На одному із заводів Генрі Форда бригада працівників отримувала гроші за те, що відпочивала. Це була сервісна бригада, яка відповідала за безперебійну роботу конвеєра. Простіше кажучи – ремонтники. Вони отримували зарплату, тільки коли сиділи в кімнаті відпочинку. Як тільки запалювалася червона лампа поломки, зупинявся лічильник, який нараховував їм гроші. По-перше, вони завжди оперативно робили ремонт, щоб швидше повернутися в кімнату відпочинку. По-друге, вони робили ремонт завжди якісно, ​​щоб їм не доводилося залишати кімнату найближчим часом через ту ж несправність. Джерело

Відомий психолог Михайло Лабковской славиться своєю різкістю і епатажністю у висловлюваннях. Практикуючий фахівець з 30-річним стажем може дозволити собі деяку жорсткість в судженнях, адже варто відзначити, що його досвід рятує і сім’ї, і життя. Ці навчені досвідом цитати – про кожного з нас. 1. Ви знаєте, в чому принципова різниця між здоровою людиною і невротиком? Здорова людина теж страждає, але від реальних історій. А невротик страждає від історій вигаданих. А якщо страждань не вистачає, він ще доганяєтся улюбленим Кафкою, Достоєвським і пляшкою. 2. Причина жіночих проблем не в тому, що він веде себе як козел. Причина в тому, що у неї є невроз, який вимагає виходу. І для цього виходу потрібна певна людина і відносини, в яких вона могла б страждати. 3. Здорова людина не хоче вийти заміж. Перше, що ви повинні зробити, – це перестати хотіти вийти заміж. Іншими словами, якщо ви хочете вийти заміж, вам треба перестати про це думати, знецінити саму ідею. 4. Якщо людина іншій людині замінює весь світ, це означає, що свого світу у неї просто немає. 5. Застава щасливого сімейного життя, шлюбу і сексу з одним партнером тільки в одному – в стабільній психіці. Не поступки, не компроміси – це все пряма дорога до кардіолога або онколога. Коли у людини стабільна психіка, вона може прожити з одним партнером все життя. І любити його одного. 6. Ми міряємо любов рівнем страждання. А здорова любов – це про те, наскільки ти щасливий. 7. Коли стюардеса демонструє вам рятувальні засоби, що вона говорить про кисневі маски? «Якщо ви подорожуєте з дитиною, забезпечте маскою спочатку себе, потім дитину». У цьому вся фішка. Всі намагаються допомогти дитині, залишаючись абсолютним психом. Так це не працює. Якщо хочете, щоб дитині було добре, зробіть спочатку щось зі своєю головою. 8. Здорові люди завжди вибирають собі, а невротики – відносини на шкоду собі, і в цьому найголовніша різниця. 9. Жінка ніколи не повинна терпіти у відносинах те, що їй не подобається. Вона повинна відразу про це говорити, і, якщо чоловік не змінюється, вона повинна з ним розлучитися. 10. Самотність – це не відсутність любові навколо. Це відсутність інтересу до себе, причому з дитинства. 11. Єдиний час в житті людини, коли вона об’єктивно залежна і коли її можна вважати заручником – це дитинство і залежність від батьків. Триває це порівняно недовго. В інших випадках перебування в будь-яких відносинах є вибір дорослої людини. 12. Якщо вам не подобається, як поводиться чоловік, не треба шукати виправдань його поведінки. Ситуація, в якій «він не передзвонив», для здорової дівчини означає кінець відносин, для нездорової – початок любові. 13. Сімейна терапія – це розлучення. Тільки один вид сімейної терапії вважаю дійсно корисним – посередництво психолога при розлученні. Але саме це в нас не практикують. Джерело

