Одного разу (в молодості) я ходила на день народження до колеги Наді. Ми відмінно провели день у неї на дачі, народу було багато. А потім, через пару днів, святкування продовжилося на роботі. Надя трошки випила і розговорилася. Наприклад, вона ображено розповіла, що на день народження до неї приїжджала подруга, яка дуже вдало вийшла заміж, і (дослівно) “тепер вся упакована в бренди катається як сир у маслі”. – Вона і в телефоні у мене записана як Юля Пармезан, – сказала Надя, і я щиро реготала з цього жарту. Так ось ця Юля Пармезан подарувала Наді набір косметики. Надя думала, що він, напевно, якийсь дико дорогий, з Європи привезений, погуглила, а він – максимум 900 коштує. Надя говорила з підтекстом: “Ось же ж скупердяйка виявилася ця Юля”. Мені стало трошки соромно. У мене бюджет на подарунок Наді був приблизно такий же, і я купила букет і чайний набір, на тих же 900, навіть, якщо чесно, на 850. – Надю, мій подарунок, якщо чесно, коштував приблизно стільки ж, – зізналася я. – Олю, ти чинуша, з зарплатою в 9000 тисяч в місяць, тому в твоєму випадку 900 – це навіть багато, я дуже ціную. А там … заводи-пароплави, грошей не лічено, а для друзів … ех. Я зрозуміла, що подарунок хоч і вибирають тому, кому його подарують, все одно він – головним чином, про дарувальника. І один і той же набір косметики, подарований різними людьми, скаже про них різне. Пройшло багато років. Нещодавно я підслухала розмову чоловіка і дружини (вона манікюр доробляла, а ми з її чоловіком чекали, коли вона доробить). Дівчина ця з чоловіком і новим манікюром потім їдуть на день народження до прабабусі чоловіка, якій виповнилося аж 95 років. Вона вже слабенька, з дому майже не виходить. Але дуже ясний розум у неї, і життєрадісна. І ось вони не знають, що дарувати. Обговорюють. Чоловік каже: – Торт купимо і квіти, їй зараз смачно поїсти важливо і квіти – як знак нашої уваги. Вони будуть стояти і пахнути, їй приємно на багато днів вперед. А дружина говорить: – Давай краще гроші. Там їжі і квітів буде і так повно. А на гроші вона купить те, що дійсно хоче. Те, що потрібно саме їй. – Їй 95, сонце. Вона нічого не хоче. Гроші вона в “похоронну кубушку” відкладе, або внукам роздарує. На себе не витратить … – Слухай, але це буде її право. Може, їй спокійніше від думки про похоронну кубушку. Або радісно дарувати гроші онукам. Чому ти вирішив, що ти краще знаєш, як витрачати її гроші? – Я так не вирішив. Я просто хочу зробити за прабабулю те, що вона ніколи не зробить сама – купити щось виключно для неї самої. – Це називається “заподіювати щастя”. Ти впевнений, що краще її знаєш, що її щасливою зробить. Але судиш по собі. – Я хочу інвестувати їх в її комфорт. Шаль, плед, тапочки, щось для неї… – У неї цих тапочок і пледів – мільйон. Вона в одній хустці улюбленій ходить, та халаті. Ти хоч помічаєш? Дівчина доробила манікюр, і вони пішли, і я так і не знаю, що отримає в подарунок прабабуся. Торт з квітами, гроші або шаль-плед-тапочки. Вони хоч і сварилися, але було видно, що обидва люблять бабусю, і вибираючи подарунок, хочуть, щоб подарунок передав бабусі їхні почуття. Дівчина – уважна і чуйна, хоче, щоб право вибору подарунка залишилося за іменинницею, і в цьому багато турботи і страху подарувати те, що зовсім не потрібно (а коли людині 95, то ризик помилитися і правда великий). А хлопець – прямолінійний і конкретний, йому хочеться подарувати ефективний подарунок, потрібний. Але йому ніколи не було 95 років, і він не знає, що хочеться в цьому віці, і накидає варіанти, багато з яких далекі від реальності. А я слухаю і думаю, яка все-таки вірна теза про те, що “подарунок – це перш за все про того, хто дарує, а не кому”. Одного разу я бачила, як в квітковому магазині жінка вибирала букет на похорон своєї першої вчительки. – Раптово так … Інсульт … Нещодавно ще спілкувалися … Ми всі для неї як діти були … Як рідні … І вона нам теж … Як мама, – поділилася вона. – Співчуваю, – сказала я. Спочатку вона хотіла взяти 30 троянд, але вони були по 65 грн, дорого. Потім знайшла по 30 грн, і вирішила, що візьме 20. Потім подумала, що вчительці вже все одно, а у неї життя триває. У підсумку вона згадала, що гвоздики! Гвоздики ідеально для похорону і купила 8 гвоздик. Тому що виглядають як 10. Ні, не треба загортати – ніхто не загортає, коли в труну … І тут в магазин вбігла ще одна жінка, теж за квітами на похорон. І скупила всі троянди по 65 грн. – Ох, Оленко, знову ти хочеш здаватися кращою і багатшою, ніж ти є. Перед іншими чи що красуєшся? – запитала колишню однокласницю та, у якої 8 гвоздик. – Вона мені в школі як мама була. Я уважити хочу … І проводити її в останню путь достойно … А ти про щось своє … Ось. Наші букети, наші подарунки, наші вітання, які ми даруємо іншим – все про нас. Всі наші слова і вчинки, які ми говоримо про інших – все про нас. Автор Ольга Савельєва