“Вмійте слухати себе”… Текст, який потрібно прочитати кожному!

В чоловіка потрібно просто вірити! Чоловік відчуває цю віру, і у нього всередині розкриваються крила, про які він навіть не підозрював.А ще, чоловік як кава – він міцний і гарячий … не дає заснути, а жінці поруч з таким чоловіком м’яко і солодко, вона тане в ньому, як морозиво … І так смачно, смачно виходить, що ммммммм. Почуття власної гідності і розум роблять чоловіка неперевершеним.Чоловіки вміють дивувати і робити подарунки краще за нас, жінок. Вони роблять наше життя таким цікавим, легким, кумедним, пригодницьким. Вони зустрічають нас з роботи, в аеропортах, вдома зі зустрічей з подругами, водять в кіно, погладжують руку при будь-якому зручному випадку, а часом міцно її стискають, так як ніби бояться, що цей момент близькості випарується … Вони возять нас на мооооре. І вони підуть на війну, якщо це буде потрібно. Вони мужні, сміливі, сильні, спритні, розумні, ранимі, добрі, суворі, по чоловічому жорсткі … Так, вони такі!Я поважаю чоловіків.Справжнє обличчя справжнього Чоловіка – щаслива Жінка поруч з ним. Як сказала Коко Шанель: ЧОЛОВІК , який ЗДАТНИЙ НА ВЧИНКИ- ПРИРЕЧЕНИЙ БУТИ КОХАНИМ! І це правда.Вони кажуть: «люблю тебе», і від цього хочеться плакати і усміхатися. Вони кажуть: «буде так», і це саме так найкраще.Вони кажуть: «немає проблем», і їх дійсно немає.Їм подобаються наші зморшки, наші лиця без макіяжу, подобається спостерігати, коли ми сміємося або корчимо гримаси, коли ділимося своїми новинами. Вони подають руку. Забирають з гостей або клубу. Вони гріють нам місце і накривають ковдрою. Вони нас обіймають і захищають. Постійно. Сильно і ніжно, як малечу, і вони мають рацію. А ще, вони смачно пахнуть.Я поважаю чоловіків.Вони розумніші. Їхні думки, слова і вчинки збігаються. Вони все на світі знають. Навіть в жіночих штучках розбираються. Це так мило. Вони читають нас, впиваючись. Їм цікаво все – кожна дрібниця, кожен міліметр. Вони не вміють ображатися. Вони прощають і забувають. Для них ми завжди красиві. Потрібно просто вірити чоловікові, і тоді весь світ буде біля ваших ніг. Вірте в нього більше, ніж він сам в себе.Обіймайте вашого чоловіка зсередини і тоді ваша близькість буде нескінченна. © Ольга Булгакова Джерело

Прекрасний текст, який написав сенегальський актор і філософ Букар Діуф (1966 р.н.): “День лиш настав, а вже шоста вечора. Тиждень щойно почався у понеділок, а вже п’ятниця. … і місяць пройшов …. і рік майже закінчився …. і пройшло 40, 50 або 60 років нашого життя …. і ми усвідомлюємо, що втратили своїх батьків і друзів. І ми розуміємо, що вже пізно повертатися. Так … Давайте спробуємо максимально використати решту часу. Не потрібно соромитися шукати заняття, які нам подобаються. Давайте додамо кольору до нашого сірого. Давайте сміятися тим дрібницям життя, які є бальзамом для наших сердець. І врешті-решт, давайте продовжувати насолоджуватися цим часом, який залишився нам. Давайте спробуємо виключити це вічне «потім» … Я зроблю це пізніше … Я скажу потім … Я подумаю про це пізніше … Ми залишаємо все на потім, як ніби «потім» було наше. Тому, що ми не розуміємо, що: потім – кава холодна … потім – пріоритети змінюються … потім – рік закінчується … потім – здоров’я погіршується … потім – діти дорослішають … потім – батьки старіють … потім – обіцянки забуваються … потім – життя закінчується … І потім часто буває занадто пізно … Не залишайте нічого на потім тому, що, чекаючи «потім», ми можемо втратити кращі моменти, ми можемо втратити друга, ми можемо втратити нашу справжню любов і людини, яку ми любили. І тоді це вже не можна повернути назад, не дивлячись на наш жаль… Кращий досвід. Кращі друзі. Найкраща сім’я. Сьогодні відповідний день… Цей момент «зараз» … Ми вже не в тому віці, коли можемо дозволити собі відкласти те, що потрібно зробити негайно. Тому, давайте подивимося, якщо у вас знайдеться час прочитати це повідомлення, то поділіться ним. Чи, може, ви відкладете його теж на «потім»? І ви вже не поділитеся цим більше ніколи…” Джерело

