Бабка на прохідній безцеремонно зачинила перед моїм носом двері і рикнула: – Чого тобі? – Мені б … заміж, – прошепотіла вона. – Бач, куди зібралася, – усміхнулася стара. – А навіщо тобі? – Щоб любити кого-небудь, – видихнула дівчина і почервоніла. – Значить, любити тобі нікого? – незвично ласкаво запитала стара. – Ну, це ми зараз швидко виправимо, – заспокоїла бабця і, почала щось шукати під своїм столом … вклала їй в руки бозна-звідки кошеня. – На, люби. Іди, – наказала «зла відьма», не давши навіть відкрити рот нареченій. – І поки не полюбиш, не приходь. Кошеня було жалюгідне – худе, брудне і вічно голодне. Згодом він обзавівся красивою густою шерстю, пихою і байдужим ставленням до господині. Любити його було нелегко: кіт завзято відмовлявся ходить в лоток, точив кігті об шпалери, чатував в темряві і кидався на ноги, боляче впиваючись кігтями і зубами. Потім залишивши ці дитячі забави, став мітити туфлі, шубу, ліжко, килим, двері, книги. Спочатку вона хотіла його каструвати, але потім подумала, що навряд чи зможе пояснити старій відсутність на котові такого важливого органу та залишила цю ідею. І як такого любити? Вона намагалася з усіх сил, але кіт у відповідь тільки паскудив в її косметичку. – Ось ваш кіт, – дівчина простягнула бабці добре вгодованого, чистого, доглянутого, гарного кота. Кіт зістрибнув на підлогу і став тертися об ноги «старої відьми», щось привітно мугикаючи. – Не можу я такого любити. І навіть не знаю, чи потрібна йому моя любов. – Любов всім потрібна, – повчально сказала стара. – А заміж за цим нічого ходити. – А я за цим туди більше не хочу, – посміхнулася дівчина. – Ось воно як, – здивувалася бабця, і перший раз уважно подивилася на неї. – А навіщо тоді? – Щоб мене любили, – заявила панянка. – Ну, звичайно, навіщо ж ще, – невдоволено хмикнула бабуля. – Знаєш що, іди на роботу, там у тебе є Ігор Семенович, любить тебе без пам’яті. А тут тобі нема чого робити, – сказала, як відрізала, стара. Ігор Семенович і справді був. Дивився на неї довгим тужливим поглядом, але підійти не наважувався. У минулому році, на корпоративі вони опинилися за одним столиком, і він торкнувся її своєю рукою. Рука була волога, м’яка, неприємна. «Добре, що інші подробиці про нього я не знаю», – з полегшенням подумала вона тоді і пересіла за інший столик. По дорозі додому вона наказала собі: «Треба спробувати!», – і запросила Ігоря Семеновича на чашку чаю. Чаювання завершилося у неї вдома. М’якими, вологими і неприємними у Ігоря Семеновича виявилися не тільки руки. «Нічого, це не головне», – строго запевнила себе Вона і погодилася зустрітися з ним завтра. Потім післязавтра, потім поїхати разом відпочити, а потім переїхати до нього. Дні потягнулися тужливі, сонні, сірі. Ігор Семенович заглядав в очі і був готовий виконати будь-яке її бажання, але бажання пропали. Крім одного – втекти подалі. – Не хочу так більше, – з гіркотою сказала вона бабці, коли побачила її біля прохідної. – Так ти, люба моя, сама не знаєш, що хочеш, – пробурчала баба, – Ось що, іди додому і подумай, чого хочеш, а чого не хочеш, що подобається, а що не подобається. Що твоє, а що «чуже», «наговорене». «Своє» залишай собі, а мотлох всякий – мети мітлою, – і з цими словами бабка вручила їй мітлу і підштовхнула до виходу. «На чому ж ви будете літати, бабуся?», – хотіла сказати ущипливо дівчина, але вчасно зупинилася. Насамперед вона викинула мітлу, потім старі речі, які вже кілька років припадали пилом в шафі, потім журнальний столик, який був жахливо незручний і так само жахливо модний, слідом все, що «може коли-небудь стане в нагоді», але так жодного разу не знадобилося , туди ж вирушили журнали з «правильними» порадами з організації «правильного» життя, моторошні штори, які її давно дратували, але ідеально підходили її кухні згідно фен-шую, вимила запилене вікно, яке ледь пропускало світло, виявила, як багато непотрібного, зайвого, розкладено по поличках, шухлядках, коробочках. Змітаючи сміття, вона побачила на підлозі свій старий акварельний малюнок. Стерши з нього пил, з сумом подумала, як давно вона не малювала. Фарби та пензлі знайшлися майже відразу, вони немов чекали її за дверцятами старої скрипучої шафи. Передчуваючи давно забуте задоволення, вона занурила кисть у фарбу. У цей момент у двері подзвонили. Перед нею стояв симпатичний молодий чоловік з бабиною мітлою в руці. – Вибачте, дівчино, це не ваша мітла? Джерело
