Чому люди зганяють злість на тих, хто їх любить

Чому люди зганяють злість на тих, хто їх любить

На вулиці молода жінка перечипилася і впала. Ніхто не помітив, як вона впала, а впала вона дуже боляче, як у дитинстві, стрімголов, колінами та руками. Каблук зачепився за щось. Навіть дивитись боляче.

Я спробувала вилізти з машини, ми на світлофорі стояли. Але до жінки вже підбіг її юнак. Він просто трохи пішов уперед, потім озирнувся і кинувся до неї. Став піднімати – вона така повна, важка, він досить тендітний, в окулярах. Такий типовий відмінник-«ботанік» на вигляд.

Інші люди йшли повз – ну, це нормально. Чого дивитися? Тим паче вже піднімають, усе гаразд. Усі мають свої справи. Усі поспішають на роботу чи ще кудись. Ось він її підняв насилу, став дивитись на коліна, присів, щось говорить тихенько, співчуває – як мама з трирічною дитиною. Хоча жінка за нього набагато більша. І так вона почала на нього кричати! Тож махати руками! Обличчя її спотворилося від гніву – весь біль і образу вона на нього вилила. А він нічого. Він тільки її оглядав, щось утішне говорив. А вона кричала і сварилася дуже просто. Тому що їй було боляче. Прикро. Я розумію.

Так люди влаштовані – кричать і зляться на того, хто піднімає. На близького, який кинувся, підбіг, простягнув руку, оглянув ударені місця, пошкодував, ліки приніс до лікарні, якщо треба, зателефонував і запитав, як почуваєшся, постарався допомогти…

На близьких і виливають біль, і зривають серце. А не на тих, хто йде собі повз, у своїх справах. Яким до нас немає справи – ну, це ж сторонні люди, перехожі. А на свого можна і закричати, і руками замахати, бо він поруч, отже, він і винен у наших бідах!

Але потім вони разом пішли. Ця повна молода жінка кульгала і спиралася на свого чоловіка в окулярах. А він її вів і обіймав. І щось втішне говорив на вухо. Він вибачив. Навіть не пробачив, зрозумів. Може, й не помітив. Він про неї більше турбувався. І обіймав її, як повну заплакану дитину. Це теж – про близьких. І про кохання.

© Анна Кир’янова

Джерело