“На все воля Божа” – повчальна розповідь для кожного з нас!

У церкві бабуся, служниця, дуже зосереджено вишкрябувала свічковий віск із підсвічника. Спочатку зворотною стороною ложечки, а потім викруткою. Я стояла поруч, спостерігала. Я щойно поставила свічку у свічник, і не хотіла, щоби їй заважали горіти. Мене бентежила ця бабуся, хотілося сказати їй: «Тут усе нормально, тут не потрібно», але так негоже, і я мовчала. Бабуся відчутно пихтіла, вишкрябуючи віск. — Це, мабуть, складно? — запитала я. Усе одно зосередитися на молитві, коли поруч хтось пихтить, неможливо. — А спробуй, — вона простягнула мені викрутку. Я спробувала. Стала шкребти. Віск відходив неохоче, кришився. — Складно, — коментувала мої дії бабуся. — Влітку жарко, віск плавиться відразу, і це погано, а зараз холодно, застигає — не відходить, не виколупаєш потім… — І справді, непросто. А з боку здається, що нескладна робота. — Чужа робота завжди здається легкою, помічала? А свій хрест — завжди важким. — Треба ж, як точно Ви підмітили. — Я ось уже два роки служу в церкві й багато чого помічаю. Цікавого. Про людей. Непомітна я, щось колупаю собі у свічниках, люди дивляться крізь мене, а я — всередину них. — І що бачите? — Різне бачу. Про те, як людина свічки ставить, можна багато чого розказати. Ось ти, наприклад, не гнила. Така… для людей. — Ви ж бачите мене вперше. — Так. Але я бачила, як ти свічку ставила. Спочатку з Господом говорила, потім ось, поставила. Ось же твоя свічка. Прямо біля лампадки. Ти подумала про тих, хто буде ставити свічки після тебе: тому поставила біля лампадки, а не з краю. Адже незручно тягнутися через чужі запалені свічки, тому ти біля лампадки… — Мені не хочеться вас розчаровувати, але я якось автоматично це зробила. Я взагалі в цей момент не думала про тих, хто буде після мене свічки ставити… — Звичайно. Саме так, автоматично. Це Бог нашими руками водить, а не «автоматично». Я ж бачу, хто до Бога від душі прийшов, а хто — як до… партнера. — А як зрозуміти, що «як до партнера»? — Ну є люди, які до церкви, як в… ліфт приходять. Їм, здається, вони увійшли, помолилися — раз — і приїхали до щастя. Молитва — як кнопка потрібного поверху. Вони і свічки ставлять, як вклад у банку роблять. Ось тобі, Господи, свічка за 5 гривень, а ти мені давай, у роботі допоможи. Неначе Богу наші свічки потрібні. — А що, не потрібні? — Бог усі зірки запалив на небосхилі. Навіщо йому наші свічки? Свічки — це для нас самих, щоби душі наші не заблукали, йшли на світло свічки. Купити й поставити свічку — це наче самому собі нагадати: Бог є. — Як красиво ви сказали. — Бачила днями дівчина молилася. За здоров’я чоловіка. Шепотіла молитву: «Нехай він швидше виздоровіє, краще до середи, щоби ми на ювілей до сестри встигли». Хіба ж це молитва? Бог — це ж не підлеглий, якому завдання дають і термін виконання ставлять. У Бога смиренності просять. Смиренно прийняти Волю Божу. Довіряють йому свою долю. Бог краще знає, як зробити так, щоби врятувати життя… — А ви сюди, чому прийшли? Не сьогодні, а взагалі… — Сина з чоловіком поховала — і прийшла. — За… смиренням? Знайшли його тут? У служінні?… — Я тут не так давно… Я служу всього лише два роки… Я знаю, що Він не кине. Відчуваю. — Дякую, — шепочу я. Бабуся не відповіла на моє запитання. Точніше відповіла, але на щось своє. І це було дуже чесно й дуже боляче. — До церкви треба йти з вдячністю, за чистотою, за умиротворенням… — бабуся перевела тему з особистого. — А я ось іноді приходжу за відповідями. — Відповіді, вони ж приходять… як ти кажеш, автоматично. Тобі здається, що автоматично, а це Він шепнув… Бабуся, нарешті, відтерла підсвічник, перехрестилася, кивнула мені на прощання й поспішила в підсобку. А я підійшла до ікони Пресвятої Богородиці, але молитися ніяк не виходило. Думки залишилися з тієї бабусею. Напевно, мені її Бог послав для чогось? Цікаво, навіщо? Мені ось хочеться написати про неї… І це бажання народжується якось… автоматично. Я поставила свічку. Уперше усвідомлено, ближче до лампадки. Щоби людям, які прийдуть після мене, було легше. Я і про свічки зараз, і взагалі. Не про свічки. Господи спаси й сохрани. У той день я вийшла з церкви, а всередині — запах воску й ладану, а ще голос бабусі, майже пошепки: «Я знаю, що Він не кине»… Ольга Савельєва Переклад: chajuvannja Джерело

“Привіт, дорога втомлена мама!” – щирий лист, який потрібно прочитати усім НЕідальним мамам

Привіт, дорога втомлена мама!Мама, у якої стільки справ. Мама, яка потребує того, щоб їй підставили плече.Це нормально. Все у тебе буде добре… Ось про що я думаю останнім часом… Материнство – це постійні гойдалки. Буває, діти прокидаються о 5.45 ранку, і ти не розумієш, як вижити до вечора. І знаєш прекрасно всі ці вирази, мовляв, «не встигнеш оком моргнути, як діти виростуть» і все таке інше, але – чорт забирай! – ти так втомилася. (Кави, будь ласка). А буває, діти сплять до пів на дев’яту ранку, і ти п’єш чай в тиші, і відповідаєш на пошту, і спокійно приймаєш душ, і здається, що ти найкраща мама в світі, і море тобі по коліно. Ходиш по дому в радісному збудженні, передчуваючи відмінний день. Це вічні гойдалки: злети і падіння, радість і відчай. Ти відчуваєш то щастя, то провину. Втомлюєшся, але десь береш сили, щоб усміхнутися і почати новий день. Я просто хочу сказати, що це нормально – мріяти про день, коли ти знову зможеш спокійно приймати душ, не натикаючись постійно на дитячі іграшки у ванній, або голити ноги цілих вісім хвилин, не хвилюючись про те, що випадково залишила на кухонному столі ножиці і твоя трилітка, звичайно ж, негайно з ними щось витворить. Це нормально (хоча, зізнатися, порядком набридає) – коли ти приймаєш душ і тобі ввижається дитячий плач, хоча ти точно знаєш, що дитина спить (або за нею наглядає хтось інший, або вона на прогулянці). Нормально – хотіти спати всю ніч, але підскакувати і бігти о другій годині ночі малюка, який плаче. Нормально – заприсягтися собі «більше ніяких нічних годувань!» і в першу ж ніч здатися, тому що так простіше і ти поки не впевнена, що готова завершувати нічні годування прямо зараз. Нормально – хотіти фарбувати губи і пристойно одягатися (не в перші-ліпші штани) не час від часу, а кожен день. Але і надягати спросоння перші-ліпші штани, а потім ходити в них весь день – теж нормально. Нормально – хотіти правильно харчуватися, але замовляти не найбільш корисну готову їжу, коли немає сил ходити по магазинам і готувати. Нормально – хотіти, щоб дитина припинила нити, але при цьому знати, що одного разу будеш сумувати за цим чарівним відчуттям власної потрібності. Нормально – не кидатися негайно прибирати, коли в будинку бардак, а замість цього піти гуляти. Якщо почнеш зараз, так і не вийдеш з дому… Точно так же нормально – мити посуд, прибирати і готувати, поки дитина грається сама з собою. Періодично всі ми займаємося тим, що ТРЕБА, і дітям потрібно навчитися займати себе самостійно. До того ж чистота в будинку прояснює розум (гаразд, хоча б віддалена подібність чистоти). Нормально – одночасно хотіти проводити час з дітьми і мріяти про поїздку на море без дітей, уявляючи, як потягуєш коктейль на пляжі, зариваєшся пальцями в пісок і кричиш «ура, я вільна!» Нормально – не хотіти укладати дитину спати (годину танців з бубном!), але сумувати, коли все-таки пропускаєш щовечірні казки і поцілунки через те, що тебе не було вдома. Нормально – сумувати по самій собі, якою ти була до материнства, за своєю незалежноістю, яку раніше сприймала як належне, але в той же час не представляти життя без своєї дитини. Нормально – бути не тільки мамою, а й просто людиною. Мати мрії та цілі, пов’язані з сім’єю – і свої власні. Це нормально – бути час від часу втомленою і емоційно спустошеною. І в один з таких моментів почути, як твій малюк каже: «Мамо, ти найкраща!», і відчути його долоньку у своїй. І відчути всім серцем: все буде добре. Автор: Колін Темпл Джерело

“Коли ви відкриваєте рот, щоб засудити матір, прикусіть язик…”

Коли ви відкриваєте рот, щоб засудити матір, прикусіть язик. Тому що вагітність – болить. Тому що народжувати – боляче. Грудне вигодовування – болить. Спостерігати, як ваш малюк плаче, боляче. Не добре спить – боляче. Служити всім і бути останньою – боляче. Не мати часу на себе – боляче. Матері потрібна допомога, і щоб її не критикували, їй потрібна любов і не засуджування, вона піклується про всіх, але вона повинна піклуватися і про себе. Материнство не таке ніжне, як здається, материнство прекрасне, так, але це дуже складно… А ще прекрасне – це любов, яку мати проявляє до своєї дитини, і ця любов здатна витримати все! Джерело

