Щоб творити добро, не обов’язково бути надзвичайно багатим

– Візьміть! Будь ласка візьміть! – хлопчик років восьми простягнув в руках перелякане кошеня. Жінка, що виходила з магазину заперечливо похитала головою. – Він хороший, – жалісливо сказав хлопчик і притиснув пухнастий клубок до себе. Кошеня нявкнуло. На цей звук обернувся чоловік, і кошеня знову злетіло у дитячих руках. – Він дуже ласкавий, він вам потрібний. Чоловік замахав руками і прискорив крок. – Це твій? – почув хлопчик. Через його плече на кошеня дивилася дівчинка з довгими косичками. – Так, мій. Але мені треба його віддати. Йому потрібен господар. – Який гарненький! – дівчинка погладила кошеня. Поруч виросла жіноча фігура. – Не займай його! – грубо відтягла вона дівчинку. – Мамо, я хочу його. Воно моє! Воно мені дуже потрібне. – Не потрібне, – як відрізала мама і потягла вже заплакану доньку геть… Кошеня подивилося просто в очі хлопчикові і, раптом, сказало: – Слухай, залиши мене собі. – Не можу, – зітхнув хлопчик. – Нам, ангелам, не можна залишати собі ЩАСТЯ. Ми його роздаємо. – Значить я – щастя? І ти мене віддаси кому завгодно? – Я пропоную тебе тому, кому ти найбільше потрібне. А люди не розуміють і відмовляються. – Але ці люди відмовилися від мене, бо я всього лише маленьке кошеня. – Жінка з магазину відмовилася від сімейного щастя. Якби вона тебе взяла, то по дорозі додому з нею заговорив би чоловік, який захотів би допомогти їй донести тебе, а потім він став би її чоловіком. Чоловік відмовився від щастя взаєморозуміння з дочкою, у них дуже складні відносини. Якби він взяв тебе, то дочка і батько разом доглядали б за тобою, і холод у відносинах поступово б відступив. – А дівчинка? Я був їй потрібен. Це мама не дозволила. – І дівчинці ти був потрібен. Якби їй дозволили взяти тебе, вона навчилася б турботі і терпінню поки ти ріс. А через рік у неї б з’явився братик, і своє вміння піклуватися вона перенесла б на нього. Це і мамі б дуже допомогло. Це щастя турботи і допомоги один одному. – Виходить, вони відмовилися від свого щастя … Як же вони без щастя? – Я буду пробувати знову. Пізніше. Вже по-іншому. Така у нас робота – щастя пропонувати. А вибір за людиною. Кошеня зітхнуло і закрило очі. Воно вже не боялося. Воно – чиєсь щастя! Джерело

У під’їзді нашого будинку живе бабуся. Бабуся Люба. Їй 97 років. Мила, приємна старенька, завжди в гарному настрої, усміхнена і привітна. Для мене вона — просвітлений лідер. Спокійно! Я в своєму розумі і не падала ниць, коли її бачила на лавочці біля під’їзду. Поясню, чому я так думаю. Спочатку бабуся Люба прикрасила підвіконня на нашому поверсі і в нашому під’їзді горщиками з квітами. Красиво. На наступний день найяскравіші квіти, ті, що з бутонами, вкрали, і біля метро можна було побачити прудких торговців з горщиками бабусиних квітів. Сусіди вирішили поставити замок і домофон на вхідні двері. А вона повісила на стіни рамки з висловами великих людей, що пробуджують совість і діють як заповіді. І знову поставила квіти на підвіконня. Затишно. У під’їзд стали проникати галасливі підлітки. Бабуся Люба вийшла і… запропонувала їм води або чаю. Вони довго сміялися. Пообривали квіти і перевернули рамки. На наступний день вона знову поставила квіти, повернула рамкам колишній вигляд і поклала на підвіконня книги. Класику. Прийшли підлітки. Галасували, шуміли. Вона вийшла і… запропонувала їм чай зі своїми пиріжками, що апетитно виглядали і смачно пахнули. Хлопці не змогли відмовитися. І