“Роздуми Святого Миколая” — зворушливий вірш, який неможливо читати без сліз

Сидів Святий, закрив лице руками. Перечитав півторби вже листів… І, геть ніяк, не міг прийти до тями Від побажань, здавалось малюків. Вони просили зовсім не для себе, І не про те, що мріялось торік…” Закрий для нас, Святий Миколо, небо!” – благання, аж, зривалися на крик. Читав Святий про вибухи, руїни… Пекли вогнем з надіями листи… А як же вам, малята України, Жаданий мир у торбі принести? Як повернути дім, квартиру, хату? Чи місто, що від попелу сніжить? І як підняти з-під надгробка тата? А скільки їх в землі сирій лежить… Як відшукати сиротам матусю? А де знайти утрачених батьків? Я до дітей тепер іти боюся… Боюся цих дорослих малюків. Звернувся із молитвою до Бога І про бажання щирі розказав. Найголовніше зараз – Перемога. І кожному, як міг допомагав. Шура Стріла

Повчальна притча про двох ангелів. Варто задуматися кожному!

Жили два ангели. Один завжди відпочивав на хмаринці, а інший без спочинку працював. Одного разу ангел, який відпочивав, вирішив запитати свого товариша: – Чому ти літаєш увесь час туди-сюди? Товариш відповів:- Я ношу Богу послання, які починаються словами: «Допоможи, Господи». А чому ти завжди відпочиваєш? – Я повинен носити Господу послання, які починаються словами: «Дякую Господи»… Будьмо вдячними Богу за кожний день свого життя, за кожну хвилинку, кожну секунду. Будьмо вдячними Богу за наші сім’ї, родини, близьких та дорогих нам людей. Будьмо вдячними Богу за все… Джерело

Ось чому того, хто звик дбати та допомагати, іноді треба виставити за двері

Одна жінка посварилася з дочкою. Дуже сильно. Вона допомагала дочці всім, чим могла: сиділа з дітьми, з двома малюками. Віддавала всі свої гроші на дітей, на ремонт, на одяг дочці – вона ж молода, хоче одягатися, а чоловік скупий. Хоч і є в нього гроші. Ось цей чоловік-зять і вигнав жінку. Щось вони не порозумілися, слово за слово, дочка стала на бік чоловіка… Загалом жінці Зої сказали не приходити. І не дзвонити. Вона заплакала та пішла. І дуже переживала. За онуками сумувала, за дочкою. Головне, зовсім себе не було куди подіти після роботи. Приходиш у квартиру – і сидиш як дурепа. Це був дуже сумний час. І тут Зоя помітила, що гроші стали залишатися. Збирати вона не вміла, та й страшно якось збирати. Вона зробила ремонт, змінила меблі. І все одно гроші залишалися! Тоді вона купила комп’ютер хороший і почала спілкуватися в мережі. І відвідувати різні онлайн-курси. Купила собі одяг гарний. З’їздила на море. Згадала старих подруг, ще шкільних, знайшла їх в «Facebook». Почала ходити в гості. І познайомилася з приємним чоловіком, різноробочим з ринку. Дуже добрий чоловік виявився. А Зоя почала гарно одягатися і фарбуватися. І помолодшала років на двадцять. А з дочкою вона помирилася, дочка їй зателефонувала у день народження. І онуки її привітали. І в гості до доньки вона зараз ходить у вихідні, допомагає, але не так, як раніше. Помірковано. І зятю доводиться розщедрюватися, він став менш жадібним, адже тепер іншого ресурсу немає. Отак усе добре обернулося. Тому що того, хто звик дбати та допомагати, іноді треба виставити за двері. Інакше людина не розуміє. Адже вона має ще й перед собою борг і відповідальність. Вона ще й своє життя не прожила, ось у чому річ. Але їй важко дбати про себе та щось собі купувати. То її змусять. Життя змусить або близькі люди своєю невдячною поведінкою. [ads І все складеться на краще. Тому що є одна людина, про яку ми теж повинні дбати і на яку теж повинні витрачати гроші і сили, – це ми самі. Щоб не стати непотрібними старими, про себе теж треба дбати, поки ще є сили та гроші. Автор: Анна Кір’янова Джерело

Повчальна притча про метелика, або як виховувати дітей

Не підрізайте дітям крила! Один чоловік приніс додому кокон метелика і став спостерігати за ним. І ось настав час, кокон почав трохи відкриватися. Новонароджений метелик кілька годин щосили намагався вибратися через утворену вузьку щілину. Але все було безрезультатно, і метелик припинив боротьбу. Здавалося, що він виліз наскільки він зумів, і далі вибиратися у нього не було сили. Тоді чоловік вирішив допомогти бідному метелику, він взяв маленькі ножиці і трохи надрізав кокон. Метелик тепер з легкістю вийшов назовні. Але у нього чомусь було надуте тільце, а крила сухі і покручені. Чоловік продовжував спостерігати за метеликом, вважаючи, що ось-ось його крила розправляться і стануть сильними. Сильними настільки, що зможуть утримувати в польоті власне тільце, яке з хвилини на хвилину прийме правильну форму. Але цього так і не відбулося. Метелик назавжди залишився з роздутим тільцем і засохлими крилами. Він міг тільки повзати, – літати йому вже не судилося. У своїй доброті і поспішності чоловік, що допоміг метелику, не усвідомлював одного. Тісний кокон і необхідність боротися, щоб вибратися назовні через вузеньку щілину, – все це було задумано Господом. Тільки так рідина з тільця метелика потрапляє в крила, і, коли комаха опиняється на волі, вона майже готова до польоту. Дуже часто боротьба – це те, що нам приносить в житті користь. Якби Господь дозволив нам йти по життю без випробувань, ми не були б такими сильними, якими могли б бути. І ми ніколи б не дізналися, що це таке – літати. Джерело

“Бог живе там, де живе любов” – гарна притча про хлопчика, у якого не було мами

Часто люди забувають, що справжні цінності – це людське життя та щастя. Погоня за матеріальними благами робить серця черствими до чужого горя. Одна жінка завжди поверталась пізно з роботи і проходила повз місцевий магазин. Якось вона почула дитячий крик і побачила як охоронець наздоганяв хлопчика. Спочатку вона нічого не зрозуміла, а потім, коли таки маленького злодія зловили і почали вести у сторону магазину, то з’ясувалось, що він поцупив з магазину ковбасу і хліб. Жінка вирішила, що просто так не піде, а тому заплатила продавцю за вкрадені продукти і спитала малого: Нащо ти вкрав? В тебе якась складна ситуація в сім’ї? Розкажи мені, – спитала спокійним голосом жінка. Я рятував бабусю, а моя мама пішла від нас на Небо. Я боюся, що бабуся теж піде… Вона хвора і голодна, я лише хотів допомогти, — прошепотів налякано хлопчик. Не бійся, дитинко. Зараз я проведу тебе додому і запитаю, чим можна допомогти. До слова, ця жінка не мала ні сім’ї, ні дітей, а тому подумала, може, Бог послав їй такий знак з Неба? Йдучи з хлопчиком за руку, вона розуміла, що все це не просто збіг обставин. На серці у жінки ставало все спокійніше, вона розуміла, що стала корисною для хлопчика. Коли жінка з хлопчиком зайшли до хати, то бабуся дуже зраділа. Бабця була справді хворою і була приємно вражена, що хтось поцікавився нею. Жінка повернулась до свого дому і подумала, що робити з цими бідними людьми. Наступного дня, після роботи, вона прийшла до бабці і хлопчика, принесла продукти і вирішила, що залишиться з ними. Хлопчик зустрівши жінку, промовив: Мені наснилась мама. Вона сказала, що вимолила в Бога тебе. Тепер в мене знову буде мама, яка мене любитиме? — спитало хлоп’я. Так, тепер ми – сім’я. Я вас не покину. Нехай твоя мама просить і надалі для тебе доброї долі, — зі сльозами на очах промовила жінка. Так Бог послав жінці сина, який став дуже люблячим і чемним. Жінка доглядала за бабусею і стала щасливішою. Такі дива стаються тільки завдяки любові до Бога і великому служінню. Чи сподобалась Вам така історія?  Джерело

Безцінний урок від мого батька, який я запам’ятав на все життя!