Тим, хто обожнює рятувати подруг, чоловіків і чужих людей

Будь-яка залежність – це спосіб втекти від життя. І співзалежність в тому числі. Включеність в життя іншої людини позбавляє від необхідності займатися своїм життям. На нього просто не залишається часу. Зробити з чоловіка людину, вилікувати батька, допомогти подрузі розлучитися з алкоголіком, витягнути брата з ями, позбавити чоловіка від залежності – справ багато у того, хто вважає себе Чорним плащем, на кому лежить місія з порятунку світу. Велике і благородне заняття, соціально схвалюване! Починаючи від необхідності «тягнути свій хрест» і бути «дружиною декабриста», закінчуючи – «не можна кидати друзів у біді», та й кого завгодно можна кидати. А треба рятувати, навіть ціною власного життя, часу, грошей, сил … всього. Співзалежність Поки одного разу не наступиш в порожнечу. Чи не потрапиш в гостру точку безсилля і болю. Що межує з відчаєм і з відчуттям власної непотрібності, дурості, використаності. З яскравим і від цього ще більш моторошним усвідомленням, що все це було даремно. У співзалежності багато гіркоти і болю. Тому що як не старайся, змінити іншу людину неможливо. Поміняти його світ, зробити таким, як ти хочеш, як ти любиш. Як потрібно тобі. У співзалежності багато образи. Я намагаюся, роблю … а він … а вони … а вона … Є злість – на себе за дурість, і на іншого за його слабкість, слабовільність, безхарактерність, як приклад – неможливість взяти і кинути пити. Ну в кінці кінців, що тут важкого? Або не може близька подруга кинути свого чоловіка алкоголіка … ну чому? Брат не може поміняти роботу, знайти іншу, нормальну. Або чоловік, зрештою, не може почати заробляти. Ну що тут складного? Рятування інших дає відчуття сили. По-перше, – рятувальники завжди сильніші за тих, кого вони рятують. Відчуття переваги по розуму. «Чужу біду руками розведу». І коли рятуєш, відчуваєш багато влади. Від чого ж залежить співзалежний? Співзалежність – це залежність від дій по порятунку іншого. І від почуттів, якими ці дії супроводжуються. У систему співзалежних відносин включається особа (особи), яка бажає врятувати залежну. “Залежний” залежний від алкоголю. А “співзалежний” – від активності по його порятунку. Навіщо? Навіщо рятувати іншого? Хочеться жити поруч з людиною, у якої все добре. Яка не перебуває постійно в цьому лайні. Якщо цей нещасний НЕ далекий родич або друг, з яким не обов’язково бачитися щодня, а людина, з якою ти живеш пліч-о-пліч, то це впливає на все твоє життя. Тут постає питання – а чому не втекти і не кинути? Це розуміння тримає мертвою хваткою істинно співзалежних. А не “істинно», тих, хто не виріс з батьком-алкоголіком, – може і не зупинити, підуть, не оглядаючись. В того, кого рятують, інвестовано багато сил. Часто ці сили вимірюються роками. І пристойними грошима. Шкода все це кидати. І визнавати, що все було марно і даремно. Боляче бачити, як дорога тобі людина руйнує своє життя. Як той, з ким ви пару років назад ходили в кіно і мило щебетали в кафе, он уже хитаючись, тримаючись за паркан, рухається до найближчої калюжі. Або сильна, яскрава красива подружка, живучи з чоловіком алкоголіком, вже перетворюється на стару руїну. Порятунок – це як азартна комп’ютерна гра. Я за цього гравця і хочу, щоб він переміг! Я не намірена здаватися! Співзалежність тримає такою самою хваткою, як і залежність. Позбутися від неї ані трохи не легше. Будь-яка залежність – це спосіб піти від життя. І співзалежність в тому числі. Включенність в життя іншої людини позбавляє від необхідності займатися своїм життям. На нього просто не залишається часу. Сенс, драйв і азарт. Участь в рятувальних операціях наповнює життя сенсом. Додає драйву. Створює двіжуху. Обговорювати проблеми іншої людини (а попросту пліткувати) завжди безпечніше, ніж думати про свої проблеми, з кимось їх обговорювати і вирішувати. Це можливість переконати себе, що я роблю щось важливе. А що при цьому свої проблеми так і не вирішені …. дай бог не помітити. Найскладніше в співзалежності визнати і прийняти своє безсилля Як би я не старалася, що б не придумувала і скільки б своїх сил не вкладала, «коня можна підвести до водопою, але не можна змусити його пити». Я безсила. Уявіть на хвилиночку, що ваш чоловік кинув пити. Ось ви його лікували, лікували і вилікували. Він кинув пити, прийшов в себе, з бомжа перетворився в нормального чоловіка і … упс .. якась розторопна курва прибрала його до рук. Молодша за вас років на десять, не зануда і не втомлена, а готова будувати з ним прекрасне, світле, повне новизни і спокус спільне життя … А ви, та, яка кращі роки віддала, ночей не спала, його виглядала, купу грошей влупила, на трьох роботах працювала і сама без нього дітей піднімала, – з чим залишитеся? Поки ви ним займалися, хтось займався собою, будував кар’єру, подорожував, відпочивав, крутив романи або жив щасливим сімейним життям. А на що ви витратили і збираєтеся ще витратити своє життя? Уявіть на хвилиночку, що ваша подруга, чиїми проблемами ви живете, нарешті все вирішила. Заробила грошей, зустріла нормального чоловіка і поїхала на Гаваї. У неї навіть немає часу вам дзвонити. Вона шле фотки, де вони на тлі морського заходу, усміхнені і щасливі. Ви-то з чим залишитеся? З вашим життям що? А ось ваш чоловік нарешті піднявся. Він схуднув (ви стільки сил вклали в його здорове харчування, в мотивацію бігати вранці). Він схуд, покращав, підтягнув біцепси, накачав прес, розгорнув плечі, його невеликий бізнес нарешті пішов у гору. І раптом він з гіркотою і сльозами на очах каже: «Рідна, я тобі так вдячний. Я тільки зараз зрозумів, яка це прекрасна штука – життя. Я хочу ще встигнути пожити. Мені потрібно виїхати. Хочу ще пройти навколо світу на велосипеді ». Або «Я зустрів її. Вона молода, красива. Я нарешті відчув себе чоловіком. Зрозумій мене…” Але буває, що розлучницею стає не жінка, а та, що з гострою косою приходить в довгому халаті. Якщо чоловік багато і довго п’є або вживає наркотики, шансів, що він довго проживе дуже мало. І ось вам за п’ятдесят, двадцять п’ять з яких ви вклали в його порятунок, і що в результаті? Кришка труни і могильний камінь на новому кладовищі. Найскладніше в співзалежності визнати своє безсилля і ілюзорність влади над іншою людиною. Визнати те, що ви загралися в цю гру. Вам пора подумати і про себе, про своє життя. Пожити тим, що потрібно тільки вам. Що ви любите, що вам подобається, де відпочиває і співає ваша душа. Зайнятися собою, своїм бізнесом, своєю кар’єрою, навчанням, привести себе в порядок … А чи можна радіти, гуляти, зустрічатися з друзями, подорожувати і всіляко отримувати задоволення від життя, коли інший поруч хворий? Алкоголізмом, деструктивними відносинами … Не знаю. Спробуйте … Зрештою, життя заразливе. Раптом, дивлячись на вас, і тому, кого ви хотіли рятувати, сподобається жити. Я не кажу в цій статті про відповідальність. Мені здається, що і так зрозуміло, що відповідальність за своє життя кожен несе сам. Те, що робить людина зі своїм життям – це її дорослий вибір. Вихід зі співзалежних відносин – серйозний шлях, повний пасток і ваших власних, “зроблених за індивідуальним замовленням”, гачків. Шукати їх і дбайливо себе від них звільняти – можна тільки в терапії. Ірина Дибова Джерело

“Любов вимірюється не словами, а вчинками” – повчальна розповідь для кожного!

“Було три онука в однієї бабусі. І дві внучки. Вони всі бабусю дуже любили. Часто їздили до неї в село, пили парне молоко, їли пиріжки, відпочивали. Виросли хорошими людьми. І бабуся їх любила дуже. Пишалася успіхами. Тільки один онук, Андрій, був не дуже вдалий, так би мовити. Навчався погано, втікав пару раз з дому, міг поцупити щось і навіть потрапив ненадовго до в’язниці. Про нього намагалися якомога менше говорити. І не запрошували його в гості. А решта четверо збиралися часто і гаряче сперечалися: хто більше бабусю любить? Кого бабуся більше любить? Улюблена була тема для розмов застільних. Потім якось сусіди з села зателефонували онукам і повідомили, що бабуся сильно захворіла. Інсульт. І треба їхати швидше. Але була весна, бездоріжжя, лід, бруд, сніг, дощ. Дороги там не було нормальної. На машині їхати ризиковано. І діти, і внуки вирішили почекати трохи. А цей Андрій сів на електричку. Він продав куртку сусідові по гуртожитку, грошей не було. Ну ось, поїхав на електричці, потім на автобусі, потім йшов пішки по багнюці дві години. Без куртки. І ось так приїхав-прийшов до бабусі в лікарню. І нічого не приніс, з порожніми руками приїхав. Але цими руками перестиляв ліжко і судно виносив. І він ночував в домі , а потім знову йшов до лікарні. Старенька одужала. А потім приїхали діти і внуки з подарунками, коли дорога стала нормальна. А Андрій поїхав; родичі його не надто любили. І вони пили чай, їли пиріжки і сперечалися, хто більше любить бабусю… Тільки бабуся мовчала. І подалі сховала заповіт; вона будинок на Андрія записала. Вона дещо зрозуміла про любов ..”. Анна Кір’янова