навіть взяли з собою книги з обіцянкою прочитати. Квіти вони не чіпали, рамки — теж. На наступний день вона винесла пластикову пляшку з водою, щоб кожен, хто вирішить подбати про квіти, зміг їх полити. Увечері прийшли підлітки, обливали один одного водою, реготали і галасували. Бабуся знову вийшла до них і запропонувала чаю, булочок, забрала пляшку, наповнила її водою і попросила їх полити квіти. Хлопці стали приходити в під’їзд кожен день. Сусіди обурювалися, навіть викликали поліцію, але бабуся сказала, що це, мовляв, до неї, її учні прийшли за книжками, роздала при поліції книги розгубленим підліткам і проводила полісменів: «З Богом!» В під’їзді з’явилася шафа з книгами. І поруч оголошення: «Прохання! Якщо у вас вдома є цікаві і важливі книги, вже прочитані вами, поділіться! Будьте ласкаві! А ті, хто взяв почитати, будь ласка, поверніть для тих, кому так само це може бути потрібно і важливо!» Шафа заповнилася книгами. Квіти з’явилися на підвіконнях на всіх поверхах. Красиві рамки з цитатами — теж. Щовечора вхідні двері в під’їзд стали залишати відкритими. Ввечері можна було побачити на сходах підлітків, які читають книги. Бабуся поклала на підвіконня кілька ліхтариків, щоб їм було зручніше читати. Діти сиділи в під’їзді з включеними ліхтариками, і в ньому було світліше, ніж зазвичай. Бабуся померла. На першому поверсі нашого будинку відкрили клуб для дітей і підлітків. З бібліотекою і квітами на підвіконнях. Символом клубу став ліхтарик… А ви як думаєте, цю бабусю можна назвати просвітленим лідером? Дозвольте пояснити, чому я почала розповідь зі слова «живе», а не «жила». Бо таке відчуття, що вона як і раніше живе в нашому під’їзді, будинку, клубі, в місті, в країні, на планеті у Всесвіті. Жива Любов. Адже так? Джерело

Смeрть штовхнула двері й ті бeсшумно відкрилися. У будинку було тeмно і лише в дaльній кімнаті горіло світло. Смeрть полегшено зітхнула – нарешті вона виконає свою роботу. Вона ковзнула нaд підлогою і підлeтіла до ліжка. – Ти запізнилася! – пролунав незадоволений голос з-за спини. Смeрть оглянулaсь. Та, за ким вона прийшла, сиділа в кріслі, одягнена, немов на бал. – Чому не в ліжку? – нeзадоволено буркнула безноса, – всі порядні люди давно сплять. Жінка усміхнулася. – Тебе чекала. Негоже довгоочікувану гостю зустрічати, валяючись під ковдрою. – Це я у тебе довгоочікувана?! – завила ображена Смерть, – Я ж ганяюся за тобою вже котрий місяць! Але ти ні хвилинки не можеш посидіти спокійно на місці! Що прийду – тебе немає вдома! То на виставку, то в театр пішла. Одного разу до півночі тебе чекала, як дурепа, а ти, виявляється, до ранку на п’янку якусь втекла! Не соромно в такому-то віці?! – Соромно, – покаялася жінка, – але я не могла пропустити. Там було так весело! Зібралися старі друзі, ми сміялися, веселилися, згадували минуле… – Нічого, що це були поминки по твоїй кращій подрузі? – єхидно уточнила гостя. – Так що, тепер плакати, чи що? – усміхнулася господиня. – Покійна подруга ненавиділа сліз – від них псується шкіра обличчя. – Все повинно було бути не так! Ти повинна була прийти з похорону, відчути себе погано, прилягти на ліжко. Я б прийшла, забрала тебе, все було б чинно і благопристойно! Я стала вчасно, чекала, переживала, а ти в цей час веселилася на поминках! – Пробач, – зітхнула жінка – Я через тебе вибилася з графіка! А я вже не молоденька! І у мене, між іншим, теж нерви! – Хочеш чаю? – це питання вибило Смерть з колії. – Що? – перепитала вона. – Чаю! Ромашкового, сама