Філософська казка. «Всі навколо, напевно, просто не знали: цю Лампочку люблять…»

Філософська казка. «Всі навколо, напевно, просто не знали: цю Лампочку люблять…»

Вимикач був маленький-маленький. До того ж — чорний і, як говорили, плоский. Лампочка була велика і прекрасна. До того ж одягнена вона була в настільки яскраву і модну люстру, що немає нічого дивного — Вимикач в неї закохався.

Йому дуже подобалося, що вона спалахувала — і тоді здавалася веселою і безтурботною, то гасла — і тоді представлялася задумливою і ніжною. У неї були такі прекрасні форми, а ця крислата люстра — з глузду з’їхати! Загалом, Вимикач дуже страждав…

Лампа висіла в самому центрі кімнати, а Вимикач стирчав у кутку. Вимикач зітхав млосно, Лампочка кокетливо підморгувала, але бути разом вони ніяк не могли. Ніколи.

Віконне Скло було ніяке. Його навіть ніхто не помічав. Дивилися, здавалося б, на нього, а говорили що-небудь на зразок: «Яка гарна сьогодні погода…» Або: «Подивись, яке на вулиці кумедне щеня». А власне про Віконне Скло ніхто ніколи нічого доброго не говорив, хіба іноді лаяли: «Скло, — говорили, — знову брудне». Було від чого розсердитися і образитися.

Віконне Скло вважалося дуже далеким родичем Лампочки, і доля її завжди представлялася йому більш світлою. І ось одного разу Віконне Скло сказало:

— Послухай, друже Вимикач — Вимикач і Віконне Скло ніколи не товаришували, але коли кажуть що-небудь неприємне, часто брешуть. — Послухай, друже Вимикач, — повторило Віконне Скло для більшої переконливості. — Ти хоч знаєш, по кому зітхаєш, наївний? Ти хоч розумієш, що Лампочка без тебе жити не може?

Вимикач дуже зрадів і злякався. Так завжди буває, коли справа стосується любові.

— Ти ж її король, володар, начальник! — Віконне Скло навіть затремтіло від хвилювання. Коли хочеш зробити гидоту, хвилюєшся. — Якщо ти захочеш — вона буде світити. Не захочеш — згасне. Якщо у тебе з’явиться бажання, вона буде блимати кожну секунду або не горіти зовсім. Що ж ти страждаєш? Вона — твоя слуга, підлегла, рабиня… А ти все по ній страждаєш, дурник…

Від подиву Вимикач пішов у себе — виключився — і одразу згасла Лампочка.

— Що ти мені сказало? Як ти смієш так називати її! — вийшов з себе Вимикач — і Лампочка засяяла.

— Ну, переконався?! — радісно задризчало Віконне Скло.— Це правда, що ти залежиш від мене? — запитав Вимикач Лампочку, тому що закохані вірять лише один одному.Лампочка зітхнула і ніби потьмяніла.

— Правда, — зітхнула вона. — Тепер ти можеш знущатися наді мною і робити зі мною все, що захочеш. Тепер ти зрозумів, як я залежу від тебе, і любов перетвориться в рабство.

— Ото ж, — огидно дзинькнуло Віконне Скло. – А то зітхають тут, спати не дають.Але Вимикач не звернув на його дзінькання ніякої уваги – він посміхався лампочці.

– Про що ти?! – Вимикач посміхався щасливо і радісно. – Значить, ми насправді не далекі один від одного і це все обман?! Значить, ми пов’язані?! Значить, самою долею нам уготовано бути разом?! Виявляється, ми з тобою – чоловік і дружина… І тепер ми будемо жити дуже щасливо: коли ти захочеш, тільки скажи мені – і ти спалахнеш яскравим світлом. Втомишся – будеш відпочивати. Я стану захисником твого світла. І його сторожем.

– От дурень! – вилаялося Віконне Скло. Так часто буває: коли нема чого сказати – лаються.

На цьому можна було б поставити крапку, але якщо вже бути правдивим до кінця, треба додати: Лампочка ця так ніколи і не перегоріла. Всі навколо дивувалися, як неправдоподібно довго горить ця Лампочка. Всі навколо, напевно, просто не знали: цю Лампочку люблять…

Джерело