“Тварини можуть бути набагато добріші за нас”: історія, від якої навертаються сльози!

“Тварини можуть бути набагато добріші за нас”: історія, від якої навертаються сльози!

Причепилася до мене ця історія. І ось вже пару тижнів не відпускає. Ну, видно робити нічого, доведеться вам розповісти.

Отже, пані та панове. Приступимо …Сім’я переїхала у свій будинок. Знаєте, такий двоповерховий з великою галявиною і місцем для відпочинку. Тим більше, що розташований він у мальовничій місцевості, на самому краю лісу, біля траси.

Сім’я з двох чоловік. Дружина на сьомому місяці (й ще декілька днів) вагітності, і чоловік, який служив в одному з спец підрозділів. Так що, тривожний чемоданчик завжди був готовий, щоб виїхати за наказом.

Так сталося і цього разу. Чоловік дуже хвилювався за дружину, і подзвонив своїм батькам, щоб ті приїхали і побули з нею поки він не повернеться. Але як тільки він поїхав дружина передзвонила, і попросила їх не приїжджати, заспокоївши тим, що добре себе почуває. Такі справи. Просто їй хотілося побути на самоті.

А на наступний день закрутилася хуртовина і засипала все навколо снігом. Розігрався буран, який вирвав з коренем кілька дерев, і заодно вишку зв’язку, залишивши всіх без мобільних телефонів.

І треба ж такому статися, щоб саме в цей час вона відчула. Відчула наближення. Але робити було нічого і підмоги чекати не було звідки. Так що, дружина взяла ключі, і сівши в машину поїхала до найближчого міста, у якому була лікарня з пологовим відділенням. І вона обов’язково доїхала б.

Обов’язково доїхала б, пані та панове. Якби залила бензин в машину. Але людина припускає, а… взагалі, більшість нещасних випадків і смертей – це проста сукупність випадковостей і невезіння.

Так воно і сталося. Коли машина зупинилася посеред швидкісної траси, дорога була порожня. Та й хто виїжджає в таку сильну заметіль без крайньої необхідності? А необхідність була.

Відчуваючи різкий біль внизу живота, жінка вирішила вийти назовні, і йти по трасі в надії, що буде проїжджати якась машина й помітить її.

Але через п’ятдесят метрів вона загубилася і вже нічого не бачила і не чула. Вітер завивав, як голодний вовк, кидаючи їй в обличчя холодні й колючі пластівці снігу.

Звернувши ліворуч і не помітивши цього, вона опинилась посеред великого поля, навіть не знаючи в якій стороні траса. І тут почалося …

Застогнавши вона впала на сніг благаючи Бога тільки про одне – щоб дитина залишилася живою.

Вовчиця бігла попереду своєї зграї. Такі справи, пані та панове. Вовчиця була ватажком. Велика, сильна, впевнена в собі, відмінна мисливиця і зла, як сто чортів відразу. Все було у неї. І удача, і повага, і страх підлеглих. А ось вовченят не було. Варто було тільки їй звернути увагу на якого-небудь вовка, як той підібгавши хвіст кидався навтіки. Вони просто боялися проводирку зграї, яка була швидка на розправу.

Ось так, пані та панове. У всього є своя ціна. І при владі з успіхом, теж. Самотність.

Зграя йшла по снігу. Попереду вовчиця-ватажок, за нею головні помічники. У центрі старі вовки і стара вовчиця, а позаду найбільший і найсильніший вовк. Він повинен дивитися, щоб ніхто зі слабких членів зграї не відставав. Вовчиця думала свої важкі і не радісні думки, коли … Коли дивний і тривожний запах ударив їй у ніс. Вона зупинилася і підняла голову. Зупинилася і вся зграя. Запах був зовсім невідомий і тому її тривожив. Вона напружилася і зрозуміла, що треба поспішати.

Вона помчала вперед, а зграя помчала за нею. Сіра, стрімка стріла сірих вбивць мчала крізь завиваючий буран, і лапатий сніг розбивався об потужні груди ватажка вовків. Вона прокладала шлях для усіх інших.