збирала! І ось тістечко, домашньої випічки! Пригощайся! До речі, хлюпнути тобі коньячку? Дуже заспокоює нерви. Смерть спробувала чинити опір: – Я не можу, я на роботі не п’ю, – але жінка відмахнулася: – Не можна так себе заганяти! Ти на себе в дзеркало дивилася? На обличчі явні сліди перевтоми! Смерть взагалі ніколи не дивилася на себе в дзеркало, тому що це не приносило їй ніякого задоволення. – Треба себе берегти! Розслаблятися іноді, – продовжувала наставляти господиня, підливаючи чогось тягучого в крихітну чарочку, – ти ж все-таки жінка. На массажик сходи, щоб тобі твої кісточки розім’яли, ванни приймай. Та й для душі… Слухай, а ти нікуди зараз не поспішаєш ?, – несподівано вигукнула вона. Размягша під дією напою, Смерть, пробурмотіла, що до ранку зовсім вільна. – Тоді поїхали зі мною! Погуляємо наостанок. такий клуб знаю – там до ранку абсолютно чудовий джаз дають!… …Вранці, ледве пересуваючи ноги, які гуділи від божевільних танців, підтримуючи один одного, Смерть і жінка зашкандибали в кімнату. – Фух, в житті так не танцювала! – жінка впала в крісло, – може, хоч після смерті відпочину. Ну що, пішли? – Облом! – мстиво відповіла їй Смерть, плюхнувшись в інше крісло. – Топати тобі ще цими ногами досить довго. У відповідь на підняту брову, пояснила: – У мене графік! А ти мене знову абсолютно вибила з нього. Так що почекаєш мене, потерпиш. Йду я за більш дисциплінованими кандидатами в небіжчики… Вона важко піднялася, поправила перед дзеркалом плащ і взяла, забуту з вечора косу. У порога обернулася. – Наступного разу я прийду абсолютно несподівано, одного разу, пізно ввечері… Коли, кажеш, в тому клубі знову грає оркестр?.. Ірина Подгурська Джерело

Одна літня жіночка дуже любила гуляти по місту. Це помітив сусід, полковник у відставці, який по роду служби, був спостережливий… І ось, коли вона сиділа на бульварі і годувала голубів, він підсів до неї на лавочку, представився і виклав свої спостереження. Сказав, що помітив її, коли вона о сьомій ранку виходила з дому і гуляла по бульвару. Потім він зустрічав її в парку… Бачив в кафе торгового центру, де вона пила чай… Вона прогулювалася до пізнього вечора, відвідувала різні виставки і ходила у кіно. Але постійно гуляла по бульвару! Вперед і назад. – Треба ж, який енергійний спосіб життя ви ведете! – сказав він. Жіночка подивилася на сусіда і заплакала. Не хотіла плакати, але сльози потекли самі. Потім вона тихо сказала: – У мене помер чоловік і ми з сином залишилися у великій квартирі. Я на всі свої заощадження зробила хороший ремонт і, щоб якось поліпшити життя й змінити обстановку, купила меблі. А рік тому син привів жінку. І вони тепер живуть разом. Вона не працює, а син до вечора на роботі. Вона мене не любить, я це відчуваю і розумію, тому й ходжу гуляти. Гуляти дуже корисно для здоров’я. Влітку гуляти добре, бо поруч торговий центр і я туди взимку ходжу грітися, попити чаю. І, вибачте, в туалет… Коли людина постійно гуляє, відвідує виставки, заходить у магазини, сидить на лавочці – це не завжди означає, що вона любить гуляти. Можливо, їй просто нікуди йти. Куди піде літня жінка? Кому вона потрібна? Куди піде дитина з «сумнівної сім’ї»? Або хвора людина? … Ось вона і гуляє. А грітися заходить в кафе, де купує чашку чаю, щоб пустили … А люди і не здогадуються в чому справа. І навіть заздрять, мовляв: і звідки тільки сили беруться, вести таке насичене життя! А ця людина сумно мріє про власний затишний куточок, де можна полежати на дивані, або спокійно посидіти з чашкою чаю, щоб не мучили похмурі думки. З цією жіночкою все добре закінчилося. Ви напевно здогадалися, що сусід-полковник зробив їй пропозицію взяти шлюб і тепер вони гуляють двоє. Хоча і набагато рідше, ніж раніше, бо їй не хочеться виходити з дому… Той, хто мимоволі, до нудоти, нагулявся, той любить свій будинок, у якому, нарешті втомлена душа може відпочити. Анна Кір’янова Джерело