“Гудзик” – повчальна притча про те, що добрі справи потрібно робити тихо

“Жив один чоловік і жив він не дуже добре – плутано. Але одного дня він вирішив взятися за розум, робити добрі справи і спасати душу. Робив їх, робив, а особливої зміни в собі на краще не помічав. Якось він йшов по вулиці, бачить – у однієї бабусі гудзик з пальто обірвався і впав на землю. Побачив і думає: “Та чого там! Гудзиків у неї ще вистачить. Не піднімати ж! Нісенітниця якась!” Але все-таки, нарікаючи, підняв ґудзик, наздогнав стареньку, віддав їй гудзик і забув про це. Потім він помер, і бачить: ваги – зліва його зло лежить, тягне вниз, а праворуч нічого немає, порожньо! І зло перетягує. – “Ех, – каже собі чоловік, – і тут не пощастило!” Дивиться, Ангели гудзик кладуть … І чаша з добрими справами переважила. – “Невже один цей гудзик всі мої злі справи переважив?” Здивувався чоловік. – Скільки добрих справ я зробив, а їх і не видно! “І почув, як Ангел говорить йому: “Через те, що ти пишався своїми добрими справами, вони і пропали! А ось саме цього гудзика, про якого ти забув, вистачило, щоб ти від загибелі врятувався!”. Джерело

На світі живе такий тип чоловіків, які ніколи не зраджують своїй жінці

Я НІКОЛИ НЕ зраджував своїй дружині… Нещодавно у нас гостювали наші друзі – сімейна пара. Після вечері, я, як завжди, почав допомагати своїй дружині прибирати зі столу та взявся мити посуд. Для нашої сім’ї це — звична справа. Не можу сказати, що вдома лише я мию посуд, але я не бачу в цьому нічого особливого та чогось незвичайного. На мою думку, допомагати своїй дружині – це перший обов’язок чоловіка. Спостерігаючи за моїми діями, дружина друга, не без заздрості в голосі, сказала своєму чоловікові: «Ось, поглянь, Андрій Світлані допомагає, а ти навіть тарілку за собою вдома забрати не можеш!» На що чоловік відповів: «А ти мені тоді навіщо?» У мене одразу виникло зустрічне запитання: «А ти їй навіщо? Тамагочі, за яким потрібно прибирати та якого треба годувати, вона може і на телефон завантажити». Я ніколи не розумів такого ставлення багатьох чоловіків до своєї другої половинки. Чому ви вважаєте, що домашні клопоти – це лише жіночий обов’язок? А який тоді чоловічий? Цвях у стіну забити? Але, постривайте, цвях в стіну ви не щодня забиваєте, а домашні справи потрібно робити кожен день. Чому все це має лягти на тендітні жіночі плечі? Коли я почав висловлювати ці аргументи другові, він обурився: «Наші діди споконвіку так жили: жінки за господарством стежать, а чоловіки працюють! І колись у жінок більше обов’язків було: і будинок, і худоба, воду з колодязя тягали та в печах їсти варили. А зараз у них вдома всі зручності, машинки-автомати, праски з парогенератором, мультиварки та посудомийки: їм взагалі нічого робити не треба, тож посуд вона може і сама помити, а я на роботі втомлююся». Згоден, нашим бабусям не легко було та сучасним жінкам дуже допомагає побутова техніка. АЛЕ зараз жінки так само працюють нарівні з чоловіками (я не кажу про «ляльок з очима», покликання яких бути аксесуаром до багатих стариганів). У нашій родині так заведено: ми приходимо з роботи, я допомагаю дружині приготувати вечерю і прибрати вдома, потім разом відпочиваємо. Я вважаю, що моя жінка не зобов’язана сама цілий вечір проводити на кухні та біля раковини, сама займатися з дитиною, а потім втомлена валитися з ніг. Я хочу бачити поруч із собою красиву й не замучену домашніми справами дружину. І це, в першу чергу, моя турбота. Якщо я не буду їй допомагати, то у неї не буде сил і часу на себе і мене, відповідно. Інакше, який же я чоловік і захисник, якщо не можу допомогти своїй коханій?.. Друг колись зізнався, що у нього є коханка. «Навіщо???» – здивувався я. На що той відповів: «Так, втомився від дружини. Мені з нею нудно, вона постійно на кухні, завжди чимось незадоволена, нескінченно возиться з дитиною, за собою не стежить, у неї завжди болить голова, секс у нас раз на місяць і то примітивний. Змінилася Маринка після весілля… Ось нова моя – красуня, завжди доглянута, секс просто чарівний. Ми з нею багато часу проводимо разом, мені цікаво з нею». Я поцікавився: «І що тепер, ви з Мариною розлучатися будете?» Друг щиро здивувався: «Ні, звичайно! Навіщо? Маринка нічого не підозрює. Вдома у мене чисто та завжди є що смачненького попоїсти, що мені ще треба? Маринка для дому, а Оленка для душі й тіла». Мені стало так огидно й неприємно… Ще більш огидно стало, коли зрозумів, що так вважають багато моїх друзів. Що за споживацьке ставлення до жінок? Як так? Поки була молода та красива – була потрібна, а тепер можна й нову шукати? А дружина нехай далі обпирає нас і речі прасує? Це так підло! Ну ми ж не тварини врешті-решт! Сім’я – це величезна та важка праця для двох! І лише удвох можна побудувати міцну та дружну сім’ю. А якщо звалити всі турботи на жінку, в неї просто не залишиться часу ні на що інше. Дорогі мої друзі, це не ваші дружини змінилися, це змінилося ваше ставлення до них. Поки ви зустрічалися до весілля, ви дарували їм квіти, подарунки, робили компліменти, ходили на побачення. А що ви робите після весілля? Ви приходите ввечері додому, чекаєте, поки дружина приготує вечерю, а потім сідайте за комп’ютер або телевізор. У вихідні йдете до друзів без дружини. Хіба не так? А вона весь цей час займається готуванням їжі, прибиранням, пранням, прасуванням, дітьми. Звідки у неї будуть сили й, найголовніше бажання, привести себе до ладу та посміхатися вам, як раніше, коли ви познайомилися? Чесно зізнаюся (хоча впевнений, багато чоловіків мені не повірять) я НІКОЛИ не зраджував своїй дружині. І не збираюся, мені це не потрібно. Навіщо завдавати собі цього клопоту? Обманювати? Навіщо ризикувати тим, що ви разом будували багато років? Та й не потрібна мені інша, мені моєї дружини більш ніж вистачає, вона мені друг, і коханка, і дружина. Вважаю, якщо любиш жінку – то й інша не потрібна. А якщо не любиш – то будь чоловіком, чесно зізнайся їй в цьому та іди, куди очі дивляться. Тільки якщо до весілля ви полюбили добру та ідеальну дівчину, а після весілля вона стала занудою, то це ВИ найперше винні в цьому! Коли востаннє дарували своїй обраниці квіти? Просто так, без приводу. Коли ви востаннє запрошували її на побачення? Чоловіки, жінку треба підкорювати та завойовувати ЗАВЖДИ! Все життя! Після весілля вона – та сама жінка, яку ВИ самі колись вибрали, і вона заслуговує такого ж ставлення, як і колись, коли вона виходила за вас заміж. А якщо ви вважаєте, що після штампу в паспорті дружина повинна самотужки тягнути на собі все господарство, доглядати за вами, виховувати дітей, при цьому так само мило посміхатися вам, коли ви валяєтеся на дивані й дорікаєте їй за брудний посуд, то ви дуже сильно помиляєтеся. Вам не одружуватися треба було, а просто найняти хатню робітницю. Ми з моєю Світланою в шлюбі 15 років. У нас вже доросла 13-ти річна дочка. Ми все і завжди робимо разом. Не буду приховувати, за цей час було багато: і сварки, і примирення. Важливо не це, важливо те, як ви поводитеся під час сварки. Нерозумно сподіватися, що ваша дружина буде вам вдячна за те, що ви під час скандалів будете принижувати її та ображати. До весілля ви обоє жили в різних сім’ях з різними традиціями та правилами, і те, що у вас різні погляди на щось, – це нормально. Те, що у дружини є своя думка та вона думає не так, як ви, зовсім не означає, що вона «дурна жінка й нічого не розуміє». Зараз ви — одне ціле та вам треба разом працювати над своєю новою сім’єю, створювати свої правила й традиції. Я дотепер запрошую Світланку на побачення. Ви навіть не уявляєте, як приємно чекати на кохану в парку з букетом квітів! Думати, в чому вона сьогодні прийде, чи сподобаються їй квіти, чи підемо ми сьогодні в кафе чи в кіно, може просто погуляємо по набережній. І ось вона йде, найкрасивіша, легкою ходою в легкій сукні, йде до мене на побачення, МОЯ КОХАНА ДРУЖИНА! Моя дружина теж дуже змінилася після весілля, вона стала ще прекраснішою, ще ніжнішою та ласкавішою, ще більш турботливою та люблячою. Для мене вона така одна: найкраща дружина та найкраща мама! З кожним днем вона все більше відкривається мені. Я не перестаю дивуватися її багатому внутрішньому світові. І через 15 років вона залишилась веселою та пустотливою дівчиною, яку я колись покохав. Я не дуже люблю, коли моя дружина з гордістю розповідає своїм подругам: «Мій чоловік — найкращий чоловік на світі!». Тому що я не вважаю, що роблю для неї щось особливе, я просто її дуже люблю, допомагаю та оберігаю її. Це повинен робити кожен чоловік для своєї жінки, тоді жінка буде віддавати втричі свою любов і турботу чоловікові. Найпрекраснішим часом було тоді, коли ми зі Світланою чекали на народження нашої донечки. Мені здається, це чарівний період в житті кожної родини! Коли твоя дружина носить під серцем вашого малюка, а ти маєш можливість щодня спостерігати, як він росте, торкатися до її животика, відчувати, як малюк починає штовхатися, ти вже розумієш, коли він спить, який у нього настрій, що йому подобається, а що ні. Цю радість не передати та словами не описати, це потрібно відчути. «Тупа, товста корова» – часто чую я від чоловіків у бік своїх вагітних дружин. Не розумію, як язик може повертатися, щоб сказати таке??? Ваша обраниця носить ВАШУ спільну дитину. І вона не товста, вона ВАГІТНА! Невже ви не розумієте, наскільки це важко для самої жінки? Вона і так дуже переживає за дитину, з’являються комплекси з приводу збільшеного животика, тому що жінка завжди хоче бути привабливою. А від вас, замість підтримки та розуміння вона чує «тупа та товста». В такому випадку це ви тупі та, на жаль, це у вас вже не пройде. У вагітної жінки всі процеси в організмі спрямовані на збереження вашого малюка і це природно, коли вона починає поводитися так, як колись не поводилася: вередувати, плакати чи сміятися без причини, не розуміти якихось, як вам здається, елементарних речей. Це проста фізіологія. І якщо ви проявите належне терпіння та повагу до своєї жінки, то в результаті скоро побачите свого ЗДОРОВОГО малюка та вашу щасливу й вдячну ВАМ дружину. Немає нікого прекраснішого та красивішого, ніж вагітна жінка. У Світлани була дуже важка вагітність, страшний токсикоз, постійні примхи. Коли вона вночі будила мене й казала, що хоче бананів, я збирався та йшов у цілодобовий магазин, купував банани, яблука, ананаси, полуницю, оселедець та ще щось. Тому що прекрасно розумів, що після повернення дружина може захотіти вже не бананів, а чогось іншого. І, як не дивно, мені її примхлива поведінка здавалася дуже кумедною. Ми разом сміялися, коли вона ховала (не спеціально звичайно) пульт від телевізора в холодильник, випадково клала хліб в шафу з речами або казала, що ми зараз підемо направо, а сама показувала напрямок наліво, а врешті йшла прямо. Я підтримував її як лише міг, казав ще більше компліментів, дарував ще більше квітів, постійно підбадьорював, що вони (вона та наша майбутня дочка) у мене найкрасивіші, повторював, як сильно я їх люблю. І, як не дивно, Світлані ставало краще з кожним днем. Навіть її лікарка дуже дивувалася, а Світлана з гордістю говорила: «Просто наш тато дуже сильно нас любить». Чоловіки, тисячу разів подумайте, перш ніж щось сказати своїй вагітній дружині. Ви не можете знати, як вона відреагує на ваші слова. І ви ніколи в житті собі не пробачите, якщо, не дай Боже, щось станеться з ВАШОЮ дитиною з ВАШОЇ вини. Будьте терпеливішими! Наступним етапом нашого сімейного життя було народження донечки. Не розумію чоловіків, які кричать на дружину, що вона не може заспокоїти дитину. Ти такий самий батько, як вона мати – бери сам заспокой! Малюк повинен відчувати турботу та любов обох батьків, а дружина мусить знати, що поруч з нею люблячий чоловік. Тоді проблем ні в кого не буде. У декреті на жінку лягає набагато більше турбот і їй як ніколи потрібна ВАША допомога! Я впевнений, що в майбутньому наша сім’я буде ще більш міцною та дружньою. Це не складно, головне любити свою половинку та віддавати всього себе, працювати над стосунками з року в рік. І тоді настане день, коли я, бувши літнім дідусем, буду чекати в парку свою Світланку з букетом квітів. А вона підійде до мене, як завжди красива, легкою ходою та в легкій сукні, поцілує, міцно обійме й тихенько прошепотить на вухо: «Я кохаю тебе», а я відповім: «І я тебе дуже кохаю». Ми візьмемося за руки та підемо в кафе або в кіно, а може просто погуляємо по набережній. Джерело

