“Закон карми” – чудова притча-казка для тих, хто намагається завжди всім догодити, забуваючи про себе

Багатьом з нас, буває, приходить думка про те, що ми проживаємо не своє життя. Намагаємося усім догодити, бути для всіх білими, пухнастими, а то раптом нас не приймуть такими, якими ми є. А втрачати людей не хочеться. Ця чудова притча-історія розповість вам про те, що відбувається з людьми, які не вміють слухати своє серце. – Як це – не було? – запитала я раптово хриплим голосом, – Зовсім, чи що? Так у вас помилка тут, в картотеці, подивіться краще! – Ні, – літній Ангел усміхнувся поблажливо і поправив окуляри в круглій оправі, – У нас тут все записано, все враховано, знову ж таки, все під суворим оком Самі Знаєте Кого. У нас за посадовий злочин знаєте що? – фізіономія Ангела посуворішала, – Про Люцифера чули? Ото ж бо. Моргнути не встиг – скинули. «Помилка». Скажете теж… – Хвилиночку, – я спробувала взяти себе в руки, – Подивіться, будь ласка, сюди. Ангел доброзичливо подивився на мене поверх окулярів. – І? – запитав він після секундного мовчання. – Мене, може, і немає. Але хтось же є? – я обережно поворушила кисільною субстанцією, яка тепер заміняла мені звичний земний організм. Субстанція захвилювалася і попливла райдужними плямами. – Хтось, безумовно, є. Але ніяк не NN, якою ви зволили представитися, – Ангел важко зітхнув і потер чоло, – Я таких як ви перебачив – не злічити. І чомусь в більшості своїй – дами. Ну, гарахд. Давайте перевіряти, панночко. По пунктах. З самого початку. Так? – Давайте, – сказала я, рішуче повиснувши в нього над плечем, і готувалася битися до останнього. – Так-с, ось вона, біографія мадам N, – Ангел витягнув з-під столу здоровенний талмуд і здув з нього пил, – Ab ovo, дорога, що називається, від яйця, – він наслинив палець і зашурхотів тонкими, цигарковими сторінками, – Ну, це все дрібниці… підгузники… капризи дитячі… дурниці всякі… особистість ще не сформована… характер не проявляли, все чернетки… ну, дитинство і зовсім опустимо, беремо свідоме життя… а, ось! – він переможно підняв палець, – у вас був роман в кінці десятого класу! – Ах, яка дивина, – не втрималася я, – Щоб у шістнадцять років – і раптом роман! – А ви не іронізуйте, фрейляйн, – Ангел зробив суворе обличчя, – роман розвивався бурхливо і досить щасливо, поки не встряла ваша подруга. І хлопчика у вас, будемо вже відвертими, прямо з-під носа забрала. Тобто не у вас, – раптом схаменувся ангел і почервонів, – а у мадмуазель NN… – Ну, і що? – запитала я підозріло, – з усіма буває. Це що, якийсь смертний гріх, який в Біблію забули записати? Мовляв, не віддавай ні хлопця свого, ні осла, ні вола… При слові «Біблія» ангел скривився. – При чому тут гріх, заради Бога! Дістали вже зі своїми гріхами… Слідкуйте за думкою. Як в цій ситуації поводиться наша N? – Як дурупа себе веде, – похмуро сказала я, смутно пригадуючи цей нещасний роман «па-де-труа», – робить вигляд, що нічого не сталося, вештається з ними всюди, мирить їх, якщо посваряться… – Оооось, – повчально простягнув Ангел, – а тепер уважно – на мене дивитися! – як би вчинили ви, якби жили? – Вбила б, – слово вилетіло з мене раніше, ніж я встигла збагнути, що говорю. – Саме так! – Ангел навіть підстрибнув на стільці, – Саме так! Вбити б не вбили, звичайно, але послали б на три веселі букви – це точно. А тепер згадайте – скільки таких «романів» було в житті у нашої мадмуазель? – Штук п’ять, – згадала я, і мені раптом стало паршиво. – І все з тим же результатом, зауважте. Йдемо далі. Мадмуазель спробувала вступити до університету і провалилася. Скільки не вистачило? – Півтора бали, – мені захотілося плакати. – І понесла документи в педінститут. Там її бал – прохідний. Вона поступає в цей інститут. А ви? Чого в цей момент хотіли ви? – Вступати в університет до останнього, поки не поступлю, – вже ледь чутно прошепотіла я, – але ви і мене зрозумійте теж, мама так плакала, просила, боялася, що за цей рік я загуляю або ще щось, ну, і мені раптом стало все одно… – Мила моя, – ангел подивився на мене співчутливо, – нам тут до лампочки, хто там у вас плакав і з якого приводу. Нас факти цікавлять, вперта річ в світі. А факти у нас щось зовсім непривабливі. Навіщо ви – ні, ось серйозно! – навіщо тоді заміж вийшли? У сенсі – наша NN? Та ще й вінчалася, між іншим! Вона, отже, вінчалася, а ви в цей час про що думали?! Я мовчала. Я прекрасно пам’ятала, про що тоді думала в задушливій сусальній церкві, тримаючи в пітному кулачку свічку. Про те, що любов любов’ю, але вся ця бодяга ненадовго, що я, може бути, пару років протягну, максимум, а там натура моя все одно переважить, і тоді вже ти прости прости мене, Господи, якщо ти є… – Ото ж бо, – Ангел похитав головою і перегорнув сторінку, – так тут у вас на кожному кроці суцільні провали! Дівчинко моя, ну, не можна ж так! У тридцять років так хотіли татуювання зробити – чому не зробили? – Ну-у-у… – спантеличилася я, – не пам’ятаю вже. – А я вам підкажу, – Ангел недобре посміхнувся, – тодішній ваш коханий був проти. Примітивні, говорив, племена, та й дупа з роками поповзе. Так? – Вам видніше, – насупилася я, хоча щось таке було колись, точно ж було… – Мені-то видніше, звичайно… Дупа-то ваша була, а не коханця?! Добре, їдемо далі. Ось тут написано – тридцять п’ять років, домогосподарка, простіше кажучи – безробітна, із захоплень – хіба що кулінарія. Мила така картинка виходить. Вишивання гладдю тільки не вистачає. Ну, згадуйте, згадуйте, чого насправді-то хотіли?! – Згадала. Стріляти хотіла. – У кого стріляти?! – здивувався ангел і покосився в книгу. – У біжучу мішень. Ну, або в стаціонарну, без різниці, – плакати я, як з’ясувалося, тепер не могла, зате туманне моє тіло втратило свою райдужність і пішло густими сірими хвилями, – стрільбою хотіла займатися. Співати ще хотіла. Давно це було… – Підтверджую, – Ангел ткнув пальцем в талмуд – ви, дорога моя, мали до всього цього досить пристойні здібності. Богом, між іншим, дані. Від народження! Куди поділи все це? Де, я вас питаю, дивіденди?! – Я не знала, що повинна… – прошелестіла я у відповідь. – Брешете, прекрасно знали – Ангел зняв окуляри, втомлено примружився і потер перенісся, – що ж ви все брешете-то, ось напасть якась… Гаразд, мадам, давайте закінчувати. Приступимо до вашого розподілу. Він дістав великий бланк, розправив його поверх моєї біографії і почав щось писати. – Як ви все не розумієте, – в голосі Ангела чувся розпач, – не можна, ну, не можна зраджувати себе на кожному кроці, десь і померти можна раніше смерті! А це, між іншим, і є той самий «гріх», якого ви всі так боїтеся!… Все думаєте – і так зійде… Думаєте це жарт – кожна третя душа не своє життя проживає! Адже це страшна статистика! І у всіх якісь ідіотські виправдання – то мама плакала, то тато сердився, то чоловік був проти, то дощ в той день пішов не вчасно, то – взагалі сміх! – грошей не було. Хомо сапієнс, називається, еректуси… Ну, все, готово, – Ангел роздратовано відкинув перо, – попрошу встати для оголошення вироку. Переді мною встати, в сенсі. Я перелетіла через стіл і завмерла прямо перед Ангелом, всім своїм виглядом висловлюючи провину і каяття. Чорт його знає, може, спрацює. _ Неідентифікована Душа за звинуваченням в непрожитому житті визнається винною, – Ангел подивився на мене з суворою жалістю, – пом’якшувальних обставин, таких, як: а) не відала, що творила б) була фізично не в змозі реалізувати або в) не вірила в існування вищого розуму – не виявлено. Призначається покарання у вигляді проживання одного і того ж життя до виявлення себе справжньої. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Підсудна! Вам зрозумілий вирок? – Ні, – я жалібно закліпала, – Це в пекло, чи що? – Ну, пекла ви не заробили, дитинко, – усміхнувся ангел, – та й вакансій там…, – він безнадійно махнув рукою, – підете в чистилище, будете проживати змодельовані ситуації, поки суд не визнає вас прожитою своє життя. Ну, а вже будете ви там страждати чи ні – це ми, вибачте, не в курсі, – і Ангел протягнув списаний жовтий бланк, – Тепер все ясно? – Більш-менш, – я кивнула розгублено, – і куди мені тепер? – Момент, – сказав Ангел і клацнув пальцями. Щось брязнуло, гримнуло і в очах у мене потемніло… …одну мене не відпустять, а з тобою запросто, – почула я знайомий голос, – і Сергійко каже – нехай вона тебе відмаже на два дні, ну, Олюсю, ну, миленька, ти ж допоможеш, правда? Ми тобі і намет окремий візьмемо, і взагалі кльово буде, уявляєш, цілі дві ночі, багаття, річка і ми втрьох?.. Це був мій шкільний двір, травень вже й не пам’ятаю якого року, запорошений задушливий вечір. І Оленка, красуня, з ляльковим личком і фігурою від Сандро Ботічеллі – моя подружка – як завжди безтурботно щебетала мені у вухо, не помічаючи, як ненависть і біль повільно скручують мене гвинтом, заважаючи дихати. Таке знайоме, таке рідне-звичне відчуття… Я ж хороша дівчинка, я перетерплю все це, я буду вести себе пристойно, я хороша, гарна, хоро… – А йди ти, – сказала я ніжно, з садистським задоволенням спостерігаючи, як округлюються її порцелянові очі, і, відчуваючи деяку незавершеність сцени, додала – обидва пішли до чортів собачих. …Коли розгніваний стук Оленчиних каблучків затих десь за поворотом, я прислухалася до дзвінкої порожнечі навколо, і зрозуміла, що ось прямо зараз я, нарешті, глибоко, непристойно щаслива… Автор: karma_amrak Джерело

Дивовижна казка про любов і кохання

В одній звичайні людській душі жили Любов і Кохання. Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стовідсотковий зір. Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи. Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем. Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду. Коли кохання кричало „я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу. Коли кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи. Коли кохання, дивлячись в постаріле зів’яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи. — Я тут безсила, — сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням. — Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.— Все просто, — відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.— Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. Джерело

Історія про те, що заважає жінці бути жіночною

Принцеса! Прин-цес-са-А-а-а! – закричали під вікнами. – Прекрасна принцеса тут живе? Вона роздратовано зітхнула і висунулася з вікна: Чого тобі?!Внизу стояв принц. Звичайний прекрасний принц, кінь в комплекті.Принц задер голову: Принцеса, кажу, тут живе? Вона поморщилася і закричала у відповідь: Немає її! Гуляє у полях, та в лісах, квіти збирає. Завтра приходь! Принц уважно подивився наверх, потім витягнув шматок пергаменту і порівняв малюнок з білявою головою, яка зараз виглядала з вікна: Я тебе впізнав! Ти ж принцеса, навіщо обманюєш?! Принцеса зняла хустку, втомлено потерла лоб: Не підеш, значить? Принц вперто хитнув головою: Я одружитися приїхав! Відкривай! Ну раз одружитися-то піднімайся. Клямку трохи на себе Потягни, і тільки потім вгору, — заїдає вона, – пояснила принцеса і зникла у вікні.Принц спішився, акуратно прив’язав коня, кілька хвилин поборовся з непокірною клямкою-і, врешті-решт, опинився в світлій, просторій кімнаті. Біля вікна сиділа принцеса і щось майструвала з поліна. Як тільки принц з’явився, дівчина підняла на нього очі і задумливо запитала: У тебе стамески немає? Принц трохи сторопів, тому що у нього були з собою камені дорогоцінні, тканини оксамитові і нитки перлинні.А стамески не було. Ну ні, так ні, – кивнула принцеса. – Одружитися, значить? Принц відкашлявся: Прекрасна принцесо, слухи про вашу красу і доброту дійшли до нашого королівства. І вирішив я, що ви повинні бути моєю дружиною! Прекрасний принц, я тебе бачу перший раз в житті, і відомості про тебе ніякі не дійшли до мого Королівства! – сказала принцеса. – Я не можу зараз виходити заміж! У мене скоро сплав по високогірній річці-мені треба готуватися! І похід на байдарках! І ось-конкурс різьблення по дереву ще, а стамеску тато з собою відвіз! Принц зовсім розгубився. Він уявляв собі все це трохи інакше.Зовсім по-іншому, якщо бути відвертим. У його мріях прекрасна принцеса кидалася до нього в обійми і, сяючи посмішкою, дякувала йому за каміння, тканини і нитки, які він привіз їй в подарунок!А зовсім не вимагала стамеску і вже точно не перераховувала якісь дикі способи проведення часу!Принц був в жаху і думав, як тепер пояснити батькові, чому він повернувся без нареченої.Ну не говорити ж правду, справді! Принцеса дивилася на всі ці митарства і думала, що їй знову потрапить від татуся.Тому що Татусь кожен раз лаявся і нарікав, що їй треба було народитися хлопчиком, а то і зовсім в якій-небудь іншій королівській родині! Можливо, скажемо, що я закохана в когось іншого? – невпевнено запропонувала вона.Принц знизав плечима: Дурниці які! Закохана, скажи будь ласка! Ні, коли справа стосується політики двох королівств-тут не до любові! У мене всі завжди закохуються з першого погляду, розумієш? Принцеса окинула його уважним поглядом і кивнула: Ну так, ти симпатичний. Але у мене сплав! І байдарки! І різьблення по дереву! – розвеселився принц. – Ти драконів випадково не приборкаєш у вільний час?Принцеса радісно підстрибнула і сплеснула в долоні: Ну точно, ти розумниця! – вигукнула вона. Принц посміхнувся. – Скажеш, що мене викрав дракон! Триголовий! І що принцу, який звільнить мене — півкоролівства і незліченні скарби. З драконом я домовлюся — він мені в карти програв і за ним борг. У нього пересиджу поки, а там вже і зима настане, дорогу до нас замете, можна буде до літа не хвилюватися. Принц закивав, думаючи про те, що з такими звістками додому повернутися не соромно.Перестрибуючи через сходинки, спустився у двір, скочив на коня і обернувся.Принцеса махала йому з вікна рукою. І скажи, що на дракона краще зі стамескою ходити! – прокричала принцеса, склавши руки рупором.Принц махнув на прощання рукою і поскакав геть. Принцеса сіла біля вікна, сховала під стіл поліно і підперла підборіддя рукою: Всі принци однакові! Хоч один би кулаком по столу стукнув, сказав би: “ніяких більше байдарок, ти принцеса чи хто?! “Ні ж, всі вірять, їдуть, а я сиджу тут, вирізаю по дереву! Чортова чаклунка, щоб їй провалитися крізь землю! Всього-то раз до неї в брюках вийшла «а в результаті – ” Прокляну-прокляну, будеш все життя сидіти і чекати, поки справжній чоловік приїде! А до цього — сиди з поліном”» І хоч би стамеску залишила! Джерело

Повчальна казка про те, як важливо бути зайнятими принадами життя. Обов’язково дочитайте до кінця!

