Швачка пришила метелику відірване крило. Результат вражає!

Вeсілля доньки… Коли мaйже всі запрошені  пішли додому, мама вирішила особисто зробити подарунок своїй єдиній доньці, та подарувала їй відкритий рахунок в банку  на 1000 доларів. Коли передавала реквізити і право власності на цей рахунок додала до нього і записну книжку та промовила дуже мудрі слова: «Доню, візьми цей записник. Зберігай його як спогaди про вaшe спільнe сімейне життя. Кожного рaзу, кoли ви будeтe вносити кошти на цeй рaхунок, зaнотовуйте в нього в чeсть якої події це попoвнення. Нeхай це буде пoдія із вaшого спільного життя. Я зрoбила пeрший внeсок, aлe всі нaступні ти будеш рoбити  з чoловіком. Чeрeз рoки ви пoбaчитe якe щасливe життя ви прoжили рaзoм». Донька розповіла про таку цікаву ідею своєму коханому. Тож разом вони вирішили, що це може бути хорошою традицією для  їхньої молодої сім’ї.  Чepeз дeякий чaс записник  набув іншого вигляду: 26 січня – 100 доларів: мій перший день народження одруженою. 30 березня – 200 доларів: вона отримала першу заробітню плату на новій роботі. 12 червня – 250 доларів: подорож до Турції. 10 липня – 1000 доларів: у нас буде дитина! 7 вересня – 500 доларів: ми побудували новий будинок.  Записник оновлювався … Сторінка за сторінкою… Але..  Чepeз poки стoсунки між ними почали псуватися. З’явилися претензії один до одного, сварки, непорозуміння. Вони перестали ділитися один з одним турботами. Здавалося, що між ними все закінчено. Донька завітала до матері і розповіла, що вони вирішили розлучитися, так як спільне життя стало неможливим. Мама промовила наступне: «Так, я тебе розумію доню. Але перед розлученням зробіть одну справу. Зніміть всі кошти з того депозиту і поділіть їх. Вам більше немає потреби разом відкладати гроші». Донька погодилася, адже це була розумна пропозиція і відправилася в банк, щоб зняти ці кошти. Поки вона очікувала своєї черги, заглянула в записи книжки .. Її очі наповнилися сльозами, вона пригадала все те щасливе, що було в їх спільному житті з чоловіком. Вона не змогла зняти гроші і повернулася додому. Прийшовши додому, вона віддала  чоловікові записник і повідомила, що потрібно зняти ці кошти. Через два дні чоловік також прийшов в банк, щоб зняти кошти з депозиту. Поки він чекав у черзі він теж заглянув в записи книжки. Всі спільні щасливі та радісні події промайнули в його голові. Повернувшись додому, він віддав записник жінці. Там був новий запис на 5000 доларів. «Сьогодні я зрозумів, що кохаю тебе більше свого життя і не хочу тебе втрачати. Ти подарувала мені безліч моментів, які були сповнені радістю та щастям. Я хочу бути завжди з тобою». Через дев’ять місяців у них народилася дитина… Через десять років відбулося весілля у їхньої старшої доньки. Здогадайтеся, який подарунок вона отримала від мами) Джерело

Професор в університеті задав своїм студентам таке питання: – Все, що існує, створено Богом? – Так, створено Богом, – сміливо відповів один студент – Бог створив все? – запитав професор. – Так, сер – відповів студент. – Якщо Бог створив все, значить Бог створив зло, раз воно існує. І згідно з тим принципом, що наші справи визначають нас самих, значить Бог є зло? – запитав професор. Студент притих, почувши таку відповідь. Професор був дуже задоволений собою. Він похвалився студентам, що він ще раз довів, що віра в Бога – це міф. Ще один студент підняв руку і сказав: – Можу я задати вам питання, професор? – Звичайно, – відповів професор. – Професор, холод існує? – запитав студент. – Що за питання? Звичайно, існує. Тобі ніколи не було холодно? Студенти засміялися над питанням. Студент відповів: – Насправді, сер, холоду не існує. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом, в дійсності є відсутністю тепла. Людина або предмет можна вивчити на предмет того, чи має він або передає енергію. Абсолютний нуль (-460 градусів за Фаренгейтом) це повна відсутність тепла. Вся матерія стає інертною і нездатною реагувати при цій температурі. Холоду не існує. Ми створили це слово для опису того, що ми відчуваємо при відсутності тепла. Студент продовжив: – Професор, темрява існує? – Звичайно, існує. – Ви знову неправі, сер. Темряви також не існує. Темрява в дійсності є відсутністю світла. Ми можемо вивчити світло, але не темряву. Ми можемо використовувати призму Ньютона щоб розкласти біле світло на безліч кольорів і вивчити різні довжини хвиль кожного кольору. Ви не можете виміряти темряву. Простий промінь світла може увірватися в світ темряви і освітити його. Як ви можете дізнатися, наскільки темним є який-небудь простір? Ви вимірюєте, яка кількість світла там є. Чи не так? Темрява це поняття, яке людина використовує, щоб описати, що відбувається при відсутності світла. Зрештою, юнак запитав професора: – Пане професоре, зло існує? На цей раз невпевнено, професор відповів: – Звичайно, як я вже сказав. Ми бачимо його щодня. Жорстокість між людьми, безліч злочинів і насильства по всьому світі. Ці приклади є не чим іншим як проявом зла. На це студент відповів: – Зла не існує, сер, або, принаймні, його не існує для нього самого. Зло це просто відсутність Бога. Воно схоже на темряву і холод – слово, створене нами, щоб описати відсутність Бога. Бог не створював зла. Зло – це віра або любов, які існують як світло і тепло. Зло – це результат відсутності в серці людини Божественної любові. Це начебто холод, який наступає, коли немає тепла, або на зразок темноти, яка настає, коли немає світла. Ім’я студента було – Альберт Ейнштейн … Джерело

