Піклуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне

Одного разу до психолога прийшла красива, багато одягнена жінка. Вона почала скаржитися на те, що її життя порожнє і не має ніякого сенсу. Психолог уважно вислухав її переживання, а потім покликав до кабінету жінку похилого віку, роботою якої було прибирати офісні приміщення. – Зараз Марія розповість вам, як вона знайшла своє щастя. Усе, що мені від вас потрібно – щоб ви уважно її вислухали. Старенька опустила швабру, сіла на стілець і почала розповідати свою історію: «Мій чоловік нещодавно помep від маляpії, а три місяці назад, в результаті aваpії, помep мій єдиний син. У мене не залишилося нікого. Я не могла спати, не могла їсти, не могла посміхатися … Я навіть думала про те, щоб нaклaсти на себе pуки. Але одного вечора, коли я йшла з роботи додому, до мене причепилося маленьке кошеня. На вулиці було холодно, тому я його пожаліла і взяла додому. Кошеня було дуже голодним, і коли я налила йому молока, воно начисто вилизало блюдце. Потім воно почало муркотіти і тертися об мою ногу. Я вперше за кілька місяців посміхнулася. Я подумала, що якщо допомога маленькому кошеняті змусила мене посміхнутися, то, можливо, я зможу знову стати щасливою, просто роблячи щось гарне для інших людей? На наступний день я спекла печиво і віднесла його хворому сусідові. Я кожен день намагалася зробити щось хороше для оточуючих. І їх радість і вдячність робили мене щасливою. Зараз моєму хорошому апетиту і міцному сну можна тільки позаздрити! А все тому, що я знайшла своє щастя, даруючи його іншим. Почувши усе це, багата жінка розплакалася. У неї було багато грошей, але вона давно втратила те, що не можна було за них купити … Життя прекрасне не тоді, коли ви щасливі, а коли ви робите щасливими ІНШИХ!Щастя – це не мета, а ШЛЯХ. Його потрібно шукати не в завтрашньому дні, а в сьогоднішньому. Щастя не залежить від обставин – це усвідомлене рішення кожної людини. Щастя – це те, ЯКИЙ ТИ, а не те, чим ти володієш!

Був нічим не примітний ранок в звичайнісінькій поліклініці. Чоловік досить похилого віку прийшов до лікаря зняти шви з пальця руки. Було помітно, що він дуже хвилюється і кудись поспішає. Запитавши, коли буде лікар, чоловік тремтячим голосом повідомив, що до 9 години його чекає дуже важлива справа. А вже 8.30. Я відповів, що всі лікарі зайняті, і зможуть приділити йому увагу не раніше, ніж через годину. Однак, помітивши неймовірну печаль в його очах і якусь розгубленість, коли він раз у раз поглядав на годинник, під серцем у мене щось йокнуло. Пацієнтів на прийом до мене не було, і я вирішив сам зайнятися раною цієї людини. Мене порадувало, що ранка добре затягнута, а, значить, не виникне ніяких проблем, якщо шви зняти зараз. Порадившись з колегою, я зайнявся пацієнтом. Мені чомусь хотілося з ним поговорити, і я першим завів розмову: – Ви так поспішаєте. Напевно, у вас призначений прийом ще до одного фахівця? – Не зовсім так. О 9 годині мені потрібно погодувати хвору дружину. Вона зараз у лікарні. З лікарської цікавості, я запитав, що з його дружиною. Чоловік відповів, що у неї, на превеликий жаль, виявлена хвороба Альцгеймера. Я встиг зробити необхідні процедури, поки ми розмовляли, на що, природно, знадобився час. Мені здалося, що до 9 години мій пацієнт може не встигнути в лікарню до дружини. Я поцікавився, чи буде та хвилюватися, якщо він запізниться. Чоловік сумно покивав головою: – Ні, хвилюватися вона не буде. Моя дружина не впізнає мене останні п’ять років. І навіть не пам’ятає, ким я доводився їй по життю. Я здивовано вигукнув: – І, незважаючи на це, ви все одно щоранку до 9 поспішайте в лікарню до людини, яка вже не пригадує вас? Тоді він ласкаво поплескав мене по плечу і, посміхнувшись, по-батьківськи відповів: – Так, на жаль, вона не знає хто я. Зате я пам’ятаю, хто вона. З нею я був щасливий все своє життя. Я підійшов до вікна і довго дивився у слід цьому літньому пацієнту, що поспішав лікарняною алейкою. І тільки коли постукали у двері, зрозумів, що плачу. Мурашки пробігли по моєму тілу, і я сказав: “це та любов, про яку мрію і я…» Мій ранковий пацієнт сказав, що був щасливий. Та й вона, та жінка, теж щаслива, маючи такого чоловіка. Не пристрасть або романтика, а справжня любов, здатна зрозуміти, пробачити і прийняти – ось те, що неминуще. Ми підемо. А вона залишиться, оселившись в чиємусь серці. Джерело

