Казка про пташеня, яке не могло дати собі раду

Казка про пташеня, яке не могло дати собі раду

Було собі цікаве Жабеня. Воно запитувало всіх про все. Чому сонечко сяє? Чому шелестить листя? Чому квіти увечорі стуляють пелюстки? Чому роса холодна? Геть усі відповіді хотіло знайти Жабеня, та чомусь ніхто не хотів йому допомогти.

Одного дня Жабеня зустріло Пташеня, яке сиділо під деревом і плакало.

– Ти чого? – запитало його Жебеня.

– Скоро ніч, а я не літаю й не літатиму. Хтось мене з’їсть!

– Ти ж Пташеня, чому не літаєш?

– Мама мене вчила, а я не слухалось. А тепер і раде б відлетіти хоч до отієї гілки, так не вмію!

– То давай я тебе навчу!

– Та де вже тобі, Жабеняті, навчити Пташеня літати!

Вийшли вони на горбочок.

– Дивись, зараз стрибнемо і полетимо, – сказало Жабеня.

– Я не полечу, – заперечило Пташеня, – я й двох разів не стріпну крильцями, як упаду і заб’юся.

Тоді вони пішли на високий берег струмка.

– От, стрибаймо, – каже знов Жабеня.

– Не буду. Я не вмію ні літати, ні плавати. Це тобі добре, ти хоч щось умієш!

Тоді пішли вони на високу-височенну гору. Доки піднялися, не раз Пташеня зітхало:

– Ой лишенько!

Вийшли вони на вершечок.

– Стрибаймо! – скомандувало Жабеня.

І стрибнуло. Вболіваючи за друга, воно геть забуло, що не має крил…

А пташеня залишилося стояти на горі. Жабеня впало і дуже забилося. Пташеняті стало жаль товариша:
– Може, йому потрібна допомога, а я тут, а він там, унизу! Піду…ні, стрибну, так буде швидше.

І стрибнуло.

Хоча спочатку воно просто падало, та крильця стріпнулися раз, і вдруге, і втретє – пташеня полетіло! А Жабеня так зраділо, що в нього й усе перестало боліти. Воно якось завжди так: коли рюмсаєш і ниєш, нічого не виходить, а коли робиш щось із добрим серцем, то й результат завжди добрий.

Автор казки: Ніна Даценко