Коли я вийшла заміж, то почала дзвонити у двері.
У власні двері, своєї квартири.
У ті самі двері, які завжди відкривала ключем, з першого дня, відколи в неї переїхала.
Звичайно, там був дзвінок, але ним майже ніколи ніхто не користувався.
У мами були власні ключі.
А більше до мене ніхто не приходив.
Вдома я з’являлася десь опівночі. Сусіди були впевнені, що я працюю «дівчиною за викликом». Приїжджаю пізно і привозять мене різні чоловіки.
Так, чоловіки справді були різні.
Але таксисти.А працювала я «редактором за викликом».
Приповзала стомленою після роботи й падала знесиленою у ліжко.
Які там клієнти, тобто гості?
Я звикла до того, що вдома мене ніхто не чекає.
Нікому мені було відкривати двері.
Хіба, що кішці. Але вона не вміла.
З цього приводу я особливо не переживала, скажу вам відверто. Звикла й тихенько раділа: добре, що ніяких сюрпризів, тишина і спокій. Що ще потрібно?
І ось я вийшла заміж і несподівано для себе, серед багатьох інших задоволень, відкрила для себе ще одне: дзвонити у двері.
Чоловік працював удома. Тому, повертаючись додому, я дзвонила у двері. Іноді це траплялося декілька разів на день.
Дзень-дзелень. Дзень-дзелень. Дзень-дзелень.
— Навіщо ти відриваєш людину від роботи? — обурювалася мама.
— У тебе ж є ключі!
— Ти не розумієш. Це таке задоволення, коли тобі хтось відкриває двері. — відповідала я.
Але я лукавила. Це було не просто задоволення.
Це було неймовірне щастя.Знати, що за цими дверима тебе тепер хтось чекає.
Дзень-дзелень.
Чути кроки, бачити, як повертається ключ у замку, клацає ручка…Дзень-дзелень.
Бачити радість в очах, посмішку, розуміти, що є одна людина, яка дуже рада тебе бачити і сумує, навіть якщо ти всього лиш виходила за хлібом.
Дзень-дзелень.
Якщо ви тривалий час не жили самі, тоді ви нічого про це не знаєте.
Іноді чоловік спокійно відкривав мені двері, брав у мене сумку, допомагав зняти пальто, обіймав і терся своєю щетиною об мою щоку.
Іноді в нього був аврал, він висів на скайпі, тому робив красномовні знаки руками, швидко чмокав мене в ніс, і тікав працювати далі.
Але це нічого не змінювало. Я вже була в захваті, схожа на людину, що з хронічним тонзилітом, нарешті, дорвалася до морозива.
А головне — він жодного разу не розсердився, не розізлився і навіть не спитав:
— Ти, що, забула ключі?
Неначе розумів, що не в ключах тут справа. Так воно й було.
Так воно й залишилося.
Так воно й буде.
Отож, я бажаю вам усім лише двох речей — здоров’я і щоб удома на вас хтось з нетерпінням чекав.
А решта ви самі собі намрієте й досягнете.
Я впевнена.