Настає час, коли бажання проходить. До всього. І до речей, і до людей…

Настає час, коли бажання проходить. До всього. І до речей, і до людей…

Багато років тому, коли ще була жива моя мудра бабуся, вона одного разу сказала нам з мамою, вішаючи нові штори до Великодня, одну чудову річ … Штори були, на ті часи, ультрамодні: з асиметричними ламбрекенами та іншими прибамбасами… Вони ніяк НЕ хотіли чіплятися до карнизів, падали нам на голову… ми лаялися, возилися, сварилися, знову бралися за справу…

– Ще зовсім недавно я б до стелі стрибала, якби у мене з’явилися такі штори, – сказала бабуся, – а зараз ні краплі бажання … Воно проходить, дівчата … бажання проходить. До всього. І до речей, і до людей…

Робіть все, поки у вас є на це бажання. Витрачайте гроші на дурниці – не збирайте! Дурниця дарує радість, а накопичення – ні. Куди збирати? На похорон? Ще нікого непохованим не залишили … Радійте, поки є радість … Любіть, поки хочеться … Настає час, коли і тепла чужого не хочеться … Нічого вже не хочеться…

Напевно, природа так спеціально робить, щоб ми спокійніше йшли, не чіплялися ні за барахло, ні за людей… Ось і я вже готова піти… А якби зараз могла повернутися в ваші роки, то жила б одним днем, і раділа кожному бажанню…

Бабусі давно немає. А я живу саме так: одним днем, і радіючи кожному бажанню…