Потужний текст про те, що таке любов і нелюбов…

У психологічно здорових людей є МЕЖА ЛЮБОВІ, яка залишає її живою рівно доти, поки почуття взаємні, і поки за отримання доступу до людини не треба розплачуватися знищенням почуття власної гідності… Ми називаємо це захисними механізмами, тому що від хворої любові варто мати гарний імунітет… Треба вміти, друзі, зачинити двері перед носом тих, хто хронічно носить своє тіло від одного порога до іншого… Це — не любов… Треба вміти відсилати якнайдалі тих, хто хоче отримувати довічну ренту ЛЮБОВІ натомість ОДНОРАЗОВОЇ ДОПОМОГИ… Відчуваєте різницю?… І це не любов… Треба вміти розчарувати очікування тих, хто думає, ніби їх повернення з будь-яких полів зради буде прощено просто тому, що вони повернулися… Якщо розчарування дається важко, то просто поміркуйте над тим, чи повернулися б ви до людини, якби вона відчула весь ваш біль і страждання тоді, коли її не було… Знову не любов… Треба вміти перервати свої особисті приниження у вигляді жалюгідного випрошування та заслуговування любові, раз і назавжди зрозумівши, що реальну любов поспішають подарувати, а ось вигадану навіть продають з великим небажанням… Не любов… Так, ми знаємо ситуації, гнучкість в яких актуальніша, аніж категоричність… Але саме в любові, як свідчить практика, першими ламають якраз тих, хто готовий проявити будь-яку ступінь гнучкості заради отримання та утримання цієї самої любові… А цінні виявляються ті з нас, хто точно знає, ЯК з НИМИ МОЖНА, І ЯК МОЖНА з ІНШИМИ… Всепрощення – це лише ВСЕДОЗВОЛЕНІСТЬ, котра видає ліцензію на вбивство особистості в тому, хто готовий проковтнути все. А право не прощати – це зовсім не кипіти роками від злості та образи, а лише припинити впускати у своє життя тих, хто почав паразитувати на вашому прощенні… І припинити шукати їм виправдання… Будь-яку любов починайте з любові до себе… Джерело

Якщо не змогли в сорок, то зробіть це в шістдесят. Пізно не буває ніколи!

Моя бабуся, яка померла у віці 97 років, завжди говорила, що з кожним роком життя стає тільки кращим. Тепер я відчуваю те ж саме. Вік – це дуже смішна річ. Ми живемо в суспільстві, де вважається, що для всього є свій час. І якщо втратив шанс зробити що-небудь, то вже не зможеш повернути його ніколи. Впевнена, що все це неправда: якщо ви недостатньо запалювали в двадцять, ви можете відірватися в сорок. Тільда ​​Суїнтон

Коли у вас щось відбирають – буває, що це на краще

З останніх повчальних історій розповім про кафе. Кафе моїх знайомих, яке у них відібрали… Так, іноді можна так вчинити з хорошими людьми – просто взяти і відібрати. Ці люди, чесна родина, нічого не розуміли у всіх хитрощах бізнесу. Просто працювали-працювали, зібрали суму та ще взяли кредит. І орендували кафе – мрія всього життя! Кафе було жахливе, брудне забігайлівка на околиці. Вони стали робити ремонт потихеньку. Найняли хороший персонал. Навіть дорогого шеф-кухаря. Справа пішла, кафе перетворилося на чудове місце, кредит вони за рік виплатили – трошки брали. Але тут власнику приміщення стало прикро і завидно. Він підняв оренду, став вимагати гроші додаткові, вимагати відсотки, шантажувати… І стався конфлікт зрештою, навіть скандал. Власник приміщення виявився дуже мстивим і злим. Він вирішив приміщення віддати іншим орендарям. А цих став виживати. Оскільки у нього були зв’язки, він підлим способом вигнав сім’ю невдалих підприємців з кафе! Хоча вони платили вчасно. Вони дуже переживали. Довелося звільнити весь персонал, виплативши все належне, продати дорогі меблі та обладнання. Зів’яле кафе, загинуло, так і не встигнувши як слід розквітнути. Чоловік і дружина влаштувалися назад на роботу, де раніше працювали. Невдача підірвала бажання займатися своїм бізнесом. Їх із задоволенням взяли назад, вони були хороші працівники. Нічого з кафе не вийшло… Але залишилися деякі заощадження – все швидко відбулося, плюс сума за продане майно. Ну ось, а потім через трохи часу сталося те, що сталося – ось ця криза і хвороба. І подружжя ходить на роботу повз закритого кафе. Господар якого платить величезну комуналку. І ще довго платитиме – бажаючих орендувати велике приміщення на околиці немає. Кафе невідомо коли почне працювати. А в цоколі будинку пішла тріщина – там поруч обладнали магазин і щось сильно пошкодили. А потім лопнули труби каналізації… І оця сім’я, в якої відібрали кафе, тепер молиться Богові з подякою. Щоб вони робили з працівниками, з шеф-кухарем, з оплатою оренди, витративши всі гроші? І без доходів, без роботи? Із протікаючими трубами? Так що не завжди треба засмучуватися, коли у нас щось відбирають. Іноді це до кращого. Може, Вищі сили відібрали у нас сірники, як в дитинстві батьки. Або вирвали з рук отруєну цукерку? Нехай подавляться ті, хто відібрав; вибачте, як в дитинстві говорили. А досвід нам потім знадобиться… Кір’янова Анна Джерело

