«Мишка подорожує на ферму» – найдобріша казка на ніч

Та осінь була дійсно золота. Мишка не могла намилуватись красою різнобарвних дерев, тому вирішила піти на прогулянку, а заодно назбирати грибів. Трудівниця взяла невеличку корзинку та вирушила з дому в глибину лісу. — Яка краса! Дерева такі різнокольорові. Зовсім скоро закінчиться ця пора, і всі листочки попадають на землю. – міркувала Мишка, вишукуючи грибочки під березами. Захопившись збиранням грибів, Мишка віддалялась від дому та не помітила, як сталось дещо непередбачуване – вона провалилась глибоко під землю та опинилась на чиємусь ліжечку в чужій норі. — Ой, лишенько! Де це я? – заголосила Мишка. – Ого, яка гарна нірка! Тут і ліжечко є, і столик, і запаси зерняток. – озирнулась вона довкола. – Тут, напевно, живе Кріт, але його зараз немає вдома. Як мені вибратись звідси? Наверх я вже піднятись не зможу. Занадто крутий нахил для мене. Потрібно шукати інший вихід! Мишка ретельно обійшла нірку Крота. Вона сподівалась знайти або господаря, або ж запасний вихід. Коли Мишка дійшла до комори, то побачила, що біля дверей є тунель з пологим підйомом. Ура! Вихід знайдено! — Чудово, тут я зможу пролізти і вибратись на вулицю. Як цікаво, де ж я опинюсь? Куди мене приведе цей вихід? – хвилювалась Мишка. Але вибору вона не мала, тому довелось йти тунелем, куди б він її не привів. Дорога виявилась непростою, Мишка навіть встигла втомитись, але врешті-решт вийшла з цього довжелезного тунелю. І де ж вона опинилась? Навколо було повно якихось незрозумілих речей: ліворуч стояли велетенські відра, а праворуч – мішки. — Цікаво. Де це я? Треба все уважно роздивитись! – вирішила Мишка.  В мішках вона помітила цукор, а в відрах – запаси овочів. Ретельно озирнувшись довкола, Мишка зрозуміла, що знаходиться в коморі, але не в такій як в неї вдома, а набагато більшій. Вона вийшла на вулицю: скільки ж всього цікавого потрапило в поле її зору! За зачиненим забором гуляли домашні свині, а поруч з великим будинком, що був схожим на хлів, пила водичку корова. — Ого! Це мабуть справжня ферма! Я ніколи не бувала в таких місцях. Тільки мама з татом розповідали, що на фермах мешкає багато різних звірів. – міркувала Мишка. – Тут на городах вирощують овочі, а корови та кози дають молочко. На фермі точно можна знайти щось смачненьке. – вирішила вона. Через маленьке віконце Мишка залізла в хлів. На спеціальних сідлах відпочивали та несли яйця кури, а в самому кутку стояли мішки з кукурудзою та зерном. -О це так знахідка! Грибів сьогодні назбирати не вдалось, то візьму собі трішечки кукурудзи! – зраділа Мишка. Та тільки вона наблизилась до мішка, як почула звук, якого не чула ніколи: — Няв! – пролунало десь позаду.  Мишка завмерла та почала швидко міркувати: що це таке за «няв». Проте часу на роздуми в неї не було: — Ня-а-а-а-в! – звук повторився, але лунав вже ближче. Дуже повільно Мишка почала розвертати голову у напрямку цього «няв» та побачила кота!  Хоч мандрівниця не зустрічалась з цим звіром жодного разу в своєму житті, але оглянувши його, відразу зрозуміла, що перед нею стоїть справжній кіт – мама в дитинстві багато про них розповідала та наголошувала: «Від котів, Мишко, тримайся якомога далі! Коти полюють на мишей! Бачиш кота – тікай». І Мишка почала втікати, залишивши і свою корзинку, й ідею заповнити її кукурудзою. Кіт помчав за нею. Як же голосно він нявчав!  Мишка помітила шмат шиферу, того самого, що вкривав дах хліву, і швиденько під нього залізла. Кіт ходив навколо з гордо піднятим хвостиком. Він був впевнений, що Мишка нікуди від нього не втече. — Няв! Няв! Няв! – голосив Кіт. Мишка тремтіла від страху.  — Що ж мені робити? Як втекти від цього кота? – майже плакала вона. – Де ж знайти допомогу?  Коли Мишка майже втратила надію та думала, що настирний Кіт її таки дістане, почула як хтось тихенько її кличе: -Мишко-о-о! Мишко-о-о! – шепотів хтось зовсім поруч. Мишка примружилась та помітила, що за пеньком по сусідству ховається Кріт. Як же вона зраділа! -Кротику, допоможи мені, будь ласка! – благала про допомогу вона. -Мишко, я тобі допоможу. В мене є гілочка з листям. Я нею поманю Кота. Він повинен побігти за мною, а ти біжи в тунель, з якого вийшла сюди! Я гарно знаю територію цієї ферми, тому не пропаду. Домовились? – запропонував ідею Кротик. -Домовились! – відповіла Мишка. Кріт почав шарудіти гілочкою з листям та бігати навколо пенька. Звичайно ж, Коту це не сподобалось і він вирішив розібратися з безстрашним Кротиком та помчав за ним. Мишка не гаяла часу та чимдуж побігла у напрямку тунелю. Хух! Їй пощастило сховатись!  Мишка причаїлась та чекала на свого рятівника Кротика. Як чудово, що чекати довелось недовго – незабаром новий друг також прибіг до тунелю. -Мишко, як добре, що я повернувся до своєї нірки та зрозумів, що хтось там був. Тому й вирішив перевірити чи все добре та пішов на ферму. Я туди часто ходжу і добре знайомий з місцевим Котом – краще з ним не зустрічатись!  -Дякую тобі, Кротику, що врятував мене! Та як мені потрапити додому? – запитала Мишка. – І навіщо ти ходиш на ту ферму? — Я там поповнюю запаси. А вибратись тобі буде дуже легко. В мене в нірці є потаємний вихід в ліс, він навіть недалеко від твого дому. Ходімо, я тобі покажу! – розповів Кріт. Мишка з Кротиком спустились тунелем вниз в нірку, випили смачного чаю та посміялись з історії з Котом. Проте Мишка вирішила, що краще від цих котів триматись якнайдалі. Вона швидко дісталась додому та вирішила більше так не подорожувати! Автор: Вікторія Кононенкова Ілюстратор: Альона Кравченко Джерело

Повчальна історія про те, як важливо в житті залишатися самим собою

Жив-був чоловік. Він дуже любив співати і тому прийшов до думки стати співаком і заробляти цим самим співом собі на хліб з маслом. А може, навіть і з ікрою. Співав він щиро, від душі, і людям подобалося. Він співав і співав. Від одних пісень поступово переходив до інших. Міняв тональності, експериментував, брав за душу. Розширював репертуар, виходив за рамки, йшов туди, куди йому цікаво. Але потім сталася одна цікава річ – чоловік став все більше дивитися на те, як люди сприймають і реагують на те, що він співає. І зрозумів, що те, що йому цікаво, далеко не завжди цікаво слухачам. Якісь речі їм виявлялися незрозумілими, і вони сиділи з тупими баранячими лицями. Якісь були не цікаві, оскільки слухачі були нездатні в них зануритися і відверто нудьгували. А якісь лякали своєю відвертою чесністю. Загалом, публіка почала по-тихоньку цуратися співака. А у співака робота така – треба розважати і радувати інших. Інакше не те що на масло, на хліб не заробиш. І він став співати виключно на потіху публіці. Публіці це сподобалося, вона стала накочувати на виступи, як штормові хвилі на берег. І сіріти душею. Адже якщо ти робиш не те, що хочеш, а те, що від тебе чекають і вимагають, то як тут душею не посіріти? Чим більше співак сірів душею, тим нуднішим ставав він сам, і нуднішою ставала енергетика його пісень. Люди знову стали байдужими. Мовляв, не за тим приходили. І співакові стало зовсім сумно. Знову не догодив. Хоч і старався з усіх сил. І ось, одного разу, виступаючи в залі, повним трохи менше, ніж на чверть, серед гулящої публіки він зауважив хлопчика років 10-ти, який уважно слухав те, що чоловік співав. Малий дивився прямо і строго. І співакові стало якось не по собі. Популярна пісня стала йому подобатися все менше і менше. І в якийсь момент йому абсолютно перехотілося її співати. Він на секунду запнувся і тут же заспівав іншу, ту, яку давно не виконував, оскільки публіка вертіла від неї свій ніс. І обличчя хлопчика змінилося. Воно засяяло. У ньому з’явилося щире і непідробне захоплення та повага. І чим довше співак співав пісні, які сам хотів, тим світлішим ставало обличчя маленького глядача. Інші люди невдоволено кривили пики, шикали, пробиралися до виходу, але співакові перший раз в житті стало на них обсолютно байдуже – він співав для одного єдиного, по-справжньому цінуючого його слухача. На наступних виступах народу було ще менше. Публіка не збиралася прощати співакові такого нахабства – бач, чого задумав, мерзотник, співати не те, що їм подобається, а те, що самому хочеться, і протеступала проти цього. Але співак твердо вирішив, що співатиме тільки для того, хто його щиро слухає. Тому вся його увага під час виступу була зосереджена виключно на хлопчику. І одного разу настав момент, коли в залі не виявилося нікого крім цього самого хлопчика. Але співак продовжував співати. Зали не збиралися, грошей вже не залишалося. Навіть в борг ніхто давати не хотів. А колишні “друзі” відвернулися. Але співак продовжував співати для малого, тому що важливішого і ціннішого слухача для нього просто не було. А хлопчик слухав щиро тільки те, що співак співав від душі. У підсумку співак змушений був співати на вулиці. Тільки він і його найвірніший слухач. Але те почуття, яке народилось і виросло в душі співака, який став нікому не потрібний зі своїми щирими піснями, крім 10-річного молого, зросло і зміцніло настільки, що з легкістю розчиняло в собі будь-які страхи, сумніви, прикрощі та смуток. Співакові на все було наплювати. І сила його пісень стала подібна ядерному вибуху. Вона буквально змітала з людей все душевне лушпиння і била в саме серце, пробиваючи товсті шари лицемірства і самообману. І будь-яка людина, яка хоч раз почула співака, вже не могла залишатися байдужою. Настільки глибокий слід залишали його пісні. Тепер співак, відчувши свою справжню силу, став збирати стадіони. За квитки на концерти люди билися смертним боєм. Співак дуже хотів поговорити зі своїм найвідданішим слухачем, але той щоразу вислизав. Раз і його більше немає. Але ось, одного разу, після особливого оглушливого концерту, після якого про співака вже щосили говорив весь світ, він, зумівши вирватися з щільного кільця журналістів і фанатів, таки наздогнав хлопця. Зібравшись висловити все, що накопичилося у нього на душі, всю вдячність, всю любов, він поглянув в обличчя хлопчиська, і тут його немов ударило молотом по голові. Він зрозумів, що ніякого хлопця насправді немає. Що той хлопчик – це і є він сам. Вірніше, та дитяча, щира частина його душі, яку не вдалося зламати і придушити навколишній реальності. І що весь цей час він співав не для когось. Він співав для себе. І співак вперше в житті чисто, щиро, глибоко і щасливо розплакався. Він зрозумів найголовнішу істину: Ніколи не відмовляйся від себе. Будь завжди вірний самому собі! Рем Латипов Джерело

