Історія, яка змінить ваше життя: Бог дає можливості, а далі все залежить від нас

Існує легенда про те, що до кожного з нас один раз у житті приходить Бог. Обов’язково прочитайте її Причому Він може з’явитися в будь-якому образі: мокрого кошеняти, старого дідуся чи жебрачки. А наша доля складеться залежно від того, як ми поведемо себе в мить такої зустрічі… А ще є така притча. Жив-був на світі чоловік, і було у нього три мрії: мати хорошу роботу з високим заробітком, одружитися з красивою доброю дівчиною та стати відомим усьому світу. Протягом життя з ним траплялося чимало історій, але ми розповімо вам про три з них. Зимового холодного ранку юнак поспішав на співбесіду до відомої компанії. До зустрічі залишалося п’ять хвилин, а йому ще треба було пробігти квартал. Раптом просто перед ним послизнувся і впав незнайомий літній чоловік. Наш герой поглянув на нього бігцем, подумав, що то п’яний і, не подавши руки, побіг далі. На щастя, він устиг на співбесіду вчасно. На жаль, на роботу мрії тоді його так і не взяли. Літнього теплого вечора чоловік прогулювався містом. Помітивши кілька вуличних артистів, він зупинився, щоб насолодитися видовищем. Глядачів було небагато, але п’єса була веселою і захопливою. Після закінчення вистави почулися оплески і люди почали розходитися.  Наш знайомий теж уже обернувся щоб іти, але хтось несміливо торкнувся його плеча. Це була головна героїня п’єси — старенька клоунеса. Вона стала розпитувати його про те, чи сподобався йому спектакль, чи задоволений він акторами. Але молодий чоловік навіть не захотів вести бесіду зі старою та, гидливо відвернувшись, пішов додому. Одного осіннього дощового вечора чоловік поспішав додому з дня народження свого знайомого. День видався важким, і він мріяв скоріше прийняти ванну та заснути в теплій м’якій постелі. Раптом він почув чиєсь приглушене ридання. Це плакала жінка. Вона сиділа на лавочці біля будинку нашого героя. Вона була одна, без парасольки. Помітивши нашого героя, вона звернулася до нього по допомогу. В її родині сталося щось жaхливе, тому їй конче потрібно було поговорити з кимось. Чоловік задумався, але перед його внутрішнім поглядом постали ванна та ліжко; він пробурмотів, що зайнятий, і поспішив до під’їзду. Наш герой прожив цілком звичне, нещасливе життя, а потім пoмeр. Потрапивши на небеса, він зустрів свого Ангела-хранителя. — Ти знаєш, я прожив зовсім нещасливе, майже нікчемне життя. У мене були три мрії, але жодна з них не збулася. Як шкода — Хм … Друже мій, я зробив усе, щоб всі твої мрії втілилися в життя, але для цього тобі потрібно було всього лише раз подати руку, відкрити очі та зігріти серце. — Про що ти? – Пам’ятаєш чоловіка, що впав на слизькій зимовій дорозі?  Я зараз покажу тобі цю картину… Той чоловік був генеральним директором фірми, в яку ти так хотів потрапити. На тебе чекала карколомна кар’єра. Все, що від тебе було потрібно тоді, — це подати руку. Пам’ятаєш стару клоунесу, яка після вуличної вистави підійшла до тебе з питаннями? Це була юна красуня-актриса, яка закохалася в тебе з першого погляду. На вас чекало щасливе майбутнє, діти, незгасна любов. Все, що від тебе вимагалося, — це відкрити очі. А пам’ятаєш жінку, яка плакала біля твого під’їзду?  Був дощовий вечір, вона наскрізь промокла від дощу і сліз… То була відома письменниця. Вона переживала сімейну кризу і їй дуже потрібна була душевна підтримка. Якби ти допоміг їй зігрітись у своїй квартирі, вислухав і втішив, вона б написала книжку, в якій розповіла би про цей випадок. Книжка прославилась би на весь світ, і ти разом із нею, бо на головній сторінці авторка вказала б ім’я того, хто став натхненням цього твору. Все, що від тебе було потрібно тоді, — лише невелика іскра твого серця. Ти був неуважний, мій друже. Джерело

