Повчальна історія, яка навчить не позбавляти себе маленьких радостей життя

Йшов хлопчик по дорозі. Світило сонце і раптом він спіткнувся і впав. Поранив ноги, забив лоба.І тоді образився хлопчик на Бога і сказав: – Який же Ти хранитель, якщо дозволив мені так боляче вдаритися. І пішов він по іншій дорозі. Але не знав хлопчик, що попереду на тій дорозі, де він тільки що впав – лежала отруйна змія і смерть чекала його, якщо б він не затримався. Пішов хлопчик по іншій дорозі і раптом почалася гроза. Побіг він до дерева, щоб сховатися від дощу, але знову впав і вдарився. І знову він сказав Богу: – Ти не дозволив мені навіть сховатися від дощу, який же Ти хранитель після цього. І звернув на третю дорогу. Але не побачив хлопчик, як блискавка вдарила в дерево, під яким він щойно хотів сховатися і воно згоріло вогнем миттєво. Пішов хлопчик по третій дорозі. Йшов він обережно, дивлячись під ноги і говорив: – Не сподіваюся я на Тебе більше, Бог, не охороняєш Ти мене, не даєш йти по дорогах обраними мною. І раптом знову впав і зламав собі руку. Дика біль охопила його і зненавидів він свого Бога і сказав: – Не вірю я більше в те, що Ти є. Не піду я по дорогах, а піду через гори. Не допомагаєш Ти, а тільки заважаєш. Але не знав хлопчик, що третя дорога нікуди не вела, а в кінці її була лише чорна прірва. І поліз хлопчик через гори. Важко було і тіло нило, але коли він дістався до вершини, то з висоти її побачив три дороги, і змію отруйну на першій дорозі, і дерево обгоріле на другій, і прірву чорну на третій і зрозумів, що кожен раз Творець рятував його від загибелі. І з тих пір став довіряти Йому. Не все, що на перший погляд здається тобі невдачею, нею є. Можливо, невдача є великим благом, тому що саме вона рятує від біди. Не завжди очі можуть побачити те, що попереду тебе. Довіряй Йому. Він все бачить! Джерело

Дружина з синочком поїхали до мами. Чоловік їх проводив і повернувся в квартиру. Він був радий, що можна трохи відпочити – малюк спати не давав часто. Місця мало в однокімнатній квартирі. Диван вузькуватий для двох. Тісно і не дуже зручно, якщо чесно. І чоловік мріяв просто подивитися телевізор в тиші, зручно лежачи на дивані. Може, пива випити – але не в пиві справа. Просто втомлюєшся від близьких, від малюка, від дружини, від тісноти… і хочеться трохи відпочити, як в дитинстві, від батьків, коли вже підріс трохи. Прийшов додому, цей чоловік. І побачив порожнє ліжечко. Забавки. Кофта дружини на дивані лежала – вона не прибрала, поспішала. І чашечка стояла на кухонному столі. Тихо було і ніхто не заважав. Годинник цокав тільки. І чоловік подзвонив начальнику, випросив відпустку на тиждень і поїхав за дружиною слідом. І страшно її здивував, звичайно. А малюк не здивувався, тягнув ручки і агукав; Мовляв, привіт, татку! І чоловік винувато говорив, що йому порожньо стало. Дурість яка! – хтось скаже. Треба тримати себе в руках! Не завжди треба тримати себе в руках. Якщо є можливість бути разом – треба щосили намагатися бути разом. Якщо хочеться обіймати – треба обіймати. Поки можна; поки поруч той, кого ми любимо. Тому що життя не таке вже і довге. І не так багато тих, кого не хочеться випускати з обіймів… Анна Кир’янова