Одного разу до священика прийшла дружина небагатого селянина. – Отче, – сумно сказала вона, – я втомилася. Ми працюємо не покладаючи рук, але є дні, коли крім черствого хліба нема чого дати дітям. Але найбільше я втомилася дивитися на наш убогий будинок, двір, на рваний одяг синів, стомлене обличчя чоловіка … Задумався священик і попросив жінку піти з ним. Він показав на красивий будинок, в палісаднику якого гралися діти. – Як ти думаєш, чи щаслива господиня? – Запитав він. – Звичайно! – вигукнула жінка. – Яка багата садиба, як добре одягнені дітки! Тоді священик попросив підійти ближче і придивитися. Тоді вона побачила матір діточок, що сиділа в тіні і гірко плакала.- Вона плаче, бо сліпа від народження, і не може бачити своїх дітей. – Сумно розповів їй священик. Вони пішли далі. Незабаром священик показав другий будинок. Він був багатшим першого, а на запитання жінки, чи живуть щасливі люди тут, розповів, що це була прекрасна сім’я, поки не загинув її глава. Тепер не проходить дня, щоб вдова не ридала за своїм чоловіком, а діти – за батьком. Задумалася жінка і не помітила, як вони підійшли до великого двору. Тут був будинок дочки дуже багатого купця. – Тут є багатство і ситна їжа, дорогий одяг… Але чи живе тут щастя? На це питання священик відчинив важку хвіртку. Купецька дочка, побачивши гостей, привіталася і запросила на чай. Але яким же порожнім здався будинок парафіянці. Тут не було дітей, не чутний голос чоловіка.- У мене є багатство і гарний одяг, але немає щастя, – сказала господиня. У мене немає ні чоловіка, ні дітей, і нікому готувати обід або вдягати сукні … Глибоко замислившись, поверталася прихожанка додому.- Спасибі вам! – гаряче сказала вона священику. Я зрозуміла… Я втомилася дивитися на старий одяг, не знаючи, яке це щастя бачити своїх дітей! Я думала, що щастя – це жити в достатку, а виявляється, щасливий той, у кого є кому готувати обід, в чиєму будинку чути дитячий сміх!

Одного разу я ходила на манікюр. Майже одночасно зі мною в перукарню зайшла дама середніх років – вся шикарна, в білому брючному костюмі. Дама гордовито заявила: – Я без запису, але у мене сьогодні важливий захід на роботі, терміново потрібна зачіска. Одна з дівчат-перукарів погодилася допомогти, жінка сіла в крісло. І відразу почала вередувати: – Не тисніть на голову! Акуратніше! Ви хоч чогось навчалися? Акуратніше, я сказала! – і так далі. Я сиділа в трьох метрах від неї, і мені було некомфортно. Моя манікюрниця теж оглядалася на даму і морщилась. Загалом, атмосфера в перукарні стала дуже напруженою. Дівчина, яка займалася укладанням волосся вредної пані, була ввічливою і намагалася, як могла. Але та ніби навмисне провокувала: – А про це пасмо не забули? А про це? Відповідайте, коли з вами розмовляють! Відповідайте швидко! Все це тривало близько години. Я вже розплачувалася за манікюр, коли зачіска дами в білому нарешті закінчилася. До того, ми всі побачили, що дівчина-перукар постаралася на славу. Але дама, розглядаючи себе в дзеркалі, заявила, що результат її не влаштовує, і взагалі її чоловік – великий міський чиновник. – Він вашу перукарню задавить перевірками і штрафами! Я платити не буду за це , і ви нічого мені не зробите! Всі обімліли. Дама вийшла з перукарні, дівчина, що робила зачіску, закрила обличчя руками і від образи розплакалася. Я теж вийшла на вулицю і пішла додому. І попереду, метрах в десяти від себе, побачила ту даму. Вона йшла, як по подіуму: горда, з високо піднятою головою. А того ранку пройшов сильний дощ, і на дорогах були величезні калюжі. І раптом якась машина пролетіла повз жінки і облила її брудною водою з голови до ніг! Ось тобі і білий костюм, ось тобі і зачіска! Від несподіванки дама скрикнула і зупинилася. Я порівнялася з нею, помилувалася на заляпаний білий костюм і зіпсовану зачіску і подумала: «Але ж Бог дійсно все бачить». Автор невідомий Джерело

