Повчальна історія, яка навчить не позбавляти себе маленьких радостей життя

В одного господаря двоє робітників працювали в полі і нарікали, які вони не щасливі, що за таку малу платню повинні працювати весь день. «Боже, Боже! Чому Ти нас такими бідними і нещасливими створив? Одні мають забагато, а інші бідують». Цю розмову почув господар, який сидів у літній альтанці, і покликав обох робітників до себе, відслонив свої груди, а там – одні рани – рак точив тіло, лише ребра було видно. Тепер говорить господар: «Візьміть все, що я маю, а дайте менi ваше здоров’я». Після таких слів робітники мовчки пішли до своєї праці. Тому не нарікаймо на своє життя, будьмо завжди задоволені тим, що маємо. Бо найбільшим нашим скарбом, безперечно, є здоров’я. Юрій Парфанюк

Йшов хлопчик по дорозі. Світило сонце і раптом він спіткнувся і впав. Поранив ноги, забив лоба.І тоді образився хлопчик на Бога і сказав: – Який же Ти хранитель, якщо дозволив мені так боляче вдаритися. І пішов він по іншій дорозі. Але не знав хлопчик, що попереду на тій дорозі, де він тільки що впав – лежала отруйна змія і смерть чекала його, якщо б він не затримався. Пішов хлопчик по іншій дорозі і раптом почалася гроза. Побіг він до дерева, щоб сховатися від дощу, але знову впав і вдарився. І знову він сказав Богу: – Ти не дозволив мені навіть сховатися від дощу, який же Ти хранитель після цього. І звернув на третю дорогу. Але не побачив хлопчик, як блискавка вдарила в дерево, під яким він щойно хотів сховатися і воно згоріло вогнем миттєво. Пішов хлопчик по третій дорозі. Йшов він обережно, дивлячись під ноги і говорив: – Не сподіваюся я на Тебе більше, Бог, не охороняєш Ти мене, не даєш йти по дорогах обраними мною. І раптом знову впав і зламав собі руку. Дика біль охопила його і зненавидів він свого Бога і сказав: – Не вірю я більше в те, що Ти є. Не піду я по дорогах, а піду через гори. Не допомагаєш Ти, а тільки заважаєш. Але не знав хлопчик, що третя дорога нікуди не вела, а в кінці її була лише чорна прірва. І поліз хлопчик через гори. Важко було і тіло нило, але коли він дістався до вершини, то з висоти її побачив три дороги, і змію отруйну на першій дорозі, і дерево обгоріле на другій, і прірву чорну на третій і зрозумів, що кожен раз Творець рятував його від загибелі. І з тих пір став довіряти Йому. Не все, що на перший погляд здається тобі невдачею, нею є. Можливо, невдача є великим благом, тому що саме вона рятує від біди. Не завжди очі можуть побачити те, що попереду тебе. Довіряй Йому. Він все бачить! Джерело

«Щаслива, – думала власниця мережі модних кав’ярень, розглядаючи відому актрису, яка присіла за столик. – Красуня, виглядає на мільйон. Тільки й турбот – що полювати за новою колекцією прикрас, вибрати – на якому курорті відпочивати, відбитися від натовпу багатих шанувальників та встигнути сховатися від папараці за високим парканом шикарного особняка. А тут … голова обертом йде від цих поставок, податків, конкурентів, кредитів за квартиру і нову машину. Дитина з нянею росте, у чоловіка своє життя. І на Мальдівах починається високий сезон… «Щаслива, – думала її сусідка по будинку, прямуючи в перукарню, і випадково зустрівши «кавову бізнес-леді». Живе поверхом вище у величезній квартирі, машини міняє, як рукавички. А тут… пишеш ці програми, як проклята, пишеш. Ледве-ледве вдалося накопичити на однокімнатну квартиру. Працюєш з ранку до ночі, сидиш одна вдома, як