Повчальна притча-казка, яка вчить шанувати батьківську працю. Обов’язково прочитайте!

Чоловік щойно одружившись, почав будувати власний дім своїми руками, а біля хати посадив прутик дуба. Швидко життя промайнуло і дитячий сміх вже лунав з уст внучат…. Ось внучка- красуня якось і каже дідусеві: – Дідусю! Зріж отого великого дуба перед вікном, бо зовсім темно у хаті, тінь падає на вікна. – Добре, онученько. Завтра потрудимось. Наранок скликав дідусь дев’ять онуків і онучку- красуню до праці і каже: – Будемо працювати! Будемо …. рити рови і переставляти нашу хату щоб листя від дуба не заступало сонця! Ось така мораль: краще перенести дім, аніж зрізати дерево, яке батьки-діди усе життя ростили! Шануйте працю батьків,- щоб вам так тяжко не працювати! Автор невідомий Джерело

Повчальна історія із гумором. Обов’язково дочитайте до кінця!

Троє математиків і троє фізиків збираються їхати поїздом в інше місто на конференцію. Вони зустрічаються перед касою на вокзалі. Першою підходить черга фізиків і вони, як усі нормальні люди купують по квитку на людину. Математики ж купують один квиток на всіх. «Як же так?» – дивуються фізики – «Адже в поїзді контролер, вас же без квитків звідти виженуть!». «Не хвилюйтеся» – відповідають математики – «У нас є МЕТОД». Перед відправкою поїзда фізики розсідаються по вагонах, але намагаються простежити за застосуванням загадкового «методу». Математики ж всі набиваються в один туалет. Коли контролер підходить до туалету і стукає, двері привідкриваються, звідти висовується рука з квитком. Контролер забирає квиток і далі всі вони без проблем їдуть в пункт призначення. Після конференції ті ж знову зустрічаються на вокзалі. Фізики, надихнувшись прикладом математиків, купують один квиток. Математики не беруть жодного. – А що ж ви покажете контролеру? – У нас є МЕТОД. У поїзді фізики набиваються в один туалет, математики – в інший. Незадовго до відправлення, один з математиків підходить до туалету, де ховаються фізики. Стукає. Висовується рука з квитком. Математик забирає квиток і повертається до колег. МОРАЛЬ: Не можна використовувати математичні методи, не розуміючи їх!

Повчальна казка для невпевнених в собі дітей. Прочитайте її і своїм дітям!

В одному лісі жило маленьке зайченя. Найбільше на світі йому хотілося бути сильним, сміливим і зробити що-небудь добре, корисне для оточуючих. Але насправді у нього ніколи нічого не виходило. Воно боялося і не вірило в себе. Тому всі в лісі прозвали його «Зайченя-боягуз». Від цього йому ставало сумно, прикро, і воно часто плакало, коли залишалося одне. Був у нього один-єдиний друг – Борсучок. І ось, одного разу вони удвох вирушили гратися до річки. Найбільше їм подобалося наздоганяти один одного, бігаючи через невеликий дерев’яний місток. Першим наздоганяло зайченя. Коли Борсучок пробігав по мосту, одна дошка раптом зламалася і він впав в річку. Борсучок не вмів плавати і став борсатися у воді, просячи про допомогу. А Зайченя, хоча і вміло трохи плавати, але дуже злякалося. Він бігав по берегу кликав на допомогу, сподіваючись, що хтось почує і врятує Борсучка. Але нікого поблизу не було. І тоді Зайченя зрозуміло, що тільки воно може врятувати свого друга. Воно сказало собі: «Я нічого не боюся, я вмію плавати і врятую Борсучка!» Не думаючи про небезпеку, воно кинулося в воду і попливло, а потім витягнуло свого друга на берег. Борсучок був врятований! Коли вони повернулися додому і розповіли про випадок на річці, ніхто спочатку не міг повірити, що Зайченя врятувало свого друга. Коли ж звірі переконалися в цьому, то стали хвалити зайченя, говорити, яке воно сміливе і добре, а потім влаштували велике веселе свято на його честь. Цей день для зайченяти став найщасливішим. Всі пишалися ним і він сам пишався собою, тому що повірив у свої сили, в те, що здатний робити добре і корисне. Він на все життя запам’ятав одне дуже важливе і корисне правило: «Вір у себе і завжди і в усьому покладайся тільки на свої сили!» І з тих пір більше ніхто і ніколи не дражнив його боягузом! Джерело

Філософська казка про гівно! Прочитаєте 1 раз, а запам’ятаєте назавжди :)

У лісі жило гівно. Одного разу в цей ліс пішов мудрець. Гівно вискочило з лісу перед мудрецем і прокричало грізним голосом: “Я тебе з’їм”. Мудрець злякався і втік. Мораль: Гівна боятися – в ліс не ходити. Потім в ліс пішов другий мудрець. Перед ним вискочило гівно і прокричало: “Я тебе з’їм”. Мудрець не злякався і штовхнув гівно ногою. Гівно завоняло. Мораль: Ти можеш боротися з гівном, але гівно буде смердіти. Третій мудрець пішов в ліс. З лісу вискочило гівно, знову прокричало: “Я тебе з’їм”, а мудрець відповів “Я сам тебе з’їм” і з’їв гівно. На смак гівно виявилося гівном. Мораль: Ти можеш перемогти гівно, але смак перемоги тобі не сподобається. Тоді четвертий мудрець пішов в ліс. Гівно вискочило з лісу, пригрозило з’їсти мудреця, але мудрець не злякався і пройшов мимо. Гівно покричало, покричало, заплакало, пішло і втопилося. Тому що метою гівна було лякати мудреців. Мораль: Якщо зустрів гівно, пройди повз. Андрій Громов Джерело

“Щастя” – повчальна казка, яка здатна змінити ваш погляд на життя. Обов’язково прочитайте її!

– Візьміть! Будь ласка візьміть! – хлопчик років восьми простягнув в руках перелякане кошеня. Жінка, що виходила з магазину заперечливо похитала головою. – Він хороший, – жалісливо сказав хлопчик і притиснув пухнастий клубок до себе. Кошеня нявкнуло. На цей звук обернувся чоловік, і кошеня знову злетіло у дитячих руках. – Він дуже ласкавий, він вам потрібний. Чоловік замахав руками і прискорив крок. – Це твій? – почув хлопчик. Через його плече на кошеня дивилася дівчинка з довгими косичками. – Так, мій. Але мені треба його віддати. Йому потрібен господар. – Який гарненький! – дівчинка погладила кошеня. Поруч виросла жіноча фігура. – Не займай його! – грубо відтягла вона дівчинку. – Мамо, я хочу його. Воно моє! Воно мені дуже потрібне. – Не потрібне, – як відрізала мама і потягла вже заплакану доньку геть… Кошеня подивилося просто в очі хлопчикові і, раптом, сказало: – Слухай, залиши мене собі. – Не можу, – зітхнув хлопчик. – Нам, ангелам, не можна залишати собі ЩАСТЯ. Ми його роздаємо. – Значить я – щастя? І ти мене віддаси кому завгодно? – Я пропоную тебе тому, кому ти найбільше потрібне. А люди не розуміють і відмовляються. – Але ці люди відмовилися від мене, бо я всього лише маленьке кошеня. – Жінка з магазину відмовилася від сімейного щастя. Якби вона тебе взяла, то по дорозі додому з нею заговорив би чоловік, який захотів би допомогти їй донести тебе, а потім він став би її чоловіком. Чоловік відмовився від щастя взаєморозуміння з дочкою, у них дуже складні відносини. Якби він взяв тебе, то дочка і батько разом доглядали б за тобою, і холод у відносинах поступово б відступив. – А дівчинка? Я був їй потрібен. Це мама не дозволила. – І дівчинці ти був потрібен. Якби їй дозволили взяти тебе, вона навчилася б турботі і терпінню поки ти ріс. А через рік у неї б з’явився братик, і своє вміння піклуватися вона перенесла б на нього. Це і мамі б дуже допомогло. Це щастя турботи і допомоги один одному. – Виходить, вони відмовилися від свого щастя … Як же вони без щастя? – Я буду пробувати знову. Пізніше. Вже по-іншому. Така у нас робота – щастя пропонувати. А вибір за людиною. Кошеня зітхнуло і закрило очі. Воно вже не боялося. Воно – чиєсь щастя! Джерело

Неймовірна історія про диво, яка зворушує до сліз. Вона варта вашої уваги!

Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то – дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискову маляті, яке мало народитись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько…» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто. Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лікарською опікою. Перелякані батьки були готові до найгіршого: їхня донечка мала дуже малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити!» За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті. Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько…». Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки. Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!» І Михайлик співав. Дівчинка почала ворушити маленькими ручками. Мати й батько то плакали, то сміялися. Медсестра споглядала, не вірячи власним очам. За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радості Михайлика не було меж. Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали, що це – диво. Диво любові братика до сестрички, яку він так чекав! Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає. Джерело

Мудра притча для тих, хто живе за принципом “Моя хата скраю…”

Байдужість – це страшна хвороба, якою хворіє більшість населення планети. Постійна заклопотаність, велика кількість проблем, недовіра до навколишнього світу, спроба захиститися від жорстокої дійсності – все це причини поширення байдужості. Для людини простіше не звертати уваги й уникати негативних емоцій чи зайвого клопоту.Байдужість вбиває душу людини. Вона втрачає можливість співчувати, бути доброю та милосердною. Тому слід пам’ятати, що іноді від нашої поведінки може залежати чиєсь життя! Ми підготували чудову притчу, яка, надіємось, закличе вас не бути байдужими до чужого горя. «Миши’ні проблеми» Жило на фермі Мишеня,Тихенько собі, мило,На все дивилося здаля,Нічим ся не журило. Однак, в один «прекрасний» день,У хлів зайшла Людина.Як пастку ставить на Мишей –Побачила Скотина. Миша з сльозами на лиці,Біжить до своїх друзів –Корови, Курки і Вівці:– Допоможіть подрузі! Ті, свої морди відвернули,Послухав тої теми,І Миші прямо натякнули:– То ж бо твої проблеми! На ранок трапився улов,Проте, не наша Миша.Зайшла Хазяйка взяти дров,А в пастці – змія дише. За руку Фермершу ту тяп,І з ядом укусила.І вже як трапився цей ляп,Хазяйка захворіла. Лікуючи її, Супруг,Зварив бульйон із Курки.Так, першої серед «подруг»,Не стало Чебатурки. Провідать з’їхалась рідня,І щоб їх накормити,Прийшлось Господарю три дня,Шурпу з Вівці варити. Відходить Хвора в вічну путь –Хазяйка помирає,І Фермер, щоби пом’януть,Корову забиває. Мишка сидить, втирає піт,Із сумом наблюдає,Як покидають білий світ,Ті, хто проблем не має. Забули всі про тую Миш,Що вилізла із нірки…Зосталися від «Друзів» лиш,Подушка і дві шкірки. ***Мораль – простою є вповні:Чужих бід не буває!Хто впевнений, що в стороні,-Хай притчу цю згадає. Олександр Драбінко Джерело

“Розлучення” – кумедна історія, яку варто прочитати кожному!