Найдобріша казка в світі, яка навчить не судити людину по зовнішності

— Де дівчинка? — накинулася на кота Баба-Яга. — Тільки що тут була, куди поділася? — Втееекла, — промуркав кіт, облизуючи лапку. — Як — втекла? — сторопіла Баба-Яга. — Не могла вона втекти! Ти тут для чого сидиш? Повинен же був накинутися на неї і подряпати! — Розумієш, яка справа, господиня… — кіт задумливо втупився на свої кігтики, — вона мені сметани дала. — Тобі? — Мені. — Сметани? — Мням. — Та хіба ж так можна? І ти з’їв?! — А що такого? — кіт потягнувся і широко позіхнув. — Я тобі вже служу без малого сто років, а ти мені навіть кефіру не наливала. А тут — сметана! — Я ж тобі забороняла! — Я тебе, господиня, дуже поважаю, — смикнув вухами кіт, — але сметану я теж поважаю. — І це замість подяки! — докірливо похитала головою Яга. — Ні щоб сказати “дякую” старенькій за сто років, що ти прожив. Ще й кефіром дорікає! Ти взагалі знаєш, скільки кішки в середньому живуть? — Та ну, дурниця, господиня. Не переживай. Нічого мені не буде від однієї мисочки сметани. — Від цілої мисочки?! — Баба-Яга прикрила очі. — Одним життям більше, одним менше, — знизав плечима кіт. — У мене їх ще вісім залишиться. Баба-яга насупилася і задумливо подивилася у вікно.— Та-ак… А собаки її чомусь пропустили? Е-ей, ви там! Ану йдіть сюди! — Та не кричи ти, — позіхнув кіт. — Не прийдуть вони. Сплять. — Як сплять? — Так. Наїлися і перетравлюють. — Що… перетравлюють? — Ковбасу. — Кіт примружився і ледве помітно зітхнув. — Ковбаса — це добре. Хоча… ладно вже, сметана теж непогано. — Іроди! — Баба-Яга сіла на перевернуту ступу і схлипнула. — Я вас для чого годую строго по дієті? Щоб ви мені відразу повмирали від гастриту? — Перестань, господиню, — примирливо муркнув кіт, — собакам теж треба розвіятися. Сто років у роті черствої шкірки не було, страшно сказати! — А страшно — так і мовчи! — гримнула стара. Кіт поступливо замовк, повернувся на бік і став ловити свій хвіст, голосно муркочучи. — Наздогнати її, чи що? — задумливо протягла стара через деякий час. — На чому, на помелі? — пирхнув кіт. — Між іншим, — недобро примружилася Баба-Яга, — в Європі, як я чула, відьми літають верхи на чорних котах. — Я необ’їжджений, — осклабился кіт, — і норовистий. Баба-Яга відвернулася і замовкла. — Господиню, а господиню? — Чого тобі? — А що б ти з нею зробила, якщо б догнала? Засмажила і з’їла? — Та що я, звір який? — образилася стара. — Як же я можу її з’їсти? Триста років живу, і все мені: «Баба-Яга, костяна нога…» А вона — бабусею назвала! Стара схлипнула і втерла очі куточком хустки. — Я ось тут їй яблучків на доріжку зібрала… І пиріжків з повидлом… — зізналася вона і зніяковіло усміхнулася приголомшеному коту. Джерело

У той момент, коли починаєш цінувати себе, в житті багато чого змінюється

1. Ваші відносини з самим собою поліпшуються. У той момент, коли ви починаєте піклуватися про себе – фізично, емоційно, подумки, ви перестаєте спілкуватися з людьми, які додають у ваше життя негативні емоції і почуття. 2. Ви починаєте любити себе. Ви перестаєте шукати любов, щоб заповнити вашу порожнечу і замість цього заповнюєте її любов’ю і вдячністю до себе. 3. Ви відпускаєте токсичних людей. Випадкова прихильність, яка тільки вас рyйнує. Людина, яку ви любите і про яку піклуєтеся, не штовхає вас вперед. Це відносини, які емоційно образливі. Людина, якій ви даєте все можливе, але вона не відповідає вам. Іноді найскладніше, але найголовніше, це вирiзати певних людей зі свого життя. 4. Ви стаєте щасливішими. У вашому житті зменшується кількість драми, з якою вам доводиться мати справу, тому що ви вважаєте за краще відходити від ситуацій, які негативні і не викликають у вас щастя. 5. Ваші відносини покращуються. Будь то якісь цілі чи ваша кар’єра, коли ви зв’язуєтеся з людьми, які схожі на однодумців – позитивні і цілеспрямовані, ви стаєте краще. 6. Ви залучаєте якісних людей. Раніше, можливо, ви приділяли час тим, хто давав вам мить уваги, але тепер ви усвідомлюєте цінність свого часу, і ви не хочете витрачати його на когось, хто його не вартий. Ви перестаєте відповідати кому завгодно. 7. Ви починаєте по-справжньому боpотися за себе і те, у що вірите. Коли ви починаєте вірити в себе, ви перестаєте вірити в негатив або сумніви інших людей. Вони можуть говорити речі, які є негативними і недобрими, але ви, нарешті, перестали слухати. Ви тримаєтеся за себе, і якщо вони не змінять вас, ви йдете. 8. Ви стаєте більш впевненими. Впевненістю просякнуті усі частинки вашого життя. Ви дивитесь на себе в дзеркало, і ви не бачите свої недоліки, натомість голос велить вам, що ви повинні захоплюватися собою. 9. Ви перестаєте виправдовуватись. Якщо ви робите вибір, який робить вас щасливим, ви нікому не зобов’язані пояснювати, чому ви зробили цей вибір. Джерело

Психолог Лілія Ахремчик: «Не подобається — щось змінюй, а не ний»

Щось не подобається – змінюйте. Якщо не хочете, значить, вам добре. Не вирішувати – це теж рішення. Не змінювати – це теж вибір. Не треба обурюватися і скаржитися, просто визнайте: ви там, де хочете бути,- пише психолог Лілія Ахремчик. Зазвичай, коли працівник погано виконує свою роботу, він обурюється: «А ви знаєте, скільки мені платять?». Знаю. І не розумію, що ти тут робиш. По-моєму, все просто: не подобається – не працюй. І так у всьому. Погано тобі жити з людиною – не живи. Погано з тобою обходяться ділові партнери – змінюй. Погано сидить костюм – віддай тому, на кому буде сидіти ідеально. Погано спиш – займися своїм душевним станом. Погано себе почуваєш – лікуйся. Погано тобі жити в країні – їдь. Роби, а не ний. А якщо ти нічого не робиш і не змінюєш, значить, тобі добре. Будь чесний з собою – тобі добре. Добре нити. Добре скаржитися. Добре стpаждати. Добре бути жеpтвою. Добре, щоб співчували. Добре, щоб за тебе вирішували і допомагали. Добре нічого не робити зі своїм життям. Спокійно. Передбачувано. Це твоя зона комфорту. У цьому в усьому є сенс. Найбільший сенс в житті. Якщо ти не жеpтва, то хто? Якщо ти не будеш скаржитися, то що будеш робити? Адже доведеться ж робити. Якщо ти робиш такий вибір, будь з ним, визнай його, отримуй бонуси, насолоджуйся ним. Але не стомлюй мозок іншому. Він не зобов’язаний грати в твої ігри. Джерело

