Піклуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне

Одного разу до психолога прийшла красива, багато одягнена жінка. Вона почала скаржитися на те, що її життя порожнє і не має ніякого сенсу. Психолог уважно вислухав її переживання, а потім покликав до кабінету жінку похилого віку, роботою якої було прибирати офісні приміщення. – Зараз Марія розповість вам, як вона знайшла своє щастя. Усе, що мені від вас потрібно – щоб ви уважно її вислухали. Старенька опустила швабру, сіла на стілець і почала розповідати свою історію: «Мій чоловік нещодавно помep від маляpії, а три місяці назад, в результаті aваpії, помep мій єдиний син. У мене не залишилося нікого. Я не могла спати, не могла їсти, не могла посміхатися … Я навіть думала про те, щоб нaклaсти на себе pуки. Але одного вечора, коли я йшла з роботи додому, до мене причепилося маленьке кошеня. На вулиці було холодно, тому я його пожаліла і взяла додому. Кошеня було дуже голодним, і коли я налила йому молока, воно начисто вилизало блюдце. Потім воно почало муркотіти і тертися об мою ногу. Я вперше за кілька місяців посміхнулася. Я подумала, що якщо допомога маленькому кошеняті змусила мене посміхнутися, то, можливо, я зможу знову стати щасливою, просто роблячи щось гарне для інших людей? На наступний день я спекла печиво і віднесла його хворому сусідові. Я кожен день намагалася зробити щось хороше для оточуючих. І їх радість і вдячність робили мене щасливою. Зараз моєму хорошому апетиту і міцному сну можна тільки позаздрити! А все тому, що я знайшла своє щастя, даруючи його іншим. Почувши усе це, багата жінка розплакалася. У неї було багато грошей, але вона давно втратила те, що не можна було за них купити … Життя прекрасне не тоді, коли ви щасливі, а коли ви робите щасливими ІНШИХ!Щастя – це не мета, а ШЛЯХ. Його потрібно шукати не в завтрашньому дні, а в сьогоднішньому. Щастя не залежить від обставин – це усвідомлене рішення кожної людини. Щастя – це те, ЯКИЙ ТИ, а не те, чим ти володієш!

Був нічим не примітний ранок в звичайнісінькій поліклініці. Чоловік досить похилого віку прийшов до лікаря зняти шви з пальця руки. Було помітно, що він дуже хвилюється і кудись поспішає. Запитавши, коли буде лікар, чоловік тремтячим голосом повідомив, що до 9 години його чекає дуже важлива справа. А вже 8.30. Я відповів, що всі лікарі зайняті, і зможуть приділити йому увагу не раніше, ніж через годину. Однак, помітивши неймовірну печаль в його очах і якусь розгубленість, коли він раз у раз поглядав на годинник, під серцем у мене щось йокнуло. Пацієнтів на прийом до мене не було, і я вирішив сам зайнятися раною цієї людини. Мене порадувало, що ранка добре затягнута, а, значить, не виникне ніяких проблем, якщо шви зняти зараз. Порадившись з колегою, я зайнявся пацієнтом. Мені чомусь хотілося з ним поговорити, і я першим завів розмову: – Ви так поспішаєте. Напевно, у вас призначений прийом ще до одного фахівця? – Не зовсім так. О 9 годині мені потрібно погодувати хвору дружину. Вона зараз у лікарні. З лікарської цікавості, я запитав, що з його дружиною. Чоловік відповів, що у неї, на превеликий жаль, виявлена хвороба Альцгеймера. Я встиг зробити необхідні процедури, поки ми розмовляли, на що, природно, знадобився час. Мені здалося, що до 9 години мій пацієнт може не встигнути в лікарню до дружини. Я поцікавився, чи буде та хвилюватися, якщо він запізниться. Чоловік сумно покивав головою: – Ні, хвилюватися вона не буде. Моя дружина не впізнає мене останні п’ять років. І навіть не пам’ятає, ким я доводився їй по життю. Я здивовано вигукнув: – І, незважаючи на це, ви все одно щоранку до 9 поспішайте в лікарню до людини, яка вже не пригадує вас? Тоді він ласкаво поплескав мене по плечу і, посміхнувшись, по-батьківськи відповів: – Так, на жаль, вона не знає хто я. Зате я пам’ятаю, хто вона. З нею я був щасливий все своє життя. Я підійшов до вікна і довго дивився у слід цьому літньому пацієнту, що поспішав лікарняною алейкою. І тільки коли постукали у двері, зрозумів, що плачу. Мурашки пробігли по моєму тілу, і я сказав: “це та любов, про яку мрію і я…» Мій ранковий пацієнт сказав, що був щасливий. Та й вона, та жінка, теж щаслива, маючи такого чоловіка. Не пристрасть або романтика, а справжня любов, здатна зрозуміти, пробачити і прийняти – ось те, що неминуще. Ми підемо. А вона залишиться, оселившись в чиємусь серці. Джерело