Давним-давно в старовинному місті жив Майстер, до якого регулярно навідувалися учні. Найздібніший з них одного разу задумався: «А чи є питання, на яке наш Майстер не зміг би дати відповідь?» Він пішов на квітучий луг, піймав найкрасивішого метелика і сховав його між долонями. Метелик чіплявся лапками за його руки, і учневі було лоскотно. Посміхаючись, він підійшов до Майстра і запитав: – Скажіть, який метелик у мене в руках: живий чи мертвий? Він міцно тримав метелика в зімкнутих долонях і був готовий будь-якої миті стиснути їх заради своєї істини. Не дивлячись на руки учня, Майстер відповів: – Все в твоїх руках. Джерело

Я дуже яскраво пам’ятаю багато моментів зі свого дитинства. Який я був щасливий і безтурботний. Ми жили удвох з мамою, і вона була для мене всім світом. Не дивлячись на те, що вона багато працювала, щоб нас утримувати, завжди знаходила хвилинку і добре слово для мене. Я чітко запам’ятаю один момент, коли мама прийшла додому з конвертом в руках і сказала, що є хороші новини. Це був лист зі школи, в якому повідомлялося про те, що вони не можуть мене далі вчити. На мою відповідь чому, мама відповіла, що я особливий і дуже талановитий, а у них немає досвіду роботи з унікальними дітьми. Моє життя змінилося. Ми стали займатися вдома. Як це було чудово! Не потрібно було більше нікуди ходити, рівно сидіти на нудних уроках за партою, і терпіти глузування однокласників. Мама, займаючись домашніми справами, розповідала мені цікаві історії, читала книги, ми з нею мріяли і багато сміялися. Я дізнався, який добрий і щедрий світ, як багато в ньому всього цікавого і, що коли я виросту, – обов’язково стану гідною людиною. І мама була права. Коли я виріс, здобув фах і знайшов своє місце в житті, я дійсно став гідною людиною. Заробляючи достатню кількість грошей, я міг подорожувати і бувати в різних країнах і містах. Я зробив багато корисного для людей. У мене з’явилося багато друзів, кохана жінка і діти. Робота мені завжди приносила радість і задоволення, я не ставив за мету отримувати багато грошей, але вони завжди у мене водилися. Після смерті матері, я розбирав її документи. Мені на очі потрапив лист зі школи, який ми отримали майже 40 років тому. Мама його для чогось зберігала в глибині свого столу. Не знаю чому, але я його прочитав. У ньому директор школи повідомляв, що дитина визнана такою, яку складно навчати, і тому не може проходити шкільну програму з «нормальними» дітьми, рекомендовано навчання в спеціалізованому закладі. Джерело