ПРАВИЛО 72 ГОДИН, ЯКЕ ЗМІНИЛО ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ

Як би ти не планував життя – соломку скрізь не підстелити. Кожен день з нами трапляються непередбачувані і несподівані речі. Ще вчора ви навіть не могли уявити собі подібної ситуації, а сьогодні – будь добрий: розрулювати. Саме в такі переломні моменти і проявляється наш істинний характер: як відреагуємо, яке рішення приймемо і як швидко? А, можливо, просто сховаємо голову в пісок і зробимо вигляд, що нічого не відбувається? Подібні ситуації трапляються часто-густо, з кожним з нас. І я не виключення. Природно, що не стрибаю від радості, коли все це відбувається, але і не впадаю в паніку. Мені допомагає правило 72-ї години, яким користуються всі зрілі люди. Вперше про нього розповіла мама, коли я ще навчався в середній школі. Я пив воду з питного фонтанчика, і раптом він зламався і… о, Боже… Ви собі можете уявити: я був мокрим з голови до ніг. Особливо  штани: вони буквально прилипли до мене, як колготки на балерині. Конфуз ще той! І що ви думаєте? Мама кинула все і побігла додому за сухими штанами, щоб я переодягнувся? Аж ніяк. Вона сказала, що і так цілком нормально, а якщо вдуматися – навіть смішно… Коли ми повернулися додому, мама розповіла мені про це дуже ефективною тактикою – правилі 72-ї години. У ньому йдеться, що, якщо у вашому житті відбувається щось таке, що буквально вибиває грунт з-під ніг, не панікуйте і не піддавайтеся емоціям. Візьміть паузу на 72 години і дозвольте ситуації охолонути. Отже, 72 години… Три дні… У перший день ви будете нервувати, ходити з кутка в куток, прокручувати в який раз те, що трапилося. Це нормально. Ми всі такі. Але на другий день градус вашого обурення, страху або конфузу – спаде. При чому – вже з самого ранку. Ви вже зможете посміхнутися, а то і боязко пожартувати над тим, що вас турбує. Ну а на третій день відбудеться щось більш важливе або ще більш «конфузне», – так що про попередню подію ви негайно забудете. Я перевірив це правило на собі. Незважаючи на те, що все ще сердився на маму, яка не принесла мені сухі штани і не врятувала від «вселенської ганьби» (як мені здавалося в ті хвилини), все ж погодився взяти паузу рівно на 72 години. І не помилився! По-перше, переконався в тому, що це правило воістину чарівне, а, по-друге, воно потім не раз виручало мене в житті! А як мені знадобилося правило 72-ї години в старшій школі! Не секрет, що більшість дітей в старших класах раз у раз вплутуватися в різні неприємні історії. Деякі з моїх однокласників примудрялися робити це мало не щотижня! Але не я. Адже я був озброєний правилом 72-ї години. Коли ми ще більше посилюємо ситуацію? Тоді, коли нервуємо і впадаємо паніку, через що робимо дурницю за дурницею. На відміну від своїх однокласників я реагував на всі непередбачені ситуації… через 72 години. Тобто ніяк не реагував. Тобто просто сміявся і жартував. А дійсно: адже нічого страшного не відбувалося! Пригадую, як одного разу мені було пекельно важко включити це правило. Але все ж зробив це. І не дарма: я зрозумів, наскільки важливим і життєво необхідним є це правило. Отже, тоді я як раз навчався в старшій школі – в 10 класі. Ми грали з товаришем на перерві, і я ненавмисно штовхнув його на підлогу. Він вдарився, сторопів… Настала незручна пауза. Всі однокласники стояли і дивилися, що він буде робити далі. Вважаю, саме з цієї причини він схопився і навмисно вдарив мене. Тепер уже всі дивилися на мене: природною реакцією було б відповісти на удар точно так же – ударом. І, дійсно, це була моя перша думка: «Ах так, я тобі зараз покажу! Адже я ж ненавмисно, а ти – сякий-такий – навмисно!» Але потім я згадав про правило 72-ї години і сказав собі: «Він просто вдарив тебе». Але навколо мене стояли мої товариші і очікували якоїсь реакції. Адже тільки боягуз і слабак, на їхню думку, не відповість, коли його б’ють. В голові стукала одна думка: «Що ж мені з усім ці робити?» Причому на прийняття рішення у мене було всього кілька секунд… Удар був не дуже сильним, але ж сам факт: тебе побили, і – ні за що… На превеликий подив усіх я просто розвернувся і… пішов. Не сказав ні слова. Навіть не подивився на свого кривдника. Так, я міг відповісти так, що він би ще довго про це згадував. Але чого б я домігся? Того, що ще більш посилив би ситуацію, і завтра мої батьки вже б стояли в кабінеті директора? Однозначно. Так що я просто згадав про правило 72-ї години і стримався. У той момент, коли йшов, усвідомив по-справжньому, наскільки сильним було це просте правило, яким поділилася зі мною моя мама. Зрозумів, що в самих безвихідних (як нам здається) і скрутних ситуаціях воно працює немов «чарівна паличка». Так, в перші хвилини ти ще сам не знаєш, чим все закінчиться. Але проходить всього 72 години і розумієш, що вчинив правильно. Що ж до історії з моїм товаришем, то через кілька днів він підійшов до мене і вибачився. А уявляєте собі, якби я не стримався тоді і побив його в запалі гніву? Так ми б з ним не розмовляли до кінця життя. І навіщо, питається? А так ми просто потисли один одному руки і посміялися над тим, що сталося. Я сказав йому, що не ображаюся на нього, і, до вашого відома, ми дружимо досі! Так що правило 72-ї години є дійсно універсальним і дуже ефективним в будь-яких ситуаціях. Завдяки йому я стількох неприємностей зміг уникнути в своєму житті, стільки «дров не наламати». Що там говорити – воно повністю змінило моє життя! Правило 72-ї години навчило мене залишатися спокійним і впевненим завжди і всюди. Куди б я не йшов, що б не відбувалося – знаю, що в кінці кінців все буде добре. Так що я щиро вдячний своїй мамі і постійно згадую про ту історію «з мокрими штанами», з якої і почалося, по суті, моє дорослішання. Тому що без цього правила я був би іншою людиною. Джерело