Дорога дружино! Пишу тобі цього листа, щоб повідомити, що я тебе залишаю назавжди. Я сім років був хорошим і люблячим чоловіком, але нічого не отримав взамін … Останні два тижні були особливо жахливі. А останньою краплею став дзвінок твого боса, який повідомив, що ти звільнилася з роботи. Минулого тижня ти прийшла додому і навіть не помітила, що я зробив нову стрижку, приготував на вечерю твою улюблену страву і навіть одягнув новеньку шовкову футболку. Ти поїла за дві хвилини, переглянула всі свої мильні опери і відразу пішла спати. Я давно не чув, щоб ти говорила, що любиш мене; ти не хочеш займатися чим-небудь що об’єднує чоловіка і дружину. Або ти ще з кимось зустрічаєшся, або ти мене розлюбила. Що б там не було, я від тебе йду. Твій КОЛИШНІЙ ЧОЛОВІК P. S. І навіть не намагайся мене знайти. Ми з твоєю сестрою назавжди переїхали до Західної Вірджинії! Відповідь Дружини Дорогий колишній чоловік! Давно мене ніщо так не радувало, як твій лист. Дійсно, ми одружені сім років, хоча до хорошого чоловіка тобі ой як далеко. Я дивлюся мильні опери, щоб заглушити твоє постійне ниття. Втім, останнім часом і це не допомагає. Я минулого тижня ПОМІТИЛА твою нову стрижку, але все що я хотіла сказати – це «Тобі вона не личить!» Оскільки мама вчила мене говорити тільки хороше, або промовчати, я віддала перевагу другому. А коли ти приготував мою улюблену страву, то напевно переплутав мене з моєю сестрою, тому що я вже сім років не їм свинини. До речі, про нову шовкову футболку: я відвернулася тому, що на ній ще залишався цінник на $ 49.99; можливо, просто так співпало, що того ранку моя сестра позичила у мене 50 баксів. Проте, я все ще любила тебе, і думала, що ми зможемо ужитися. Тому, коли я виграла в лотерею 10 мільйонів доларів, я кинула роботу і купила два квитки до Ямайки. Але прийшовши додому, я виявила, що ти поїхав. Ну що ж, напевно, ніщо не трапляється просто так. Сподіваюся, що ти будеш щасливий в новому житті. Мій юрист сказав, що завдяки твоєму листу, ти не зможеш витягнути з мене ні копійки. Так що, удачі! Твоя колишня дружина, багата і вільна! P. S. Не знаю, чи говорила я тобі це коли-небудь, але моя сестра Карла при народженні була Карлом. Джерело

“Є люди – мухи, і є люди – бджоли!” Повчальна історія про те, яку важливу роль в житті відіграє наше оточення

Одного разу один мільярдер проводжаючи свою секретарку, що пропрацювала з ним довгий час, на заслужений відпочинок, вирішив подарувати їй пару мільйонів доларів, щоб вона ні в чому не мала потреби. І тоді секретарка в подиві говорить йому: – Що Ви робите? Навіщо? Я і так до виходу на пенсію накопичила собі кілька мільярдів доларів. Мільярдер в подиві: – Але як? Адже ви працювали всього за 5-6 тис.$ В місяць? Як Ви накопичили стільки грошей? Секретарка: Я весь час брала участь на зборах з Вами. Коли Ви по телефону скуповували вільні землі або якісь цінні папери, я робила те ж саме хоча в невеликих обсягах. Я копіювала ваші дії. Таким чином, коли Ви заробляли мільйони, я заробляла сотні тисяч доларів. А коли Ви заробляли мільярд, я мільйон! Життєвий лайфхак: З ким поведешся, від того й наберешся. Є люди – мухи, і є люди – бджоли! Бджола завжди буде вас вести до квітів! З розумними людьми будете розвиватися! З хорошими людьми будете досягати цілей! З поганими будете завжди в негативі. Провірено! А яке у тебе оточення? Це дуже важливо!!! З працьовитим – будеш працювати! З розумними – будеш генієм! Із знаючими – будеш високо підніматися! Будь подалі від людей, у яких немає мрії і цілей, які завжди скаржаться на життя, вони вас потягнуть вниз! Тому вибирайте своє оточення з розумом!А також самі ставайте найкращим оточенням для ваших близьких. Oksana Yurga Джерело

«Вітька і його Тінь» – душевна розповідь про справжню дружбу, яку потрібно прочитати кожному

Вітя в свої шістнадцять вже виріс майже під два метри, був міцним, сильним і дуже спокійним. Ходив влітку з батьком в гори за каштанами і грибами, проходили вони кілометрів по тридцять за день. Взявши на плечі, тягав двадцятикілограмові мішки. Відмінником міг би напевно бути, але не сидів над уроками. Зробивши все по-швидкому, нісся з друзями до моря купатись. Купався з квітня до жовтня. У класі особливо ні з ким не дружив. Компанія була своя, дворова, перевірена. У той день він посварився з матір’ю. Кімнату не прибрав, а вона чекала в гості сестру з племінником на десять днів. Тітку з братом він не пам’ятав, родинних почуттів до них не мав. І взагалі не розумів, навіщо вони їдуть. Спека +40 – виходиш на вулицю, і сонце немов б’є тебе одразу. Він пішов на море. Сьома ранку, саме час. Як завжди, подзвонив друзям, спустився з гори і вперед, уздовж залізниці. Купалися вони довго. Але до одинадцяти всі, крім нього, розбрелися по домівках. Він ще раз наостанок попірнав, проплив пару кілометрів і, переодягнувшись, як зазвичай, пішов назад. Велику білу собаку він помітив ще здалеку. Вона стояла прямо на залізничній дорозі, вила і ніяк не могла відійти. Шумів поїзд … Вітя побіг, на ходу дістаючи складаний ножик. Залізний дріт чіпати не став. Ледве встиг розстебнути нашийник і вихопити собаку. Відтягнув її подалі і озирнувся. Від кущів тікали двоє. «От гади!» – закричав він. Собака дивилася на нього сумно і віддано. Велика, ще по-дитячому толстолапа, з довірливою мордочкою цуценяти. Він зійшов із рейок і ляснув песика по боці: «Біжи, бідолаха.» Біля будинку почув, як хтось шумно дихає йому в спину. Собака наполегливо йшла за ним. «Прямо як тінь, – подумав Вітя. – Що ж з нею робити? » Він відкрив двері своїм ключем, зайшов на кухню, собака – слідом. Батько і мати пили якраз холодне пиво. – Не приїде вже сестра, дзвонила пару годин тому. Не зрослося щось. А Вітька і не засмутився. – Ви мені обіцяли подарунок за те, що я в інститут вступив. – Ну так, – відповів батько, – тільки ми не Рокфеллери, дорогий не зможемо. Але від своїх слів не відмовляємося. – Грошей не треба, я хочу собаку. – Яку? – запитала мати. – Цю, – сказав Вітя і зробив крок у бік. Біла собака теж зробила крок і знову опинилася за його спиною. – Ти ба, немов тінь за тобою, – засміявся батько, – нехай живе, тільки на їжу їй сам заробляй. Мати спробувала посваритися з батьком, але він тільки кулаком по столу стукнув: «Цить, жінко. Хоче син собаку в подарунок за інститут, нехай буде собака. Тож не мотоцикл просить!» І Тінь залишилася жити в їхньому будинку. Спала на веранді або в побудованому для неї вольєрі, в будці. Вітя розпатрав скарбничку, купив поводок, нашийник і засіб від бліх. Знайшов залізний гребінець, вимив і вичесав шерсть. Тінь була чудова! Грізна і потужна, вона ходила за ним всюди. Проводжала його в інститут або після занять на роботу. Йшла позаду, коли він гуляв з дівчиною, бігла в магазин. Їх так і звали: «Вітька і його Тінь». – Бач, яка алабаїха у Вітька розкішна, – говорив сусід. – І звідки у цих пияків-бідняків така шикарна собака? Гроші пропонував непогані. Але Вітька відмовився. А батько з матір’ю сказали сусідові: «Може ми й бідняки, але друзів не продаємо.» Час біг, як швидкий поїзд. Наречену Вітя привів до себе в будинок. Йому дев’ятнадцять, їй вісімнадцять. – Мам, присядь, – сказав Вітя. – Та кажи, я постою. – Мам, я одружуюся. Реєструємося через чотири дні. Мати опустилася на диван і схопилася за голову. – Чуєш, Вітьок, сходи за картоплею і цибулею, – сказав батько. – Тату, я одружуся. – Зараз прям? – Ні, через чотири дні. – Ну і сходи тоді за картоплею і цибулею, ще є час. І Вітьок пішов за картоплею і цибулею. Розписалися, весілля не було. Просто втрьох – він, Галя і Тінь пішли гуляти до моря. А потім Тінь довго чекала їх біля кафе. Через рік народився Антончик. Синок підростав, Вітя і Тінь проводжали його спочатку в ясельця, потім в садок, потім в перший клас. А до другого класу Тінь проводити вже не змогла. Встала 1 вересня, дійшла до хвіртки і впала. Лапи підкосилися. Вітя підбіг, вона тільки зітхнула і сіпнулася … Антошка пішов в школу 2 вересня. А першого, в горах, в лісі Вітя копав могилу. Галя і Антоша плакали. А він і плакати не міг. Якось гірко стало. Жила собака з ним, ніби й не любив. Живе і живе собі, раз прибилася. Подвигів не скоювала, життя нікому не рятувала. А померла – і здається, що серце от-от зупиниться … Притулившись до старого каштана, він закричав. Вдома все було як завжди. Але ні-ні, не так! Озирнеться Вітя, а де його Тінь? Або раптом згадає, що треба вітаміни їй дати. Або здається, що гавкне вона на вулиці. І ось так цілий рік … Але одного разу Антошка прийшов зі школи додому з таємничим видом. – Мама, тато, ви мені подарунок обіцяли, якщо я отримаю п’ятірку за контрольну. Я отримав. – Що хочеш, синку? – запитала Галя. – Мобільний телефон? – Ні, – відповів Антошка, – давайте візьмемо собаку. – Яку? – Оцю. Вона йшла зі мною до школи і назад. І зробив крок в сторону. Велике кошлате цуценя теж відійшло у сторону і знову стало за спиною Антона. – Тінь! – вигукнув Вітя. – Тінь … – засміялася Галя. Утрьох вони вимили песика у ванній. Тінь виявилася білою … “Ти ба, знову ті бідняки таку відмінну собаку десь дістали, – бурчав сусід. – І як так? А мені вічно з собаками не щастить …” Джерело