Смeрть штовхнула двері й ті бeсшумно відкрилися. У будинку було тeмно і лише в дaльній кімнаті горіло світло. Смeрть полегшено зітхнула – нарешті вона виконає свою роботу. Вона ковзнула нaд підлогою і підлeтіла до ліжка. – Ти запізнилася! – пролунав незадоволений голос з-за спини. Смeрть оглянулaсь. Та, за ким вона прийшла, сиділа в кріслі, одягнена, немов на бал. – Чому не в ліжку? – нeзадоволено буркнула безноса, – всі порядні люди давно сплять. Жінка усміхнулася. – Тебе чекала. Негоже довгоочікувану гостю зустрічати, валяючись під ковдрою. – Це я у тебе довгоочікувана?! – завила ображена Смерть, – Я ж ганяюся за тобою вже котрий місяць! Але ти ні хвилинки не можеш посидіти спокійно на місці! Що прийду – тебе немає вдома! То на виставку, то в театр пішла. Одного разу до півночі тебе чекала, як дурепа, а ти, виявляється, до ранку на п’янку якусь втекла! Не соромно в такому-то віці?! – Соромно, – покаялася жінка, – але я не могла пропустити. Там було так весело! Зібралися старі друзі, ми сміялися, веселилися, згадували минуле… – Нічого, що це були поминки по твоїй кращій подрузі? – єхидно уточнила гостя. – Так що, тепер плакати, чи що? – усміхнулася господиня. – Покійна подруга ненавиділа сліз – від них псується шкіра обличчя. – Все повинно було бути не так! Ти повинна була прийти з похорону, відчути себе погано, прилягти на ліжко. Я б прийшла, забрала тебе, все було б чинно і благопристойно! Я стала вчасно, чекала, переживала, а ти в цей час веселилася на поминках! – Пробач, – зітхнула жінка – Я через тебе вибилася з графіка! А я вже не молоденька! І у мене, між іншим, теж нерви! – Хочеш чаю? – це питання вибило Смерть з колії. – Що? – перепитала вона. – Чаю! Ромашкового, сама збирала! І ось тістечко, домашньої випічки! Пригощайся! До речі, хлюпнути тобі коньячку? Дуже заспокоює нерви. Смерть спробувала чинити опір: – Я не можу, я на роботі не п’ю, – але жінка відмахнулася: – Не можна так себе заганяти! Ти на себе в дзеркало дивилася? На обличчі явні сліди перевтоми! Смерть взагалі ніколи не дивилася на себе в дзеркало, тому що це не приносило їй ніякого задоволення. – Треба себе берегти! Розслаблятися іноді, – продовжувала наставляти господиня, підливаючи чогось тягучого в крихітну чарочку, – ти ж все-таки жінка. На массажик сходи, щоб тобі твої кісточки розім’яли, ванни приймай. Та й для душі… Слухай, а ти нікуди зараз не поспішаєш ?, – несподівано вигукнула вона. Размягша під дією напою, Смерть, пробурмотіла, що до ранку зовсім вільна. – Тоді поїхали зі мною! Погуляємо наостанок. такий клуб знаю – там до ранку абсолютно чудовий джаз дають!… …Вранці, ледве пересуваючи ноги, які гуділи від божевільних танців, підтримуючи один одного, Смерть і жінка зашкандибали в кімнату. – Фух, в житті так не танцювала! – жінка впала в крісло, – може, хоч після смерті відпочину. Ну що, пішли? – Облом! – мстиво відповіла їй Смерть, плюхнувшись в інше крісло. – Топати тобі ще цими ногами досить довго. У відповідь на підняту брову, пояснила: – У мене графік! А ти мене знову абсолютно вибила з нього. Так що почекаєш мене, потерпиш. Йду я за більш дисциплінованими кандидатами в небіжчики… Вона важко піднялася, поправила перед дзеркалом плащ і взяла, забуту з вечора косу. У порога обернулася. – Наступного разу я прийду абсолютно несподівано, одного разу, пізно ввечері… Коли, кажеш, в тому клубі знову грає оркестр?.. Ірина Подгурська Джерело

Казка про щастя і нещастя

Якось на дорозі йдучи назустріч одне одному зустрілися Щастя і Нещастя. Щастя — веселе, дзвінке в голосі та світле душею, співало пісню від якої дихалося легко і вільно. Воно наче летіло розправив свої крила. Нещастя — сумне, сповнене образ, безголосе, зігнувшись, наче тягнуло на собі важку ношу, ледве переставляло ноги. — Чому ти таке нещасливе? — запитало Щастя Нещастя, зрівнявшись із ним. — Тому що я є Нещастя, — відповіло без виразу, подивившись сумними очима, в яких крім сірої завіси смутку та журби, крізь яку, здавалося ніколи не проникало проміннячко сонця, не було нічого. — Нічого мене не тішить: ні дощ, ні звуки грому, ні спів птахів, ні блакить неба, ні політ метеликів, ні… — воно зупинилося, не маючи наміру продовжувати й дуже важко зітхнуло. — А я щасливе. Не тому, що мене звати Щастя, а тому, що, насправді щасливе. Не розумію тебе, як можна бути нещасливим, коли живеш серед такої краси. — Щастя простягнуло в боки свої руки, крутнулося, заплющивши вічі на одній нозі, — де все наливається духмяними ароматами, співає, купається в росах. Поглянь, яке неозоре небо, — попрохало Щастя Нещастя. — А яке коштовне намисто з квітів. Світ маленький лише у вікні, а насправді — безмежний і завжди манить у мандри. Ходімо зі мною. — Ні, я назад не повернуся, — вперто завертіло головою Нещастя, — і тобі не раджу, бо світ із якого я утікаю перетворить тебе на мене. Краще піду туди, звідки ти йдеш. — А якщо мій світ уподібниться тобі й усі, хто живе в ньому стануть нещасливими? Давай, іди за мною. Довго прийшлося вмовляти Нещастя повернутися назад у своє місто й прислухатися до порад Щастя. — Аби стати щасливим — багато не потрібно, — мовило Щастя. — Потрібно радіти всьому. — Радіти? — здивувалося Нещастя. — Як можна радіти коли тебе… ти… І почало Щастя навчати, як у щоденній безлічі тривог, залишатися щасливим. — Для щастя візьми з усього потрохи: від сонця світла й тепла, від неба блакиті й легкого подиху, від птахів радості й декілька нот з їхніх пісень, від природи кольорів і запахів. Ось, поглянь на льон, який є блакитний і схожим на небо, послухай клекіт лелеки, що сповнене надії, придивися до бджіл, які в любові виконують свою роботу. Навіть краплина волошкових світань не втрачає своєї віри в ліпше майбутнє. Й прислухалося Нещастя до порад Щастя і не помітило, як згодом опинилося у сонячнім ореолі неба. І знову, як раніше розквітла у неї душа, наче в полі ромашка. А тривоги та все, що заважало жити щасливо, зникло з сірістю довіку. Автор: ОЛЕГ ПОГИНАЙКО Джерело

Повчальна притча-казка для дорослих про те, що всі наші дії мають наслідки

Чи завжди ми думаємо про наслідки, коли здійснюємо ті чи інші дії. Зараз я вам доведу, як це важливо робити. Старенька дама, важко спираючись на паличку, повільно прогулювалася в парку. При цьому вона постійно оберталася і кидала погляд на свого кота, який щось обнюхував в купі опалого листя. – Данхілл, що ж ти як помийний, їй Богу. Скільки разів говорила не лазити по смітниках. Іди сюди, – вона стукнула палицею. Кіт, ніби відчув, що веде себе не гідно такої попутниці, покірно рушив до господині. Дама опустилася на лавочку, і її рука звично заковзала по спинці представника котячої породи. Раптом ніби нізвідки поруч з нею з’явилася жінка і теж присіла на протилежному кінці лавочки. – Привіт, Марго, – м’яко сказала жінка, – Ну як у тебе? Це саме те, що ти хотіла від життя? Вона кивнула на притихлого кота. Дама підняла очі і уважно прищулилася: – Боже мій, невже ти? А я вже і не сподівалася тебе побачити. І все така ж молода і красива. А це… це єдиний представник чоловічої статі, який залишається зі мною все моє життя, незважаючи на мій поганий характер. – Ти забула, Марго, феї не старіють. Ми вічно молоді і красиві, але в той же час ми всім потрібні тільки для одного – для виконання бажання. Ну гаразд, ти, я сподіваюся, готова? Які твої бажання? Не забула, треба три. Виконую відразу, і переробляти не буду, навіть не дивлячись на наше з тобою давнє знайомство. Дама на хвилинку задумалась. – Ну, три так три. Сподіваюся, ти не жартуєш. Перше, хочу бути молодою. Набридло бачити своє зморшкувате обличчя. Друге, хочу бути здоровою, набридло ходити з палицею. І третє, перетвори мого кота в молодого чоловіка. Буде моїм чоловіком, кращого, мабуть, я не знайду. Фея беззвучно змахнула різнобарвним віялом, і повітря навколо ніжно задзвеніло, легкий вітерець пробіг по верхівках дерев. – Ось, приймай роботу. Замість сивочолої дами на лавці сиділа красива дівчина і здивовано обмацувала свої руки. Поруч з нею сидів красивий брюнет та теж здивовано мружився на яскраве сонце. – Марго, сподіваюся, все як ти хотіла? – Так, – захоплено сказала дівчина. Фея загадково посміхнулася: – А пам’ятаєш, як ти його каструвала? – вона кивнула на красивого чоловіка, – напевно, навряд чи б ти це зробила, якби знала, що в майбутньому йому належить бути чиїмось чоловіком. А особливо твоїм… І з цими словами фея зникла. Ось така іронічна притча. А чи завжди нам вдається думати про наслідки наших вчинків Адже кіт – це так, алегорія, хоча і погодьтеся, дуже барвиста алегорія… Джерело