Казка про покликання

Художником він став просто тому, що після школи треба було кудись вступати. Він знав, що робота повинна приносити задоволення, а йому подобалося малювати – так і було зроблено вибір: він вступив до художнього училища. До цього часу він вже знав, що зображення предметів називається натюрморт, природи – пейзаж, людей – портрет, і ще багато чого знав з області обраної професії. Тепер йому потрібно було дізнатися ще більше. «Для того, щоб імпровізувати, спочатку треба навчитися грати по нотах, – оголосив на вступній лекції імпозантний викладач, відомий художник. – Так що приготуйтеся, будемо починати з азів ». Він почав вчитися «грати по нотах». Куб, куля, ваза … Світло, тінь, півтінь … Постановка руки, перспектива, композиція … Він дізнався дуже багато нового – як натягнути полотно і самому зварити грунт, як штучно зістарити полотно і як добиватися найтонших колірних переходів … Викладачі його хвалили, а одного разу він навіть почув від свого наставника: «Ти художник від бога!». «А хіба інші – не від бога?», – подумав він, хоча, ніде правди діти, було приємно. Але ось веселі студентські роки залишилися позаду, і тепер у нього в кишені був диплом про художню освіту, він багато знав і ще більше вмів, він набрався знань і досвіду, і пора було починати віддавати. Але … Щось у нього пішло не так. Ні, не те щоб йому не творилося. І не те щоб професія перестала подобатися. Можливо, він просто подорослішав і побачив те, чого раніше не помічав. А відкрилося йому ось що: кругом вирувало життя, в якій мистецтво давно стало товаром, і процвітав зовсім не обов`язково той, кому було що сказати світові – швидше той, хто вмів грамотно подавати і продавати свою творчість, опинитися в потрібний час, в потрібному місці , з потрібними людьми. Він, на жаль, так цього і не навчився. Він бачив, як його товариші метушаться, шукають себе і своє місце під сонцем, а деякі в цій метушні «ламаються», топлять незатребуваність і незадоволеність в алкоголі, втрачають орієнтири, деградують … Він знав: часто творці випереджали свою епоху, і їхні картини отримували визнання і хорошу ціну тільки після смерті, але це знання мало втішало. Він влаштувався на роботу, де добре платили, цілими днями розробляв дизайн всіляких буклетів, візиток, проспектів, і навіть отримував від цього певне задоволення, а ось малював все менше і більш неохоче. Натхнення приходило все рідше і рідше. Робота, дім, телевізор, рутина… Його все частіше відвідувала думка: «Хіба в цьому моє покликання? Мріяв я про те, щоб прожити своє життя ось так, «пунктиром», немов це ескіз? Коли ж я почну писати свою власну картину життя? А якщо навіть і почну – чи зможу? А як же «художник від бога»? ». Він розумів, що втрачає кваліфікацію, що перетворюється в зомбі, який день у день виконує набір певних дій, і це його напружувало. Щоб не збожеволіти від цих думок, він став по вихідним відправлятися з мольбертом в провулок Майстрів, де розташовувалися ряди всяких творців-умільців. В`язані шалі і вироби з берести, прикраси з бісеру і клаптеві покривала, глиняні іграшки та плетені кошики – чого тут тільки не було! І побратими-художники теж стояли зі своїми нетлінними полотнами, в великих кількостях. І тут була конкуренція … Але він плював на конкуренцію, йому хотілося просто творити … Він малював портрети на замовлення. Папір, олівець, десять хвилин – і портрет готовий. Нічого складного для професіонала – тут все і потрібно вміти помічати деталі, дотримуватися пропорції та злегка потішити замовнику, так, зовсім небагато прикрасити натуру. Він це робив вміло, його портрети людям подобалися. І схоже, і красиво, краще, ніж в житті. Дякували йому часто і від душі. Тепер жити стало якось веселіше, але він чітко розумів, що це «живописання» покликанням назвати було б якось … занадто сильно. Втім, все-таки краще, ніж нічого. Одного разу він зробив черговий портрет, позувала йому немолода довгоноса тітка, і довелося сильно постаратися, щоб «зробити красиво». Ніс, звичайно, нікуди не дінеш, але було в її обличчі щось привабливе (чистота, чи що?), Ось на це він і зробив акцент. Вийшло непогано. – Готово, – сказав він, простягаючи портрет тітки. Та довго його вивчала, а потім підняла на нього очі, і він навіть закліпав – до того пильно вона на нього дивилася. – Щось не так? – навіть перепитав він, гублячись від її погляду. – У вас покликання, – сказала жінка. – Ви вмієте бачити вглиб … – Ага, очі – рентген, – пожартував він. – Не те, – похитала головою вона. – Ви малюєте наче душу … Ось я дивлюся і розумію: насправді я така, як ви намалювали. А все, що зовні – це наносне. Ви немов верхній шар фарби зняли, а під ним – шедевр. І цей шедевр – я. Тепер я точно знаю! Дякую. Тітка була, що й казати, дивна. Треба ж, «душу малюєте»! Хоча хто його знає, що він там малював? Може, й душу… Адже у кожного є якийсь зовнішній шар, те незриме лушпиння, яке налипає в процесі життя. А природою-то кожен був задуманий як шедевр, вже в цьому він як художник був просто впевнений! Тепер його малювання освітилося якимсь новим змістом. Ні, нічого нового в технологію він не привніс – ті ж папір і олівець, ті ж десять хвилин, просто думки його весь час поверталися до того, що треба примірятися і «зняти верхній шар фарби», щоб з-під нього звільнився невідомий «шедевр». Здається, виходило. Йому дуже подобалося спостерігати за першою реакцією «натури» — дуже цікаві були обличчя в людей. – Та будь ласка, — ніяково пробурмотів він, беручи купюру – свою Іноді йому траплялися такі «моделі», у яких душа була значно страшніше, ніж «зовнішній шар», тоді він вишукував у ній якісь світлі плями і посилював їх. Завжди можна знайти світлі плями, якщо на це зір. Принаймні, йому ще жодного разу не зустрівся чоловік, в якому не було б зовсім нічого хорошого. – Чуєш, братан! – якось звернувся до нього хлопець у чорній куртці. – Ти це… пам’ятаєш, немає… тещу мою малював на минулих вихідних. Тещу він пам’ятав, на стару жабу схожа, її доньку – постаріє, пацюком буде, і здоровань з ними був, точно. Йому тоді довелося напружити всю свою уяву, щоб перетворити жабу в щось прийнятне, побачити в ній хоч щось хороше. – Ну? – обережно запитав він, не розуміючи, куди хилить здоровань. – Так це… Змінилася вона. В кращу сторону. Як на портрет подивиться – стає людиною. А так, між нами, скільки її знаю, жаба жабою… Художник мимоволі пирхнув: не помилився, значить, точно побачив… – Ну дик я тебе хотів запитати: можеш її в олії намалювати? Щоб вже напевно! Закріпити ефект, стало бути… За ціною не постою, не сумнівайся!- А чого ж не закріпити? Можна і в маслі, і в маринаді, і в соус «майонез». Тільки маслом не малюють, а пишуть. – У-у! Розпиши її в найкращому вигляді, все оплачу по вищому розряду! Художнику стало весело. Прямо «портрет Доріана Грея», тільки зі знаком плюс! І раз вже пропонують – чому не спробувати?Спробував, написав. Теща залишилася задоволена, здоровань теж, а дружина його, жабина донька, зажадала, щоб її теж закарбували у віках. Від заздрості, напевно. Художник і тут доклав зусиль, натхнення на нього найшло – посилив жіночу привабливість, м’якості додав, доброту душевну висвітлив… Не жінка вийшла – цариця! Видать, хлопець був людиною широкої душі і враженнями у своєму колі поділився. Замовлення посипалися один за іншим. Чутка пішла про художника, що його портрети благотворно впливають на життя: в сім’ях запановує мир, поганулі кращають, матері-одиначки вмить заміж виходять. Тепер не було часу ходити по вихідним в провулок Майстрів, так і контору свою залишив без усякого жалю. Працював на дому у замовників, люди всі були багаті, платили щедро, передавали з рук у руки. Вистачало і на фарби, і на полотна, і на чорну ікру, навіть по буднях. Квартиру продав, купив побільше, та з кімнатою під майстерню, ремонт хороший зробив. Здавалося б, чого ще бажати? А його знову стали відвідувати думки: невже в цьому його покликання – малювати всяких «жаб» і «щурів», з усих сил намагаючись знайти в них хоч щось світле? Ні, справа, звичайно, хороша та корисна для світу, але все-таки, все-таки… Не було у нього на душі спокою, начебто вона його кликала кудись, просила про щось, але от про що? Не міг розчути. Одного разу його нестримно потягнуло напитися. Ось так взяти – і в драбадан, щоб відрубиться і нічого потім не пам’ятати. Думка його налякала: він добре знав, як швидко люди творчі добираються з цього бравому маршруту до самого дна, і зовсім не хотів повторити їхній шлях. Треба було щось робити, і він зробив перше, що прийшло в голову: скасував всі свої сеанси, схопив мольберт і складаний стілець і відправився туди, провулок Майстрів. Відразу став гарячково працювати – робити начерки вулички, людей, парку, що через дорогу. Наче полегшало, відпустило… – Вибачте, ви портрети малюєте? Так, щоб одразу, тут же отримати, – запитали його. Він підняв очі – поруч жінка, молода, а очі вимучені, немов выплаканні. Напевно, помер у неї хтось, або ще яке горе… – Малюю. Десять хвилин – і готово. Ви свій портрет хочете замовити? – Ні. Донечки.Тут він побачив доньку – поперхнувся, закашлявся. Дитина шести років від роду була схожа на інопланетянку: незважаючи на погожий теплий день, упакована в сірий комбінезон, і не зрозумієш навіть, хлопчик чи дівчинка, на голові – щільна шапочка-ковпачок, на обличчі – прозора маска, і очі… Очі дідуся, який зазнав багато болю і готується померти. Смерть в них була, в цих очах, ось що він там виразно побачив.Він не став нічого більше питати. Таких дітей він бачив по телевізору і знав, що у дитини, швидше за все, рак, радіологія, імунітет на нулі – тому і маска, і шансів на виживання – мінімум. Невідомо, чому і звідки він це знав, але був упевнений. Досвідчене око художника, подмічаючого всі деталі… Він кинув погляд на матір – так, так і є, вона знала. Внутрішньо вже готувалася. Напевно, і портрет захотіла, тому що останній. Щоб хоч пам’ять була… – Сідай, принцеса, зараз я тебе буду малювати, — сказав він дівчинці-інопланетянці. – Тільки дивись, не крутися і не зіскакуй, а то не вийде.Дівчинка навряд чи була здатна крутитися або підхоплюватися, вона рухалася-то обережно, немов боялася, що її тільце розсиплеться від необережного руху, розлетиться на дрібні осколки. Сіла, склала руки на колінах, втупилася на нього своїми очима мудрої черепахи Тортилли, і терпляче завмерла. Напевно, все дитинство по лікарнях, а там терпіння виробляється швидко, без нього не виживеш. Він напружився, намагаючись розгледіти її душу, але щось заважало – то не безформний комбінезон, то не сльози на очах, не те знання, що старі методи тут не підійдуть, треба якесь принципово нове, нетривіальне рішення. І воно знайшлося! Раптом подумалося: «А якою вона могла б бути, якби не хвороба? Не комбінезон дурний, а платтячко, не ковпак на лисій голівці, а бантики?». Уява запрацювала, рука сама по собі стала щось накидати на аркуші паперу, процес пішов. На цей раз він працював не так, як зазвичай. Мізки в процесі точно не брали участь, вони відійшли, а включилося щось інше. Мабуть, душа. Він малював душею, так, ніби цей портрет міг стати останнім не для дівчинки, а для нього особисто. Як ніби це він повинен був померти від невиліковної хвороби, і часу залишалося зовсім трохи, може бути, все ті ж десять хвилин. – Готово, — зірвав він аркуш паперу з мольберта. – Дивись, яка ти красива! Дочка й мама дивились на портрет. Але це був не зовсім портрет і не зовсім «з натури». На ньому кучерява білява дівчинка в літньому сарафанчику бігла з м’ячем по літньому лугу. Під ногами трава і квіти, над головою – сонце і метелики, посмішка від вуха до вуха, і енергії – хоч відбавляй. І хоча портрет був намальований простим олівцем, чомусь здавалося, що він виконаний у кольорі, що трава – зелена, небо – блакитне, м’яч – помаранчевий, а сарафанчик – червоний в білий горох. – Хіба Я така? – глухо долинуло з-під маски. – Така-така, — запевнив її художник. – Тобто зараз, може, і не така, але скоро будеш. Це портрет з наступного літа. Один в один, точніше фотографії. Мама її закусила губу, дивилася кудись повз портрета. Видно, трималася з останніх сил. – Спасибі. Спасибі вам, — сказала вона, і голос її звучав так само глухо, ніби на ній теж була невидима маска. – Скільки я вам винна?- Подарунок, — відмахнувся художник. – Як […]

Казка про пташеня, яке не могло дати собі раду

Було собі цікаве Жабеня. Воно запитувало всіх про все. Чому сонечко сяє? Чому шелестить листя? Чому квіти увечорі стуляють пелюстки? Чому роса холодна? Геть усі відповіді хотіло знайти Жабеня, та чомусь ніхто не хотів йому допомогти. Одного дня Жабеня зустріло Пташеня, яке сиділо під деревом і плакало. – Ти чого? – запитало його Жебеня. – Скоро ніч, а я не літаю й не літатиму. Хтось мене з’їсть! – Ти ж Пташеня, чому не літаєш? – Мама мене вчила, а я не слухалось. А тепер і раде б відлетіти хоч до отієї гілки, так не вмію! – То давай я тебе навчу! – Та де вже тобі, Жабеняті, навчити Пташеня літати! Вийшли вони на горбочок. – Дивись, зараз стрибнемо і полетимо, – сказало Жабеня. – Я не полечу, – заперечило Пташеня, – я й двох разів не стріпну крильцями, як упаду і заб’юся. Тоді вони пішли на високий берег струмка. – От, стрибаймо, – каже знов Жабеня. – Не буду. Я не вмію ні літати, ні плавати. Це тобі добре, ти хоч щось умієш! Тоді пішли вони на високу-височенну гору. Доки піднялися, не раз Пташеня зітхало: – Ой лишенько! Вийшли вони на вершечок. – Стрибаймо! – скомандувало Жабеня. І стрибнуло. Вболіваючи за друга, воно геть забуло, що не має крил… А пташеня залишилося стояти на горі. Жабеня впало і дуже забилося. Пташеняті стало жаль товариша:– Може, йому потрібна допомога, а я тут, а він там, унизу! Піду…ні, стрибну, так буде швидше. І стрибнуло. Хоча спочатку воно просто падало, та крильця стріпнулися раз, і вдруге, і втретє – пташеня полетіло! А Жабеня так зраділо, що в нього й усе перестало боліти. Воно якось завжди так: коли рюмсаєш і ниєш, нічого не виходить, а коли робиш щось із добрим серцем, то й результат завжди добрий. Автор казки: Ніна Даценко