Дві подруги розмовляли за чашкою кави. Одна дуже сильно жалілася на свою маму: – Моя мама постійно мені телефонує і просить, щоби я прийшла поговорити з нею. Коли я все ж таки заходжу до неї, то розумію, що її розмова дуже мене дратує. Знаєш, як старі люди розказують декілька раз одне й теж. Крім того, я постійно зайнята: то робота, то друзі, то особисті справи… – Ти знаєш, а я багато розмовляю зі своєю мамою. Кожного разу, коли мені сумно, йду до неї; коли мені самотньо, коли у мене проблеми і мені потрібна підтримка, поруч із нею я відчуваю себе набагато краще. – Ой, подруго! Ти набагато краща, аніж я. – Зовсім ні, я така ж, – сумно відповіла дівчина. – Я навідую маму на кладовищі. Вона померла. Коли вона жила зі мною, я також уникала зустрічей із нею, також думала, як і ти. Ти не можеш собі уявити, як мені бракує її! Як вона потрібна мені! Якщо тобі допоможе мій досвід, то залиш усе, піди й поговори зі своєю мамою, поки ти можеш це зробити. Цінуй її, поки вона поруч. Постарайся не помічати її помилок, але помічай чесноти. Не чекай, поки вона опиниться на кладовищі, щоби аж тоді дізнатися, якою вона була дорогою. Бо тільки там розумієш, що уже ніколи не зможеш нічого зробити для неї, ніколи нічого не виправиш та не зміниш. І від цього залишається така рана, котра не заживає з часом. Не дозволь, щоби з тобою сталося те, що переживаю я. Весь час дорогою на роботу жінка роздумувала над словами своєї подруги. Зайшовши в офіс, вона сказала: – Перенеси усі наради та зустрічі на завтра, з’єднай мене з мамою, для всіх інших мене немає, бо сьогоднішній день я присвячую тільки їй. Джерело

Одного дня, після 20 років спільного життя, моя жінка захотіла, щоб я запросив іншу жінку в кіно і на вечерю. Вона мені сказала: “Я люблю тебе, але я знаю, що інша жінка тебе також любить і вона би дуже була щаслива провести цей час з тобою.” Інша жінка, котрій моя дружина просила приділити увагу, була моя мати. Вона була вдовою вже 19 років.З моєю роботою і трьома дітьми, котрі займали весь час в моєму житті, я дуже рідко бачив мою маму.В цей вечір я зателефонував їй, щоб запросити її в кіно і на вечерю. -Що сталося? Як ти себе почуваєш? – Це перше, про що вона мене запитала. Моя мама є з такого типу жінок, котрі в першу чергу думають про погану новину, якщо хтось телефонує дуже пізно. “Я подумав, що було би добре, якби ми разом провели час”- відповів я. Вона подумала секунду і відповіла мені – “Я також дуже цього хочу “. В п’ятницю після роботи, я їхав за своєю мамою і відчував якесь переживання. Моя машина зменшила швидкість біля маминої хати і я побачив свою маму, вона стояла біля дверей і чекала на мене, було таке враження, що вона також чомусь переживає. Мама стояла в дверях нашої хати і мала дуже гарний вигляд, її хвилясте волосся було гарно зібране і вона була вбрана в сукню, котру вона купила на останню річницю їхнього з татом весілля. “Я сказала своїм подружкам, що мій син проведе зі мною весь цей вечір в ресторані і вони були дуже вражені” – сказала вона, сідаючи в мою машину. Ми ввійшли в ресторан, він був не розкішним, але був дуже гарний і романтичний. Мама взяла мене під руку і в мене було таке відчуття, що вона йде зі мною так гордо, немов вона є перша леді. Сівши за стіл, я почав вголос читати меню, бо мамині очі могли бачити лише великі букви. Дійшовши до середини, я підняв очі і побачив, як моя мама сидить і дивиться на мене, а ностальгічна посмішка виграє на її устах. “Колись, коли ти ще був маленький, я тобі так читала ціле меню” – сказала вона. “Отже прийшла моя пора, коли я маю заплатити за цей сервіс”- жартуючи відповів я. Ми мали дуже гарну розмову під час вечері, виглядало так, ніби нічого важливого, але нам було дуже приємно ділитися останніми подіями нашого життя, ми настільки були захоплені цією розмовою, що нам вже не вистачало часу для кіно. Коли я привіз маму до дому, то вона сказала – “Я би хотіла ще раз піти з тобою в той ресторан. Лише за однієї умови, що цього разу я тебе запрошу.” Я погодився. – Як пройшов ваш вечір? – запитала мене моя дружина, коли я повернувся додому. – Дуже добре. Набагато краще навіть від того, як я собі його уявляв – відповів я. Через декілька днів, моя мама померла від інфаркту серця….. Це сталося так раптово, що в мене не було навіть жодного шансу їй чимось допомогти. Після похоронної церемонії я отримав конверт, в котрому була оплата за ресторан, де ми з мамою мали останню нашу вечерю. До оплати була прикріплена записка, в котрій говорилося; “Я заплатила за твою другу вечерю заздалегідь, бо я не впевнена, чи я ще колись зможу мати вечерю з тобою. Але все ж таки я заплатила за двох. Для тебе і для твоєї дружини. Я не думаю, що я коли-небудь зможу пояснити тобі, яке значення для мене мала ця вечеря, на котру ти мене запросив. Сину мій, я тебе дуже люблю!” Джерело