Казка про жабу, яка замінить консультацію психолога

Іноді одна невелика казка може замінити 10 консультацій. Це саме той випадок. На залитому сонцем лузі бігала Дівчинка. На ній було біле мереживне платтячко, на кучериках рожеві бантики, а в руках вона тримала сачок, щоб ловити метеликів. Їй було весело і добре. І тут, на великому зеленому листі лопуха, вона побачила величезну Жабу, покриту бородавками. – Яка мерзенна жаба, – з огидою сказала Дівчинка. – Кхе-кхе, – прокашлявся Жаба. – А ти в курсі, що я принц зачарований? – Не може бути, – недовірливо сказала Дівчинка. – Правда-правда, – підтвердила Жаба. – Зла відьма зачарувала мене і моє величезне Королівство. Я молодий, прекрасний і багатий. Якщо ти знімеш прокляття з мене, я візьму тебе в дружини, і ми будемо жити довго і щасливо. Я буду носити тебе на руках і кожен день дарувати квіти. – А як тобі допомогти? – запитала Дівчинка. – Це не просто, адже зла відьма наклала складне закляття. Ти повинна взяти мене додому, щоб я спав у твоєму м’якому ліжку і цілувати мене кожен день. Годувати з ложечки і виносити погуляти. І тоді все станеться. Одного ранку ти побачиш поруч не мерзенну жабу, а красивого принца. А життя твоє стане щасливим і безтурботним. Дівчинка зачаровано слухала Жабу. Вона дивилася на шкіру, покриту бородавками, на величезні, опуклі очі, вузьку щілину рота, а бачила високого статного чоловіка з копицею чорного волосся і лукавим прищуром зелених очей. Поруч з ним вона бачила себе – в пишному білому платті в красивому замку, чула слова любові … Подолавши огиду, Дівчинка опустилася на коліна, посадила Жабу в поділ сукні і забрала до себе додому. З того дня життя Дівчати змінилося. Вона більше не бігала на сонячному лузі за метеликами, не співала і не веселилася. Вона доглядала за Жабою. Жаба виявилася дуже примхливою: вона вимагала круасанів на сніданок і спагетті з соусом бешамель на вечерю, вона хотіла спати в ліжку Дівчати, а ще вона залишала слизькі сліди на підлозі і на ліжку і Дівчинці доводилося постійно мити підлогу і прати білизну. Вона перестала зав’язувати бантики і надягати красиве мереживне платтячко. Від прання руки її почервоніли і дуже боліли. А Жаба продовжувала залишатися великою і мерзенною Жабою і ніяк не перетворювалася в того красивого принца. Іноді Дівчинка дивилася на неї і дуже хотіла викинути зі свого будиночка, щоб жити як раніше, але вона боялася помилитися. А раптом залишилося зовсім небагато? А раптом вже завтра вона прокинеться і побачить поруч не мерзенне земноводне, а зеленоокого брюнета? Так минуло кілька місяців. Мало хто б впізнав в цій замученій замазурі колись веселу і безтурботну Дівчинку. Тепер всім розпоряджалася Жаба. А Дівчинка тільки обслуговувала її і робила брудну роботу по дому. Одного разу Жаба накричала на неї за те, що вона занадто довго несла їй обід. Дівчинка вийшла з будиночка і заплакала. Вона сиділа на ґанку й гірко плакала. Її побачила Пташка, що співала на гілочці. – Чому ти плачеш? – запитала її Пташка. – У моєму будинку живе мерзенна Жаба, яка кричить на мене. Цілий день я мию, прибираю і готую їй їсти. Я дуже втомилася і не хочу так більше. – А чий це будинок? – запитала Пташка. – Мій, – відповіла Дівчинка, витираючи сльози. – А хто приніс до тебе додому цю Жабу? – Я сама, – сумно сказала Дівчинка. – Навіщо? – здивувалася Пташка. – Вона обіцяла мені, що перетвориться в принца, якщо я буду доглядати за нею. Але пройшло вже багато місяців, а нічого не змінилося. – Чому б тобі тоді не викинути Жабу з дому? – А раптом це правда? І вже скоро вона перетвориться в принца? І я не дочекаюся зовсім небагато? Я так багато сил витратила вже. Буде прикро, що я не дочекалася зовсім трохи. – А якщо ти проведеш все життя доглядаючи за Жабою, яка ніколи не перетвориться в принца? – запитала Пташка. Дівчинка замислилася.– Якби я знала точно …, – промовила вона. Тут Дівчинка підняла голову і її очі засяяли: – А чи не сходити мені до старої Відьми, що живе за лісом? Вона стара і мудра, може вона скаже мені – стане Жаба принцом чи ні? Дівчинка зраділа і негайно пішла до Відьми. Стара відьма жила за лісом в похилій хатинці. – Мені б дізнатися, – розповідала їй Дівчинка. – Чи не втрачу я можливість вийти заміж за принца. Відьма взяла курячі тельбухи, очі кажанів і болотяну траву і стала гадати. Вона трясла сивою головою і дивилася в свій горщик над яким піднімався густий смердючий пар. – Це просто жаба, – сказала вона, нарешті. – Не витрачай свого часу. Вона ніколи не стане принцом. Дівчинка з сумом вийшла від чаклунки. Вона йшла якийсь час, опустивши голову, і тут їй прийшла в голову ідея. – Відьма може помилятися. Що знає ця стара про принців? Мені потрібно сходити до доброї Чарівниці! Вона-то скаже мені точно! Добра Чарівниця жила в красивому замку зі стрілчастими віконцями і високими вежами. – Я так втомилася, – говорила їй дівчинка. – Але я боюся, що якщо вижену Жабу, то ніколи не вийду заміж за Принца! Чарівниця похитала головою і попросила один день. Вона гадала по місячному світлу і зіркам, виводила складні формули з хмарних завитків і білих ромашок. І на наступний день вона винесла свій вердикт: – Це просто жаба, – сказала вона дівчинці. – Вона ніколи не стане принцом. Тобі краще віднести її назад на луг. Дівчинка мовчки вислухала Чарівницю і пішла. Але всередині вона кипіла від обурення: – Вони мені заздрять! – вигукнула вона, вийшовши на вулицю. – Звичайно, всім хочеться вийти заміж за Принца. Я краще за них знаю! Я ж відчуваю, що роблю це недаремно. І Дівчинка повернулася до Жаби. Вона вислухала багато неприємних слів за те, що пішла надовго і не годувала Жабу цей час. Відмила будинок від слизу, приготувала обід і викупала Жабу. Жаба була задоволена. Велика, буро-зелена, в бородавках, вона лежала на мереживний подушці в ліжечку Дівчати. Сама Дівчинка не могла спати з Жабою і вже давно поступилася їй своїм місцем. Вона спала на вузькій канапі на кухні. Перед сном вона, як завжди, думала про те, яким прекрасним стане її життя, коли Жаба перетвориться в Принца. Вона придумувала імена своїм дітям, міркувала, які квіти будуть рости в її саду. У цих солодких думках вона і заснула. І приснився їй сон: ось іде вона по стежці до свого будиночка і бачить, що весь він занепав і обвалився, вікна запилені і темні, а на ганку біля будиночка сидить стара, страшна і кудлата, схожа на лісову відьму жінка. І ось стара дивиться на неї і манить її до себе гачкуватим пальцем, а Дівчинка і хоче втекти, та ноги не слухаються. Підходить вона до старої, а та дивиться на неї своїми бляклими вицвілими очима і питає: – Впізнаєш мене? – Ні, – відповідає їй Дівчинка з переляком. – Я ніколи не бачила тебе раніше. – Кхе-кхе, -кашляє стара. – Я це ти. Багато років я доглядала за Жабою і чекала, що вона стане принцом. Мені всі говорили, що це просто Жаба, але я нікому не вірила. Я вірила тільки Жабі. Я дуже хотіла вийти заміж за принца. І я дуже боялася, що якщо вижену Жабу, то цього ніколи не станеться. Так пройшло багато років, а вчора Жаба померла. Просто померла від старості. І я довго плакала про те, що ніколи вже не відбудеться. Про своє життя, яку витратила на те, щоб доглядати за нею. Я плакала про те, що стала стара і не маю як раніше бігати по лузі і ловити метеликів. І про принца за якого ніколи не вийду заміж. – Подивися на мене, подивися! – стала кричати стара. – Я – твоє майбутнє! – Ні, ні, – закричала Дівчинка. Вона хотіла втекти, але ноги не слухалися її і вона тільки закривала очі руками і кричала: – Ні, ні !! – Ти заважаєш мені спати, – почула вона скрипучий голос. Відкрила очі і побачила, що спить на кушетці, а Жаба сидить на підлозі і дивиться на неї. – Віднеси мене в ліжечко і веди себе тихо! – звеліла Жаба. Дівчинка дивилася на неї і в голові її крутилися одна за одною фрази, які їй говорили Пташка, Відьма, Чарівниця і ця стара в її сні: – Це просто Жаба! Вона встала з ліжка, взяла в руки Жабу, підійшла до дверей і відкрила її. Жаба відчула недобре: – Гей! Куди ти несеш мене ?! – волала вона. Дівчинка відкрила двері, широко розмахнулася і кинула Жабу так далеко, як тільки могла. – Іди! – крикнула вона. – І не повертайся. Я більше ніколи не буду годувати тебе і класти на своє ліжечко! Це мій будинок і я буду робити те, що подобається мені. Я знову буду бігати по лузі, ловити метеликів і радіти життю! Я не вірю твоїм обіцянкам. Ти просто Жаба! Вона закрила двері і вперше за багато місяців посміхнулася. Автор – Тетяна Семенова

“Як народ забув свою Мову”: казка, яку ви повинні розказати своїм дітям

Колись, дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем’я. Вони дружно працювали, вирощували врожаї, рибалили, полювали, розводили худобу. Заможно жили ці люди. Та була у них одна велика біда: не мали вони мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості та любові, тому посмішка рідко торкалася їхніх облич. А винні в цьому були вони самі. Багато років тому цей народ образив добру фею-Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них, забравши з собою слова-квіти. Оніміле плем’я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш. У тому племені, поруч один з одним, жили дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима, та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів, щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслухалася його грою. Бачачи, як тяжко горює їхній народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів. Хлопчик надумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти. Дівчинка вирішила піти з ним. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їхнє прохання на рушникові, він вийшов прекрасним, а хлопчик спробував домовитись через гру на сопілці. І полилась чарівна мелодія, якою всі заслухалися. Діти довго шукали фею. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари. Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівних, запашних, різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла Мову людям. З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем’я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів… і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову, як найбільший, найкоштовніший скарб. Джерело

«Принцеса в лахмітті»: красива і мудра притча-казка про кохання

Король оголосив, що чоловіком принцеси буде той, хто буде її любити все життя. У призначений день сотні наречених зібралися в палаці. Кожен хотів довести, що буде любити принцесу вічно. Дівчина подивилася на виряджених юнаків і задумалася. Потім вона покликала свого вчителя і довго розмовляла з ним. — Я не буду сьогодні розмовляти з женихами, — оголосила принцеса. — Поділіть їх на групи. Нехай перша група приїде завтра ввечері. Вдень я буду займатися у вчителя. — Доню, ти вже закінчила школу, — здивувалася королева. — Вчитися ніколи не пізно, — відповіла принцеса. Будинок вчителя стояв біля дороги. Коли повз проїхав перший наречений, знатний лицар на коні, він побачив біля дороги красиву жебрачку з кошиком квітів. Побачивши лицаря, та попросила: — Купіть букетик, юнак. — Геть з дороги, жебрачка, — крикнув лицар і поскакав. Так вчинили всі юнаки, які поспішали в цей день в палац. Увечері сумна принцеса брала женихів. Сказавши пару слів, вона тут же відсилала їх. Те ж повторилося і на другий день, і на третій. — Доню, чому ти всіх проганяєш? — стривожено запитала королева. — Вони не здатні бачити красу, мамо. Пройшов місяць. Всі женихи останньої групи зібралися в палаці, не було тільки одного нареченого і самої принцеси. Вони з’явилися разом, і принцеса оголосила, що знайшла свого судженого. Потім вона розповіла королеві: — Мій вчитель сказав мені: «Любов того проживе до кінця життя, хто полюбить тебе в лахмітті». Кожен день я переодягалася в старий одяг і чекала наречених біля дороги. Тільки цей юнак зупинився і купив у мене букет. Він сказав мені, що я прекрасна.