Одного разу (в молодості) я ходила на день народження до колеги Наді. Ми відмінно провели день у неї на дачі, народу було багато. А потім, через пару днів, святкування продовжилося на роботі. Надя трошки випила і розговорилася. Наприклад, вона ображено розповіла, що на день народження до неї приїжджала подруга, яка дуже вдало вийшла заміж, і (дослівно) “тепер вся упакована в бренди катається як сир у маслі”. – Вона і в телефоні у мене записана як Юля Пармезан, – сказала Надя, і я щиро реготала з цього жарту. Так ось ця Юля Пармезан подарувала Наді набір косметики. Надя думала, що він, напевно, якийсь дико дорогий, з Європи привезений, погуглила, а він – максимум 900 коштує. Надя говорила з підтекстом: “Ось же ж скупердяйка виявилася ця Юля”. Мені стало трошки соромно. У мене бюджет на подарунок Наді був приблизно такий же, і я купила букет і чайний набір, на тих же 900, навіть, якщо чесно, на 850. – Надю, мій подарунок, якщо чесно, коштував приблизно стільки ж, – зізналася я. – Олю, ти чинуша, з зарплатою в 9000 тисяч в місяць, тому в твоєму випадку 900 – це навіть багато, я дуже ціную. А там … заводи-пароплави, грошей не лічено, а для друзів … ех. Я зрозуміла, що подарунок хоч і вибирають тому, кому його подарують, все одно він – головним чином, про дарувальника. І один і той же набір косметики, подарований різними людьми, скаже про них різне. Пройшло багато років. Нещодавно я підслухала розмову чоловіка і дружини (вона манікюр доробляла, а ми з її чоловіком чекали, коли вона доробить). Дівчина ця з чоловіком і новим манікюром потім їдуть на день народження до прабабусі чоловіка, якій виповнилося аж 95 років. Вона вже слабенька, з дому майже не виходить. Але дуже ясний розум у неї, і життєрадісна. І ось вони не знають, що дарувати. Обговорюють. Чоловік каже: – Торт купимо і квіти, їй зараз смачно поїсти важливо і квіти – як знак нашої уваги. Вони будуть стояти і пахнути, їй приємно на багато днів вперед. А дружина говорить: – Давай краще гроші. Там їжі і квітів буде і так повно. А на гроші вона купить те, що дійсно хоче. Те, що потрібно саме їй. – Їй 95, сонце. Вона нічого не хоче. Гроші вона в “похоронну кубушку” відкладе, або внукам роздарує. На себе не витратить … – Слухай, але це буде її право. Може, їй спокійніше від думки про похоронну кубушку. Або радісно дарувати гроші онукам. Чому ти вирішив, що ти краще знаєш, як витрачати її гроші? – Я так не вирішив. Я просто хочу зробити за прабабулю те, що вона ніколи не зробить сама – купити щось виключно для неї самої. – Це називається “заподіювати щастя”. Ти впевнений, що краще її знаєш, що її щасливою зробить. Але судиш по собі. – Я хочу інвестувати їх в її комфорт. Шаль, плед, тапочки, щось для неї… – У неї цих тапочок і пледів – мільйон. Вона в одній хустці улюбленій ходить, та халаті. Ти хоч помічаєш? Дівчина доробила манікюр, і вони пішли, і я так і не знаю, що отримає в подарунок прабабуся. Торт з квітами, гроші або шаль-плед-тапочки. Вони хоч і сварилися, але було видно, що обидва люблять бабусю, і вибираючи подарунок, хочуть, щоб подарунок передав бабусі їхні почуття. Дівчина – уважна і чуйна, хоче, щоб право вибору подарунка залишилося за іменинницею, і в цьому багато турботи і страху подарувати те, що зовсім не потрібно (а коли людині 95, то ризик помилитися і правда великий). А хлопець – прямолінійний і конкретний, йому хочеться подарувати ефективний подарунок, потрібний. Але йому ніколи не було 95 років, і він не знає, що хочеться в цьому віці, і накидає варіанти, багато з яких далекі від реальності. А я слухаю і думаю, яка все-таки вірна теза про те, що “подарунок – це перш за все про того, хто дарує, а не кому”. Одного разу я бачила, як в квітковому магазині жінка вибирала букет на похорон своєї першої вчительки. – Раптово так … Інсульт … Нещодавно ще спілкувалися … Ми всі для неї як діти були … Як рідні … І вона нам теж … Як мама, – поділилася вона. – Співчуваю, – сказала я. Спочатку вона хотіла взяти 30 троянд, але вони були по 65 грн, дорого. Потім знайшла по 30 грн, і вирішила, що візьме 20. Потім подумала, що вчительці вже все одно, а у неї життя триває. У підсумку вона згадала, що гвоздики! Гвоздики ідеально для похорону і купила 8 гвоздик. Тому що виглядають як 10. Ні, не треба загортати – ніхто не загортає, коли в труну … І тут в магазин вбігла ще одна жінка, теж за квітами на похорон. І скупила всі троянди по 65 грн. – Ох, Оленко, знову ти хочеш здаватися кращою і багатшою, ніж ти є. Перед іншими чи що красуєшся? – запитала колишню однокласницю та, у якої 8 гвоздик. – Вона мені в школі як мама була. Я уважити хочу … І проводити її в останню путь достойно … А ти про щось своє … Ось. Наші букети, наші подарунки, наші вітання, які ми даруємо іншим – все про нас. Всі наші слова і вчинки, які ми говоримо про інших – все про нас. Автор Ольга Савельєва

Нас дуже надихають люди, які діляться тим, що робить їхнє життя щасливішим. В інтернеті можна поділитися одкровеннями анонімно. Ми зібрали 7 коротких історій, які роблять щасливішими їхніх авторів. З коханим вже разом 5 років. Коли запросив на перше побачення, повинен був зайти за мною. Я залізла на вікно, щоб подивитися, як він зайде, дуже хвилювалася і, мабуть, у момент, коли заходив до будинку, відволіклася. Він різко дзвонить у двері, я від щасливої несподіванки плутаюся у шторі та падаю з вікна! Перше побачення в травмпункті провели зі зламаною рукою, але я була щаслива!) Я працювала тоді тренером у стайні, і в нас була велика стара собака – суміш сенбернара та алабая. І якось конюх запізнився, попросив мене закрити стайню. Темно, стайня в парку, йти повз кущів, страшно одній. А ключі від стайні завжди в будку до собаки клали. Я все зачинила, поклала ключі, подивилася на собаку і попросила: “Ти, може, проводиш мене до дороги”? Вона зітхнула, вилізла з будки та пішла у бік зупинки. Проводила до світлої дороги, пішла назад спати. Були на морі. Лежимо з чоловіком засмагаємо, діти в піску колупаються, камінчики красиві збирають. І тут наш п’ятирічний син біжить до нас радісний і на весь пляж кричить: – Мамо!! Я знайшов мізки! Я знайшов ТОБІ мізки!!! Нарешті знайшлися!!! – Сказав мій чоловік. Мізками виявився круглий камінь, дійсно чимось схожий на мозок))) Він у нас на полиці до сих пір лежить, чоловік з нього пил здуває))) Мене страшенно розчулюють чоловіки, які вранці ведуть дітей у садок. Такі суворі та брутальні тягнуть маленькі рожеві рюкзачки, плюшевих зайчиків і ведмедиків. Сьогодні бачила справжнього байкера з бородою і в косусі, який сюсюкав з донькою й дозволив їй надіти на себе вінок з кульбаб:) Доброю заздрістю заздрю стосункам своїх батьків – сьогодні 25 років, як вони разом. За цей час вони жодного разу не розлучалися надовго, вдома непомітно з любов’ю поглядають один на одного, тато розчісує мамі волосся, мама масажує татову хвору спину. Мама була і товстою, і худою, і майже лисою. Тато пив, курив, і був паралізований – все одно вони завжди були разом. Нескінченно рада за них. А мене ось тільки що кинув хлопець, через те, що я, бачте, посуд не так витираю. Вік уже не той – це коли ганяли по квартирі один за одним з котом, і потім я перелетіла через ліжко і впала, а у кота серце прихопило, і він не зміг далі бігти, і ми поповзли. Мені 21, коту 11. Заходжу на пошту. Черга – чоловік 30, кожен стоїть біля вікна хвилин по 10-15. Стою вже півгодини – пройшли три людини. Переді мною дід років 70. Раптом він повертається: – Коли я сюди зайшов, то був твого віку. Вся чергу покотилася зі сміху. Дід зробив мій день. Джерело