Одного разу до священика прийшла дружина небагатого селянина. – Отче, – сумно сказала вона, – я втомилася. Ми працюємо не покладаючи рук, але є дні, коли крім черствого хліба нема чого дати дітям. Але найбільше я втомилася дивитися на наш убогий будинок, двір, на рваний одяг синів, стомлене обличчя чоловіка … Задумався священик і попросив жінку піти з ним. Він показав на красивий будинок, в палісаднику якого гралися діти. – Як ти думаєш, чи щаслива господиня? – Запитав він. – Звичайно! – вигукнула жінка. – Яка багата садиба, як добре одягнені дітки! Тоді священик попросив підійти ближче і придивитися. Тоді вона побачила матір діточок, що сиділа в тіні і гірко плакала.- Вона плаче, бо сліпа від народження, і не може бачити своїх дітей. – Сумно розповів їй священик. Вони пішли далі. Незабаром священик показав другий будинок. Він був багатшим першого, а на запитання жінки, чи живуть щасливі люди тут, розповів, що це була прекрасна сім’я, поки не загинув її глава. Тепер не проходить дня, щоб вдова не ридала за своїм чоловіком, а діти – за батьком. Задумалася жінка і не помітила, як вони підійшли до великого двору. Тут був будинок дочки дуже багатого купця. – Тут є багатство і ситна їжа, дорогий одяг… Але чи живе тут щастя? На це питання священик відчинив важку хвіртку. Купецька дочка, побачивши гостей, привіталася і запросила на чай. Але яким же порожнім здався будинок парафіянці. Тут не було дітей, не чутний голос чоловіка.- У мене є багатство і гарний одяг, але немає щастя, – сказала господиня. У мене немає ні чоловіка, ні дітей, і нікому готувати обід або вдягати сукні … Глибоко замислившись, поверталася прихожанка додому.- Спасибі вам! – гаряче сказала вона священику. Я зрозуміла… Я втомилася дивитися на старий одяг, не знаючи, яке це щастя бачити своїх дітей! Я думала, що щастя – це жити в достатку, а виявляється, щасливий той, у кого є кому готувати обід, в чиєму будинку чути дитячий сміх!

Нас дуже надихають люди, які діляться тим, що робить їхнє життя щасливішим. В інтернеті можна поділитися одкровеннями анонімно. Ми зібрали 7 коротких історій, які роблять щасливішими їхніх авторів. З коханим вже разом 5 років. Коли запросив на перше побачення, повинен був зайти за мною. Я залізла на вікно, щоб подивитися, як він зайде, дуже хвилювалася і, мабуть, у момент, коли заходив до будинку, відволіклася. Він різко дзвонить у двері, я від щасливої несподіванки плутаюся у шторі та падаю з вікна! Перше побачення в травмпункті провели зі зламаною рукою, але я була щаслива!) Я працювала тоді тренером у стайні, і в нас була велика стара собака – суміш сенбернара та алабая. І якось конюх запізнився, попросив мене закрити стайню. Темно, стайня в парку, йти повз кущів, страшно одній. А ключі від стайні завжди в будку до собаки клали. Я все зачинила, поклала ключі, подивилася на собаку і попросила: “Ти, може, проводиш мене до дороги”? Вона зітхнула, вилізла з будки та пішла у бік зупинки. Проводила до світлої дороги, пішла назад спати. Були на морі. Лежимо з чоловіком засмагаємо, діти в піску колупаються, камінчики красиві збирають. І тут наш п’ятирічний син біжить до нас радісний і на весь пляж кричить: – Мамо!! Я знайшов мізки! Я знайшов ТОБІ мізки!!! Нарешті знайшлися!!! – Сказав мій чоловік. Мізками виявився круглий камінь, дійсно