Казка про непотрібні жертви

— Тут займають чергу на жертвоприношення? — Тут, тут! За мною будете. Я 852, ви — 853. — Ой, мамочки … Це коли ж черга дійде? — Не хвилюйтеся, тут швидко. Ви в ім’я чого жертву приносите? — Я — в ім’я любові. А ви? — А я — в ім’я дітей. Діти — це моє все! — А ви що в якості жертви принесли?— Своє особисте життя. Аби діти були здорові і щасливі. Все, все віддаю їм. Заміж кликала хороша людина — не пішла. Як я їм вітчима в будинок приведу? Роботу улюблену кинула, бо їздити далеко. Влаштувалася нянькою в дитячий садок, щоб діти під наглядом були, доглянуті, нагодовані. Все, все дітям! Собі — нічого. — Ой, я вас так розумію. А я хочу пожертвувати відносинами … Розумієте, у мене з чоловіком давно вже нічого не залишилося … У нього вже інша жінка. У мене начебто теж чоловік з’явився, але … От якби чоловік перший пішов! Але він до неї не йде! Плаче … Каже, що звик до мене … А мені його шкода! Плаче ж! Так і живемо…Відчиняються двері, лунає голос: «№ 852, проходьте!». — Ой, я пішла. Я так хвилююсь!!! А раптом жертву не приймуть?№ 853 стискається у грудочку і чекає виклику.Час тягнеться повільно, але ось з кабінету виходить № 852. — Що? Ну що? Що вам сказали? Прийняли жертву? — Ні … Тут, виявляється, випробувальний термін. Відправили ще подумати. — А як? А чому? Чому не відразу? — Ох, люба, вони мене запитують: «А ви добре подумали? Це ж назавжди! ». А я їм: «Нічого! Діти подорослішають, оцінять, чим мама для них пожертвувала ». А вони мені: «Присядьте і дивіться на екран». А там таке кіно дивне! Про мене. Неначе діти вже виросли. Дочка заміж вийшла за тридев’ять земель, а син дзвонить раз на місяць, як з-під палки, невістка крізь зуби розмовляє … Я йому: «Ти що ж, синку, так зі мною, за що?». А він мені: «Не лізь, мама, в наше життя, заради бога. Тобі що, зайнятися нічим?». А чим мені зайнятися, я ж, крім дітей, нічим і не займалася? Це що ж, не оцінили дітки мою жертву? Даремно, чи що, я намагалася?З дверей кабінету доноситься: «Наступний! № 853! ». Ой, тепер я … Господи, ви мене зовсім з колії вибили … Це що ж ??? Ой, ладно!— Проходьте, сідайте. Що принесли в жертву? — Відносини …- Зрозуміло … Ну, показуйте.- Ось … Дивіться, вони, загалом, невеликі, але дуже симпатичні. І свіженькі, нерозношені, ми всього півроку тому познайомилися. — Заради чого ви ними жертвуєте? — Заради збереження сім’ї …- Чиєї, вашої? А що, є необхідність зберігати? — Ну так! У чоловіка коханка, давно вже, він до неї бігає, бреше весь час, прямо сил ніяких немає. — А ви що? — Ну що я? З’явилася в моєму житті інша людина, з одного боку відносини у нас.— Так ви ці нові відносини — в жертву? — Так … Щоб сім’ю зберегти. — Чию? Ви ж самі кажете, у чоловіка — інша жінка. У вас — інший чоловік. Де ж тут родина? — Ну і що? За паспортом-то ми — все ще одружені! Значить, сім’я.- Тобто вас все влаштовує? — Ні! Ні! Ну як це може влаштовувати? Я весь час плачу, переживаю! — Але проміняти на нові відносини ні за що не погодитеся, так? — Ну, не такі вже вони глибокі, так, проведення часу … Загалом, мені не шкода! — Ну, якщо вам не шкода, тоді нам — тим більше. Давайте вашу жертву.— А мені говорили, у вас тут кіно показують. Про майбутнє! Чому мені не показуєте? — Кіно тут різне буває. Кому про майбутнє, кому про минуле … Ми вам про даний час покажемо. Включаємо, дивіться. — Ну, це ваша душа таким чином на зовнішності проектується .- Що, ось так? Плечі вниз, губи в лінію, очі тьмяні, волосся повисло …- Так завжди виглядають люди, якщо душа плаче … — А це що за хлопчик? Хороший який … Дивіться, як він до мене притискається! — Не впізнали, так? Це ваш чоловік. У проекції душі.- Чоловік? Що за нісенітниця! Він доросла людина! — А в душі — дитина. І притискається, як до матусі … — Так він і в житті так! Тулиться. Тягнеться! — Значить, не ви до нього, а він до вас? — Ну, я з дитинства засвоїла — жінка повинна бути сильнішою, мудрішою, рішучою. Вона повинна і сім’єю керувати, і чоловіка направляти! — Ну так воно і є. Сильна, мудра рішуча матуся керує своїм хлопчиком-чоловіком. І посварить, і пошкодує, і приголубить, і пробачить. А що ви хотіли? — Дуже цікаво! Але ж я йому не матуся, я йому дружина! А там, на екрані … Він такий винуватий, і до лахудри своєї ось-ось знову побіжить, а я його все одно люблю! — Звичайно, зрозуміло, так воно і трапляється: хлопчик пограє в пісочниці, і повернеться додому. До рідної матусі. Поплаче в фартух … Гаразд, кінець фільму. Давайте завершувати нашу зустріч. Будете любов в жертву приносити? Не передумали?— А майбутнє? Чому ви мені майбутнє не показали? — А його у вас немає. При такому сьогоденні — втече ваш дорослий «малюк», не до іншої жінки, так хвороба його спіткає. Або зовсім — в нікуди. Загалом, знайде спосіб вирватися з-під маминої спідниці. Йому ж теж рости треба … — Але що ж мені робити? Заради чого я тоді себе буду в жертву приносити? — А вам видніше. Може, вам бути матусею шалено подобається! Більше, ніж дружиною. — Ні! Мені подобається бути коханою жінкою! — Ну, матусі теж бувають улюбленими жінками, навіть часто. Так що? Готові принести жертву? Заради збереження того, що маєте, і щоб чоловік так і залишався хлопчиком? — Ні … Не готова. Мені треба подумати. — Звичайно звичайно. Ми даємо час на роздуми. — А поради ви даєте? — Охоче ​​і з задоволенням. — Скажіть, а що потрібно зробити, щоб мій чоловік … ну, виріс, чи що?- Напевно, перестати бути матусею. Повернутися обличчям до себе і навчитися бути Жінкою. Звабливою, хвилюючою, загадковою, бажаною. Такій квіти дарувати хочеться і серенади співати, а не плакати у неї на теплих м’яких грудях. — Так? Ви думаєте, допоможе? — Зазвичай допомагає. Ну, це в тому випадку, якщо ви все-таки виберете бути Жінкою. Але якщо що — ви приходите! Відносини у вас чудові просто, ми їх із задоволенням візьмемо. Знаєте, скільки людей в світі про такі відносини мріють? Так що, якщо надумаєте пожертвувати на користь нужденних — ласкаво просимо! — Я подумаю…№ 853 розгублено виходить з кабінету, судорожно притискаючи до грудей відносини.№ 854, завмираючи від хвилювання, заходить до кабінету.- Готова пожертвувати своїми інтересами заради того, щоб матуся не засмучувалася.Двері закриваються. По коридору ходять люди, притискаючи до грудей бажання, здібності, кар’єри, таланти, можливості — все те, що вони готові самовіддано принести в жертву … Автор — фахівець з казкотерапії Ірина Сьоміна

Хлопчик з хоспісу написав чудову казку. Просто прочитайте…

Миколці всього 12 років. На шкільний конкурс він написав казку. Але важливо не це… Важливо те, що він хоче, щоб його казку читали. Читали ті, кому це дійсно потрібно і хто цього щиро хоче… Ще знаходячись у реанімації Миколці пообіцяли, що його казку читатимуть… Ми можемо здійснити мрію хлопчика — розповісти про казку людям, щоб її шлях не закінчувався… Він заслуговує на це… КАЗКА ПРО МІСЯЧНИЙ ПРОМІНЧИК «Народився золотистий місячний промінчик, зовсім маленький й ледь-ледь пробивався через густі хмари. Дістатись у вікно кімнати через щільні штори йому було не під силу. Його мрією було стати сильним та яскравим променем, щоб нести людям радість, світло та тепло. Засмутився промінчик «Я назавжди залишусь малим? Як я робитиму добро?» Тоді срібляста зірочка мовила :«Ми – особливі. Ми світимо тільки вночі й даруємо справжні чари. Тільки не здавайся, світи щосили!» Тоді місячний промінчик помчав по темній річці і намалював доріжку, яка неймовірно виблискувала сріблом. Нею милувались і рибки, і птахи, і навіть дерева поблизу. Сміливо дістався у віконце та поцілував малюка, котрому наснився чудовий сон. На лісовій галявині допоміг оленяті знайти маму, а вже під ранок повернувся додому — втомлений, але щасливий! І почав чекати заходу, щоб знову дарувати світу щастя!» Давайте будемо тим світлим промінчиком для Миколки та допоможемо йому написати ще багато чудових казок… Джерело

Чарівна різдвяна казка Пауло Коельо

Згідно з однією давньою легендою, багато століть тому в чудових гаях Лівану народилися три кедри. Вони, як відомо, ростуть дуже повільно, тому у них були сотні років на роздуми про життя і смерті, людину і природу. Вони стали свідками величезної кількості подій на землі – як приходили і йшли царі, народжувалися і падали цілі імперії, як величезну кількість разів люди проливали кров на полі бою. Вони бачили любов і ненависть, багатство і бідність. Вони спостерігали за караванами торговців і самотніми мандрівниками. Вони пам’ятали, скільки разів змінювалася мова у людей і як вони вигадували алфавіт. Дуже рідко вони говорили між собою, вважаючи за краще спостерігати і розмірковувати, але одного разу вони затіяли розмову про своє майбутнє. – Багато я побачив на своєму віку, – сказав перший кедр. – Тільки влада має силу, тому мені хотілося б перетворитися на престол, на якому буде сидіти наймогутніший повелитель на землі. – А мені здається, – зітхнув другий кедр, – що головне в світі – добро, тому хотів би стати інструментом, який зможе перетворювати зло в добро. – А я впевнений, що головне – це віра і душа, – прошелестів третій кедр. – Тому хотів би, щоб люди, дивлячись на мене, наповнювалися надією і вірою. Десятиліття йшло за десятиліттям, і ось одного разу в гаю з’явилися дроворуби. Вони зрубали всі три кедри, відвезли їх в майстерню і розпиляли. Кожен кедр мріяв про своє, але реальність рідко збігається з очікуваннями. Перший кедр став звичайним хлівом для худоби, а з його залишків підмайстер спорудив простенькі ясла. Другий кедр став грубим сільським столом, а колоди третього кедра за непотрібністю закинули на склад. Всі три кедри розчаровано зітхнули: «Як шкода, що не знайшли люди гідного застосування нашої чудової деревині …» Йшли роки, і ось одного разу вночі якась подружня пара без даху над головою прийшла на нічліг в той самий хлів, побудований з першого кедра. Жінка була при надії і в ту ніч народила хлопчика, якого вони поклали в ясла на сіно. В ту ж мить перший кедр усвідомив, що його мрія здійснилася: він став опорою найбільшого царя на землі. Через кілька років за стіл з деревини другого кедра сіли учитель і його 12 учнів. Перед трапезою вчитель вимовив кілька слів і другий кедр зрозумів, що став опорою не тільки чаші з вином і страви з хлібом, а й союзу Людини і Бога. На наступний же день з колод третього кедра спорудили хрест і прибили до нього цвяхами напівживу людину. Кедр жахнувся своєї долі і став оплакувати свою долю і долю людини, прибитої до нього, але не минуло й трьох днів, як людина на ньому стала Світочем Миру, а сам хрест перетворився зі знаряддя тортур в символ віри. Так здійснилася доля трьох ліванських кедрів: як це часто буває з мріями, вони здійснилися, але зовсім не так, як ми могли б собі це уявити.

Мудра казка про те, як кожен сам обирає свій шлях в житті та шукає ключ до щастя

Йшов сніг. Взимку – це справа звичайна. Погода була безвітряною і великі пухнасті сніжинки не поспішаючи кружляли в химерному танці, повільно наближаючись до землі. Дві сніжинки, що летіли поруч, вирішили завести розмову. Боячись втратити одна одну, вони взялися за руки, і одна з них весело каже: – Як добре летіти, насолоджуватися польотом! – Ми не летимо – ми просто падаємо… – відповідала сумно друга. – Скоро ми зустрінемося з землею і перетворимося на біле пухнасте покривало! – Ні, ми летимо назустріч зaгибeлi, а на землі нас просто будуть топтати. – Ми станемо струмками та спрямуємось до моря, ми будемо жити вічно!!! – сказала перша. – Ні, ми розтанемо і зникнемо назавжди… – заперечувала інша. Нарешті їм набридло сперечатися, вони розтиснули руки – і кожна полетіла назустріч долі, яку вибрала сама.

Чудесна притча-казка про силу сказаного слова. Прочитайте, вона здатна змінювати життя!

Кожен день ми вимовляємо сотні і тисячі слів… …ми спілкуємося з рідними і близькими, з друзями, з колегами по роботі, з клієнтами…. і навіть з самими собою! А чи часто ми замислюємося над формою і змістом того, що ми говоримо? Як ми спілкуємося? Що ми робимо частіше – хвалимо або сваримо? Які емоції ми висловлюємо – радість і любов, чи роздратування? Дайте відповідь на ці запитання, самі собі… а я поки розповім притчу: Жив-був хлопчик з жахливим характером. Його батько дав йому мішечок з цвяхами і сказав забивати по цвяху в садову огорожу щоразу, коли він буде втрачати терпіння і з кимось сваритися. У перший день хлопчик забив 37 цвяхів. Протягом наступних тижнів він намагався стримуватися, і кількість забитих цвяхів зменшувалася з кожним днем. Виявилося, що стримуватися легше, ніж забивати цвяхи… Нарешті настав день, коли хлопчик не забив в огорожу жодного цвяха. Тоді він пішов до свого батька і сказав про це. І батько сказав йому витягати по одному цвяху з огорожі за кожен день, в який він не втратить терпіння. Дні йшли за днями, і, нарешті, хлопчик зміг сказати батькові, що він витягнув з огорожі всі цвяхи. Батько привів сина до огорожі і сказав: – Син мій, ти добре поводився, але подивися на ці діри в огорожі. Вона більше ніколи не буде такою, як раніше. Коли ти з кимось сваришся і говориш речі, які можуть зробити боляче, ти завдаєш співрозмовнику рану на зразок цієї. Ти можеш встромити в людину ніж, а потім його витягти, але рана все одно залишиться. Неважливо, скільки разів ти будеш просити вибачення, рана залишиться. Душевна рана приносить стільки ж болю, скільки тілесна. Друзі – це рідкісні коштовності, вони приносять тобі посмішку і радість. Вони готові вислухати тебе, коли тобі це потрібно, вони підтримують тебе і відкривають тобі своє серце. Намагайся не поранити їх… Чи не про нас ця притча? Часто, дуже часто ми забуваємо про силу сказаного слова – не звертаємо уваги ні на нашу мову, ні на думки… …а потім думаємо-гадаємо – звідки беруться події в нашому житті, які нам так не подобаються, і чому відносини з людьми приносять не радість, а суцільні розчарування. Але ж ми знаємо, що наш матеріальний світ – відображення духовного, і наша реальність безпосередньо пов’язана з тим, що у нас на думці й на язиці. А з іншими людьми? Як ми чинимо? Ми можемо насваритися, не подумавши, наговорити образливих слів, накричати… Чомусь найчастіше це буває з близькими… вони все стерплять… Але рани душі так легко не загояться. Цвяхи з огорожі вийняти вам вдасться, а ось дірки від них все рівно залишаться. Джерело

