На початку XX століття один шотландський фермер повертався додому й проходив повз болотисту місцину. Раптом він почув крики про порятунок. Фермер кинувся на допомогу й побачив хлопчика, якого засмоктувала грязюка. Він намагався виборсатися із трясовини, але кожний його рух лише пришвидшував загибель. Фермер швидко зрубав товстий сук, обережно наблизився й простягнув рятівну гілку потопаючому. Хлопчик вибрався на безпечне місце. Він тремтів, довго не міг вгамувати сльози, але найголовніше — його було врятовано! — Підемо до мене в будинок, — запропонував йому фермер. — Тобі потрібно заспокоїтися, висушитися й зігрітися. — Ні-ні, — хлопчик захитав головою, — мене тато чекає. Він дуже хвилюється. Із вдячністю подивившись в очі своєму рятівникові, хлопчик утік… На ранок фермер побачив, що до його будинку під’їхала багата карета, запряжена чистокровними скакунами. З карети вийшов розкішно одягнений джентльмен і запитав: — Це ви вчора врятували життя моєму синові? — Так, я, — відповів фермер. — Скільки я вам винен? — Не ображайте мене, пане. Ви мені нічого не винні, тому що я зробив так, як мала б зробити кожна нормальна людина. — Ні, я не можу залишити це просто так, тому що мій син мені дуже дорогий. Назвіть будь-яку суму, — наполягав відвідувач. — Я не хочу говорити на цю тему. До побачення. — Фермер повернувся, щоб піти. Та ось на ганок вискочив його синок. — Це ваш син? — запитав гість. — Так, — з гордістю відповів фермер, гладячи хлопчика по голові. — Давайте зробимо так. Я візьму вашого сина з собою до Лондона і сплачу за його навчання. Якщо він такий само шляхетний, як і його батько, то ані ви, ані я не пошкодуємо про це рішення. Минуло кілька років. Син фермера закінчив школу, потім — медичний університет, і незабаром його ім’я стало всесвітньовідоме як ім’я людини, яка відкрила пеніцилін. Його звали Олександр Флеммінг. Перед самісінькою війною до однієї з дорогих Лондонських клінік надійшов з важкою формою запалення легенів син того самого джентльмена. Як ви думаєте, що врятувало його життя цього разу? — Пеніцилін, відкритий Олександром Флеммінгом. Ім’я багатого джентльмена, який дав освіту Флеммінгу, було Рандольф Черчилль. А його сина звали Уінстон Черчилль, який згодом став прем’єр-міністром Великобританії. Уінстон Черчилль якось сказав: «Зроблене тобою, до тебе ж і повернеться». Джерело

Зібрав Бог усі створіння і вирішив кожному його вік відміряти. Першим покликав людину: «Ти, чоловіче — істота не велика, так що тобі 20 років життя даю». «Мало…» — подумав чоловік, але з Богом сперечатися не став і тихенько відійшов убік. А Бог тим часом покликав коня: “Тобі, коню, 40 років життя призначаю – ти створіння велике, тобі і жити довше. Але кінь заволав: “Помилуй, Боже! 40 років з ярмом на шиї ходити, за собою плуг та віз тягати, та ще й батогом отримувати! Мені і 20 вистачить… Віддай ті роки, що залишилися людині, їй потрібніше». Бог дав добро і покликав корову. На тій же підставі, що і коні, дав їй 40 років життя. Але корова відмовилася: «Боронь, Боже! 40 років за вим’я мене смикати будуть! Мені і 20 вистачить, а решту років віддай людині, їй вони потрібніші”. Погодився Бог. Покликав собаку: «Тобі, собака, 30 років призначаю!» А собака: «Господи, помилуй! Ну куди мені 30 років на ланцюзі сидіти, гавкати на кожного та кістка гризти… Давай мені 15, а інші людині віддай”. А Богу що? Віддав ще 15 років людині, покликав кота і запропонував йому 20 років життя. Але кіт подумав: як це 20 років мишатину істи, та й відмовився від 10 років життя — теж подарував їх людині. З тих пір так і живе людина … Спочатку 20 років свої проживає — турбот і горя не знає. Потім настають 20 років кінських: працює людина як кінь, тягне на собі віз — робота, дім, сім’я… Наступні 20 років — ті, що корова подарувала: «доять» людину діти, онуки… Хто на дачу, хто на машину… А потім по-собачому 15 років живе: вдома сидить, будинок сторожить, за онуками доглядає та на вулицю поглядає… А приходять котячі роки, тут вже як пощастить… Можуть, як кота по голові погладити, а можуть і під зад штовхнути ногою… Джерело