Випадок в тролейбусі, який показав цінність доброти…

Випадок в тролейбусі, який показав цінність доброти…

Мені було років чотирнадцять…

Я їхала в тролейбусі без квитка, коли зайшли контролери. Як чесна і правильна дівчинка, я передбачувано розгубилася і майже готова була розплакатися, коли раптом незнайомий юнак, який, мабуть, помітив мою паніку, ні слова не кажучи, вклав мені в руки квиток і вийшов.
Двері закрилися.
Я не встигла сказати «дякую».

Я просто пробила квиток і ось вже понад 15 років зберігаю його в шкільному блокноті як нагадування про той день, коли абсолютно чужа людина краще всієї класичної літератури, разом узятої, показала мені цінність доброти.

Відтоді я зустрічала багато різних людей. Праведників, хто поститься і б’є поклони, але готових штовхнути тебе в спину.
Грішників, які п’ють з ранку горілку під під’їздом і в цих самих під’їздах гадять, але дбайливо підв’язують криві кволі берізки у дворі м’якою ганчіркою, щоб ті краще росли.

Дуже розумних людей, які дорікають іншим, але з такою злістю, що ледь стримуюсь, щоб не закрити їм рота і не нагадати, що розум і отрута несумісні, інакше навіщо тоді розум, якщо все одно опускається до стану роздратованої тварини.

Людей простих, не дуже грамотних, які не виїжджали далі свого забутого Богом села. Зате вони світяться такою безумовною добротою і мудрістю, що хочеться кинутись їм до ніг, обійняти за коліна, уткнутися в засмальцьований, з запахом картопляного лушпиння і салом фартух, і просити, поки не прожене: навчіть…

Навчіть залишатися людиною, коли навколо твориться хто знає що.
Навчитися не озлоблюватися, не шукати вигоди, як не прораховувати наперед двадцять вісім варіантів розвитку подій, а любити й приймати.

Не скрізь і не завжди намагатися виправити, поліпшити, доповнити й вдосконалити, а вміти радіти тому, що є.
І бути вдячним за те, що є.

Автор: Наталія Примаченко

Джерело