«Їжачок» — добра історія про даремну метушню

Татові було сорок років, Славіку – десять, а їжачку – зовсім мало.Славік притягнув їжачка в шапці, побіг до дивана, на якому лежав тато з розкритою газетою, і, задихаючись від щастя, закричав:– Тату, дивися! Тато відклав газету і оглянув їжачка. Їжачок був кирпатий і симпатичний. Батько й сам любив тварин, і вчив цьому сина.– Гарний їжак! – сказав тато. – Красунчик! Де дістав?– Мені хлопчик у дворі дав, – сказав Славко.– Подарував, значить? – уточнив тато.– Ні, ми обмінялися, – сказав Славко. – Він мені дав їжачка, а я йому квиток.– Який ще квиточок?– Лотерейний, – сказав Славік і випустив їжачка на підлогу. – Тату, йому треба молока дати..– Постривай з молоком! – строго сказав тато. – Звідки у тебе лотерейний квиток?– Я його купив, – сказав Славко.– У кого? – У дядечки на вулиці… Він багато таких квитків продавав. По тридцять копійок… Ой, тато, їжачок під диван поліз…– Почекай ти зі своїм їжачком! – нервово сказав тато і посадив Славіка поруч з собою. – Як же ти віддав хлопцеві свій лотерейний квиток?.. А якщо він виграшний?–  Так, виграшний, – сказав Славік, не перестаючи спостерігати за їжачком.-Тобто, як це той хлопчик щось виграв? – тихо запитав тато, і його ніс вкрився крапельками поту. – Холодильник! – сказав Славік і посміхнувся.– Як це?! – Тато якось дивно затремтів. – Холодильник?!.. Що ти верзеш?.. Звідки ти це знаєш?!– Як – звідки? – образився Славко. – Я ж його звірив з газетою…. Там перші три цифри збіглися… і інші… І серія та ж!.. Я вже вмію перевіряти, тату! Я ж дорослий!– Дорослий?! – Тато так зашипів, що їжачок, який виліз з-під дивана, від страху згорнувся в клубок. – Дорослий?!.. Міняєш холодильник на їжачка?– Але я подумав, – злякано сказав Славик, – я подумав, що холодильник у нас вже є, а їжачка немає…– Замовкни! – закричав тато і підхопився з дивана. – Хто?! Хто цей хлопчик?! Де він?! – Він у сусідньому будинку живе, – сказав Славік і заплакав. – Його Сеня звуть…– Йдемо! – знову закричав тато і схопив їжачка голими руками. – Йдемо швидко!!– Не піду, – схлипуючи, сказав Славко. – Не хочу холодильник, хочу їжачка!– Так ходімо ж, – кричав тато. – Тільки б повернути квиток, я тобі сотню їжачків куплю…– Ні… – ревів Славік. – Не купиш… Сенька і так не хотів мінятися, я його ледве вмовив…– Теж, видно, філософ! – єхидно сказав тато. – Ну, швидко!..Сені було років вісім. Він стояв посеред двору і зі страхом дивився на грізного тата, який в одній руці ніс Славіка, а в іншій – їжака.– Де квиток? . — Забирай свою колючку, а наше віддай назад.– У мене немає квитка! – сказав Сеня і затремтів.– А де він?! – закричав батько. – Що ти з ним зробив? Продав?– Я з нього голуба зробив, – прошепотів Сеня і заскиглив.– Не плач! – сказав тато, намагаючись бути спокійним. – Не плач, хлопчику… Значить, ти зробив з нього голуба. А де цей голуб?.. Де він?.. – Він на карнизі засів… – сказав Сеня.– На якому карнизі?– Он на тому! – і Сєня показав на карниз другого поверху.Тато зняв пальто і поліз по водостічній трубі.Діти знизу з захопленням спостерігали за ним.Два рази тато зривався, але потім все-таки доповз до карниза і зняв маленького паперового голуба, який вже злегка розмокнув від води.Спустившись на землю і важко дихаючи, тато розгорнув квиточок і побачив, що він випущений два роки тому.– Ти його купив? – запитав тато у Славіка.– Ще у другому класі, – сказав Славко.– А коли перевіряв?– Вчора. – Це не той тираж… – стомлено сказав тато.– Ну і що ж? – сказав Славко. – Зате всі цифирки сходяться…Тато мовчки відійшов убік і сів на лавочку.Серце шалено стукотіло у нього в грудях, перед очима пливли оранжеві кола… Він важко опустив голову.– Татку, – тихо сказав Славік, підходячи до батька. – Ти не сумуй! Сеня каже, що їжачка нам віддасть…– Спасибі! – сказав тато. – Спасибі, Сеня…Він встав і пішов до будинку. Йому так стало гірко, коли він зрозумів, що вже не повернути того часу, коли їжачок може стати дорожчим за холодильник. Джерело

Три приголомшливі короткі історії, які змушують багато про що задуматися

Ми не знаємо, хто і коли вперше придумав ці історії, але вони ходять в переказах вже дуже багато років – настільки довго, що стали частиною культури кількох народів. Ці приголомшливі історії розповідають про ситуації, в яких стикаються дві різні реальності. Одну з них завжди видно з першого погляду, і тому здається нам реальною. Інша ж … прихована, а тому ніхто не помічає її відразу, але це не робить її менш реальною. У кожної з історій, які ви зараз прочитаєте, є сенс. Кожна з них дає зрозуміти, що іноді речі є абсолютно не тим, чим здаються … Жаба і трояндаОдного разу, давним-давно, в величезному саду росла чудова червона троянда. Кожен, хто проходив повз неї, обсипав її безліччю компліментів, називаючи її найпрекраснішою в усьому саду. Розі шалено подобалися всі ці компліменти, але з часом їй стало їх мало. Їй захотілося, щоб насолоджувалися її красою милувалися нею поблизу, бачачи її у всій красі. Вона не розуміла, чому всі, хто проходив повз, дивилися на неї лише здалеку. Одного разу вона помітила, що зовсім поруч з нею сидить величезна темна жаба. Вона була дуже потворної – від тьмяно-брудного кольору горбистої шкіри до величезних митних очей – настільки величезних, що вони могли налякати кого завгодно. Роза зрозуміла, що ніхто не підходив до неї близько саме через цю потворну тварину. Вона тут же наказала жабі негайно піти геть і більше ніколи не з’являтися поруч. Що вона про себе загордилася? Як вона посміла применшувати красу троянди своєю потворністю? Жаба була дуже тихою, скромною і слухняною. Вона лише важко зітхнула і пішла геть. Минуло всього кілька днів і троянду атакували мурахи. Вони стали об’їдати її стебло і листя. Пелюстки почали облітати один за іншим, а відвідувачі саду проходили повз зів’ялої і вже далеко не такої прекрасної троянди. Роза гірко плакала про втрачену красу. Зачувши плач, до неї підбігла зелена ящірка. Вона запитала троянду, в чому справа, і та розповіла, що їй докучають мурахи, повільно вбивають її. І тоді ящірка пояснила: «Дурненька, та потворна жаба день за днем ​​їла мурах, не даючи пошкодити твоє стебло і зберігаючи твою красу». Історія про трьох жабОдного разу, давним-давно (а може, і зовсім недавно) жила-була компанія жаб, які любили ходити веселитися в ліс. Їм там дуже подобалося – там було сиро і зелено, і завжди було повно їжі. Вони їли, пили і стрибали по лісі до самої ночі, голосно квакали і чудово проводили час. Здавалося, їх компанію ніщо і ніколи не зможе розлучити … до одного злощасного дня. В один далеко не прекрасний день вони вирішили для гостроти відчуттів відправитися в новий ліс. І тільки почали, як завжди, стрибати і гратися, як троє з них впали в глибоку яму, яку ніхто з них не помітив до цього. Інші жаби були в шоці. Вони обережно заглянули за край ями і побачили, що вона неймовірно глибока. «Ми втратили їх», – сумно проквакали жаби. Три жаби, які впали спробували вибратися назовні по стінках ями, але вони були практично прямовисними, і зробити це було дуже непросто. Як тільки одній з них вдавалося піднятися хоча б на кілька сантиметрів вгору, як вона тут же зривалася вниз і плюхалася на спину. Присутні нагорі жаби почали голосити над тим, наскільки безглузді всі їхні спроби, і що краще їм навіть не намагатися. Хіба можна вибратися з такої глибокої ями? Ні, краще не витрачати даремно сили і просто здатися. Так вже вийшло, і нічого тут не поробиш. Дві з упалих у яму жаб, наслухавшись цих голосінь, з часом опустили лапки. Вони порахували, що інші жаби праві. Вони лише сиділи на дні і сумно квакали, заздалегідь прощаючись з життям. Третя ж жаба продовжувала лізти вгору, зриватися і падати – знову і знову,але , через пару годин, їй все-таки вдалося знайти на стінках ями досить зачіпок, щоб видертися на поверхню. Зустріли її нагорі жаби і були вражені. Одна з них запитала: «Як це тобі вдалося?», Але та нічого не відповіла … тому що була глухою. Боягузливий левЦя історія починається в прекрасній африканській савані, де великий і сильний лев недавно відбився від прайду. Ось уже кілька тижнів він бродив по савані на всі боки, але ніяк не міг відшукати своїх товаришів. Він був голодний, страждав від спраги і йому було дуже страшно через те, що він був зовсім один. Нарешті він краєм ока побачив, як на горизонті блиснуло озерце. Він, що є сили, величезними стрибками побіг до нього. Він помирав від спраги, йому хотілося зробити хоча б один ковток цілющої вологи. Однак, коли він уже майже підбіг, то побачив на воді відображення дорослого, сильного лева. І наш лев вирішив втекти. «У цього озерця вже є господар, і навряд чи він захоче ділитися зі мною своєю водою», – подумав він. Всю ніч він залишався неподалік, не наважуючись підібратися ближче. Він був занадто слабкий, щоб дати гідну відсіч у разі чого. І так, в тяжких роздумах і непотрібних метаннях, пройшла вся ніч і ще один день, під час якого безжальне сонце продовжувало обпалювати шкуру лева. Жага стала зовсім нестерпною, і він вирішив ризикнути. Лев просто не міг більше терпіти. Він обережно наблизився до ставка і знову побачив у воді іншого лева. Однак він так сильно страждав від спраги, що йому було вже все одно. Він опустив свою пащу в озеро і зробив перший ковток. І в той же момент інший лев зник, вкрившись брижами. Насправді той страшний лев, якого він так боявся, був усього лише його відображенням. Так і наші страхи – варто нам зустріти їх лицем до лиця, як вони розвіюються, зникаючи без сліду. Джерело

Казка-притча про мир у всьому світі

Одного разу миролюбні мешканці Землі попросили надзвичайно могутнього чарівника припинити всі війни та кровопролиття на планеті.– Це просто, – сказав той. – Я знищу всю зброю на Землі, й більше ніхто не зможе воювати. – Чудово! – вигукнули люди.Помах чарівної палички – й справу зроблено.Днів три на планеті панував мир, поки більшість із тих, хто хотів воювати, шукали й не могли знайти своєї зброї. А зрозумівши, що втратили її назавжди, вони змайстрували списи з молодих дерев – і війни знову розпочалися. Коли ця сумна звістка дійшла до чарівника, він сказав:– Не турбуйтеся. Я знищу всі молоді дерева, й ці невігласи більше не зможуть воювати.Однак після двох-трьох днів безплідних пошуків молодих дерев, придатних для виготовлення списів, войовничо налаштовані люди почали валити дерева-велетні, робити з них кийки й знову відновили кровопролиття. Чарівник винищив усі великі дерева. Тоді люди почали виготовляти ножі та мечі з металу. Він знищив увесь метал на планеті. Люди змайстрували пращі й почали метати один в одного каміння. Довелося знищити й камені. І тоді забили тривогу прихильники миру, ще б пак: пропали всі дерева, не стало металів і каменів. Як тепер жити, що їсти? Скоро зовсім не буде рослинності, й люди помруть, навіть не воюючи. Ні, це не розв’язання проблеми.Чарівник розгубився:– Навіть і не знаю, що тепер робити. Я б знищив усе людство, але, на жаль, це поки не в моїй владі!Миротворці впали у відчай. І тут до чарівника звернувся один розумний хлопчик. – Я знаю, що треба зробити. Нехай люди відчують, як інші сприймають їхні вчинки. Якщо один заподіє біль другому, нехай і він відчує точно такий біль, а якщо когось обрадує, то нехай і сам відчує радість. Тоді, напевно, ніхто не стане завдавати болю іншому, тому що відразу ж сам відчує біль і буде змушений зупинитися.Усім сподобалося, що сказав цей маленький хлопчик. А чарівник в точності втілив його ідею в життя. Він повернув на Землю всі дерева, метал і камені, і навіть зброю, яку люди незабаром переробили на знаряддя праці. Із цього дня ніхто на планеті не заподіював страждань іншому, бо тоді і йому самому довелося б відчувати біль. Навпаки, люди взялися допомагати один одному, тому що їм подобалося почуття радості, яке вони відчували при цьому. І зажили вони в гармонії та щасті.Самі станьмо добрими чарівниками, й диво станеться! Джерело

Казка про два дерева

Коли мої діти питали мене про те, чому я не такий, як інші, і чому у мене немає нормальної роботи, я вирішив розповісти їм казку. Я сказав їм: «В одному лісі росли криве дерево і нормальне, пряме дерево. І кожен день це пряме дерево говорило кривому: подивися на мене, я високе, могутнє, пряме, правильне, прекрасне; а ти – скоцюрблене і зігнулося навпіл так, що ніхто навіть не хоче на тебе дивитися. Так вони і росли в лісі поруч, поки в один прекрасний день в ліс не прийшли дроворуби. Вони подивилися на пряме дерево і подивилися на криве, а потім сказали: давайте зрубаємо оте пряме дерево і оті прямі дерева, а всі криві залишимо рости. І вони порубали всі прямі та високі дерева, перевели їх на дошки, зубочистки і туалетний папір. А криве дерево і раніше в лісі – стає з кожним днем сильнішим і більш дивним ». Джерело