“Королівство ледарів” – повчальна казка для дітей, які постійно лінуються

Того ранку Антону все ніяк не хотілося вилазити з ліжка. Хотілося лежати і ніжитися весь день.– Вставай, Антошка! Весь день проспиш, – бурчала бабуся.– Ну, бабуся, ну ще трішки.– Вставай, кому кажу! Вже сніданок на столі! Нічого не поробиш, довелося хлопчикові вилазити з м’якого затишного ліжечка.– А ліжко хто застеляти буде? – Запитала бабуся, коли Антон мляво брів до столу. – А зуби чистити?– Ой, бабуся, лінь. Потім, пізніше, – відмахнувся хлопчик.– Дивись онучок, так можна потрапити до Королівства Ледарів, – попередила бабуся.– Не буває такого королівства! Казки все це! – Посміхнувся Антон. – А було б, я б із задоволенням туди вирушив! – Ох, Антоша, Антоша, – похитала головою бабуся. – Погано бути ледарем, нудно – стільки цікавих речей у світі, а через лінь можна їх не побачити і не впізнати. Після сніданку хлопчик поплентався назад в кімнату. Бабуся звеліла одягнутися і все-таки заправити ліжко, але робити нічого не хотілося. Ледве-ледве натягнув на себе Антон майку і джинси, а потім так в одязі і завалився знову на ліжко. – Ось так і буду валятися тут весь день! Нічого робити не хочу! – Голосно промовив він. – Та й до Королівства Ледарів я не проти потрапити, особливо якщо там можна лінуватися скільки душі завгодно! Антон закрив очі, вирішивши ще трохи подрімати. Коли Антон знову відкрив очі, то на свій подив виявив, що лежить не на ліжку, а на зеленій м’якій травичці. Антон тут же схопився на ноги і озирнувся. Буквально в тридцяти метрах від того місця, де він перебував, хлопчик побачив ворота в місто, яке було обнесене високою стіною. Біля воріт стояли два стражника. Насправді, не зовсім стояли, а дрімали.– Вибачте, куди це я потрапив? – Запитав Антон. Один із охоронців відкрив ліве око і буркнув собі під ніс:– Хіба не бачиш? У Королівство Ледарів.– Значить, воно дійсно існує! – Збуджено вигукнув хлопчик. – А не могли б ви відімкнути ворота, щоб я зміг потрапити всередину?– Неа, не могли б, – прокинувся другий стражник. – Нам лінь.– Ну а як я тоді зайду? – Запитав Антон.– Штовхни ворота і зайдеш, вони не замкнені, нам лінь їх замикати-відмикати, – відповів перший стражник, а потім голосно захропів. Проходячи через ворота, Антон подумав, що з такими стражниками ворог може пробратися в королівство непоміченим. Хлопчик йшов вулицями міста і дивувався. До чого ж тут було неохайно і похмуро: скрізь лежало сміття, людей на вулиці було мало, а ті, кого він зустрічав кудись неохоче брели з незадоволеними обличчями. Незабаром хлопчик побачив двох двірників, які замість того, щоб працювати, підмітати сміття, грали в шашки. Недалеко Антон побачив булочну. Чомусь хлопчик відразу ж згадав про свою бабусю. Він часто ходив з нею в булочну за хлібом, і вона завжди купувала Антону здобну свіжу булочку з родзинками. Так захотілося хлопчикові ароматної здоби, що він вирішив заглянути в кондитерську. На свій подив він не відчув там запаху свіжого хліба. На столі стояла каструля з тістом, яке так підійшло, що було готове втекти, а на лавочці спав булочник. – Вибачте, мені б хотілося здобної булочки! – Трохи підвищивши голос, попросив Антон.– Он там тісто, в каструлі, а он там пічка, зроби булочку і випечеш її в печі, а мені ліньки. Тільки піч не забудь розтопити, – відповів булочник і повернувся на другий бік.– От, ледар! – Подумав про себе Антон і уявив, що сталося б, якби їх булочник, дядько Гнат, вів би себе так. Хто б тоді пік хліб і булочки з родзинками для жителів їхнього району? Вийшовши з булочної, Антон побачив королівський палац і попрямував прямо туди. Палацова варта грала в карти біля воріт, і навіть не звернула уваги на хлопчика, який увійшов всередину. Потрапивши в палац, Антон відразу ж почув крики, і попрямував туди. Скоро хлопчик опинився в тронному залі. На троні сидів король і голосно кричав: – Слуги, де мій королівський бутерброд? Слуги, корону! Королівського кравця до мене! Секретар, де мій секретар? Король кричав вже досить давно, але ніхто з слуг так і не з’явився. Помітивши Антона, король зрадів.– От ледарі, – поскаржився він. – Нічого від них не доб’єшся!– А ви візьміть інших на цю роботу, – порадив Антон.– Так і ті будуть лінуватися! У нас же Королівство Ледарів, – пояснив король. – Вони чітко виконують мої накази: лінуватися, лінуватися, і якомога більше лінуватися щодень!– Ну а навіщо ви видаєте такі накази? – Здивувався хлопчик. – Адже тоді ніхто вам не принесе сніданок, секретар не напише листа.– Ну, так я ж Ледар XIV! Мій батько, мій дід, мій прадід і всі інші предки були жахливими ледарями, і змушували лінуватися інших. Якби я і мої піддані не лінувалися, то нашого королівства просто не існувало б. А ти, до речі, хто? Аж надто розумний!– Я Антон.– Ти, напевно, новий житель нашого королівства? Ще один новоспечений ледар? – Зрадів король.– Ні-ні, я не ледар! Я тут у вас випадково опинився, – захитав головою хлопчик.– Щоб потрапити сюди, треба просто захотіти цього й двічі вимовити своє бажання вголос. Антон з жахом згадав, що, дійсно, два рази побажав опинитися в Королівстві Ледарів: за сніданком і коли повернувся в свою кімнату.– А можна мені якось назад повернутися, до бабусі? – Запитав хлопчик короля.– Ну …, – той почухав свою бороду, – на жаль, можна. Це тобі до придворного чарівникові треба звернутися. І якщо йому не буде лінь … Антон кинувся шукати придворного чарівника. Виявилося, що той жив у вежі. Коли Антон постукавши, увійшов до кімнати, то виявив чарівника, що сидів перед дзеркалом і заплітав свою бороду в кіски.– Здрастуйте, – привітався хлопчик. – Мені дуже потрібна ваша допомога! Я хочу вибратися з Королівства Ледарів і потрапити до бабусі. Ви ж зможете мені допомогти, будь ласка?– Зможу, – відірвав погляд від дзеркала чарівник. – Це ж моя робота. Тільки, зараз мені лінь. Почекай трохи.– А скільки мені треба чекати? – В нетерпінні запитав Антон.– Не знаю, – знизав плечима чарівник. – Може до вечора, а може і до завтра. Та хто мене знає, може, мені буде ліньки весь тиждень або навіть місяць. Ти знаєш, лінь така штука – чим більше лінуєшся, тим більше тобі хочеться лінуватися.– Але мені дуже, дуже треба потрапити додому! – Злякано вигукнув Антон.– Ну, якщо ти такий нетерплячий, он там у кутку чарівна книга, – махнув рукою чарівник і знову втупився до дзеркала. Антон побіг туди, куди вказав чарівник і побачив толстенную чарівну книгу, яку вже, напевно, кілька років ніхто не відчиняв. Вона була покрита товстим шаром пилу.– Мабуть, мені треба знайти тут якесь заклинання, – думав про себе хлопчик, гортаючи величезні сторінки. – Якесь заклинання, в якому говорилося б, що я більше ніколи не буду ледарем. І ось нарешті на 314 сторінці Антон побачив відповідне заклинання. Він набрав побільше повітря в легені і голосно прочитав: Ніколи, ах ніколи, лінуватися я не буду!І слово «лінь» і слово «лінь» навіки забуду!Я буду тілом і душею завжди-завжди трудитисяІ ніколи, ні, ніколи не буду я лінуватися! На всякий випадок хлопчик сильно заплющив очі, а коли відкрив очі, побачив, що знову лежить на ліжку в своїй кімнаті. Щастя Антона не було меж! Він відразу ж схопився з ліжка і став заправляти його, потім побіг у ванну чистити зуби й умиватися. Виходячи з ванної, хлопчик крикнув бабусі: – Бабусю, тобі чимось допомогти?– Збігай в булочну, внучок, купи хліба до обіду, – відповіла бабуся.– А потім? – Запитав Антон.– Потім можеш грати, – посміхнулася бабуся.– Ні, я не хочу грати, – захитав головою онук. – Я ж не ледар!– Ну, грати діти теж повинні, і читати книги, і вчитися, і займатися спортом. Це і є ваша найголовніша робота, – відповіла бабуся. – Але якщо тобі так хочеться чимось мені допомогти, то можемо потім піти прополоти полуницю.– Добре! Я скоро повернусь! – Радісно вигукнув Антон. Він взяв гроші на хліб і підстрибом вибіг за двері.– Когось він мені нагадує … – задумалася бабуся, дивлячись услід онукові. А потім посміхнулася і додала: – Та мене саму і нагадує! Після того, як я в дитинстві побувала в Королівстві Ледарів! Переклад з російськоїАвтор: Марія Шкурина Джерело

Повчальна казка про вірус

Якось кошеня Костянтин прийшов в школу і дізнався найкращу новину місяця! Виявляється, в їх ліс прийшов вірус і тому школа закривається на карантин. У Костянтина був останній навчальний день. Більше не потрібно було прокидатися рано вранці, сонним йти в школу, слухати нудні уроки і сидіти над домашніми завданнями до пізна. Справжня казка про вірус настала для всіх школярів! Кошеня стрибав від радості і обіймався зі своїми друзями! Кошеня після уроків пішов з друзями на дитячий майданчик, а потім вирішив піти на футбольний гурток. – Гурток футболу закритий у зв’язку з появою в лісі небезпечного вірусу.– Невже ви теж вірите в небезпеку вірусу? – обурився Костянтин, питаючи свого тренера. – Вже стільки вірусів приходило в наш ліс. І все було знищено. Школу закрили, але як ми будемо без футболу?– Це дійсно небезпечний вірус! У сусідньому лісі багато тварин від нього постраждало. Невже вчителька не сказала, що вам потрібно сидіти вдома?– Сказала, але я думав, ми будемо більше грати в футбол. Адже вся наша команда здорова.– Ти не можеш знати, чи є вірус в твоєму організмі чи ні. Він може жити в тобі, ти можеш передати його друзям, вони захворіють. Адже вірусу може знадобитися цілих 14 днів, щоб твій організм його помітив і підняв температуру. Потрібно берегти себе. Кошеня не збирався здаватися і знав, що його казка про вірус буде щасливою! Він обдзвонив всіх друзів і вирішив організувати гру в футбол. Багато хлопчаків відмовилися грати, але чотири погодилося. Хлопці зібралися на футбольному полі і грали всі разом. Зайченя Гриць постійно кашляв, йому не вистачало повітря, коли він бігав. Хлопці сміялися з нього. – Ну все, скоро ти будеш лежати в ліжку і пити пігулки, адже ти так сильно кашляєш! – сміявся лисеня Вітя.– Будеш їсти часник і цибулю! – сміявся Волченок Гарік.– Хаха, – сміявся над хворим Костянтин. На наступний день хлопці хотіли знову зібратися грати. Але Зайченя сказав, що у нього піднялася температура і він не зможе приєднатися до хлопців.– Ви теж краще сидіть вдома. Адже я міг вас заразити. – сказав він Костянтину.– Я відчуваю себе чудово! Адже це казка про вірус! Я не захворію!І кошеня пішов на вулицю. Він грав на дитячих майданчиках, ходив в магазин, допомагав бабусям донести пакети до квартири. Костянтин навіть не підозрював, що в нього організмі вже живе вірус і не просто живе. Він розмножується і інфікує багатьох, з ким Костянтин спілкується. За день кошеня заразив близько п’яти людей, які не стежили за гігієною, грали на майданчику, чіпали обличча, обіймалися з Костянтином і тиснули йому лапку. Через кілька днів Костянтин відчув, що у нього піднімається температура. Йому було дуже соромно, адже він сміявся над Грицем і всіма, хто хворів. Він не вірив в те, що міг захворіти. Тому кошеня нікому не сказав про хворобу і робив вигляд, що він здоровий. Він навіть пішов на вулицю гуляти. Але потім побачив бабусю, якій нещодавно допомагав нести сумки до квартири. Бабуся кашляла. Костянтин зрозумів, що він міг її заразити. Йому стало соромно і кошеня вирішив ізолюватися. Він зізнався батькам, що хворіє і вони відразу ж викликали лікаря. – Якби ви тягнули ще з лікуванням, ти б міг потрапити в лікарню. Вірус б спустився в твої легені і інфікував би клітини там. Тоді домашнього лікування було б мало. З ким ти спілкувався? Потрібно сказати цим людям про те, що ти хворієш. Їм варто самоізолюватись. Костянтин зателефонував усім, з ким спілкувався і попросив вибачення. Адже поводився безвідповідально. А ще він дуже попросив маму і тата допомогти бабусі, яку заразив. Адже вона була старенька, а стареньким хворіти дуже складно. Казка про вірус закінчилася, залишайтеся здоровими і бережіть себе! Автор – Маргарита Сурженко Джерело

Казка про Новий Рік: як звірятка зустріли свято

Одного разу всі мешканці казкового лісу сильно посварилися і вирішили більше ніколи не спілкуватися один з одним. Вже ніхто точно не пам’ятав, з чого почався конфлікт, але всі були дуже вперті і горді. Накопичені образи не давали їм зробити перший крок, і звірі нудьгували на самоті. Але звісно це казка про Новий рік, тому закінчиться вона чарівним дивом.Наближалися свята, лісові жителі згадували торішню веселу зустріч Нового року і думали, як відсвяткувати таку важливу подію в цьому році. Але миритися ніхто не збирався. В результаті кожен вирішив зустрічати Новий рік самостійно. Ближче до 31 грудня почалися перші труднощі. Білочка прикрасила ялинку шишками і горішками, але нічого не змогла вигадати з освітленням. «Нічого, так теж дуже красиво», – подумала вона і засумувала. Адже насправді її ялинка не світились і не сяяла, як кожного року до того.У Зайчика була інша проблема – він знайшов гарну гірлянду і вже уявляв святкові новорічні вогники, але от ніяк не міг дістати до ялинки, адже був дуже маленького зросту.Лиса приготувала багато святкових страв, прикрасила маленьку, але охайну сосну і вже збиралася святкувати, як раптом згадала, що зовсім не вміє співати. Новий рік без пісень ніяк не вкладався в її голові і це був головний привід для розладу.Вовк не розбирався в естетиці і тим більше не вмів готувати. Відсутність святкового настрою, їжі і ялинки зробило його похмурим і злим. А Ведмедик, реально оцінивши ситуацію, і зовсім вирішив, що проспати Новий рік – цілком пристойна ідея.І схожа ситуація сталася в кожному будиночку казкового лісу. Новий рік був сумним і нудним. На цьому і закінчилася б наша казка про Новий Рік, якби не святкові чари. Звірі змирилися зі своїм становищем і не чекали нічого доброго і цікавого. Але в саму новорічну ніч їм захотілося відчути святкову магію. Всі пам’ятали, як красиво і чудово було в минулому році веселитися разом біля найбільшої ялинки в лісі. Вони вирішили, що новорічне диво пов’язане саме з цим місцем і поспішили туди.Минуло зовсім небагато часу, і біля великої пухнастої ялинки зібралася вся лісова компанія. Побачивши один одного, вони захотіли поговорити, запитати про справи, але згадали про сварку. Та ніхто навіть не міг згадати причину сварки. Звіряткам раптом стало дуже соромно. Як можна бути таким впертим і гордим? Як можна стільки тримати образи в собі? Вони зрозуміли один одного без слів і міцно обнялися. Світ вже не здавався таким тьмяним, але без новорічних вогників, пісень і веселощів було дуже сумно. – А Які ж ми були дурні. Адже це ми самі зіпсували собі свято. До Нового року залишилося зовсім небагато часу, по-справжньому підготуватися вже не встигнемо, – жалілись звірята. В ту мить здавалося, що ніхто не в силах змінити ситуацію.– Досить розпускати нюні! – раптом пролунав гучний хрипкий голос. Це був Ведмедик, якого розбудив шум біля великої ялини. – Ми зібралися разом, а це головне, адже сила – в єдності. Давайте швиденько прикрасимо ялинку, чим зможемо, принесемо свою їжу і будемо співати пісні. Нехай свято не буде таким красивим, але все ж ми можемо зробити його веселим. Хіба не так? – продовжив він.Звірята погодилися, посміхнулися і побігли по домівках. На цей раз по іграшки, цукерки, горішки та гірлянди. Більше ніхто не сумував, все поспішали, щоб встигнути до Нового року. Яке ж було їх здивування, коли вони повернулися і побачили красиву прикрашену ялинку, новорічні вогники, сніговика, різнокольорові лампочки на інших деревах і безліч солодощів на столі, який з’явився так само раптово, як і все інше. До звірят прийшло Новорічне Диво і подарувало справжнє свято, яке вони заслужили. Адже вони зрозуміли головне! Запам’ятайте і ви мораль цієї казки про Новий рік – не збирайте свої образи, вчіться пробачати інших і не бійтеся зробити перший крок. Тільки разом з друзями можна знайти щастя і зустріти диво. Автор – Маргарита Сурженко Джерело