Повчальна казка про сильну дівчинку, яка не витримала власного шлюбу

Наша героїня мала неабияку моральну стійкість. Була дуже сильною. І не треба одразу ж уявляти якусь  спортсменку. Бо йдеться не про фізичну силу, а про духовну.  Дівчина випромінювала впевненість у собі, зібраність та неймовірну силу волі. Щоразу доводила всім і самій собі, що ніщо на світі не могло її зламати чи бодай похитнути. Зазвичай на таких дівчаток дивляться скоса, бо ті можуть за себе постояти. Ми ж звикли бачити жінок слабкими, беззахисними, яким тільки й залишається ховатися за спиною у чоловіка. Упорядковувати своє життя наша героїня почала ще із самого дитинства. Вона завжди стверджувала, що у її характері для слабкості не було місця. Слід було рухатися тільки вперед, які б перепони не траплялися на її шляху.  Загартовувала її власна сім’я. Спадковість виявилася неймовірно сильною штукою. Її батько сидів у в’язниці. Матері до дітей діла не було. Вона думала тільки про те, як би зібрати грошей, щоб трьом донькам було, що поїсти і в що одягнути. Отож, ще тоді дівчинка зрозуміла, що бавитися з не ніхто не буде. І проблеми вирішувати потрібно було самостійно. Тому виховувала вона себе самотужки. Така загартованість подобалася дівчині. Нікому вона, зрештою, і не заважала. Тільки коли справа до особистого життя дійшла, то юній красуні нарешті почали відкривати очі на дійсність. Потенційні наречені постійно звертали увагу обраниці на її силу. Аж занадто грубою вона виявлялася на їхньому фоні. Молодики просили її бути трохи жіночнішою. Обіцяли захищати, лиш би та хоч трохи дала слабинку.  Такі заяви нашій героїні не подобалися. Попри це, звучали вони все частіше і частіше. Дівчина злилася. Неймовірно лютувала і водночас не збиралася нічого змінювати. Навіть навпаки подібні слова мотивували її до ще більшої внутрішньої стійкості. Дівчина тільки вказувала парубкам напрямок і більше ніколи не спілкувалася з тими. Так тривало доволі довго. Усі хлопці постійно наступали на одні й ті ж граблі.  Втім, якось трапився один. Геть інший. Кароокий брюнет, який ніби й не помічав сили знайомої. Вона йому і такою подобалася. Він просто покликав її заміж… Ото і все. Навіть не намагався змінити чи переконати у чомусь. До того віку дівчина вже нагулялася. Тепер хотіла чоловіка, дітей – справжньої щасливої сім’ї.  Так вони й поженилися. Через деякий час спільного життя чоловік сказав, що того вечора їм треба поїхати до його мами. Старенька приготувала вечерю радо чекає їх у гості.  – Але, якщо вона щось про роботу запитуватиме, то скажеш, що я заробляю більше. – Для чого? Що за жарти? – Не жарти. Це мою статусність підніме. – Статусність? Але ти й кумедний. Що ти вже знову вигадуєш? – Давай не будемо сваритися. Я ж нормально попросив. Взагалі сімейне життя для нашої героїні виявилося доволі важким. Для нього потрібен трохи інший характер: більше поступливості, трохи смиренності. Але аж ніяк не море самовпевненості та впертості. Дівчина працювала на роботі, опісля старалася готувати їжу і прати одяг. Як-не-як створювала затишок у домі. Вчасно викликала клінінгову компанію, щоб чоловікові чистенько було.  А взамін отримувала докори: – Тебе прибирати не вчили? Ти взагалі хоч щось сама вмієш? Чого у нашому будинку чужі люди ходять? – Я ж на роботі працюю. Я не встигаю все. – А ти постарайся. І взагалі дітей народжувати вже пора. Я сина хочу. Дівчина, звичайно ж, хотіла стати мамою, але нікуди не поспішала. Їй ледь вдавалося витримати рутину, яку їм подарував шлюб, а тут ще й за дитиною доглядати довелося б. Ні, вона таке точно не витримає. Ще й  чоловік заявив якось, що з дитиною він сидіти не буде. Це жіноча справа. А коли дружина аргументувала все тим, що й сама працює на роботі і має фінансовий дохід, він тільки руками розвів.  Кудись раптом зникли її сили. Думала дівчина, що ніщо її не зламає, але це вдалося звичайному побуту. З часом знайшла собі хорошого психолога. Почала копатися в собі та своїх думках. Це неабияк допомагало. Почала приходити до тями. Відновлювала сили та ресурси. Тільки довелося пожертвувати шлюбом. Розвелася з чоловіком, бо аж надто вони одне з одним цапалися. З таких стосунків хорошої сім’ї вже не вийшло б.  Але нічого. Знайшовся і на такий товар свій купець. Дівчина зустріла нового парубка. Той її силою тільки захоплювався. Вони одружилися. Створили міцний союз, де поважали одне одного. Тому наша героїня тепер знає точно, що головне у сім’ї знайти людину, з якою буде комфортно, яка піде на поступки і заради якої захочеться змінюватися самій. Бо люблять не красивих та хороших, а тих, хто підходить. Джерело

Історія про абсолютно незалежну жінку і кішку. Прочитайте її до кінця!

Незалежність – це зовсім не відсутність залежностей, як тобі здавалося. Це – знання того, що двері відкриті … Історія про кохання і правильну незалежність. Тому що якщо ви щасливі, то все робите правильно … Жила-була Абсолютно Незалежна Жінка. Приблизно рік тому стала вона такою – абсолютно незалежною. Чим жахливо пишалася. Вона прокидалася по дзвінку будильника і ніколи не валялася в ліжку. Їй було все одно, пити каву або чай: вона довго долала залежність від кофеїну. І подолала, заодно вигнавши з свого раціону все солодке, калорійне і некорисне. Тому вона пила вранці воду і їла несолодке і несолону вівсянку. Вона розлучилася з подругами, тому що їй не хотілося від них залежати. Вона абсолютно байдуже ставилася до шопінгу – і ніхто не посмів би дорікнути її в тому, що через блискучі ганчірки вона здатна втратити голову. Так що там шопінг! Вона не втрачала голову і від чоловіків. З тих пір як вона прогнала свого коханого (адже мало не потрапила в залежність від нього) пройшло вже багато місяців. Коротше кажучи, Абсолютно Незалежна Жінка відчувала, що ще трохи – і вона стане Ідеальною Жінкою. Суботнього ранку за її дверима почувся шурхіт. Вона відчинила. Хитаючись від втоми, на порозі стояла Кішка. Жінка придивилася і ахнула: Ти ?! Але … Як же? Триста сорок кілометрів ?! Я йшла рік, – і Кішка, увійшовши в будинок, знесилено притулилася до ніжки крісла. Навіщо? Сумувала, – підняла очі Кішка. – Я не можу жити ні без тебе, ні без нашого будинку, ні без нашого чоловіка. До речі, де він? Але ж я відвезла тебе до тітки в село … Ти не образилася? Спочатку так, – зітхнула Кішка. – Але потім пробачила. Я ж розумію: ти так хотіла стати незалежною … І стала! – Голос Жінки раптом зрадницьки здригнувся. Що ж, вітаю, прошепотіла Кішка. – Нічого не поробиш. Я відпочину день-два і піду назад. Вночі Жінка, здригнувшись, відкрила очі – вона завжди прокидалася від незрозумілого відчуття тужливої ​​порожнечі в грудях. Близько серця було холодно – немов хтось всередині включив вентилятор. За звичкою вона простягнула руку за заспокійливим – і наткнулася на теплу шерсть. Кішка м’яко протопавши по ковдрі, вляглася під боком, замурчала. Незабаром холодний вентилятор в грудях зник. … Минуло три дні. Жінка прокинулася. Півгодини повалялася в ліжку, потім помчала в кухню, смакуючи найміцнішу каву з чорним шоколадом. Потім вона потягнулася до мобілки і задала своєму коханому чоловікові найважливіше питання: «Ти де?» – всього таких дзвінків вона вчора зробила штук сто. Потім призначила зустріч подружці в кафе. І раптом вона побачила Кішку, яка сидить біля дверей. Випусти мене, будь ласка, – попросила та. Ти йдеш?! – в очах Жінки заблищали сльози. – Але тепер я не зможу без тебе! Заспокойся, – сказала Кішка. – Я просто йду погуляти, скоро повернуся. І не замикай, будь ласка, двері. Адже незалежність – це зовсім не відсутність залежностей, як тобі здавалося. Це – знання того, що двері відкриті. А ще незалежність – це щастя від того, що у тебе є хтось, до кого ти готова сотні сорок кілометрів йти пішки … І Кішка вийшла за поріг, підбадьорливо посміхнувшись Абсолютно Нормальній Жінці … Автор: Олена Марчевська Джерело

“Урок Метелика” – наймудріша притча, яка відкриє вам головний секрет успіху!

Якось у коконі з’явилася маленька щілина. Крізь неї поступово почав пробиратися метелик, який хотів нарешті розправити свої крильця. Людина, проходячи в той момент повз, почала спостерігати за цим дійством. Минула година, дві, три, після чого метелик вирішив покинути свої зусилля. Щілина залишилася такою ж маленькою. Тоді людина вирішила допомогти. Взяла ніж і розрізала кокон. Метелик легенько вийшов з нього, але його тільце залишилося бути слабким та немічним, а прозорі крила майже не рухалися. Людина продовжувала спостерігати, чекаючи, що ось-ось крила маленького розправляться й зміцніють, і він зможе взлетіти. Цього так і не сталося! Все своє життя метелик волочив по землі слабке тільце і нерозправлені крила. Він так і не зміг літати. А все тому, що людина, бажаючи допомогти, не розуміла головного: зусилля, які треба докласти, щоб пробратися через вузьку щілину кокона, необхідні метеликові. Тільки так рідина з тіла переходить у крила, надаючи їм потрібну силу. Лише після цього він зміг би літати. Життя змушувало метелика докладати зусиль, перш ніж залишати свою оболонку. Бо саме це загартовує його і дозволяє рости й розвиватися. Зусилля – це те, що найбільш потрібне нам у житті. Якби нам можна було жити, не зустрічаючись із труднощами, ми були б обділені. Ми не змогли б бути такими сильними, якими є зараз. І ніколи не змогли б літати. Джерело

“Хлопчик, який зміг” – мотиваційна притча, яку ви повинні прочитати своїм дітям!