Казка про втомлену жінку

Жила-була на світі Втомлена Жінка. Кожен ранок вона абияк прокидалася, примушувала себе цілий день працювати і змученою лягала спати. Вона вже і не пам’ятала, коли востаннє почувала себе відпочилою, повною сил. І так все тривало до певного часу, до того самого моменту, коли тінь Втомленої Жінки відокремилася. Це було літньої спекотної днини, коли треба було зробити чергову важливу справу, тому що “не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні”, “без зусиль не виловиш і рибку із ставка”, “хто не працює, той не їсть”. Саме це довело жінку до піку втоми. Тінь стала віддалятися від неї, залишивши свою господиню сидіти без сил на офісному стільці. Жінка благала Тінь: -Будь ласка, повернися до мене! Ти йдеш, і разом з тобою йде уся моя сила… Тінь відповіла: – Так, вірно. Адже я – Хранителька твоєї Енергії. Але я більше не можу тобі допомогти. Ти вичерпала майже усю свою силу, не поповнивши її запаси. Ти довела себе до повної знемоги. Подумай гарненько, чому усе це з тобою сталося? – Без тебе мені буде складно це зрозуміти. Будь ласка, допоможи мені! Тінь трохи подумала, а потім погодилася. – Добре. Але тільки за умови, що ти пройдеш три випробування, які звільнять від чар твою Енергію. Згодна? – Звичайно! – Тоді слухай. Завдання перше: відчуй свою спину, свої плечі. Чи відчуваєш ти нестерпну важкість? Втомлена Жінка кивнула. Як їй цього не відчувати? Скільки років вона тягає невидимі важкі мішки. – Тоді віддай не свою ношу тим, кому вона буде по плечах. Віддай цим людям ЇХНІ ЖИТТЯ. Це їхні уроки, це їхні перемоги, цей їхній розвиток. А свою долю залиш. І тоді ти зможеш почати жити своїм життям. Ох, як важко було жінці признатися собі в тому, що вона несе тягар, призначений зовсім не їй. Це було їй не під силу, це висмоктувало її енергію: турботи подруг, чоловіка, батьків. Вона тягнула на собі усі їхні проблеми, усі їхні труднощі і намагалася їх вирішити, але ставало тільки гірше. Всім. Але тепер все, досить: відтепер нехай кожен живе своїм життям. Втомлена Жінка закрила очі, представила кожного, чию ношу вона колись через свою доброту звалила на себе, і подумки віддала їхню долю. Як тільки Втомлена Жінка звільнилася від непосильного тягаря, її телефон почав дзвонити. Це шукали її усі, хто колись звалив на неї увесь цей тягар. Втомлена Жінка перелякано подивилася на свою Тінь: – Що мені робити? Вони зараз почнуть знову просити мене забрати їх ношу! Тінь залишалася невблаганною. – Якщо хочеш бути здоровою, якщо ти хочеш, щоб усі ці люди прожили повноцінне життя, не жалкуючи ні за чим, тоді пройди друге випробування: навчися говорити “ні”, коли це необхідно. Жінка кивнула, але відчула, що друге випробування, мабуть, ще складніше за перше. Як відмовити? Що про неї подумають? А раптом з нею перестануть спілкуватися? А раптом її не любитимуть? Але робити нічого. Вона відповіла на дзвінок своєї подруги. Розмова була безглуздою: подруга вмовляла зробити за неї усі справи, а Втомлена Жінка все виправдовувалася і виправдовувалася. Тінь підійшла до своєї підопічної і тихо підказала: – Для того, щоб навчитися говорити “ні”, спочатку треба розучитися виправдовуватися. Інакше люди відчують твою невпевненість і продовжуватимуть переконувати тебе до тих пір, поки ти не здасися і не звалиш на себе їх тягар. Жінка кивнула і закінчила розмову з подругою твердим, невблаганним і в той же час повним співчуття “ні”. Це звучало на мові серця приблизно так: ти мені дуже дорога, саме тому я бажаю тобі, щоб ти жила своїм життям, повір саме тоді можна відчути себе щасливою: випробувавши усе послане долею, ти вчишся цінувати те, що у тебе є, і ти прагнеш до своєї мрії, набуваючи для цього усіх необхідних якостей. Звичайно, не всі зрозуміли Втомлену Жінку. Хтось дійсно перестав з нею спілкуватися (а чи друг він був?), хтось образився (так, треба час, щоб звикнути жити своїм життям і поважати життя іншої людини), а хтось з цим змирився. Тінь сказала: – Прийшла пора пройти третє і останнє випробування. І тоді до тебе повернеться твоя енергія, твоє бажання жити. Навчися відпочивати. Дозволь собі відпочивати. А для цього ти зустрінешся з тим, хто тобі найбільше заважає – зі своїм Почуттям Провини. Третє випробування було найпідступнішим. Почуття Провини безжально змінювало свої обличчя і голоси. Як тільки Втомлена Жінка намагалася відпочити, як Почуття Провини підходило до неї і маминим голосом говорило: – Як? Ти знову байдикуєш? Я тут працюю, працюю, а ти відпочиваєш! Як тобі не соромно! Адже сьогодні стільки справ! Або чувся татовий голос: – Якщо ти цього не зробиш, то ніхто не зробить. Все піде намарно. Що? Втомилася, говориш? Чому ти втомилася? Ти ще нічого не зробила! Працювати, працювати потрібно більше, працювати! Або Почуття Провини говорило голосом бабусі: – В нашій сім’ї зроду ледарів не було. Я ось кручуся цілий день, не сяду навіть. І ти маєш бути такою ж. Голоси вимагали і докоряли, і жінка зрозуміла, що вона не зможе відпочити, не зможе, навіть якщо лежатиме на дивані годинами, навіть якщо поїде у відпустку на край землі. І тоді виник цей крик, крик її протесту: – Я маю право на відпочинок! Я знімаю з себе закляття заборони на нього. Відтепер я не лише працюватиму, але і повноцінно відпочиватиму. Адже існує не лише день, але і ніч. Активність змінюється відпочинком і в природі. Навіть природа, Велика Жінка, відпочиває! Я не байдикую, а відновлююся, щоб бути здоровою, щасливою, повною натхнення і творчих сил. І тоді я робитиму щось не тому що “повинна”, я робитиму все з любов’ю, з радістю, з щирим бажанням. Цього монологу вистачило, щоб Почуття Провини зникло. Втомлена Жінка усвідомила, що завжди намагалася бути хорошою для когось і тому заборонила собі жити своїм життям, заборонила собі відпочивати, мати свою думку. І від цього ще ніхто не став щасливим, все тільки ускладнювалося. До тих пір, поки вона зовсім не виснажилась. Цей день був незвичним для Відпочилої Жінки. Вона з насолодою прийняла квіткову ванну, лежала на дивані з улюбленою книжкою, милувалася неймовірною красою заходу, вдихаючи аромати вечірньої роси, слухаючи голос щасливих надій, відчуваючи биття життя, що повернулося, у своєму серці. До неї поверталася не лише Енергія, до неї поверталися Здоров’я, Краса, Радість, Натхнення, Спокій. І усе це тільки тому, що одного разу Втомлена Жінка нарешті дозволила собі… відпочити. Бажаю вам щастя! Джерело

“Душевний лікар” – чудова притча-казка, яка навчить любити себе. Прочитаєш 1 раз, а запам’ятаєш на все життя!

– Лікарю, здравствуйте!– І ви будьте здорові. На що скаржимося?– Душа болить. Ви ж душевний лікар? – Душевний. Прізвище моє таке. І спеціалізація – теж. А вашу душу щось поранило?– Не знаю. Може бути. Я її якось не відчуваю. Я взагалі погано відчуваю. Наприклад, я не вмію говорити «люблю». – Так? Ну, це поширене захворювання. Розкажіть мені, який ваш раціон харчування.– Харчування? Ах, так. Ну, супи, каші там. Овочі. М’ясо – але не кожен день. Ну, я апельсини обожнюю, морозиво, цукерки шоколадні теж люблю. – Ага! Любите! Значить, вмієте говорити «люблю»!– Ні, ви мене не зрозуміли. Я людям не вмію говорити «люблю».– Зрозуміло. Так, люба, дихайте! Глибше дихайте! Та що ж ви так напружилися?– Не можу я глибше дихати. У мене подих перехоплює.– Так і запишемо: не дозволяєте собі дихати на повні груди. Тепер не дихайте. Не дихайте… Не дихайте… – Все, можна. Схоже, у вас це звичний стан – не дихати? – Чому? Та я нібито дихаю.– Саме так – «нібито». А насправді – так, вид робите. Ви ж боїтеся відкритися. Ви ж всі почуття в собі затискаєте. Не даєте їм проявлятися!– Ну, це ж непристойно, коли почуття напоказ. Я їх придушую в самому зародку.– Ось, люба, і стали зрозумілі ваші проблеми з диханням. Накопичили, бач, у собі зародків. Вся грудна клітка забита. То-то вам і не дихається глибоко. Почуття придушувати – це злочин стосовно себе. – А як тоді, як з ними чинити? – Визнавати, що вони існують. Називати їх по іменах. І дозволяти їм бути.– Я потім з цим розберуся. Але зараз я ж не за цим. Я не вмію говорити «люблю».– Дайте-но я вас простукаю.– Ай! Ой! Не треба! Будь ласка, не стукайте! Мені страшно!– Так, значить, і до страхів ваших достукалися. Слава тобі, Господи! Але ж вам не боляче? Чого боїтеся? – Болі боюся! Не хочу, щоб боляче! – Оооось… А від чого буває боляче?– Коли вдаришся. Коли обпечешся. Коли впадеш. Багато від чого…– Дорогенька ви моя! Так ви боїтеся любити!– Я? Боюся? А при чому тут… – Так любов же ж і є – полум’яний політ! Хіба ні? Вона складається зі злетів і падінь, з крутих віражів, із зіткнень. Любов не може бути обережною! – Лікарю… Я знаю. Було це все у мене. Траплялося.– І тепер ви боїтеся… – Так. Я боюся. Боюся, що не зрозуміють. Відкинуть. Обдурять. Зрадять. Використають…– Ось ви й затиснули свої почуття. Захистили себе з усіх сторін від можливого болю. І тому вам важко сказати «люблю»… Ваша хвороба дуже навіть виліковна. І рецепт простий: навчіться любити себе. Якщо ви будете любити себе – ви нікому не дозволите себе поранити. Ви будете вибирати тільки найкраще, найкорисніше для вас. Ви будете безпомилково знаходити те, що зробить вас ще щасливішою. – Але… виходить, зараз я себе не люблю? Так, чи що? – Уже починаєте! Інакше б ви до мене не прийшли. Ви вже стали про себе піклуватися – а це добра ознака.– А… як це – любити себе? – Для початку – почніть до себе прислухатися. До своїх бажань, відчуттів. А то вас що не запитаєш – «не знаю», «не відчуваю». Якщо ви самі так неуважно до себе ставитеся, чому ж інші будуть вас щадити?– І що ж мені робити? Як навчитися себе любити? – А ви самі себе щадіть, хваліть, заохочуйте. Себе треба час від часу заохочувати – знаєте про це? Не перевантажуйте! Не робіть те, що не хочеться! Не дозволяйте себе кривдити! І не дозволяйте собі ображатися. – Ну… Я спробую себе любити, щадити та гидот не слухати. – Ну от і славно. Користуйтеся цим рецептом – і скоро ви відчуєте, що всередині звільнилося місце для любові. Думаю, на цьому ми можемо попрощатися. Медицина своє слово сказала, справа за вами. – Стривайте, лікарю! Але як же воно звільниться, якщо там стільки всього?– Так-так… Камені всякі… зародки… образи проковтнуті… Накопичили ви, накопичили!– Так що з цим робити? – А тут, люба, рецепт один: прощати, прощати й ще раз прощати! Тричі на день, після їди! Будьте здорові! Наступний! Джерело