Наші бабусі недолюбили наших мам. Їм було ніколи: вони працювали, відновлювали зруйновані війною міста. Коли ніде жити і нічого їсти – не до потіх і не до схованок. Наші мами виросли в дефіциті любові.Не ціловані щічки, замерзлі плечики…Дівчатка, забуті на протязі.Ці дівчатка виросли в тітоньок і народили собі дітей, щоб ті їх любили, щоб компенсувати роки протягів. Ось стоїть банк. У нього можна зробити внесок, а потім приходити за дивідендами. Але діти – це не банк. У дітей треба робити внесок не заради дивідендів, а заради самих себе. Такий внесок всередину. Любити простіше і цілющіще, ніж не любити. Самотність – це коли немає кого любити.І твої запаси любові, накриті брезентом забуття, лежать, забуті на задньому дворі. А ти, створюєш собі об’єкт любові, щоб скинути брезент і пустити любов у справу. Використовувати за призначенням. Одного разу в магазині я оплатила з карти потрібний товар, і мені на карту тут же повернулася частина грошей. Це називається кешбек.Дуже приємно. Любов дітей – вона як кешбек.Приємний бонус. Але не обов’язок. Мама говорила: “Так я на тебе життя поклала”.Вона мала на увазі, що багато працювала, щоб у мене все було. Мама хоче дивідендів.Але це був її вибір. Вона поклала життя на те, що вибрала сама. На те, щоб бути тим, ким була.Значить, вона життя поклала на себе.Не на мене, не потрібно переводити стрілок. Розумієш, мамо, ти народила мене не для себе, а для мене. Я не можу любити тебе, мамо, як твоя мама. Я можу любити тебе, як твоя дочка. Не я беру тебе на ручки, а ти – мене. А тебе бере на ручки твоя мама. Але її давно немає, а значить, тебе ніхто не бере на ручки. І мами приходять до своїх дітей, і намагаються відвоювати порцію любові, піднятися до них в долоньки. Плачуть, вередують, тупотять ніжкою. Але любов не можна заслужити, випросити і відвоювати. Вона не росте на попелі війни, претензій чи образ. Любов – це світло. Хочеш, щоб стало ясно? – Включи. Освіти. Люби. Ти сам генеруєш цю електрику, крутиш педалі внутрішнього двигуна – і запалюється лампочка.Світить і гріє. Наші бабусі недолюбили наших мам.Наші мами недолюбили нас. Ми народили своїх дітей і маємо всі шанси їх недолюбити. Династія матрьошок з хронічним дефіцитом любові.Хочеться заплакати і обійняти своїх дітей. І любити їх щосили, без дивідендів і кешбеку.А просто тому, що у них є щічки, які можна цілувати і плечики які можна обіймати. І крутити, крутити ці педалі, щоб мерехтливе світло було яскравіше і яскравіше, і впевненіше освітлювало шлях.Мені і тим, кого я люблю. А значить, мені не потрібен брезент забуття.Поки мені є кого любити, я буду їх любити за те, що вони є… © Ольга Савельєва Джерело

