Чому не треба повертатися до тих, хто вас не поважав і не цінував?

Наші успіхи найважче сприймаються там, де ми виросли…Чому? – Бо інші там… цього не досягли! Або досягли зовсім не цього. Якщо хочете досягти успіху, підіть від тих, хто вас знецінює. Хто не здатний оцінити ваші таланти, силу особистості, успіх. Цих людей розпізнати легко: вони завжди говорять з вами або про вас з легкою такою зневагою. І завжди згадують ваші невдачі, промахи, помилки. І постійно звертаються до минулого, тому що вони там залишилися навічно. І вас хочуть залишити там назавжди. Ваші успіхи вони не помічають. Або помічають, але не “перетравлюють” ніяк.. Ці люди можуть бути родичами, колишніми однокласниками, навіть начебто приятелями або нібито друзями дитинства. Насправді ніяких добрих почуттів до вас у них немає. А в їх телефоні ви записані як «бесштанний Хасан». Або ще гірше. І між собою вони вас так і звуть. Ось і не треба повертатися до них. Ділитися успіхом. Взагалі ділитися з ними не треба. Один успішний бізнесмен приїхав до тітки, яка в дитинстві глузувала з нього. Хотів обсипати її подарунками і заслужити прихильність; треба з родичами підтримувати хороші стосунки! Сім’я ж. Це цінність! А тітка з порога сказала: мовляв, дурник наш приїхав. А пам’ятаєш, як ти в дитинстві заїкався смішно? І якось раз опісявся при всіх? Або на зустрічі однокласників, куди пішла відома актриса, їй нагадали, яка вона була страшненька в дитинстві. Як всі сміялися над нею. І з задоволенням поринули у спогади про те, як безглуздо вона виглядала. І як її відкинув гарний хлопчик. Ну і навіщо вона пішла на цю зустріч? Довести людям з минулого, що досягла, змогла, домоглася, красу свою показати, налагодити відносини? Зовсім це неможливо. Ті, хто сміялися над вами і вас не поважали раніше, НІКОЛИ не визнають свою помилку. А всіма силами намагатимуться повернути вас в попереднє положення. Обікрасти. Знеславити. Очорнити. Спровокувати, зрештою. Йти можна, тільки щоб переконатися – ставлення до нас не змінилося. І ці люди так і живуть убогими спогадами про минуле. Живуть погано. І виглядають теж погано. Якщо треба назавжди розпрощатися з ілюзіями або з болісними спогадами, – йдіть. Сміливо і гордо. Але не здумайте там залишатися! Прийшов побачив переміг! – так римляни говорили. Є стародавня казка про хлопчика Хасана, над яким сміялися рідні і сусіди. Він жив в маленькому селищі, цей хлопчик. І одного разу у нього розв’язався шнурок, який підтримував штанці. Гумок і гудзиків в ті часи не було. Хасан встав, а штанці впали. Дуже смішно! Всі реготали до сліз. І стали кликати хлопчика «бесштанним Хасаном», постійно згадуючи цю сміховинну історію. Хлопчик підріс і поїхав геть із селища. Став великим полководцем і сильним лідером, підкорив багато земель, отримав багатство. А потім став правити. І сміливий, багатий, халіф Хасан вирішив відвідати рідне село. Він навантажив караван подарунками. Він дістався до рідних місць. Він спустився з чудового коня в чудових шатах. За його спиною стояли воїни і погоничі навантажених скарбами верблюдів. І самі верблюди. Хасан простяг руки до родичів і сусідів. Відкрив рот для вітання. І почув, як хтось сказав: «дивіться, бесштанний Хасан до нас повернувся! Пам’ятаєте, як з нього штани впали? ». Всі реготали і згадували цей випадок. Їм було абсолютно наплювати на успіхи Хасана і його добрий намір. Вони пам’ятали тільки те, як він втратив штани. І все. Решта їх не цікавило. Хасан мовчки скочив на коня, зробив знак своєму каравану і відправився в багатий і процвітаючий величезний край, яким мудро правив. І більше ніколи не прагнув повернутися в минуле, до людей, для яких залишився «бесштанним Хасаном». Вони так і животіють в бідному селі, в пересудах, чварах і плітках. І в спогадах про чужі невдачі , які сталися давним-давно…Або і зовсім не сталися”. Анна Кір’янова Джерело