ув’язнена. Ні сім’ї, ні друга. Ні розваг, ні відпустки. Тільки і читаєш в соцмережах: що краще – Ібіца або Тенеріфе. А життя повз проходить»… «Щаслива, – думала про неї перукарка, спритно підстригаючи вологі пасма. – Сама собі пані. Працює прямо у власному будинку, попиваючи каву. Потикала в кнопки на ноутбуці – дзинь – гроші на карту капнули, причому, пристойні. Хочеш в Єгипет, хочеш до Туреччини. А тут… скільки голів потрібно перестригти, тонну волосся з підлоги вимести, щоб хоч якусь копійку заробити. І кожній ще догоди, кожна норовить нерви помотати. До вечора ноги не тримають, а вдома свекруха зуби точить, щоб з порога впитися в саму душу»… «Щаслива», – думала про перукарку продавщиця, що продає рибу на вуличному лотку, пританцьовуючи від листопадового холоду і хухаючи на розпухлі від мерзлої води руки. Стоїть собі в теплі, в шльопанцях і халатику, красу дівчатам наводить, «чайові» в кишеньку збирає. А тут… щоденне море в тазу… І в дощ, і в сніг, і в мороз… Ноги заклякли, пальці на руках не гнуться. Єдиний заробіток, якщо яка-небудь «пані» не захоче в лусці ручки білі бруднити, і скаже рибку їй почистити. До вечора доплетешся до орендованої квартири, гахнеш горілки зі співмешканцем, тільки тоді і зігрієшся»… «Щаслива», – думала про неї тоненька худенька натурщиця, заворожено спостерігаючи, як продавщиця з апетитом наминала корзинку з білковим кремом, яку їй приніс в блістері вантажник з ринку. – Завжди сита, їсть солодощі в задоволення, кожен норовить її люблячи вщипнути. А тут … Вічно голодна для стрункості, перебиваєшся випадковими заробітками, ніколи не знаєш – коли наступного разу поїж, де і з ким переночуєш. Роздягаєшся перед тим, хто заплатить, і звикаєш бути неживою річчю»… «Щаслива», – думала про натурщицю, яка позує з букетом листя молодому фотографу, елегантно вбрана дама бальзаківського віку. Молоденька, з витонченою фігуркою, з загадковим поглядом. Все життя у неї попереду. І не знає вона, як це – коли в’яне краса. Як це – коли вмирають рідні. Як це – коли з чоловіком не склалося, а у дорослих дітей своє життя. І не знає гіркуватий смак вечорів в обнімку з самотністю»… «Щаслива», – думала про елегантну жінку, що гортала на лавочці рекламний буклет, старенька, везучи по доріжці скверу інвалідний візок, в якому дрімав дідусь. – Ще така молода і красива. Ще здорова і сповнена сил. Ще може собі дозволити витрачати гроші на гарний одяг, смачну їжу і приємні речі. Ще не знає, як це – коли всі жалюгідні крихти пенсії цілком йдуть на ліки. Ще не знає, як це – прислухатися ночами до затихаючого дихання, і відчувати, що кінець близько»… «Щаслива, – думала про бабусю з візком самотня старенька, перекладаючи з каструльки з відбитою емаллю кашу в кілька котячих мисок під кущем. – Скільки їх бачу – завжди удвох. Вона йому ковдру на ногах поправляє, він для неї норовить ухопити гілочку горобини. Є про кого піклуватися, є той, хто пошкодує. А тут… помреш, і не згадає ніхто. І не знає вона, як це – варити собі кашу на воді, замість молока, щоб погодувати їх – бездомних і голодних. Аби хоч комусь бути потрібною»… «Щаслива, – думала про бабусю, до якої щодуху мчали з десяток котів, молода бродяжка, яка намагалася заспокоїти дворічну дочку, що розкричалась – Може заради розваги котів годувати, а мені дитину не завжди є чим нагодувати. Десь живе вона, десь ночує, кашу он варить. І не знає, як це – не мати нічого свого, просити