– Лікарю, здравствуйте!– І ви будьте здорові. На що скаржимося?– Душа болить. Ви ж душевний лікар? – Душевний. Прізвище моє таке. І спеціалізація – теж. А вашу душу щось поранило?– Не знаю. Може бути. Я її якось не відчуваю. Я взагалі погано відчуваю. Наприклад, я не вмію говорити «люблю». – Так? Ну, це поширене захворювання. Розкажіть мені, який ваш раціон харчування.– Харчування? Ах, так. Ну, супи, каші там. Овочі. М’ясо – але не кожен день. Ну, я апельсини обожнюю, морозиво, цукерки шоколадні теж люблю. – Ага! Любите! Значить, вмієте говорити «люблю»!– Ні, ви мене не зрозуміли. Я людям не вмію говорити «люблю».– Зрозуміло. Так, люба, дихайте! Глибше дихайте! Та що ж ви так напружилися?– Не можу я глибше дихати. У мене подих перехоплює.– Так і запишемо: не дозволяєте собі дихати на повні груди. Тепер не дихайте. Не дихайте… Не дихайте… – Все, можна. Схоже, у вас це звичний стан – не дихати? – Чому? Та я нібито дихаю.– Саме так – «нібито». А насправді – так, вид робите. Ви ж боїтеся відкритися. Ви ж всі почуття в собі затискаєте. Не даєте їм проявлятися!– Ну, це ж непристойно, коли почуття напоказ. Я їх придушую в самому зародку.– Ось, люба, і стали зрозумілі ваші проблеми з диханням. Накопичили, бач, у собі зародків. Вся грудна клітка забита. То-то вам і не дихається глибоко. Почуття придушувати – це злочин стосовно себе. – А як тоді, як з ними чинити? – Визнавати, що вони існують. Називати їх по іменах. І дозволяти їм бути.– Я потім з цим розберуся. Але зараз я ж не за цим. Я не вмію говорити «люблю».– Дайте-но я вас простукаю.– Ай! Ой! Не треба! Будь ласка, не стукайте! Мені страшно!– Так, значить, і до страхів ваших достукалися. Слава тобі, Господи! Але ж вам не боляче? Чого боїтеся? – Болі боюся! Не хочу, щоб боляче! – Оооось… А від чого буває боляче?– Коли вдаришся. Коли обпечешся. Коли впадеш. Багато від чого…– Дорогенька ви моя! Так ви боїтеся любити!– Я? Боюся? А при чому тут… – Так любов же ж і є – полум’яний політ! Хіба ні? Вона складається зі злетів і падінь, з крутих віражів, із зіткнень. Любов не може бути обережною! – Лікарю… Я знаю. Було це все у мене. Траплялося.– І тепер ви боїтеся… – Так. Я боюся. Боюся, що не зрозуміють. Відкинуть. Обдурять. Зрадять. Використають…– Ось ви й затиснули свої почуття. Захистили себе з усіх сторін від можливого болю. І тому вам важко сказати «люблю»… Ваша хвороба дуже навіть виліковна. І рецепт простий: навчіться любити себе. Якщо ви будете любити себе – ви нікому не дозволите себе поранити. Ви будете вибирати тільки найкраще, найкорисніше для вас. Ви будете безпомилково знаходити те, що зробить вас ще щасливішою. – Але… виходить, зараз я себе не люблю? Так, чи що? – Уже починаєте! Інакше б ви до мене не прийшли. Ви вже стали про себе піклуватися – а це добра ознака.– А… як це – любити себе? – Для початку – почніть до себе прислухатися. До своїх бажань, відчуттів. А то вас що не запитаєш – «не знаю», «не відчуваю». Якщо ви самі так неуважно до себе ставитеся, чому ж інші будуть вас щадити?– І що ж мені робити? Як навчитися себе любити? – А ви самі себе щадіть, хваліть, заохочуйте. Себе треба час від часу заохочувати – знаєте про це? Не перевантажуйте! Не робіть те, що не хочеться! Не дозволяйте себе кривдити! І не дозволяйте собі ображатися. – Ну… Я спробую себе любити, щадити та гидот не слухати. – Ну от і славно. Користуйтеся цим рецептом – і скоро ви відчуєте, що всередині звільнилося місце для любові. Думаю, на цьому ми можемо попрощатися. Медицина своє слово сказала, справа за вами. – Стривайте, лікарю! Але як же воно звільниться, якщо там стільки всього?– Так-так… Камені всякі… зародки… образи проковтнуті… Накопичили ви, накопичили!– Так що з цим робити? – А тут, люба, рецепт один: прощати, прощати й ще раз прощати! Тричі на день, після їди! Будьте здорові! Наступний! Джерело

Більше 20 років в Тбілісі на балконі четвертого поверху звичайного житлового будинку стояли … “Жигулі”. За цим ховається зворушлива історія. У 1991 році житель спального району Тбілісі Резо Енукідзе купив собі новенький ВАЗ-2106, про який мріяв усе своє життя. Але поїздити на машині йому так і не вдалося. В першу ж ніч невідомі зловмисники зняли дзеркала і колеса з машини. Господар автомобіля психанув так, що за допомогою підйомного крана “припаркував” автомобіль прямо на балконі своєї квартири. “Машина залишиться тут до кращих часів”, – так сказав Енукідзе всім сусідам. Мабуть автомобіль був такий дорогий чоловікові, що він так і не знайшов кращого часу для того, щоб повернути “Жигулі” на землю. Він трепетно ​​зберігав його і дбав про нього на своєму балконі, регулярно мив і чистив. Правда, колеса нові на нього так і не поставив. У 2018 році блакитний ВАЗ-2106 торкнувся землі, але, на жаль, Резо Енукідзе так і не довелося це побачити. А вже тим більше втілити в життя свою мрію – покататися на своєму автомобілі, який він стільки років зберігав і оберігав. Незадовго до цього його не стало… Це я про те, що не треба відкладати життя до кращих часів. Ми всі так робимо час від часу. Навіть не усвідомлюючи цього. Лише деякі мають сміливість жити тут і зараз. Це мистецтво. А все інше виглядає як припаркований ВАЗ-2106 на балконі … Отар Іселідзе Джерело