Йому не подобалося життя в будинку батька через постійні повчання. – Якщо вентилятор не потрібен, вимкни його! – Телевізор включений, а в кімнаті нікого немає. Вимкни його! – Закрий двері! – Досить витрачати стільки води! Синові дуже не подобалося, що батько турбував його такими дрібницями. Він дратувався, але був змушений терпіти до того дня, аж поки не вирішив влаштуватися на роботу. Перед тим, як піти на співбесіду, він сказав батькові: – Як тільки я знайду роботу, я поїду з міста. Я більше не хочу чути повчань. Батько нічого не відповів, а згодом дав тільки одну пораду: – Під час співбесіди на будь-які запитання відповідай впевнено і без вагань. Син прибув на місце розмови і звернув увагу на те, що при вході на воротах немає охоронців. Двері воріт були відчинені назовні, що, скоріш за все, заважало перехожим. Хлопець зачинив ворота й увійшов на територію. Він побачив доглянуту територію та гарні квіти по обидва боки доріжки, біля якоі лежав шланг, з котрого витікала вода. Напевно, садівник забув закрити кран. Вода вже лилася дорогою. Юнак взяв шланг і переніс його поряд із сухоцвітами. Пам‘ятаючи, що співбесіда мала відбуватися на другому поверсі будинку, молодий чоловік повільно піднімався сходами. Він помітив, що хоч і була вже десята година дня, але світло в коридорі горіло, мабуть, ще з минулої ночі. Він згадав попередження батька. – Чому ти виходиш із кімнати, не вимикаючи світло? Здавалося, він чув його голос. Роздратований, хлопець знайшов вимикач і вимкнув світло. Нагорі, у великій залі, він побачив людей, які сиділи й чекали на свою чергу. Він подивився на них і подумав, скільки ж багато кандидатів на одне місце, і задумався, чи має він шанс отримати цю роботу. Він нервово підійшов до зали і наступив ногою на килимок «Ласкаво просимо», поставлений перед дверима. При цьому хлопець звернув увагу, що килимок перекинутий догори ногами. Роздратований, він перевернув його належним чином. Звички важко зламати. Він бачив, як багато чоловіків заходили до кімнати для співбесіди і відразу виходили через інші двері. Тож він не зміг у них вияснити, що питали на інтерв’ю. Коли черга дійшла до юнака, він зупинився перед роботодавцем, очікуючи запитань. Управитель узяв у нього документи і, навіть не дивлячись на них, запитав: – Коли ви можете почати працювати? Хлопець приголомшено стояв і роздумував: «Це дивне питання. Хіба його слід задавати на співбесіді, яку важко пройти, щоб влаштуватися на роботу?» – Про що ви думаєте? – Запитав роботодавець – Ми тут нікому не ставимо запитань, тому що вважаємо, що через них неможливо оцінити здібності кандидата. Наш тест – оцінка людини іншим чином. Я провів кілька тестів на основі поведінки кандидатів і відстежив їх через мої камери спостереження. Ніхто з тих, хто прийшов сюди сьогодні, не зачинив двері, не вимкнув світло, не торкнувся шлангу, не повернув килимок… Ви були єдиним, хто це зробив. Тому з усіх кандидатів ми вирішили обрати для роботи саме вас». Він завжди боровся з дисципліною батька, але згодом зрозумів, що саме тому отримав першу роботу. Зникли нерви та злість на батька. Все, що кажуть нам батьки, є тільки для нашого блага, задля світлого майбутнього. Щоб стати цінною людиною, ми маємо прийняти повчання, виправлення та настанови, які усувають шкідливі звички. Батько для нас у 5 років – герой, у 20 – «предок», і тільки коли нам «за…» ми усвідомлюємо, що батько наш провідник у житті. В житті трапляється, що мами можуть піти до будинків своїх дітей, коли вони постаріють, але батько не знає, як це зробити. Немає сенсу завдавати болю батькам, поки вони живі, і потім оплакувати їх, коли їх вже немає. Завжди ставтеся до своіх батьків із повагою.

Правда про те, як близькі люди з’їдають ваше життя

Докоряють, радять і критикують людину. Кажуть їй, що треба рухатись, підніматися, долати, досягати чогось. Наводять приклад тих, хто досягає і навіть вже досяг. Сина сусідки чи Авраама Лінкольна. Або письменника Гайдара, котрий у п’ятнадцять років уже полком командував і людей розстрілював, дуже була енергійна людина. І дорікають, і повчають, докоряють і повчають. Мовляв, ти нічого не можеш, ти ледар, невдаха. Паразит, утриманець і ганчірка. Іди та добивайся! І той, кого докоряють, робить боязкий крок. Чому боязкий? А я розповім, як одна дівчина купила набір для манікюру. Туди входили різні важливі штучки, професійний набір. Не дуже дорогий, десь півзарплати вартий. А зарплатня у дівчини була невелика – вона вигулювала чужих собачок. Вона з тваринами швидко знаходила спільну мову, добра тиха дівчина. Невдаха, як її називали батьки. Хоча дочка не брала у них гроші. Це вони самі витрачали на спільний відпочинок, купували їй одяг на свій смак і навіть платили психологам, щоб вони якось мотивували дівчину на успіх. Бо вона має вищу освіту, а вигулює собак. Додам – ​​у тридцять сім років. Ось дівчина купила манікюрний набір. Вона вирішила вивчитися на майстра з нігтів або як це називається – на манікюрницю. Вона дивилася ролики в ютубі, читала спеціальну літературу та відкладала гроші на навчання. І ось – вже купила цей набір. Мама знайшла прихований набір у кріслі-ліжку, на якому спала дочка. Цілком випадково полізла в це крісло, доки дочки не було вдома, – так вона говорила, – і знайшла. Вона закричала диким голосом і покликала чоловіка. І вони вдвох спершу висловлювали своє обурення, а потім прийшла донька. І вони кинулися на неї з докорами та погрозами. З розуму вона зійшла, чи що, збожеволіла? Так опуститися – це сором і ганьба. Це для повних нікчем заняття, для занепалих жінок. А пил від нігтів викличе страшні хвороби, яка мерзота! Не смій і думати про нігті і про таке! Дівчина зблідла, заплакала і понесла набір назад у магазин. Вона вже повертала кисті та фарби. І гітару повертала. І пальто, в якому була схожа на самі, розумієте кого. І туфлі на підборах, у яких можна ноги переламати. Вона за все життя стільки повернула назад у магазин, що вам і не снилося: нових друзів, закоханих, цуценят і кошенят, від яких довелося відмовитися, ще не взявши їх. Наперед. Професії та поїздки. Купу всього дівчина повернула назад або відмовилася від замовлення. Ось і вся історія про манікюрний набір. Людину таврують як невдаху і ледаря. Дорікають пасивністю та боягузтвом. “Ах, ти не хочеш нічого добиватися! Подивися на інших!”… Але варто зробити крок, така почнеться хвиля гніву і такі маніпуляції, що одразу зробиш два кроки назад. І повернеш в магазин всі свої мрії та таланти. І саме життя повернеш; вірніше, залишки від того, що не встигли з’їсти твої близькі люди… Автор: Анна Кір’янова Джерело

Не треба слухати тих, хто під виглядом правди говорить вам смертельні речі і отруює вам душу!

Цю історію розповів психоаналітик. До нього, одного разу прийшла дуже красива пані зі стильною стрижкою; у неї було чорне волосся і голубі очі. Ідеальна фігура, доглянуте обличчя, манікюр. Вона виглядала чудово! І одягнена була чудово, модно. Психоаналітик думав, що пані років сорок-сорок п’ять. Але Елен сказала, що їй шістдесят два. Успішна і красива жінка в перлах. Вона була піаністкою. І добре заробляла. Елен прийшла порадитися. Вона зустріла чоловіка молодшого за себе на п’ятнадцять років. Він теж музикант; але не такий відомий і багатий. І ось поміж них виникли почуття. Кохання. Їх багато об’єднувало; душевна спорідненість і магнетизм… Але Елен хвилював її вік. Вона турбувалася і переймалася через різницю у віці і взагалі через те, що їй стільки років уже… Чи можна кохати і на щось сподіватися? Вони довго розмовляли… Психоаналітик відчув, що Елен не розкрилася повністю. Він призначив нову зустріч, але вона не прийшла. Оплатила пропущений візит і попросила вибачити. А він навіть засмутився, до того йому сподобалася ця красива і розумна жінка. Ну ось, через півроку Елен все ж прийшла. Психоаналітик побачив біля дверей кабінету жінку в вицвілому костюмчику і в бабусиних черевичках. Волосся старенької було сивим, очі побляклими, а обличчя покривали зморшки. І сиділа вона, згорбившись, опустивши голову… У кабінеті Елен заговорила тихим голосом, старечим. Так, це була Елен! Доктор був вражений! Він подумав, що кохання виявилося нещасним. Музикант розбив серце красивої жінки, покинув її, розтоптав її почуття; напевно, так. Тому Елен втратила молодість, як у страшній казці?.. Ні. Елен сама відмовилася від кохання. Вона поступила нерозумно, незважаючи на всю свою освіченість. Незважаючи на свій розум. Вона почала радитися стосовно свого роману з друзями і родиною. Ну, і вони швиденько їй все роз’яснили. Що музикант – мисливець за спадком. Що в 62 роки треба про душу подумати, а не про романи. Що Елен вже бабуся давно. Невже глузд втратила? Подивися на цифри в паспорті і на своє відображення, ти ж літня жінка! Ну хто тебе покохає, сама подумай! Це він прикидається. Побачив твої перли, твою машину і неналежний поважному віку вид, – і хоче жити за твій рахунок. Ти ж старенька, одумайся! Їй так говорили абсолютно всі. Щодня. Вона давно вже не радилася, давно порвала всі стосунки зі своїм музикантом, а вони всі дзвонили і писали, приходили в гості або запрошували до себе. І ось все це говорили і говорили… І Елен дійсно стала бабусею. І розтоптала своє кохання, сама розбила своє серце… Психоаналітик сумно хитав головою, поки слухав тиху розповідь літньої пані. І перли її поблякли; засохли. Вірніше, були знищені добрими порадами добрих людей. Не треба слухати тих, хто під виглядом правди говорить вам смертельні речі і отруює вам душу. Елен змогла повернутися до себе. І повернути свою любов. І перли її ожили. Але так не завжди буває, ось що я вам скажу. Не завжди. Воскресити неможливо. А вбити – дуже легко… Автор: Анна Кір’янова

