Пронизлива історія про добро, яке маленькими кроками змінює світ навколо

Пронизлива історія про добро, яке маленькими кроками змінює світ навколо

Доброго ранку, – сказала жінка, проходячи повз чоловіка, який валявся на землі. Той здивовано підняв на неї очі. Відразу було видно, що жінка добре заробляє – дороге пальто і доглянуті руки говорили самі за себе. Спочатку чоловік вирішив, що вона над ним знущається, як і багато інших, які кожен день проходять повз нього.

– Дайте мені спокій, – зі злістю промовив він. Але його здивувало те, що жінка не зрушила з місця.

– Ви голодні? – запитала вона.

– Ні, – відповів він, посміхнувшись. – Я щойно пообідав з президентом. Ідіть уже, куди йшли!

Посмішка жінки стала ще ширшою. Раптом він відчув її руку на своїй руці.

– Що ви робите, леді? Я сказав, щоб ви дали мені спокій! Поруч чергував поліцейський, який, почувши крики, підійшов ближче.

– Якісь проблеми, мем? – запитав він.

– Ні, що ви, офіцер, – відповіла вона. – Я просто намагаюся підняти цю людину на ноги. Чи не допоможете мені?

Офіцер спантеличено почухав потилицю.

– Це старий Джек. Він живе на цій вулиці протягом декількох років. Що ви хочете від нього?

– Бачите той кафетерій неподалік? – запитала вона. – Я хочу відвести цього чоловіка туди і нагодувати.

– Ви з глузду з’їхали, леді! – бездомний пручався з усіх сил. – Я не хочу туди йти!

Раптом він відчув, як сильна рука офіцера підхопила його з іншого боку і підняла із землі.

– Відпустіть мене, офіцер! Я нічого не зробив.

– Вона хоче допомогти, Джек, – відповів офіцер. – Не сперечайся з нею.

Нарешті, не без зусиль, жінка і офіцер поліції відвели Джека у кафе і посадили в кутку за столик.

Був пізній ранок, сніданок вже пройшов, а час обіду ще не настав, тому людей було мало. Менеджер тут же підійшов до їхнього столика.

– Що тут відбувається, офіцер? – запитав він.

– Ця леді привела його сюди, щоб пригостити ланчем, – відповів поліцейський.

– НЕ тут! – роздратовано відповів менеджер, – присутність такого роду людей шкодить бізнесу.

Старий Джек посміхнувся беззубою посмішкою:

– Бачите, леді, я ж казав вам. Тепер, відпустіть мене, будь ласка!

Жінка повернулась до працівника кафе:

– Сер, ви знаєте “Едді і Ко”, банківську фірму, яка розташована далі по вулиці?

– Звичайно, – відповів той, – вони проводять свої щотижневі збори в одному із наших банкетних залів.

– О, та ви, напевно, маєте непогану виручку з цих зустрічей?

– А вам яке діло?

– Вибачте, сер, я Пенелопа Едді, президент і головний виконавчий директор компанії.

– О, – тільки й зміг вимовити шокований менеджер.

Жінка знову посміхнулася:

– Я думаю, це змінює ситуацію, правда? – Вона глянула на поліцейського, який із усіх сил намагався не розсміятися.

– Хочете приєднатися до нас на чашку кави і ланч, офіцер?

– Ні, дякую, мем, – відповів він, – я на службі.

– Тоді, можливо, чашку кави з собою?

– Так мем. Було б дуже великодушно з вашого боку.

Менеджер прийшов до себе й швидко промовив:

– Ваша кава зараз буде готова, офіцер.

Поліцейський обернувся до жінки:

– Спритно ви його поставили на місце.

– Я не ставила собі таку мету. Вірите чи ні, але у мене інші причини.

Вона присіла за столик навпроти збентеженого бродяги і пильно подивилася йому в очі:

– Джек, ви пам’ятаєте мене?

Старий Джек уважно вивчав її поглядом кілька хвилин:

– Ну, ви виглядаєте знайомою…

– Я тепер стала трохи старшою. І вже точно повнішою, ніж в дні моєї юності, коли ви тут працювали. Одного разу я зайшла саме в це кафе, голодна, замерзла, в дешевому одязі…

– Ви, мем?

– Офіцер, який стояв поруч, не втримався від коментаря. Він просто не міг повірити, що така шикарна жінка колись могла виглядати інакше.

– Я тоді тільки закінчила коледж, – продовжила розповідь жінка, – приїхала у місто в пошуках роботи, але так нічого й не змогла знайти. Зрештою, закінчилися гроші і мене виселили з найманої квартири. Був лютий місяць, стояв страшний мороз, мені нікуди було піти, і я зайшла у це кафе, щоб погрітися.

Обличчя Джека раптом осяяла широка посмішка.

– Тепер я згадав! – скрикнув він, – я стояв за стійкою, ви підійшли і запитали, чи можна попрацювати тут за їжу. Я тоді сказав, що це проти правил закладу.

– Саме так, – відповіла жінка, – потім ви зробили мені найбільший сендвіч, який був у меню, пригостили гарячою кавою і не взяли з мене грошей. Я боялася, що через мене у вас будуть неприємності з начальством. Потім я побачила, як ви поклали в касу свої гроші за мій ланч.

– Тож, ви почали свій бізнес? – з нетерпінням запитав старий Джек.

– Я влаштувалася на роботу на наступний день. Я сама прокладала собі дорогу до успішного життя. Зрештою я почала свій власний бізнес і, з Божою допомогою, він став рости і процвітати.

– Вона відкрила сумочку і дістала візитну картку:

Ось директор по персоналу нашої компанії. Я поговорю з ним, і впевнена, він знайде для вас підходящу роботу в офісі.

– Вона посміхнулася:

– Думаю, що він зможе навіть дати вам аванс, щоб ви купили собі одяг і знайшли житло, поки ви самі не станете на ноги.

І запам’ятайте, якщо вам коли-небудь що-небудь знадобиться, мої двері завжди відкриті для вас.

– Спасибі вам! – по щоках бродяги текли сльози.

– Як я можу віддячити вам?

– Не дякуйте мені – відповіла жінка, – Господь допоміг мені через вас, тепер Він допомагає вам через мене!

Вийшовши з кафе, офіцер і жінка зупинилися на хвилину біля входу.

– Дякую за вашу допомогу, офіцер.

– Навпаки, мем, – відповів він, – завдяки вам я побачив сьогодні чудо, яке ніколи не забуду…

Що посієш, те й пожнеш.

Джерело