Повчальні казки для дітей: 7 коротких історій

На відміну від фантастичних казок, повчальні мають виховний зміст та мораль. Кожна казка – чудова тема для обговорення з дітками. Казки змусять замислитися дітей про лінощі, брехню, хитрість, життєву мудрість. Cайт Mamabook підготував підбірку коротких казок із повчальним змістом, які найкраще підходять для дошкільнят. ЯК РАК ВОРОНУ ОБДУРИВ Летіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні: «Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!»—«Угу!»—каже ворона, не роззявляючи рота. «І братів, і сестер твоїх знав,— каже рак,— що за добрі люди були!» — «Угу!» — гугнить ворона, а рака кріпенько держить. «Та вже хоч вони і гарні люди,— каже рак,— а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе!» —«Еге!»—крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море. От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди й кажуть: «Упустив рака з рота». А як кого остерігають, то кажуть: «Гляди, не впусти рака з рота». МИШАЧА РАДА В одній хаті помер котик. Між мишами настала велика радість, бо гадали, що вже тепер безпечніші будуть. Не довго тішились — ґаздиня придбала собі другого. Сей зараз забрався до мишей; що котру зловить — зараз удушить. Настав великий переполох між мишами. «Новий кіт! Новий кіт! — закричали гуртом.— Треба його конче позбутись, бо ні одна не останесь живою».— «Але як стратити його?» — закричали одні. «Я пораджу,— сказала маленька.— Прив’яжім йому до шийки дзвіночок, тогді здалека будемо чути, як він біжить; от і поутікаємо».— «Дуже добра рада»,— сказали другі і почали з утіхи скакати. «Але котра завісить котикові дзвіночок на шиї?» — спитала одна мишка. Усі поглянули одна на другу і замовкли; не найшлась така відважна. А кіт тимчасом як ходив, так і ходить без дзвіночка та ловить миші одну по одній. ЯК ПТАХИ ЗДОЛАЛИ ЗВІРІВ Одного разу ведмідь і вовк проходили поблизу дерева, на якому синичка гніздо змостила. Штовхнув вовк ведмедя у бік і показує на синиччине гніздечко: – Поглянь, он де синиччині хороми. – Та які ж то хороми, сміється ведмідь, звичайнісінька халабуда. Дуже образилась на ведмедя синиця й заявила, що не подарує цього і не минути тепер війни між лісовими звірами та істотами, котрі літають. Ведмідь з вовком погодилися: були впевнені, що вони переможуть. Обійшов ведмідь усіх звірів, звелів, щоб на завтра готувались до бою. Обрали звірі лиса за найголовнішого і домовилися: якщо лис лизне сам собі спину, значить, треба всім утікати, хто куди зможе. А сова підслухала те все й слово в слово переказала птахам. Уранці, тільки но розпочався бій, Шершень сів лисові на спину й ужалив його. Заскавучав лис від болю й лизнув собі спину. Побачили звірі, що лис сам собі спину лиже, і кинулися чимдуж тікати хто куди, гадали, що це знак про небезпеку. Так птахи перемогли звірів, ще й примусили ведмедя в синиці пробачення просити у присутності всіх лісових мешканців. ДВА БРАТИ Жили в селі два брати. У молодшого брата було семеро дітей, а старший брат був неодружений. Жили брати в злагоді, землю обробляли спільно. Скосили вони якось жито і, як завжди, снопи розділили порівну. Настала ніч. Ліг старший брат і замислився: «А чи справедливо ми снопи поділили? У брата велика сім’я, дітям чимало хліба треба. Мабуть, піду я на поле й перенесу частину своїх снопів у братову копу». Пішов старший брат на ниву й переніс частину своїх снопів у братову копу.А молодший брат теж не спав. І йому не давала спати думка про те, чи правильно вони розділили врожай. Думав він, думав, а тоді й каже дружині:— Піду я, мабуть, на поле та перенесу частину снопів у братову копу. Брат уже старий, живе самотою, помічників у нього немає.Так він і вчинив. Пішов на поле й частину снопів зі своєї копи переніс у братову. На другий день бачать брати: у кожного копа така, як і була, анітрохи не поменшала, в обох снопів порівну. Дивуються брати, але і той і другий мовчать. Так кілька ночей підряд переносили брати снопи. Врешті вирішили вони постерегти свої копи та й зустрілися поблизу них. Відтоді брати ще дужче полюбили один одного. І весь свій вік прожили щасливо, завжди допомагали один одному й ніколи не знали ні злиднів, ні горя. ВОВК ТА ЧАПЛЯ Ішов голодний вовк. Він, бідний, так їсти хотів, аж у очах йому чорніло. Йшов він, ішов, аж гульк — чапля стоїть. Підкрався вовк тихенько — та хап її! Бачить чапля, що непереливки їй, та й каже: «Дозволь мені, вовче, хоч перед смертю потанцювати». «Від цього мені шкоди не буде»,— подумав вовк і дозволив: «Танцюй, коли хочеш, тільки пошвидше, а то я їсти хочу». Чапля перед ним з ноги на ногу перескакує — танцює наче (хоч усім відомо, що чаплі ніколи не танцюють). Скаче, а сама потрошку вбік відходить. А коли відійшла вже далеченько, знялась та й полетіла. Вовк подививсь їй вслід та й говорить: «І навіщо мені ті танці здалися, коли я їсти хочу!..» ЖАДІБНИЙ ПЕС Пес украв був одного разу спорий кусень смачного м’яса і утікав з ним чимскоріше. Прибіг він на кладку, що лежала над глубоким потоком, і тримає сильно м’ясо в зубах. Ідучи помалу через кладку, глянув в воду чистого потоку і уздрів в воді самого себе, а думаючи, що то який другий пес з великим куснем м’яса в зубах, хотів йому і тоє м’ясо видерти. Станув на кладці, наїжився, гаркнув, а м’ясо йому із зубів хлюп в глубокую воду і пірнуло на сам спід. Так зажерливий пес і своє м’ясо стратив, і чужого не дістав. Так часто і межи людьми буває. При своїй захланності тратять своє і чужого не достануть. ДВА ЦАПИ Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» — «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..» Тут оба, не думаючи довго, зачали битися головами, зчепилися рогами, оперлись о кладку ногами і дуцкались. Но кладка була мокра, оба поховзнулися і полетіли просто в воду!.. Джерело

Казка про маленьку мрію

В одному затишному і красивому містечку народилась Маленька Мрія. Вона була дуже доброзичливою та дружелюбною і щойно народившись поспішила до людей. Вона підійшла до першого будинку і постукала. Але їй не відкрили. Вона пішла до наступного – там теж двері були закриті. Нарешті в наступному будинку їй відкрили і запитали: — Хто ти? — Я — Маленька Мрія. — Але у нас не прийнято мрiяти — відповіли люди і відмовилися впустити до себе Мрію. У наступному дворі люди запитали її: — Навіщо ти нам? — Я спробую зробити ваше життя яскравішим і цікавішим. — У нас немає на це часу — вiдмахнулсь тi. Маленька Мрія посмутніла, ніхто не хотів впустити її до себе додому і подружитися. Вона опустила голову і повільно підійшла до останнього дому на вулиці. Зітхнувши, Мрiя тихенько постукала. Двері відкрила дитина. — Ну привiт, Маленька Мрія! — Ти знаєш як мене звати ? — здивувалася та. — Звичайно! Більш того, я не могла дочекатися твого приходу! — і дитина взявши Мрію за руку повела її в будинок. Коли Мрія увійшла в будинок, вона побачила там Дитинство. Дитинство підійшло до гості і ласкаво промовило : — Вiтаю тебе, Маленька Мрiя! Ми чекали тебе, адже Дитинство та Мрії — завжди поруч. А коли прийде час і я піду, не дай Дорослості вигнати тебе з життя цієї дитини. Тоді ти підростеш разом з нею і можливо станеш Великою Мрією. Мрiя погодилась. Вона була дуже рада знайти будинок з такими  щирими друзями. Джерело

“Університет Ангелів”: казка, яка переверне ваш світ

Одного разу Ангел звернувся до Бога:— Отче, у мене проблема.— Що тебе хвилює, Ангел мій? – привітно посміхнувся Господь.— Чи розумієш, Творець, мені стало важко виконувати обов’язки Ангела, тому що я став якось гірше розуміти людей … Часом мені здається, що ще трохи — і вони почнуть мене дратувати! А мені ж належить проявляти ангельське терпіння! — А що саме тебе дратує в людях? — Вони весь час незадоволені тим, що є, але часто не знають, чого хочуть. Вони постійно на щось скаржаться. Вони воюють один з одним і винищують навколишню природу. Вони ненавидять тих, хто на них не схожий. Вони залежать від чужої думки і часто більше вірять не мудрецям, а базікам і демагогам. Вони моляться в церкві, щоб тут же грішити знову. І це пригнічує мене! — Так, син Мій, справа серйозна, — в роздумі потеребив сиву бороду Господь. — Ти маєш рацію, з цим треба щось робити. Причому терміново! У тебе з’явилося оцінювання – а це ознака того, що ти перестаєш бути Ангелом … Напевно, заразився від людей! — Ось і я про те ж, — пригнічено відповів Ангел. — Мені здається, що я потребую професійного зростання. Я чув, що деяких Ангелів направляють на Курси підвищення кваліфікації. Чи можу я просити направити мене на навчання? — Можеш, син Мій. Такі курси дійсно є, і вони дуже ефективні! Ті, хто добре вчиться, як правило, домагаються відмінних результатів. — А яких предметів там навчають? — Різним. Самим різних предметів! Я б сказав, різнобічну освіту! Буквально університет для Ангелів. Ти обов’язково знайдеш там друзів і однодумців, і тобі не доведеться нудьгувати. — А в якій формі навчання? Лекції? Семінари? — Здебільшого інтерактив. Все через особистий досвід, почуття і відчуття. Ну, і теорії трохи буде, причому з різних точок зору. Це для більшого плюралізму і заради свободи вибору. — Так, Творець, це саме те, що мені треба! Я дуже хочу потрапити на такі курси. Що для цього потрібно? — Що треба? Всього лише ознайомитися з умовами прийому, синку… По-перше, ти отримаєш тіло, воно видається раз і назавжди, і заміни не буде. Воно може тобі подобатися або не подобатися, але це єдине, що точно буде в твоєму розпорядженні до кінця навчання. Все інше ти будеш отримувати в тимчасове користування, на той чи інший термін. Це зрозуміло? — Ясно: немає нічого мого, крім тіла. Його треба берегти, тому що воно на весь час навчання одне. — Далі… Тобі доведеться вчитися вдень і вночі стільки часу, скільки буде потрібно для завершення процесу. Кожна людина і кожна подія стануть твоїми Вчителями, тому ображатися на них немає сенсу. — А якщо вони помиляються? — Не існує помилок, тільки Уроки. І Вчителя. Ти теж будеш Учителем для когось, май це на увазі. — Я? Вчителем ?! Але я не вмію! А якщо не вийде? — Що ж, і таке може бути… Невдачі — невід’ємна частина успіху. Кожен промах можна проаналізувати і звернути в новий успіх! — А можна відмовитися від Уроку, якщо не виходить? — Урок буде повторюватися в найрізноманітніших формах, поки не буде засвоєний повністю. Якщо не зрозумієш легкі Уроки, — вони стануть важчими. Коли зрозумієш — здаси залік і перейдеш до наступного Уроку. Така вже програма, вибачай! — А як я зрозумію, що Урок засвоєно? — Ти зрозумієш, що Урок засвоєно, коли твої поведінка і розуміння зміняться. Мудрість досягається практикою. — Так, я зрозумів. Швидше б набратися побільше Мудрості! — Не скупися, Ангел! Іноді трохи чогось, — краще, ніж багато нічого. Ти отримаєш все, що захочеш. Ти підсвідомо вірно визначиш, скільки енергії на що витратити і яких людей привернути до себе. Подивися на те, що маєш — і знай, що саме цього ти і хотів. Твоє «сьогодні» буде обумовлено твоїм «вчора», а твоє «завтра» буде визначатися твоїм «сьогодні». — Але якщо я помилився, якщо я вибрав не те, і це створило мені проблеми? — Що зовні, то й усередині. І навпаки. Зовнішні проблеми — точне відображення твого внутрішнього стану. Зміниш те, що всередині — і зовні все поступово зміниться. Життя підкаже! — А як? Як я почую його підказку? — Біль — це спосіб, який Всесвіт використовує, щоб привернути твою увагу. Якщо душі або тілу боляче — це сигнал, що пора щось змінювати. — Невже інші Ангели, які навчаються на курсах, будуть приносити мені біль, Отче? — Пам’ятай, що ви всі — Учні, і все на рівних умовах. Інші – всього лише твоє відображення. Ти не можеш любити чи ненавидіти те, що є в інших, якщо це не відображає твоїх власних якостей. Пам’ятай: там тільки Ангели, тільки тобі подібні, інших істот там просто немає. Так що будь-який біль – це буде лише гра, оцінка, реакція твого розуму. — Чи повинен я ще щось знати, Господи? — Мабуть так. Хочу, щоб ти спробував зрозуміти: там, куди ти потрапиш, немає місця краще ніж «тут». «Там» нітрохи не краще, ніж «тут». Минуле варто тут же забути, майбутнє ти не зможеш передбачити, для тебе буде по-справжньому важливим тільки та мить, в якій ти «зараз». — Мені складно зрозуміти, про що ти говориш. Але я буду старатись. Думаю, Учителя мені все пояснять, вірно? — Не варто перекладати відповідальність на Вчителів або когось. Вчителі дають тобі програму, але вчишся ти! Скільки захочеш засвоїти — стільки й залишиться з тобою. — Я постараюся засвоїти все, що можливо! — Так, Ангел мій! Роби краще з можливого — і ти не промахнешся. — Але ти — ти, Господи, чи будеш ти як і раніше керувати мною? Або мені доведеться вчитися по книгах і конспектами? — Я не покину тебе ні на мить, синку! Я буду з тобою і в тобі. Але ми будемо далеко один від одного, і тобі доведеться заново вчитися чути мене. Можу тебе втішити: всі відповіді знаходяться в тобі. Ти знаєш більше, ніж написано в книгах або конспектах. Все, що ти повинен робити — дивитися в себе, слухати себе і довіряти собі. Так що, якщо не передумав, мабуть, я тебе зараз і транспортую туди, до місця навчання! — Добре. Дякую, Отче! Я готовий. Тільки б не забути всі ці премудрості! — А ось тут на тебе чекає сюрприз, малюк, — засміявся Творець. — Річ у тім, суть перепідготовки Ангелів в тому і полягає, щоб вони заново, з чистого аркуша, пройшли всю програму. Так що ти забудеш про все, що я тобі тут наговорив. І ти згадаєш про це тоді, коли будеш готовий… Ну, поїхали? — Поїхали! — рішуче хитнув крилами Ангел і побачив що відкрився перед ним тунель, куди, заплющивши очі, пірнув, як в безодню. У повну невідомість. Але він довіряв Богу, і тому не роздумував. Втім, політ його був недовгим… …Пролунав крик, і десь на Землі народилася ще одна людина. Джерело