Казка про сильну дівчинку, яка не витримала власного шлюбу

Наша героїня мала неабияку моральну стійкість. Була дуже сильною. І не треба одразу ж уявляти якусь  спортсменку. Бо йдеться не про фізичну силу, а про духовну.  Дівчина випромінювала впевненість у собі, зібраність та неймовірну силу волі. Щоразу доводила всім і самій собі, що ніщо на світі не могло її зламати чи бодай похитнути. Зазвичай на таких дівчаток дивляться скоса, бо ті можуть за себе постояти. Ми ж звикли бачити жінок слабкими, беззахисними, яким тільки й залишається ховатися за спиною у чоловіка. Упорядковувати своє життя наша героїня почала ще із самого дитинства. Вона завжди стверджувала, що у її характері для слабкості не було місця. Слід було рухатися тільки вперед, які б перепони не траплялися на її шляху.  Загартовувала її власна сім’я. Спадковість виявилася неймовірно сильною штукою. Її батько сидів у в’язниці. Матері до дітей діла не було. Вона думала тільки про те, як би зібрати грошей, щоб трьом донькам було, що поїсти і в що одягнути. Отож, ще тоді дівчинка зрозуміла, що бавитися з не ніхто не буде. І проблеми вирішувати потрібно було самостійно. Тому виховувала вона себе самотужки. Така загартованість подобалася дівчині. Нікому вона, зрештою, і не заважала. Тільки коли справа до особистого життя дійшла, то юній красуні нарешті почали відкривати очі на дійсність. Потенційні наречені постійно звертали увагу обраниці на її силу. Аж занадто грубою вона виявлялася на їхньому фоні. Молодики просили її бути трохи жіночнішою. Обіцяли захищати, лиш би та хоч трохи дала слабинку.  Такі заяви нашій героїні не подобалися. Попри це, звучали вони все частіше і частіше. Дівчина злилася. Неймовірно лютувала і водночас не збиралася нічого змінювати. Навіть навпаки подібні слова мотивували її до ще більшої внутрішньої стійкості. Дівчина тільки вказувала парубкам напрямок і більше ніколи не спілкувалася з тими. Так тривало доволі довго. Усі хлопці постійно наступали на одні й ті ж граблі.  Втім, якось трапився один. Геть інший. Кароокий брюнет, який ніби й не помічав сили знайомої. Вона йому і такою подобалася. Він просто покликав її заміж… Ото і все. Навіть не намагався змінити чи переконати у чомусь. До того віку дівчина вже нагулялася. Тепер хотіла чоловіка, дітей – справжньої щасливої сім’ї.  Так вони й поженилися. Через деякий час спільного життя чоловік сказав, що того вечора їм треба поїхати до його мами. Старенька приготувала вечерю радо чекає їх у гості.  – Але, якщо вона щось про роботу запитуватиме, то скажеш, що я заробляю більше. – Для чого? Що за жарти? – Не жарти. Це мою статусність підніме. – Статусність? Але ти й кумедний. Що ти вже знову вигадуєш? – Давай не будемо сваритися. Я ж нормально попросив. Взагалі сімейне життя для нашої героїні виявилося доволі важким. Для нього потрібен трохи інший характер: більше поступливості, трохи смиренності. Але аж ніяк не море самовпевненості та впертості. Дівчина працювала на роботі, опісля старалася готувати їжу і прати одяг. Як-не-як створювала затишок у домі. Вчасно викликала клінінгову компанію, щоб чоловікові чистенько було.  А взамін отримувала докори: – Тебе прибирати не вчили? Ти взагалі хоч щось сама вмієш? Чого у нашому будинку чужі люди ходять? – Я ж на роботі працюю. Я не встигаю все. – А ти постарайся. І взагалі дітей народжувати вже пора. Я сина хочу. Дівчина, звичайно ж, хотіла стати мамою, але нікуди не поспішала. Їй ледь вдавалося витримати рутину, яку їм подарував шлюб, а тут ще й за дитиною доглядати довелося б. Ні, вона таке точно не витримає. Ще й  чоловік заявив якось, що з дитиною він сидіти не буде. Це жіноча справа. А коли дружина аргументувала все тим, що й сама працює на роботі і має фінансовий дохід, він тільки руками розвів.  Кудись раптом зникли її сили. Думала дівчина, що ніщо її не зламає, але це вдалося звичайному побуту. З часом знайшла собі хорошого психолога. Почала копатися в собі та своїх думках. Це неабияк допомагало. Почала приходити до тями. Відновлювала сили та ресурси. Тільки довелося пожертвувати шлюбом. Розвелася з чоловіком, бо аж надто вони одне з одним цапалися. З таких стосунків хорошої сім’ї вже не вийшло б.  Але нічого. Знайшовся і на такий товар свій купець. Дівчина зустріла нового парубка. Той її силою тільки захоплювався. Вони одружилися. Створили міцний союз, де поважали одне одного. Тому наша героїня тепер знає точно, що головне у сім’ї знайти людину, з якою буде комфортно, яка піде на поступки і заради якої захочеться змінюватися самій. Бо люблять не красивих та хороших, а тих, хто підходить. Джерело

“Бог завжди зі мною” – повчальна історія, яку варто прочитати кожній людині без виключення!

Одного разу діти йшли до школи. Дорога стелилася попри цвинтар. Троє однокласників йшли разом, ведучи між собою веселу дитячу розмову. Коли зрівнялися з хрестом, що стояв посередині цвинтаря, один з товаришів зняв з голови кашкета і перехрестився. Двоє інших, переглянувшись між собою, почали реготати. Малий Івась не міг зрозуміти, за що на нього сипляться такі зневажливі насмішки його товаришів. В школі, глузуючи з Івася, “товариші” перед цілим класом висміювали його за його побожність: вони брали його кашкета й кидались ним по класі, на перерві витирали ним шкільну дошку, а коли виходили зі школи, закинули його на високе дерево, нахабно сміючись: „Іди до хреста, перехрестися, як ти вмієш, може твій кашкет тоді сам до тебе прилетить!” „Друзі” пішли собі додому, а малий Івась, як не намагався, та зняти свого кашкета з високого дерева так і не зміг. Довелося йому на цей раз самому йти додому. Коли він зрівнявся з хрестом, став перед ним, поглянув з любов’ю на розп’яття. Його дитячі очі вмить наповнилися слізьми. „Мій любий Ісусе, за що вони так зненавиділи мене? — питала заплакана дитина розп’ятого на хресті Ісуса,— що я злого зробив, що вони так сміються з мене? Ісусе, захисти мене, допоможи мені добре вчитися, а я обіцяю, що завжди буду Тебе любити!” – Іванку, почекай, — почувся голос старшокласника, — чи це не твій кашкет? – Мій, дякую! — посміхаючись, відповів Івась, радіючи в думках тому, що кашкет таки сам до нього прилетів. Коли Івась підходив до свого дому, біля воріт побачив заплакану маму. – Мамо, що сталося, чого ви плачете? — запитував здивований син. – Де ти був? Я вже всі очі виплакала. Сусіди розказують, що двох хлопців, що поверталися зі школи, збила машина і їх у важкому стані відвезли до лікарні. Я подумала, що це ти потрапив під машину і ось вже бігла з думкою про те, щоб хоч живим тебе застати. Заспокоївшись, мати з сином пішли до хати. Тоді Івась розказав матері про свої шкільні пригоди, і пояснив чому він ішов зі школи не з своїми однокласниками. Проминули роки… Іван закінчив школу з золотою медаллю, а потім з червоним дипломом закінчив медичний університет. За всі свої успіхи він дякує Ісусові, а здобуті знання втілює у своїй благородній праці, рятуючи життя багатьом, що потрапили в біду. Коли його запитують, як йому, молодому спеціалісту, вдається робити такі складні операції, він, зі щирою усмішкою на устах, відповідає: “Я оперую не сам — зі мною завжди є Ісус”. Автор невідомий

Цінуйте свій час, бо його не можна ні повернути, ні купити!