чимось схожий на мозок))) Він у нас на полиці до сих пір лежить, чоловік з нього пил здуває))) Мене страшенно розчулюють чоловіки, які вранці ведуть дітей у садок. Такі суворі та брутальні тягнуть маленькі рожеві рюкзачки, плюшевих зайчиків і ведмедиків. Сьогодні бачила справжнього байкера з бородою і в косусі, який сюсюкав з донькою й дозволив їй надіти на себе вінок з кульбаб:) Доброю заздрістю заздрю стосункам своїх батьків – сьогодні 25 років, як вони разом. За цей час вони жодного разу не розлучалися надовго, вдома непомітно з любов’ю поглядають один на одного, тато розчісує мамі волосся, мама масажує татову хвору спину. Мама була і товстою, і худою, і майже лисою. Тато пив, курив, і був паралізований – все одно вони завжди були разом. Нескінченно рада за них. А мене ось тільки що кинув хлопець, через те, що я, бачте, посуд не так витираю. Вік уже не той – це коли ганяли по квартирі один за одним з котом, і потім я перелетіла через ліжко і впала, а у кота серце прихопило, і він не зміг далі бігти, і ми поповзли. Мені 21, коту 11. Заходжу на пошту. Черга – чоловік 30, кожен стоїть біля вікна хвилин по 10-15. Стою вже півгодини – пройшли три людини. Переді мною дід років 70. Раптом він повертається: – Коли я сюди зайшов, то був твого віку. Вся чергу покотилася зі сміху. Дід зробив мій день. Джерело

Одного разу старий фермер сів на ганку свого скромного будинку, щоб насолодитися прохолодним вітерцем і вечірніми тінями. Поруч з його будинком пролягала стежка, що веде до села. Спочатку по ній пройшов один чоловік. Він побачив фермера і подумав: «Що за ледача людина – не працює, а просто сидить і насолоджується життям». Трохи згодом повз пройшов ще один чоловік, який подумав: «Цей чоловік нагадує Дон Жуана. Він напевно сів в такому місці, щоб спостерігати за дівчатами і спокушати їх ». Нарешті, повз пройшов мандрівник. Його думки відрізнялися від думок двох попередніх перехожих: «Це працьовитий чоловік. Він пропрацював цілий день і зараз просто насолоджується заслуженим відпочинком ». У цій історії є дуже могутній посил. Все, що від нас вимагається, це навчитися читати між рядків. Так, в дійсності ми взагалі нічого не знаємо про фермера, який сидить на ґанку. Але про трьох людей, які йшли в село, є що сказати: перший чоловік – ледар, другий – дамський угодник, а третій – роботяга. А мораль у цій історії така: все, що ми говоримо, ми говоримо про себе, особливо коли робимо висновки про інших. Тому наступного разу будьте обережні, коли говорите про інших людей. Ваші слова скажуть набагато більше про вас самих, ніж про те, кого ви обговорюєте. Джерело

Любов має безліч відтінків і сторін. У ній немає єдиного вірного виявлення або форми. Кожного разу, коли між двома людьми зароджується це світле почуття, воно точно відрізняється від того, що ви відчували до, а так само від того що, можливо, вас ще чекає після. Між любов’ю і закоханістю існує ледь помітна межа. Любов виникає між тими, хто її потребує, у всіх різні потреби і мова кохання, отже, і почуття закоханості кожен проявляє по-своєму. Ми наповнюємося нею і зізнаємося з трепетом у голосі, і неважливо як сильно це почуття відрізняється від того, що ми мали раніше. Кожна закоханість окриляє і дарує новий світ для чергових перемог. Якщо б мені потрібно було описати любов одним реченням, я б сказав наступне: «Любов — це те, за що варто боротися». Якщо Ви готові боротися, готові страждати і хочете віддаватися цьому почуттю на всі 100%, значить, ви дійсно любите. В житті буває єдина справжня любов — це та, за яку Ви готові битися, а все інше просто проходить відчуття закоханості. Якщо у Вас немає бажання боротися, значить, Ви не любите по-справжньому. Цінуєш тільки тоді, коли втрачаєш У кожного з нас різні бажання і прагнення. Ми часто хочемо більше, ніж маємо в даний момент, і ця формула