Моніка Беллуччі взяла і стала старшою, не запитавши ні в кого дозволу…

Моніка Беллуччі взяла і стала старшою, не запитавши ні в кого дозволу, чим викликала бурю обурення у полум’яних борців зі старістю. Так як же вона сміє виставляти напоказ свої зморшки, коли ми щоденно, не покладаючи жодної частини тіла, з ними боремося! Неподобство ж! Вимагаємо терміново омолодити і припинити ображати почуття віруючих в вічну молодість! Я, звичайно, цих людей розумію. Самим фактом свого існування Моніка перекреслює весь сенс життя дамочок, що б’ються смертним боєм з наступаючими ознаками старіння. Вони б’ються – вона просто живе. Ось взяла нещодавно і винесла на подіум своє чудове тіло з усіма зморшками, носогубними складками і гусячими лапками, зайвими кілограмами і припухлістю під очима, з усім, що дала природа, не соромлячись і абсолютно не цікавлячись думкою адептів нескінченної молодості. І це чудово! Тому що хтось повинен нарешті розповісти світу, що старіти – зовсім не соромно! І хто, як не блискуча Моніка, може продемонструвати, що старіти можна красиво і з гідністю, не витрачаючи дорогоцінні роки життя на безглузду боротьбу з природою. Іда Антонян

Найчастіше виграє той, хто вірить серцю

Одна жінка в сорок років вийшла заміж за двадцятичотирирічного малознайомого юнака. З яким познайомилася на Близькому Сході. А потім в поїзді разом їхала. Необачний крок. А інша дівчина в двадцять років познайомилася з ревнивим епілептиком, який молодість провів на каторзі, азартним гравцем. Вдівцем з купою боргів. Старшим за неї на двадцять років. І вийшла за нього заміж. Теж необачний трохи крок. Тоді психологів не було. Може, й добре. Тому що обидві ці дами були щасливі в шлюбі і кохані чоловіками. А чоловіки дещо досягли в житті. Це я про Агату Крісті розповідаю і про дружину Достоєвського, Анну Сниткіну. Так що доля у всіх своя. І однією психологією не пояснити долю. І наш вибір не пояснити. Є любов і доля, вони приносять щастя або нещастя. Як в рулетці, в яку так любив грати Достоєвський. Розрахувати виграші і програші заздалегідь неможливо, якщо йдеться про долю. Але найчастіше виграє той, хто вірить серцю. © Анна Кир’янова

Не кінець життя: людина, яка не боїться завтрашнього дня

Чоловіку було 82 роки. Здавалося б, саме час сидіти на веранді своєї вілли пити к’янті і дивитися як сонце сідає в океанські хвилі. Красиво, що сказати… Тим більше, що гроші йому це дозволяли. Вони просто кричали: – Відпочинь, ти заслужив відпочинок!!! Але чоловік починав свій день з того, що сідав у машину і, заїхавши по дорозі в магазин для тварин, затарювався під зав’язку їжею для собак і кішок, їхав до притулків, які він розташував замість вілли на березі океану. Він разом з волонтерами цілий день займався тим, що знаходив і рятував викинутих нами тварин. До кінця дня він не відчував ні ніг, ні рук. Він падав і засинав ледь торкнувшись головою подушки. Ця людина не знає, що таке безсоння. Ця людина не знає, що таке неробство і нудьга. Йому немає коли замислюватися про сенс життя і чекати смерті. Він щодня сподівається на наступний день, тому що його чекають і надіються на його серце. Йому просто ніколи вмирати. Смерть стоїть осторонь і відвертається від нього, тому що їй не потрібні люди, які не бояться завтрашнього дня. А стільки людей і тварин молять її відійти в сторону, що вона не можна не поступитися. Ось вона й забула про нього, забула, бо кількість живих душ люблячих його просто неможливо порахувати. Цей чоловік молодий в свої 82 роки так само, як і тоді в свої двадцять п’ять, коли він ходив у військовій куртці, щоб зігрівати взимку цуценят і кошенят. Йому просто ніколи старіти, тому що його серце не постаріло і душа так само молода як і тоді. І навіщо йому вілла на березі океану? Адже там так самотньо і холодно осінніми вечорами. А він не один. Його багато. Його душа тепер в сотнях врятованих ним живих істот. І йому не страшно. Йому нема чого боятися. Він дивиться в завтрашній день і усміхається. Тому що завтра його знову чекає пекельна робота і багато, багато щастя. І цю людину звуть Ален Делон… Джерело

Життя мінливе. Сьогодні ти багач і правиш світом. А завтра — ти вже не багатій

Життя мінливе. Сьогодні ти багатій і правиш світом. А завтра — ти вже не багатій. І нічим не правиш, навіть власним розумом чи життям. Сьогодні ти бідний і в розпачі, а завтра щастя постукало у двері і ти став багатієм. Ну щодо завтра — це метафора. Іноді роки минають. Але доля мінлива. І немає сенсу порівнювати себе з тими, хто потопає в розкоші в чудовому готелі. Ніхто не знає, що станеться згодом. І бідні можуть сподіватись. А багаті теж можуть сподіватися. Ми всі сподіваємося, тільки це залишається людині. У 1923 році в готелі, в Чикаго, зустрілися 9 найбагатших і найвпливовіших людей у ​​світі. Чарльз Шваб, голова найбільшої сталеливарної компанії. Семуель Інсел, президент найбільшої у світі компанії комунальних послуг. Айвер Крюгер, «сірниковий король». Річард Вітні, президент нью-йоркської біржі. Леон Фрейзер, президент міжнародного банку. Артур Котн і Джесс Лівермор, два біржові королі. Артур Фолл, представник адміністрації президента. Говард Хопсон, король бензину. Через 25 років вони закінчили свої дні так: Чарльз Шваб помер жебракам, жив останні роки на те, що позичали. Альберт Фолл – відсидів у в’язниці і був відпущений вмирати вдома. Семуель Інсел помер розореним далеко від батьківщини. Джес Лівермор покінчив життя самогубством. Річард Вітні помер після визволення з в’язниці «Сінг-Сінг». Айвер Крюгер покінчив життя самогубством. Артур Котн помер розореним. Леон Фрейзер наклав на себе руки. Говард Хопсон збожеволів. От і все. Доля мінлива. Часи приходять та йдуть. Тож немає сенсу порівнювати себе з іншими; треба радіти кожному дню і дбати про власну долю. Бути надто багатим небезпечно. А бути надто бідним – важко. А ще важче втратити неймовірне багатство. Потрібно жити посередині. І відпочивати у тих готелях, які нам по кишені. Цього достатньо. © Ганна Кір’янова