Коли нас зустрічають – це любов, чиста і безкорислива. Така рідкість…

“Одна жінка розлучилася з чоловіком. ( Почуття-вони у дрібницях)… Із-за нісенітниці. Він її не зустрів в аеропорту. Що вона, маленька, чи що? Можна там замовити таксі і прекрасно доїхати до будинку. Гроші є. Який сенс пертися так далеко, витрачати гроші і час, якщо зручніше узяти таксі і доїхати? Ця пані так і зробила. Зайшла в квартиру, чоловік за комп’ютером; обернувся і сказав: “Ти приїхала? Привіт!”, – і знову уткнувся в екран. Чи то розважався він, чи то працював, важко сказати, він завжди був за комп’ютером. Або на дивані з планшетом. Або на роботі. І все йшло нормально, навіть добре, і іпотеку виплачували, і інколи ходили в кіно. Все було нормально! Але вона пішла. І ніхто не міг зрозуміти, в чому справа. Вона і пояснити толком не могла. Але це так важливо, коли нас зустрічають. І поїзд, нарешті, під’їжджає до перону, повільно-повільно. І всі дивляться в каламутні вікна, відсунувши шторки – де мої? Де ті, хто зустрічає? Так боязко не побачити своїх у натовпі – а на пероні натовп, деякі з квітами навіть. І всі йдуть-біжать за повільним поїздом, теж дивляться у вікна – щоб побачити своїх. І радісно зустріти. Потім, може, знову суперечки почнуться або образи дрібні, питання, розмови ні про що; але момент зустрічі – він найщасливіший. Це момент любові, коли бачиш дороге обличчя. І хочеться голосно сказати попутникам – а мене зустрічають, бачите? Чоловік, або мама, або тато, або дідусь з бабусею! Або друзі ось. І з літака йдеш, і за звичкою дивишся на натовп тих, що зустрічають – шукаєш своїх. Хоча сам ж їм велів не зустрічати – до чого клопіт? Візьму таксі і приїду. Що я, маленький, чи що? Це маленьких зустрічають. Як народимося – так і зустрічають. Безглуздим букетом, радісними обличчями, новою коляскою… Стоять, чекають, з ноги на ногу переминаються – зустрічають, значить. Це любов. Коли нас зустрічають – це любов, чиста і безкорислива. Така рідкість. І ця жінка зрозуміла, що її не люблять. Не люблять як слід. Всією душею і всім серцем. А просто живуть поруч… І пішла. І вийшла заміж за іншу людину, яка зустрічає. І вона його зустрічає, хоча клопоти це і безрозсудність…Я думаю, і там, у іншому світі, нас теж зустрінуть. Як на пероні, наші дорогі і кохані. І ми їх відразу впізнаємо – в натовпі, серед незнайомих людей. І потягнемося до них, і обіймемо, і підемо кудись додому, базікаючи і розповідаючи новини. Це любов“. Анна Кир’янова Джерело

“Чи це не ідеальний момент?”: шикарний текст, який відгукується в серці

Що, якщо ти знаходишся саме там, де тобі потрібно, щоб прямо зараз отримати досвід, необхідний для твого пробудження? Що, якщо ти зіткнувся з тими проблемами, які потрібно зустріти віч-на-віч, відчуваючи біль, плутанину і повну невизначеність? Що, якщо твої питання дуже точні для ситуації, а страхи дуже підходять до цього моменту? Що, якщо навіть твоя нудьга – це хореографія досконалості? Так, завтра може бути все інакше. Завтра ти будеш десь ще. Так, зміни можуть відбутися в момент, і це не рецепт для пасивності. Але зараз, чи можеш ти відчути правоту цього моменту? Досконалість в цьому, здавалося б, такому недосконалому місці, де ти знаходишся прямо зараз? Чи можеш ти помітити, як розум в запропонованих обставинах ідеально натискає на твої кнопки реагування і страждання, щоб ти краще розглянув реальність? Чи можеш ти помітити, що твій сумнів, невіра, розчарування, твій опір моменту, насправді, ідеальний досвід для тебе прямо зараз? Що це не випадковість, що ти читаєш ці слова, погоджуючись або не погоджуючись зі мною, люблячи їх або відкидаючи? Чи можливо, що життя ніколи не може йти «не так»? Навіть поява думки, що «життя йде не так» – це повне вираження життя? І навіть наша зовнішня невлаштованість не що інше, як цілісність життя? То де цей ідеальний  момент? Джефф Фостер Джерело

Бог хоче, щоб ви завжди пам’ятали ці 4 істини, коли зустрічаєтеся з труднощами!

У всіх нас були такі дні або навіть роки, коли життя йде зовсім не так, як ми очікували. У мене були довгі періоди в житті, коли абсолютно нічого не вийшло, і всі спроби почати все заново закінчувалися повним крахом. Бували дні повні розчарувань, коли я думав, що абсолютно нічого не вийде. Цей ранок був одним з таких…. Я збирав своїх синів у школу, що вимагає дуже великих зусиль, і я просто дивуюся, як моя дружина з усім цим справляється! Крім немовляти, що постійно плакало, і школярів, на кухні була купа сміття, брудні підгузки на підлозі, вимазана зубною пастою раковина, в загальному, атмосфера в будинку була на межі катострофи. Коли ми нарешті вийшли з будинку, син згадав, що він щось забув вдома, і пішов назад. Двері він не замкнув, тому туди залетів птах. Мені треба було придумати спосіб, як позбутися від нього, але в той же час дуже швидко зібрати дітей. В кінцевому підсумку, я вигнав птаха з дому цілим і неушкодженим, посадив своїх дітей в машину, але як тільки я виїхав на автомагістраль, сміттєвоз обігнав мене, але далі він їхав зі швидкістю близько п’яти миль на годину, при цьому зупиняючись біля кожного будинку. Я вже навіть і не знав, що мені робити: кричати або з іронією сміятися над тим, що відбувається. Один стресовий ранок не особливо псує нам життя, так як в ньому відбувається величезна кількість різних подій, які мають масштаби і більші, але коли стрес занадто затягується, наприклад, відсутність роботи і грошей, хвороба, проблеми в родині і інші ситуації, з якими ми можемо зіткнутися в житті, то стрес і переживання можуть здатися для нас надмірними. Нижче ми розглянемо 4 ситуації, яким я навчився під час важких періодів у житті. Вони допомогли мені, і я впевнений на всі 100%, що вони допоможуть і вам. Для кожного з нас боротьба в житті неминуча, а ось програти або перемогти кожен вирішує сам для себе. Ці 4 основних правила можуть змінити все ваше життя: 1. Запам’ятайте, ваш характер завжди повинен бути сильнішими за обставини Ми не завжди можемо передбачити, що може з нами статися, але завжди можемо впоратися з ситуацією. У такі моменти я перестаю скаржитися і завжди дякую Богові за все гарне, що він зробив для мене, всі труднощі відразу здаються не такими вже й значними. Завжди позитивно ставтеся до всього і не майте злих помислів не залежно від труднощів. 2. Всі неприємності вас тільки загартовують Бог посилає вам труднощі в житті, тільки для того, щоб зробити вас сильнішими, змусити вірити і бути наполегливим, але тільки в тому випадку, якщо ви Йому це дозволите. Всі ваші страждання в житті мають свою мету. 3. Пам’ятайте, що плани Господа спрямовані на благо Плани Бога завжди відрізняються від тих, які ми собі намітили, але вони завжди ведуть нас до кращого. Майте терпіння, навчіться чекати, замість того, щоб щось планувати по-своєму. 4. Бог ніколи вас не покине Іноді ви можете відчувати, що вам належить подолати всі випробування самому, але пам’ятайте, що Бог ніколи вас не залишить, тому не втрачайте надії. Джерело

“Маленьке серце розбивається тихенько, майже нечутно…” Повчальний текст для всіх батьків!

Зрада може бути маленькою. Майже непомітною. Важко навіть переказати, що сталося, настільки це незначний випадок. Проте, це зрада. Просто мініатюрна. Ось один хлопчик в дитинстві мив посуд за всією сім’єю. Працьовито і натхненно мив. Мама йому говорила, що посуд після його миття стає особливо чистим. Надзвичайно чистим. Він просто народжений для миття посуду! Хлопчик і старався. А потім почув, як мама, сміючись, розповідала подрузі про свій трюк. Довірливий хлопчик відмінно миє посуд. Треба тепер сказати, що він і підлогу підмітає особливим чином. Прямо чарівним. Мама сміялася. Це смішно, так. А одну дівчинку забули забрати з садка. Щось там батьки наплутали і забули. Потім схаменулися, подзвонили і попросили залишити дівчинку ночувати в групі. Нічого ж страшного в цьому немає? Дівчинка навіть не плакала, вона якось заціпеніла від жаху. І зрозуміла, що залишити можуть коли завгодно і де завгодно. Це нормально. Ні на кого не можна покластися. Або мама йшла до таємного коханого з іншою дівчинкою. Дівчинка грала в сусідній кімнаті, поки дорослі обіймалися, м’яко кажучи. А потім мама строго-настрого веліла дівчинці татові нічого не говорити. Тому що тато помре. У нього буде інфаркт, якщо він дізнається. І хто буде в цьому винен? Правильно, дівчинка. Вона буде Дівчинка, Яка Вбила Свого Тата. Маленька вбивця. Багато таких маленьких, непомітних зрад переживають інші діти. А на вигляд все добре. І батьки вчать бути чесним, добрим, порядним. І самі вони – цілком пристойні люди. Не б’ють і не піддають насильству, правда ж? Маленькі зради дуже б’ють по долі людини. Вона або сама стає зрадником – засвоює модель поведінки батьків. Або її постійно зраджують. Тому що несвідомо ця людина тягнеться до тих, хто здатний зрадити. Адже вона колись таких і любила. Серед таких і виросла. Маленька зрада – вона маленька, звичайно. Але ж і людина ще маленька. Крихітна зовсім. З маленьким життєвим досвідом і маленькими ресурсами для виживання. Маленьку зраду й великим важко пережити… А маленьке серце розбивається тихенько, майже нечутно, беззвучно. І нікому розповісти про такий маленький випадок, який стався з маленькою людинкою. Анна Кір’янова Джерело

“Божий план” – гарна Великодня притча, яку варто прочитати кожному!