милостиню, втікати від поліцейських або спущених собак»… Вона розгорнула пом’ятий пакет, відламала шматок булки, яку сьогодні їй простягнула жаліслива тітонька, коли вони просили милостиню на сходах переходу, і сунула в руки голодній дівчинці. Вона не бачила, що за ними спостерігає актриса, яка допила свою каву і сіла за кермо шикарного авто. Сидить мовчки, не повертаючи ключ запалювання, і, не кліпаючи, дивиться на дівчинку, старанно жує солодкий хліб. І у неї перед очима за мить – все її життя: красива казка, упереміш з цинізмом, зрадою, порожніми обіцянками і раннім абортом. Фальшиві ролі, дорогі подарунки, від яких на серці лід, прекрасний будинок… порожній і тихий ночами. Вона зустрілася з дитиною очима, і від розкритого дитячого погляду перехопило дух. Стежачи, як дівчинка обвиває ручками мамину шию, вона мимоволі доторкнулася до своєї, представляючи бажане дитяче тепло і безумовну любов, яку юна мама, здавалося, зовсім не помічає. А в голові крутилася лише одна думка: «Щаслива… Господи, яка ж щаслива»… © Тетяна Лонська

– Лікарю, здравствуйте!– І ви будьте здорові. На що скаржимося?– Душа болить. Ви ж душевний лікар? – Душевний. Прізвище моє таке. І спеціалізація – теж. А вашу душу щось поранило?– Не знаю. Може бути. Я її якось не відчуваю. Я взагалі погано відчуваю. Наприклад, я не вмію говорити «люблю». – Так? Ну, це поширене захворювання. Розкажіть мені, який ваш раціон харчування.– Харчування? Ах, так. Ну, супи, каші там. Овочі. М’ясо – але не кожен день. Ну, я апельсини обожнюю, морозиво, цукерки шоколадні теж люблю. – Ага! Любите! Значить, вмієте говорити «люблю»!– Ні, ви мене не зрозуміли. Я людям не вмію говорити «люблю».– Зрозуміло. Так, люба, дихайте! Глибше дихайте! Та що ж ви так напружилися?– Не можу я глибше дихати. У мене подих перехоплює.– Так і запишемо: не дозволяєте собі дихати на повні груди. Тепер не дихайте. Не дихайте… Не дихайте… – Все, можна. Схоже, у вас це звичний стан – не дихати? – Чому? Та я нібито дихаю.– Саме так – «нібито». А насправді – так, вид робите. Ви ж боїтеся відкритися. Ви ж всі почуття в собі затискаєте. Не даєте їм проявлятися!– Ну, це ж непристойно, коли почуття напоказ. Я їх придушую в самому зародку.– Ось, люба, і стали зрозумілі ваші проблеми з диханням. Накопичили, бач, у собі зародків. Вся грудна клітка забита. То-то вам і не дихається глибоко. Почуття придушувати – це злочин стосовно себе. – А як тоді, як з ними чинити? – Визнавати, що вони існують. Називати їх по іменах. І дозволяти їм бути.– Я потім з цим розберуся. Але зараз я ж не за цим. Я не вмію говорити «люблю».– Дайте-но я вас простукаю.– Ай! Ой! Не треба! Будь ласка, не стукайте! Мені страшно!– Так, значить, і до страхів ваших достукалися. Слава тобі, Господи! Але ж вам не боляче? Чого боїтеся? – Болі боюся! Не хочу, щоб боляче! – Оооось… А від чого буває боляче?– Коли вдаришся. Коли обпечешся. Коли впадеш. Багато від чого…– Дорогенька ви моя! Так ви боїтеся любити!– Я? Боюся? А при чому тут… – Так любов же ж і є – полум’яний політ! Хіба ні? Вона складається зі злетів і падінь, з крутих віражів, із зіткнень. Любов не може бути обережною! – Лікарю… Я знаю. Було це все у мене. Траплялося.