У цій розповіді укладено мудрий урок: ми повинні боротися за досягнення своїх цілей і перестати слухати тих, хто прагне підірвати нашу віру в свої сили. «Хлопчик, який зміг» – це надихаюча історія, народна казка, що стала хітом в багатьох країнах світу. Популярною вона стала завдяки тому, що висвітлює дуже важливу та актуальну в усі часи тему: самооцінку, впевненість, наполегливість і цілеспрямованість. Без віри в себе особистість згасає. Тому мудрі батьки повинні прагнути до того, щоб виховувати в дітях ці чудові якості. Інакше малюкам буде дуже важко в дорослому житті досягати бажаного і досягати успіху. А без самореалізації справжнього щастя не буває. Ось чому психологи рекомендують розповідати цю історію дітям. Хоча дорослим вона буде не менш корисною. Хлопчик, який зміг Два хлопчика весь ранок каталися на ковзанах по замерзлому озеру. Але раптом крига тріснула, і один з них впав в воду. Потік забрав його на кілька метрів убік, і хлопчик опинився під товстим шаром льоду. Єдиним способом врятувати його було проломити лід, але навколо не було жодного дорослої сильної людини. Друг бідолахи почав кликати на допомогу, але ніхто не відгукувався. Тоді він швидко знайшов камінь і почав щосили бити ним по льоду. Хлопчик наносив удар за ударом, поки не пробив чималу дірку, щоб схопити друга за руку і витягнути з крижаної води. Тут на крики прибігли жителі села, що знаходиться неподалік озера. Дізнавшись про те, що трапилося, вони не могли повірити, що такому маленькому хлопчикові вдалося самостійно пробити такий товстий шар льоду. “Як він міг зробити це сам? Як він так швидко пробив лід? Це ж неможливо, тільки подивіться, він ще зовсім маленький! Звідки у нього стільки сил? Як він це зробив? ” – питали люди один у одного. І тут втрутився один старий. Він перервав гул своєю заявою: – Я знаю, як він зробив це. – Як? – з подивом запитали зацікавлені односельці. – Просто поруч не було нікого, хто сказав би йому, що він не зможе це зробити. Діти, їх мрії і наша роль в зміцненні їх самооцінки Те, що говорять дитині батьки, має на неї величезний вплив. Від нас, дорослих, залежить, з якою самооцінкою виростуть наші діти, чи буде у них почуття власної гідності, чи навчаться вони долати себе і справлятися з життєвими труднощами. Кожна дитина, як губка, поглинає все навколо, включаючи наші вчинки і всі сказані фрази. Діти – ніби пластилін, з якого ми свідомо чи несвідомо ліпимо майбутні особистості. Батьки повинні зрозуміти, що в основному на них лежить відповідальність за підтримку дитячих фантазій, мрій, любові до життя, оптимізму, стійкості і впевненості в собі. Задумайтесь хоча б на хвилинку про те, як важливо для кожної дитини і батьків почути цю історію. І обов’язково розповідайте її своїм дітям. Поділіться статтею з друзями, якщо вона вам теж сподобалася. Давайте поширимо цю чудову казку, щоб її прочитав кожен, хто зараз потребує укладеного в ній уроку. Джерело

“Від долі не втечеш…” – добра історія, яка навчить вас бути вдячними за все, що відбувається у житті

…Втомлений молодий ангел, сидів на підвіконні квартири, сумно дивлячись на молоду жінку, яка лежала на дивані. – Відстаєш від плану! – сказав над вухом голос. Старий, досвідчений ангел приземлився поруч і трохи штовхнув крилом молодого. – Так я вже не знаю, що з нею робити, – мало не плачучи, сказав молодий. – Так, Іванова Валерія Володимирівна, 36 років. Великий літературний і художній потенціал. Не розкритий. Потенціал на щасливий шлюб і синів-погодок. Не розкритий, – прочитав старий картку, що з’явилася з нізвідки. – Не хоче, нічого не хоче. Їй казки писати для дітей і картинки до них малювати, а вона…. Передовий юрист у великій фірмі. Роботу ненавидить, але ходить на неї з завзятістю гірського барана. Грошей позбутися боїться, що все одно витрачає тільки на ділові костюми (треба відповідати), які вона, до речі, теж терпіти не може. Купила квартиру в центрі міста, в яку приходить тільки відсипатися. А адже якби вона все кинула і почала робити те, що хоче, то ті ж гроші почала б отримувати через рік. Кинула б місто, яке не любить, і поїхала б до моря, завела б пухнастого товстого кота, якого завжди хотіла… Зараз навіть кота не може завести, бо вдома майже не буває. – А зі стосунками як? – поцікавився досвідчений. – Точно так же. Той, хто їй призначений, чекає її там, біля моря. Уже 5 років чекає. Навіть кошеня бездомного п’ять років тому підібрав і виходив. – М-даа, засідка… Сни мотивуючі посилав? Зустрічі потрібні підбудовував? – задумливо почухав лисину старий. – А як же! Після снів встає зла, огризається на всіх. Рекламу на курси малювання і розвиток письменницького таланту підсовував, конкурси творчі… Все видаляє, не читаючи. Навіть зустріч з нареченим майже влаштував – він до цього міста приїжджав. У нього тут друг армійський виявився. Вона повз пройшла. Розмова була з важливим клієнтом по телефону, – молодий зовсім повісив голову. – Спробуємо застосувати більш серйозні методи, – задумливо сказав старий. …Ранок був похмурим, як і настрій Валерії, яку розбудив телефонний дзвінок шефа: – Через півгодини у тебе літак. Проблеми в південному філіалі. Розрулиш – отримаєш премію, ні – догану. А ще через кілька годин жінка стояла в південному місті на набережній і дивилася на море. Вдосталь надихавшись морським повітрям, вона розгорнулася на підборах і зібралася йти до філії фірми, як раптом проїжджаючий мимо велосипедист занадто пізно її помітив. Валерія відчула поштовх і полетіла зі сходів прямо в воду, і якби не чоловік, що прийшов їй на допомогу, то все могло б закінчитися сумно. Чоловік здався їй смутно знайомим, він зловив таксі і відвіз її в лікарню. У неї виявилося легкий струс мозку і перелом ноги. Увечері подзвонив бос і зажадав пояснень, чому Валерія так і не з’явилася у філії. Страждаюча сильним головним болем жінка, несподівано видала шефу все, що накопичилося у неї за минулі роки… і тут же стала безробітною. …На гілці дерева за лікарняним вікном сиділи два ангела. – І все ж перелом і струс – це як то занадто круто… – сумнівався молодий. – Ні-і, з переломом нікуди не втече, а струс не дасть багато думати. А суджений її вже все зрозумів. Думаєш він просто так кожен день до неї з мандаринами приходить? – усміхаючись, сказав старий ангел. – А творчість? – запитав молодий. – Завтра її сусідка виписується і забуде в тумбочці альбом і олівці, а там все і складеться – потер руки досвідчений. Ось так, часом про нас дбають наші Ангели. Щоб змінити життя в кращу сторону. Будьте вдячні за все, що відбувається у вашому житті. Адже дуже часто саме проблеми (втрата роботи, хвороба, вимушений переїзд тощо) круто змінюють наше життя. А у вашому житті були такі історії? Поділіться в коментарях. Джерело

Чому не треба повертатися до тих, хто вас не поважав і не цінував?

Наші успіхи найважче сприймаються там, де ми виросли…Чому? – Бо інші там… цього не досягли! Або досягли зовсім не цього. Якщо хочете досягти успіху, підіть від тих, хто вас знецінює. Хто не здатний оцінити ваші таланти, силу особистості, успіх. Цих людей розпізнати легко: вони завжди говорять з вами або про вас з легкою такою зневагою. І завжди згадують ваші невдачі, промахи, помилки. І постійно звертаються до минулого, тому що вони там залишилися навічно. І вас хочуть залишити там назавжди. Ваші успіхи вони не помічають. Або помічають, але не “перетравлюють” ніяк.. Ці люди можуть бути родичами, колишніми однокласниками, навіть начебто приятелями або нібито друзями дитинства. Насправді ніяких добрих почуттів до вас у них немає. А в їх телефоні ви записані як «бесштанний Хасан». Або ще гірше. І між собою вони вас так і звуть. Ось і не треба повертатися до них. Ділитися успіхом. Взагалі ділитися з ними не треба. Один успішний бізнесмен приїхав до тітки, яка в дитинстві глузувала з нього. Хотів обсипати її подарунками і заслужити прихильність; треба з родичами підтримувати хороші стосунки! Сім’я ж. Це цінність! А тітка з порога сказала: мовляв, дурник наш приїхав. А пам’ятаєш, як ти в дитинстві заїкався смішно? І якось раз опісявся при всіх? Або на зустрічі однокласників, куди пішла відома актриса, їй нагадали, яка вона була страшненька в дитинстві. Як всі сміялися над нею. І з задоволенням поринули у спогади про те, як безглуздо вона виглядала. І як її відкинув гарний хлопчик. Ну і навіщо вона пішла на цю зустріч? Довести людям з минулого, що досягла, змогла, домоглася, красу свою показати, налагодити відносини? Зовсім це неможливо. Ті, хто сміялися над вами і вас не поважали раніше, НІКОЛИ не визнають свою помилку. А всіма силами намагатимуться повернути вас в попереднє положення. Обікрасти. Знеславити. Очорнити. Спровокувати, зрештою. Йти можна, тільки щоб переконатися – ставлення до нас не змінилося. І ці люди так і живуть убогими спогадами про минуле. Живуть погано. І виглядають теж погано. Якщо треба назавжди розпрощатися з ілюзіями або з болісними спогадами, – йдіть. Сміливо і гордо. Але не здумайте там залишатися! Прийшов побачив переміг! – так римляни говорили. Є стародавня казка про хлопчика Хасана, над яким сміялися рідні і сусіди. Він жив в маленькому селищі, цей хлопчик. І одного разу у нього розв’язався шнурок, який підтримував штанці. Гумок і гудзиків в ті часи не було. Хасан встав, а штанці впали. Дуже смішно! Всі реготали до сліз. І стали кликати хлопчика «бесштанним Хасаном», постійно згадуючи цю сміховинну історію. Хлопчик підріс і поїхав геть із селища. Став великим полководцем і сильним лідером, підкорив багато земель, отримав багатство. А потім став правити. І сміливий, багатий, халіф Хасан вирішив відвідати рідне село. Він навантажив караван подарунками. Він дістався до рідних місць. Він спустився з чудового коня в чудових шатах. За його спиною стояли воїни і погоничі навантажених скарбами верблюдів. І самі верблюди. Хасан простяг руки до родичів і сусідів. Відкрив рот для вітання. І почув, як хтось сказав: «дивіться, бесштанний Хасан до нас повернувся! Пам’ятаєте, як з нього штани впали? ». Всі реготали і згадували цей випадок. Їм було абсолютно наплювати на успіхи Хасана і його добрий намір. Вони пам’ятали тільки те, як він втратив штани. І все. Решта їх не цікавило. Хасан мовчки скочив на коня, зробив знак своєму каравану і відправився в багатий і процвітаючий величезний край, яким мудро правив. І більше ніколи не прагнув повернутися в минуле, до людей, для яких залишився «бесштанним Хасаном». Вони так і животіють в бідному селі, в пересудах, чварах і плітках. І в спогадах про чужі невдачі , які сталися давним-давно…Або і зовсім не сталися”. Анна Кір’янова Джерело