Притча про кохання

Якось надумав один юнак оженитися. За порадою пішов він до свого батька. Батько сидів замислений, щось малюючи прутиком на піску. Юнак наблизився до нього і казав: – Батьку, я зустрів чудову дівчину і хочу з нею одружитися.Але батько промовчав і малював на піску нуль. – Тату, вона – прекрасна господиня.Та батько накреслив ще один нуль. Юнак перерахував ще чимало принад дівчини, але батько тільки креслив нулі на піску. Нарешті, юнак сказав:– Батьку, ми любимо один одного! І після того мудрий батько написав серед всіма нулями одиничку. Бо ж саме любов спроможна збільшити всі наші принади у тисячу разів. Джерело

Притча про здійснення бажань

Жив собі чоловік. Була в нього одна цікава особливість: йому яблука завжди падали прямо в руки. Він проходив повз яблуні, протягував руку – і обов’язково ловив одне яблуко. Те, яке він хотів, і прямо в руку! Усі дивувалися. І, звісно ж, хотіли дізнатися – як так виходить. А чоловік пояснював: “Я вмію хотіти. Я хочу, щоб яблуко впало, і воно падає”. Люди теж хотіли, але їм яблука в руки не падали. – Ви не вмієте правильно хотіти, – відповідав їм чоловік. Люди не розуміли, витріщали очі, хотіли, але, мабуть, якось не так як треба. Усі почали дратуватися: ніхто не міг повторити подвиг цього дивака. Почали називати його чаклуном і навіть подумували спопелити своєю заздрістю. Тоді чоловік вирішив навчити цих невігласів правильно хотіти. – Попереджаю зразу, мій урок не полегшить вам життя. Скажіть мені, як ви вмієте хотіти? – Ну…ми думаємо: добре було б, якби яблуко впало нам в руки. Думаємо дуже завзято, молимось Богу… Не грішимо, робим хороші справи. Загалом, робимо так, як нас вчили, – майже хором мовили люди. – І все? А ось як хочу я, – сказав чоловік, дістаючи паралельно шнурки, пружини, цвяхи та шурупи. – Я хочу, щоб яблуко впало, і роблю для цього все. “Чаклун” почав пояснювати про пристрій, який треба кріпити до яблука і проходити повз у точно зазначений час; натискати на прожину і ловити яблуко. – Це нечесно, – сказали люди. – Чому ж? Я хочу і моє бажання здійснюється! Джерело

Притча про людину, яка ніколи не сперечалась

В одному селищі жив чоловік, відомий тим, що він ніколи ні з ким не сперечався. І ось приїхав кореспондент, щоб написати про нього в газеті. — Скажіть, а це правда, що ви прожили 90 років, і жодного разу ні з ким не сперечалися? — Так це правда. — Ну що, взагалі ні з ким? — Взагалі ні з ким! — І що, навіть з дружиною? — Навіть з дружиною. — Навіть зі своїми дітьми? — Навіть з дітьми. — І що, за 90 років жодного разу? — Жодного разу. — Ніколи-ніколи, ні з ким? — продовжував кореспондент. — Так, — спокійно відповідав старий. Нарешті кореспондент роздратовано сказав: — Та не може цього бути, щоб ви за все життя жодного разу ні з ким не сперечалися! — Сперечався, сперечався … — примирливо відповів старий. — Бажаєте чаю? Джерело

Притча: “Цінність всередині вас”

Один дуже відомий психолог почав свій семінар з психології, піднявши вгору 50-доларову купюру. У залі зібралося близько 200 чоловік. Психолог запитав, хто хоче отримати купюру. Всі, як по команді, підняли руки. Перш, ніж один з вас отримає цю купюру, я дещо з нею зроблю, – продовжив психолог. Він зім’яв купюру і потім запитав, чи хоче хто-небудь все ще її отримати. І знову всі підняли руки. Тоді, – відповів він, – я роблю наступне, і, кинувши купюру на підлогу, легко повозив її черевиком по брудній підлозі. Потім він підняв купюру, вона була пом’ята і брудна. «Ну кому з вас вона потрібна в такому вигляді?» І всі знову підняли руки. Дорогі друзі, – сказав психолог, – тільки що ви отримали цінний, наочний урок. Незважаючи на все те, що я зробив з купюрою, ви всі хотіли її отримати, так як вона не втратила своєї цінності. Вона все ще купюра вартістю в 50 доларів. У нашому житті часто трапляється, що ми опиняємося викинутими з сідла, розтоптаними, в повному лайні. Це реалії нашого життя. У таких ситуаціях ми відчуваємо себе нікчемними. Але не важливо, що сталося або станеться, ти ніколи не втратиш своєї цінності. Брудна або чиста, пом’ята або відпрасована – Ви завжди будете безцінним для всіх тих, хто Вас любить. Джерело

