“Віруси свідомості”: чудова стаття, яку варто перечитувати раз на рік

“Віруси свідомості”: чудова стаття, яку варто перечитувати раз на рік

Мати відомого психолога Роберта Ділтса, одного з основоположників НЛП, у 1978 році захворіла на рак грудей. Її лікували, але результату не було. У 1982 році Патрісію Ділтс виписали додому з четвертою стадією захворювання. Роберт вирішив: якщо він зумів надати допомогу стільком стороннім людям, своїм клієнтам, то чому він не може спробувати допомогти матері?

Ділтс буквально на кілька днів замкнувся з матір’ю в будинку і в процесі роботи зробив одне з найважливіших відкриттів в психології. Він виявив причини, через які люди самі не дозволяють собі змінити своє життя на краще. Ділтс назвав це «обмежуючими переконаннями», або «вірусами свідомості». Їх виявилося три.

– Синочку, – сказала Патрісія Ділтс. – Я розумію, що ти дуже мене любиш і не хочеш, щоб я померла. Але ніхто і ніколи не виліковувався від раку 4-ї стадії, тим більше лікарі сказали, що нічого вже зробити не можна.

Це – перше обмежуюче переконання, яке Ділтс назвав «безнадійність» – Якщо ніхто й ніколи чогось не зміг, то і я не зможу. Є варіанти: «жодна жінка цього не може», «ніхто в цій країні так не може», «жоден наш пенсіонер …» і так далі. Але Ділтс не був би геніальним психологом, якби досить швидко не здогадався, як можна впоратися з безнадією: треба знайти виключення з правил.

Він приніс мамі вирізки з газет, виписки з медичних журналів, записи телепередач про людей, які несподівано і невідомо як для лікарів, вилікувалися від важких хворіб. Такі випадки дійсно є, і вони описані.

Коли ви пишете в коментарях «це в нашій країні неможливо» – це вона, безнадійність, тобто перше обмежуюче переконання. Ліки – це наші історії, які ми невтомно шукаємо, публікуємо і сподіваємося, що ви їх читаєте.

Але далі: Ділтс зіткнувся з другим типом «вірусу свідомості» – безпорадністю. – Так, звичайно, – сказала його мама, – такі люди є. Але вони – особливі і це виключення. Я не така: я звичайна, стара, слабка і хвора жінка. Я не зможу так, як вийшло у них, у мене немає на це ресурсів. Але й це виявилося можливим подолати: Роберт Ділтс, який вважав, що у будь-якої людини є необмежений ресурс, нагадав матері, як колись давно їх сім’я жила бідно і впроголодь, але вона завжди знаходила вихід із ситуацій, які здавалися безвихідними. Вони жили за принципом «очі бояться, а руки роблять». Коли Патрісія Ділтс згадала ці епізоди, вона підбадьорилася, і їй стало краще.

Але ненадовго.

На їхньому шляху виникла остання перешкода – третє переконання, яке обмежує людину. Лікар назвав його «нікчемністю».

Мати Ділса довго відмовлялася говорити про це, але, нарешті, сказала:

– Ти пам’ятаєш свою бабусю, мою матір? – Так, пам’ятаю. – А пам’ятаєш, від чого вона померла? – Від раку грудей. – А її сестра, моя тітка, від чого вона померла? – Від раку стравоходу, здається. – Я дуже любила і свою матір, і тітку. Я нічим не краща від них. Якщо вони померли від раку, то чому ж я можу вилікуватись?

Ділтс виявив, що відданість родині, батькам і старшим родичам – хороша, в загальному, риса, але може зіграти з людиною злий жарт. Для його матері одужати в ситуації, в якій її власна мама померла, було рівносильно зраді. Якщо так жили наші предки, а ми їх любимо, значить, так будемо жити і ми. Коротше, «ніколи не жили добре, годі й починати».

Знайоме?

Подолати цю перешкоду було найважче. Але Роберт Ділтс здогадався, як це зробити, і тепер ми теж можемо скористатися його відкриттям.

– Подумай гарненько, – сказав він матері. – А чи хочеш ти, щоб моя сестра, твоя дочка, якщо вона раптом коли-небудь захворіє на рак, сказала: якщо моя мама померла від цього, то я теж повинна померти, адже я так її люблю?

– Що ти таке кажеш! – обурилася Патрісія Ділтс.

– Ну так подай їй хороший приклад. Якщо ти зараз вирішиш поправитися, то і вона, захворівши, скаже собі: моя мати зуміла одужати, і я зумію.

Ресурс для подолання нікчемності лежить в майбутньому. Діти копіюють своїх батьків. Якщо зараз ми не знайдемо нову модель поведінки, яка дозволить нам із задоволенням і користю прожити ще 25 років, а сядемо на лавочку доживати і скаржитися на життя, демонструючи наступному поколінню безнадійність, безпорадність і нікчемність, то й наші діти, які нас дуже люблять, в 50 років скажуть собі: ми нітрохи не кращі за наших батьків, які в 50 стали старими.

А що до матері Роберта Ділтса, то вона, звичайно, все одно померла. Але через багато років і зовсім від іншої хвороби.

Ксенія Чурмантеєва

Джерело