Один чоловік все життя працював. Він завжди знаходив виправдання тому, що дуже мало часу проводив з сім’єю.  Треба було добудувати дім, придбати авто, заощадити на відпочинок… Потреби зростали з кожним роком, а життя проходило дуже швидко. Будучи на схилі літ, він пишався тим, що зміг дати дітям достойну освіту, забезпечив їх матеріально. Одного зимового вечора, сидячи перед каміном, чоловік задрімав. І наснився йому сон, що прийшов час підбити підсумки прожитого. З’явився перед ним Ангел – посланець Бога. Чоловік зрозумів, що відбувається і сказав, що так і не встиг насолодитися життям, бо завжди працював. Попросив, щоб Ангел дозволив повернутися до рідні, попрощатися. Ангел поставив перед чоловіком терези і сказав: «Постав на одну шальку ніжні спогади про перші кроки своїх дітей, перші слова, першу шкільну виставу, танець, пісеньку, а у другій з’явиться кілька хвилин для того, щоб ти попрощався з рідними». Чоловік довго думав, та не міг пригадати нічого. Його охопив розпач, він зрозумів, що пропустив все найважливіше. Прокинувся дуже стривоженим. Серце стискала печаль, бо нічого вже не можна було змінити. Він вирішив покликати своїх дітей до себе. Коли всі зібралися за столом, батько сказав: «Я важко працював, намагаючись купити для вас все необхідне, але не знав, що любові, уваги, ласки та спогадів купити не можна. Не робіть моїх помилок. Цінуйте свій час, бо його не можна ні повернути, ні купити». Джерело

Ангели — це наші заступники та охоронці, яких Бог дає нам на допомогу

Один лікар після важкого дня приліг на дивані і заснув. Несподівано його розбудив стукіт у двері. Відчинивши двері на порозі побачив мале, вбого одягнене дiвчатко, зі схвильованим обличчям, яке промовило: «Пане лікарю, моя мама дуже хвора, чи ви можете до неï прийти?». Ніч була холодна, сніжило. Лікар, всупереч великій втомі, одягнувся, і пішов за дитиною. Лікар застав матір у дуже важкому стані. Коли надав їй медичну допомогу, бо мала запалення легень, підбадьорив хвору, що має таку інтелігентну та гарну донечку. Жінка з великим здивуванням сказала: «Але пане лікарю, моя донечка минулого місяця померла, – і додала, – ось її одяг». Лікар недовірливо відкрив шафу, там справді побачив плащ, який мала на собі дівчинка, коли супроводжувала його до хворої матері.. А чи не був лікар запрошений у цій безнадійній ситуації Ангелом, який мав вигляд маленької дівчинки? Так, це було діло Божого Ангела, щоб допомогти хворій жінці.. Пам’ятаймо про Ангела Хранителя, який завжди перебуває з нами i нiколи нас не покидає. Скільки разів можливо вiн плакав над нашими вчинками, коли ми не слухали його вказівок, які були виразом волі Божої. Просімо, щоб цей найвірніший приятель оберігав нас від наступних помилок у нашому житті. Священник Юрій Парфанюк

“В єдності – сила” – розповідь про те, як посварилися між собою органи людського тіла

Існує одна розповідь про те, як посварилися між собою органи людського тіла. Ноги сказали: «Чому, власне, ми повинні носити все тіло? Нехай воно собі зробить інші ноги і ходить скільки захоче». Руки також сказали: «А ми не будемо працювати для iнших. Подбайте собі про інші руки, нехай вони працюють для вас». Уста собі промовили: «А ми що безглузді, щоб жувати їжу для шлунка, а він собі немов пан перетравлює готове?» Очі здивувалися, що вони змушені дивитися замість усього тіла і безперервно стоять на варті. Так розмовляючи між собою, всі органи людського тіла постановили не служити більше одні одним. I що сталося? Ноги не хотіли ходити, руки перестали працювати, уста перестали істи, очі закрилися, і все тіло залишилося без руху та їжі, почало слабнути, підупадати, мало бракувало, щоб воно померло. Тоді всім органам стало важко і було би ще гірше, якщо би не зрозуміли, як нерозумно вони вчинили. «Ні, так далі жити не можливо», – промовили вони і помирилися, почали як раніше працювати один на одного. I усе тіло швидко поправилося, стало здоровим та сильним. Це повчання є корисним для кожного із нас. Адже, в єдності сила. А де розбрат, свавілля і поділ, там занепад і смерть. Тільки там, де панує взаємна любов, довіра у щирій співпраці, там сила, здоров’я i ycпix. Юрій Парфанюк

“Крамничка настрою” – повчальна казка про те, як одне добре слово змінює людей

На годиннику було опів на п’яту ранку. Рудоволосий хлопчина, пробираючись крізь дощ ішов на роботу. Це був його перший робочий день і він неабияк хвилювався, адже робота та була ох яка відповідальна й незвична. Від сьогоднішнього дня він – продавець настрою у родинній крамниці, і як казав його батько: «Зранку в першу  чергу людина одягає настрій, а вже опісля й все інше». Продзеленчав дзвоник над старими дверима й юнак увійшов до середини. Плащі на вішаках мов вдивлялись у нього своїми очима – ґудзиками. Та то були не звичайні одежини, бо як ви вже пам’ятаєте, крамниця ця зовсім не звичайна. Хлопець легенько провів пальцями по комірцях й із кожним дотиком настрій його змінювався. Торкнувшись блакитного, йому стало так мрійливо, що хотілось здійнятись угору, де птахи колихають небо крильми. А лиш узявся він за брунатний, одразу запахло домом й бабусиними пиріжками й стало так тепло – тепло, що захотілось загорнутись у цей настрій, що він і зробив. І саме у цю хвилину знову задзеленчав дзвоник, прийшов перший покупець. – Доброго ранку – промовив чоловік у високому циліндрі й із тростиною, схожою на змію, яка чомусь мов перетворилась на палицю. – І вам доброго ранку. Якого настрою бажаєте? – Мені он того, сірого – відказав загадковий пан. Хлопчина підійшов до сірого плаща й лиш торкнувшись до комірця рукою, одразу прибрав її. По ньому мов грозова хмара прокотилась, так сумно стало на серці. – А ви упевнені, що вас цікавить саме цей? У нас чималий асортимент… – От бовдур! Звичайно я впевнений! Ти поглянь на мій костюм, він увесь заляпаний. Та безцеремонна калюжа розляглась собі прямісінько посеред  дороги, то я й наступив у неї, не побачивши. Ну, чого стоїш? Давай швидше, у мене обмаль часу. Юнак простягнув йому замовлення й на кілька хвилин залишився сам на сам із думками, які зовсім не тішили. Жаль йому було того дивного пана, якому увесь день доведеться ходити загорнутим у смуток. Дзинь – дзинь, почулось невдовзі й думки хлопчини порозлітались, мов метелики. Перед ним стояла прегарна дівчина із усмішкою на губах кольору доспілої вишні. Саме такого настрою вона й попрохала: – Мені ось той, червоний будь ласка. Комірець відбився чудовою мелодією у серці продавця. Не було сумніву, дівчина була закохана у когось. Невдовзі плащ уже був на новій власниці. Він так їй личив, що юнак не міг відвести погляду. – Куди? – Як це куди? До крамниці звичайно. Не проти якщо й я трішки поторгую настроєм? – Не проти, приходь. – Гаразд, домовились. І перевдягни на завтра плаща. Цей сірий тобі ну зовсім не личить. Уже на ранок стояли обоє за прилавком.  Гануся уважно заглядала в очі кожному відвідувачу, що старанно обирав колір у якому проведе увесь день. Й щиро раділа, коли вони обирали будь – який  із веселкової палітри. До крамниці увійшов пан із тростинкою – змією. Пан зайшовся щирим реготом від тих слів. – Качки, ото ти вигадала, качки у калюжах. А й дійсно, було б непогано, бо я щоразу мокрий ходжу.Ну ж бо, рудоволосий, подай мені того помаранчевого плаща! Із крамниці вийшов пан одягнений у бешкетний настрій й пострибав по калюжах, вигукуючи: – Качки, качки у калюжах! – Як тобі це вдалось? – запитав юнак. – Знаєш, буває так, що ми не можемо змінити того що трапилось, та можемо змінити наше ставлення до цього, або ж допомогти комусь це зробити. Бо люди часто зовсім не  знають, що пляму можна витерти звичайною серветкою, а сльози усмішкою. У цей день до крамнички завітало ще чимало покупців, та Гануся довго дивилась на двері, наче чекаючи на щось, чи на когось… – Він неодмінно прийде. – запевняв хлопчина. Й нарешті, коло дверей постала темна згорблена постать. Дівчинка підійшла до старенького, простягаючи йому оберемок підсніжників. – Пані Софія так любила ці квіти, думаю вона зараз усміхається до нас із неба. – Так дівчинко, я теж так думаю. В очах діда Миколи зблиснули сльози й він вийшов із крамниці одягнутий у зелений плащ – настрій вдячностій тримаючи у руці білі підсніжники. Бо так буває, що й серветка не допоможе, весела усмішка не прибере сльози. Та лиш тепле слово засяє промінцем між темряви. Автор: Ольга Вовк

Повчальна притча, яка закличе вас не бути байдужими до чужого горя!