Забрала до себе жити маму. Назавжди. Нічого заздалегідь не вирішуючи, просто одним днем, з одним пакетом. В пакеті — колготки, тапочки з написом «Кращій бабусі на світі» (подарунок моїх дітей), теплий халат з сорочкою і чомусь наволочка. Мама пакет збирала сама. Тепер у мене вдома вже три тижні живе старенька дівчинка років чотирьох. Худенька, з білосніжною Гулькою на голові, в бавовняних колготках гармошкою на щиколотках. Вона гуляє по коридору, дрібно човгаючи теплими тапочками, обережно зупиняється біля порога і високо піднімає ноги, переступаючи невидимі перешкоди. Посміхається собаці в коридорі. Чує невидимих ​​людей і розповідає мені щоденні новини від них. Соромиться і багато спить. Акуратно кусає шоколадку (я весь час їй підкладаю в кімнату шоколад) і запиває чаєм, притримуючи чашку двома руками – одна рука тремтить. Страшно боїться втратити з тонкої руки обручку, весь час її перевіряє. Я раптом бачу, яка вона старенька і безпорадна. Вона просто відпустила себе, розслабилася і перестала грати у доросле. І довірила повністю, абсолютно, у всіх дрібницях своє життя мені. І найголовніше для неї — коли я вдома. Вона так полегшено видихає, коли я прихожу з вулиці, що я намагаюся надовго не йти.І я знову щодня варю суп до обіду, як дітям в дитинстві, знову на столі з’явилася вазочка з печивом. Що я відчуваю? Спочатку – жах. Вона була самостійною, всі три роки після батькової смерті хотіла жити одна. Я її розумію — вперше в житті, в свої вісімдесят мама робила те, що хоче сама. Цей триклятий вірус зламав мою маму — два місяці вдома зробили свою справу і психіка рухнула. Зараз я відчуваю жалість до цього тендітного Всесвіту, любов і ніжність. Я прекрасно розумію, якою дорогою ми з нею йдемо. Я дуже хочу, щоб ця дорога була для неї щасливою – з улюбленою дочкою, в теплі і комфорті. З домашніми пиріжками і котлетами. Решта для мами вже не має значення. У мене є тепер вдома дочка вісімдесяти трьох років і я щаслива, що Бог дав мені можливість зробити її захід щасливим, а своє подальше життя — спокійним, без душевних мук. Мамо, спасибі, що ти у мене.Будь ласка, довше… Джерело

Один чоловік все життя працював. Він завжди знаходив виправдання тому, що дуже мало часу проводив з сім’єю. Треба було добудувати дім, придбати авто, заощадити на відпочинок… Потреби зростали з кожним роком, а життя проходило дуже швидко. Будучи на схилі літ, він пишався тим, що зміг дати дітям гідну освіту, забезпечив їх матеріально. Одного зимового вечора, сидячи перед каміном, чоловік задрімав. І наснився йому сон, що прийшов час підбити підсумки прожитого. З’явився перед ним Ангел – посланець Бога. Чоловік зрозумів, що відбувається і сказав, що так і не встиг насолодитися життям, бо завжди працював. Попросив, щоб Ангел дозволив повернутися до рідні, попрощатися. Ангел поставив перед чоловіком терези та сказав: «Постав на одну шальку ніжні спогади про перші кроки своїх дітей, перші слова, першу шкільну виставу, танець, пісеньку, а у другій з’явиться кілька хвилин для того, щоб ти попрощався з рідними». Чоловік довго думав, та не міг пригадати нічого. Його охопив розпач, він зрозумів, що пропустив все найважливіше. Прокинувся дуже стривоженим. Серце стискав жаль, бо нічого вже не можна було змінити. Він вирішив покликати своїх дітей до себе. Коли всі зібралися за столом, батько сказав: «Я важко працював, намагаючись купити для вас все необхідне, але не знав, що любові, уваги, ласки та спогадів купити не можна. Не робіть моїх помилок. Цінуйте свій час, бо його не можна ні повернути, ні купити». Джерело