Піти красиво … Мене завжди дивувало, чому багато людей пов’язують свій відхід з чийогось життя з заподіянням болю, сльозами і обов’язковою умовою зробити “западло”. Навіть якщо ображені, навіть бажаючи помститися, навіть якщо просто поставити на своє місце. Але що ж тут красивого? Піти красиво – це коли ти залишаєш людину з відчуттям, що вона тебе втратила, а не звільнилася від чергової огидної тварюки в своєму житті. Красиво – це коли людина шкодує, що тебе більше немає в її житті. А прикидаючись або стаючи падлюкою, єдине, що може тішити око в тому, що ви пішли, – це двері, які нарешті зачинилися за вашою спиною! Ідіть достойно, зберігаючи людяність.  А замість помсти, злості і страждань, використайте цей час на самовдосконалення, саморозвиток і особисте щастя. Повірте, це – найхолодніша помста і найкрасивіший спосіб піти з будь-яких відносин. Немає нічого більш болючого, ніж намагатися кусати власні лікті від жалю і морально стояти колінами на битому склі! Автор: Настя Поручикова Джерело

Навіть якщо ви прекрасний фахівець і чудова людина – все одно обійдуться. Посумують, згадають кілька разів і знайдуть, ким замінити. Мільярди людей живуть на планеті, і є серед них і фахівці, і просто – чудові особистості. Так влаштоване життя і соціум, незамінних немає. І довго бути відсутнім ризиковано – замінять. Нічого особистого, це життя. А якщо помреш – ще швидше замінять, чекати тепер нема кого. І людям треба швидше заповнити порожнечу, що виникла, щоб комусь передати наші обов’язки. Не обійдуться тільки люблячі: батьки, діти, чоловік-однолюб. Хоча мало таких пар. І це завжди треба пам’ятати. У татовому кабінеті прийматиме інший лікар. А у мене не буде іншого тата. І з гіркотою в серці я думаю про те, як багато він працював і як його не шкодували – лікарів не особливо щадять. І легко замінюють іншими, це нормально. Всіх замінюють і без усіх можуть обійтися. А ваші діти, батьки, навіть собака – на все життя залишаться без вас. І обійтися не зможуть ніяк, просто змушені будуть змиритись. І тому – не залишайте нас!Вибирайте своїх. Бережіть здоров’я. Лікуйтеся і відпочивайте. І скиньте занадто важкий вантаж, який, нібито, тільки ви можете тягнути. Нехай інших профі пошукають, а без вас якось обійдуться – а обійтися цілком зможуть, запевняю. Хоча нас так часто переконують у протилежному; але ви не вірте. І бережіть себе. © Анна Кир’янова Ілюстрація: Lisa Aisato Джерело

Сучасний світ – це життя напоказ. Пішов у кафе – фотографуєш каву і їжу, сходив на манікюр- обов’язково треба тицьнути нігтя в камеру. А якщо вже взяли заміж, народилась дитина чи ви поїхали закордон, то буде мільйон фотографій з різних ракурсів. Порадіти тихо? Та ну, це ж так ніби й все пройшло мимо! Як можна “злупити” кілограм полуниці і не викласти це в Інтернет? А як можна залізти в ріпак, макове поле, піти збирати чорницю до лісу і не сказати про це? Я теж хотіла гарну фотографію у сонячному ріпаку. Але виявилось, що там так запаморочливо гули бджоли і запах у нього такий п’янкий… Що набагато приємніше було просто насолоджуватися цією красою, закинувши телефон десь далеко. А для чого показувати своє щастя взагалі? Бо у вас його багато і конче треба поділитись? Навряд чи, комусь легше від того, що ви на Ейфелевій вежі чи чоловік подарував вам новий перстень. Хочете ділитися щастям, то купіть у старенької бабці яблук, дайте безхатьку кілька гривень, усміхніться комусь. Або заведіть собі кішку: вона два рази в рік буде народжувати кошенят, а ви віддаватимете їх людям і будете ділитися муркотливим, м’яким реальним щастям! Мене особливо вразив один луцький “бізнесмен”: так щиро ділиться фотками себе і жінки у Венеції, Відні, Будапешті… Беріть, людоньки, радість – не шкода! А сам зарплату працівникам затримує, видає її так, ніби робить величезну послугу, оплачує наполовину менше, ніж обіцяв… А, може б, він замість своєї щасливої пики краще б найманим робочим премію дав або, принаймні, не обманював їх? Ні, якось не “того” ? Хто дізнається, що ви добру справу зробили, якщо не буде відео, фотки і поста в мережі? І не цікаво, навіть. А парочки, які викладають мільйони “мімімішних” фото? Особливо мило, коли вони вітають один одного в мережі і шлють смайлики, живучи разом. Вони дома не ночують і змушені спілкуватись у мережі? Чи любити тихо тепер не в моді?Щастя – це добре. І його прагне кожен. Але на Землі мільйони нещасних, самотніх, втомлених, ображених, хворих. Від вашого щастя їм не легше. А іноді й важче, щоб хто не казав. Зате їм стане приємніше від вашого доброго слова, маленького дарунку, банального жесту від серця. Робіть когось щасливим не тому, що це в тренді. А тому що від цього всім стане ліпше на душі. І вам також.автор: Anna SavchukДжерело

