Історія про те, як важливо приймати життя і любити те, що дається тобі лише раз

Історія про те, як важливо приймати життя і любити те, що дається тобі лише раз

Мені дуже сумно, бо батьки швидко постаріли. Зараз мені 27, матері 63, а батьку 71.

Насправді, діло не в тому, що вони вийшли на пенсію. Тато і надалі працює та веде активний спосіб життя. Мати має власні сторінки на фейсбуці та інстаграмі, вправно користується смартфоном. Вони дуже сучасні. Річ у тому, що вони перетворилися в моїх бабусю і дідуся.

Я не перестаю їх любити. Вони залишаються для мене найдорожчим скарбом у світі. Проте, моє життя поділилося на до і після. Я бачу, як їм важко переміщатися, вони не здатні робити так багато справ, як колись, часто забувають різні речі.

Колись вони були моєю опорою, а тепер ми помінялися місцями. Я їхній щит та допомога.

Я не помітив, як це трапилося. Не зрозумів, коли ми змінили власні функції. Не знаю, кого воно там лікує, але час точно нікого не щадить.

Тепер я ставлюсь до них з більшою терпеливістю, я розумію, що літа вже не ті. Нехай батьки на мене не ображаються, але вони дійсно постаріли.

Хоча батьки й надалі готові заради мене на все, але можливості вже набагато менші. Тепер я головний у нашій родині.

Я бачу як з кожним днем на їхньому обличчі з’являються нові зморшки. Я розумію, що часу залишилося не так вже і багато. Для мене тепер існує лише одне бажання: щоб батьки найдовше залишалися живими.

Я обіймаю і цілую їх кожен раз, немов на прощання. Добре, тату! Як скажеш, мамо! Пробачив їм все. Тільки живіть.

Мені здається, що якби вони були трохи молодші, я був би набагато вільнішим, — і це правда.

В мене теж бувають моменти розчарування та спустошення. В такий період я хочу, як і раніше, прибігти до батьків та заховатися за ними, як за могутньою стіною. Але тепер вони більше не знають, як мене захистити. Тепер вони мої діти.

Бережіть своїх батьків!

Джерело