– І тепер ви боїтеся… – Так. Я боюся. Боюся, що не зрозуміють. Відкинуть. Обдурять. Зрадять. Використають…– Ось ви й затиснули свої почуття. Захистили себе з усіх сторін від можливого болю. І тому вам важко сказати «люблю»… Ваша хвороба дуже навіть виліковна. І рецепт простий: навчіться любити себе. Якщо ви будете любити себе – ви нікому не дозволите себе поранити. Ви будете вибирати тільки найкраще, найкорисніше для вас. Ви будете безпомилково знаходити те, що зробить вас ще щасливішою. – Але… виходить, зараз я себе не люблю? Так, чи що? – Уже починаєте! Інакше б ви до мене не прийшли. Ви вже стали про себе піклуватися – а це добра ознака.– А… як це – любити себе? – Для початку – почніть до себе прислухатися. До своїх бажань, відчуттів. А то вас що не запитаєш – «не знаю», «не відчуваю». Якщо ви самі так неуважно до себе ставитеся, чому ж інші будуть вас щадити?– І що ж мені робити? Як навчитися себе любити? – А ви самі себе щадіть, хваліть, заохочуйте. Себе треба час від часу заохочувати – знаєте про це? Не перевантажуйте! Не робіть те, що не хочеться! Не дозволяйте себе кривдити! І не дозволяйте собі ображатися. – Ну… Я спробую себе любити, щадити та гидот не слухати. – Ну от і славно. Користуйтеся цим рецептом – і скоро ви відчуєте, що всередині звільнилося місце для любові. Думаю, на цьому ми можемо попрощатися. Медицина своє слово сказала, справа за вами. – Стривайте, лікарю! Але як же воно звільниться, якщо там стільки всього?– Так-так… Камені всякі… зародки… образи проковтнуті… Накопичили ви, накопичили!– Так що з цим робити? – А тут, люба, рецепт один: прощати, прощати й ще раз прощати! Тричі на день, після їди! Будьте здорові! Наступний! Джерело

Дружина з синочком поїхали до мами. Чоловік їх проводив і повернувся в квартиру. Він був радий, що можна трохи відпочити – малюк спати не давав часто. Місця мало в однокімнатній квартирі. Диван вузькуватий для двох. Тісно і не дуже зручно, якщо чесно. І чоловік мріяв просто подивитися телевізор в тиші, зручно лежачи на дивані. Може, пива випити – але не в пиві справа. Просто втомлюєшся від близьких, від малюка, від дружини, від тісноти… і хочеться трохи відпочити, як в дитинстві, від батьків, коли вже підріс трохи. Прийшов додому, цей чоловік. І побачив порожнє ліжечко. Забавки. Кофта дружини на дивані лежала – вона не прибрала, поспішала. І чашечка стояла на кухонному столі. Тихо було і ніхто не заважав. Годинник цокав тільки. І чоловік подзвонив начальнику, випросив відпустку на тиждень і поїхав за дружиною слідом. І страшно її здивував, звичайно. А малюк не здивувався, тягнув ручки і агукав; Мовляв, привіт, татку! І чоловік винувато говорив, що йому порожньо стало. Дурість яка! – хтось скаже. Треба тримати себе в руках! Не завжди треба тримати себе в руках. Якщо є можливість бути разом – треба щосили намагатися бути разом. Якщо хочеться обіймати – треба обіймати. Поки можна; поки поруч той, кого ми любимо. Тому що життя не таке вже і довге. І не так багато тих, кого не хочеться випускати з обіймів… Анна Кир’янова

Більше 20 років в Тбілісі на балконі четвертого поверху звичайного житлового будинку стояли … “Жигулі”. За цим ховається зворушлива історія. У 1991 році житель спального району Тбілісі Резо Енукідзе купив собі новенький ВАЗ-2106, про який мріяв усе своє життя. Але поїздити на машині йому так і не вдалося. В першу ж ніч невідомі зловмисники зняли дзеркала і колеса з машини. Господар автомобіля психанув так, що за допомогою підйомного крана “припаркував” автомобіль прямо на балконі своєї квартири. “Машина залишиться тут до кращих часів”, – так сказав Енукідзе всім сусідам. Мабуть автомобіль був