Президент Гарварду вважав їх бідними, не гідними перебувати в престижному університеті. Ох, знав би він тоді, хто перед ним сидить … Складно впізнати їх на цій фотографії, якщо не знаєте історію повністю і не намагалися колись самі в це заглибитися. Жінка в вицвілому платті, в супроводі свого чоловіка, одягненого в скромний костюм, зійшли з поїзда на Бостонському вокзалі і попрямували до офісу президента Гарвардського університету. Їм не була призначена зустріч. Секретар з першого погляду визначив, що таким провінціалів нічого робити в Гарварді. — Ми б хотіли зустрітися з президентом, — сказав чоловік низьким голосом. — Він буде зайнятий цілий день, — сухо відповів секретар. — Ми почекаємо, — промовила жінка. Протягом декількох годин секретар ігнорував відвідувачів, в надії, що в якийсь момент вони розчаруються і підуть. Однак, переконавшись, що вони нікуди йти не збираються, він все ж таки зважився потурбувати президента, хоча дуже цього не хотів. — Може, якщо ви приймете їх на хвилинку, вони швидше підуть?», — запитав він у президента. Той з обуренням зітхнув і погодився. У такої важливої людини як він, точно немає часу приймати у себе людей одягнених в вицвілі картаті сукні і бідні костюми. Коли відвідувачі увійшли, президент, з суворим і зарозумілим виглядом подивився на пару. До нього звернулася жінка: — У нас був син, протягом одного року він навчався в вашому університеті. Він любив це місце і був дуже щасливий тут. Але, на жаль, рік тому несподівано помер. Мій чоловік і я хотіла б залишити про нього пам’ять на території університету. Президент зовсім цьому не зрадів, а навіть навпаки став роздратованим. — Пані! — зарозуміло відповів він, — ми не можемо ставити статуї всім, хто навчався в Гарварді і помер. Якби ми робили так, то це місце скидалося б на кладовище. — Ні, — поспішила заперечити жінка, — ми не бажаємо встановлювати статую, ми хочемо побудувати новий корпус для Гарварду. Президент оглянув вицвіле картате плаття і бідний костюм і вигукнув: — Корпус! Ви уявляєте, скільки коштує один такий корпус? Всі Гарвардські будівлі коштують понад сім мільйонів доларів! Жінка помовчала. Президент посміхнувся. Нарешті вони підуть! Жінка повернулася до чоловіка і тихо сказала: — Так мало коштує побудувати новий університет? Чому ж тоді нам не побудувати свій університет? Чоловік ствердно кивнув. Президент Гарварду зблід, він виглядав розгубленим. Містер і місіс Стенфорд встали і вийшли з кабінету. Вони заснували в Пало-Альто, в Каліфорнії в пам’ять про свого улюбленого сина університет, який носить їхнє ім’я — Стенфордський університет. З Вікіпедії: Стенфордський університет — приватний дослідницький університет, один з найпрестижніших в світі інститутів, що займає верхні позиції в численних академічних рейтингах вузів США і світу. У 2011 році Стенфордський університет зайняв другу позицію в Академічному рейтингу університетів світу, п’яте місце в рейтингу кращих вузів США за версією Forbes, четверте місце в національному рейтингу від видання Washington Monthly і п’яте місце в рейтингу US News & World Report. Розташований біля міста Пало-Альто (60 км на південь від Сан-Франциско), штат Каліфорнія, США. Заснований в 1891 році залізничним магнатом, сенатором США і колишнім губернатором Каліфорнії Леландом Стенфордом і його дружиною Джейн Стенфорд. Університет названий на честь їхнього єдиного сина Леланда Стенфорда (молодшого), який помер в 1884 році і не дожив до 16-річчя. Стенфорд вирішили присвятити університет своєму єдиному синові, і Леланд сказав дружині: «Діти Каліфорнії будуть нашими дітьми». Джерело

Одного разу тато покарав свою трирічну дочку за те, що вона витратила рулон позолоченого обгорткового паперу. З грошима було туго і тато був просто розлючений через те, що дитина намагалася прикрасити якусь коробочку без видимої на те причини. Незважаючи на це, на наступний ранок маленька дівчинка принесла своєму батькові подарунок. Вона сказала: – Це для тебе, Татку. Він був збентежений тим, що за день до цього накричав на доньку. Але його обурення знову вирвалося назовні, коли він виявив, що коробка порожня… Він звернувся до доньки: – Хіба ти не знаєш, що коли дарують подарунок, то передбачається, що в коробці буде щось лежати? А у тебе просто порожня коробка. Маленька дівчинка глянула на нього зі сльозами на очах: – Таточку, вона не порожня. Я наповнила її своїми поцілунками. Вони всі твої, Татку! Батько був вражений. Він опустився на коліна, ніжно обійняв доньку і благав її про прощення. З тих пір тато зберігав цей безцінний подарунок поруч зі своїм ліжком кілька років. Якщо у нього щось не клеїлося в житті, він згадував поцілунки і любов, яку подарувала йому дочка. І це набагато важливіше всіх негараздів, матеріальних багатств і сварок через дрібниці. Чи не занадто часто ми стали замислюватися про матеріальні блага і чи не розучилися дарувати один одному щось більш цінне – любов, тепло, поцілунки і усмішки… Alla Belov Джерело