Одного дня тебе не стане… Як би жорстоко не звучало, але це правда, з якою треба просто… змиритися.В ту секунду ти покинеш усе, що надбав за життя, залишиш усіх, кого любив чи ненавидів і назавжди підеш кудись, звідки не повертаються. Ніколи. Світ не помітить твого відходу. Того дня сонце зійде, як сходило раніше. Квіти будуть цвісти і пахнути. Люди будуть ходити, як завжди, цілеспрямованим натовпом пливучи кожен в свою сторону.І тільки рідні плакатимуть над твоїм бездиханним тілом, проводжатимуть в вічну дорогу, аж доки не поселишся ти в землі – в місці останнього спочину, в місці, з якого ти почався… Аж тоді тобі стане все одно… Але поки живеш, подумай про це, коли знервовано проведеш очима останній автобус.Коли з вуст зриватимуться мати через загублені гроші.Коли не встиг перейти на зелене світло і мусиш (злий) чекати цілих 3 хвилини!Коли захочеш образити дитину за принесену в щоденнику двійку.Коли, не взявши парасолю, промокнеш до нитки під холодним дощем і в думках проклинатимеш небо.І ще в багатьох подібних моментах, коли ти будеш на межв зриву. Через дрібниці. Через такі несуттєві дрібниці! Люби це життя, поки ти тут, поки дихаєш на повні груди, поки можеш обійняти рідних. Поки здорові й живі всі, хто тобі близький.І ніколи, (чуєш?), ніколи не нарікай на життя!Адже це таке благословення – ходити своїми власними ногами цією прекрасною землею… О. Сапріянчук

Любіть себе повільно…. Любов не любить поспіху. Слухайте себе уважно, як ніби це останнє слово, яке ви почуєте. Повільно, ніби підігріваєте молоко для немовляти. Як ніби танцюєте перший танець з людиною, у яку закохані. Любіть себе повільно. М’яко. Як несподіваний сонячний день. Як ніби попереду вічність і найважливіше завдання, яке вам видали в Небесній Канцелярії — розчісувати свої локони з любов’ю, поки вони не стануть золотими і не перетворяться в ріки. Любіть себе повільно всім своїм тілом, виконуючи чудовий танець. Як ніби життя застигло на годиннику і тільки залишається, що співати пісні, рахувати коників у траві і чекати, поки тебе покличуть за стіл… а на ньому полуниця і свіжий хліб. Як ніби найважливіша глава книги вашого життя ось зараз, в цю мить. Не поспішайте себе прикрасити, втиснути в форми. Вранці в дзеркалі розглядайте себе, як картину великого Майстра. З усією повагою до його таланту і не поспішайте ставити жодні оцінки. По-ві-ль-но… як звучить лінива самба в тіні білих і жовтих будинків. Як тиша після тривалого дня.Ніжно. Не соромлячись цієї ніжності.Залишаючись на місці стільки, скільки потрібно. Автор: Єлена Кісєльова Джерело