Чудова історія про те, чому не потрібно соромитися ставити запитання

Упіймав Дракон в лісі Вовка, говорить йому:– Дивися, записую: “Вовк, сірий, одна штука”. Сьогодні прийдеш до мене на обід, я тебе з’їм. Зрозумів?– Зрозумів.– Є питання?– Hема.Пішов Вовк похнюплений. Йде далі Дракон по лісу. Упіймав Лисицю.– Дивися, Руда, записую: “Лисиця, руда, хвостата, одна штука”. Сьогодні прийдеш до мене на вечерю, я тебе з’їм. Зрозуміла?– Зрозуміла.– Питання є?– Hема.Пішла Лисиця, затужила. А Дракон далі йде. Упіймав Зайця, говорить:– Дивися, Косий, записую: “Заєць, сірий, вуха довгі, одна штука”. Завтра прийдеш до мене на сніданок, я тебе з’їм. Зрозумів?– Зрозумів.– Питання є?– Є.– Задавай!– А можна не приходити?– Можна. Ви-крес-лю-ю! Джерело

Повчальна казка, яка допоможе виховати впевнену в собі дитину

Жили-були маленькі зайчики. Зайчики як зайчики. І ось якось вони організували змагання зі стрибків. Потрібно було спочатку подолати досить крутий схил пагорба, а потім заскочити на дуже високий, по заячим міркам, теремок, який стояв на самій вершині. Звичайно, подивитися на ці змагання зібралося багато глядачів, серед яких було чимало любителів посміятися з учасників. Нарешті змагання почались… У те, що хтось із зайчиків все-таки вистрибне на вершину пагорба, вірили далеко не всі, і тому звідусіль лунали такі репліки: “Це дуже складно!”, “У них нічого не вийде!”, “Теремок занадто високий!”. І справді, незабаром маленькі зайчики стали падати. Один за одним вони скочувалися зі схилу пагорба. Але кілька відважних зайчиків все ж не здалися і дісталися до підніжжя Теремка. Але на скептиків це не вплинуло. “Та ні, їм це не вдасться. Теремок занадто високий, а вони занадто маленьк ”, – тільки й чути було з усіх боків. Зайчики ще підстрибнули кілька разів і, в кінцевому підсумку, здалися. Всі, за винятком одного. Він стрибав знову і знову, потім зупинявся, щоб перевести подих, і починав все заново. І в кінцевому підсумку йому це вдалося: гарний стрибок – і він на самій вершині! Коли стих радісний гомін, репортер місцевої газети протиснувся крізь натовп, щоб запитати у переможця, як йому вдалося отримати такий феноменальний результат, де він взяв сили. Як все з’ясувалося пізніше, переможець був глухим! Мораль казки: Завжди вір у себе і в свої сили. Ніколи не піддавайся песимізму інших людей. Не слухай, коли люди будуть говорити, що твої мрії нездійсненні! Вір в те, що ти все зможеш, не здавайся і йди до мети. Джерело

Дуже добра казка, під назвою “Кіт і Ангел”

– Мир тобі, – ласкаво сказав Ангел, сідаючи поруч з Котом на товсту гілку і струшуючи з неї сніг.– Привіт, – кіт відкрив зелені очі, ліниво оглянув Ангела і відвернувся.Ангел сховав під крилами босі ноги і подивився вниз. Під ними лежав білий двір, повний сміху, вереску, літаючих сніжок і скрипу кроків. – Високо ти забрався, – сказав Ангел, оцінюючи відстань до землі.– Зате сюди навіть Сашків сніжок не долетить.Ангел розуміюче кивнув і підібрав опущені крила. Помовчали…– А ти що, за моєю старенькою з’явився? – не повертаючи голови, спитав кіт. Голос його був такий же ледачий, але Ангел відразу побачив, як згустилася навколо нього біль і тривога.– Ні, я ні за ким.– А! – Хмарка тривоги пройшла.– Вона щодня говорить, що скоро Ангел її забере, – вважав за потрібне пояснити кіт.– Видно, інший прилетить … Знову помовчали. Але, мабуть, кота все ж турбувала присутність Ангела, і він якомога холодніше запитав:– А ти сюди навіщо?– Та так, відпочити присів. Хлопчину одного в вашому місті від нього ж самого рятував. Ох, і важка це робота! Тепер додому лечу.– Так ти, це … і від хвороби можеш? – Дивлячись яка хвороба. Але багато чого можу. Хоронитель я.– Так чого ж ти тут розсівся ?! – заревів раптом кіт. – А ну пішли!І він рудим вихором злетів на землю. Ангел тихо приземлився поруч.Старенька була така худенька, що Ангел не відразу розгледів її серед білих подушок. Очі бабусі були закриті, а груди заповнюючи всю кімнату хрипом, свистом і схлипами. Ангел нахилився над нею, поклав на груди білі крила і став щось шепотіти – ласкаво і тихо. Поки він так стояв, кіт підкинув у грубку дров, посунув на плиту остиглий чайник і поставив великий кухоль з молоком, сипанув в неї якоїсь трави – готував питво для хазяйки.Коли Ангел розігнувся, дихання бабусі було рівним і тихим, запалі щоки порожевіли. – Нехай поспить, – сказав він коту. – Ослабла вона сильно.Кіт відвернувся і швидко витер очі. Старенька спала, а кіт і Ангел пили чай, і кіт все підливав у свій чай вершки, а Ангел посміхався, дивлячись на нього.– Я, напевно, залишуся поки у вас, – сказав він, розмішуючи мед, – поки Михайлівна не встане.– А ти звідки знаєш, що вона Михайлівна?– Я ж Ангел. Я і то знаю, що тебе Чарліком звуть.– Значить, на кшталт познайомилися, – хмикнув кіт. – А тебе як величати?– А у нас імен немає. Просто ангел.Цокали над столом ходики, тріщали в печі дрова, за вікном посилювався вітер.– Ось ти питав, навіщо я високо заліз, – посміхнувся раптом кіт. – Виходить, тебе чекав. – І задумливо додав, прислухаючись до вітру: – Шкарпетки тобі зв’язати треба. Що ж ти босоніж по снігу? Джерело

«Я не прощу» – казка для дорослuх, яку потрібно прочuтатu кожному

Я не прощу, – сказала Вона. – Я буду пам’ятати. – Прости, – попросив її Ангел. – Прости, тобі ж легше буде. – Нізащо, – вперто стиснула губи Вона. – Цього не можна прощати. Ніколи. – Ти будеш мститися? – стурбовано запитав він. – Ні, мститися я не буду. Я буду вищою за це. – Я не знаю, яке покарання було б достатнім. – Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім… – тихо сказав Ангел. – Це неминуче. – Так, я знаю. – Тоді прости! Зніми з себе тягар. Ти ж тепер далеко від своїх кривдників. – Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм вибачення. – Добре, вирішуєш ти, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу? – Тут і тут, – доторкнулася до голови та серця Вона. – Будь ласка, будь обережною, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути на дно, а може породити полум’я люті, яке спалює все живе. – Це Камінь Пам’яті й Шляхетна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моєму боці. Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному прощала. Іноді сердилася і сварилася, тоді прощали її. В житті було всяке, і про свою образу вона намагалася не згадувати. Минуло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – «пробачити». – Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно тертя. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога. Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь весь час просив її розповідати про дитинство. Вона сердилась і переводила розмову на теперішнє, але він знову повертав її у дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому пручалася. Але він все одно побачив, цей допитливий дядько. – Чистити себе вам потрібно, – підбив підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них прилипли більш пізні образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не клеїться. У цього рифу гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифу оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим приваблюють все нових і нових поселенців. – Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю, часом депресія тисне, а іноді всіх просто вбити хочеться. Гаразд, треба чиститися. А як? – Вибачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту – і риф розсиплеться. – Нізащо! – стрепенулася жінка. – Це справедлива образа, адже так воно все і було! Я маю право ображатися! – Ви хочете мати право або бути щасливою? – запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф. Минуло ще скількись років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, гортав аналізи, супився і жував губи. – Лікарю, що ж ви мовчите? – не витримала вона. – У вас є родичі? – запитав лікар. – Батьки померли, з чоловіком розлучена, а діти є, і внуки теж. А навіщо вам мої родичі? – Бачите, у вас пухлина. Ось тут, – і доктор показав на знімок черепа, де у неї пухлина. – Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що у новоутворення є тенденція до швидкого зростання. Воно збільшується, ось що погано. – І що, мені тепер на операцію? – запитала вона, холонучи від жахливих передчуттів. – Та ні, – і лікар насупився ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку потрібно підлікувати серце, а вже потім… Він не договорив, а жінка зрозуміла, що «потім» може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пухлина задавить. – До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі… Я напишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні дати собі раду. Вам потрібно привести організм у відносний порядок і заодно морально підготуватися до операції. – А як? – Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтесь, врешті-решт. Погортайте альбом із фотографіями, згадайте щасливе дитинство. Жінка тільки криво усміхнулася. – Спробуйте всіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив лікар. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли прощення творило чудеса.– Та невже? – іронічно запитала жінка.– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Якісний догляд, наприклад… Турбота. Прощення теж може стати ліками, причому безкоштовними та без рецепта. Пробачити. Або вмерти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір стає питанням життя і смерті, потрібно тільки вирішити, в який бік ти дивишся. Боліла голова. Нило серце. «Де ти будеш зберігати свою образу?». «Тут і тут». Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася, і їй захотілося більшого. Їй заманулося витіснити свою господиню, заволодіти всім тілом. Дурна образа не розуміла, що тіло не витримає, помре. Вона згадала про своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які весь час або працювали, або лаялися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки та похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили в технікум, в інше місто, тицьнувши їй квиток, чемодан із речами й суму грошей на перший час, і все – з цього моменту вона стала самостійною і вирішила: «Не пробачу!». Вона носила цю образу в собі все життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно і стається. Але у неї були діти, були внуки, і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався незграбно до неї залицятися, і вмирати не хотілося. Ну, правда ж – рано їй було вмирати! «Треба пробачити, – вирішила вона. – Хоча б спробувати». – Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно і непереконливо. Тоді вона взяла папір і олівець і написала: Шановні батьки! Дорогі батьки! Я більше не серджуся. Я вас за все прощаю. – Не так, – прошепотів Ангел. – Річка завжди тече в одну сторону. Вони старші, ти молодша. Вони були колись, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною! – Я вдячна, – сказала жінка. – І я правда дуже хочу їх пробачити. – Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не прощають. У них просять вибачення. – За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане? – Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Через що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш у грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струмує кволими струмочками? Ти хочеш мати рацію або здоровою? – Невже це все через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала? – Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не збирайте, не носіть, не отруюйте себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють все живе навколо. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь вибачення – ми повинні допомогти. – А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Або вже пізно? – Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел. – Але ж вони давно померли! Нема у кого тепер просити вибачення, і як же бути? – Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Зрештою, ти робиш це не для них, а для себе. – Дорогі батьки, – почала вона. – Вибачте мені, будь ласка, якщо щось не так… І взагалі за все вибачте. Вона якийсь час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Ніяких чудес – серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди. – Я сама собі не вірю, – зізналася вона. – Стільки років минуло… – Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною. – Як? – Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мамо, тату. Жінка трохи повагалася й опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і сказала: «Мамо. Батьку”. А потім ще раз: «Мамо, тату…». Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. «Мамо, тату… це я, ваша дочка… вибачте мені… вибачте мені!». Груди її струсонули ридання, що підступили, а потім сльози хлинули бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: «Вибачте мені. Будь ласка, вибачте мені. Я не мала права вас судити. Мамо, тату…”. Знадобилося чимало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися. Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, прихилившись до дивана. – Як ти? – запитав Ангел. – Не знаю. Не зрозумію. Здається, я порожня, – відповіла вона. – Повторюй це щодня сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хіміотерапію. Або, якщо хочеш, замість хіміотерапії. – Так. Так. Сорок днів. Я буду. У грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалось гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифу. І вперше за довгий час абсолютно, ну просто ні через що, не боліла голова. Джерело

Філософська казка. «Всі навколо, напевно, просто не знали: цю Лампочку люблять…»