такий дорогий чоловікові, що він так і не знайшов кращого часу для того, щоб повернути “Жигулі” на землю. Він трепетно ​​зберігав його і дбав про нього на своєму балконі, регулярно мив і чистив. Правда, колеса нові на нього так і не поставив. У 2018 році блакитний ВАЗ-2106 торкнувся землі, але, на жаль, Резо Енукідзе так і не довелося це побачити. А вже тим більше втілити в життя свою мрію – покататися на своєму автомобілі, який він стільки років зберігав і оберігав. Незадовго до цього його не стало… Це я про те, що не треба відкладати життя до кращих часів. Ми всі так робимо час від часу. Навіть не усвідомлюючи цього. Лише деякі мають сміливість жити тут і зараз. Це мистецтво. А все інше виглядає як припаркований ВАЗ-2106 на балконі … Отар Іселідзе Джерело

Якось Господь покликав до Себе одного з ангелів і наказав йому спуститися на землю і забрати душу молодої жінки, яка тільки-но народила дівчаток-близнюків. Ангел вирушив виконувати завдання, але побачивши молоду матір , пригортаючу до себе з великою любов’ю двох прекрасних немовлят-дочок, серце його зворушилося і він не зміг принести Богові цю душу, злякавшись за долю сиріт. Повернувшись до Господа в сльозах та в смутку, Ангел сказав, що йому це завдання не під силу. Бог доручив принести душу іншому ангелові, а непослуха покарав наступним чином. – Ти посилаєшся на землю і перебуватимеш там доти, доки тричі не посміхнешся, – сказав Господь Ангелу. Треба зауважити, що чистим ангелам важко жити на землі, де люди погрузли у гріхах та заражені пристрастями. Для тих, хто перебуває у вищому світі, потрапити на землю є серйозним покаранням. Ангел спустився на землю, як і було наказано, і опинився поруч з дорогою, як бідна людина. У цей час дорогою йшов швець у пошарпаному одязі та з ящиком на плечах, де лежали його інструменти. Цей чоловік заробляв ремонтом та виготовленням взуття і йому ледве вистачало грошей на їжу. Побачивши голого мандрівника, що лежить біля дороги, швець зглянувся на нього і сказав: “Ти напевно дуже бідний?! Працюватимеш у мене?”. Це викликало усмішку в Ангела, бо майстер не мав навіть нормального одягу, а пропонував роботу, щоб допомогти іншому. Людина, яка сама перебуває в непростій ситуації, готова допомогти нужденному. Ангел подумав про те, які дивовижні речі робить Бог. Він добре засвоїв цей урок і погодився працювати у майстра – лагодити взуття та робити капці щодня. Працюючи на пару з Ангелом, швець досяг успіху у своєму ремеслі і незабаром його майстерня стала відома навіть у царському палаці. Одного разу сам цар замовив взуття у цього майстра. Потрібно було виготовити чудові туфлі для прийому іноземних гостей. Ангел прийняв замовлення, але з якогось натхнення зверху зробив замість вихідних туфель похоронні капці. Господар майстерні дуже злякався, коли побачив, що замовлення не виконане. Він вирішив, що тепер їм обом не зберегти голови, оскільки цар насолоджувався здоров’ям і веселився, тому замовив гарне взуття, а йому виготовили похоронні капці. Поки господар лаяв працівника, до майстерні прийшов слуга і повідомив, що помер цар. Так як цар помер, йому терміново потрібні капці, а черевики тепер не потрібні. Це змусило ангела посміхнутися вдруге. Знову він здивувався справам Божим. Так як капці зшили заздалегідь, то тепер не потрібно витрачати час на їх пошиття і можна відразу передати їх до палацу. Ангел продовжив свою роботу у майстерні. Одного разу до них прийшла жінка похилого віку і попросила пошити дуже гарне взуття із золотим оздобленням для двох дівчат. Вона залишила адресу, за якою готове взуття слід було доставити. Коли Ангел подивився на листок з адресою, то дуже розхвилювався. Виявилося, що це те саме місце, в яке його відправляв Бог, щоб забрати душу жінки після народження дочок. Він запитав у жінки: “Ці туфлі потрібні для двох дівчаток, у яких багато років тому померла мама відразу після їх народження?”