“Не поспішайте стрибати з обриву”: читати щоразу, коли опускаються руки

Чоловік сидів на краю обриву. Важко зробити останній рух. – Посунься, – сказав голос справа. Чоловік повернув голову. Великий чорний кіт з білою смугою на лобі стояв поруч. Чоловік не здивувався. Чому ще може дивуватися той, хто сидить на самому краю? Він посунувся і кіт сів поруч. – Любов, одруження, діти, позика на квартиру і машину? – запитав пухнастий. – Точно, – відповів чоловік. -Все правильно. А платити нічим, немає грошей. Який я їм батько і чоловік, якщо не можу. Їм буде краще без мене. – Ось воно що, – сказав кіт. – Так, у мене те ж саме, тільки без позики. Ми з тобою ніби як друзі по нещастю. Мабуть, стрибати разом доведеться. Чоловік подивився на кота. – А я і не знав, що у вас теж такі проблеми. – А то, – відповів кіт. – А знаєш, – сказав він. Якщо ти не проти, то стрибнемо через годинку. Ти б пригостив мене наостанок віскі, дуже вже я люблю його. – Та невже п’єш? – здивувався чоловік. – Буває, – відповів кіт. – А у мене грошей немає, – сказав чоловік і поліз в кишеню. Папірець зашарудів між пальцями. – Ти диви, – здивувався він, – звідки б? Звідки вони взялася? І він витягнув п’ятдесят доларів і довго їх розглядав. Потім встав і вони з котом пішли в найбільший бар. Кіт сказав, що йому там дуже подобається. Чоловік сів і замовив на всі гроші віскі. – Для мене і кота, – сказав він, і офіціант здивувався, але звичка виконувати замовлення взяла своє. А потім вони пили, говорили і плакали, а потім обнімалися і сміялися, згадуючи щасливі хвилини життя. А потім хтось включив веселу музику, і вони не змогли втриматися. А потім таксі відвезло їх додому до чоловіка. Коли кіт підвів його до дому, обоє були п’яні. Чоловік ледве стояв на ногах. Він боявся дзвонити додому і сів біля дверей. Сів і заснув, а кіт … А кіт наблизив до нього свою морду. – Я ж не забув той шматок м’яса, – сказав він. – Пам’ятаєш, той з бутерброда, який ти віддав мені. Це була найсмачніша вечеря в моєму житті. Моя остання вечеря. А ти з’їв шматок хліба, тому що віддав своє м’ясо голодному, мокрому, чорному коту на розі. Це був я. Я не забув тебе. Спи спокійно. Тепер є у тебе свій котячий ангел, а ми своїх не здаємо. Кіт розвернувся і вийшов на вулицю. Великі чорні крила розкрилися за спиною, і він злетів у чорне нічне небо. Туди, до зірок. Туди, де живуть ангели і всі світлі душі. А на ранок господиня найбільшого бару, яку всі називали Залізна леді за характер і тяжку долю, прийшла на роботу. Офіціант, сміючись, розповів їй про дивного погано одягненого мужика з п’ятдесятьма доларами, який говорив, що навпроти нього сидить чорний кіт. Залізна леді зблідла і схопилася руками за горло. – Чорний з білою смугою на голові? – запитала вона. – Так, – відповів офіціант. – Звідки Ви знаєте? – Знаю, – сказала вона. – Це був він. І вона кинулася до телефону і довго дзвонила в службу таксі, просячи дати їй номер того, хто вчора відвозив чоловіка від їх бару. А потім вигребла все з каси, поїхала до банку і зняла всі гроші. А потім дістала заповітну стару коробку з-під туфель з написом 1875 рік. Вона склала туди пачки грошей і поїхала на таксі до того дому. Двері їй відкрила маленька жінка в старому халаті. За неї трималися двоє діточок. Хлопчик і дівчинка. – Я приїхала віддати вам коробку, яку вчора забув ваш чоловік, – сказала Залізна леді. Жінка взяла важку коробку і відкрила її. – Боже мій! – скрикнула вона і впустила її на підлогу. – У мого чоловіка не може бути стільки грошей. – Це від друзів, – сказала господиня бару. – Ні у мого чоловіка немає друзів, – відповіла жінка, – і взагалі нікого, крім нас, немає. – Тепер є, – сказала Залізна леді. -Тепер у нього багато друзів. Ми всі його друзі, – і вона обняла маленьку жінку. – Я не можу вам усього пояснити, але ви повинні взяти ці гроші, – сказала господиня бару. – Це мій обов’язок йому. Так треба. Візьміть для дітей. І вона повернулася і пішла, а маленька жінка в старенькому халаті довго дивилася їй у слід. Залізна леді сиділа на лавці. Сигарета тремтіла в руках, а по щоках текли сльози. Вона згадала, як чорний кіт з білою смугою прийшов до неї, коли настав останній день. Він прийшов і не дав їй зробити той останній крок з обриву. А на наступний ранок до неї додому постукав дивний, смішний і товстий господар картинної галереї в дорогому костюмі і довго доводив їй, що вона забула у нього ось цю саму коробку з написом 1875 рік, набиту грошима. А потім він, втомившись, став перед нею на коліна і просто попросив взяти все це. Просто, тому що так треба. На ці гроші вона відкрила найбільший і найкращий бар в місті. А ту галерею їй так і не вдалося знайти, хоча потім вона об’їздила все місто. Так і зберігалася у неї ця коробка з-під старих туфель. А тепер ось знадобилася. Залізна леді встала і пішла. Вона йшла просто по вулиці. А чорний кіт дивився на неї і посміхався. Він знав, що коробка піде далі. Піде далі між людьми і обов’язково потрапить в руки того, хто не пошкодує свого останнього шматка для голодного, мокрого і тремтячого від холоду кота. Не поспішайте стрибати з обриву. Не поспішайте. Можливо, у вас за спиною стоїть чорний кіт з білою смугою на голові. Він ніколи не забуває. Ніколи. І обов’язково прийде. Треба тільки вірити. ©Олег Бондаренко Джерело

“Арифметика любові” – неймовірна казка про зустріч споріднених душ. Прочитайте її до кінця!

— Вони не впізнали одне одного…— Не впізнали…— А ми ж робили все, що могли. Зближували, подавали знаки, показували щасливе майбутнє в снах.— Не зрозуміли, не відчули, не почули.— І що цим людям потрібно?— Мабуть, помилятися… І два ангели, опустивши голови, мовчки полетіли до хмар. Їхні підопічні, ВІН і ВОНА, так і не наважилися зізнатися одне одному. Мовчки переживали через почуття, яке незрозуміло, звідки взялося, зупинялися за півкроку ДО, видаляли невідправленні повідомлення, хотіли любити й боялися цієї любові.Перехворівши, кожен занурився у свій світ, метушню, звичність, зону комфорту.Так і жили… — Ти що-небудь розумієш? — запитав ЙОГО Ангел.— Ні, а ти? — відповів ЇЇ Ангел.— І я. Дивно, навіщо ми тут? Начебто мій живий — здоровий, хоча ганяє по трасі, як божевільний.— І від моєї тривожних знаків не надходило, так невелика застуда минулого літа. Тоді навіщо нас відірвали від важливих справ і сказали терміново прибути до підопічних у лікарню?— Не знаю.Раптом, як грім, посеред ясного неба, на Землю спустився ще один Ангел. — Небесна сило, ти як тут? — запитали, не вірячи своїм очам.— Що означає, як? — засміявся Ангел, справа в мене важлива.— Та які в тебе можуть бути справи, ти ж відсторонений від кураторства людьми! Чи ти думаєш, що всі ці твої штучки зі зближення душ на благо?— Звичайно, — так само весело відповідав Ангел.Двоє не на жарт розсердилися.— Втік, признавайся, ім’ям усіх небесних світил! Ну не могли тебе помилувати! — А судити ж за що? — підморгнув вчорашній в’язень.— Ти ще питаєш, за що? — обурилися ангели, — хто 20 років тому листоноші підніжку поставив і той руку зламав?— Зате лист із сумки випав і загубився. Адже в ньому рядок був, який ледь двоє життів не погубив, пам’ятаєте? Хлопець в армії служив, а друзі написали, що наречена не дочекалася. Обмовили. Позаздрили. Він на дембель прийшов, вона всі два роки чекала, весілля зіграли, троє діточок у них, живуть душа в душу.— А бабусю, хто до інфаркту довів? — не заспокоювалися ангели.— Ну який інфаркт, я вас благаю. Так, ритм трохи зірвався. Я їй говорив, не потрібна тобі ця любов, вам по 70 кожному. А вона ніяк. Люблю, не можу. Влаштував я їм зустріч на танцях, тих, знаєте, кому за… Хіба міг подумати, що танцювати почнуть, як 30-річні. Ось і сердечко трохи підкачало. Але все ж добре, живуть щасливо. Правнуків ростять, у гори ходять.— Гаразд, а тут навіщо?— Ось, самі дивіться! І троє ангелів глянули на будівлю, над якою красувалася веселка й сотні променів сонця заглядали у вікна.— Чуєте? Ні, мовчіть, не до вас зараз, ще, ще, ще! УРА!!! Народився! Хлопчик, 4200 ріст 53 см! Перший крик, вдих, видих, вдих, видих, відмінно, прийшов!Ангел, змахнувши крилом, кинувся вгору, до вікна 5 поверху. За ним поспішили обидва куратори.— Дивіться, ось відповіді на всі ваші запитання, — прошепотів, задоволено усміхаючись.У пологовому залі, з прилипшим до чола пасмом волосся, лежала жінка, ніжно притискаючи до грудей новонародженого сина. У її очах було стільки любові, що, здавалося, весь світ зараз освітлений світлом! Поруч із ними, трохи нахилившись і цілуючи маленького сина, був ВІН — найщасливіша людина на світі! Ледве стримуючи сльози, шепотів: «Ти моє життя! Люблю! Дякую!»А вона, заплющивши очі від щасливої втоми, подумки дякувала Всевишньому за ВСЕ! І за той дощовий літній вечір, коли лише один дзвінок змінив усе її життя. — Пробач, мабуть, я не повинен цього говорити, але знаєш, не можу більше без тебе… Та й чи потрібно? Якщо всі думки про тебе, усі сни… Усе чогось боявся, погруз у сумнівах, а ось зараз їхав, дощ по лобовому склу, і так захотілося тебе побачити! Прожени, якщо дурень і все неправильно зрозумів…— Знаєш, ти зараз зробив цей крок за двох. Дякую! Люблю!Так почалася казка, завдовжки в життя. Де кожен день, як мить, де відчуття, що знають одне одного тисячу років, одним тільки поглядом вгадують бажання. І найщасливіший день, коли син прийшов у їхнє життя, промінчик світла, любов, радість і надія, найвищий прояв ЛЮБОВІ!— Ти моє життя!— Ти моє життя!Ангели, повернулися на небо. Мовчали. Кожен думав про своє. І було, про що задуматися.— І все ж, як у тебе вийшло? — не витримали вищі куратори, — ми й так і сяк, але вони не впізнали одне одного.— Так усе ж просто — я ВІРЮ, що любов сильніша за упередження.— Але як? Як ти дізнався про них? — Той хлопець, що так солодко спить на грудях сказав. Йому час прийшов народитися, а він уперся й на цих двох показує. Мамою й татом називає. Я намагався пояснити, що якщо вищі куратори не змогли, то я вже й поготів. А він на своєму стоїть — вони мої, допомагай. Підняв я старі зв’язки й побачив, що недопрацювали ви трохи, друзі. Ні, без претензій, просто, як би це вам пояснити делікатніше… Чим вище ви піднімалися, тим більше трималися за свої титули й посади. Забули, що ЛЮБОВ вища за всі регалії. Ось і не переглянули їхні лінію долі. Відписалися, що в цьому житті не впізнали одне одного, але в наступному обов’язково будуть включені всі вищі сили й так далі… Їм зараз потрібно, розумієте? А хлопчина це зрозумів. І будуть жити в любові, щасливі. Через три роки донька народиться, а ще через два, помітять, що хлопчик гарно малює. У художню школу віддадуть, потім роботи на конкурс відправлять. І, хоча, дід — професор буде бурчати, бо не чоловіче це заняття, у будівельний потрібно, по стопах діда… Проекти, будівлі, кар’єра. Батько стане горою — нехай малює. Тому що побачить у цих картинах таку глибину, що куди там цим бетонним блокам. Так виросте художник, який, ставши відомим, подарує світові не тільки картини, він подарує багатьом дітям надію на життя, допомагаючи в лікуванні. Сотні життів врятує, тисячам душ дасть можливість побачити світ — усього лише, передаючи неповторність ЖИТТЯ мазками пензля.І все це він зможе зробити за однієї умови — народившись від ЛЮБОВІ й у ЛЮБОВІ!Така арифметика, хлопці… Десь далеко-далеко, спекотної червневої ночі, ще довго йшли розмови ангелів про людей. Про те, що багато від них приховано й доводиться осягати, про те, як із ростом страхи й невдачі закривають шлях до щастя, а титули й регалії позбавляють авантюризму у вчинках. І все ж, є в людей те, що даровано згори — вони пізнають ЛЮБОВ на цій Землі! Почуття, яке можна прожити тільки тут і зараз, не завтра, не вчора — ЗАРАЗ.Головне — відчути свою людину! Ну й авантюризму трішки. © Олена Горовенко Переклад: ©Чаювання поза часом Джерело