Через непомиті вікна у Чистий четвер не завжди видно погану господиню. Іноді за ними – втомлена молода мама, у якої усе вперше: перша дитина, перші недоспані ночі, коли здається, що виспаною не будеш уже ніколи, перші сльози над важкими першими зубами, перші тривоги і сумніви у своїй материнській спроможності. І вперше – непомиті вікна перед Великоднем, на які просто не вистачило сили. А ще за ними може бути рішуча бізнес-леді, яка працює у такому ритмі, що забуває іноді поїсти, вирішує робочі завдання навіть уві сні і згадує, який сьогодні день тижня, лише завдяки робочому щоденнику. Вікна непомиті, бо вона забула внести цей пункт у свій список задач. Зате тепер це буде ще одним пунктом у переліку невиконаних справ, які тримають її у стійкому відчутті незадоволення собою. За непомитими вікнами можна побачити стареньку бабусю, яка доглядає найдорожчого чоловіка і пече йому улюблені пасочки за особливим рецептом. Вона знайшла б сили помити і вікна. Але раптом їх забракне потім для того, аби підстригти та гарно одягнути його до свята… За вікнами може бути мама декількох дітей, кожному з яких вона потрібна просто у цю мить і на всі 100%, які хочуть різних сніданків і різних підходів у вихованні, обіймів і послухати казку, порозкидати іграшки і щоб мама їх поскладала.А ще – мама особливої дитини, кожен день якої складається з особливо побудованого побуту, особливої втоми і особливих переживань. А ще – студентка, яка не бачить вікон взагалі, тому що, дивлячись на них, бачить лише безкінечні конспекти і усміхнені очі того, через кого вчиться завжди ночами.А ще – молода жінка, яка не встигла помити свої вікна, бо протягом останнього тижня мила їх у мами і в бабусі… І які б почуття у господинь не викликали непомиті вчасно вікна: провини чи протесту, завзяття чи байдужості, смутку чи обов‘язку, за їх вікнами – їх власне життя. Таке, яким воно є. Зі своїми обставинами, труднощами і завданнями. З вибором, який не завжди відповідає традиціям чи загальноприйнятим нормам. Та якщо дивишся у вікно чистим поглядом і з чистою душею, то чи справді так важливо, помите воно чи ні? Victoria Hlushok

Коли я була маленькою, мама завжди карала мене за будь-які помилки. Чи я розсипала борошно, розбила тарілку, забруднила плаття — отримувала за все. При цьому я була з тих дітей, з якими це траплялося постійно без жодного злого умислу. Якось, маму відправили привітати з ювілеєм від імені цеху колишню колегу, яка давно вийшла на пенсію. Оскільки мене було ні з ким залишити, довелося йти з мамою. Бабусі було 75 років, напевно, і в неї в шафі стояв чудовий порцеляновий сервіз з маленькими квіточками. Для гостей, як годиться. Господиня вирішила напоїти нас чаєм, і я, поки крутилася поруч, намагаючись допомагати, розбила одну з цих чашок. Моя мама дала мені ляпаса і стала кричати. Я плачу, боячись нового ляпаса, губа смикається. Тут бабуся взяла мене за плече, відвела від мами, а їй сказала: — Перестань кричати на дитину. Що тут страшного? А якби чашку ти розбила, мені теж треба було б на тебе накричати? Мама зніяковіла і промовчала. Старенька продовжувала: — Фарбований шматок скла не вартий ні сліз дитини, ні твоїх нервів. Подумаєш, був сервіз на шість осіб, а став на п’ять. Так до мене в житті більш як троє не прийдуть. А навіть якщо прийдуть, що, зі звичайних чашок не поп’ють? Потім вона дістала нову чашку і як ні в чому не бувало налила чаю. А коли ми зібралися додому, бабуся загорнула в газету блюдце, що залишилося без пари, і простягнула мені. Зараз я вже не пам’ятаю, як її звали, але цей урок запам’ятався і мені, і моїй мамі на все життя. Хоча, звичайно, вона мені в цьому не зізнавалася. Її вже немає в живих, а блюдце стоїть у мене у квартирі. І коли мої діти пустують, погляд падає на тонкі стеблинки квіточок і вже не хочеться ні кричати, ні брати в руки ремінь… Джерело