Вимикач був маленький-маленький. До того ж — чорний і, як говорили, плоский. Лампочка була велика і прекрасна. До того ж одягнена вона була в настільки яскраву і модну люстру, що немає нічого дивного — Вимикач в неї закохався. Йому дуже подобалося, що вона спалахувала — і тоді здавалася веселою і безтурботною, то гасла — і тоді представлялася задумливою і ніжною. У неї були такі прекрасні форми, а ця крислата люстра — з глузду з’їхати! Загалом, Вимикач дуже страждав… Лампа висіла в самому центрі кімнати, а Вимикач стирчав у кутку. Вимикач зітхав млосно, Лампочка кокетливо підморгувала, але бути разом вони ніяк не могли. Ніколи. Віконне Скло було ніяке. Його навіть ніхто не помічав. Дивилися, здавалося б, на нього, а говорили що-небудь на зразок: «Яка гарна сьогодні погода…» Або: «Подивись, яке на вулиці кумедне щеня». А власне про Віконне Скло ніхто ніколи нічого доброго не говорив, хіба іноді лаяли: «Скло, — говорили, — знову брудне». Було від чого розсердитися і образитися. Віконне Скло вважалося дуже далеким родичем Лампочки, і доля її завжди представлялася йому більш світлою. І ось одного разу Віконне Скло сказало: — Послухай, друже Вимикач — Вимикач і Віконне Скло ніколи не товаришували, але коли кажуть що-небудь неприємне, часто брешуть. — Послухай, друже Вимикач, — повторило Віконне Скло для більшої переконливості. — Ти хоч знаєш, по кому зітхаєш, наївний? Ти хоч розумієш, що Лампочка без тебе жити не може? Вимикач дуже зрадів і злякався. Так завжди буває, коли справа стосується любові. — Ти ж її король, володар, начальник! — Віконне Скло навіть затремтіло від хвилювання. Коли хочеш зробити гидоту, хвилюєшся. — Якщо ти захочеш — вона буде світити. Не захочеш — згасне. Якщо у тебе з’явиться бажання, вона буде блимати кожну секунду або не горіти зовсім. Що ж ти страждаєш? Вона — твоя слуга, підлегла, рабиня… А ти все по ній страждаєш, дурник… Від подиву Вимикач пішов у себе — виключився — і одразу згасла Лампочка. — Що ти мені сказало? Як ти смієш так називати її! — вийшов з себе Вимикач — і Лампочка засяяла. — Ну, переконався?! — радісно задризчало Віконне Скло.— Це правда, що ти залежиш від мене? — запитав Вимикач Лампочку, тому що закохані вірять лише один одному.Лампочка зітхнула і ніби потьмяніла. — Правда, — зітхнула вона. — Тепер ти можеш знущатися наді мною і робити зі мною все, що захочеш. Тепер ти зрозумів, як я залежу від тебе, і любов перетвориться в рабство. — Ото ж, — огидно дзинькнуло Віконне Скло. – А то зітхають тут, спати не дають.Але Вимикач не звернув на його дзінькання ніякої уваги – він посміхався лампочці. – Про що ти?! – Вимикач посміхався щасливо і радісно. – Значить, ми насправді не далекі один від одного і це все обман?! Значить, ми пов’язані?! Значить, самою долею нам уготовано бути разом?! Виявляється, ми з тобою – чоловік і дружина… І тепер ми будемо жити дуже щасливо: коли ти захочеш, тільки скажи мені – і ти спалахнеш яскравим світлом. Втомишся – будеш відпочивати. Я стану захисником твого світла. І його сторожем. – От дурень! – вилаялося Віконне Скло. Так часто буває: коли нема чого сказати – лаються. На цьому можна було б поставити крапку, але якщо вже бути правдивим до кінця, треба додати: Лампочка ця так ніколи і не перегоріла. Всі навколо дивувалися, як неправдоподібно довго горить ця Лампочка. Всі навколо, напевно, просто не знали: цю Лампочку люблять… Джерело

«Душевне Щось» – розповідь про почуття, яке жило в душі

Жило-було на світі Щось. Воно тихенько жило в глибині душі. І, загалом, нікому не заважало. Одного разу в душу зайшло Почуття. Це було давно. Почуття Щосю сподобалося. Щось дуже дорожило Почуттям, боялося його втратити. Навіть двері на ключ закривати почало. Вони довго блукали по закутках душі, розмовляли ні про що мріяли. Вечорами вони разом розводили вогнище, щоб зігріти душу. Щось звикло до Почуття і йому здавалося, що Почуття залишиться з ним назавжди. Почуття, власне, так і обіцяло. Воно було таке романтичне. Але одного разу Почуття пропало. Щось шукало його скрізь. Довго шукало. Але потім в одному з куточків душі знайшло прорубану сокирою дірку. Почуття просто втекло, залишивши величезну дірку. Щось у всьому винило себе. Щось надто вірило Почуттю, щоб ображатися. В пам’ять про Почуття залишилася дірка в душі. Вона не закладалася нічим. І ночами через неї залітав холодний і злий вітер. Тоді душа стискалася і студеніла. Потім в душу намагалися заглянути ще інші почуття. Але Щось їх не пускало, кожен раз виганяючи віником через дірку. Мало помалу почуття і зовсім перестали заходити. Але одного разу в душу постукало зовсім дивне Почуття. Спочатку Щось не відкривало. Почуття не полізло в дірку, як це робили попередні, а залишилося сидіти біля дверей. Весь вечір бродило Щось по душі. Вночі вляглося спати, на всякий випадок поклавши віник поруч з ліжком. Проганяти нікого не довелося. Ранок, заглянувши в замкову щілину, Щось переконалося, що Дивне Почуття, як і раніше сидить біля дверей. Щось почало нервувати, розуміючи, що не можна прогнати того, хто ще не зайшов. Пройшов ще день. Сум’яттю Щось не було меж. Воно зрозуміло, що до смерті хоче пустити Дивне Почуття. І до смерті боїться це зробити. Щосю було страшно. Воно боялося, що Дивне Почуття втече, як і перше. Тоді в душі з’явиться друга дірка. І буде протяг. Так проходили дні. Щось звикло до Дивного Почуття у дверей. І одного разу, з гарного настрою, впустило-таки Дивне Почуття. Ввечері вони розпалили багаття і вперше за стільки років відігріли душу по-справжньому. – Ти підеш? – не витримавши, запитало Щось. – Ні, – відповіло Дивне Почуття, – я не піду. Але за умови, що ти не будеш мене утримувати і не будеш замикати двері на замок. – Я не буду замикати двері, – погодилося Щось, – але ти ж можеш втекти через стару дірку. І Щось розповіло Дивному Почуттю свою історію. – Я не бігаю через старі дірки, – посміхнулося Дивне Почуття, – я інше почуття. Щось йому не повірило. Але запросило на прогулянку по душі. – А де твоя стара дірка? – поцікавилося Дивне Почуття. – Ну ось, – гірко посміхнулося Щось. І показало місце, де розташовувалася дірка. Але діри на місці не було. Щось чулo, як лається злий холодний вітер, але це було з зовнішньої сторони душі. Щось подивилося на Дивне Почуття, посміхнулося і сказало, що не замикатиме двері ніколи. Джерело

Казка, яка навчить вас перестати бігати за непотрібним

Прекрасна принцеса, завжди вірила в ЛЮБОВ і була готова боротися за неї до кінця, бо це найголовніше у її житті та її Королівстві!!!«На війні всі засоби хороші», – думала вона і тому, коли дізналася, що принц потрапив в безодню відчаю, самокопання і зарозумілості розміром з Юпітер, вирішила будь-що-будь врятувати бідолаху та своє кохання. Хоча навіть Дракон, який охороняє цей скарб – Принца, що заточений в башті, вважає його рідкісним мудаком, а його кохання нікчемним….Але принцеса – вперта натура, вона «і в вогонь і в воду» за коханим, тому взявши з власного арсеналу найкращий і найгостріший меч, осідлавши вороного коня, вона відправляється в дорогу.І мчить вона, значить, на коні, волосся назад, а в голові докладний план з порятунку його- Коханого-Принца. А наш сумний Принц, так любить похвалу і захоплення, що всіма силами це заперечує, а в душі сподівається і вірить, що його все-таки пошкодують і таки вже, нарешті, врятують, а Принцеса візьме вину за всі смертні гріхи на себе. Дурний, дурний принц… Через багато випробувань довелося пройти нашій героїні: Ліс Відчаю, Ріку Сліз з Болота Розчарування вибратися, навіть ледь Королівство не віддала коли зустрілася з трьома шарлатанами: Сліпотою, Мнимою Виною та Навіяним Розчаруванням, перш ніж битися з Драконом за серце принца… Довго билися вони в полі чистому, а Принц сидів у вежі, бачив все це з віконця і їв попкорн, запиваючи все це віскарем, курячи цигарки та кальян. Мерзенний, мерзенний принц. І ось під кінець чергового дня Дракон поцікавився у принцеси: – Слухай, Мала, а навіщо тобі цей принц здався? – Що значить «навіщо», я ж люблю його! – Стираючи піт з лиця, обурено відповіла Принцеса. – Та ти його навіть не знаєш, він же крім себе нікого любити не може, а ще, він безвідповідальний, окрім того для тебе, він ні яблуко з дерева не зірве, ні твоє Королівство боронити не зможе. Він не захистив тебе від диких птахів, що нападали, а коли ти йшла крізь випробування, він просто за цим спостерігав у віконце, а ще він не сприймає багато інформації. Ну, навіщо він тобі? – Я люблю його і повинна боротися за нього! – хоча Принцеса явно була вражена щирістю Дракона. – Я тебе благаю! Ну, по-перше, що ж за Любов така, за яку треба боротися? Любов – це коли все добровільно і за взаємною згодою. Її марно вимолювати, випрошувати, і битися за неї сенсу немає. Вона або є, або її немає. Решта – фікція і твоя хвора уява. По-друге, так ти подивися на цього свого Принца уважніше, крім розчарування, сумнівів у твоїй чесності та твоїй відданості, докорів і заниженої самооцінки він тобі нічого не дасть, а на Героїзм заради тебе чи твого Королівства він не здатен… Усвідомлення увійшло в мозок Принцеси, побачила вона Принца з іншого боку і зрозуміла всю дурість своїх дій… – Ти маєш рацію, Дракон. Прости мене. Може, підемо поїмо? – принцеса кинула меч і попрямувала до свого коня. – Так, без проблем Мала, давай забирайся на мене, так буде швидше, я тут знаю одне місце недалеко, там шеф-кухар готує відмінні стейки, ти повинна оцінити! Принцеса і Дракон полетіли разом вечеряти, а Принц так і залишився похмурим і незрозумілим самозакоханим ідіотом. Джерело

Мудра казка про своє і чуже

Бабка на прохідній безцеремонно зачинила перед моїм носом двері і рикнула: – Чого тобі? – Мені б … заміж, – прошепотіла вона. – Бач, куди зібралася, – усміхнулася стара. – А навіщо тобі? – Щоб любити кого-небудь, – видихнула дівчина і почервоніла. – Значить, любити тобі нікого? – незвично ласкаво запитала стара. – Ну, це ми зараз швидко виправимо, – заспокоїла бабця і, почала щось шукати під своїм столом … вклала їй в руки бозна-звідки кошеня. – На, люби. Іди, – наказала «зла відьма», не давши навіть відкрити рот нареченій. – І поки не полюбиш, не приходь. Кошеня було жалюгідне – худе, брудне і вічно голодне. Згодом він обзавівся красивою густою шерстю, пихою і байдужим ставленням до господині. Любити його було нелегко: кіт завзято відмовлявся ходить в лоток, точив кігті об шпалери, чатував в темряві і кидався на ноги, боляче впиваючись кігтями і зубами. Потім залишивши ці дитячі забави, став мітити туфлі, шубу, ліжко, килим, двері, книги. Спочатку вона хотіла його каструвати, але потім подумала, що навряд чи зможе пояснити старій відсутність на котові такого важливого органу та залишила цю ідею. І як такого любити? Вона намагалася з усіх сил, але кіт у відповідь тільки паскудив в її косметичку. – Ось ваш кіт, – дівчина простягнула бабці добре вгодованого, чистого, доглянутого, гарного кота. Кіт зістрибнув на підлогу і став тертися об ноги «старої відьми», щось привітно мугикаючи. – Не можу я такого любити. І навіть не знаю, чи потрібна йому моя любов. – Любов всім потрібна, – повчально сказала стара. – А заміж за цим нічого ходити. – А я за цим туди більше не хочу, – посміхнулася дівчина. – Ось воно як, – здивувалася бабця, і перший раз уважно подивилася на неї. – А навіщо тоді? – Щоб мене любили, – заявила панянка. – Ну, звичайно, навіщо ж ще, – невдоволено хмикнула бабуля. – Знаєш що, іди на роботу, там у тебе є Ігор Семенович, любить тебе без пам’яті. А тут тобі нема чого робити, – сказала, як відрізала, стара. Ігор Семенович і справді був. Дивився на неї довгим тужливим поглядом, але підійти не наважувався. У минулому році, на корпоративі вони опинилися за одним столиком, і він торкнувся її своєю рукою. Рука була волога, м’яка, неприємна. «Добре, що інші подробиці про нього я не знаю», – з полегшенням подумала вона тоді і пересіла за інший столик. По дорозі додому вона наказала собі: «Треба спробувати!», – і запросила Ігоря Семеновича на чашку чаю. Чаювання завершилося у неї вдома. М’якими, вологими і неприємними у Ігоря Семеновича виявилися не тільки руки. «Нічого, це не головне», – строго запевнила себе Вона і погодилася зустрітися з ним завтра. Потім післязавтра, потім поїхати разом відпочити, а потім переїхати до нього. Дні потягнулися тужливі, сонні, сірі. Ігор Семенович заглядав в очі і був готовий виконати будь-яке її бажання, але бажання пропали. Крім одного – втекти подалі. – Не хочу так більше, – з гіркотою сказала вона бабці, коли побачила її біля прохідної. – Так ти, люба моя, сама не знаєш, що хочеш, – пробурчала баба, – Ось що, іди додому і подумай, чого хочеш, а чого не хочеш, що подобається, а що не подобається. Що твоє, а що «чуже», «наговорене». «Своє» залишай собі, а мотлох всякий – мети мітлою, – і з цими словами бабка вручила їй мітлу і підштовхнула до виходу. «На чому ж ви будете літати, бабуся?», – хотіла сказати ущипливо дівчина, але вчасно зупинилася. Насамперед вона викинула мітлу, потім старі речі, які вже кілька років припадали пилом в шафі, потім журнальний столик, який був жахливо незручний і так само жахливо модний, слідом все, що «може коли-небудь стане в нагоді», але так жодного разу не знадобилося , туди ж вирушили журнали з «правильними» порадами з організації «правильного» життя, моторошні штори, які її давно дратували, але ідеально підходили її кухні згідно фен-шую, вимила запилене вікно, яке ледь пропускало світло, виявила, як багато непотрібного, зайвого, розкладено по поличках, шухлядках, коробочках. Змітаючи сміття, вона побачила на підлозі свій старий акварельний малюнок. Стерши з нього пил, з сумом подумала, як давно вона не малювала. Фарби та пензлі знайшлися майже відразу, вони немов чекали її за дверцятами старої скрипучої шафи. Передчуваючи давно забуте задоволення, вона занурила кисть у фарбу. У цей момент у двері подзвонили. Перед нею стояв симпатичний молодий чоловік з бабиною мітлою в руці. – Вибачте, дівчино, це не ваша мітла? Джерело