«Мишка подорожує на ферму» – найдобріша казка на ніч

Та осінь була дійсно золота. Мишка не могла намилуватись красою різнобарвних дерев, тому вирішила піти на прогулянку, а заодно назбирати грибів. Трудівниця взяла невеличку корзинку та вирушила з дому в глибину лісу. — Яка краса! Дерева такі різнокольорові. Зовсім скоро закінчиться ця пора, і всі листочки попадають на землю. – міркувала Мишка, вишукуючи грибочки під березами. Захопившись збиранням грибів, Мишка віддалялась від дому та не помітила, як сталось дещо непередбачуване – вона провалилась глибоко під землю та опинилась на чиємусь ліжечку в чужій норі. — Ой, лишенько! Де це я? – заголосила Мишка. – Ого, яка гарна нірка! Тут і ліжечко є, і столик, і запаси зерняток. – озирнулась вона довкола. – Тут, напевно, живе Кріт, але його зараз немає вдома. Як мені вибратись звідси? Наверх я вже піднятись не зможу. Занадто крутий нахил для мене. Потрібно шукати інший вихід! Мишка ретельно обійшла нірку Крота. Вона сподівалась знайти або господаря, або ж запасний вихід. Коли Мишка дійшла до комори, то побачила, що біля дверей є тунель з пологим підйомом. Ура! Вихід знайдено! — Чудово, тут я зможу пролізти і вибратись на вулицю. Як цікаво, де ж я опинюсь? Куди мене приведе цей вихід? – хвилювалась Мишка. Але вибору вона не мала, тому довелось йти тунелем, куди б він її не привів. Дорога виявилась непростою, Мишка навіть встигла втомитись, але врешті-решт вийшла з цього довжелезного тунелю. І де ж вона опинилась? Навколо було повно якихось незрозумілих речей: ліворуч стояли велетенські відра, а праворуч – мішки. — Цікаво. Де це я? Треба все уважно роздивитись! – вирішила Мишка.  В мішках вона помітила цукор, а в відрах – запаси овочів. Ретельно озирнувшись довкола, Мишка зрозуміла, що знаходиться в коморі, але не в такій як в неї вдома, а набагато більшій. Вона вийшла на вулицю: скільки ж всього цікавого потрапило в поле її зору! За зачиненим забором гуляли домашні свині, а поруч з великим будинком, що був схожим на хлів, пила водичку корова. — Ого! Це мабуть справжня ферма! Я ніколи не бувала в таких місцях. Тільки мама з татом розповідали, що на фермах мешкає багато різних звірів. – міркувала Мишка. – Тут на городах вирощують овочі, а корови та кози дають молочко. На фермі точно можна знайти щось смачненьке. – вирішила вона. Через маленьке віконце Мишка залізла в хлів. На спеціальних сідлах відпочивали та несли яйця кури, а в самому кутку стояли мішки з кукурудзою та зерном. -О це так знахідка! Грибів сьогодні назбирати не вдалось, то візьму собі трішечки кукурудзи! – зраділа Мишка. Та тільки вона наблизилась до мішка, як почула звук, якого не чула ніколи: — Няв! – пролунало десь позаду.  Мишка завмерла та почала швидко міркувати: що це таке за «няв». Проте часу на роздуми в неї не було: — Ня-а-а-а-в! – звук повторився, але лунав вже ближче. Дуже повільно Мишка почала розвертати голову у напрямку цього «няв» та побачила кота!  Хоч мандрівниця не зустрічалась з цим звіром жодного разу в своєму житті, але оглянувши його, відразу зрозуміла, що перед нею стоїть справжній кіт – мама в дитинстві багато про них розповідала та наголошувала: «Від котів, Мишко, тримайся якомога далі! Коти полюють на мишей! Бачиш кота – тікай». І Мишка почала втікати, залишивши і свою корзинку, й ідею заповнити її кукурудзою. Кіт помчав за нею. Як же голосно він нявчав!  Мишка помітила шмат шиферу, того самого, що вкривав дах хліву, і швиденько під нього залізла. Кіт ходив навколо з гордо піднятим хвостиком. Він був впевнений, що Мишка нікуди від нього не втече. — Няв! Няв! Няв! – голосив Кіт. Мишка тремтіла від страху.  — Що ж мені робити? Як втекти від цього кота? – майже плакала вона. – Де ж знайти допомогу?  Коли Мишка майже втратила надію та думала, що настирний Кіт її таки дістане, почула як хтось тихенько її кличе: -Мишко-о-о! Мишко-о-о! – шепотів хтось зовсім поруч. Мишка примружилась та помітила, що за пеньком по сусідству ховається Кріт. Як же вона зраділа! -Кротику, допоможи мені, будь ласка! – благала про допомогу вона. -Мишко, я тобі допоможу. В мене є гілочка з листям. Я нею поманю Кота. Він повинен побігти за мною, а ти біжи в тунель, з якого вийшла сюди! Я гарно знаю територію цієї ферми, тому не пропаду. Домовились? – запропонував ідею Кротик. -Домовились! – відповіла Мишка. Кріт почав шарудіти гілочкою з листям та бігати навколо пенька. Звичайно ж, Коту це не сподобалось і він вирішив розібратися з безстрашним Кротиком та помчав за ним. Мишка не гаяла часу та чимдуж побігла у напрямку тунелю. Хух! Їй пощастило сховатись!  Мишка причаїлась та чекала на свого рятівника Кротика. Як чудово, що чекати довелось недовго – незабаром новий друг також прибіг до тунелю. -Мишко, як добре, що я повернувся до своєї нірки та зрозумів, що хтось там був. Тому й вирішив перевірити чи все добре та пішов на ферму. Я туди часто ходжу і добре знайомий з місцевим Котом – краще з ним не зустрічатись!  -Дякую тобі, Кротику, що врятував мене! Та як мені потрапити додому? – запитала Мишка. – І навіщо ти ходиш на ту ферму? — Я там поповнюю запаси. А вибратись тобі буде дуже легко. В мене в нірці є потаємний вихід в ліс, він навіть недалеко від твого дому. Ходімо, я тобі покажу! – розповів Кріт. Мишка з Кротиком спустились тунелем вниз в нірку, випили смачного чаю та посміялись з історії з Котом. Проте Мишка вирішила, що краще від цих котів триматись якнайдалі. Вона швидко дісталась додому та вирішила більше так не подорожувати! Автор: Вікторія Кононенкова Ілюстратор: Альона Кравченко Джерело

Повчальна історія про те, як важливо в житті залишатися самим собою

Жив-був чоловік. Він дуже любив співати і тому прийшов до думки стати співаком і заробляти цим самим співом собі на хліб з маслом. А може, навіть і з ікрою. Співав він щиро, від душі, і людям подобалося. Він співав і співав. Від одних пісень поступово переходив до інших. Міняв тональності, експериментував, брав за душу. Розширював репертуар, виходив за рамки, йшов туди, куди йому цікаво. Але потім сталася одна цікава річ – чоловік став все більше дивитися на те, як люди сприймають і реагують на те, що він співає. І зрозумів, що те, що йому цікаво, далеко не завжди цікаво слухачам. Якісь речі їм виявлялися незрозумілими, і вони сиділи з тупими баранячими лицями. Якісь були не цікаві, оскільки слухачі були нездатні в них зануритися і відверто нудьгували. А якісь лякали своєю відвертою чесністю. Загалом, публіка почала по-тихоньку цуратися співака. А у співака робота така – треба розважати і радувати інших. Інакше не те що на масло, на хліб не заробиш. І він став співати виключно на потіху публіці. Публіці це сподобалося, вона стала накочувати на виступи, як штормові хвилі на берег. І сіріти душею. Адже якщо ти робиш не те, що хочеш, а те, що від тебе чекають і вимагають, то як тут душею не посіріти? Чим більше співак сірів душею, тим нуднішим ставав він сам, і нуднішою ставала енергетика його пісень. Люди знову стали байдужими. Мовляв, не за тим приходили. І співакові стало зовсім сумно. Знову не догодив. Хоч і старався з усіх сил. І ось, одного разу, виступаючи в залі, повним трохи менше, ніж на чверть, серед гулящої публіки він зауважив хлопчика років 10-ти, який уважно слухав те, що чоловік співав. Малий дивився прямо і строго. І співакові стало якось не по собі. Популярна пісня стала йому подобатися все менше і менше. І в якийсь момент йому абсолютно перехотілося її співати. Він на секунду запнувся і тут же заспівав іншу, ту, яку давно не виконував, оскільки публіка вертіла від неї свій ніс. І обличчя хлопчика змінилося. Воно засяяло. У ньому з’явилося щире і непідробне захоплення та повага. І чим довше співак співав пісні, які сам хотів, тим світлішим ставало обличчя маленького глядача. Інші люди невдоволено кривили пики, шикали, пробиралися до виходу, але співакові перший раз в житті стало на них обсолютно байдуже – він співав для одного єдиного, по-справжньому цінуючого його слухача. На наступних виступах народу було ще менше. Публіка не збиралася прощати співакові такого нахабства – бач, чого задумав, мерзотник, співати не те, що їм подобається, а те, що самому хочеться, і протеступала проти цього. Але співак твердо вирішив, що співатиме тільки для того, хто його щиро слухає. Тому вся його увага під час виступу була зосереджена виключно на хлопчику. І одного разу настав момент, коли в залі не виявилося нікого крім цього самого хлопчика. Але співак продовжував співати. Зали не збиралися, грошей вже не залишалося. Навіть в борг ніхто давати не хотів. А колишні “друзі” відвернулися. Але співак продовжував співати для малого, тому що важливішого і ціннішого слухача для нього просто не було. А хлопчик слухав щиро тільки те, що співак співав від душі. У підсумку співак змушений був співати на вулиці. Тільки він і його найвірніший слухач. Але те почуття, яке народилось і виросло в душі співака, який став нікому не потрібний зі своїми щирими піснями, крім 10-річного молого, зросло і зміцніло настільки, що з легкістю розчиняло в собі будь-які страхи, сумніви, прикрощі та смуток. Співакові на все було наплювати. І сила його пісень стала подібна ядерному вибуху. Вона буквально змітала з людей все душевне лушпиння і била в саме серце, пробиваючи товсті шари лицемірства і самообману. І будь-яка людина, яка хоч раз почула співака, вже не могла залишатися байдужою. Настільки глибокий слід залишали його пісні. Тепер співак, відчувши свою справжню силу, став збирати стадіони. За квитки на концерти люди билися смертним боєм. Співак дуже хотів поговорити зі своїм найвідданішим слухачем, але той щоразу вислизав. Раз і його більше немає. Але ось, одного разу, після особливого оглушливого концерту, після якого про співака вже щосили говорив весь світ, він, зумівши вирватися з щільного кільця журналістів і фанатів, таки наздогнав хлопця. Зібравшись висловити все, що накопичилося у нього на душі, всю вдячність, всю любов, він поглянув в обличчя хлопчиська, і тут його немов ударило молотом по голові. Він зрозумів, що ніякого хлопця насправді немає. Що той хлопчик – це і є він сам. Вірніше, та дитяча, щира частина його душі, яку не вдалося зламати і придушити навколишній реальності. І що весь цей час він співав не для когось. Він співав для себе. І співак вперше в житті чисто, щиро, глибоко і щасливо розплакався. Він зрозумів найголовнішу істину: Ніколи не відмовляйся від себе. Будь завжди вірний самому собі! Рем Латипов Джерело