Знаєш, що по – справжньому гідно і істинно красиво? Вірити в себе, коли тебе намагаються зруйнувати. Стояти не похитнувшись там, де інші морально вмирають. Розправляти зламані крила через біль. Тримати усмішку напоготові, немов кулі, щоб влучити в тих, хто чекає твоїх сліз. Носити себе високо. Відточуй характер, моя дівчинко. І запам’ятай, – шість заповідей, які завжди виручають: “Не скаржся. Не пояснюй. Не вір. Не бійся. Не проси. І поважай себе настільки, щоб ти могла закрити будь-які двері, ніколи не пошкодувавши про це.” – це повинно бути в крові, як звіриний інстинкт. Ні до чого відкривати серце. Якщо гірко, сумно, нестерпно, – довір це ночі, музиці, келиху червоного вина і шкіряному блокноту, – нехай тільки їм буде дозволено знати, скільки довелося витримати. Бережи честь. Тримай спину рівно. Довіряй гордості, – вона завжди виручає в останній момент. Це ті самі війська, які ніколи не підводять. І нехай повільно розриває на шматки зсередини, – особисте пекло, через яке ти йдеш зараз, пізніше стане силою, палаючою яскравим вогнем в очах. Сльози, сумніви, слабкості, безсонні ночі проходять. Муть осідає, в сухому залишку залишається мудрість, метал в характері, який не дозволить зламатися, ніжність в серці, яка вже не для всіх і бажання любити, – саму себе. Не здавайся. Будуй нову імперію з осколків, що впиваються в серце. Красиво переживати свої драми – не просто перемога. Це мистецтво. Це вищий пілотаж. Джерело

Жити в любові можна і тоді, коли тебе нікому обійняти вранці … У інших – тих, що в обіймах, любові днем ​​з вогнем не знайдеш. Жити в любові – значить виростити в собі здатність відгукуватися на світле, радісне, прекрасне … Відгукуватися навіть тоді, коли очевидних причин бути щасливим начебто як і немає. Коли життя штормить, коли не все всюди складається, коли в усьому великому світі діється незрозуміло що. Жити в любові – не відключитись від того, що відбувається і ранить, і не одягнути рожеві окуляри, які спотворюють реальність вигаданої сентиментальності, а навчитися гідно приймати все це, як частину абсолютно будь-якого життя, але не всього точно. Я питала колись бабусю про одинадцять років її таборів та заслання, про які вона нічого майже не розповідала … Запитала просто: на чому вона протрималася і вижила? І вона відповіла: “Не на тому, що було зовні, а на тому, що залишалося в моїй душі … Я згадувала всі вірші, що я знала … Згадувала дітей … Згадувала маму … Згадувала, як пахли яблука в нашому саду … Згадувала посмішку чоловіка, вже розстріляного тоді … Згадувала улюблений сервіз і мріяла накрити з ним стіл на дачі … Згадувала воду з колодязя, в який падав липовий цвіт … Згадувала свою бузкову улюблену сукню. Згадувала дорогоцінні епізоди звичайного, але такого недоступного вже життя … І жила “. Вона вижила на Любові … Не на ненависті, не на бажанні помсти, не на істериці втраченого. І вона довго ще жила потім … на ній же. Любов – це зцілення. Завжди. Втратити її – значить дуже сильно захворіти. Завітайте до своєї любові, друзі мої … Як вона? Де вона? Чи не забута необережно в метушні ​​глумливого натовпу повсякденності? Нехай вона буде з вами. Ліля Град

… Коли ти поспішаєш туди, де тебе чекають – це любов …Коли ти дзвониш мамі не тому, що так треба – це любов …Коли ти готуєш їжу з радістю нагодувати – це любов …Коли ти думаєш про людину … просто думаєш, і думаєш з ніжністю – це любов …Коли ти повертаєшся в магазин з половини дороги, забувши купити корм коту – це любов … Коли ти завмираєш в руках того, кого відчуваєш навіть на відстані – це любов …Коли ти один, але не відчуваєш самотності, а з кожним прожитим днем ​​живеш в ладу – це любов …Любов триває …У будь-яку пору року … при будь-якій політиці … в будь-якому віці …Хто б що не говорив, вона залишиться … Самим нерозгаданим … найвільнішим … і найбажанішим почуттям …Де б ви зараз не знаходилися, друзі мої, закрийте на секунду очі. і прошепочіть – Я ЛЮБЛЮ …Підключіться до самого живого …Продовжуємо …Вірте в любов … © Ліля Град Джерело