Глибока філософська казка-притча

-Дорогий Всесвіте! Пише тобі Марія. Я дуже-дуже хочу бути щасливою! Дай мені, будь ласка, чоловіка коханого і люблячого, і дитину від нього, хлопчика, а я, так вже нехай перейду на нову роботу, де більше платять і зручніше їздити. – Дорога Маріє! Чесно кажучи, я навіть почухав потилицю, коли побачив рядки про роботу. Навіть не знаю що сказати. Ти цілком можеш переходити на нову роботу, а я поки пошукаю для тебе чоловіка.  Успіхів! Твій Всесвіт. – Шановний Всесвіте! Спасибі що так швидко відповів! Але, бабуся моя говорила: кому багато дається, з того багато і спитають. Раптом я буду мати і те, і це, а за це ти мені відiтнeш ногу, коли я буду переходити трамвайні кoлії? Ні вже, давай так: я переходжу на нову роботу, маю чоловіка, але за це я готова разом зі своїм коханим все життя жити в орендній квартирі. Як тобі такий розклад? – Дорога Маріє! Сенс бабусиної приказки зовсім інший: кому багато дається здібностей, талантів, знань і умінь, від того люди багато і чекають. У тебе ж зібрана сума на квартиру , купуй на здоров’я. Ногу залиш собі – Дорогий Всесвіт! В принципі, я зраділа, прочитавши про ногу. АЛЕ: у мене буде чоловік, дитина, любов, квартира і нога. Тобто ноги. Що я тобі буду повинна за це? – Марійко! ОФФ. Чому ти зі мною розмовляєш, як з колекторським агентством? Мене попросили – я роблю. Я тобі коли-небудь говорив, що ти мені щось будеш повинна? – Так! Тобто ні. Просто не може бути, щоб все було добре, розумієш ? Я сьогодні плакала всю ніч: віддала внесок за квартиру. Гарна, вікна виходять на річку. Мабуть, чоловік буде “кoзeл”. Скажи прямо. В принципі, я до цього готова. – Дорога Маріє! Чоловік, звичайно, не Пітт, зате і в дзеркало так часто не зазирає. Днями зустрінетесь. Так, відповідаючи на твоє запитання: МОЖНА, щоб все було добре. В принципі, мені все одно, добре чи погано мені замовляють. Аби людина точно знала, що хоче. – Шановний Всесвіте, А можна, щоб Довго було добре. У принципі, якщо років п’ять буде, я згодна, щоб зі стелі протікало. – Маріє, Я тобі відповім чесно. Довго добре може бути. Довго однаково – ні. Все буде змінюватися, не міняється тільки мepтве. І коли буде змінюватися, тобі здасться, що все погано. На час. – Всесвіте! Тільки не ногу !!! Нехай погyлює чоловік. – Маріє, Досить зі мною торгуватися. Як на вірменському базарі, їй Богу! Я за долю не відповідаю. Моя справа – надати людині те, що вона хоче. Єдине у мене до тебе прохання: коли ти будеш зовсім щаслива, у тебе звільняться сили. Ти відмінно шиєш. Займися шиттям, твої ковдри прикрасять будь-який будинок, і людям в радість. – Дорогий мій! Стрибала від радості. Звичайно! Я зроблю все, що ти скажеш. Я точно тобі нічого не буду винна? Мені запропонували ще кращу роботу, а той симпатичний хлопець з кафе призначив побачення. Ура!!! (Так не буває, так не буває!) (Купила швейну машинку!) Цілую тебе! – Дорога Маріє! Все добре. МОЖНА робити все, що хочеш. І тобі нічого за це не буде. Навпаки. Якщо ти не будеш скиглити, я тільки порадію. З скиглінням метушні багато. Так що удачі! Я відкланяюсь поки. Тут замовлення на oднocтaтeвих трійнят, і знову торгуються, пропонують натомість здоров’я. Ну навіщо мені їх здоров’я? Твій Всесвіт. – Всесвіте, привіт! Як ти там? Доньку назвали Світланою в твою честь. Пошила найкращу ковдру, зайняла перше місце на виставці, надходять замовлення, думаю відкрити свою справу. Я прокидаюся вранці, співають птахи. Твоя Марія. Від чоловіка привіт! – Маріє, привіт! Зніяковіло зізнаюся, я трохи переплутав з сином, якого ти замовляла. Але, дивлюся, ти щаслива і так. Бути щасливим – це нормально. Сприймай це не як захоплюючий подарунок, а як спокійний фон твого життя. А дух захоплює іноді від таких дрібниць, які кожному даються без всякого прохання: не моє це діло змушувати птахів співати під твоїм вікном. Будь щаслива. Твій Всесвіт. Джерело

«Це риса характеру — нездатність отримувати задоволення сьогодні».

Щастя не купиш за гроші, воно йде зсередини, впевнена світська левиця і журналіст Аріна Холіну . Вона виросла в спартанських умовах і зрозуміла: головне в житті — робити те, що приносить тобі задоволення. Ангедония — нездатність отримувати задоволення сьогодні. — Старша сестра (28 років різниці) лаялася, коли я їла малину з куща. Тому що малина — для варення. Ось прийде зима — і як буде приємно відкрити банку домашнього варення.Чомусь вона не замислювалася про те, що є варення влітку теж відмінно. А вже зривати з куща майже сині від стиглості ягоди — захват. Насправді нічого не можна було їсти. Ні полуницю (варення!), ні обліпиху (сушити і в компот), ні гриби (солити). Це була дача мого батька, яку він купив і куди з великим небажанням їздив лише тому, що дитині (мені) потрібен був свіжий повітря (а також воші, постійне розлад шлунка і кліщі на голові). Тато виходив у двір, тільки щоб засмагати. Йому плювати було на варення, соління та інші хрін з петрушкою — все це на базарі продавали відрами. Але так як дитина бажав малину з куща, то з сестрою доводилося скандалити. Вона ніяк не могла заспокоїтися, що запаси під загрозою. Їй якось не жилося зараз, у неї весь час були плани на віддалене майбутнє: ягоди — на зиму, чорна ікра — на Новий рік. Це дивовижна риса характеру — нездатність отримувати задоволення сьогодні. Треба відкласти, запасти, підготуватися до того особливому моменту, коли можна буде собі дозволити трохи радості. І, що особливо важливо, заборонити радіти іншим. Приятель розповідав, що його тітка ловила його, теж на дачі, коли він прибігав додому за який-небудь плюшки або цукеркою, і говорила: «Вистачить шлятися!» І не те щоб вона збиралася використовувати його в господарстві. На питання: «Чому?» — вона відповідала: «А нічого!» — і змушував його сидіти в кімнаті. Добре — це погано. Мати мого друга перед кожним відпусткою відчуває паніку. Їй ввижаються землетрусу, повені, пограбування, хвороби. Будинок теж залишати страшно — раптом пожежа, наприклад. Чоловікові вона не довіряє. Вважає, що цей непитущий негайно нап’ється, закурить і, звичайно, засне з сигаретою. Може, навіть призведе кого-небудь, хто выкрадет її штори. Або що там у неї цінного. Не можна ось так просто поїхати кудись і там добре провести час. За неробство і щастя треба розплачуватися тривогою. У мене є приятель, який цілком серйозно говорить: — Не може бути просто так добре. Напевно, що-небудь трапиться. Ці заяви вибивають мене з колії. Я не можу зрозуміти, про що йдеться. Мені здається, що якщо тобі зараз добре, то далі буде ще краще, бо ти вбираєш задоволення і воно, як засмага, налипає на твою шкіру, воно захищає тебе від труднощів життя. У мене була дуже важка депресія, і в цей час мені теж здавалося, що щастя буде, коли…» — далі я називала причину. Не зараз. Потрібен вагомий привід, щоб відчути радість.У цього синдрому є назва — «ангедония». І ще «соціальна агнозия». Психіатри поб’ють мене творами Юнга за використання терміна всує, але «ангедонисты» — дуже гарне й правильне назва для людей, які кожну хвилину псують собі життя, забороняючи отримувати задоволення. Останнім часом ангедония стала настільки масовою, що це вражає. Викладаєш у Facebook знімок з собою на океані, — і одразу ж ловиш закиди в тому, що померла Валерія Іллівна Новодворська, «боїнг» розбився, ввели нові санкції, в Донецьку танки рознесли залізницю та інше. Ти особисто, і твої шорти, і рушник, і крем від засмаги в цьому винні. Люди чіпляються за ці справді трагічні події, щоб вони відволікали їх від нехай і невеликих, але все-таки радощів. Таке відчуття, що страждати, сумувати і боятися стало модно. От чесно: мені не страшно. У житті завжди відбувається щось страшне або тривожне. З іншими людьми, з цілими країнами, з твоєю країною, з твоїми друзями і твоїм життям. Часто від цього важко і ти переживаєш і сострадаешь, або у тебе в самої погані часи, але так влаштований світ. Немає ніякої іншої концепції життя. Це ніколи не закінчиться, благоденство не звалиться на нас раптово і назавжди. Якщо можеш отримати задоволення сьогодні — роби це. У батька моєї подруги, якого в СРСР на 20 років позбавили можливості знімати кіно, були величезні борги. Але всякий раз, коли він перезанимал гроші, вся родина йшла в ресторан. І навіть не для того, щоб смачно поїсти, а щоб відчути, що життя — це не тільки безгрошів’я, туга і мерзенні радянські цензори. Він заряджався цим — і зберіг себе. (Борги, якщо кому цікаво, він потім віддав). Розумієте, ми ж потім згадуємо не погане, а хороше? Все страшне витісняється, а хороше раптом спалахує в нашій пам’яті і сяє так, наче його тільки що намили і відполірували. І ми живемо тільки цими уривками, а не низкою турбот і негараздів. Я, поки була в депресії, боялася літати на літаку. До непритомності. Потім знову навчилася це робити, але аерофобія проходить довго і болісно — в силу звички. І ось одного разу я займаю своє місце, дивлюся у вікно і розумію, що зовсім не боюся. Ні летіти, ні розбитися, ні вмерти. Тому що я щаслива. І у мене немає для цього жодної об’єктивної причини. Я не написала роман, не отримала за нього Букерівську премію, не винайшла ліки від раку, не народила п’ятьох дітей. Просто я щаслива. Мені добре. Я люблю своє життя. Я їм малину з куща і їжджу відпочивати від відпочинку — і не тому, що у мене вистачить грошей, а тому, що є бажання. Фокус в тому, що якщо ти щасливий, то не страшно ні жити, ні померти. Джерело

Любов завжди повернеться – тим чи іншим способом

У 40 років Франц Кафка (1883-1924), який ніколи не був одружений і не мав дітей, гуляв по парку в Берліні і зустрів дівчинку, яка плакала, тому що втратила улюблену ляльку. Вони з Кафкою безуспішно шукали ляльку. Кафка сказав їй чекати його там на наступний день і вони повернуться шукати ляльку. Вони шукали на наступний день, але не знайшли, і тоді Кафка подарував дівчині записку «написану» лялькою, в якій говориться: «Будь ласка, не плач. Я вирушила в подорож подивитися світ. Напишу про свої пригоди ». Так почалася історія, яка тривала до кінця життя Кафки. Кафка під час зустрічей читав записки ляльки, де описувалися пригоди «Кукліна балаканіна». Нарешті Кафка повернув втрачену до Берліна ляльку (яку просто купив раніше). «Це зовсім не схоже на мою ляльку», – сказала дівчинка. Кафка вручив їй ще один лист, в якому лялька написала: «Подорожі змінили мене». Маленька дівчинка обняла нову ляльку і щаслива принесла її додому. Через рік Кафка помер. Через багато років доросла дівчинка знайшла всередині ляльки лист. У крихітному листі, підписаному Кафкою, було написано: «Все, що ти любиш, швидше за все загубиться, але врешті-решт любов повернеться іншим способом». © Джерело