Колись давно, на високій горі, росли три дерева. Вони стояли на палючому сонці, слухали шум вітру, який прилітав з далеких заморських країн та мріяли, як мріють зазвичай маленькі діти. Деревце перше подивилось на зоряне небо та сказало, що хоче, щоб з нього виготовили дуже гарну скриню та поклали в неї скарби.Деревце друге подивилось на веселий струмок та сказало, що хоче бути прекрасним вітрильником, пливти по морю та слугувати могутньому царю. Деревце третє подивилось на шумне місто, метушливих людей та сказало, що воно хоче залишитись тут, але стати дуже високим, щоб люди дивились на нього та згадували про Бога.Пройшло багато років, деревця виросли дуже високими. Прийшли на гору три лісоруби та зрубали два перші дерева. Перше подумало, що скоріше б стати скринею. Друге подумало, що тепер воно стане наймогутнішим кораблем на світі. Третє злякалось, бо боялось, що якщо його зрубають, то люди не будуть дивитись в небо.Але дерева були зрубані всі три.Дерево, яке мріяло стати скринею потрапило до теслі, той зробив з нього годівницю для свійських тварин, прибив у хліві та поклав до нього ароматного сіна. Дерево, яке мріяло стати кораблем опинилось на корабельні, але з нього зробили звичайний човен для рибалок.З третього дерева зробили бруски та зложили штабелем на місцевому складі. Пройшло багато часу, всі дерева давно забули про давні мрії.Одної ночі, зненацька золота зірка з неба освітила перше дерево. Це сталось через те, що одна жінка поклала в годівницю новонароджене дитя. Її чоловік пошкодував, що не може змайструвати своїй дитині колиску. Але його жінка запевнила, що ці ясла кращі найкрасивішої колиски. І тут дерево дізналось, що в яслах спить найцінніший Скарб, найвеличніший, найпрекрасніший на світі. Пройшло ще 30 років. Йшов втомлений чоловік зі своїми друзями й присів відпочити у човен та зненацька заснув. Спав він до тих пір, поки не почався сильний буревій. Човен кидало із сторони в сторони, грім та блискавка били з усіх сторін, човен дуже переживав за своїх пасажирів. Несподівано прокинувшись, подорожній чоловік простягнув свою руку та промовив, щоб буря замовкла. Буря послухала його. Все стихло як і не було. Дерево-човен здогадався, що він везе Царя усього Всесвіту!Пройшло ще небагато часу. До штабелю з брусом третього дерева прийшли люди та почали збивати з нього хрест. Його поклали на плечі людині, яка й понесла хрест на собі. Дерево хотіло бути легким, щоб людина не втомилась. А згодом воно здригалось та беззвучно кричало. Після Воскресіння, третьому дереву стало відомо, що на ньому вмерла розіп’ята людина, яка стала джерелом вічного життя для всіх людей. Ось так любов Бога справдила бажання цих дерев.Перше стало прекрасною колискою для Спасителя світу.Друге стало сильним та могутнім, бо в бурю послужило Царю усього Всесвіту!Але коли людство дивиться на третє дерево, воно, безперечно, думає про Бога. Бо воно символізує порятунок. Джерело

Великдень 2021: історія свята, традиції і звичаї Пасхи в Україні

Свято Великдень 2021 відзначають 2 травня. В Україні завжди шанобливо ставилися до Воскресіння Христового, тому знати православні традиції Пасхи має кожен з нас. Великдень – одне з найурочистіших християнських свят року. Воно пов’язане не лише з Воскресінням Ісуса, а й з воскресінням всієї природи, її життєдайної сили та енергії. У 2021 році православні християни святкують Пасху 2 травня. До вашої уваги цікаві звичаї святкування Великодня в Україні. Історія і походження свята Великдень На теренах України святкувати Великдень як Воскресіння Ісуса почали ще наприкінці першого тисячоліття – із запровадженням християнства. Це свято збігалося в часі із весняним рівноденням і теж символізувало відродження життя і надій. З роками Великдень став частиною нашої культури, замінивши давні звичаї та адаптувавши місцеві обряди й атрибутику. Ісус Христос, за біблійним сюжетом, воскрес рано-вранці і Воскресіння супроводжувалося великим землетрусом – янгол небесний відвалив камінь від дверей гробу Господнього. На світанку жінки-мироносиці Марія Магдалина, Діва Марія, мати Якова та Соломія прийшли до гробу з пахучими оліями, аби за звичаєм намастити ними тіло Ісуса, але побачили відвалений камінь і порожню труну. Тоді схвильованим жінкам з’явився янгол і сповістив про Воскресіння Господнє. Походження назви Великдень Існує декілька легенд щодо виникнення назви свята. За однією з них назва “Великдень” (“Великий День”) з’явилася аж наприкінці першого тисячоліття з приходом на українську землю християнства. Легенда говорить, що “Великдень називається так тому, що у той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, аби був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп’яли Христа – дні поменшали. Тепер лише царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів…”. У західно-слов’янських мовах назва свята перекладається як “Великаніч”: чеською Velikonoce, а польскою – Wielkanoc. У болгарській подібно до української назви – Великден, а споріднені болгарам македонці називають це свято Велигден. Пасха У Старому Заповіті Пехас – це святкування на честь виходу ізраїльського народу з єгипетської неволі, перехід з рабства у вільне життя на дарованій Всевишнім землі. Ця назва свята дійшла і до нас, проте набула іншого правопису та особливого сенсу. Ісус Христос через добровільну смерть звершив перехід для всього людства і кожної людини зокрема з рабства гріха, зла до вічного життя, любові та добра. Українські звичаї і обряди на Великдень Після служби всі поверталися у свої домівки та починали “розговлятися”. Розговляються завжди освяченим яйцем. Окрім паски та яєць (крашанок або писанок) серед освяченого може бути смаженина, ковбаса, риба, сир, часник, полин, хрін, сіль та вино, а також баранчик – символ Ісуса Христа, ягнятка Божого. Люди вірили, що покладений у кошичок баранчик гарантуватиме прихильність сил природи та оберігатиме від стихійного лиха. Перед тим, як з’їсти свячене самому, господар (ґазда) йшов з освяченим насамперед поміж худобу – христосався (цілувався) з нею, сповіщав “Христос воскрес!”, а хтось із присутніх відповідав за худобу: “Воістину Воскрес!”. Тоді господар торкався тричі свяченим кожної худобини та вимовляв: “Аби ся так не брало вівці (чи корови, чи чого), як ніщо не візьметься свяченої паски” Великодній понеділок зветься Поливаним. За традицією, хлопці обливають дівчат водою. Дівчата теж можуть обливати хлопців, але лише у вівторок.Протягом всього Великодня усі навідують рідних та друзів. Діти та молодь ідуть христувати. Христувальники прославляють Воскресіння Ісуса та славлять господарів. За це отримують христування: продукти, цукерки, гроші. Хай Христове Воскресіння принесе у вашу оселю щастя та взаєморозуміння в колі близьких і вмотивує на спілкування з людьми, яких ви з особистих причин, давно не бачили або не хотіли бачити. У Великдень дуже важливо пробачати і бути пробаченим. Хай кожен ваш день буде сповнений яскравим світлом надії на добро та мир… Джерело

Цьогоріч, як ніколи, чекай. Чекай Його Воскресіння

Цьогоріч, як ніколи, чекай. Чекай Його Воскресіння. Особливо чекай! Цього року Він воскресне в твоїй хаті. Готуй оселю не для гостей, а для Нього. Мий, витирай, прикрашай, готуй і думай, ба більше – ЗНАЙ, що Він прийде. Ні! Він не з тих гостей, що спізнюються . Не з тих, хто буде пильно шукати пил. Не з тих, хто буде обговорювати смачні рецепти. Він прийде з відкритим серцем. Щирим і радісним. Таким люблячим, що аж до крові. Аж до невимовного болю. Аж до смерти…. Принесе тобі щось… Ми, насправді любимо, коли нам щось приносять. Якийсь подарунок. Вгадай що то…?! То життя. Уяви! Може й розчаруєшся таким даром, бо то щось таке, не зовсім цінне сьогодні. А, може, з дитячим захопленням приймеш… Очі будуть повні сліз, а серце буде якось схвильовано битися в грудях… Але ризикнеш прийняти цей дарунок в свої тремтячі руки з Його пробитих. І ти зрозумієш! Зрозумієш цей подарунок тривалістю у вічність, вагою в твоє щастя і ціною в Його життя. Вперше потрібно буде зробити все навиворіт: не ти йдеш, а до тебе йдуть. Тобі залишається чекати… Він залишить місце Свого перебування, бо хоче прийти до тебе. Готуйся. Люби. Надійся. Чекай. © О. Б. Olha Bentsal Джерело