Звичайна чорна ворона зайшла в ресторан і тут же помітила білу ворону, яка сиділа в кутку. Вона підійшла до стійки, взяла свій гаманець і демонстративно крикнула: – Офіціант! Я купую їжу для всіх в цьому ресторані, крім цієї білої ворони! Офіціант взяв гроші і розніс всім їжу, крім білої ворони. Однак, замість того, щоб відчути себе ніяково, біла ворона просто подивилася на звичайну чорну ворону, посміхнулася і крикнула: “Дякую!” Це ще більше розлютило чорну ворону. Тоді, вона знову дістала свій гаманець і крикнула: – Офіціант! Цього разу я пригощаю всіх вином, крім цієї білої ворони! Офіціант взяв гроші і став розносити всім вино, крім білої ворони. Але, замість того, щоб розсердитися, біла ворона знову вигукнула: “Дякую!” Чорна ворона, розлючена від гніву, нахилилася до барної стійки і запитала: – Що не так з цією білою вороною? Я купила всім їжі і вина в цьому ресторані, крім неї, а вона кричить мені: “Дякую!” Вона що – божевільна?! Офіціант посміхнувся і сказав: – Ні… вона просто власник цього ресторану. Мораль:  Діючи комусь “на зло”, завжди і в першу чергу ви шкодите лише СОБІ…  Не бійтесь виділятися, бути не таким, як усі, – не означає бути поганим.  Тримайтесь далі від гніву – він заподіює біль тільки вам!  Якщо ви маєте рацію, вам не потрібно злитися! А якщо ви помиляєтеся, то ви не маєте ніякого права сердитися!  Терпіння в сім’ї – це любов! Терпіння до інших – це повага! Терпіння до себе – це впевненість! Терпіння до Бога – це віра! Джерело

В садку біля будинку малого Іванка, росла висока та гілляста вишня. Хлопчику дуже подобалося це дерево, а воно обожнювало його. Іван кожного дня приходив до вишні лазив по ній, їв ягоди, а стомившись відпочивав в її тіні. Хлопчик підріс та почав рідше відвідувати улюблене дерево. Якось, він прийшов у садок, підійшов до дерева та сів у траву поряд з сумним виглядом. Підходь ближче, давай пограємось. – промовила вишня. Я вже великий, щоб гратися з деревами. Мені потрібні іграшки, але на це мені потрібні кошти. – відповів хлопець. Але я не маю грошей. Візьми мої вишні. За них ти вилучиш кошти, щоб купити іграшки. Хлопець дуже зрадів! Він зібрав з дерева всі ягоди та пішов задоволеним. Від тоді хлопчика не було дуже багато років, вишня дуже за ним сумувала. Він прийшов до неї вже дорослим чоловіком, який мав сім’ю. Дерево дуже зраділо. Йди сюди скоріше, я так сумувала, давай пограємось. На жаль, я не маю на це часу. Нам з родиною немає де жити. Ти можеш чимось допомогти? – запитав Іван. Спиляй мої гілки та побудуй будинок для своєї сім’ї. – відповіла вишня. Іван зрубав на дереві всі гілки та пішов з задоволеним виглядом. Вишня раділа бачивши його щасливим, але він з того часу не приходив. Через багато років, до вишні завітав чоловік, це був Іван. Підходь ближче, пограймося! – прощебетала яблуня. Я не маю сили, бо вже старію. Я хочу відправитися на відпочинок, але для цього мені необхідний човен. Ти можеш мені допомогти? – запитав чоловік у дерева. Звісно! Бери мій стовбур, змайструй човна та вирушай у подорож. Чоловік залишив від улюбленого дерева лише невеличкий пеньок. Збудував човен, відправився у плавання та зник, ще на довгі роки. Але все ж таки повернувся до вишні. Вибач, любий мій хлопчик, але в мене вже немає чого тобі дати. – промовило дерево. Нічого страшного, в мене немає зубів, щоб їсти ягоди та й сили, щоб вилізти на стовбур. – відповів дідусь. Єдине, що від мене залишилося це старенький вмираючий пеньок…. А мені більшого й не треба. Я дуже втомився за життя й хочу трішки відпочити. Чудово! Старий пеньок – це найкраще місце, щоб відпочити. Посидь зі мною й перепочинь трішки. Стрий Іван сів, а вишня від щастя посміхалася й плакала водночас. Ця розповідь про кожну людину у якої є батьки. Дерево — це наші мама й тато. Змалку кожен дуже любив гратися з ними та проводив багато часу. В дорослому житті ми залишаємо їх та навідуємо тільки за потреби. Батьки завжди будуть любити своїх дітей та допомагати, щоб не сталося. А ми цього не цінуємо! Усвідомлення приходить занадто пізно. Джерело