стосується як матеріального, так і уваги і любові. Люди — соціальні ненажери. Ми потребуємо, щоб нас любили. Ми хочемо, щоб про нас дбали. Ми мріємо почувати себе безпечно вдома. Але справжня любов іноді несумісна з зоною нашого комфорту. Ніхто, я повторюся ще раз, ніхто не зможе прожити щасливе життя, не покидаючи свою зону комфорту. Шукайте людину, яка витягне Вас з неї, оскільки зустрівши таку людину, Ваше життя набуде більш яскравих фарб і наповниться ні з чим незрівнянними емоціями. Фарбувати губи – це еротичний жест, красивий і чуттєвий. Це ритуал, що передається від жінки до жінки, – так робили мої мама і бабуся. Дуже зворушливо згадувати, як бабуся в 80 років фарбувала губи перед виходом з дому. І це було сміливо: вона показувала, що ще хоче подобатися і бути молодою Одного разу мене просто вразила така думка: «Красиві жінки створені для хлопців, позбавлених уяви». Я знаю безліч красивих людей, чиє життя – це суцільний жах Фарбувати губи – це еротичний жест, красивий і чуттєвий. Це ритуал, що передається від жінки до жінки, – так робили мої мама і бабуся Ти красива, коли вважаєш себе такою. Зовсім не важливо, що думають інші. Я ніколи не буду худою. Я по натурі досить лінива. Люблю поїсти. Я справжня і немаю наміру ставати несправжньою. Іноді можна зустріти інфернального покидька, від якого будеш божеволіти. Демони людини так само привабливі, як і чесноти. Для чоловіків любов – це частина життя. Для жінок любов – життя. Джерело

Одного разу одна дівчинка захотіла коротку стрижку. Мама розсердилася: «Не дозволю різати коси!» Тато гаркнув: «До вісімнадцяти – тільки через мій труп». А бабуся заплакала, довго благала не псувати «такі красиве багате волоссячко, стільки років ростили, ти вже завтра пошкодуєш, всі шкодують, а назад то швидко не відросте, ти подивися, які у тебе стрічки, заколочки, все таке красиве, ну не будь дурненькою, ну поступися, ось і молодець». Одного разу одна дівчинка захотіла кинути танці і піти в хокейну секцію. Мама розсердилася: «Що за дурниця?! Хокей – для хлопчиків!» Тато посміявся: «Та потрібна ти там – ревіти і губки фарбувати! Тобі там зуби виб’ють, ніс зламають, хто потім на тебе, таку красиву, подивиться?» А бабуся довго-довго вмовляла подумати, не бути дурненькою, стільки ж років на танці ходили, на музику, хто ж так робить – все кидає і втікає, а як же швидкий конкурс, а педагог стільки вклала, а костюми з мамою шили-шили, що ж, все нанівець? Не будь егоїсткою, дитинко! От і молодець. Одного разу одна дівчинка захотіла вступити на непростий і цікавий факультет серйозного вузу в одному великому чужому місті. Але мама сказала: «Не пущу! У Таньки з роботи обидві дочки з цих інститутів повернулися вагітні! Як з ланцюга без нагляду зриваєтеся – п’янки, гулянки, хлопчики, непристойностірізні!» Тато роздратувався: «По гуртожитках прати! Будеш там нікому не потрібна, покористуються і викинуть! Втечеш – в розшук подамо, за волосся додому притягну, ні копійки від нас не чекай, зрозуміла?!» Але вчителька хмикнула: «Це нереально, Миколаєва, туди з медаллю не потрапити. Та й навіщо тобі? Ну поступиш. Так все одно ж в першу сесію відрахують, туди з таких спецшкіл йдуть! Та й навіщо тобі? Чоловіча професія, а ти все одно потім заміж вийдеш, народиш, підеш на кабінетну роботу папірці перекладати, так що не вигадуй, йди до нас в педагогічний, відучешся, влаштуєшся, життя, вважай, побудоване». А бабуся схопилася за серце: «Як же мати без тебе, хто їй по дому допоможе, з братом? Мені з городом? Дитинко, у нас адже де народився, там і пригодився, ніхто в нашій родині більше долею покладеного не хотів, всі на рідній землі постаріли, що ж ти твориш, ну не будь егоїсткою, подумай про сім’ю, що люди скажуть, а як же Саша, такий хороший хлопчик, у нього славні батьки, він же тебе любить, як ти так з ним?!» А Саша ображався, не