Притча про двох вовків. Читається 20 секунд, а запам’ятовується назавжди

Колись давно старий індіанець відкрив своєму онукові одну життєву істину. — Кожна людина постійно веде внутрішню боротьбу. Це відбувається тому, що в всередині нас живе два вовки – почав мудрий індіанець. — Як два вовка? – запитав маленький хлопчик, чиє безневинне обличчя світилося непідробною цікавістю. — Один з них є Злом! Це страх, гнів, заздрість, образа, гординя, жадібність, его, підлість, зарозумілість, жалість і почуття провини. Але інший вовк – це Добро! Радість, мир, любов, надія, м’якість, милосердя, щедрість, істина і віра! – сказав старий індіанець. — А … Який вовк перемагає, дідусю? – запитав хлопчик, чиї очі були наповнені хвилюванням. — Завжди перемагає той вовк, якого ти годуєш! – посміхаючись, сказав, мудрий дідусь. Джерело

До вас повернеться все, що ви робите – притча, яку варто прочитати

Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки і чотирирічного внука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, а хода була вкрай незграбною. Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідусеві руки і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, а коли він затискав в руках стакан, – молоко завжди проливалося на скатертину. Син і невістка стали все більше дратуватися через це. – Ми повинні щось зробити, – сказав син. – Мені набридло слухати, як він шумно їсть, витирати пролите молоко та прибирати розсипану їжу з підлоги. Потрібно з цим щось робити. Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом за спільним столом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось із родини мигцем поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він кидав виделку або розсипав їжу. Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив його граючим з дерев’яною тріскою на підлозі. Він лагідно запитав малюка: – Чим ти займаєшся? Так само довірливо хлопчик відповів: – Я роблю маленькі тарілочки для тебе і мами, з яких ви будете їсти, коли я виросту. Хлопчик посміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови. Потім їхні очі наповнилися сльозами. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити. Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його назад до сімейного столу. Всі наступні дні він їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не турбувалися, коли падала виделка, розливалося молоко чи забруднювалася скатертина. Джерело

“Як знайти добру школу” – мудра притча, яку варто прочитати всім батькам!

Батьки шукали для сина хорошу школу і вчителя, і нарешті, вони вибрали для сина найкращого вчителя. Уранці дід повів онука до школи. Коли дід і онук зайшли у двір, їх оточили діти. – Який смішний дід, – засміявся один хлопчик. – Агов, малий опецьку, – кривлявся інший. Діти кричали і стрибали навколо діда і внука. Тут учитель задзвонив у дзвоника, сповіщаючи про початок уроку, і діти втекли. Дідусь рішуче узяв онука за руку і вийшов на вулицю. – Я що не піду до школи? – запитав хлопчик. – Підеш, але не сюди, – сердито відповів дід. – Я сам знайду тобі школу. Дід завів внука додому, віддав його під опіку бабусі, а сам пішов шукати кращого вчителя. Побачивши якусь школу, дід заходив у двір і чекав, коли вчитель відпустить дітей на перерву. У деяких школах діти не звертали на дідуся уваги, у других – дражнили його. Дід мовчки повертався і йшов далі. Врешті-решт він зайшов у маленький дворик невеликої школи і втомлено прихилився до огорожі. Задзвенів дзвоник, і діти сипнули у двір. – Дідусю, вам погано, принести води? – почувся голосок. – У нас у дворі є лавка, сідайте, будь ласка, – запропонував один хлопчик. – Хочете, я покличу учителя? – запитала інша дитина. Незабаром у двір прийшов молодий учитель. Дід привітався з ним і сказав: – Нарешті я знайшов найкращу школу для свого онука. – Ви помиляєтеся, дідусю, наша школа не найкраща. Вона маленька і тісна. Дідусь не став сперечатися. Він про все домовився з учителем і пішов. Увечері мама хлопчика запитали діда: – Батьку, ви неписьменний. Чому ж ви думаєте, що знайшли найкращого вчителя? – Учителів пізнають за їхніми учнями, – відповів дід. Джерело

«Я не залишу тебе, мамо»: історія фотографії, яка облетіла світ

Ці дві коали доводять, що любов між матір’ю і дитиною – найсильніше почуття, яке доступне будь-якій живій істоті на планеті. Саша Дем’янова В середині грудня в Австралії на дорозі автомобіль збив двох коал, Ліззі і її малюка Фантома. Шестимісячна дитина коали не постраждала, однак його мама отримала численні травми. Ліззі потрібна була операція, оскільки у неї були пошкоджені легені і передня частина голови. Під час процедури Фантом відмовлявся залишати свою маму, чіпляючись за її тіло лапами. Лікарі вирішили, що заважати йому не можна, адже це може завдати шкоди і малюкові, і його мамі. Під час операції був зроблений знімок, на якому Фантом зворушливо обіймає Ліззі. «Я не залишу тебе, мамо», – зворушливо назвали цей кадр журналісти порталу про тварин We love animals. Фото швидко поширилося в Мережі і стало одним з найпопулярніших у 2019 році. Відомо, що зараз коали почуваються набагато краще. Їх перевели у відкрите відділення австралійського зоопарку, де Фантом з інтересом вивчає нове оточення. Джерело

Притча про те, як обставини змінюють людей. Прочитаєш 1 раз, а запам’ятаєш на все життя!

