«Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими»…

«Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими»…

А й дісно, скільком із нас не завадила б сьогодні табличка з написом «Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими»… Такі прості речі, про які ми забуваємо і про які так влучно нагадав у своїй книзі «Надія та інші надздібності» Джон Павловіце:

«Того дня, коли помер мій батько, я купував банани в овочевому магазині. Пам’ятаю, що подумав: «Це ж ненормально! Твій батько щойно помер – якого біса ти купуєш банани?» Але мені потрібні були банани. Завтра вранці я прокинуся, а бананів на сніданок немає. Ось я й пішов за ними.

В наступні дні також потрібно було робити багато різного: шукав в навігаторі паркування, чекав у черзі, сидів на лавці в парку – намагаючись проковтнути сльози, намагаючись триматися прямо. Насправді я був на межі таких ридань, від яких навколишні розбіглися б з переляку.

Ніхто й не здогадувався, що відбувається у мене всередині, не заглянувши в мої почервонілі очі, не чуючи, як тремтить мій голос. Ніхто й гадки не мав про біль у моїй душі.

У такий момент мені б не завадила табличка з написом «Мені зараз дуже важко. Будь ласка, будьте дбайливішими». Вона підказала би людям навколо мене дотримуватися дистанції або говорити м’якше або рухатися обережніше. І таке делікатне ставлення могло зробити неможливе майже терпимим.

Всі, хто нас оточує – люди, з якими ви стоїте в черзі в гастрономі, штовхаєтеся в транспорті, сидите на роботі, перетинаєтеся в соціальних мережах, дивитеся в очі через кухонний стіл – всі вони в певний момент теж відчувають певну втрату. Через когось хвилюються, за кимось сумують, про щось турбуються. Можливо, руйнується їхній шлюб, або вони не можуть вчасно заплатити іпотеку, або чекають на результати аналізів своєї дитини, а може божеволіють у річницю смерті близької людини і намагаються стримати сльози, тому що біль від втрати так само гостра.

Майже кожна людина, з якою ви сьогодні зіштовхнетеся, намагається знайти мир у душі, заспокоїтися, побороти тривогу. Намагається прожити цю добу з усіма буденними клопотами, не зламавшись перед прилавком з бананами або в черзі на паркування.

Сотні тисяч людей поруч несуть свою важку ношу, хоч ми її не помічаємо.

Люди, чиї рідні невиліковно хворі.

Пари в процесі розлучення.

Жінка, що довідалася про зраду.

Мати-одиначка, що сама виховує своїх дітей.

Діти, яких принижують однолітки.

Сім’ї, які не знають, як звести кінці з кінцями…

Ніхто з них не скаже: «Мені нелегко. Будь ласка, будьте делікатніші, терпиміші, побережіть мене».

І поки немає таких розпізнавальних табличок, нам усім варто бути уважнішими до тих, хто поруч: на роботі, на заправці, в черзі за бананами. Хтось із них саме зараз висить на «емоційній волосині». І не дати їй обірватися може проста людська делікатність».

Будьмо делікатнішими один до одного…

Джерело