розмовляв, психував і кричав вночі під вікнами про «Світланка, я люблю тебе, не їдь». Одного разу одна дівчинка хотіла зробити аборт. Але Саша клявся, що влаштується на роботу, все для них зробить, буде утримувати і взагалі виходь за мене заміж. Ну і що, що дев’ятнадцять і студенти? А батьки нас як по гуртожитках ростили? Так, буде важко, потрібно буде потерпіти, але наша любов все переможе! Або ти мене не любиш і хочеш вбити мою дитину?! Але бабуся, яка дізналася першою по великому секрету, разохалась і потягла до церкви: гріх же, дівоньки, так не можна, бог послав – треба народити, та й пора вже, раніше в твої роки у тебе б вже троє було, він же згоден одружитися? Ну ось і думати нічого! Але лікар сказала, що аборт при першій вагітності веде до безпліддя. Мовляв, спочатку плодитесь, як кролики, бігаєте на чищення, а потім в тридцять тут у мене сидите-ридаєте, що народити не можете! Чоловіки від вас йдуть. І правильно, я вважаю. І правильно! Але подружка сказала, що це дуже боляче, і близькість потім зовсім не та, і хлопці після такого кидають. Її ось кинули. І Катьку з паралельного потоку теж кинули. І всі знають, що ти зробила, соромно. А мама закричала, що батькові сама скаже, але обов’язково треба весілля. Щоб перед людьми не соромно. І нема чого тут обговорювати! Любиш кататися – люби і саночки! Дізнаєшся тепер, яка жіноча доля, дурна. І що? І молодші за тебе народжували, і жили по бараках, і прали в кориті, а зараз машинки-автомати у всіх! Треба з його батьками поговорити, вони люди пристойні, домовимося. Як батько охолоне, так і підемо. Одного разу одна дівчинка хотіла розлучитися.Але чоловік сказав, що якщо так, то ні копійки від нього не дочекаються і за квартиру він буде судитися. Хочеш йти – йди з голою дупою, зрозуміла? А мама заголосила, що навіщо тоді одружилися, навіщо весілля, навіщо народжували? Чим думали? Як кішки по підвалах: сьогодні з одним, завтра з іншим? А утримувати тебе з дитиною хто буде? На вчительську зарплату? Нам на шию?! Чого тобі не живеться – хороший мужик, не п’є, не б’є, з роботою, з зарплатою, квартиру вам купили, а тепер він її пиляти буде?! Раніше треба було думати! Але начальство сказало, що ніяких поблажок не буде, навпаки, навантаження збільшується, треба буде взяти вечірні заняття, і щоб ніяких «треба дитину забрати» та інших лікарняних, вирішуйте свою сімейну ситуацію так, щоб це не відбивалося на роботі. Але свекруха кричала, що її позбавляють онука, її сина – дитини, а дитини – батька. А колеги і подруги охали, що разведеній жити важко, а знайдеш нового – точно буде не кращий першого. Навіщо шило на мило? Всіх хороших псів цуценятами розбирають, будемо від тебе, Світлано, чоловіків ховати. Та й робота наша зовсім невідповідна, одні самотні баби, навіть фізрук у нас жінка, не знайдеш нікого, самотньою будеш. Одного разу одна дівчинка хотіла змінити професію і роботу. Нова робота вимагала поїздок на навчання і обіцяла в доступному для огляду майбутньому хорошу зарплату, прекрасні перспективи і довгі цікаві відрядження в далекі і близькі країни. Але чоловік сказав, бач що собі придумала! Вона буде десь пропадати, шлятися, то поїздка, то навчання, то робота допізна. А будинок? А шлюб? А діти? Їм мати не потрібна? А з начальством по готелям? За ідіота тримаєш? Вже спиш там з кимось? Не потерплю! Але батьки сказали, що найважливіше погода в домі. Що дітей вона народжувала для себе, їм до пенсії далеко, сидіти-забирати-займатися не зможуть, у бідних слуг немає, дорогенька. А чим думала, коли народжувала? Хочеш і на ялинку залізти і не подряпатися? Ні, мила моя, вибрала сім’ю, народила дітей – вези! Не знали, що таку егоїстку виростили, діти їй не потрібні, робота дорожче, та й що це за робота? Робота у жінки повинна бути нормальна, скромна, постійна. Щоб завжди можна підмінити, відпроситися, щоб