Одного разу до батька прийшла дочка, молода жінка, і з сумом сказала: – Тату, я так втомилася від усього, у мене постійні труднощі на роботі й в особистому житті, вже просто немає сил… Як справлятися з усім цим? Батько відповів: – Давай я тобі покажу. Він поставив на плиту 3 каструлі з водою і приніс моркву, яйце і каву. Опустив кожен інгредієнт в окрему каструлю. Через кілька хвилин вимкнув плиту і запитав дочку: – Що стало з ними? – Ну морква і яйце зварилися, а кава розчинилася, – відповіла дівчина. – Правильно, – сказав батько, – але якщо ми подивимося глибше, то виявиться, що морква, яка була твердою, в окропі стала м’якою і податливою. Яйце, яке раніше було крихким і рідким, стало твердим. Зовні вони залишилися такими ж, але внутрішньо змінилися під впливом однакового ворожого середовища – окропу. Те ж відбувається і з людьми: сильні зовні люди можуть розклеїтися і стати слабаками там, де крихкі й ніжні лише затвердіють і зміцніють… – А як же кава? – здивовано запитала дочка. – О, кава – це найцікавіше. Вона повністю розчинилася в агресивному середовищі і змінила його – перетворила окріп в чудовий ароматний напій. Є люди, яких не можуть змінити обставини, – вони самі змінюють їх і перетворюють на щось нове, отримуючи для себе користь і знання з обставин. Ким стати у важкій ситуації – вибір кожного. Джерело

Хто ці люди в скромному поношеному одязі? Сьогодні їх прізвище знає весь Світ

Президент Гарварду вважав їх бідними, не гідними перебувати в престижному університеті. Ох, знав би він тоді, хто перед ним сидить … Складно впізнати їх на цій фотографії, якщо не знаєте історію повністю і не намагалися колись самі в це заглибитися. Жінка в вицвілому платті, в супроводі свого чоловіка, одягненого в скромний костюм, зійшли з поїзда на Бостонському вокзалі і попрямували до офісу президента Гарвардського університету. Їм не була призначена зустріч. Секретар з першого погляду визначив, що таким провінціалів нічого робити в Гарварді. — Ми б хотіли зустрітися з президентом, — сказав чоловік низьким голосом. — Він буде зайнятий цілий день, — сухо відповів секретар. — Ми почекаємо, — промовила жінка. Протягом декількох годин секретар ігнорував відвідувачів, в надії, що в якийсь момент вони розчаруються і підуть. Однак, переконавшись, що вони нікуди йти не збираються, він все ж таки зважився потурбувати президента, хоча дуже цього не хотів. — Може, якщо ви приймете їх на хвилинку, вони швидше підуть?», — запитав він у президента. Той з обуренням зітхнув і погодився. У такої важливої людини як він, точно немає часу приймати у себе людей одягнених в вицвілі картаті сукні і бідні костюми. Коли відвідувачі увійшли, президент, з суворим і зарозумілим виглядом подивився на пару. До нього звернулася жінка: — У нас був син, протягом одного року він навчався в вашому університеті. Він любив це місце і був дуже щасливий тут. Але, на жаль, рік тому несподівано помер. Мій чоловік і я хотіла б залишити про нього пам’ять на території університету. Президент зовсім цьому не зрадів, а навіть навпаки став роздратованим. — Пані! — зарозуміло відповів він, — ми не можемо ставити статуї всім, хто навчався в Гарварді і помер. Якби ми робили так, то це місце скидалося б на кладовище. — Ні, — поспішила заперечити жінка, — ми не бажаємо встановлювати статую, ми хочемо побудувати новий корпус для Гарварду. Президент оглянув вицвіле картате плаття і бідний костюм і вигукнув: — Корпус! Ви уявляєте, скільки коштує один такий корпус? Всі Гарвардські будівлі коштують понад сім мільйонів доларів! Жінка помовчала. Президент посміхнувся. Нарешті вони підуть! Жінка повернулася до чоловіка і тихо сказала: — Так мало коштує побудувати новий університет? Чому ж тоді нам не побудувати свій університет? Чоловік ствердно кивнув. Президент Гарварду зблід, він виглядав розгубленим. Містер і місіс Стенфорд встали і вийшли з кабінету. Вони заснували в Пало-Альто, в Каліфорнії в пам’ять про свого улюбленого сина університет, який носить їхнє ім’я — Стенфордський університет. З Вікіпедії: Стенфордський університет — приватний дослідницький університет, один з найпрестижніших в світі інститутів, що займає верхні позиції в численних академічних рейтингах вузів США і світу. У 2011 році Стенфордський університет зайняв другу позицію в Академічному рейтингу університетів світу, п’яте місце в рейтингу кращих вузів США за версією Forbes, четверте місце в національному рейтингу від видання Washington Monthly і п’яте місце в рейтингу US News & World Report. Розташований біля міста Пало-Альто (60 км на південь від Сан-Франциско), штат Каліфорнія, США. Заснований в 1891 році залізничним магнатом, сенатором США і колишнім губернатором Каліфорнії Леландом Стенфордом і його дружиною Джейн Стенфорд. Університет названий на честь їхнього єдиного сина Леланда Стенфорда (молодшого), який помер в 1884 році і не дожив до 16-річчя. Стенфорд вирішили присвятити університет своєму єдиному синові, і Леланд сказав дружині: «Діти Каліфорнії будуть нашими дітьми». Джерело