“Не поспішайте стрибати з обриву”: читати щоразу, коли опускаються руки

Чоловік сидів на краю обриву. Важко зробити останній рух. – Посунься, – сказав голос справа. Чоловік повернув голову. Великий чорний кіт з білою смугою на лобі стояв поруч. Чоловік не здивувався. Чому ще може дивуватися той, хто сидить на самому краю? Він посунувся і кіт сів поруч. – Любов, одруження, діти, позика на квартиру і машину? – запитав пухнастий. – Точно, – відповів чоловік. -Все правильно. А платити нічим, немає грошей. Який я їм батько і чоловік, якщо не можу. Їм буде краще без мене. – Ось воно що, – сказав кіт. – Так, у мене те ж саме, тільки без позики. Ми з тобою ніби як друзі по нещастю. Мабуть, стрибати разом доведеться. Чоловік подивився на кота. – А я і не знав, що у вас теж такі проблеми. – А то, – відповів кіт. – А знаєш, – сказав він. Якщо ти не проти, то стрибнемо через годинку. Ти б пригостив мене наостанок віскі, дуже вже я люблю його. – Та невже п’єш? – здивувався чоловік. – Буває, – відповів кіт. – А у мене грошей немає, – сказав чоловік і поліз в кишеню. Папірець зашарудів між пальцями. – Ти диви, – здивувався він, – звідки б? Звідки вони взялася? І він витягнув п’ятдесят доларів і довго їх розглядав. Потім встав і вони з котом пішли в найбільший бар. Кіт сказав, що йому там дуже подобається. Чоловік сів і замовив на всі гроші віскі. – Для мене і кота, – сказав він, і офіціант здивувався, але звичка виконувати замовлення взяла своє. А потім вони пили, говорили і плакали, а потім обнімалися і сміялися, згадуючи щасливі хвилини життя. А потім хтось включив веселу музику, і вони не змогли втриматися. А потім таксі відвезло їх додому до чоловіка. Коли кіт підвів його до дому, обоє були п’яні. Чоловік ледве стояв на ногах. Він боявся дзвонити додому і сів біля дверей. Сів і заснув, а кіт … А кіт наблизив до нього свою морду. – Я ж не забув той шматок м’яса, – сказав він. – Пам’ятаєш, той з бутерброда, який ти віддав мені. Це була найсмачніша вечеря в моєму житті. Моя остання вечеря. А ти з’їв шматок хліба, тому що віддав своє м’ясо голодному, мокрому, чорному коту на розі. Це був я. Я не забув тебе. Спи спокійно. Тепер є у тебе свій котячий ангел, а ми своїх не здаємо. Кіт розвернувся і вийшов на вулицю. Великі чорні крила розкрилися за спиною, і він злетів у чорне нічне небо. Туди, до зірок. Туди, де живуть ангели і всі світлі душі. А на ранок господиня найбільшого бару, яку всі називали Залізна леді за характер і тяжку долю, прийшла на роботу. Офіціант, сміючись, розповів їй про дивного погано одягненого мужика з п’ятдесятьма доларами, який говорив, що навпроти нього сидить чорний кіт. Залізна леді зблідла і схопилася руками за горло. – Чорний з білою смугою на голові? – запитала вона. – Так, – відповів офіціант. – Звідки Ви знаєте? – Знаю, – сказала вона. – Це був він. І вона кинулася до телефону і довго дзвонила в службу таксі, просячи дати їй номер того, хто вчора відвозив чоловіка від їх бару. А потім вигребла все з каси, поїхала до банку і зняла всі гроші. А потім дістала заповітну стару коробку з-під туфель з написом 1875 рік. Вона склала туди пачки грошей і поїхала на таксі до того дому. Двері їй відкрила маленька жінка в старому халаті. За неї трималися двоє діточок. Хлопчик і дівчинка. – Я приїхала віддати вам коробку, яку вчора забув ваш чоловік, – сказала Залізна леді. Жінка взяла важку коробку і відкрила її. – Боже мій! – скрикнула вона і впустила її на підлогу. – У мого чоловіка не може бути стільки грошей. – Це від друзів, – сказала господиня бару. – Ні у мого чоловіка немає друзів, – відповіла жінка, – і взагалі нікого, крім