Історія про дивну дівчинку, яка цілими днями стрибала на скакалці

Під час окупації усі навколо були дуже зайняті своїми справами. Їжі майже не було. Потрібно було щоразу десь її добувати. Цим займалися старі й малі. Дівчинка, з’ївши з ранку варену картоплину, йшла на міську площу зі скакалкою і цілий день там скакала. У неї в черевиках лежали послання для учасників Опору, отримані від брата. Вона діставала їх, роблячи вигляд, що поправляє шнурки. Іноді вона нічого не діставала, а просто стрибала. У такі дні вона точно знала, скільки машин з солдатами і куди проїхало. Або коли і куди поїхали машини з офіцерами. Її тато був нацистом, а вона – ні. Одного разу вона їхала на велосипеді передавати послання. І стала свідком арешту. Її теж намагалися зловити та арештувати, але маленька дівчтика втекла. Дівчинка переховувалася кілька днів у підвалі. Мама, знаючи, чим зайняті її діти, навіть не сміла піднімати шум і шукати їх. Під час війни вона кожен день говорила собі, що ненавидить згадувати ті дні в, яких були смачні шоколадки, щоб не зійти з розуму. Час пройшов, війна закінчилася… А дівчинка виросла та стала кінозіркою. І все своє життя вона рятувала інших дітей від голоду… Вона й досі відома у всьому світі… Неймовірна Одрі Хепберн. Автор невідомий Джерело

Що ви про себе насправді думаєте – так і складеться у результаті ваше життя

Що ви про себе насправді думаєте – так і складеться у результаті ваше життя. Це запорука щастя або нещастя – те, що людина про себе насправді думає. У потаємній, прихованій від інших глибині своєї душі. Істинна думка про себе – вона дуже глибоко у підсвідомості. А думає людина про себе зазвичай те, що в дитинстві про неї говорили дорослі, від яких вона залежала. Найближчі дорослі: батьки, дідусі, бабусі, вчителі, вихователі – близькі дорослі. Дитина до семи років вірить усьому, що кажуть дорослі. Так уже діти влаштовані,вчені це знають. Акторка Ава Гарднер була така гарна, що погляд не відвести. Вона була сама довершеність. Бракує слів, аби описати її неймовірну красу. Та й акторкою вона була чудовою – зіграла у багатьох фільмах. Хоча з її вродою можна було просто стояти та мовчати – нехай милуються, як на статуї Праксителя. Проте вона грала. І заміж виходила – але завжди невдало. А потім почала попивати і старіти. Та одного разу сказала на зйомках фільму: мовляв, я нічого не можу. У мене просто немає таланту. Вдячна вам за зусилля. Але я справді нічого не можу. Це настільки дивно звучало з вуст неймовірної красуні та обдарованої акторки, багатої та знаменитої. Але так вона думала про себе. Такої думки про себе була. Це їй мама у дитинстві пояснила все про неї. І що хисту немає, і що зусилля марні, і що чоловіки – жахливі істоти, і що треба бути вдячною навіть за краплину уваги до своєї нікчемної особи. І вона повірила. Нікому було її переконати. Усі вважали, що акторка чудово живе та носить невидиму корону. Та це не корона була, а вінок із отруйних колючок, який їй мати вдягла на голову в дитинстві. Якої ми насправді думки про себе? Ось так врешті-решт складеться наше життя. Щасливо або нещасливо. З кожним трапляється те, що відповідає його думці про себе. У результаті завжди виходить так. І слід намагатися добре про себе думати – байдуже, що в дитинстві говорила не надто щаслива або не дуже нормальна мама. Головне – те, що ми про себе думаємо. А вже потім те, що думають про нас інші. Може, вони просто читають наші думки? © Ганна Кір’янова

“У Бога немає інших рук, окрім наших”: мотиваційна стаття, яку варто прочитати кожному!

Едіт Піаф стала знаменитою ось так: вона стояла на розі вулиці і співала пісні. Повз неї проходив імпресаріо. Заслухався. І запропонував їй контракт на виступи. Так почався її шлях до слави та багатства. А якби вона стояла на розі вулиці і скаржилася на своє життя – їй би подавали милостиню іноді – дрібні монетки. І робили б непристойні пропозиції. Навіть імпресаріо. Так минуло б її життя. А якби вона стояла на розі вулиці і усіх критикувала, її б просто відлупцювали клошари і апаші. Чи як там називали французьких хуліганів. І недовго б вона там простояла. Ось три стратегії життя. Вона вибрала правильну. Стояла і робила те, що вміла добре. І те, що подобалося людям. І це принесло плоди. Це все, що потрібно знати про стратегії життя. Якщо потрапили у складну ситуацію, опинилися на вулиці, якщо вже вийшли в люди – краще застосувати перший спосіб. Гарантій немає. Але два інших способи результат гарантують – саме такий, як написано. А співати чи робити те, що вмієте – це правильно…” © Ганна Кір’янова

“Шлюби укладаються на небесах”: історія кохання Мозеса Мендельсона

Весільний марш Мендельсона чули всі хоч раз у житті. Але не всі знають, що у 1826 році Фелікс Мендельсон (на той час йому було сімнадцять років) написав цей марш як музичний супровід до комедії Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі». Але не про це. Це так, до речі. Майбутній композитор Фелікс Мендельсон народився у родині банкіра Авраама Мендельсона. Дідом композитора був знаменитий єврейський філософ Мозес (Мойсей) Мендельсон. Мозес Мендельсон красою не вирізнявся. Він був малий на зріст, та ще й горбун. Якось у будинку гамбурзького купця він побачив його красуню дочку Фрумтьє і закохався в неї з першого погляду. Але дівчина й дивитися не хотіла на такого виродка. Перед від’їздом Мозес, набравшись хоробрості, піднявся до неї в кімнату, щоб востаннє поговорити з нею. Дівчина була ангельськи гарною, але те, що вона жодного разу не глянула на нього, поранило Мозеса в саме серце. Він довго не наважувався почати розмову, але зрештою таки запитав: — Ти віриш, що шлюби укладаються на небесах? — Вірю, — відповіла Фрумтьє, як і раніше, дивлячись у підлогу. – А ти? – Я теж. А знаєш, там, на небесах, щоразу, коли народжується хлопчик, Господь вирішує, з ким він одружиться. Ось і мені, коли я народився, Він вказав мою майбутню наречену і додав: «Твоя дружина буде горбатою». І тут я закричав: «Господи, помилуй! Як важко жити на світі жінці-горбунці! Краще дай мені горб, а дружина моя нехай буде красунею!» Фрумтьє зазирнула йому в очі, і якийсь спогад ворухнувся в її серці. Вона подала Мендельсону руку і стала йому вірною та люблячою дружиною. (Марк Віктор Хансен, “Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія”)

Повчальна історія про чистоту дитячого серця. Прочитайте, вона того варта!