Притча про те, як реагувати на заздрість, злість і образи навколишніх

Жив-був старий мудрий самурай. У нього була група учнів і він навчав їх мудрості та бойового ремеслу. Одного разу під час занять до нього зайшов молодий воїн, що прославився своєю нечемністю і жорстокістю. Його улюбленою тактикою був прийом провокації: він ображав противника, той виходив з себе, брав виклик, але в люті здійснював одну помилку за іншою і програвав бій. Так сталося і цього разу: воїн вигукнув кілька образ і став спостерігати за реакцією самурая. Але той незворушно продовжував вести заняття. Так повторювалося кілька разів. Коли самурай ніяк не відреагував і в третій раз, боєць в роздратуванні пішов геть. Учні уважно і з цікавістю спостерігали за процесом. Потім один з них не витримав: – Учителю, навіщо ви терпіли його нападки? Потрібно було викликати його на бій! Мудрий самурай відповів: – Коли вам приносять подарунок і ви не приймаєте його, кому він належить? – Своєму колишньому хазяїну, – відповіли учні. – Те ж стосується заздрості, ненависті і образ. До тих пір, поки ти не приймеш їх, вони належать тому, хто їх приніс. Джерело

Тільки в дорозі людина набуває свого щастя

Одного дня до премудрого Соломона прийшов знатний городянин і сказав: – Царю, я не знаю, що мені робити. Кожен мій день схожий на іншій, я не відрізняю світанку від заходу. У мене все є, але чому я такий нещасний? Соломон якраз сидів на березі ставка і роздивлявся риб. – А чого ти хочеш? Яка в тебе мрія? – запитав він городянина. – Спочатку я мріяв позбутися рабства, і це сталося. Потім я мріяв, щоб моя торгівля приносила прибуток. Тепер я багатий, мені більше нічого бажати. – Людина, яка не має мрії, подібна рибі в цьому ставку, – сказав Соломон. – Кожен їх день схожий на попередній, вони теж не відрізняють світанку від заходу. Різниця лише в тому, що ти сам замкнув себе в цьому ставку. І якщо в твоєму житті не з’явиться нової мрії, ти так від нудьги тинятимешся по дому, а перед смертю зрозумієш, що жив даремно. – Чи означає це, що всякий раз досягаючи мети, я повинен шукати наступну? А коли виконається одна заповітна мрія, відразу ж думати про іншу? – Так, – сказав Соломон. – Тільки в дорозі людина набуває свого щастя. Джерело

Притча про материнську любов: “Кого із дітей ти любиш найбільше?”

Одного разу у матері запитали: – Кого із дітей ти любиш найбільше?Мати відповіла: – Найменшого, доки не виросте! – Хворого, поки не стане здоровим! – Того, хто покинув дім, поки не повернеться! – І кожного, поки я жива! Джерело

Притча про те, як навчитися бути щасливим

Ішов якось по запиленій дорозі старий і навчений життям чоловік. Він не поспішав: то зупиниться, щоб помилуватися птахами в небі, то подивиться на польові квіти, що ростуть біля дороги. Тут він побачив чоловіка, який йшов йому назустріч і ніс на плечах важку ношу. Одного погляду на цю людину було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки їй важко. – Чому ти вибрав собі шлях тяжкої праці і нескінченних стpaждань? – запитав зустрічного старий. – Я стpaждаю не просто так! Я терплю випробування для того, щоб моїм дітям і онукам довелося жити в благополуччі і щасті, – відповів нещасний. – Всі мої предки робили це: прадід прирікав себе на непосильну працю заради діда, дід гарував заради батька, батько тягнув лямку заради мене, а я буду терпіти страждання заради благополуччя моїх дітей. – Скажи, а хтось із членів вашої родини взагалі був колись щасливим? – запитав мудрий мандрівник. – Поки що ні, але мої діти і внуки вже точно стануть щасливими! – захоплено промовив бідний чоловік. – Знаєш, є така мудрість: неграмотний нікого не може навчити читати, а заєць ніколи не виховає сокола, – промовив мудрець. – Спочатку потрібно спробувати самому бути щасливим, і тільки потім ти сам зможеш навчити своїх дітей мистецтву щастя. Це і буде найцінніше, що ти можеш їм залишити після себе! Запам’ятайте цю мудрість! Джерело

Мудра притча про ідеальну жінку

Був один чоловік , який уникав шлюбу усе життя, і коли він помupав у віці дев’яноста років, хтось запитав його:  – Ти так і не одружився, але ніколи не говорив чому. Зараз, стоячи на порозі смepті, задовільни нашу цікавість. Якщо є якийсь секрет, хоч зараз розкрий його – адже ти помupаєш, покидаєш цей світ. Навіть якщо твій секрет дізнаються, шкоди це тобі не заподіє. Старий відповів: – Так, я тримаю один секрет. Не те щоб я був проти шлюбу, але я завжди шукав ідеальну жінку. Я провів весь час у пошуках, і так пролетіло моє життя. – Але невже на всій величезній планеті, населеній мільйонами людей, половина з яких – жінки, ти не зміг відшукати одну-єдину ідеальну жінку? Сльoза скотилася по щоці вмupаючого старого. – Ні, одну я все-таки знайшов. Той, що питав, був спaнтеличений. – Тоді що ж сталося, чому ви не одружилися? Старий зітхнув: – Та жінка шукала ідеального чоловіка… Джерело

Жінка – це відображення кохання свого чоловіка!