. Жінка відповіла: “Так, це мої онуки. Я виховувала їх одна, і жили ми дуже просто, але подорослішавши, дівчатка проявили дуже хороші якості і царська родина вирішила видати їх заміж за своїх синів і з цього приводу нам потрібне дороге, гарне взуття”. Посланець усміхнувся втретє. Хіба міг він подумати, що сиріток, які залишилися з дитинства без матері, чекає на такий добробут у житті. Після трьох посмішок радості, обіцяних Богом, Ангел повернувся на Небеса і почав дуже гаряче просити прощення: “Пробач мені, Господи! За Твоєю волею відбувається все дуже справедливо. Навіть ми, Твої ангели, багато чого не можемо зрозуміти і не здатні бачити далеко вперед. Ти бачиш долю кожної людини з усіх боків і даєш кожній те, що їй потрібно, тепер я виконуватиму всі Твої вказівки з радістю і неухильно. “ Джерело

Забрала до себе жити маму. Назавжди. Нічого заздалегідь не вирішуючи, просто одним днем, з одним пакетом. В пакеті — колготки, тапочки з написом «Кращій бабусі на світі» (подарунок моїх дітей), теплий халат з сорочкою і чомусь наволочка. Мама пакет збирала сама. Тепер у мене вдома вже три тижні живе старенька дівчинка років чотирьох. Худенька, з білосніжною Гулькою на голові, в бавовняних колготках гармошкою на щиколотках. Вона гуляє по коридору, дрібно човгаючи теплими тапочками, обережно зупиняється біля порога і високо піднімає ноги, переступаючи невидимі перешкоди. Посміхається собаці в коридорі. Чує невидимих ​​людей і розповідає мені щоденні новини від них. Соромиться і багато спить. Акуратно кусає шоколадку (я весь час їй підкладаю в кімнату шоколад) і запиває чаєм, притримуючи чашку двома руками – одна рука тремтить. Страшно боїться втратити з тонкої руки обручку, весь час її перевіряє. Я раптом бачу, яка вона старенька і безпорадна. Вона просто відпустила себе, розслабилася і перестала грати у доросле. І довірила повністю, абсолютно, у всіх дрібницях своє життя мені. І найголовніше для неї — коли я вдома. Вона так полегшено видихає, коли я прихожу з вулиці, що я намагаюся надовго не йти.І я знову щодня варю суп до обіду, як дітям в дитинстві, знову на столі з’явилася вазочка з печивом. Що я відчуваю? Спочатку – жах. Вона була самостійною, всі три роки після батькової смерті хотіла жити одна. Я її розумію — вперше в житті, в свої вісімдесят мама робила те, що хоче сама. Цей триклятий вірус зламав мою маму — два місяці вдома зробили свою справу і психіка рухнула. Зараз я відчуваю жалість до цього тендітного Всесвіту, любов і ніжність. Я прекрасно розумію, якою дорогою ми з нею йдемо. Я дуже хочу, щоб ця дорога була для неї щасливою – з улюбленою дочкою, в теплі і комфорті. З домашніми пиріжками і котлетами. Решта для мами вже не має значення. У мене є тепер вдома дочка вісімдесяти трьох років і я щаслива, що Бог дав мені можливість зробити її захід щасливим, а своє подальше життя — спокійним, без душевних мук. Мамо, спасибі, що ти у мене.Будь ласка, довше… Джерело