В одній московській школі перестав ходити на заняття хлопчик, якого просто називали Льова. Тиждень не ходить, два… Телефону в нього не було, і однокласники, за порадою вчительки, вирішили сходити до Льови додому. Двері відчинила Льовина мама. Обличчя в неї було дуже сумне. Хлопці привіталися і боязко запитали: – Чому Льова не ходить в школу? Мама сумно відповіла: – Він більше не буде вчитися з вами. Йому зробили операцію. Невдало. Льова осліп і сам ходити не може… Хлопці помовчали, переглянулися, і тут хтось із них запропонував: – А ми його по черзі в школу водити будемо. – І додому проводжати. – І уроки допоможемо робити, – перебиваючи один одного, защебетали однокласники. У мами на очі навернулися сльози. Вона провела друзів в кімнату. Трохи згодом, обмацуючи шлях рукою, до них вийшов Льова з пов’язкою на очах. Хлопці завмерли. Тільки тепер вони по-справжньому зрозуміли, яке нещастя сталося з їхнім другом. Льова ледь промовив: – Привіт. І тут з усіх боків посипалося: – Я завтра зайду за тобою і проведу в школу. – А я розповім, що ми проходили з алгебри. – А я з історії. Льова не знав, кого слухати, і тільки розгублено кивав головою. По обличчю мами градом котилися сльози. Після відходу хлопці склали план – хто коли заходить, хто які предмети пояснює, хто гулятиме з Льовою і водитиие його в школу. У школі хлопчик, який сидів з Льовою за однією партою, тихенько розповідав йому під час уроку те, що вчитель пише на дошці. А як завмирав клас, коли Льова відповідав! Як всі раділи його п’ятіркам, навіть більше, ніж своїм! Навчався Льова прекрасно. Краще вчитися став і весь клас. Для того, щоб пояснити урок другу, який потрапив у біду, потрібно самому його знати. І хлопці старалися. Мало того, взимку вони стали водити Льову на каток. Хлопчик дуже любив класичну музику, і однокласники ходили з ним на симфонічні концерти… Школу Льова закінчив із золотою медаллю, потім вступив до інституту. І там знайшлися друзі, які стали його очима. Після інституту Льова продовжував вчитися і, врешті-решт, став всесвітньо відомим математиком, академіком Понтрягіном. Не злічити людей, які прозріли для добра. Довідка:Понтрягін Лев Семенович – радянський математик, один з найвизначніших математиків XX століття. Автор – Борис Ганаго, “Дітям про віру” Джерело

Історія талановитого хірурга, який в Антарктиді змушений був прооперувати себе сам

Історія талановитого хірурга, який в Антарктиді змушений був прооперувати себе сам. Ця історія сталася в 1961 році в Антарктиді. 27-річний доктор Леонід Рогозов брав участь в антарктичній експедиції. 29 квітня Леонід захворів. Як досвідчений хірург, він визначив, що у нього гострий апендицит. Але так як він був єдиним лікарем на станції, а погода була нельотна, він вирішив робити операцію сам. За допомогою метеоролога, який подавав інструменти та водія, який тримав дзеркало і спрямовував світло від настільної лампи, лікар зробив собі місцеву анестезію і почав операцію, яка тривала близько двох годин і переривалася на час, коли він втрачав свідомість. «Я не дозволяв собі думати ні про що, крім справи… Мої бідні асистенти! В останню хвилину я подивився на них: вони стояли в білих халатах і самі були біліше білого. Я теж був переляканий. Але потім я взяв голку з новокаїном і зробив собі першу ін’єкцію. Якимось чином я автоматично перейшов до режиму оперування, і з цього моменту я не помічав нічого іншого». До півночі операція, що тривала 1 годину 45 хвилин, була завершена. Через п’ять днів температура нормалізувалася, ще через два дні були зняті шви. Леонід Рогозов став відомий всьому світу. Операція, виконана їм на собі, увійшла в десятку подібних актів героїзму. Джерело

На що здатна жінка заради дитини? Історія, яка вразить кожного!

В однієї жінки двоє дітей і чоловік померли, а потім і старший захворів на туберкульоз – у двадцяті роки минулого століття це було. Лікування коштувало дуже дорого. Та якби й дешево – ця двадцятитрирічна ескімоска грошей взагалі не мала. Ні гроша. І тут шалене везіння сталося, – їй запропонували п’ятдесят доларів на місяць. Це величезна сума. На ці гроші можна врятувати сина. Можна купити йому їжу та ліки. Потрібно тільки поїхати в експедицію на острів Врангеля, острів Білих ведмедів; це Арктика. І трохи попрацювати на чотирьох відважних чоловіків. Старшому відважному було 28, молодшому – 19. Треба прибрати, випрати, приготувати, – так їй пояснили. Експедицію організував ще один відважний полярник Стефансон. Він вирішив заявити права на острів Врангеля, який був російським, але в Росії йшла Громадянська війна і невідомо, кому острів дістанеться. Тому Стефанссон відправив туди цих чотирьох юнаків та ескімоську жінку, на кшталт прислуги. Він хотів більше ескімосів відправити, але вони відмінно зрозуміли перспективи. Ніхто при здоровому глузді не хотів вирушати на острів Білих ведмедів. А Ада Блекджек погодилася: п’ятдесят доларів на місяць! А потім можна вилікувати сина, розумієте? Ось вона й погодилась. Ця енергійна експедиція дісталася пункту призначення. А потім не прийшов корабель із запасами: його застряг у льодах. І цих людей кинули серед снігів і білих ведмедів. Один тяжко захворів, а троє вирішили йти по допомогу – на що вони сподівалися, незрозуміло. Усі троє загинули. Пекло залишили з тяжкохворим, – і пішли. Це була повна безнадія, бо ескімоська жінка Ада не вміла навіть стріляти. І полювати не вміла. Взагалі нічого не вміла з того, що вміли ескімоси. Справа в тому, що вона мала шляхетне виховання – вона навчалася в місіонерській школі: прати, гладити та співати гімни. І вишивати хрестиком. Якщо врахувати, що ескімоси носили одяг зі шкур, це досить марна освіта. Але Ада всьому навчилася. Вона навчилася стріляти, хоч спочатку смертельно боялася рушниці. Навчилася ставити пастки та ловити песців для їжі. Навчилася тікати від білих ведмедів, котрі нападали. Навчилася добувати паливо для обігріву житла. І вона віддано доглядала за важкохворим. Він уже не міг ковтати м’ясо, і Ада повзала по скелях і збирала яйця птахів… Вона прибирала за вмираючим, міняла йому білизну, годувала з ложечки… А він лаяв ескімоську жінку і сварив. І казав, що вона погано його доглядає. Його можна зрозуміти – він помирав у розквіті юності на страшному арктичному острові, от і сварив єдиного свого рятівника – так часто буває. Він помер. А Ада вижила. Вона два роки прожила на страшному арктичному острові – і вижила. У щоденнику вона писала, що виживе заради сина, – вона вміла писати. І її знайшли врешті-решт, вразившись живучістю цієї ескімоски. Потім, щоправда, звинуватили, що вона вижила. Це похвально, звісно. Але чому помер молодий білий чоловік? Напевно, вона недостатньо добре його доглядала! Аді ця критика була байдужа – вона прагнула тільки швидше обійняти сина і почати його лікування. І гроші отримати вона прагнула. З грошима її обдурили, недоплатили за час простою. Вона ж не вела жодних досліджень та обслуговувала не чотирьох учасників експедиції, а лише одного. І то погано, – він же помер. Останні п’ять місяців вона обслуговувала лише себе, вірно? Тож давайте поділимо і віднімемо! Така ось арифметика. Але сина вона обійняла. І деякі гроші отримала. І вилікувала свою дитину, ось так. Вона вижила за таких умов, що неможливо навіть уявити. Але вижила і навчилася: боротися, захищатися, полювати, добувати їжу, тікати від білих ведмедів… Жінка здатна на все заради порятунку дитини. Жінка взагалі здатна на все, якщо їй треба вижити. Особливо – якщо треба вижити для когось, кого вона любить. ©Анна Кір’янова