“Мішок проблем” – притча, яка допоможе надто тривожним батьками переглянути своє ставлення до дітей

Одного разу до Бога прийшла жінка. Її спина була зігнута під вагою великого мішка, голова нахилена вперед, а погляд спідлоба був тривожним і пильним. – Ти втомилася, мила жінко? – Стурбовано спитав Господь. – Зніми свою ношу з плечей, присядь, відпочинь. – Дякую, але я не можу тут розсиджуватися, я ненадовго, – відмовилася жінка. – Тільки попрошу – і відразу назад! А то раптом за цей час вже що-небудь трапилося? Ніколи собі цього не прощу! – Чого ж ти не готова собі пробачити? – Якщо з моєю дитиною щось станеться. Я якраз і прийшла попросити тебе: Господи, спаси і сохрани його! – Я тільки цим і займаюся, – серйозно сказав Господь. – Хіба я дав тобі привід засумніватися в моїй турботі? – Ні, але … У цьому житті стільки всяких небезпек, поганого впливу, крутих поворотів! А у нього вік такий – все хочеться спробувати, всюди влізти, у всьому якось самоствердитися. Я дуже боюся, що його занесе на повороті, він вдариться, і йому буде боляче. – Що ж, наступного разу він буде обережнішим, тому що на своїй шкурі дізнається, що таке біль, – відповів Господь. – Це дуже хороший досвід! Чому ж ти не хочеш дати йому навчитися? – Тому що хочу позбавити його від цього болю! – Пристрасно вигукнула мати. – Ти бачиш – я завжди ношу з собою мішок соломи, щоб підстелити її там, де він може впасти. – А впасти він може всюди … – задумливо відповів Господь. – Навіть з власного ліжка можна впасти, хіба ні? – Ну так … Але ж є таке прислів’я – «знав би, де впасти, так соломки б підстелив». Ось я і намагаюся захистити його. – І тепер хочеш, щоб я обклав його соломкою з усіх боків? Добре. Дивись! І Господь миттю створив цілу купу соломи і кинув її в світ. Солома потрапила точно в ціль: вона кільцем лягла навколо сина тієї жінки, відгородивши його від усіх небезпек, від усіх негараздів, від усіх спокус, а заодно і від життя. Жінка бачила, як її син намагається рухатися то туди, то сюди, розсунути солому, пробратися крізь неї, але все марно: солома пересувалася разом з ним, готова, якщо що, пом’якшити удар. Син метався, пробував розірвати солом’яне кільце, впадав то у відчай, то в лють. А зрештою, він дістав звідкись сірники і підпалив солому. Спалахнуло полум’я, і ​​всю картину миттєво затягнуло димом. – Синку! – Закричала жінка. – Синку, я йду на допомогу! – Хочеш підкинути в багаття ще соломки? – Запитав Господь. – Май на увазі: чим більше соломки підстеляють батьки, тим сильніше бажання прорватися крізь неї за будь-яку ціну. Якщо ж це не вдасться, людина може і зовсім почати марнувати життя. Адже вона не буде знати, що таке біль, і що таке свобода вибору – теж … – Але я не можу цього допустити! – Проридала жінка. – Мій мішок соломки врятує його! – Ти думаєш, що це мішок соломи, але ти помиляєшся, – відповів Господь. – Насправді це – Мішок Проблем. Всі жахи, які тобі ввижаються, всі побоювання, які в тебе живуть, всі страхи, якими ти наповнена, знаходяться в цьому мішку. Все, про що ти думаєш і тривожишся, набирає силу і розростається, тому що ти даєш цьому енергію. Тому твоя ноша настільки обтяжлива, а твоя спина втомилася … Залиш цей мішок, дай сину свободу, а я подбаю про нього і захищу його! Джерело