Одного разу миша помітила, що господар ферми поставив мишоловку. Вона розповіла про це курці, вівці та корові. Але всі вони відповідали: “Мишоловка – це твої проблеми, до нас вона ніякого відношення не має!» Трохи пізніше в мишоловку попалася змія і вкусила дружину фермера. Під час лікування, дружині приготували суп з курки. Потім зарізали вівцю, щоб нагодувати всіх, хто приїхав відвідати хвору. І, нарешті, зарізали корову, щоб гідно нагодувати гостей на похоронах. І весь цей час, миша спостерігала за тим, що відбувається через отвір в стіні і думала про речі, які ні до кого ніякого відношення не мають. Мораль: якщо вас щось не стосується безпосередньо, не думайте, що це щось не вдарить Вас по голові. Пам’ятаймо про допомогу ближньому! Якщо хтось має в тобі потребу з-за своєї проблеми, простягни йому руку допомоги, чи підбадьор його словом. Не потрібно думати , що моя хата скраю і мене це не стосується. Роби добро ближньому своєму, бо ти робиш його для самого Христа.

Шикарна відповідь мами на питання: “А що ти цілий день робила?”

Чоловік прийшов додому з роботи і виявив, що троє дітей у дворі будинку – досі в піжамах! Вони грали в грязі з порожніми коробками від їжі і скрізь валялося сміття. Двері автомобіля дружини була відкритими, як і вхідні двері будинку. Собаки ніде не було. У передпокої було ще більше хаосу. Лампа виключена і в одній зі стін лежали зім’яті ковдри. У вітальні працював телевізор на повну силу і в кімнаті було повно іграшок та одягу. У раковині повно брудних тарілок і каструль,… залишки сніданку лежали на столі, двері холодильника були відкритими навстіж,.. корм для собак валявся на підлозі,.. бите скло лежало під столом і невелика купа піску була біля дверей. Чоловік поспішив вгору по сходах, крокуючи через іграшки і великі купи одягу, в пошуках своєї дружини. Він боявся, що вона захворіла або щось трапилося ще серйозніше. Він побачив на підлозі воду, яка витікала з дверей ванної. Коли він подивився в ванну, то побачив безлад: вологі рушники, мило і піну, і багато іграшок, розкиданих на підлозі. Метри туалетного паперу лежали в купі і зубна паста була розмазана по стінах і дзеркалах. Він поспішив в спальню. Там він виявив, що його дружина, згорнувшись калачиком, лежала в ліжку. Вона була в піжамі і читала книгу. Вона подивилася на нього і усміхнулася. Потім вона запитала, як пройшов його день. Він виглядав збентеженим і запитав: – Що тут сталося? Вона знову усміхнулася: – Ти ж кожен день, прийшовши додому, говориш, що я цілий день нічого не робила…? – Так? – сказав чоловік з недовірою. – Так ось – сьогодні я нічого не робила! Аліна Можанова Джерело

10 фактів про українські казки, які ви не знали

Чому нашим Попелюшкам непотрібні принци та що спільного між майстром Йодою та Україною? Самі собі принцеси У казках усього світу є конфлікт між мачухою і сиріткою, проте українські казки, що базуються на цьому сюжеті, докорінно відрізняються від інших. Згадайте: у західноєвропейських казках конфлікт завжди розгортається між красунею-мачухою і красунею-сиріткою, про це розповідають і “Попелюшка”, і “Білосніжка”. Врода – головна риса героїнь, герой – багатий чоловік – мав вподобати гарне личко та струнку талію. На Заході бути “на світі всіх милішою та гарнішою” – це питання виживання, адже жінки не мали права наслідування чи права власності, а отже, без прекрасного принца героїня, що прагнула жити довго та щасливо, ніяк не могла обійтись. В Україні інакше: за звичаєвим правом у нас була материзна – тобто спадщина передавалася за материнською лінією і йшла тільки за жіночою лінією: ніхто з чоловіків не міг на неї претендувати. Ця традиція брала початок із прадавніх часів і тривала до козацької доби. Що ж цінували в український жінці значно більше за вроду? Відповідь знову дадуть казки – головною чеснотою дівчини вважалася працьовитість. Вміння обробляти землю та вести побут, створювати домашній затишок – от що було запорукою вдалого шлюбу в тому числі й для казкових героїнь. Саме завдяки цьому українська Попелюшка – Дідова дочка – завжди вигравала у злої мачухи та її ледачої дочки. Ілля Муромець – наш Найдавнішим жанром героїчного епосу українського народу були билини. На користь їхнього українського походження говорить, по-перше, час виникнення – в період становлення Київської Русі. По-друге, місця, де в билинах відбуваються події, – це Київ, Чернігів, тощо. Так, в билині богатир Ілля Муромець доїжджає з дому до Києва всього лиш “від заутрені до обідні”. І не дивно, адже його дім зовсім поруч – це містечко Муромськ, що на Чернігівщині (за іншими переказами – однойменний острівець неподалік від Києва). А інший богатир, Кирило Кожум’яка, від початку мешкав у Києві. Як же сталося, що цих супергероїв ми переважно знаємо в контексті російських казок? Річ у тім, що в українців, попри розвинену усну народну творчість, не було традиції записувати тексти казок та легенд. Історії передавались з уст в уста – таким чином дійшли вони згодом і до північних сусідів, які охоче їх привласнили і перекроїли на власний лад. І Кощій Безсмертний – також В українській казці про Івана Вітра головним антигероєм є страшний змій Козьолок, подолати якого у двобої нікому не вдавалося. Зазнавши поразки, Іван Вітер вирішує діяти хитрістю: за допомогою жінки змія вивідує, де ж зберігається сила Козьолка. І виявляється, що вона – у чистому полі, де під великим каменем сховано скриню. У скрині – заєць, у зайці – качка, у качці – яйце, розбивши яке, Іван і долає змія. Знайомий сценарій? Звісно. Проте, на користь його українського походження говорить той факт, що, за думкою дослідників, сюжет казки про Івана Вітра, яка у своєму сучасному вигляді має багато тематичних нашарувань різних епох, вперше виникла ще за часів архаїки, а отже, Козьолок значно старший за російського Кощія Безсмертного. 7 героїв, які є лише в українських казках Сюжети казок в усьому світі часто мають спільні мотиви та схожих героїв. Проте, є персонажі, котрі зустрічаються тільки в українських казках. Це Дівка-семилітка – дитина, яка, маючи всього лише 7 років, рятує батька від розорення, одну за одною розгадуючи за нього надзвичайно складні загадки пана. Пан Коцький – старий кіт, якого господар вивів у ліс помирати, але замість того хитрий кіт непогано влаштувався, обдуривши всіх лісових звірів, та ще й узявши лисичку за дружину. Є в нас і ексклюзивні персонажі-страхіття: Залізноноса Баба, матір чорта, страшна відьма із залізним носом – настільки великим, що аж до підлоги дістає, а також Кобиляча Голова – вона має здатність літати і може нагородити за працьовитість величезним скарбом або ж – з’їсти за лінощі. Також автентичні українські герої – Івасик-Телесик, хлопчик, що втік від змія на крилах лебедя, та Котигорошко, який розібрався зі змієм по-своєму – одним ударом величезної булави. А ще цікавий персонаж – Видимо-Невидимо: невидимий чарівний помічник, який допомагає бідному чоловіку провчити жорстокого пана. Казки-мандрівники Деякі українські казки переїхали до інших країн. Так, наприклад, Котигорошко “перебрався” до сусідньої Білорусі, а казка “Про Вужа-Царевича та вірну жону” відома в Литві як “Егле – королева вужів”. Українська казка “Про Івана Багатого” – це те саме, що й французька казка “Кіт у чоботях”. Але є приклади набагато ширшого “покриття”: так, українська “Кривенька качечка” відома в Японії під назвою “Журавка”, “Про багатого і бідного брата” – у В’єтнамі як “Карамблола”, а казка “Чому море солоне” з такою самою назвою і сюжетом існує на Філіппінах. Вітчизняний “майстер Йода” Українські казки дивовижним чином переплітаються не лише з казками інших народів світу, але й з поп-культурою. Ось, наприклад Ох – персонаж з однойменної казки: маленький, зелений, дуже розумний, наділений чарівною силою. До того ж – учитель, що бере собі в науку хлопця, з котрого за допомогою дуже жорстких (або ж навіть жорстоких) методів робить такого самого могутнього чарівника, як і він сам. Невідомо, чи, вигадуючи свого майстра Йоду, Джордж Лукас знав про українського Оха, але вийшло дуже схоже. “Поганці” не на 100% Що окремо вирізняє українські казки, так це відсутність стовідсотково негативних персонажів. Дослідники пояснюють цей факт прадавнім походженням більшості сюжетів казок, які виникли ще задовго до приходу християнства з його однозначним поділом на чорне й біле. Так, наприклад, найпопулярніший злотворець Змій у казках виявляє лицарське благородство: влаштовує частування герою, що прийшов його побороти, завжди питає “будемо битися чи миритися?”, передає супротивнику право першого удару тощо. У давніх українських казках зло могло бути з одного боку грізним, а з другого – помічним. Наприклад, русалки – вони можуть залоскотати, якщо не відповісти на їхні загадки: тобто карають за відсутність розуму. Водяник може затягнути на дно того, хто купається під колесом млина, чого робити не можна. Польовик насилає вічний сон на тих, хто працює в полі ополудні, коли сонце найбільше пече. Тобто казкові умовно злі герої слугують для регламентації поведінки. Яскраво виражені негативні ознаки з’являються в подібних персонажів лише з плином часу. Наприклад, в українців побутував культ вовка: ще за архаїчних часів люди поклонялися йому як тотемному божеству. Вшановуючи його, чоловіки племені вдягали на себе шкіри (длаки) і намагалися уподібнитися вовчій зграї, вили на місяць. Із приходом християнства язичницькі боги та тотемні тварини були демонізовані, і таким чином вовкодлаки (люди у вовчих шкурах, що поклонялися божеству та не коїли чогось лихого) перетворилися на вовкулаків – однозначно негативних персонажів-убивць. Українські “аватари” Як відомо, слово “аватар” (або “аватара”) означає втілення божества в різних подобах. В індуїзмі цей термін найчастіше асоціюється з Вішну та його десятьма основними аватарами, найпопулярніші з яких Крішна та Рама. Аватари відображають різні риси та прояви одного божества, і в українських казках теж є дуже схожі істоти. Їх важко злічити: це такі персонажі, як Вернидуб, Вернигора, Той, що їсть і ніколи не наїсться, Пийвода, Холод, тощо. Усіх їх об’єднує спільна риса: вони, фактично, здатні виконувати лише одну специфічну функцію, яка потрібна головному герою, аби подолати якісь перешкоди. Функції ці можуть бути які завгодно: від здатності поглинути будь-яку кількість рідини (як у Пийводи) до вміння грати на музичних інструментах так, що ніхто не може припинити танцювати (Музика). Але ці персонажі реалізують свої надздібності не заради себе, а заради головного супергероя: тобто фактично вони є його “руками й ногами” – аватарами. Нестрашні страшні казки У прадавні часи казки слугували іншим задачам, ніж зараз: вони не стільки розважали, скільки пояснювали світ в усіх його проявах – включаючи найтемніші та найсуворіші. Саме тому в казках за буденними речами приховано багато символів, що мають сакральне значення. Так, наприклад, звичайний ліс, в який іде головний герой безлічі казок, – це насправді символ потойбічного світу: адже саме у потойбіччі міфічні герої мають пройти свої ініціальні випробування. Рушник, котрий повсякчас з’являється в різних казках, – це символ дороги, а ще смерті: адже саме на рушниках опускали труну в могилу. Навіть у звичайній хаті є потойбічні “портали” – це вікна та комин: саме через них – і тільки через них, – може потрапити в помешкання нечиста сила, адже двері для неї зачинені. Змій і Мачуха: що спільного? Світ казки – це світ нескінченних перетворень і трансформацій, які відображають зміни у суспільстві та людському мисленні. Особливо це помітно в українських казках на прикладі трансформацій головного злотворця. Найпершим з них, що з’явився ще в архаїчні часи, був Змій – у своїй хтонічній подобі. Але з плином часу він набув антропоморфних рис і, хоч так само називався Змієм, виглядав вже як людина – це відбивало процес поступового відходу суспільства від магічного мислення. Із приходом християнства Змія з позицій “поганця №1” поступово витіснив Чорт. А вже ближче до наших часів, коли магічне мислення почало поступатися раціональному і героїко-чарівні казки стали менш популярними за суспільно-побутові, найчастіше згадуваним злотворцем стала зла Мачуха – персонаж, в якому вже не було нічого чарівного, але який, фактично, виконував ту саму функцію, що й давній Змій. Джерело