Якщо ви щось створюєте і щось змінюєте на краще – вас негайно почнуть засуджувати

Щоб вам перестали заздрити і говорити про вас гидоти, треба дотримуватися правила “БХБ” – так психолог сказав одному відомому актору, який був змучений наклепом та переслідуваннями. Переживав і хотів, щоби його всі любили. Усім хотів подобатися! Актор зацікавився та приготувався записувати: чарівне правило! Психолог продиктував: “Треба бути Бідним, Хворим та Бездарним”. У всіх інших випадках доведеться стикатися з недоброзичливістю та заздрістю. Винятків немає. Лають навіть Мати Терезу. Про Ганді гидоти пишуть. Заздрять Ніку Вуйчичу, без рук та без ніг. Якщо ви щось створюєте і щось змінюєте на краще – вас негайно почнуть обговорювати та засуджувати. Тому що ви знижує самооцінку тих, хто нічого створити не може. Або – не хоче працювати. І ваші досягнення та добрі справи просто спокою не дають цим людям; їм фізично погано, як зауважив антрополог Леві-Стросс. Кулаки стискаються, щелепи стискаються і тиск скаче. Як це так? Ви змогли схуднути та зайнятися спортом. Виходить, ви кращі, а вони гірші? Ви написали картину чи вірш – як ви посміли? Ви кращі, а вони – гірші? Створили сім’ю, гроші заробили, кар’єру почали робити – це нестерпно, як удар по носі. Як принизливий потиличник. Так ці люди сприймають чужий успіх і навіть просто – творчу діяльність. А ось обіллють вас брудом, скривдять, принизять – і їм значно легше. Фізично легше.Так що найпростіше дотримуватися правила “БХБ” – вони вам ще печиво дадуть і відчують себе добре на вашому фоні. Але я не раджу це правило дотримувати – яке нам діло до самопочуття заздрісників? Так що треба вибирати: або дотримуватися правила і всім подобатися. І отримувати дитячі квадратні печива. Або змінювати себе і життя на краще. І щодня досягати невеликого успіху. І радувати нормальних людей-творців – спілкуватися та дружити варто саме з ними. З тими, хто радіє нашому успіху. ©Анна Кір’янова

Ось що здатна зробити віра в свого чоловіка! Історія, яка знайде відгук у кожному серці

Гaбріель Гарсіа Маркес зустрів свою майбутню дружину на танцполі, коли їй було 13 років, і відразу ж запропонував вийти за нього заміж.«Я тільки зараз зрозумів, що всі вірші, які я написав, були присвячені вам. Будьте моєю дружиною!» – сказав юний Габріель на танцмайданчику дівчинці Мерседес. “Я згодна. Тільки, якщо дозволите, я спочатку закінчу школу »- з усією серйозністю відповіла дівчинка. Весілля відбулося лише через 13 років. «Ми не були заручені, ми просто терпляче і без томління чекали того, що нам призначене», – згадував Маркес. Мерседес була поруч з Габі під час його роботи над романом «Сто років самотності», забезпечувала сім’ю і не переставала вірити, що її чоловік – геній. Через півтора року роман був написаний, але у Маркеса не було грошей навіть на те, щоб відправити його до редакції. Тоді Мерседес продала останнє, що у неї залишилося, – фен і міксер. Зовсім скоро роман її чоловіка приніс величезні гонорари, світове визнання і Нобелівську пpемію.

“Поки людина не здається, вона сильніша своєї долі…”

Під час жорстокого дослідження в Гарварді в 1950-х роках доктор Курт Ріхтер помістив щурів в басейн з водою, щоб перевірити, як довго вони можуть плавати по воді. В середньому вони здаються і тонуть через 15 хвилин. Але прямо перед тим, як вони здавалися через виснаження, дослідники діставали їх, сушили, давали їм відпочити протягом декількох хвилин – і повертали їх для другого раунду. У другій спробі – як ви думаєте, як довго вони протрималися? Ще 15 хвилин? 10 хвилин? 5 хвилин? Ні! 60 годин! Це не помилка. Вірно! 60 годин плавання. Був зроблений висновок, що, оскільки щури ВІРИЛИ, що вони в кінцевому підсумку будуть врятовані, вони могли тримати свої тіла на воді довше того, що раніше вважали неможливим. Я залишу вас з цією думкою: Якщо надія може змусити змучених щурів так довго плавати, що може зробити для вас віра в себе і свої здібності? Поки людина не здається, вона сильніша своєї долі … Еріх Марія Ремарк

Не чекайте кращих часів – найкращий час може бути тільки один. Він називається “сьогодні”!