Раптово перед очима вовчиці виникла жінка. Вовчиця стала як укопана і опустила голову до самого снігу, який покривав все навколо. Жінка кричала і щось говорила.

Стара вовчиця підійшла до вовчиці-вожака, і, ткнувшись носом їй у шию, щось тихенько пробурчала, і тоді …Тоді, пані та панове, вовчиця-ватажок підняла голову і видавши протяжне виття загарчала, звертаючись до своєї зграї. Можете не вірити мені, пані та панове. Але я ж то знаю, що вони розмовляють. Я ж то добре це знаю.

І зграя, стала впритул до жінки, яка народжувала. Вовки закрили собою її від вітру. Від вітру, який прагнув вирвати з неї останні крихти життя.

Стара і молода вовчиці підійшли ближче і стали чекати, коли нарешті з’явиться дитина. А коли жінка крикнувши особливо голосно замовкла, на снігу лежав новонароджений. Стара вовчиця підійшла і обережно перегризла пуповину, а молода… А молода носом підштовхнула дитину до матері.

Жінка простягнула руки і взяла малюка. І тут. І тут її ліва рука торкнулася голови вовчиці. Вона не прибрала руку. Страху не було. Чого їй було ще боятися, пані та панове? Адже вона була одна з новонародженим посеред поля, занесеного снігом і в оточенні зграї вовків.

Вовчиця штовхнула її руку своєю головою і на секунду їхні очі зустрілися,.. очі людини і очі вовка, на одну секунду. Якусь мить.

І жінці здалося, що очі вовчиці посміхаються.

– Дякую, сказала жінка і пригорнула до себе дитину. І тоді вовчиця притулилася до неї і слідом за нею до матері притиснулися усі вовки її зграї, віддаючи їй своє тепло.

Але буря, буран і лютий вітер, на щастя, вже заспокоювалися. Настала тиша і стало видно шосе. Як виявилося, воно знаходилося зовсім поруч. В якихось п’ятдесяти метрах. І там стояли три машини шерифа. Він з помічниками бігав навколо, розшукуючи жінку, яка вийшла з машини.

Вони побачили зграю вовків, і шериф, витягнувши зброю, зробив постріл в повітря.

Зграя відбігла від жінки і зупинилася недалеко, а попереду стояла вовчиця-ватажок і спокійно, без страху дивилася на людей.

Господи. Господи! – Закричав шериф. – Вони її вбили, вбили. Він кинувся до жінки, потонувши по коліно в снігу, за ним бігли його помічники. Коли вони опинилися поруч, то побачили живу матір і новонародженого.

– Сто чортів, – здивувався шериф. – Цього не може бути. Він обернувся до зграї вовків, і зустрівся очима з головною вовчицею. Та дивилася прямо і спокійно, в її очах не було страху і хвилювання.

– Не стріляти, нікому не стріляти! – Крикнув шериф. І помічники опустили зброю. Вони підняли на руки знесилену жінку і понесли її до машин.

А вовчиця все стояла і дивилася їм услід. Якесь нове почуття розпливалося в її грудях. Це було так добре і приємно, що вона підняла свою велику красиву морду і протяжно завила. І їй відповів вовк. Той самий, який замикав зграю, щоб ніхто не відстав.

Він підійшов і став поруч. І вперше за своє життя вовчиця НЕ загарчала. Вона раптом несподівано для самої себе тикнулася носом йому в бік і кинулася бігти. Туди, куди вів її інстинкт. І зграя послідувала за нею. Сіра стріла. Сіра стріла летіла через безмовну білу пустелю. І це було красиво.

А жінка, затримавшись біля машини і тримаючи правою рукою дитину, махала їм услід і плакала.

Іноді.

Іноді.

Іноді, пані та панове, ангел може прийти у вигляді великої, сильної й злої вовчиці.

Прийти і врятувати життя.

Ось така історія.

Джерело