розуміли, що у тебе діти. Безсовісна ти, Світлано. Хоч би посоромилася! Та й не вийде у тебе нічого. Така робота складна, нервова. А ти у нас домашня, грубого слова не говориш. Ну де тобі, а? Кинути все заради повітряних замків, а потім приповзеш назад, але ж не візьме тебе директорка. І чоловік не пробачить! На роботі зовсім відчитали за егоїзм, середину навчального року і поклялися, що тут їй в будь-якому випадку більше не працювати, якщо вона така невдячна, взяли-пригріли, а вона, а вона. Подруги розсудили, що заробляти повинен чоловік. І що їхні чоловіки їх на таку роботу з відрядженнями точно не відпустили б. А тому, що люблять і ревнують, ось. Одного разу одна дівчинка святкувала свій ювілей. За столом зібралася сім’я, рідня, подруги, колеги. Всі раділи і говорили тости про те, якою вона завжди була хорошою дочкою, чудовою дружиною і справжнім професіоналом, педагогом від Бога, воістину цінним співробітником. А дівчинка щось випила зайвого і розплакалася, що хотіла прожити життя зовсім інакше: обстригти прокляті патли, грати в хокей, виїхати, не заводити сім’ю вже точно років до тридцяти, знайти роботу своєї мрії і об’їздити весь світ. Її втішали, подавали серветки, нашіптували, що перебрала і постійно охали: «Миленька, та хто ж тобі заважав?!» Зоя Атіскова Джерело

Спочатку скажуть: тобі треба по-іншому одягнутися. Потім скажуть, що треба схуднути. Потім – що треба енергійніше рухатися і дивитися веселіше! Оптимістично. І не скаржитися. Змінити зачіску треба. Прочитати модну книгу і фільми для саморозвитку подивитися. А коли схуднеш, зміниш зачіску, одягнеш інші речі і почнеш оптимістично усміхатися, скажуть, що ти занадто старий. І що тоді робити? Так один чоловік сказав дружині, з якою двадцять п’ять років прожив. Коли вона в спортивному модному костюмчику крокувала з ним в важкому поході з важким рюкзаком за спиною. Все життя вона худла, надривалася в спортзалі, качала прес і робила стрижки; як чоловікові подобалося. І дивилася фільми, які йому подобалися. І читала книги, які він рекомендував. А у відпустці сплавлялась по річках і повзала по горах. І вечорами біля багаття, відмахуючись від комарів, співала бардівські пісні під гітару. Чоловік любив саме так проводити відпустку. Ось дружина все робила так, як йому подобалося. Слухала критику. Намагалася. А потім він розсердився, що вона повільно йде з рюкзаком. І сказав: ти занадто стара! І що робити з такою критикою? Це не вага і не зачіска. Не новий фільм про космічну свідомість, який можна подивитися. П’ятдесят п’ять років нікуди не дінеш. І стає важко тягнути рюкзак і перти по гущавині, співаючи пісні… Чверть століття людина все робила, як хотал інша людина – заради збереження шлюбу. Щоб любили. Щоб розуміння було! А потім чоловік широкими швидкими кроками пішов далеко вперед. А вона сиділа на рюкзаку і плакала – вона дуже втомилася. Як маленький сивий гномик, сиділа в лісі і плакала. Без всякого оптимізму. Тому що прожила не так, як хотіла: морила себе голодом, потіла в спортзалах, бродила по тайзі і повзала по горах у відпустці. А хотіла зовсім іншого: тихих вечорів на морі, пиріжки пекти, ходити іноді в кіно на мелодрами, носити довге волосся, на дивані лежати зрідка з книжкою, в театр ходити в красивому платті… Вона прожила не своє життя. Вона робила, як чоловікові подобалося. Вона не хотіла його втратити! А він назвав її старою і кинув в лісі – чому вона так повільно плететься? Вона дійшла до електрички; кинула в лісі важкий рюкзак. На квиток вистачило, і то добре. Їхала, дивилася в каламутне скло на похмурий ліс, з якого вибралася дивом… Вона вибралася. А хтось не може. І до сих пір худне, стрижеться, відпочиває і їсть не так, як хочеться; а так, як треба іншим. Це даремно. Тому що потім все одно можуть кинути в лісі; тому що ми занадто старі і повільно тягнемо рюкзак… Джерело