Марк Катон, римський сенатор, вивчив грецьку мову у 80 років. Сократ тільки у віці 70 років навчився грати на багатьох музичних інструментах і встиг опанувати це мистецтво досконало. Мікеланджело створив свої найвизначніші полотна у віці 80 років. У 80 років Гете закінчив свого «Фауста». Німецький історик Леопольд Ранке свою «Світову історію» закінчив в 91 рік. Ісаак Ньютон ще в 85 років був зайнятий невтомною діяльністю. Лев Толстой в 82 роки порався з косою на полі так, що за ним не могли встигнути молоді косарі. Сивобородий автор «Війни і миру» в ці поважні літа катався на ковзанах, їздив на велосипеді, скакав на коні і присідав пістолетиком (на одній нозі) понад 40 разів! Американський громадянин, композитор і диригент Ігор Стравінський творив до 88 років. Поет Беранже працював до 77 років. Лев Толстой – до 82, Віктор Гюго – до 83; академік Іван Павлов – до 87, давньогрецький драматург Софокл – до 90 років. Філософи Діоген і Демокріт, художники Тіціан і Мікеланджело проявляли творчу активність, перейшовши кордон вісімдесятиріччя; Бернард Шоу творив до 94 років … До речі, не так давно американські вчені, спільно зі своїми європейськими колегами, оприлюднили сенсаційне відкриття: виявляється, людський мозок розвивається не до 25-30 років, як вважалося раніше, а до 50 років. Більш того, якщо людина продовжує займатися активною розумовою діяльністю, то старіння мозку майже не відбувається! До чого все це? Тільки до одного: немає такої хвороби «старість», а є тільки невірні психологічні установки. «Не вірте всьому, що чуєте, – навіть якщо це лунає у вашій власній голові», – радить відомий психіатр Деніел Еймен. Всі найбільші бар’єри і перешкоди у нашому житті знаходяться всередині нас. Зламайте їх! Наша душа, наші внутрішні сили не мають віку. Поки ми живі, у нас все ще залишається шанс піднятися вище – взяти хоча б ще одну висоту на шляху нашого духовного сходження. Не чекайте кращих часів – найкращий час може бути тільки один. Він називається “СЬОГОДНІ!” … Джерело

Що змінюється в житті, якщо ходити з покритою головою

У важкий період життя, в період тривоги, занепаду сил хустка допомагає. Покрита голова змінює внутрішній стан. Робить розважливішими і спокійнішими. Змінюються думки, а потім і вчинки … Покривати голову – стара традиція. Це своєрідний захист від усього лихого. І не тільки. Психолог Ганна Кир’янова описує свій досвід і відчуття після того, як деякий час ходила з покритою головою. Це змінює внутрішній стан, а за цими змінами приходять і зовнішні … За старих часів люди ходили з покритою головою: в шапках чоловіки. В хустках – жінки. Це була необхідна частина одягу – головний убір. Залишимо осторонь релігійні приписи. Але покрита голова була символом небесного захисту. Тебе покривають крила ангела, твою свідомість захищено від поганого, твої думки заховані від сторонніх. Ти укритий, покритий і захищений. Хустка і шапка символізували краще в людині, його над-Я, як сказали б психоаналітики. Багате волосся, укладене в вишукану пишну зачіску, прикрашене квітами і коштовностями або перуку – це теж покрив, подоба головного убору. Не у всіх є можливість таку зачіску спорудити, для неї потрібні густе і пишне волосся. Але як впливає постійне носіння хустки, наприклад? Ось на своєму досвіді скажу. В силу багатьох причин протягом місяця я носила хусточку. По-перше, багато часу довелося проводити під жарким сонцем. По-друге, я зустрічалася з релігійними людьми, при спілкуванні з якими необхідно проявляти повагу навіть у одязі. Не вони цього вимагають, а внутрішній етикет. По-третє, вивчення методів народного цілительства і спілкування з людьми похилого віку теж вимагає певного одягу. По-четверте, мені подобається хустка. Я комфортно себе почуваю в ній. Знаєте, безумовно з’явилося більше енергії. Більше сил. Більше зосередженості і душевного спокою. Покращився сон. Відбувалося більше чудесних подій. Маленьких чудес. Вірніше, мені легше було їх помічати. Фінансові справи впорядкувалися, хоча це від мене ніби й не залежало. Відчуття захисту і приналежності посилилося. Немов хтось тримає долоню на голові … Легше зосередитися і подумки працювати. Обмірковувати план дій, теми статей і вебінарів. Прийшло багато нових ідей, які раніше вислизали від моєї уваги. Це не такі вже явні зміни. Але я давно знаю: у важкий період життя, в період тривоги, занепаду сил хустка допомагає. Косиночка, красива шапочка, хустка – будь-який спокійний і непомітний головний убір світлих тонів. Краще білий. Білий дарує умиротворення і спокій душі. Це виключно суб’єктивні відчуття. Але в складний період життя можна спробувати повторити цей нешкідливий експеримент. І прислухатися до своїх відчуттів – може, це саме те, що вам було потрібно? Почуття захисту та належності, за яким тужить душа? Вкрита голова змінює внутрішній стан. Робить розважливішим і спокійнішим. Змінюються думки, а потім і вчинки … Автор: Ганна Кир’янова Джерело

Єдина людина, яка ніколи не помиляється – це та, яка нічого не робить…

Одного разу Альберт Ейнштейн написав на дошці: 9 x 1 = 99 x 2 = 189 x 3 = 279 x 4 = 369 x 5 = 459 x 6 = 549 x 7 = 639 x 8 = 729 x 9 = 819 x 10 = 91 Раптово в залі почався хаос, тому що Ейнштейн допустив помилку. Правильна відповідь 9 × 10 = 90 І всі учні висміювали його. А. Ейнштейн почекав, поки всі замовкнуть і сказав: “Не дивлячись на те, що я правильно проаналізував дев’ять питань, мене ніхто не привітав. Але коли я допустив одну помилку, всі почали сміятися. Це означає, що навіть якщо людина дуже успішна, суспільство помітить його найменшу помилку. І їм це сподобається. Тому не дозволяйте критиці зруйнувати ваші мрії. Єдина людина, яка ніколи не помиляється – це та, яка нічого не робить.“ Автор невідомий