“Нехай не жаліє твоє серце, коли даватимеш” — повчальна історія про милостиню

Ця історія трапилася дуже давно в одному англійському містечку. Жебрачка у дрантивому лахмітті ходила від хати до хати, не минаючи жодних дверей, і просила милостиню. Їй не надто щастило. Одні її лаяли, інші проганяли собаками, а хтось кидав у фартух кусні запліснявілого хліба і гнилу картоплю, аби лиш відчепилася. І тільки двоє стареньких, що жили в маленькій хатинці на краю міста, пустили бідолаху до свого дому і пригостили. «Сідай, погрійся», — промовив дідусь, а його жінка в цей час розігрівала молоко і краяла хліб. Коли жебрачка їла, старенькі ласкаво примовляли і потішали її. Наступного дня до міста зненацька прибув королівський посланець. Він заходив до кожного дому і запрошував усіх на королівську учту. Це викликало в містечку неабияке збентеження. Пополудні всі родини, святково одягнені, з’явилися у замку. Гостей посадили у великій залі — кожному було заздалегідь визначене місце — і слуги почали носити страви. За мить по залі прошелестів невдоволений гомін. А все через те, що послужливі камердинери подавали гостям картопляне лушпиння, каміння та кусні хліба. Лише в тарілки старенького подружжя, що сиділо в кутку, з великою люб’язністю накладали вишукані смачні наїдки. Раптом до зали вбігла жінка, вбрана у жебраче лахміття. Усі заціпеніли. «Сьогодні, — промовила вона, — я хочу почастувати вас тим, чим ви частували мене вчора». Тоді скинула з себе жебраче шмаття і враз засяяли, виблискуючи, розкішні шати, оздоблені коштовним камінням. Це була королева. * * * Одному багачеві вдалося ввійти до Раю. Насамперед він пробігся по місцевому ринку і одразу ж зорієнтувався, що ціни на ньому дуже низькі. Чоловік перевірив вміст свого гаманця і почав вибирати найкрасивіші речі, які впадали йому в око. Щоб розрахуватися, він вийняв велику пачку банкнот і подав ангелові-продавцеві. Ангел увічливо посміхнувся і промовив: – Вибачте, але ці гроші у нас не в обігу. – Тобто як? – здивувався купець. – У нас мають вартість лише ті гроші, які на землі були подаровані, – відповів ангел. Уже сьогодні не забудь про гроші, які мають вартість у небі. Джерело

Інколи Бог руйнує наші плани, тому що знає, що ці плани зруйнують нас

Один англієць бажав переплисти кораблем з Ірландії до Англії. І коли вже йшов сідати на корабель, впав і зламав ногу. Не було іншого виходу, як залишитися. Приятелі співчували йому, а він промовив: «Не журіться, бо я знаю, що це мені буде на користь». І незадовго сповнились його слова, бо цей корабель потерпів катастрофу і затонув у морі. Так через недугу і страждання Бог відвернув його від неминучої смерті. Рiзнi нещастя, що трапляються у нашому житті, являються промислом Божим, щоб зберегти нас від ще більшого нещастя. Інколи Бог руйнує наші плани, тому що знає, що ці плани зруйнують нас. Юрій Парфанюк