Великодні легенди для дітей українською мовою

Великдень – одне з найголовніших церковних свят у році. Діти полюбляють цікаві великодні традиції та щороку із нетерпінням чекають на свято. Чого тільки варте розфарбовування писанок, а також бої крашанками. Ось цікава підбірка коротких легенд про Великдень. ЧЕРВОНІ КРАШАНКИІсус зранку третього дня по смерті воскрес із мертвих. Відхилився важкий камінь на могилі Ісуса, з могили засяяло ясне проміння, а над гробом здійнявся воскреслий Христос, осяяний світлом великим, з кривавими слідами ран на руках і ногах. За хвилину Ісус зник, а труна лишилася порожньою. Перелякані воїни побігли до міста сповістити свого командира про те, що сталося, щоб він їх не карав, бо вони не винні. — Адже хто може змірятися з незнаною вищою силою, що творить диво? — сказали вони в один голос. Командир сидів саме за столом, збираючись снідати, а на сніданок мав варені яйця. Почувши сю звістку, він розлютився на вояків і почав кричати: — Ви, певно, позасинали, замість добре вартувати, а злодії вкрали вам тіло Ісуса! Тепер викручуєтеся, вигадавши якесь «чудо», щоби уникнути смерті! Хіба може чоловік воскреснути з мертвих? Як з мертвого може статися живе, з червоного біле, а з білого червоне? Готуйтеся до смерті! Воїни присягалися, що кажуть правду, та благали, щоби їм дарували життя. Раптом один із них глянув мимохіть на стіл і вигукнув: — Ось, командире, поглянь! Чи не сталося з білого червоне? Чи не може бути чудо? Командир поглянув і собі на стіл та й остовпів з дива. Усі яйця на таці тепер стали червоні. Хвилину не знав він, що з ним діється, а потім велика переміна сталася в його серці. Нарешті він промовив: — Радуйтеся, бо ви врятовані! Вірю вам тепер, що Той замучений воскрес, і вірю, що Він був Богом. Ідіть з миром, а на спомин свого порятунку візьміть собі по одному червоному яйцю. Вони вас урятували. Кажуть, що потім врятовані вояки розказували всім про те чудо, яке сталося над гробом Ісуса і в домі командира, а на доказ того показували червоні крашанки. І відтоді всі християни кожного Великодня готують крашанки і писанки та обдаровують один одного на згадку про той день, коли червоні крашанки врятували воїнів від смерті — як Ісус Христос своїми муками врятував увесь людський рід. НЕБЕСНИЙ КЛЮЧИККоли Ісус Христос розпрощався вже зі своєю Матір’ю та учнями й вознісся до свого Отця, у дорозі до неба товаришував йому жайворонок. Ніхто не знав, як високо він знявся, тільки Св. Петро думав, що він товаришував Спасителеві аж до небесних воріт, бо як вертався, то ніс у дзьобику щось подібне до золотого ключика. Марія, що разом з учнями чекала на вершині гори, витлумачила це як знак свого Сина, що людям доброї волі небо знову відчинене. Коли так жайворонок з небесним ключиком усе ближче та ближче знижувався до землі, дехто з учнів тиснувся наперед і всі вже сперечалися, хто перший схопить ключика та перший дістанеться до неба. Коли жайворонок був уже над самими головами учнів і побачив стільки простягнутих рук, то відлетів наляканий і кружляв над левадою, що була під самою горою. Учні, що очима вказували за жайворонком, завважили тепер, що він випустив ключика, й зараз багато з них кинулося шукати його. Та хоча як пильно і докладно шукали, не знайшли золотого ключика. Замість нього знайшов один з учнів дивну світло-жовту квітку, що хитала на вітрі своєю невеличкою солодко-запашною чашкою. Учень кликав інших і, коли вони збіглися, показав їм, що знайшов. — Такої квітки не бачив я ще досі! — говорив кожен. Довго приглядалися до квітки, аж хтось сказав: — Годі, ми прийшли сюди не зривати квіти, а шукати золотого ключика. І всі кинулися далі на пошуки. Незабаром приспіли тут і Св. Петро з Божою Матір’ю. Коли Св. Петро побачив квітку, спинився, розглядав її та тішився нею. А Божа Мати зірвала квітку і дала Петрові. Незабаром підійшли до них учні. — Чи ви бачили цю гарну квітку? — спитав Св. Петро. — Авжеж, бачили, — відповів один з учнів. — Але ми не діти, щоб довгоспинятися біля квітів. — Через те що ви не хочете бути, як діти, не найшли ви небесного ключика, — сказала Пречиста. Однак ніхто не зрозумів її слів. Тут Св. Петро добув квітку з рукава. Аж це не квітка, а золотий ключик, що його жайворонок випустив із дзьобика на леваду. Тоді учні засоромилися й пішли з левади. Та в душі подумав собі кожен: — Квітка дасть незабаром новий цвіт, і тоді я прийду та зірву собі його. Та коли по якомусь часі досвітками приходили туди хтось із учнів, вони побачили вже не одну, а багато квіток. І тепер годі було впізнати, яка них — справжній золотий ключик. І сьогодні цвіте ця квітка коло Великодня. І наш народ називає ці квітки «Божими ключиками», або коротко — «ключиками». Звуть їх також «Божою ручкою» та медяниками, пролісками, первоцвітом і рястом. Одначе найкраща назва «Божі ключики», бо вони нагадують нам ключі Св. Петра і те, що ними Бог неначе відчиняє ворота весні. ВОСКРЕСНЕ ПОЛУМ’ЯУдосвіта у Воскресну неділю пішли жінки до Ісусового гробу. На превелике здивування побачили, що хтось відвалив камінь, що замикав вхід до гробу. До гробу входили стривожені. Коли ввійшли, засвітили свічку і побачили янгола, що сидів у головах гробу та яснів, як сонце. Очі його мали ясність блискавки, а одяг блищав, як сніг. Марія Магдалина, побачивши світло, вийшла із гробниці, встромила свічку у землю перед входом та повернулася назад до товаришок. З жаху жінки мов оніміли. Тоді мовив їм янгол: — Чого шукаєте живого між мертвими? Чи ж не тямите, що Господь заповів, що третього дня воскресне? Ідіть і скажіть учням його, що ви тут бачили. І вони вийшли. Надворі схилилася Марія Магдалина, щоб узяти свічку. Та, коли простягла руку по свічку, легко скрикнула. Інші жінки спинилися та роздивлялися, що там сталося. І всі побачили, що поки вони були в печері, свічка змінилася. Вона стала квіткою. Високість і стрункість свічки залишилися, однак полум’я було вже не одне: її оточувало багато лагідних пломінців. Було це ясне жовте цвіття. На самому споді горіли великі, розквітлі квіти-пломінці. Що більш угору, то менші були вони, а на самому вершечку були пуп’янки. Це були ґноти, що ще не горіли. Завжди, коли одне полум’я згасне, зразу запалюється нове цвіт-полум’я. Так спинається світло помалу, щораз вище, до синього неба. Цю квітку називає наш народ «дивиною», або «царською свічкою». «Дивиною» тому, що здивувала побожних жінок, а «царською свічкою» тому, бо вона зацвіла раненько у Христове воскресіння, на його честь. Коли побожні жінки вийшли з гробу та зайшли на леваду, на ній горіло жовте полум’я. Було того полум’я густо та багато. Жінки відразу здогадалися, що туди приходив Господь. Вони не зважилися йти за таємними слідами. Вогники були ніжні, мов шовк, та непорушні. Квіти, що виросли під святими ногами воскреслого Спасителя, — це нагідки, або крокіс. Обидві назви нагадують нам, що ця квітка зацвіла під ногами Ісуса, що воскрес, бо назва «нагідки» говорить, що квіти зацвіли під ногами Ісуса, а «крокіс» — що квітки цвіли скрізь, де крокував Ісус. ЦИГАНСЬКІ ЦВЯХИКоли Ісуса вели на страту, то по дорозі вояки зустріли цигана, що ніс усяке залізяччя. Вояки спитали в нього, чи не має він цвяхів. Циган відповів: — Саме три цвяхи є в мене, тільки мусите добре заплатити, бо це великі й міцні цвяхи! — і показав три великі, вже заржавілі цвяхи. — Дамо тобі три срібняки, щоб довго не торгуватися, бо ми спішимо. Там, на Голгофі, мають розпинати Ісуса Назарянина, й народ нетерпляче чекає на видовище. Та коли циган почув, що їм так конче й негайно треба цвяхів, став дорожитися. Бачать вояки, що циган тільки гає час, і кажуть: — Ми не можемо самі дати вищої ціни. Ходи з нами на Голгофу, може, сотник дасть тобі більше. І вже силою потягли його на Голгофу. Коли циган прийшов на лобне місце й побачив табличку з написом «Ісус Назарейський, Цар Іудейський», то зажадав удвічі стільки, як жадав перше. — Цвяхи для царя мусять бути по-царськи оплачені! — стояв уперто при своїм. Сотник не хотів при всіх торгуватись і заплатив йому стільки, скільки він жадав. Від того часу цигани засуджені на поневіряння. І ніхто ще не бачив, як цигани сміються. Їх очі дивляться сумно, а їх музика меланхолійна. А кущ, що тоді зацвів уперше безліччю маленьких білих, багряних і синіх цвяшків, — то «боз турецький», що його плекають і в нас по садах та городах. Відтоді й досі він цвіте так. Джерело

Закон бумерангу завжди працює в реальному житті. І ця історія тому підтвердження!

«Приходь до нас через п’ять років!», так одна жінка сказала чоловікові, який її кинув. З п’ятьма дітьми кинув, молодша грудна була. Цей чоловік пішов до юної дівчини, ровесниці старшої дочки. Така життєва драма сталася. Але головне – він виніс і вивіз абсолютно все. Пусто і дзвінко стало в квартирі. Просторо! Хлопчики їздили на старенькому велосипедику по порожніх кімнатах і дзвонили в дзвінок: дзень-дзень! А дружина не плакала і не благала. Вона гордо сказала ось ці слова слідом чоловікові, який волок черговий мішок з добром: – Приходь до нас через п’ять років! У нас все буде! Знаєте, через п’ять років цей чоловік прийшов. Жебрак, хворий і жалюгідний. Він прийшов і пив чай. Гостям належить наливати чай. Це звичай. І піала тремтіла в його розслабленій руці. Згорблений хворий жебрак прийшов, – так думали діти. П’ять років – половина дитинства, майже половина… Мати отримала вищу медичну освіту за ці роки. Вона фельдшером була, стала стоматологом. І працювала на двох роботах, і підробляла, і вчилася, і працювала по дому. Це неймовірно, але це так. І в квартирі було затишно і красиво. Телевізор кольоровий, холодильник, килими, квіти на підвіконні і повна каструля смачного плову з м’ясом. Ось так. Плову цій людині теж дали. Так має бути. А чистенькі акуратні діти тихенько грали на килимі. В коридорі стояв новий великий велосипед. А від старого залишився тільки дзвіночок; дзень-дзень! Так подзвонили хлопчики на прощання, коли сивий згорблений чоловік йшов з їхнього дому. Так нерідко буває. Той, хто тягне мішки з барахлом, залишається ні з чим. Той, у кого все забрали, докладає зусиль і відбудовує своє життя з руїн. Один отримує нове життя і зберігає любов. А іншому залишиться тільки дзвіночок від старого велосипеда. Дзинь-дзень! – і все. Ганна Кір’янова Джерело

“Любов – це їсти з однієї тарілки” – зворушлива історія про найголовніше!