нас, немає. – Тепер є, – сказала Залізна леді. -Тепер у нього багато друзів. Ми всі його друзі, – і вона обняла маленьку жінку. – Я не можу вам усього пояснити, але ви повинні взяти ці гроші, – сказала господиня бару. – Це мій обов’язок йому. Так треба. Візьміть для дітей. І вона повернулася і пішла, а маленька жінка в старенькому халаті довго дивилася їй у слід. Залізна леді сиділа на лавці. Сигарета тремтіла в руках, а по щоках текли сльози. Вона згадала, як чорний кіт з білою смугою прийшов до неї, коли настав останній день. Він прийшов і не дав їй зробити той останній крок з обриву. А на наступний ранок до неї додому постукав дивний, смішний і товстий господар картинної галереї в дорогому костюмі і довго доводив їй, що вона забула у нього ось цю саму коробку з написом 1875 рік, набиту грошима. А потім він, втомившись, став перед нею на коліна і просто попросив взяти все це. Просто, тому що так треба. На ці гроші вона відкрила найбільший і найкращий бар в місті. А ту галерею їй так і не вдалося знайти, хоча потім вона об’їздила все місто. Так і зберігалася у неї ця коробка з-під старих туфель. А тепер ось знадобилася. Залізна леді встала і пішла. Вона йшла просто по вулиці. А чорний кіт дивився на неї і посміхався. Він знав, що коробка піде далі. Піде далі між людьми і обов’язково потрапить в руки того, хто не пошкодує свого останнього шматка для голодного, мокрого і тремтячого від холоду кота. Не поспішайте стрибати з обриву. Не поспішайте. Можливо, у вас за спиною стоїть чорний кіт з білою смугою на голові. Він ніколи не забуває. Ніколи. І обов’язково прийде. Треба тільки вірити. ©Олег Бондаренко Джерело

“Арифметика любові” – неймовірна казка про зустріч споріднених душ. Прочитайте її до кінця!

— Вони не впізнали одне одного…— Не впізнали…— А ми ж робили все, що могли. Зближували, подавали знаки, показували щасливе майбутнє в снах.— Не зрозуміли, не відчули, не почули.— І що цим людям потрібно?— Мабуть, помилятися… І два ангели, опустивши голови, мовчки полетіли до хмар. Їхні підопічні, ВІН і ВОНА, так і не наважилися зізнатися одне одному. Мовчки переживали через почуття, яке незрозуміло, звідки взялося, зупинялися за півкроку ДО, видаляли невідправленні повідомлення, хотіли любити й боялися цієї любові.Перехворівши, кожен занурився у свій світ, метушню, звичність, зону комфорту.Так і жили… — Ти що-небудь розумієш? — запитав ЙОГО Ангел.— Ні, а ти? — відповів ЇЇ Ангел.— І я. Дивно, навіщо ми тут? Начебто мій живий — здоровий, хоча ганяє по трасі, як божевільний.— І від моєї тривожних знаків не надходило, так невелика застуда минулого літа. Тоді навіщо нас відірвали від важливих справ і сказали терміново прибути до підопічних у лікарню?— Не знаю.Раптом, як грім, посеред ясного неба, на Землю спустився ще один Ангел. — Небесна сило, ти як тут? — запитали, не вірячи своїм очам.— Що означає, як? — засміявся Ангел, справа в мене важлива.— Та які в тебе можуть бути справи, ти ж відсторонений від кураторства людьми! Чи ти думаєш, що всі ці твої штучки зі зближення душ на благо?— Звичайно, — так само весело відповідав Ангел.Двоє не на жарт розсердилися.— Втік, признавайся, ім’ям усіх небесних світил! Ну не могли тебе помилувати! — А судити ж за що? — підморгнув вчорашній в’язень.— Ти ще питаєш, за що? — обурилися ангели, — хто 20 років тому листоноші підніжку поставив і той руку зламав?— Зате лист із сумки випав і загубився. Адже в ньому рядок був, який ледь двоє життів не погубив, пам’ятаєте? Хлопець в армії служив, а друзі написали, що наречена не дочекалася. Обмовили. Позаздрили. Він на дембель прийшов, вона всі два роки чекала, весілля зіграли, троє діточок у них, живуть душа в душу.— А бабусю, хто до інфаркту довів? — не заспокоювалися ангели.