«Нестерпні» матері виховують успішних доньок

Все дитинство вони тримали нас в строгості. Не спускали з нас очей і, як нам здається, буквально «душили» контролем. Думка, що матерям потрібно подякувати за таке виховання, здається абсурдною, а тим часом саме так і варто вчинити. Вони хочуть знати, чим ми займаємося, чим цікавимося, куди ходимо і з ким спілкуємося. Вони твердять, що потрібно добре вчитися, бути слухняними і зразковими. У 8 років це не бентежить, але в 15 починає втомлювати. Можливо, в підлітковому віці ви сприймали маму як ворога. Злилися на неї за лайку, за те, що вона не відпускала гуляти, змушувала мити посуд і виносити сміття. Або вважали занадто суворою за те, що вона прагнула все контролювати, і заздрили друзям, у яких були «кльові» батьки … Якщо після чергової сварки ви знову чули: «Ти мені потім ще спасибі скажеш!», приготуйтеся дивуватися – мати мала рацію. До такого висновку прийшли британські вчені з Університету Ессекса. В рамках дослідження вони з’ясували, що дівчатка, яких виховували «нестерпні» матері, більш успішні в житті. За що потрібно подякувати мамі Вчені порівняли отриману дітьми освіту і те, чого вони досягли в житті. З’ясувалося, що діти суворих матерів вступали в кращі університети та отримували більш високі зарплати в порівнянні з тими, кому в дитинстві все дозволяли. Дівчата, яких в дитинстві суворо виховували, рідко були безробітними. Крім того, вони рідше народжують дітей і заводять сім’ї в занадто юному віці. Матері, які самі старанно вчилися, частіше інвестують в освіту дітей. Одне з їхніх головних завдань – вселити дитині бажання вступити до інституту. І вони розуміють, заради чого це робиться. До того ж відносно суворе виховання вчить дитину не повторювати помилок, зроблених батьками, правильно оцінювати наслідки вжитих заходів і бути відповідальною за свої рішення, слова і вчинки. Впізнали в описі себе і маму? Саме час сказати їй спасибі за те, чого вона вас навчила. Ви домоглися багато чого в тому числі й завдяки випадкам, коли мати «пов’язувала вас по руках і ногах», забороняючи йти на дискотеки або гуляти допізна. Її строгість дратуюча принциповість в деяких ситуаціях зробили з вас сильну, незалежну і впевнену в собі жінку. Щеплені цінності, що здавалися в дитинстві суворими та старомодними, можуть досі допомагати вам, хоча ви й не завжди це усвідомлюєте. Тому постарайтеся не критикувати матір за те, що вона, як вам здається, робила щось не так. Так, вам було непросто, і це варто визнати. Однак у цієї «медалі» є і друга сторона: потурання точно не зробило б вас такою сильною людиною, якою ви стали. Джерело

У разі пожежі, кого потрібно рятувати: дружину чи дитину? Відповідь приголомшує!

Сократ, великий філософ і багатодітний тато, як ви пам’ятаєте, обожнював вийти на площу і поставити складне питання своїм сучасникам. Одне з таких питань я спробувала винести на загальне обговорення в наші дні. Ось, що з цього вийшло. Був звичайний осінній вечір. Домочадці розбрелися по своїх кімнатах. Я читала Сократа. Одне питання мене приголомшило. Він питав: «Якщо буде пожежа, і можна врятувати лише когось одного, кого врятуєш дружину або одну дитину?». Всі чоловіки відповіли: «Дитину, звичайно». Сократ сказав: «А я врятую свою молоду дружину. Ми погорюємо разом, і вона народить мені ще дітей. А якщо спасу дитину, то горе буде і мені, і йому. Вона своїм виглядом буде завжди нагадувати мені про трагедію. А сама дитина втратить і братів-сестер, і маму, а потім обзаведеться мачухою, яка не зможе її любити як любила мама». Звичайно суперечки не вщухали довго. Мені стало цікаво, що відповість мій чоловік. Запитала, не відриваючись від читання, він відповів: «Дитину. Всі врятують дитину. Вона беззахисна і… ну, не знаю, буду рятувати всіх, але якщо одного, то дитину». Я йому розповіла про Сократа. Він відклав газету. Весь вечір ми обговорювали це питання. Воно виявилося нереально складним. Вранці обидва вирушили на роботу, діти в школу і дитсадок. День у мене був насичений, про Сократа я не згадувала. Нагадав чоловік, увечері: «Я думав мене на роботі вб’ють сьогодні. У перерві, за обідом завів розмову про Сократа, поставив його питання колегам. Відповіді були очевидними. Я сказав, що ввечері і сам так відповів, але з ранку поміняв свою думку, Сократ переконав своїми доводами» (для мене це стало одкровенням). За словами чоловіка всі перестали їсти. Почали кричати і доводити, дзвонили друзям і народ підходив з інших відділів. Нарешті, покликали жінок з бухгалтерії, і ті теж, в один голос, стали говорити: «З глузду з’їхав? Дружину поміняти можна на іншу. Дитина – твоя кров!». Порятунок прийшов у вигляді начальника. Той виявив відсутність всіх працівників на місцях в робочий час, примчав на голоси і розігнав несанкціонований мітинг. Чоловік повернувся до роботи і виявив пенсіонера, свого товариша по службі, на робочому місці. Той в диспуті не брав участі, обід пропустив в силу свого трудоголізму, та й тугий був на вухо стариган, не особливо на роботі з ким спілкувався. «Чого всі кричали то? Премію скасували чи що?», – присів перепочити ветеран. «Так, ні, тут філософський диспут виник…», – чоловік і йому поставив запитання. А дідок був сім’янин, до речі: з дружиною сорок років разом, три сина, кожному будинок будував своїми руками, п’ять онуків, всі люблять його, в гості ходять. Старий задумався: «І що, всі сказали дитину виберуть, рятуючи? А я б бабку свою вибрав! Діти, вони – гості в родині, виростають і розлітаються з гнізда. Так, люблять мене, і я їх, ходять в гості. Так, тільки кожен – відірваний шмат. А з жінкою своєю я і вмирати буду». Мудрість цього старого потрясла. Подумалося, може тому у нас стільки розлучень, що не цінуємо ми сім’ю правильно. Може, головне не наші діти і заради них все? Може, всі будуть щасливі, лише коли батьки цінуватимуть один одного понад усе? Ліна Романова Джерело

Історія, яка вчить цінувати речі не за те, скільки вони коштують, а за те, скільки вони значать для вас