Повчальна історія про взаємодопомогу. Ось з кого потрібно брати приклад…

Одного разу, будучи на природі, я спостерігав дивовижне видовище: прокинувшись рано-вранці, бачу, що в мій п’ятилітровий прозорий бачок з водою потрапило кілька десятків мурах. Спочатку вони борсалися нарізно, але потім поступово почали збиратися в купку. Побачивши, що мурахи підіймаються одна на одну і, як мені здалося, топлять своїх же, щоб вижити, – я відмовився від думки їм допомогти. Яке ж було моє здивування, коли за дві години побачив мурах живими. Вони створили маленький плаваючий живий острівець, розташувавшись один на одному у вигляді піраміди. Мене зацікавила живучість цих комах, і я почав спостерігати за ними. Ті, що були внизу, звичайно ж, були у воді, але до певного часу. Їх добровільно змінювали мурахи із верхнього ряду. Вони спускалися у воду і тільки після цього, втомлені тримати своїх родичів, комахи вилазили на цей живий острівець для відпочинку, щоб потім знову змінити своїх друзів. Причому жоден з них не намагався якнайшвидше піднятися на верх, навпаки, поспішали спуститися у воду, туди, де було найважче. Я був вражений їхньою героїчною самопожертвою та взаємовиручкою і тому вирішив швидше їм допомогти. Коли мурахи побачили порятунок, вони організовано по одному вилізли на сушу, але один, все-таки знесилений, не зміг зачепитися за край ложки і залишився борсатися у воді. Помітивши це, останній мураха, що замикає колону, повернувся назад. Я ніби чув, що він кличе його і благає: “Тримайся, брате, я тебе не кину!”. Розуміючи, що з “берега” не дотягнутися, мурашка стала спускатися у воду, але тут я не міг більше дивитися на цю щемливу картину серця і посунув ложку ближче. Тоді він легко дістався до свого побратима і витяг його. Таким чином, ця жива плаваюча піраміда вижила завдяки взаємодопомозі. Весь процес спостереження викликав у мене безліч різноманітних почуттів. Спочатку осуд, коли я подумав, що мурахи топлять один одного. Потім подив, що вони залишилися живими після довгого плавання у воді. Потім було просто цікаво спостерігати за ними, але, побачивши чітко налагоджену систему самопорятунку, я був у захваті. Кожна комаха знала, що їй треба робити. І, звичайно, я шкодував, що з самого початку не допоміг їм. Вони своєю поведінкою змусили мене засоромитися. І останнє почуття, яке я пережив у цей час, — велика прикрість. Безперервним потоком до мене йшли думки про людську — байдужість, розбіжність та недоброзичливість тощо. Хотілося закричати на весь світ: — «Люди! Якщо ви не знаєте, як треба жити, навчіться хоча б у мурах». Немає користі від людських молитов, якщо вони не підкріплюються справами. Давайте будемо як мурахи… пам’ятайте, в єдності сила! © Сергій Хібар, «Навчися у мурахи»

Є люди, які носять в собі причину своїх невдач і бідності…

Можна допомогти людині, якщо немає у неї внутрішніх перешкод. Буває, люди б’ються щосили, віддають все, що можуть. І життя дає можливості такій людині. Здавалося б, щастя чи порятунок зовсім поруч, тільки руку простягни! Але якраз руку людина і не простягає. Причина її нещасть не зовні, а всередині. Є давня розповідь про суперечку філософів; один мудрець сперечався з іншими. Інші в голос говорили про те, що невдасі просто треба допомогти! Треба надати можливості! Треба йому просто-напросто дати бажане і необхідне, і він врятується. Потрібно всім світом зібратися і допомогти. І людина виплутається з тенет бідності, хвороб або знецінення … Філософ Аль-Аббас сперечався і доводив зворотне. Іноді допомога, зібрана по крихтах, яка так дорого обходиться помічникам, нічого не змінює. Є люди, які носять в собі причину своїх невдач і бідності. І що б ти їм не дав, нічого не зміниться. Зрештою вирішили поставити експеримент. Зібрали мішечок золотих монет з усіх учасників дискусії. Повний важкий мішечок! Ціле багатство. І Аль-Аббас поклав мішечок на вузькому мосту через річку. Ніяк не можна не помітити скарб, якщо йдеш через міст! І попросив мудрець привести на цей міст зневіреного боржника, який всім заборгував і не знав, як знайти вихід зі свого тяжкого становища. “Іди до нас через міст!”, – кричали добродушно філософи з іншого берега. Вони піднесено передчували, як ось-ось бідолаха-боржник знайде мішечок золота і як він зрадіє. Адже це вирішить всі його проблеми! Бідолаха пройшов міст і підійшов до філософів, посміхаючись. З порожніми руками. Аль-Аббас запитав: чи не бачив він на мосту що-небудь цікаве? Чи не лежало щось прямісінько під ногами? Боржник посміхнувся ще ширше і похвалився, що йому спала на гадку весела затія: пройти через міст з закритими очима і не впасти в річку. І ви знаєте, вийшло! Я дійшов до вас цілим і неушкодженим. Пройшов по вузькому мосту, заплющивши очі. Все-таки, спритний я хлопець. Чи не дасте в борг, до речі, якщо вже покликали? Тому не всім людям можна допомогти, навіть обсипавши їх золотом. Причина проблем не зовні, а всередині. Людина на вузькій дорозі закриє очі перед набитими золотом мішечками і перед найвигіднішими шансами. Переступить рятівну можливість. Допомагати треба. Але іноді допомогу треба починати з того, щоб дізнатися причину – чому людина опинилася в такому становищі. Якщо, звичайно, вона бажає цю причину знайти. Найчастіше – не бажає. І не тільки закриває очі, а й затикає вуха, коли їй кажуть правду. Просто їй так зручно жити… © Анна Кір’янова

Не дитяча казочка про жабу, яку варто прочитати всім жінкам!

Бабуся розповідала онучці якусь казочку. Мимохіть, і я стала слухати її розповідь. Дослухавши казку до кінця, я була шокована, адже такої правдивої історії ми дітям не розповідаємо, а шкода. Наважуся переказати зміст казочки і вам. «Жила собі на світі молоденька дівчина. Гарненька, світлоока, життєрадісна і дуже добра. Вона раділа життю, збирала польові квіти, кожен ранок з усмішкою зустрічала сонечко. Одного разу, вона пішла до ставка за квітами білого латаття. І коли хотіла вирвати першу квітку, побачила біля неї велику, пузату, зморшкувату жабу. Жаба голосно заквакала і заборонила дівчині чіпати те, що належить жабі. А потім, незрозуміло з яких причин заплакала. Дівчина була добра і співчутлива, їй стало шкода зеленої і вона поцікавилася, чому жаба плаче. — Ти б теж заплакала, якби була зачаклована — жалілася жаба. — Адже я — зачаклований принц, гарний, добрий, чуйний, та ще й багатий до всього. Мене може розчаклувати лише дівчина з добрим серцем, якщо забере до себе додому, любитиме мене, доглядатиме, годуватиме, цілуватиме… І в один чудовий день чари зникнуть і я стану знову принцом. Дівчина всім серцем повірила жабі. Взяла її у руки та радо віднесла до себе додому. З того часу почалися для дівчинки часи постійної турботи та надії. Роботи було багато, адже жаба попалася примхлива, те вона не їсть, це вона не любить. Дівчинка готувала, прала, мила за жабою кімнати, адже жаба мала багато слизу і лишала після себе всюди сліди. І весь час сподівалася, що вже завтра прокинеться і побачить, як жаба перетворилася на принца, гарного, люблячого і турботливого. Але вранці дива не траплялося і жаба знов своїм гидким голосом сварила дівчину, за не вчасно поданий сніданок. З часом, із веселої, життєлюбної дівчини вона перетворилася на рабиню. Завжди втомлену, неохайну, замучену постійними клопотами та виснажену сварками. Якось вирішила дівчина піти до доброї чаклунки, може та допоможе розчаклувати принца. Але добра чаклунка, подивившись на жабу, знизала плечима, і відповіла що це звичайнісінька ропуха, а ніякий не принц. Дівчина обурена пішла геть. Вона так щиро вірила у те, що жаба — принц, що не захотіла прийняти за правду слова чаклунки. — Певно вона шарлатанка якась — вирішила дівчина. Через кілька днів, у дівчини було день народження, її батьки прийшли привітати донечку, і побачили жабу, поспілкувалися з нею. А потім в один голос почали запевняти дівчину, що жаба — звичайна брехуха. Адже вони прожили життя, і добре розбираються де правда, а де брехня. Потім на день народження дівчинки прилетіла ще, її хрещена фея, яка теж повідомила дівчині, що її обдурила проста жаба. Але самолюбство не давало дівчині визнати правду. І вона пересварилася з рідними, переконуючи всіх, що це вони помиляються. Вона вигнала родичів, і далі почала працювати на жабу, сподіваючись на диво. Аж поки не побачила сон, у якому стара, геть виснажена жінка мила у мисці жабу. У неї вже просто не було сил, це робити, але жаба сварилася і обзивала стару жінку ледащою. Тож, знесилена старенька просто впала біля жаби і тихим голосом, промовила свої останні слова: — Ти мене впізнаєш, дівчино? Я, це ти у старості. Люди казали правду, жаба не перетворилася на принца, а стала ще злішою і гидкішою. Тікай, поки ще маєш у запасі молодість і сили. Прокинулася дівчина нажахана. Підійшла до жаби і тремтячими руками узяла та понесла її до ставка, де знайшла. Жаба пручалася, сварилася… Та дівчина її не чула. Їй було боляче прощатися зі надією на щастя, прощатися з тим принцом, якого вона любила у своїх мріях. Але розум узяв верх над серцем, і жаба лишилася квакати у своєму ставку. А дівчина знову стала весела, добра, життєрадісна, повна сил…тільки наївною бути перестала.» Джерело

“Нам усім варто бути уважнішими до тих, хто поруч”… Текст, який варто прочитати кожному!