Я прекрасно знаю, що означає «сильна жінка». І завжди з підозрою ставлюся до тих чоловіків, які сильними жінками захоплюються. Є у мене підстави. Я знаю, як жінки стають сильними. У дитинстві ми з друзями, Владиком і Костею, викопали в лісі землянку. Для штабу, ясна річ. Там сосну підмило струмком, утворився такий барліг, ми її розширили і вийшла землянка. Місяць копали. І, хитаючись від втоми, йшли ввечері додому. Це на дачі було. Засинали мертвим сном, а вранці знову йшли нібито гуляти. Копати далі. І вже майже все було готове для штабу. Але ми прийшли – а в землянці двоє дядьків в татуюваннях. З дуже короткими зачісками. Сидять і палять. І розмовляють так своєрідно. Це були зеки-втікачі, як потім з’ясувалося. Нам не сподобалося, звичайно, що в нашому штабі дядьки сидять. Хлопчики прямо обурилися. І виштовхали мене вперед, призначивши командиром – щоб я дядькам гідно і чітко роз’яснила, що вони зайняли чуже приміщення. Я спідничку обсмикнула і сказала ясним піонерським голосом: «Товариші! Це наш штаб. Це наша землянка. Давайте розберемося по справедливості. Ми будемо тут гратимемось удень, а ви можете приходити і гратися ввечері. Так буде чесно і всі будуть задоволені! ». Дядьки усміхнулися залізними зубами, закивали і пішли у справах. Грабувати сільський магазин. А ми залізли до землянки. І Владик з Костею дуже мене хвалили і тиснули руку. І називали командиром партизанського загону. Хоча під час моєї промови боязко м’ялися десь вдалині … Я все розуміла. Але приймала хвалу, що ж робити. Я ж командир. А дядьки ввечері не прийшли – їх прямо в магазині узяли на місці злочину і вели через все селище. І дядьки з захопленням на мене дивилися і посміхалися залізними зубами. Один навіть вигукнув, що повернеться і одружиться на мені після повернення з санаторію. Дівчинка-командир! Ну ну. Дідусь так і не зрозумів сенсу обіцянки – він не знав про землянку і знайомство з зеками. І про поведінку моїх друзів. І так і вважав мене маленькою слабкою дівчинкою. І допомагав, і дбав, і захищав; і не було ніякої необхідності бути сильною. Поки він був поруч. Ось що таке сильна жінка, яка про всіх піклується і всіх захищає. Дуже часто це відбувається тому, що її просто штовхають вперед. І нікого немає поруч, хто міг би її захистити і підтримати … Ганна Кір’янова

Іду вранці додому. На під’їзді оголошення: «Дорогі сусіди! Сьогодні приблизно о 9.20 біля вхідних дверей були загублені 120 грн. Якщо хтось знайшов, занесіть, будь ласка, в кв. 76 Антоніні Петрівні. Пенсія 1500 грн». Я відкладаю 120 гривень, піднімаюся, дзвоню. Відкриває бабуся у фартуху. Тільки побачила мене, відразу обніматися, голосити і в сльози щастя. І розповіла: «Пішла за борошном, повернувшись, виймала ключі біля під’їзду – гроші, напевно, і загубила». АЛЕ! Гроші брати відмовилася навідріз! Виявилося, за кілька годин я вже шостий (!!!) «знайшов» Бабусині гроші! Люди, я вас люблю за те, що ви такі! Працюю в кафе швидкого харчування. Сьогодні вранці чоловік підійшов до каси і сказав: «За мною стоїть дівчина, я її не знаю. Але