Одного разу пізно ввечері влітку 1970 я перекинувся на бік і запитав дівчину, що лежала поруч зі мною, чи хоче вона вийти заміж. – Ми поговоримо про це вранці, – сказала вона. – Зараз мені треба поспати. Вранці вона сказала, що одруження – це не дуже гарна ідея, а насправді, навіть дуже погана, але вона все одно згодна. Вона була права: це була погана ідея. Молода жінка Табіта Спрюс ще не закінчила навчання. Я випустився, але не міг влаштуватися вчителем. Я працював в промисловій пральні, отримуючи зарплату, що трохи перевищувала прожитковий мінімум. У нас був кредит на навчання, ніяких заощаджень і ніяких пільг. У мене було дві пари нижньої білизни, дві пари джинсів, пара туфель, і проблеми з випивкою. Ми пам’ятали про це, призначаючи дату: 2 cічня 1971 року. Тієї осені ми сіли в автобус, що йде зі Старого Міста, де жила Таббі, до Бангора, де знаходився відомий ювелірний магазин Дейз. Ми попросили показати найдешевший комплект з двох обручок, який був у продажу. З чудовою професійною усмішкою, в якій не було ні краплі поблажливості, продавець показав нам пару тонких золотих смужок за 15 доларів. Я дістав гаманець, який тоді пристібав байкерським ланцюжком до джинсів, і заплатив за них. В автобусі по дорозі додому я сказав: «Готовий посперечатися, вони залишать зелений слід на наших пальцях». Таббі, завжди гостра на язик, відповіла: «Сподіваюся, ми проносимо їх досить довго, щоб дізнатися про це». Десять тижнів потому або близько того, ми надягли ці обручки один одному на пальці. Костюм, який я одягнув, був занадто великий для мене – я взяв його в борг у майбутнього шурина, – а моєю краваткою пишався б сам Джеррі Гарсія. Моя новоспечена дружина була одягнена в блакитний брючний костюм, що кілька місяців до цього служив вбранням подружки нареченої на весіллі її подруги. Вона була чудова і налякана до смерті. Ми поїхали на весільний прийом (бутерброди з тунцем і содова) на моїй машині, старіючому Б’юїку з дихаючої на ладан коробкою передач. Я весь час чіпав великим пальцем обручку на безіменному пальці лівої руки. Кілька років по тому – три? п’ять? – коли Таббі мила посуд, її обручка зісковзнула з пальця і ​​впала в зливний отвір. Я вирвав зливну заглушку, намагаючись знайти її, але в темряві знайшов лише шпильку. Обручка зникла. Тоді я вже міг купити замість неї нову, більш витончену, але вона все одно заливалася гіркими сльозами через втрату першої справжньої обручки. Вона не варта була й восьми доларів – вона була безцінна. Життя добре обійшлося зі мною в питанні кар’єри. Я написав бестселери і заробив мільйони доларів. Але я жодного разу не знімав цю дешеву обручку з лівої руки з того самого дня, як моя дружина з тремтячими губами і руками і блискучими очима наділа її. Знаю, знаю, схоже на пісню в стилі кантрі. Але в житті так часто і буває. Обручка служить нагадуванням, як ми жили тоді: крихітна трикімнатна квартира, погано працююча плита і холодильник, скрипучі мостини, будинок із зимовою осадкою, вуличний шум по ночах і плакат над раковиною з написом: ДРУЖЕ МІЙ, У НАС ЗОВСІМ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ СИЛ. Обручка змушує замислюватися про майбутнє, пам’ятати, що у нас було (майже нічого) і якими ми були (до біса хорошими людьми). Не дає забути, що ціна речі і її цінність – не обов’язково одне і те ж. Минуло вже 42 роки, а зеленого сліду все ще немає. Стівен Кінг

Хороша історія про те, що зроблене добро неодмінно повертається!

Жила в Нью-Орлеані єврейська сім’я Карнофскі, яка іммігрувала з Литви в США. Ця родина пошкодувала 7-річного хлопчика і привела його в свій будинок. Спочатку йому була дана дрібна робота по дому, щоб хлопчик не відчував себе жебраком, а у Карнофскі була можливість нагодувати цю голодну дитину. Там хлопчик залишився і ночував в цьому єврейському сімейному будинку, де вперше в житті до нього ставилися з добротою і ніжністю. У хлопчика була до цього складна сім’я. Його батько покинув їх, а його мати-підліток часто була змушена вдаватися до проституції, щоб звести кінці з кінцями. Хлопчик був фактично під опікою бабусі. Сім’я Карнофскі стала його другою домівкою. Коли він лягав спати, місіс Карнофскі співала йому колискову, яку він співав разом з нею. Пізніше він навчився співати і грати кілька єврейських пісень. Згодом цей хлопчик став прийомним сином цієї родини. Хлопчик ріс талановитою дитиною схильною до музики. Карнофскі дали йому грошей на покупку його першого музичного інструменту, як це було прийнято в єврейських сім’ях. Вони щиро захоплювалися його музичним талантом. Пізніше, коли він став професійним музикантом і композитором, то використовував ці єврейські мелодії в таких композиціях, як «Лікарня Святого Якова» і «Let my people go». Маленький хлопчик виріс і написав книгу, де розповів і про цю єврейську родину, яка усиновила його в 1907 році. У ній він написав, що Карнофскі ставилися до нього, як до своєї власної дитини і його дитинство було наповнене любов’ю. На згадку про цю сім’ю і до кінця свого життя він носив зірку Давида і говорив, що в цій сім’ї він навчився «жити повноцінним життям і рішучістю». Цього маленького хлопчика звали Луїс Армстронг. Найбільший джазмен своїм прикладом довів правильність принципу “Роби добро і воно до тебе повернеться”. За словами самого Армстронга тепло і любов, отримані ним в сім’ї Карнофскі, зробили його вдячною людиною, який сам дарував любов і добро людям і допомогли розкритися, як музиканту. Так що не забувайте робити добрі справи. Автор невідомий

Чим особиста думка освіченої людини відрізняється від думки профана

Є одна чи реальна історія, то чи анекдот про те, як в Москву привозили Мону Лізу. Всі ходили на неї дивитися. У тому числі Фаїна Георгіївна Раневська. Вона почула розмову двох чиновників. Один стверджував, що картина не справила на нього враження. Раневська підмітила: «Ця дама протягом стількох століть на таких людей справляла враження, що тепер вона сама має право вибирати, на кого їй справляти враження, а на кого немає!» А насправді чим особиста думка освіченої людини відрізняється від особистої думки профана? «У мене був один знайомий – дуже інтелігентна людина, тепер таких не роблять. Меломан, балетоман, театрал і все таке. Він більше книг прочитав, ніж деякі книжок на полицях бачили. Так ось він, бувало, казав: «Я не люблю Рахманінова. Не подобається мені його музика. Але це мій гріх, а не Рахманінова». Ось цим, шановні, особиста думка освіченої людини відрізняється від особистої думки профана. Кожен має право на особисту думку і особистий смак. І навіть шедеври можуть не всім подобатися, і нічого в цьому страшного немає. Але освічена людина скаже про Мону Лізу: «Усвідомлюю, що це шедевр, але мені особисто не до смаку». Наприклад. І тільки окремі, особливо обдаровані особистості відкривають двері з ноги і заявляють: «Фігня ця ваша Мона Ліза, посмішка крива, горизонт завалений і пил з рами давно не протирали. І китайців навколо неї в Луврі надто багато треться, ні пройти, ні проїхати ». І не усвідомлюють вони, нещасні, що куди більше повідомляють в цей момент про себе, ніж про Мону Лізу … » Автор: М. Тульчинська

Один жіночий навик, може залучити в життя все що побажаєте: чоловіка, щастя, успіх