— Ну який інфаркт, я вас благаю. Так, ритм трохи зірвався. Я їй говорив, не потрібна тобі ця любов, вам по 70 кожному. А вона ніяк. Люблю, не можу. Влаштував я їм зустріч на танцях, тих, знаєте, кому за… Хіба міг подумати, що танцювати почнуть, як 30-річні. Ось і сердечко трохи підкачало. Але все ж добре, живуть щасливо. Правнуків ростять, у гори ходять.— Гаразд, а тут навіщо?— Ось, самі дивіться! І троє ангелів глянули на будівлю, над якою красувалася веселка й сотні променів сонця заглядали у вікна.— Чуєте? Ні, мовчіть, не до вас зараз, ще, ще, ще! УРА!!! Народився! Хлопчик, 4200 ріст 53 см! Перший крик, вдих, видих, вдих, видих, відмінно, прийшов!Ангел, змахнувши крилом, кинувся вгору, до вікна 5 поверху. За ним поспішили обидва куратори.— Дивіться, ось відповіді на всі ваші запитання, — прошепотів, задоволено усміхаючись.У пологовому залі, з прилипшим до чола пасмом волосся, лежала жінка, ніжно притискаючи до грудей новонародженого сина. У її очах було стільки любові, що, здавалося, весь світ зараз освітлений світлом! Поруч із ними, трохи нахилившись і цілуючи маленького сина, був ВІН — найщасливіша людина на світі! Ледве стримуючи сльози, шепотів: «Ти моє життя! Люблю! Дякую!»А вона, заплющивши очі від щасливої втоми, подумки дякувала Всевишньому за ВСЕ! І за той дощовий літній вечір, коли лише один дзвінок змінив усе її життя. — Пробач, мабуть, я не повинен цього говорити, але знаєш, не можу більше без тебе… Та й чи потрібно? Якщо всі думки про тебе, усі сни… Усе чогось боявся, погруз у сумнівах, а ось зараз їхав, дощ по лобовому склу, і так захотілося тебе побачити! Прожени, якщо дурень і все неправильно зрозумів…— Знаєш, ти зараз зробив цей крок за двох. Дякую! Люблю!Так почалася казка, завдовжки в життя. Де кожен день, як мить, де відчуття, що знають одне одного тисячу років, одним тільки поглядом вгадують бажання. І найщасливіший день, коли син прийшов у їхнє життя, промінчик світла, любов, радість і надія, найвищий прояв ЛЮБОВІ!— Ти моє життя!— Ти моє життя!Ангели, повернулися на небо. Мовчали. Кожен думав про своє. І було, про що задуматися.— І все ж, як у тебе вийшло? — не витримали вищі куратори, — ми й так і сяк, але вони не впізнали одне одного.— Так усе ж просто — я ВІРЮ, що любов сильніша за упередження.— Але як? Як ти дізнався про них? — Той хлопець, що так солодко спить на грудях сказав. Йому час прийшов народитися, а він уперся й на цих двох показує. Мамою й татом називає. Я намагався пояснити, що якщо вищі куратори не змогли, то я вже й поготів. А він на своєму стоїть — вони мої, допомагай. Підняв я старі зв’язки й побачив, що недопрацювали ви трохи, друзі. Ні, без претензій, просто, як би це вам пояснити делікатніше… Чим вище ви піднімалися, тим більше трималися за свої титули й посади. Забули, що ЛЮБОВ вища за всі регалії. Ось і не переглянули їхні лінію долі. Відписалися, що в цьому житті не впізнали одне одного, але в наступному обов’язково будуть включені всі вищі сили й так далі… Їм зараз потрібно, розумієте? А хлопчина це зрозумів. І будуть жити в любові, щасливі. Через три роки донька народиться, а ще через два, помітять, що хлопчик гарно малює. У художню школу віддадуть, потім роботи на конкурс відправлять. І, хоча, дід — професор буде бурчати, бо не чоловіче це заняття, у будівельний потрібно, по стопах діда… Проекти, будівлі, кар’єра. Батько стане горою — нехай малює. Тому що побачить у цих картинах таку глибину, що куди там цим бетонним блокам. Так виросте художник, який, ставши відомим, подарує світові не тільки картини, він подарує багатьом дітям надію на життя, допомагаючи в лікуванні. Сотні життів врятує, тисячам душ дасть можливість побачити світ — усього лише, передаючи неповторність ЖИТТЯ мазками пензля.