Казка про покликання

Художником він став просто тому, що після школи треба було кудись вступати. Він знав, що робота повинна приносити задоволення, а йому подобалося малювати – так і було зроблено вибір: він вступив до художнього училища. До цього часу він вже знав, що зображення предметів називається натюрморт, природи – пейзаж, людей – портрет, і ще багато чого знав з області обраної професії. Тепер йому потрібно було дізнатися ще більше. «Для того, щоб імпровізувати, спочатку треба навчитися грати по нотах, – оголосив на вступній лекції імпозантний викладач, відомий художник. – Так що приготуйтеся, будемо починати з азів ». Він почав вчитися «грати по нотах». Куб, куля, ваза … Світло, тінь, півтінь … Постановка руки, перспектива, композиція … Він дізнався дуже багато нового – як натягнути полотно і самому зварити грунт, як штучно зістарити полотно і як добиватися найтонших колірних переходів … Викладачі його хвалили, а одного разу він навіть почув від свого наставника: «Ти художник від бога!». «А хіба інші – не від бога?», – подумав він, хоча, ніде правди діти, було приємно. Але ось веселі студентські роки залишилися позаду, і тепер у нього в кишені був диплом про художню освіту, він багато знав і ще більше вмів, він набрався знань і досвіду, і пора було починати віддавати. Але … Щось у нього пішло не так. Ні, не те щоб йому не творилося. І не те щоб професія перестала подобатися. Можливо, він просто подорослішав і побачив те, чого раніше не помічав. А відкрилося йому ось що: кругом вирувало життя, в якій мистецтво давно стало товаром, і процвітав зовсім не обов`язково той, кому було що сказати світові – швидше той, хто вмів грамотно подавати і продавати свою творчість, опинитися в потрібний час, в потрібному місці , з потрібними людьми. Він, на жаль, так цього і не навчився. Він бачив, як його товариші метушаться, шукають себе і своє місце під сонцем, а деякі в цій метушні «ламаються», топлять незатребуваність і незадоволеність в алкоголі, втрачають орієнтири, деградують … Він знав: часто творці випереджали свою епоху, і їхні картини отримували визнання і хорошу ціну тільки після смерті, але це знання мало втішало. Він влаштувався на роботу, де добре платили, цілими днями розробляв дизайн всіляких буклетів, візиток, проспектів, і навіть отримував від цього певне задоволення, а ось малював все менше і більш неохоче. Натхнення приходило все рідше і рідше. Робота, дім, телевізор, рутина… Його все частіше відвідувала думка: «Хіба в цьому моє покликання? Мріяв я про те, щоб прожити своє життя ось так, «пунктиром», немов це ескіз? Коли ж я почну писати свою власну картину життя? А якщо навіть і почну – чи зможу? А як же «художник від бога»? ». Він розумів, що втрачає кваліфікацію, що перетворюється в зомбі, який день у день виконує набір певних дій, і це його напружувало. Щоб не збожеволіти від цих думок, він став по вихідним відправлятися з мольбертом в провулок Майстрів, де розташовувалися ряди всяких творців-умільців. В`язані шалі і вироби з берести, прикраси з бісеру і клаптеві покривала, глиняні іграшки та плетені кошики – чого тут тільки не було! І побратими-художники теж стояли зі своїми нетлінними полотнами, в великих кількостях. І тут була конкуренція … Але він плював на конкуренцію, йому хотілося просто творити … Він малював портрети на замовлення. Папір, олівець, десять хвилин – і портрет готовий. Нічого складного для професіонала – тут все і потрібно вміти помічати деталі, дотримуватися пропорції та злегка потішити замовнику, так, зовсім небагато прикрасити натуру. Він це робив вміло, його портрети людям подобалися. І схоже, і красиво, краще, ніж в житті. Дякували йому часто і від душі. Тепер жити стало якось веселіше, але він чітко розумів, що це «живописання» покликанням назвати було б якось … занадто сильно. Втім, все-таки краще, ніж нічого. Одного разу він зробив черговий портрет, позувала йому немолода довгоноса тітка, і довелося сильно постаратися, щоб «зробити красиво». Ніс, звичайно, нікуди не дінеш, але було в її обличчі щось привабливе (чистота, чи що?), Ось на це він і зробив акцент. Вийшло непогано. – Готово, – сказав він, простягаючи портрет тітки. Та довго його вивчала, а потім підняла на нього очі, і він навіть закліпав – до того пильно вона на нього дивилася. – Щось не так? – навіть перепитав він, гублячись від її погляду. – У вас покликання, – сказала жінка. – Ви вмієте бачити вглиб … – Ага, очі – рентген, – пожартував він. – Не те, – похитала головою вона. – Ви малюєте наче душу … Ось я дивлюся і розумію: насправді я така, як ви намалювали. А все, що зовні – це наносне. Ви немов верхній шар фарби зняли, а під ним – шедевр. І цей шедевр – я. Тепер я точно знаю! Дякую. Тітка була, що й казати, дивна. Треба ж, «душу малюєте»! Хоча хто його знає, що він там малював? Може, й душу… Адже у кожного є якийсь зовнішній шар, те незриме лушпиння, яке налипає в процесі життя. А природою-то кожен був задуманий як шедевр, вже в цьому він як художник був просто впевнений! Тепер його малювання освітилося якимсь новим змістом. Ні, нічого нового в технологію він не привніс – ті ж папір і олівець, ті ж десять хвилин, просто думки його весь час поверталися до того, що треба примірятися і «зняти верхній шар фарби», щоб з-під нього звільнився невідомий «шедевр». Здається, виходило. Йому дуже подобалося спостерігати за першою реакцією «натури» — дуже цікаві були обличчя в людей. – Та будь ласка, — ніяково пробурмотів він, беручи купюру – свою Іноді йому траплялися такі «моделі», у яких душа була значно страшніше, ніж «зовнішній шар», тоді він вишукував у ній якісь світлі плями і посилював їх. Завжди можна знайти світлі плями, якщо на це зір. Принаймні, йому ще жодного разу не зустрівся чоловік, в якому не було б зовсім нічого хорошого. – Чуєш, братан! – якось звернувся до нього хлопець у чорній куртці. – Ти це… пам’ятаєш, немає… тещу мою малював на минулих вихідних. Тещу він пам’ятав, на стару жабу схожа, її доньку – постаріє, пацюком буде, і здоровань з ними був, точно. Йому тоді довелося напружити всю свою уяву, щоб перетворити жабу в щось прийнятне, побачити в ній хоч щось хороше. – Ну? – обережно запитав він, не розуміючи, куди хилить здоровань. – Так це… Змінилася вона. В кращу сторону. Як на портрет подивиться – стає людиною. А так, між нами, скільки її знаю, жаба жабою… Художник мимоволі пирхнув: не помилився, значить, точно побачив… – Ну дик я тебе хотів запитати: можеш її в олії намалювати? Щоб вже напевно! Закріпити ефект, стало бути… За ціною не постою, не сумнівайся!- А чого ж не закріпити? Можна і в маслі, і в маринаді, і в соус «майонез». Тільки маслом не малюють, а пишуть. – У-у! Розпиши її в найкращому вигляді, все оплачу по вищому розряду! Художнику стало весело. Прямо «портрет Доріана Грея», тільки зі знаком плюс! І раз вже пропонують – чому не спробувати?Спробував, написав. Теща залишилася задоволена, здоровань теж, а дружина його, жабина донька, зажадала, щоб її теж закарбували у віках. Від заздрості, напевно. Художник і тут доклав зусиль, натхнення на нього найшло – посилив жіночу привабливість, м’якості додав, доброту душевну висвітлив… Не жінка вийшла – цариця! Видать, хлопець був людиною широкої душі і враженнями у своєму колі поділився. Замовлення посипалися один за іншим. Чутка пішла про художника, що його портрети благотворно впливають на життя: в сім’ях запановує мир, поганулі кращають, матері-одиначки вмить заміж виходять. Тепер не було часу ходити по вихідним в провулок Майстрів, так і контору свою залишив без усякого жалю. Працював на дому у замовників, люди всі були багаті, платили щедро, передавали з рук у руки. Вистачало і на фарби, і на полотна, і на чорну ікру, навіть по буднях. Квартиру продав, купив побільше, та з кімнатою під майстерню, ремонт хороший зробив. Здавалося б, чого ще бажати? А його знову стали відвідувати думки: невже в цьому його покликання – малювати всяких «жаб» і «щурів», з усих сил намагаючись знайти в них хоч щось світле? Ні, справа, звичайно, хороша та корисна для світу, але все-таки, все-таки… Не було у нього на душі спокою, начебто вона його кликала кудись, просила про щось, але от про що? Не міг розчути. Одного разу його нестримно потягнуло напитися. Ось так взяти – і в драбадан, щоб відрубиться і нічого потім не пам’ятати. Думка його налякала: він добре знав, як швидко люди творчі добираються з цього бравому маршруту до самого дна, і зовсім не хотів повторити їхній шлях. Треба було щось робити, і він зробив перше, що прийшло в голову: скасував всі свої сеанси, схопив мольберт і складаний стілець і відправився туди, провулок Майстрів. Відразу став гарячково працювати – робити начерки вулички, людей, парку, що через дорогу. Наче полегшало, відпустило… – Вибачте, ви портрети малюєте? Так, щоб одразу, тут же отримати, – запитали його. Він підняв очі – поруч жінка, молода, а очі вимучені, немов выплаканні. Напевно, помер у неї хтось, або ще яке горе… – Малюю. Десять хвилин – і готово. Ви свій портрет хочете замовити? – Ні. Донечки.Тут він побачив доньку – поперхнувся, закашлявся. Дитина шести років від роду була схожа на інопланетянку: незважаючи на погожий теплий день, упакована в сірий комбінезон, і не зрозумієш навіть, хлопчик чи дівчинка, на голові – щільна шапочка-ковпачок, на обличчі – прозора маска, і очі… Очі дідуся, який зазнав багато болю і готується померти. Смерть в них була, в цих очах, ось що він там виразно побачив.Він не став нічого більше питати. Таких дітей він бачив по телевізору і знав, що у дитини, швидше за все, рак, радіологія, імунітет на нулі – тому і маска, і шансів на виживання – мінімум. Невідомо, чому і звідки він це знав, але був упевнений. Досвідчене око художника, подмічаючого всі деталі… Він кинув погляд на матір – так, так і є, вона знала. Внутрішньо вже готувалася. Напевно, і портрет захотіла, тому що останній. Щоб хоч пам’ять була… – Сідай, принцеса, зараз я тебе буду малювати, — сказав він дівчинці-інопланетянці. – Тільки дивись, не крутися і не зіскакуй, а то не вийде.Дівчинка навряд чи була здатна крутитися або підхоплюватися, вона рухалася-то обережно, немов боялася, що її тільце розсиплеться від необережного руху, розлетиться на дрібні осколки. Сіла, склала руки на колінах, втупилася на нього своїми очима мудрої черепахи Тортилли, і терпляче завмерла. Напевно, все дитинство по лікарнях, а там терпіння виробляється швидко, без нього не виживеш. Він напружився, намагаючись розгледіти її душу, але щось заважало – то не безформний комбінезон, то не сльози на очах, не те знання, що старі методи тут не підійдуть, треба якесь принципово нове, нетривіальне рішення. І воно знайшлося! Раптом подумалося: «А якою вона могла б бути, якби не хвороба? Не комбінезон дурний, а платтячко, не ковпак на лисій голівці, а бантики?». Уява запрацювала, рука сама по собі стала щось накидати на аркуші паперу, процес пішов. На цей раз він працював не так, як зазвичай. Мізки в процесі точно не брали участь, вони відійшли, а включилося щось інше. Мабуть, душа. Він малював душею, так, ніби цей портрет міг стати останнім не для дівчинки, а для нього особисто. Як ніби це він повинен був померти від невиліковної хвороби, і часу залишалося зовсім трохи, може бути, все ті ж десять хвилин. – Готово, — зірвав він аркуш паперу з мольберта. – Дивись, яка ти красива! Дочка й мама дивились на портрет. Але це був не зовсім портрет і не зовсім «з натури». На ньому кучерява білява дівчинка в літньому сарафанчику бігла з м’ячем по літньому лугу. Під ногами трава і квіти, над головою – сонце і метелики, посмішка від вуха до вуха, і енергії – хоч відбавляй. І хоча портрет був намальований простим олівцем, чомусь здавалося, що він виконаний у кольорі, що трава – зелена, небо – блакитне, м’яч – помаранчевий, а сарафанчик – червоний в білий горох. – Хіба Я така? – глухо долинуло з-під маски. – Така-така, — запевнив її художник. – Тобто зараз, може, і не така, але скоро будеш. Це портрет з наступного літа. Один в один, точніше фотографії. Мама її закусила губу, дивилася кудись повз портрета. Видно, трималася з останніх сил. – Спасибі. Спасибі вам, — сказала вона, і голос її звучав так само глухо, ніби на ній теж була невидима маска. – Скільки я вам винна?- Подарунок, — відмахнувся художник. – Як […]

Казка про пташеня, яке не могло дати собі раду

Було собі цікаве Жабеня. Воно запитувало всіх про все. Чому сонечко сяє? Чому шелестить листя? Чому квіти увечорі стуляють пелюстки? Чому роса холодна? Геть усі відповіді хотіло знайти Жабеня, та чомусь ніхто не хотів йому допомогти. Одного дня Жабеня зустріло Пташеня, яке сиділо під деревом і плакало. – Ти чого? – запитало його Жебеня. – Скоро ніч, а я не літаю й не літатиму. Хтось мене з’їсть! – Ти ж Пташеня, чому не літаєш? – Мама мене вчила, а я не слухалось. А тепер і раде б відлетіти хоч до отієї гілки, так не вмію! – То давай я тебе навчу! – Та де вже тобі, Жабеняті, навчити Пташеня літати! Вийшли вони на горбочок. – Дивись, зараз стрибнемо і полетимо, – сказало Жабеня. – Я не полечу, – заперечило Пташеня, – я й двох разів не стріпну крильцями, як упаду і заб’юся. Тоді вони пішли на високий берег струмка. – От, стрибаймо, – каже знов Жабеня. – Не буду. Я не вмію ні літати, ні плавати. Це тобі добре, ти хоч щось умієш! Тоді пішли вони на високу-височенну гору. Доки піднялися, не раз Пташеня зітхало: – Ой лишенько! Вийшли вони на вершечок. – Стрибаймо! – скомандувало Жабеня. І стрибнуло. Вболіваючи за друга, воно геть забуло, що не має крил… А пташеня залишилося стояти на горі. Жабеня впало і дуже забилося. Пташеняті стало жаль товариша:– Може, йому потрібна допомога, а я тут, а він там, унизу! Піду…ні, стрибну, так буде швидше. І стрибнуло. Хоча спочатку воно просто падало, та крильця стріпнулися раз, і вдруге, і втретє – пташеня полетіло! А Жабеня так зраділо, що в нього й усе перестало боліти. Воно якось завжди так: коли рюмсаєш і ниєш, нічого не виходить, а коли робиш щось із добрим серцем, то й результат завжди добрий. Автор казки: Ніна Даценко