Жінки запитують, як залучити чоловіка. Відповідь дуже проста – навчіться насолоджуватися. Чим сильніша насолода, тим більше число чоловіків захочуть випробувати це почуття разом з вами. Енергетика насолоди – це найсильніший засіб залучення до себе людей. Лін Бао Секрет твого успіху і досягнення будь-якої твоєї мети дуже простий і лежить на поверхні. Навчися любити себе і насолоджуйся всім, що ти робиш! Людська енергетика відіграє величезну роль в її житті, а якою вона буде, залежить тільки від тебе. Як жінка ти володієш сильнішим і чуттєвим енергетичним полем, яке з спритністю можеш використовувати в своїх інтересах і в свою користь. Який чоловік відмовиться випробувати ту насолоду разом з тобою і встоїть перед твоїми чарами, якщо ти сама так любиш себе і насолоджуєшся своїм існуванням. Повір, що оточуючі це відчувають, і вони тягнуться до тебе. Потрібно вміти насолоджуватися абсолютно всім, проживати із задоволенням кожну мить – починаючи від насолоди чашечкою чаю і закінчуючи неспішною вечірньою прогулянкою, нехай навіть це буде прогулянка від роботи до будинку. Їж, пий, працюй, вдихай аромат ранкового повітря, дивись на світ із задоволенням. Навчися насолоджуватися моментами самотності і смутку, також як моментами радості і свята в твоєму житті. Як навчитися насолоджуватися кожним моментом свого життя? Потрібно почати з любові до себе! Будь незалежна від чоловічої любові, почни з розуміння того, що ти самодостатня особистість, яка щаслива сама по собі і сама може обдарувати любов’ю будь-кого. Усвідомивши, що ти можеш бути щаслива і без чоловіка, ти почнеш насолоджуватися життям. А навчившись це робити, повір, він не змусить себе довго чекати і захоче розділити твоє щасливе життя з тобою. Оточи себе тим, що тобі подобається, до дрібниць, будь завжди доглянутою і красивою, не економ на собі. Зрозумій, ти не повинна намагатися для когось, ти повинна намагатися для себе, потрібно, щоб сподобалося тобі, а не комусь. Створи в своєму будинку інтер’єр, такий, як ти хочеш; красиво сервіруй стіл і подавай їжу, навіть якщо ти одна; дивись фільми, які ти любиш; слухай улюблену музику; наповни ванну своїми ароматами; купи постільну білизну, про яку давно мріяла; зміни свій гардероб; зроби манікюр; сходи на масаж – одним словом, почни себе любити. Ти побачиш, наскільки кардинально зміниться твоє життя і ставлення оточуючих до тебе! Хіба хтось захоче відвернутися від сонячної, життєрадісної і щасливої ​​людини? Живи в насолоді… І нехай весь світ зачекає. Джерело

Дивовижно, але Стів Джобс забороняв своїм дітям айфони. І ось чому!

Людині, яка зробила величезний внесок у розвиток технологій, відомо про їх небезпеки більше. І тут є, про що подумати. Коли Стів Джобс керував Apple, він забороняв своїм дітям занадто довго сидіти з Айпад і айфона. Чому? Журналіст The New York Times Нік Білтон під час одного інтерв’ю задав Джобсу запитання: «Мабуть, ваші діти без розуму від Айпад?» І отримав таку відповідь: «Вони не користуються ним. Вдома ми обмежуємо час, який діти проводять за екранами Айпад». Журналіста приголомшила така реакція. Йому чомусь здавалося, що будинок Джобса заставлений гігантськими сенсорними екранами, а Айпади той роздає гостям замість цукерок. Але це далеко не так. Взагалі, більшість керівників технологічних компаній і підприємців з Кремнієвої Долини обмежують час, який діти проводять перед екранами, чи то комп’ютери, смартфони або планшети. У родині Джобса навіть існувала заборона на використання гаджетів ночами і у вихідні дні. Аналогічним чином діють й інші гуру зі світу технологій. Це може здатися дивним. Але, судячи з усього, генеральні директори IT-гігантів знають щось, чого не знають обивателі. Кріс Андерсон, колишній редактор Wired, який зараз став виконавчим директором 3D Robotics, ввів обмеження на використання гаджетів для членів своєї родини. Він навіть налаштував девайси таким чином, щоб кожним з них не могли користуватися більше кількох годин на добу. «Мої діти звинувачують мене і дружину в тому, що ми дуже стурбовані впливом технологій. Вони кажуть, що нікому з друзів не забороняється користуватися гаджетами », – розповідає він. У Андерсона п’ятеро дітей, їм від 6 до 17 років, і обмеження стосуються кожного з них. «Це тому, що я бачу небезпеку надмірного захоплення інтернетом як ніхто інший. Я знаю, з якими проблемами зіткнувся я сам, і я не хочу, щоб ці ж проблеми були у моїх дітей », – пояснює він. Під «небезпеками» інтернету Андерсон має на увазі нерелевантні контент і можливість для дітей стати залежними від нових технологій так само, як стали залежними багато дорослих. Деякі йдуть ще далі. Алекс Константинополь, директор OutCast Agency, каже, що її п’ятирічний син взагалі не використовує гаджети в будні дні. Двоє інших дітей, яким від 10 до 13 років, можуть користуватися планшетами і ПК в будинку не довше 30 хвилин в день. Еван Вільямс, засновник Blogger і Twitter, каже, що у двох його синів теж є такі обмеження. У їхньому будинку сотні паперових книг, і дитина може читати їх скільки завгодно. А ось з планшетами та смартфонами все важче – вони можуть користуватися ними не довше ніж годину в день. Дослідження показують, що діти до десяти років особливо сприйнятливі до нових технологій і практично стають залежними від них. Так що Стів Джобс був правий: дослідники говорять, що дітям не можна дозволяти користуватися планшетами більш ніж півгодини на день, а смартфонами – довше двох годин на добу. Для 10-14-річних дітей використання ПК допускається, але тільки для виконання шкільних завдань. Загалом, мода на IT-заборони проникає в американські будинку все частіше і частіше. Деякі батьки забороняють дітям користуватися соціальними мережами для підлітків (наприклад, Snapchat). Це дозволяє їм не хвилюватися про те, що їхні діти постять в інтернеті: адже необдумані пости, залишені в дитинстві, можуть нашкодити їх авторам в дорослому житті. Вчені говорять, що вік, в якому можна знімати обмеження на використання технологій, – 14 років. Хоча Андерсон навіть своїх 16-річних дітей огородив від екранів в спальні. Від будь-яких – навіть екранів телевізора. Дік Костоло, виконавчий директор Twitter, дозволяє своїм дітям-підліткам користуватися гаджетами тільки в вітальні і не дозволяє приносити їх в спальню. Чим же зайняти своїх дітей? Автор книги про Стіва Джобса каже, що гаджети, з якими асоціювалося його ім’я, він легко заміняв спілкуванням з дітьми і обговорював з ними книги, історію – та все що завгодно. Але при цьому ні у кого з них під час розмови з батьком не виникало бажання дістати айфон або Айпад. В результаті його діти виросли незалежними від інтернету. Чи готові ви до подібних обмежень? Джерело