“Купіть собі совість” – зворушлива історія, від якої сльози на очах

Марат вийшов з бізнес-центру, не перестаючи розмовляти по телефону, важливі питання вимагали рішень тут і зараз, а тому молодий чоловік не дивився навкруги.Та тільки-но він зробив кілька кроків, як зіткнувся з якимось бомжем і, щоб не впасти, вхопився за нього, міцно притулившись до брудного, розпатланого старого.Однак, піймавши рівновагу, він з огидою відштовхнув від себе чоловіка, причому так, що той впав у бруд. Фу, скотина, – закричав Марат, у нестямі від злості, розглядаючи забруднений костюм, – якого дідька ти ходиш тут, старий? Ніде більше вошами трясти? Допоможи мені піднятися, – попросив старий, але Марат у відповідь тільки посміхнувся. Ще що-небудь? Може каву в ліжко принести? Ну ти ж людина … Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні … Не тямлячи себе від люті, Марат вилаявся, несильно штовхнув старого, потім обтрушуючись, пішов до машини. Його чекали на одному з обласних заходів, куди він повинен був летіти на приватному вертольоті, але не міг же він приїхати туди в забрудненій сорочці. Алло, Олег! – голос Марата тремтів від роздратування. – Так, у мене тут форс-мажор, потрібно затриматися. Так, летіть самі з Артемом, я слідом. Так встигну я, встигну. Нічого, оплачу сам …Ще раз вилаявшись, Марат звернув на шосе, що веде до будинку. Через пару годин, прийнявши душ і переодягнувшись, він уже під’їжджав до аеропорту, коли на трубку надійшов дзвінок від незнайомого номера. Марат відповів і тут же махнув до узбіччя, різко припаркувавшись. Що ??? Що ви сказали????? – повторював він приголомшений несподіваною і страшною новиною. Вертоліт вашого партнера розбився при зльоті. Олег Миколайович і двоє його супроводжуючих загинули. Нам дуже шкода…Телефон випав з рук Марата і він, опустивши голову на кермо, гірко заплакав, не бажаючи вірити в те, що трапилося – правда.Усі наступні дні були наповнені для Марата низкою найсумніших подій і хоч якось прийти в себе він зміг тільки через пару місяців після загибелі друзів. Але життя тривало і вимагало від Марата відпустити свою печаль. Треба було змиритися з втратою і продовжувати жити. Марат повністю занурився в роботу і не залишав собі ні хвилини вільного часу.Минуло півроку. Якось увечері Марат зайшов до невеличкого магазину, щоб купити собі їжі на вечерю. На касі стояв якийсь бомж і перебирав на долоні дрібниці. У пакеті перед ним лежала буханка хліба, шматок ліверної ковбаси і пляшка дешевої горілки.Продавщиця поквапила його, показуючи на чергу. Біля каси старий стояв один, ніхто не хотів наближатися до нього. Марат, втомлений за день і мріявший швидше дістатися до будинку, підійшов до касирки і зажадав, щоб вона пробила спочатку його товар. І взагалі, навіщо ви пускаєте сюди всяку шваль ?! – обурився він, показуючи на бомжа. Я не шваль, – відповів той спокійно. – Я така ж людина, як і ти.Черга уважно стежила за словесною перепалкою і при цих словах старого обурено зашуміла. Марат продовжував: Та яка ти людина, п’яничко? Забирай свою водяру і забирайся! Мені не вистачає грошей розплатитися … – попросив старий. – Додай мені трохи … Ось ще, буду я всяких бомжів горілкою поїти. Багато честі! забирай ковбасу і хліб і вали звідси! – розсміявся Марат. Ні, мені все це дуже потрібно. Дуже …Раптом з черги виступила вперед якась дівчина і простягнула гроші касирці: Ось візьміть. Відпустіть дідуся. Спасибі тобі, мила, ти дуже добра, як тебе звати? – промовив старий, повернувшись до дівчини і вона, посміхнувшись, кивнула йому. Оксана. Марат з подивом подивився на незнайомку і здивувався погляду її великих, шоколадного кольору очей. Йому раптом стало соромно, але касирка вже відпустила старого і тепер пробивала куплений Маратом товар.Він вийшов до машини і вирішив почекати красиву дівчину, щоб познайомитися з нею. Раптом його погляд упав на того самого бомжа, який так розлютив його в магазині. Старий сидів біля парапету, схилившись над якоюсь собакою. Вона їла куплену ним ковбасу, а він обробляв горілкою її пошкоджений бік, швидше за все розірваний в бійці з іншими собаками …Марат так задивився побачивши цю картину, що прогавив дівчину, яка вийшла з магазину і зникла за рогом. Почекавши ще трохи, він зрозумів, що вона пішла і, поїхав додому. Минуло ще півроку. У житті Марата не було взагалі ніяких змін. Він як і раніше багато працював, забуваючи відпочивати, і лише одного разу, в річницю загибелі своїх друзів, з’їздив до них на кладовище і провів там більше години, згадуючи минуле життя. А потім заїхав в якийсь бар на околиці міста і довго заливав своє горе міцними напоями. Було вже зовсім темно, коли Марат, попросив бармена викликати таксі, а потім, сильно хитаючись, попрямував до своєї машини, щоб забрати портфель з документами, про який мало не забув.Біля машини крутилися якісь хлопці і Марат, відразу зрозумівши в чому справа, гримнув на них. Але замість того, щоб розбігтися, вони накинулися на нього і почали бити. А коли він впав без свідомості, знайшли в кишені ключ і відкрили машину.Але в цей момент хтось закричав зовсім поруч, потім з бару вибігли охоронці і хулігани кинулися врозтіч. Марат прийшов в себе в лікарні. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, спогади останнього вечора були туманними і уривчастими, коли ж події минулого вечора взяли якусь форму, він застогнав і подумав не про своє здоров’я, а про портфель, який залишився в машині.Там були дуже важливі документи, договори і гроші, дуже багато грошей, які Марат перевів у готівку вранці. Раптом над ним схилилося чиєсь обличчя. Марат здригнувся від несподіванки, впізнавши ці очі кольору шоколаду. Оксана … Ви знаєте мене? Звідки? – молоденька медсестра, що ставила йому крапельницю, здивовано підняла брову. Напевно, бачив уві сні, – посміхнувся Марат. – Ви дуже красива, Оксано. Дуже …З того дня Марат і Оксана бачилися дуже часто і багато розмовляли. Марат розповів дівчині про себе, і дізнався, що вона приїхала сюди з далекого села, щоб вчитися і працювати. Знаєте, в нашому селищі навіть простої амбулаторії немає і людям доводиться добиратися на прийом до лікаря майже сорок кілометрів по бездоріжжю. Я хочу відучитися і повернутися додому. Буду допомагати людям, чим зможу. Оксано, ви дуже добра дівчина. Ні, я звичайна. Просто я знаю, що таке потреба і хочу зробити все, щоб її було хоч трохи менше.Ледве Марата виписали, він відразу відправився до того бару, де його побили. Машина стояла там, де він її залишив, але ось портфеля, про який так хвилювався Марат, в ній не було.Засмучений чоловік вирішив поговорити з працівниками бару, в надії, що вони взяли його портфель на зберігання. Ні, – похитав головою бармен. – Ми нічого не брали. І взагалі, якби не той безхатько, може ми з вами б зараз і не розмовляли. Безхатько?! – здивувався Марат. – Який?! Та хто його знає? Увірвався сюди, кричати став, що людину вбивають. Ну ми і кинулися до вас на допомогу. І вчасно, скажу вам. Так, вчасно … Спасибі … – сказав Марат і вийшов з бару розуміючи, що не знайде свій портфель ніколи. Яка різниця, в чиїх руках він був, у тих хуліганів або у безхатьків … Ніхто не поверне його йому …Дуже скоро у Марата почалися проблеми. Документи в портфелі були конфіденційні і тепер бізнес-партнери, зібравшись на екстрену нараду, стали атакувати Марата, підозрюючи його в нечесній грі. Як можна втратити такі папери? Ти їх, швидше за все комусь злив! Тим більше, що вони в одному екземплярі!Ніякі клятви і запевнення Марата в тому, що все, що відбулося – це його вина, але ненавмисна. Ні, – заперечували йому, – це халатність. З тобою більше ніхто не захоче мати справи!Напруження розмови сильно підвищилося і невідомо чим би закінчилася нарада, якби секретарка Людочка не сказала Марату, що до нього відвідувач. Люда, я зараз зайнятий. Вибачте, але вам обов’язково потрібно побачити його. Він такий … дивний, незвичайний … Я не хотіла пускати, але він сказав, що це важливо. Іду, – уривчасто кинув в трубку Марат і, вибачившись, вийшов з кабінету.Коли ж він увійшов до приймальні, обімлів: перед ним стояв дід-безхатько і тримав в руках його портфель. Ось, – сказав він Марату. – Це ваше. Як він опинився у тебе? Один з тих хлопців, що вас били, впустив його з рук. Я підібрав і приховав. Як ти знайшов мене? – Там, на паперах, була адреса і ще в портфелі ваш паспорт. Так ти знаєш, що всередині? Звісно.Здивований Марат взяв портфель і розкрив його. Документи лежали тими ж акуратними стопками, як він їх і склав. І гроші, всі гроші були на місці. Друже, спасибі тобі, – промовив розчулений Марат і, не звертаючи уваги на тих, що стояли в дверях бізнес-партнерів, хотів обійняти з усієї сили безхатька, але той відступив на крок назад. Ну і відколи я став для вас другом? Адже я для вас не людина …Марат здригнувся і відразу згадав той день, трохи більше року тому, коли зіткнувшись з цим самим безхатьком, він поїхав переодягатися і не встиг на літак. А тому залишився живий. Ну ти ж людина … – сказав йому тоді старий. Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні …Потім був випадок в магазині. Того разу, завдяки цьому старому, він зустрів і полюбив Оксану. І знову Марат нагрубив йому. Я не шваль, – сказав тоді йому старий спокійно. – Я така ж людина, як і ти. Та яка ти людина, п’яничко? – обірвав його Марат. – Забирай свою водяру і забирайся!І ось тепер, в третій раз він не тільки врятував його від хуліганів, а й повернув таку цінну втрату, не взявши ні копійки. Пробач мені – промовив Марат. – Ось, візьми гроші, тут вистачить на життя. Залиште собі, – сказав йому безхатько. – Вам потрібніше. Чому? – розгубився Марат. Купіть собі совість. Я не розумію… А що тут розуміти? Я для вас нікчемність. Ні це не так… Тоді чому ви просто запропонували мені грошей, але не запитали, як мене звуть і не сказали самого простого людського «спасибі». Ось і подумайте, хто ж з нас людина!З цими словами старий розвернувся і вийшов. Розгублений Марат подивився йому вслід … Довгий час він потім розшукував цього дивного старого, але так і не зміг знайти.Минуло два місяці. Якось Марат подзвонив Оксан і сказав, що дуже скучив. Я теж, – відповіла дівчина. – Але розумієш, до нас привезли одного бездомного старого. Він у важкому стані, його збила машина. Він висмикнув з-під її коліс собаку, а сам врятуватися не встиг. Уявляєш, вона тепер сидить у дворі лікарні і чекає його. Старий … собака … – в голові Марата майнув спогад і він заквапився: Оксано, я зараз приїду. Мені потрібно побачити цього старого.Через півгодини він стояв над тим самим бомжем, якого шукав і слухав Оксану, яка тихенько розповідала, що його звуть Володимир Петрович. Він встиг сказати мені це, перш ніж знепритомніти. Наш хірург каже, що шанси у нього невеликі. Оксано, проведи мене до хірурга, я поговорю з ним. Мені за будь-яку ціну потрібно врятувати життя Володимира Петровича. І я все для цього зроблю.Через пару місяців старий, якого буквально повернули з того світу, перший раз вийшов в лікарняний парк і там його зустрів Марат. Доброго дня, Володимире Петровичу. Ну як ви себе почуваєте? Спасибі тобі, Марат. Оксана мені вже все розповіла. Вибачте мене, Володимире Петровичу за все, ті образи, що я завдав вам. Ви маєте рацію, я не цінував людей. Але ви дали мені урок, який я ніколи не забуду. Тепер я можу обійняти вас? Тепер можеш, – посміхнувся старий, обіймаючи Марата.В цей час до нього в ноги кинулася чорно-біла собака. Ой, Дружок, Дружочок мій … – старий розплакався, побачивши єдину живу істоту, яка щиро його любила. Дякую тобі за Дружка, Марат. Ти ба, він навіть поправився. Це не мені спасибі, а вашій внучці. Вона виходила собаку. Дружок тепер живе у неї. Що ??? Що ти сказав? – здивований старий повернувся до Марата. Я все дізнався про вас, Володимире Петровичу. Дізнався, що ви залишилися без житла, віддавши його колишній дружині. А потім поїхали з рідних місць сюди, на заробітки. Знаю, як важко вам було думати, що ваша сім’я відмовилася від вас, але це не так. Ваша дочка і внучка довго шукали вас і дуже зраділи, що з моєю допомогою ви знайшлися. Марат … Подивіться туди … – Марат показав в сторону і Володимир побачив, як до нього поспішають дві жінки.Через хвилину вони обняли старого. А до Марата вийшла Оксана і взяла його за руку. Марат, мені дзвонила мама і сказала, що в селищі почали будувати амбулаторію. А ще сказала, що ти просив у них моєї руки. Це правда? Правда, кохана. Ти […]

Сучасна казка про те, які подвиги потрібні в наш час. Кожному з нас.

Дракон довго м’явся на порозі, роздумуючи, чи не спалити йому ці двері, але потім тицьнув кігтем в дзвінок. Вийшов Герой. У літніх уггах і шовковому халаті з ієрогліфами, на обличчі маска з огірків: — Ви до кого? — Ти хто ?! – офігів Дракон. —  Я Герой. Якщо вам до ветеринара, то він поверхом вище. – відповів Герой і спробував закрити двері, але Дракон встиг запхати лапищу в щілину. — Що відбувається ?! Швидко взяв меч або що там у тебе і пішли битися! В грязі, в соплях, в крові! —  Приберіть лапу, я поліцію викличу. —  Я там як дурень вежу охороняю, а він тут в халатику ! Швидко пішли за тридев’ять земель, через сто лісів, десять боліт і тридцять три яри. Щоб ноги в мозолях, жопа в милі. Там вежа кришталева до неба, ти на неї з альпенштиком лізти будеш. — Ні, ні, я ще кави не пив, йогу не робив. — Я тебе зараз зжеру ! — Я б теж зараз поїв чого-небудь. Хочете безглютенових млинців? Через півгодини “обалдівший” Дракон сидів на кухні, пив чай ​​і слухав: — Ви це облиште. Всі ці «Не замудохався – не герой» давно застаріли. Справжні Герої зараз ті, хто вчиться любити себе, приймати, пестити і леліяти. І дракони зараз в моді внутрішні. І їх потрібно годувати! – посміхнувся Герой і засунув Дракону в пащу ще один млинець. Дракон добрів з кожним млинцем і задумався, що може і не така погана ця нова реальність. Без подвигів. Автор: Антон Нефьодов Джерело