– Ви одружені вже чимало років. Яка таємниця успішного подружжя? – Я постійно захоплююся своєю дружиною. Якщо у твого сусіда трава зеленіша — це означає, що ти не поливаєш свою траву. Я безперервно кажу Лізі: – Ти чудова. Ти бажання серця мого. Ти чудова. Для чого я це роблю? По-перше, це допомагає їй розквітати, бо жінка відображає кохання свого чоловіка. По-друге, це допомагає моєму серцю бути завжди закоханим у неї. Сила і життя у владі язика. Лізі зараз 51 рік. Недавно вона була в Києві і один лікар їй сказав: – Я думав, що Вам ще й сорока немає. Вона відповіла: – Це тому, що мій чоловік мене дуже любить. Запам’ятайте, жінка є відображенням кохання свого чоловіка. Джон Бівер Джерело

“В житті, всім не вгодиш”: мудра притча, яка вчить не звертати уваги на чужі думки

Якось батько з сином мандрували. Батько сидів на віслюку, а син вів віслюка за вуздечку. Раптом вони почули, як один перехожий каже іншому: – Поглянь на цього бідного хлопчика. Його маленькі ніжки ледь встигають за віслюком. А жорстокий батько не знає жалю. Чоловік взяв ці слова близько до серця. Він зліз з віслюка і звелів сину їхати верхи. Не минуло й кількох хвилин, як вони зустріли інших перехожих, які почали показувати на них пальцями і хитати головами: – Яка ганьба! Малий їде верхи, як султан, а його бідолашний батько біжить слідом. Хлопчик страшенно зніяковів і попросив батька сісти позаду нього. – Люди добрі, подивіться на це, заголосила жінка під чадрою. – Як вони мучать нещасну тварину! У неї вже хребет провис, а старий і малий нероби сидять на ньому, як на канапі. Батько з сином мовчки злізли з віслюка і, понуривши голови, побрели далі. За рогом вони зустріли інших перехожих, які почали насміхатись з них: – Чого це ваш віслюк нічого не робить, не приносить жодної користі, навіть не везе когось із вас на собі?Батько зітхнув, пригостив віслюка соломою і сказав синові: – Хоч би що ми робили, хлопче, обов’язково знайдеться той, хто з нами не погодиться. Гадаю, ми самі маємо вирішувати, як нам мандрувати. Джерело

Історія про цуценя, що змінило життя

Денис був хорошим хлопцем, ввічливим, вихованим, ще й гарно вчився. У всіх спортивних змаганнях брав першість, адже швидко бігав та стрибав, однокласники його підтримували, бо він був лідером. Будь-яке святкування днів народжень, не обходилось без Дениса, він завжди був у числі тих, кого хотіли бачити однолітки. Проте ситуація швидко змінилась. Одного разу на змаганнях хлопець отримав травму, після якої вже не міг займатись спортом. Денис почав шкутильгати. Однокласники не знали, як з ним поводитись. Ніхто його вже не запрошував гуляти, чи то в гості, бо їхні  ігри завжди були рухливими. Усі  боялись образити, тому майже не спілкувались з хлопцем. День за днем, не маючи підтримки, підліток щоразу більше нарікав на своє життя. Чому саме з ним це трапилось? Чому його життя розлетілось на шматки? І в один із таких осінніх днів на  вулиці дощило і було доволі холодно, Денис як завжди сидів на лавці біля свого під’їзду, бурмотів собі під ніс, продовжував злитися на життя, на себе, на погоду. І раптом помітив, що під лавкою труситься промокле цуценя. Хлопчина усміхнувся, взяв його на руки і помітив, що у нього не було однієї лапки. –     Біднятко, хто ж тебе так? А? Ну нічого, зараз ми тебе нагодуємо і висушимо. А тобі, все ж гірше ніж мені. Я просто шкутильгаю, проте маю сім’ю, батьків, де жити і що їсти. А ти? Ти без однієї лапки, мокрий, голодний  та самотній. З тобою може трапитись що завгодно. Та не переживай, тепер ти будеш моїм другом. Я про тебе дбатиму. Тепер ми ніколи не будемо сумувати, адже ми разом. Дениc справді більше ніколи не нарікав, бо зрозумів, що завжди є хтось, кому потрібна його допомога та підтримка.  Тож радіймо кожному дню, не нарікаймо, навіть, якщо трапляються якісь випробування, якщо сьогодні важко, пам’ятаймо про Господа. Він завжди нам дасть силу їх подолати. Допомагаймо одні одним, бо не знаємо, що з нами буде завтра! Джерело

“Не залишайся там, де тебе не цінують”. Мудра притча, яка змінить ваше ставлення до себе

Перед смертю батько сказав своєму єдиному синові: “Ось годинник, який мені подарував твій дідусь. Йому майже 200 років. Перш ніж я дам його тобі, сходи у ювелірний магазин у центрі міста. Скажи їм, що я хочу продати його, і подивись, скільки вони тобі за нього запропонують”. Після відвідин ювелірного салону син сказав батьку: “Вони запропонували 150 доларів, тому що годинник дуже старий”. Тоді батько сказав: “Іди до ломбарду”. Сходивши у ломбард, син сказав: “Ломбард запропонував 10 доларів, тому що годинник виглядає дуже зношеними”. Батько попросив сина піти до музею і показати годинник там. Коли син повернувся з музею, він сказав батьку: “Куратор запропонував 500 000 доларів за цю дуже рідкісну річ, яку буде включено до їх дорогоцінної антикварної колекції”. На це батько відповів сину: “Я хотів, щоб ти знав – у правильному місці тебе оцінять правильно. Не знаходься у неправильному місці і не гнівайся, якщо тебе не цінують. Ті, хто знає твою цінність – берегтимуть і дорожитимуть тобою завжди. Не залишайся там, де тебе не цінують”. Джерело