Мої свекор і свекруха їли з однієї тарілки. Вода до будинку проведена не була, і для того, щоб помити посуд, цю воду потрібно було принести, нагрівати її і потім тільки мити посуд. Тому вони їли з однієї тарілки, щоб мити було менше. Свекор дуже любив свою дружину. Він підкладав в її бік тарілки кращі шматочки та говорив їй: – Їж, Катруся.Та і не тому тільки можна було зрозуміти, що він любить її. Моя свекруха була людиною дуже стриманою в почуттях і, як мені здавалося, холодною. Одного разу я запитала її: – Чому ви вийшли заміж за Олександра Івановича? Вона відповіла:- Мене по розподілу направили на Далекий Схід, де в селі стояв прикордонний загін. Уваги до мене було занадто багато. І я вирішила, що мені потрібно заміж. А Сашко був гарний, розважливий та серйозний. І з цієї відповіді я зробила висновок, що вона його не кохала. Моя свекруха дуже багато працювала, вона була директором дитячого будинку. Приходила вона додому дуже пізно. Свекор сидів на ґанку і чекав, він ніколи не вечеряв без неї. Він був невдоволений тим, що вона так пізно приходила з роботи, він гнівався. Тут у тебе сім’я, діти, а ти все на роботі — так говорив він. Я вважала, що вона не хотіла йти додому, тому що не любила його. А одного разу вона мені сказала: – Сашко гнівається, що я приходжу пізно. Але, тут є він у наших дітей, та і я приходжу, хоч і пізно. А там діти, сироти, у них нікого немає, я не можу піти від них, — їм усім потрібно помити ніжки та вкласти спати в ліжко. А ще вони хворіють і плачуть. Не можу я від них піти. І вона завжди приходила пізно, а я вважала, що вона його не любила, а він її дуже любив. А потім він помер. Спочатку вона згадувала, розповідала те, що їй у ньому не подобалося. Нібито вона сердилася на нього. А потім вона перестала. І одного разу сказала: – Не можу, зовсім не можу без нього. Життя без нього немає. А що вона любила його — цього вона не сказала. Але, я зрозуміла, що любила. Що таке любов? Хто це знає? Як зрозуміти це, як визначити? І, можливо, їсти з однієї тарілки — це не необхідність? Можливо, їсти з однієї тарілки — це і є любов. Олена Кофман Джерело

5 сигналів, які посилають тіло і розум, коли ви зустрічаєте правильну людину

Ваші розум і тіло на всі речі, які стосуються романтичних відносин, реагують особливо чутливо. І якщо ви помітили, що вони подають вам наступні п’ять сигналів, знайте – вам випав джекпот. Деякі з нас роками не можуть знайти відповідну людину. А, можливо, що ви вже її зустріли, але ще самі не знаєте про це. У такому випадку варто прислухатися до того, що намагаються сказати вам тіло і розум. 1. Ваше серце б’ється швидше Це адреналін и норадреналін, які проходять через тіло, змушуючи серце битись швидше, а долоні потіти. «МРТ-сканування зафіксувало, що коли ми закохуємося, центр задоволення мозку (прилегле ядро) починає« світитися », – пояснює доктор Лора Ф. Дабні. Таким чином, ваше тіло починає асоціювати задоволення з партнером, повідомляючи тим самим, що ви зустріли правильну людину. 2. Ви відчуваєте, як в животі «пурхають метелики» Поруч з людиною, який вам подобається, ви можете відчувати, як «метелики пурхають в животі». Цей ефект викликає дофамін, ще званий «гормоном щастя». Коли люди закохуються, рівень дофаміну різко зростає, ви відчуваєте щастя і почуття задоволення всередині. 3. Вам подобається бути поруч і торкатися цієї людини Коли ви опиняєтеся поруч зі своїм чоловіком, в організмі починає збільшуватися рівень окситоцину ( «гормону любові»). Рівень окситоцину особливо підвищується в момент фізичного контакту, наприклад, коли ви обнімаєтеся, цілуєтеся або займаєтеся коханням, тим самим посилюється бажання і притяжіння. Окситоцин здатний зміцнювати почуття прихильності до партнера, відчуття безпеки і спокою. 4. Ви відчуваєте себе в безпеці Любов активує ті ж нервові рецептори в головному мозку, що і багато знеболюючих препаратів. Тому в період закоханості наш больовий поріг підвищується. Крім того, ми стаємо менш сприйнятливими до больових відчуттів через приплив нейрохимичних речовин, таких як дофамін і окситоцин, що викликають задоволення і ейфорію. Коли ми позбавляємося від страху болю, ми автоматично відчуваємо себе більш захищеними. 5. Ваш потяг не згасає Коли ви опиняєтеся поруч з коханою людиною, рівень серотоніну починає зростати. Це пояснює, чому ми схильні зациклюватися, переоцінювати і сильно концентруватися на нашій новій любові на перших етапах відносин. Ця реакція збільшує нашу емоційну залежність і бажання бути з цією людиною. Просто побувши з нею поруч якийсь час, ми відчуваємо себе потім щасливими весь день. Джерело

“Розмова двох ангелів”. Мудра притча, яку необхідно прочитати кожному!

У кожної людини є Ангели-охоронці. Вони супроводжують нас у горі і радості, у хворобі і здоров’ї, не покидаючи ні на мить. Їхнє найважливіше завдання – бути посередником людини і Бога. Кожного вечора Ангели збирають у чарівні скрині прохання і подяки своїх підопічних Господеві. На небі зустрілись два Ангели з повними скринями і почали розмову: — Все, підведено підсумок дня. Я так стомився! Ця скриня зі скаргами і побажаннями така важка! А подяк знову немає. А вони такі легесенькі і їх зручно нести. — А моя скриня для подяк повна, а побажань лише кілька, тому мені легко. — Я б теж хотів, щоб моя людина була вдячна Богові, але цей чоловік завжди скаржиться, вбачаючи всюди проблеми і невдачі. — А я оберігаю дівчину, яка зранку прокидається і дякує за яскраве сонце, чисте повітря, запашну каву… А якщо день видається невдалим, то лише каже, що зійде сонце, настане новий день – буде шанс все виправити. — Тобі дуже пощастило. Таку скриню несеш з радістю і гордістю. Часто люди і не усвідомлюють, як ображають Бога скаргами. Вони не вміють дякувати за те, що мають. А Подяка – це ключ до покори, благословіння, перемоги над усіма проблемами.

– У двaдцять я зaдихалася від бажання отримати любов… У сорок стaла почесним…

З мoнологу сімдесятирічної жінки. – У двaдцать я зaдихалася від бажання отримати любов… У сорок стaла почесним донором, з якого любов пили літрами чоловік і діти. У шістдесят я задихaлася від втоми, і вже не хотіла ніякої любові. А зараз, в сімдесят, я взяла в притулку собаку – молоду дворняжку, тричі зраджену господарями, і вперше дізналася, як це, коли тебе люблять за фaкт існування. Навіть батьки любили мене на умовах моєї слухняності, а не такою, якою я була насправді. Жулька втикається в мене мокрим носом, дивиться в очі, і я для неї найкраща і найрозумніша у світі. Вона чекає мене так, як ніколи не чекав чоловік, заради якого я була готова на все. Знаєте, Ліля, я раніше теж сміялася над самотніми жінками з їх сорока кішками, а зараз розумію, що сміятися треба над собою, коли ми програємо тваринам у віддачі любові … Є над чим подумати … © Ліля Град Джерело

“Через непомиті вікна перед Великоднем не завжди видно погану господиню”: текст, який змусить задуматися

Через непомиті вікна у Чистий четвер не завжди видно погану господиню. Іноді за ними – втомлена молода мама, у якої усе вперше: перша дитина, перші недоспані ночі, коли здається, що виспаною не будеш уже ніколи, перші сльози над важкими першими зубами, перші тривоги і сумніви у своїй материнській спроможності. І вперше – непомиті вікна перед Великоднем, на які просто не вистачило сили. А ще за ними може бути рішуча бізнес-леді, яка працює у такому ритмі, що забуває іноді поїсти, вирішує робочі завдання навіть уві сні і згадує, який сьогодні день тижня, лише завдяки робочому щоденнику. Вікна непомиті, бо вона забула внести цей пункт у свій список задач. Зате тепер це буде ще одним пунктом у переліку невиконаних справ, які тримають її у стійкому відчутті незадоволення собою. За непомитими вікнами можна побачити стареньку бабусю, яка доглядає найдорожчого чоловіка і пече йому улюблені пасочки за особливим рецептом. Вона знайшла б сили помити і вікна. Але раптом їх забракне потім для того, аби підстригти та гарно одягнути його до свята… За вікнами може бути мама декількох дітей, кожному з яких вона потрібна просто у цю мить і на всі 100%, які хочуть різних сніданків і різних підходів у вихованні, обіймів і послухати казку, порозкидати іграшки і щоб мама їх поскладала.А ще – мама особливої дитини, кожен день якої складається з особливо побудованого побуту, особливої втоми і особливих переживань. А ще – студентка, яка не бачить вікон взагалі, тому що, дивлячись на них, бачить лише безкінечні конспекти і усміхнені очі того, через кого вчиться завжди ночами.А ще – молода жінка, яка не встигла помити свої вікна, бо протягом останнього тижня мила їх у мами і в бабусі… І які б почуття у господинь не викликали непомиті вчасно вікна: провини чи протесту, завзяття чи байдужості, смутку чи обов‘язку, за їх вікнами – їх власне життя. Таке, яким воно є. Зі своїми обставинами, труднощами і завданнями. З вибором, який не завжди відповідає традиціям чи загальноприйнятим нормам. Та якщо дивишся у вікно чистим поглядом і з чистою душею, то чи справді так важливо, помите воно чи ні? Victoria Hlushok