Любов має безліч відтінків і сторін. У ній немає єдиного вірного виявлення або форми. Кожного разу, коли між двома людьми зароджується це світле почуття, воно точно відрізняється від того, що ви відчували до, а так само від того що, можливо, вас ще чекає після. Між любов’ю і закоханістю існує ледь помітна межа. Любов виникає між тими, хто її потребує, у всіх різні потреби і мова кохання, отже, і почуття закоханості кожен проявляє по-своєму. Ми наповнюємося нею і зізнаємося з трепетом у голосі, і неважливо як сильно це почуття відрізняється від того, що ми мали раніше. Кожна закоханість окриляє і дарує новий світ для чергових перемог. Якщо б мені потрібно було описати любов одним реченням, я б сказав наступне: «Любов — це те, за що варто боротися». Якщо Ви готові боротися, готові страждати і хочете віддаватися цьому почуттю на всі 100%, значить, ви дійсно любите. В житті буває єдина справжня любов — це та, за яку Ви готові битися, а все інше просто проходить відчуття закоханості. Якщо у Вас немає бажання боротися, значить, Ви не любите по-справжньому. Цінуєш тільки тоді, коли втрачаєш У кожного з нас різні бажання і прагнення. Ми часто хочемо більше, ніж маємо в даний момент, і ця формула стосується як матеріального, так і уваги і любові. Люди — соціальні ненажери. Ми потребуємо, щоб нас любили. Ми хочемо, щоб про нас дбали. Ми мріємо почувати себе безпечно вдома. Але справжня любов іноді несумісна з зоною нашого комфорту. Ніхто, я повторюся ще раз, ніхто не зможе прожити щасливе життя, не покидаючи свою зону комфорту. Шукайте людину, яка витягне Вас з неї, оскільки зустрівши таку людину, Ваше життя набуде більш яскравих фарб і наповниться ні з чим незрівнянними емоціями. Фарбувати губи – це еротичний жест, красивий і чуттєвий. Це ритуал, що передається від жінки до жінки, – так робили мої мама і бабуся. Дуже зворушливо згадувати, як бабуся в 80 років фарбувала губи перед виходом з дому. І це було сміливо: вона показувала, що ще хоче подобатися і бути молодою Одного разу мене просто вразила така думка: «Красиві жінки створені для хлопців, позбавлених уяви». Я знаю безліч красивих людей, чиє життя – це суцільний жах Фарбувати губи – це еротичний жест, красивий і чуттєвий. Це ритуал, що передається від жінки до жінки, – так робили мої мама і бабуся Ти красива, коли вважаєш себе такою. Зовсім не важливо, що думають інші. Я ніколи не буду худою. Я по натурі досить лінива. Люблю поїсти. Я справжня і немаю наміру ставати несправжньою. Іноді можна зустріти інфернального покидька, від якого будеш божеволіти. Демони людини так само привабливі, як і чесноти. Для чоловіків любов – це частина життя. Для жінок любов – життя. Джерело

Одного разу старий фермер сів на ганку свого скромного будинку, щоб насолодитися прохолодним вітерцем і вечірніми тінями. Поруч з його будинком пролягала стежка, що веде до села. Спочатку по ній пройшов один чоловік. Він побачив фермера і подумав: «Що за ледача людина – не працює, а просто сидить і насолоджується життям». Трохи згодом повз пройшов ще один чоловік, який подумав: «Цей чоловік нагадує Дон Жуана. Він напевно сів в такому місці, щоб спостерігати за дівчатами і спокушати їх ». Нарешті, повз пройшов мандрівник. Його думки відрізнялися від думок двох попередніх перехожих: «Це працьовитий чоловік. Він пропрацював цілий день і зараз просто насолоджується заслуженим відпочинком ». У цій історії є дуже могутній посил. Все, що від нас вимагається, це навчитися читати між рядків. Так, в дійсності ми взагалі нічого не знаємо про фермера, який сидить на ґанку. Але про трьох людей, які йшли в село, є що сказати: перший чоловік – ледар, другий – дамський угодник, а третій – роботяга. А мораль у цій історії така: все, що ми говоримо, ми говоримо про себе, особливо коли робимо висновки про інших. Тому наступного разу будьте обережні, коли говорите про інших людей. Ваші слова скажуть набагато більше про вас самих, ніж про те, кого ви обговорюєте. Джерело