Історія, яку варто прочитати кожній людині, поки не стало надто пізно

Колись один чоловік запитав мене, чи знаю я, яке слово найнестерпніше. Я називала багато слів, але не могла вгадати. «Пізно» – сказав він. Це слово «пізно». В якому би контексті воно не звучало, воно завжди говорить про якусь гіркоту того, чого вже не повернеш. Один чоловік в дитинстві дуже дружив зі старим сусідом. Але час йшов, з’явився коледж та інтереси, потім робота і особисте життя. Кожну хвилину молодий чоловік був зайнятий, і у нього не було часу ні згадати про минуле, ні навіть побути з близькими. Одного разу він дізнався, що сусід помер – і несподівано згадав: старий багато чому навчив його, намагаючись замінити хлопчикові загиблого батька. Відчувши свою провину, він приїхав на похорон. Увечері, після похорону, чоловік зайшов до спорожнілого будинку покійного. Все було так, як і багато років тому… Ось тільки маленька золота коробочка, в якій, за словами старого, зберігалася найцінніша для нього річ, зникла зі столу. Подумавши, що її забрав хтось із нечисленних родичів, чоловік покинув будинок. Однак через два тижні він отримав посилку. Побачивши на ній ім’я сусіда, чоловік здригнувся і відкрив коробку. Всередині лежала та сама золота коробочка. У ній виявився кишеньковий золотий годинник з гравіюванням: «Спасибі за час, що проводив зі мною». І він зрозумів – найціннішим для старого був час, проведений зі своїм маленьким другом. З тих пір чоловік намагався якомога більше часу приділяти дружині і сину. Життя вимірюється не кількістю вдихів. Воно вимірюється кількістю моментів, які змушують нас затримати дихання. Час витікає від нас кожну секунду. І його потрібно витрачати з користю прямо зараз. Джерело

Повчальна казка про те, яка оманлива зовнішність. Обов’язково прочитайте її своїм дітям!

У лісі жила відьма, вона була дуже стара й давно не бачила жодної живої душі. Вона жила сама та нікого не запрошувала в гості. Одного разу дівчинка гуляла в лісі та побачила будиночок. Дівчинка підійшла ближче та прочитала напис “Не стукай, а то з’їм» та підпис «Відьма». Дівчинка була смілива і не злякалася постукати в двері. Та й не знала вона просто, що таке відьма! Почувши стукіт, відьма дуже здивувалася. Вона відкрила двері та побачила на порозі дівчинку. Дівчинка стояла й посміхалася. Відьма не змогла не посміхнутися у відповідь. Адже вона вже так давно не посміхалася. Відьма пригостила дівчину всім, що в неї було з солодощів. Вони потім довго сиділи та розмовляли, пили чай, їли цукерки – їм було весело удвох. Адже вони були дівчатка. Одна маленька, а інша велика. А дівчатка люблять секретничати! Мораль казки така: не варто думати про людину нічого, поки не взнаєш її добре! Джерело

Повчальна казка для дорослих дівчаток про втрачений час. Проймає до мурашок!

Ти запитуєш, чи бувають розлучені королі? Знаєш, я i сама не певна, чи був Король розлученим насправді. Але відколи його покинула дружина, він жив сам – старий i самотній. Icторiя не зберегла нам імені королеви, яка втекла від нього ще в далекій юності – чи то з придворним музикантом, чи то з мандрівним артистом. Відтоді Королем опікувалася його непосидюча нянька. Усе-все вирішувала за нього. І навіть оберігала від зазіхань принцес місцевих й іноземних – вони ж також мріяли про королівську каблучку. I тільки на королівському полюванні Його Величність був вільний, як вітер. Якось Король відстав від своєї надійної охорони, проблукав у лісі цілий день, а потому, зголоднілий і мокрий від дощу, постукав у двері самотньої лісової хижки. Таким і побачила його вперше Попелюшка: не в сяйві та золоті двору, а самотнього i втомленого. Комір його мисливського камзола настовбурчився, i Попелюшцi, яка любила у всьому лад, захотілося підійти й поправити його. Але вона не посміла, бо все-таки перед нею був Король. Із відчуттям священного трепету дівчина просто запросила вінценосну особу ближче до вогню й пригостила чаєм з духмяних лісових трав. I раптом не розумом, а серцем збагнувши його цілковиту самотність, захотіла відігріти душу Короля. Мабуть, Король відчув тепло її серця, бо наступного тижня знову завітав до лісової оселі. Чи сподівалася на цю зустріч Попелюшка? Сподівалась i чекала, боялась її i мріяла про неї у снах. Наступного разу вона вже все розказала про себе і про чудовий ліс, про Фею, яка навчає її різних премудростей. Король ще довго розмовляв з Попелюшкою, а коли прощався, сказав слова, які забриніли в її душі незабутньою мелодією: “Як мені добре з тобою!”. Попелюшка намагалася забути ті дивовижні зустрічі. Мало того, навіть Фея радила це зробити. Мудра Фея викладала Попелюшцi різні науки. На географії та історії вона розповідала про далекі заморські країни, про чужоземних королів, від яких не втікають юні дружини. На математиці примушувала дівчину порахувати, скільки ж це буде, коли до двадцяти її років додати сорок королівських. І скільки мине кожному з них через десять років, коли Попелюшка розквітне трояндою, а Короля здолає ревматизм. А через п’ятнадцять? Двадцять? Та найгірше було з астрономією: Попелюшка починала плакати, коли Фея розповідала про безмежний простір, який розділяє їх із Королем, та про втрачений час, на який обернуться їхні зустрічі. Може, вже завтра Король навіть не згадає про неї? Але Король з’являвся знову й знову. Він привозив їй цукерки й тістечка, шоколад i ласощі з королівського столу. Батько, вдивляючись у щасливі доньчині очі, якось спитав: ”Доню, може, ти знайшла скарб?” – “Ні, тату, – була відповідь, – я просто закохалась”. Немов маленька квіточка до сонця – так Попелюшка тягнулася душею до Короля. Невдовзі він став для неї єдиним у свiтi.Ти запитаєш, чи Король так само покохав Попелюшку? Звичайно. Бо якби не покохав, то чи з’являвся б у лісовій оселі? Його Величність навіть довірив Попелюшцi велику державну таємницю: показав, де починається підземний хід до палацу, i дав ключ до його дверей. А якось запросив Попелюшку до себе у покої. Подарував дівчині чарівний дзвоник, який мав кликати дівчину щоразу, коли Король захоче її бачити. Важко повірити, але це було: Король, стоячи на колінах, цілував її натруджені пальчики й благально запитував: ”Ти прийдеш, Попелюшко? Прийди!”. Хіба могла вона відмовити, коли її ТАК просили? Дорогою i жаданою гостею входила Попелюшка у королівський палац. Чудова вечеря, танці. Король так утомився, що заснув, поклавши голову дівчині на коліна, а вона сиділа й боялася поворухнутись, щоб не сполохати тієї гордої та щасливої усмішки, що блукала на його обличчі. Фея, довідавшись про все, гнівалась i казала прикрі речі: Попелюшку називала дівчинкою на виклик, а Короля – старим нахабою. Фея тупала ногами й запитувала: “Чому вiн не одружиться з тобою i не купить тобі нові черевички, як це роблять усі порядні королі?”. Звісно, дiвчина чула про Принца й Попелюшку з тiєї, іншої казки, де були кришталеві черевички й гучне весілля. Але поруч з нею був не юний Принц, а старий Король. I коли він сам мовчить про одруження, то чи ж можна від нього вимагати неможливого? Власне, вона просто кохає. От і все. Та й не до черевичків тепер, коли стільки розмов про порожню державну скарбницю! Зустрічі Короля з Попелюшкою не могли тривати довго. Якось її ледь не схопила сторожа, а одного разу – нянька. Треба було повертатися додому. Душили непрохані сльози. Невже Король має ховатися зі своїм коханням? І як почуватиметься він, коли не дочекається її? Минав тиждень, другий… Чарівний дзвоник усе не озивався, а Попелюшка місця собі не знаходила, тривожилася: вдома Король чи десь подорожує? А може, захворів? Залишалося тільки чекати. Без сліз, без образ i докорів. Чи помічаємо ми, як зникає щастя? Ще вчора воно було поряд, а сьогодні вже далеко. Можна засипати монетами тисячi жебраків й ощасливити півкоролівства. Але чи справжня це королівська милість i доброта? Чи справжній ти король i чи кохання твоє справжнє, коли через тебе серед ночі плаче Попелюшка? ”Невже вони ніколи більше не бачилися?” – спитаєш. Чому ж, нещодавно бачилися. Пам’ятаєш, усе королівство святкувало золотий ювілей? Усі готували подарунки. І Попелюшка теж. Дівчина вирощувала гарну квітку, пильнуючи, аби вона розцвіла саме в день народження Короля. …Цього дня у Короля було море квітів. Та всі були вражені, коли прекрасна незнайомка увійшла до зали, а за нею внесли величезний кошик яскраво-червоних троянд. Король радо прийняв дарунок і цілий вечір танцював з цією загадковою панею. А в лісовій хатині, далеко від звуків музики i вогнів святкового феєрверку, сиділа сумна Попелюшка. Свою скромну квітку їй вдалося передати Королю через охорону. Та самотній різдвяник вкривався пилом на кухні палацу – він був не потрібен Королю. А ця ж бо квітка розквітає серед зими тільки від уваги й любові… Ну, що ще? Попелюшка й досi самотньо живе у лiсi, доглядаючи старого батька. Коли їй випадає йти на ринок, що на площі біля палацу, чоловіки вже не озираються їй услід. Десять років з часу першого побачення минуло. А першої зустрічі з королем усе не забути. Зате до неї часто навідується її маленька втіха – донька подружки та лісоруба із сусіднього лісу. Коли Попелюшка бачить це маленьке диво, вона радіє i сумує. В її уяві постають усі змарновані роки, той втрачений час, за який вона могла б стати берегинею чиєїсь долі. Його Величнiсть, заклопотаний державними справами i щастям усiх людей королівства, виграв три війни i програв лише дві битви. Він збудував новий красивий палац, облаштував парк i встановив фонтани. Кажуть, там є i потаємний хід. Але ніхто не знає, де він починається й куди веде. I ще. До Короля повернулася дружина. Це вона була тією красивою панею, яка привітала Короля пишними трояндами. Королева була такою молодою i вродливою, наче не було поміж ними стількох років розлуки. Можливо, вона знала секрет вічної молодості? А може, вміла чаклувати, повертаючи собі на користь чужий втрачений час. Ось така сумна казка. Ти вже спиш, моя крихiтко? Спи, cпи. Ти могла б бути i моєю маленькою донечкою. Спи, дитинко. Нехай тобі насниться неодмінно гарна казка. А доля пошле щасливе кохання i незрадливого короля. Ольга СТАВСЬКА Джерело