я хотів би заплатити за її каву. Передайте їй «Доброго дня». Ця дівчина сильно здивувалася спочатку … а потім зробила те ж саме для наступної за нею в черзі людини. І так 5 разів поспіль! Ми з подругою були в торговому центрі і виграли по м’якій іграшці в рекламній вікторині. Йшли і побачили розумово відсталого хлопчика з татом та віддали іграшки йому. Він сказав «Спасибі». Його батько мало не розплакався. Виявляється, хлопчик не розмовляв кілька місяців. Якось побачив на вулиці бабусю, яка продавала лише єдину кімнатну квітку – фіалку. Стало її шкода, заплатив в 10 разів дорожче, ніж вона просила. Вона зі сльозами: «Побігла я в магазин – куплю дідові ковбасу». Приніс квітку додому, на наступний ранок вона розцвіла. Джерело

Одного разу чоловік посадив троянду, щиро піклувався про неї, поливав її. І перш ніж вона розцвіла, він оглянув її. Він побачив бутон, який скоро повинен був розкритися, також він помітив на стеблі шипи, і подумав: «Як з рослини з безліччю колючих шипів може вирости красива квітка?» Засмучений цією думкою, він перестав доглядати троянду, і квітка загинула перед тим як мала розквітнути. Усередині кожної душі є Троянда. Всі божественні якості є в нас з народження, вони ростуть посеред шипів з наших помилок. Багато з нас дивляться на себе і бачать тільки ці шипи, дефекти. Ми впадаємо у відчай, думаючи, що нічого доброго не може з нас бути. Одна з найбільших нагород, якою може володіти людина – здатність пробратися крізь колючки і шипи іншої людини і знайти всередині її Троянду. Це одна з властивостей Любові … бачити людину, знати її помилки і не проганяти її зі свого життя, поважаючи благородство, яке є в її душі. Допомагайте іншим зрозуміти, що вони можуть подолати свої помилки. Якщо показати їм цю «Троянду» в них, вони подолають свої шипи. Тільки тоді вони будуть постійно цвісти. Джерело

Дві подруги розмовляли за чашкою кави. Одна дуже сильно жалілася на свою маму: – Моя мама постійно мені телефонує і просить, щоби я прийшла поговорити з нею. Коли я все ж таки заходжу до неї, то розумію, що її розмова дуже мене дратує. Знаєш, як старі люди розказують декілька раз одне й теж. Крім того, я постійно зайнята: то робота, то друзі, то особисті справи… – Ти знаєш, а я багато розмовляю зі своєю мамою. Кожного разу, коли мені сумно, йду до неї; коли мені самотньо, коли у мене проблеми і мені потрібна підтримка, поруч із нею я відчуваю себе набагато краще. – Ой, подруго! Ти набагато краща, аніж я. – Зовсім ні, я така ж, – сумно відповіла дівчина. – Я навідую маму на кладовищі. Вона померла. Коли вона жила зі мною, я також уникала зустрічей із нею, також думала, як і ти. Ти не можеш собі уявити, як мені бракує її! Як вона потрібна мені! Якщо тобі допоможе мій досвід, то залиш усе, піди й поговори зі своєю мамою, поки ти можеш це зробити. Цінуй її, поки вона поруч. Постарайся не помічати її помилок, але помічай чесноти. Не чекай, поки вона опиниться на кладовищі, щоби аж тоді дізнатися, якою вона була дорогою. Бо тільки там розумієш, що уже ніколи не зможеш нічого зробити для неї, ніколи нічого не виправиш та не зміниш. І від цього залишається така рана, котра не заживає з часом. Не дозволь, щоби з тобою сталося те, що переживаю я. Весь час дорогою на роботу жінка роздумувала над словами своєї подруги. Зайшовши в офіс, вона сказала: – Перенеси усі наради та зустрічі на завтра, з’єднай мене з мамою, для всіх інших мене немає, бо сьогоднішній день я присвячую тільки їй. Джерело