Того дня, коли помер мій батько, я купував банани в овочевому магазині. Пам’ятаю, що подумав: «Це ж ненормально! Твій батько щойно помер – якого біса ти купуєш банани?» Але мені потрібні були банани. Завтра вранці я прокинуся, а бананів на сніданок немає. Ось я й пішов за ними. В наступні дні також потрібно було робити багато різного: шукав в навігаторі паркування, чекав у черзі, сидів на лавці в парку – намагаючись проковтнути сльози, намагаючись триматися прямо. Насправді я був на межі таких ридань, від яких навколишні розбіглися б з переляку. Ніхто й не здогадувався, що відбувається у мене всередині, не заглянувши в мої почервонілі очі, не чуючи, як тремтить мій голос. Ніхто й гадки не мав про біль у моїй душі. У такий момент мені б не завадила табличка з написом «МЕНІ ЗАРАЗ ДУЖЕ ВАЖКО. БУДЬ-ЛАСКА, БУДЬТЕ ДБАЙЛИВІШИМИ» Вона підказала би людям навколо мене дотримуватися дистанції або говорити м’якше або рухатися обережніше. І таке делікатне ставлення могло зробити неможливе майже терпимим. Всі, хто нас оточує – люди, з якими ви стоїте в черзі в гастрономі, штовхаєтеся в транспорті, сидите на роботі, перетинаєтеся в соціальних мережах, дивитеся в очі через кухонний стіл – всі вони в певний момент теж відчувають певну втрату. Через когось хвилюються, за кимось сумують, про щось турбуються. Можливо, руйнується їхній шлюб, або вони не можуть вчасно заплатити іпотеку, або чекають на результати аналізів своєї дитини, а може божеволіють у річницю смерті близької людини і намагаються стримати сльози, тому що біль від втрати так само гострий. Майже кожна людина, з якою ви сьогодні зіштовхнетеся, намагається знайти мир у душі, заспокоїтися, побороти тривогу. Намагається прожити цю добу з усіма буденними клопотами, не зламавшись перед прилавком з бананами або в черзі на паркування. Сотні тисяч людей поруч несуть свою важку ношу, хоч ми її не помічаємо. Люди, чиї рідні невиліковно хворі.Пари в процесі розлучення.Жінка, що довідалася про зраду.Мати-одиначка, що сама виховує своїх дітей.Діти, яких принижують однолітки.Сім’ї, які не знають, як звести кінці з кінцями.Батьки, які переживають за своїх підлітків в депресії. Ніхто з них не скаже: «Мені нелегко. Будь ласка, будьте делікатніші, терпиміші, побережіть мене». І поки немає таких розпізнавальних табличок, нам усім варто бути уважнішими до тих, хто поруч: на роботі, на заправці, в черзі за бананами. Хтось із них саме зараз висить на «емоційній волосині». І не дати їй обірватися може проста людська делікатність. Джон Павловіце,з книги “Надія та інші надздібності” Джерело

Найдобріша казка в світі про те, як діти вибирають собі батьків

— Мамо, ну, будь ласка, розкажи мою найулюбленішу казку. — Артуре, тобі вже виповнилося 14 і ти став вищий за мене зростом. Ну навіщо тобі потрібна казка? — Ну розкажи. Я хочу її запам’ятати, щоб в майбутньому розповісти своїм дітям. — Гаразд, слухай. Десь далеко-далеко, високо-високо на невеликій перині хмари сиділи маленькі дітлахи. Вони були різні і несхожі один на одного. Серед них були блондини і брюнети, хлопчики й дівчатка, азіати і навіть африканці. Кожен день у них були свої улюблені ігри. Вони дивилися мультики, їли найсмачніші небесні солодощі, а також стрибали з однієї хмари на іншу. Іноді в перегляді мультфільмів виникала пауза, де йшла дивовижна реклама ймовірних батьків. На великому екрані демонстрували знімки мам і татів, а також давали коротку інформацію. Наприклад, ось так: «Хочемо познайомити вас з Дженні і Джоном, які проживають в штаті Флорида, США. Дженні виповнилося 26 років і вона отримала ступінь бакалавра з історії. Дівчина дуже розумна і любить готувати, а також захоплюється спортом. Її найулюбленіший фільм — «Жінка кішка», а ще їй подобаються вірші. Джону 26 років і він працює тренером в шкільній команді з футболу. Він дуже добрий чоловік і не любить сидіти на одному місці. Пара разом із часів школи. Вони хочуть хлопчика, але будуть радіти і активній дівчинці. Якщо у вас бевкає серце, то просимо пройти на рожеву хмарку через півгодини. Були немовлята, у яких бевкало серце і вони відразу ж відправлялися на рожеву хмару. Там на них чекав невидимий володар крил. Малюки підписували папір, що самостійно зробили вибір батьків і ніхто з Канцелярії з видачі земних батьків їх не примушував і не впливав на їх рішення. Потім невидимий цілував немовлят і вирушав на Землю до тих людей, яких вибрав… І так кожен день… Часом немовлята досить швидко знаходили собі батьків, але бували й такі, хто досить довгий час очікував на хмарі появи саме своєї сім’ї … Про одного з таких немовлят я і хочу розповісти. На одній з хмар сидів симпатичний, милий шатен з дивовижними зеленими очима. В реєстрації немовлят він був вказаний як Ведмедик… Він хотів з’явитися на світ і з завмиранням серця переглядав кожну рекламу з новими батьками. Він розглянув вже безліч пар, але серце його продовжувало мовчати. Немовлята з’являлися на хмарі і знаходили своїх батьків, а цей так і продовжував сидіти в очікуванні дива … Одного разу невидимий підійшов до Ведмедика і поцікавився: «Ну, ось що тобі не подобається? Такі хороші батьки з’являються останнім часом, а ти все сидиш. Ти дуже милий малюк і будь-яка сім’я буде рада тебе отримати». Але малюк лише сумно сказав: «Вони всі дуже хороші, але ніяк не мої. Серце то мовчить». Невидимий у відповідь погладив малюка по голові і пішов… Ведмедик віддавався мріям про сім’ю, яка буде жити в Італії. Десь на березі моря. У старовинній родині, з красивим замком і старшим братом. Малюк закривав очі і чув голос майбутньої матері, яка буде кликати його: «Карліто, вистачить ховатися, пішли вечеряти». А Ведмедик буде продовжувати свої ігри і ховатися в заростях виноградника. Невідомо, скільки б ще малюк віддавався мріям, але тут знову з’явилася реклама… Малюк глянув на екран і почав прислухатися. Приємний голос озвучував інформацію про нових батьків: «Це Роман і його дружина Ксенія. Чоловікові 26 років, він блондин з нордичним характером. Закінчив юридичний факультет і працювати юристом. Любить екстремальні розваги. Ксенії 24 роки, працює адвокатом. Вельми навіжена натура, абсолютно не любить роботу по дому. Віддається мріям і любить слухати важку рок музику. Вони разом вже 5 років. За цей час встигли завести собаку. Вперше задумалися про дитинку тільки сьогодні. Дівчина хотіла б красивого малюка, а Рома просто хоче дитину. Живуть в невеликій однокімнатній квартирі». На екрані з’явилася повненька жіночка з зеленими очима і блондин з великим носом. Це не те, про що так довго мріяв малюк, але його серце не зупинялося ні на секунду. Малюк зрозумів, що саме їх він так довго чекав. Ведмедик швидко попрямував до рожевої хмари, де його вже чекав невидимий володар крил. «Мої! Вони точно мої! Швидше. Відправ мене до них. Де тут підпис ставити?» – в ажіотажі кричало немовля. Невидимий відповів посмішкою і запитав: «Це не Італія, де вони живуть біля виноградника і у них немає старшого сина. Можливо, варто ще почекати?» «Ні, ні за що! Це мої батьки. Я не в змозі пояснити, які емоції я зараз відчуваю, але вони точно мої Мати і Батько. Вони мене сильно чекають, так що посилай мене скоріше, а то мені здається, що мама не дуже любить очікування. Що ж відбувається зі мною? Я ніколи ще не був таким щасливим». Невидимий уклав малюка в обійми і вимовив: «Це любов. Вона або є або зовсім немає. Її неможливо придбати ні за які замки».. Після цього невидимий поцілував малюка, дав йому необхідні документи на підпис і відправив його на Землю. В цей час на Землі жінка несподівано підійшла до свого чоловіка і сказала: «Рома, здається, я вагітна. Не знаю чому, але я думаю, що у нас буде хлопчик. Ведмедик»… Джерело