«Їжачок» — добра історія про даремну метушню

Татові було сорок років, Славіку – десять, а їжачку – зовсім мало.Славік притягнув їжачка в шапці, побіг до дивана, на якому лежав тато з розкритою газетою, і, задихаючись від щастя, закричав:– Тату, дивися! Тато відклав газету і оглянув їжачка. Їжачок був кирпатий і симпатичний. Батько й сам любив тварин, і вчив цьому сина.– Гарний їжак! – сказав тато. – Красунчик! Де дістав?– Мені хлопчик у дворі дав, – сказав Славко.– Подарував, значить? – уточнив тато.– Ні, ми обмінялися, – сказав Славко. – Він мені дав їжачка, а я йому квиток.– Який ще квиточок?– Лотерейний, – сказав Славік і випустив їжачка на підлогу. – Тату, йому треба молока дати..– Постривай з молоком! – строго сказав тато. – Звідки у тебе лотерейний квиток?– Я його купив, – сказав Славко.– У кого? – У дядечки на вулиці… Він багато таких квитків продавав. По тридцять копійок… Ой, тато, їжачок під диван поліз…– Почекай ти зі своїм їжачком! – нервово сказав тато і посадив Славіка поруч з собою. – Як же ти віддав хлопцеві свій лотерейний квиток?.. А якщо він виграшний?–  Так, виграшний, – сказав Славік, не перестаючи спостерігати за їжачком.-Тобто, як це той хлопчик щось виграв? – тихо запитав тато, і його ніс вкрився крапельками поту. – Холодильник! – сказав Славік і посміхнувся.– Як це?! – Тато якось дивно затремтів. – Холодильник?!.. Що ти верзеш?.. Звідки ти це знаєш?!– Як – звідки? – образився Славко. – Я ж його звірив з газетою…. Там перші три цифри збіглися… і інші… І серія та ж!.. Я вже вмію перевіряти, тату! Я ж дорослий!– Дорослий?! – Тато так зашипів, що їжачок, який виліз з-під дивана, від страху згорнувся в клубок. – Дорослий?!.. Міняєш холодильник на їжачка?– Але я подумав, – злякано сказав Славик, – я подумав, що холодильник у нас вже є, а їжачка немає…– Замовкни! – закричав тато і підхопився з дивана. – Хто?! Хто цей хлопчик?! Де він?! – Він у сусідньому будинку живе, – сказав Славік і заплакав. – Його Сеня звуть…– Йдемо! – знову закричав тато і схопив їжачка голими руками. – Йдемо швидко!!– Не піду, – схлипуючи, сказав Славко. – Не хочу холодильник, хочу їжачка!– Так ходімо ж, – кричав тато. – Тільки б повернути квиток, я тобі сотню їжачків куплю…– Ні… – ревів Славік. – Не купиш… Сенька і так не хотів мінятися, я його ледве вмовив…– Теж, видно, філософ! – єхидно сказав тато. – Ну, швидко!..Сені було років вісім. Він стояв посеред двору і зі страхом дивився на грізного тата, який в одній руці ніс Славіка, а в іншій – їжака.– Де квиток? . — Забирай свою колючку, а наше віддай назад.– У мене немає квитка! – сказав Сеня і затремтів.– А де він?! – закричав батько. – Що ти з ним зробив? Продав?– Я з нього голуба зробив, – прошепотів Сеня і заскиглив.– Не плач! – сказав тато, намагаючись бути спокійним. – Не плач, хлопчику… Значить, ти зробив з нього голуба. А де цей голуб?.. Де він?.. – Він на карнизі засів… – сказав Сеня.– На якому карнизі?– Он на тому! – і Сєня показав на карниз другого поверху.Тато зняв пальто і поліз по водостічній трубі.Діти знизу з захопленням спостерігали за ним.Два рази тато зривався, але потім все-таки доповз до карниза і зняв маленького паперового голуба, який вже злегка розмокнув від води.Спустившись на землю і важко дихаючи, тато розгорнув квиточок і побачив, що він випущений два роки тому.– Ти його купив? – запитав тато у Славіка.– Ще у другому класі, – сказав Славко.– А коли перевіряв?– Вчора. – Це не той тираж… – стомлено сказав тато.– Ну і що ж? – сказав Славко. – Зате всі цифирки сходяться…Тато мовчки відійшов убік і сів на лавочку.Серце шалено стукотіло у нього в грудях, перед очима пливли оранжеві кола… Він важко опустив голову.– Татку, – тихо сказав Славік, підходячи до батька. – Ти не сумуй! Сеня каже, що їжачка нам віддасть…– Спасибі! – сказав тато. – Спасибі, Сеня…Він встав і пішов до будинку. Йому так стало гірко, коли він зрозумів, що вже не повернути того часу, коли їжачок може стати дорожчим за холодильник. Джерело

Три приголомшливі короткі історії, які змушують багато про що задуматися

Ми не знаємо, хто і коли вперше придумав ці історії, але вони ходять в переказах вже дуже багато років – настільки довго, що стали частиною культури кількох народів. Ці приголомшливі історії розповідають про ситуації, в яких стикаються дві різні реальності. Одну з них завжди видно з першого погляду, і тому здається нам реальною. Інша ж … прихована, а тому ніхто не помічає її відразу, але це не робить її менш реальною. У кожної з історій, які ви зараз прочитаєте, є сенс. Кожна з них дає зрозуміти, що іноді речі є абсолютно не тим, чим здаються … Жаба і трояндаОдного разу, давним-давно, в величезному саду росла чудова червона троянда. Кожен, хто проходив повз неї, обсипав її безліччю компліментів, називаючи її найпрекраснішою в усьому саду. Розі шалено подобалися всі ці компліменти, але з часом їй стало їх мало. Їй захотілося, щоб насолоджувалися її красою милувалися нею поблизу, бачачи її у всій красі. Вона не розуміла, чому всі, хто проходив повз, дивилися на неї лише здалеку. Одного разу вона помітила, що зовсім поруч з нею сидить величезна темна жаба. Вона була дуже потворної – від тьмяно-брудного кольору горбистої шкіри до величезних митних очей – настільки величезних, що вони могли налякати кого завгодно. Роза зрозуміла, що ніхто не підходив до неї близько саме через цю потворну тварину. Вона тут же наказала жабі негайно піти геть і більше ніколи не з’являтися поруч. Що вона про себе загордилася? Як вона посміла применшувати красу троянди своєю потворністю? Жаба була дуже тихою, скромною і слухняною. Вона лише важко зітхнула і пішла геть. Минуло всього кілька днів і троянду атакували мурахи. Вони стали об’їдати її стебло і листя. Пелюстки почали облітати один за іншим, а відвідувачі саду проходили повз зів’ялої і вже далеко не такої прекрасної троянди. Роза гірко плакала про втрачену красу. Зачувши плач, до неї підбігла зелена ящірка. Вона запитала троянду, в чому справа, і та розповіла, що їй докучають мурахи, повільно вбивають її. І тоді ящірка пояснила: «Дурненька, та потворна жаба день за днем ​​їла мурах, не даючи пошкодити твоє стебло і зберігаючи твою красу». Історія про трьох жабОдного разу, давним-давно (а може, і зовсім недавно) жила-була компанія жаб, які любили ходити веселитися в ліс. Їм там дуже подобалося – там було сиро і зелено, і завжди було повно їжі. Вони їли, пили і стрибали по лісі до самої ночі, голосно квакали і чудово проводили час. Здавалося, їх компанію ніщо і ніколи не зможе розлучити … до одного злощасного дня. В один далеко не прекрасний день вони вирішили для гостроти відчуттів відправитися в новий ліс. І тільки почали, як завжди, стрибати і гратися, як троє з них впали в глибоку яму, яку ніхто з них не помітив до цього. Інші жаби були в шоці. Вони обережно заглянули за край ями і побачили, що вона неймовірно глибока. «Ми втратили їх», – сумно проквакали жаби. Три жаби, які впали спробували вибратися назовні по стінках ями, але вони були практично прямовисними, і зробити це було дуже непросто. Як тільки одній з них вдавалося піднятися хоча б на кілька сантиметрів вгору, як вона тут же зривалася вниз і плюхалася на спину. Присутні нагорі жаби почали голосити над тим, наскільки безглузді всі їхні спроби, і що краще їм навіть не намагатися. Хіба можна вибратися з такої глибокої ями? Ні, краще не витрачати даремно сили і просто здатися. Так вже вийшло, і нічого тут не поробиш. Дві з упалих у яму жаб, наслухавшись цих голосінь, з часом опустили лапки. Вони порахували, що інші жаби праві. Вони лише сиділи на дні і сумно квакали, заздалегідь прощаючись з життям. Третя ж жаба продовжувала лізти вгору, зриватися і падати – знову і знову,але , через пару годин, їй все-таки вдалося знайти на стінках ями досить зачіпок, щоб видертися на поверхню. Зустріли її нагорі жаби і були вражені. Одна з них запитала: «Як це тобі вдалося?», Але та нічого не відповіла … тому що була глухою. Боягузливий левЦя історія починається в прекрасній африканській савані, де великий і сильний лев недавно відбився від прайду. Ось уже кілька тижнів він бродив по савані на всі боки, але ніяк не міг відшукати своїх товаришів. Він був голодний, страждав від спраги і йому було дуже страшно через те, що він був зовсім один. Нарешті він краєм ока побачив, як на горизонті блиснуло озерце. Він, що є сили, величезними стрибками побіг до нього. Він помирав від спраги, йому хотілося зробити хоча б один ковток цілющої вологи. Однак, коли він уже майже підбіг, то побачив на воді відображення дорослого, сильного лева. І наш лев вирішив втекти. «У цього озерця вже є господар, і навряд чи він захоче ділитися зі мною своєю водою», – подумав він. Всю ніч він залишався неподалік, не наважуючись підібратися ближче. Він був занадто слабкий, щоб дати гідну відсіч у разі чого. І так, в тяжких роздумах і непотрібних метаннях, пройшла вся ніч і ще один день, під час якого безжальне сонце продовжувало обпалювати шкуру лева. Жага стала зовсім нестерпною, і він вирішив ризикнути. Лев просто не міг більше терпіти. Він обережно наблизився до ставка і знову побачив у воді іншого лева. Однак він так сильно страждав від спраги, що йому було вже все одно. Він опустив свою пащу в озеро і зробив перший ковток. І в той же момент інший лев зник, вкрившись брижами. Насправді той страшний лев, якого він так боявся, був усього лише його відображенням. Так і наші страхи – варто нам зустріти їх лицем до лиця, як вони розвіюються, зникаючи без сліду. Джерело

Казка-притча про мир у всьому світі

Одного разу миролюбні мешканці Землі попросили надзвичайно могутнього чарівника припинити всі війни та кровопролиття на планеті.– Це просто, – сказав той. – Я знищу всю зброю на Землі, й більше ніхто не зможе воювати. – Чудово! – вигукнули люди.Помах чарівної палички – й справу зроблено.Днів три на планеті панував мир, поки більшість із тих, хто хотів воювати, шукали й не могли знайти своєї зброї. А зрозумівши, що втратили її назавжди, вони змайстрували списи з молодих дерев – і війни знову розпочалися. Коли ця сумна звістка дійшла до чарівника, він сказав:– Не турбуйтеся. Я знищу всі молоді дерева, й ці невігласи більше не зможуть воювати.Однак після двох-трьох днів безплідних пошуків молодих дерев, придатних для виготовлення списів, войовничо налаштовані люди почали валити дерева-велетні, робити з них кийки й знову відновили кровопролиття. Чарівник винищив усі великі дерева. Тоді люди почали виготовляти ножі та мечі з металу. Він знищив увесь метал на планеті. Люди змайстрували пращі й почали метати один в одного каміння. Довелося знищити й камені. І тоді забили тривогу прихильники миру, ще б пак: пропали всі дерева, не стало металів і каменів. Як тепер жити, що їсти? Скоро зовсім не буде рослинності, й люди помруть, навіть не воюючи. Ні, це не розв’язання проблеми.Чарівник розгубився:– Навіть і не знаю, що тепер робити. Я б знищив усе людство, але, на жаль, це поки не в моїй владі!Миротворці впали у відчай. І тут до чарівника звернувся один розумний хлопчик. – Я знаю, що треба зробити. Нехай люди відчують, як інші сприймають їхні вчинки. Якщо один заподіє біль другому, нехай і він відчує точно такий біль, а якщо когось обрадує, то нехай і сам відчує радість. Тоді, напевно, ніхто не стане завдавати болю іншому, тому що відразу ж сам відчує біль і буде змушений зупинитися.Усім сподобалося, що сказав цей маленький хлопчик. А чарівник в точності втілив його ідею в життя. Він повернув на Землю всі дерева, метал і камені, і навіть зброю, яку люди незабаром переробили на знаряддя праці. Із цього дня ніхто на планеті не заподіював страждань іншому, бо тоді і йому самому довелося б відчувати біль. Навпаки, люди взялися допомагати один одному, тому що їм подобалося почуття радості, яке вони відчували при цьому. І зажили вони в гармонії та щасті.Самі станьмо добрими чарівниками, й диво станеться! Джерело