І все це він зможе зробити за однієї умови — народившись від ЛЮБОВІ й у ЛЮБОВІ!Така арифметика, хлопці… Десь далеко-далеко, спекотної червневої ночі, ще довго йшли розмови ангелів про людей. Про те, що багато від них приховано й доводиться осягати, про те, як із ростом страхи й невдачі закривають шлях до щастя, а титули й регалії позбавляють авантюризму у вчинках. І все ж, є в людей те, що даровано згори — вони пізнають ЛЮБОВ на цій Землі! Почуття, яке можна прожити тільки тут і зараз, не завтра, не вчора — ЗАРАЗ.Головне — відчути свою людину! Ну й авантюризму трішки. © Олена Горовенко Переклад: ©Чаювання поза часом Джерело

“Мішок проблем” – притча, яка допоможе надто тривожним батьками переглянути своє ставлення до дітей

Одного разу до Бога прийшла жінка. Її спина була зігнута під вагою великого мішка, голова нахилена вперед, а погляд спідлоба був тривожним і пильним. – Ти втомилася, мила жінко? – Стурбовано спитав Господь. – Зніми свою ношу з плечей, присядь, відпочинь. – Дякую, але я не можу тут розсиджуватися, я ненадовго, – відмовилася жінка. – Тільки попрошу – і відразу назад! А то раптом за цей час вже що-небудь трапилося? Ніколи собі цього не прощу! – Чого ж ти не готова собі пробачити? – Якщо з моєю дитиною щось станеться. Я якраз і прийшла попросити тебе: Господи, спаси і сохрани його! – Я тільки цим і займаюся, – серйозно сказав Господь. – Хіба я дав тобі привід засумніватися в моїй турботі? – Ні, але … У цьому житті стільки всяких небезпек, поганого впливу, крутих поворотів! А у нього вік такий – все хочеться спробувати, всюди влізти, у всьому якось самоствердитися. Я дуже боюся, що його занесе на повороті, він вдариться, і йому буде боляче. – Що ж, наступного разу він буде обережнішим, тому що на своїй шкурі дізнається, що таке біль, – відповів Господь. – Це дуже хороший досвід! Чому ж ти не хочеш дати йому навчитися? – Тому що хочу позбавити його від цього болю! – Пристрасно вигукнула мати. – Ти бачиш – я завжди ношу з собою мішок соломи, щоб підстелити її там, де він може впасти. – А впасти він може всюди … – задумливо відповів Господь. – Навіть з власного ліжка можна впасти, хіба ні? – Ну так … Але ж є таке прислів’я – «знав би, де впасти, так соломки б підстелив». Ось я і намагаюся захистити його. – І тепер хочеш, щоб я обклав його соломкою з усіх боків? Добре. Дивись! І Господь миттю створив цілу купу соломи і кинув її в світ. Солома потрапила точно в ціль: вона кільцем лягла навколо сина тієї жінки, відгородивши його від усіх небезпек, від усіх негараздів, від усіх спокус, а заодно і від життя. Жінка бачила, як її син намагається рухатися то туди, то сюди, розсунути солому, пробратися крізь неї, але все марно: солома пересувалася разом з ним, готова, якщо що, пом’якшити удар. Син метався, пробував розірвати солом’яне кільце, впадав то у відчай, то в лють. А зрештою, він дістав звідкись сірники і підпалив солому. Спалахнуло полум’я, і ​​всю картину миттєво затягнуло димом. – Синку! – Закричала жінка. – Синку, я йду на допомогу! – Хочеш підкинути в багаття ще соломки? – Запитав Господь. – Май на увазі: чим більше соломки підстеляють батьки, тим сильніше бажання прорватися крізь неї за будь-яку ціну. Якщо ж це не вдасться, людина може і зовсім почати марнувати життя. Адже вона не буде знати, що таке біль, і що таке свобода вибору – теж … – Але я не можу цього допустити! – Проридала жінка. – Мій мішок соломки врятує його! – Ти думаєш, що це мішок соломи, але ти помиляєшся, – відповів Господь. – Насправді це – Мішок Проблем. Всі жахи, які тобі ввижаються, всі побоювання, які в тебе живуть, всі страхи, якими ти наповнена, знаходяться в цьому мішку. Все, про що ти думаєш і тривожишся, набирає силу і розростається, тому що ти даєш цьому енергію. Тому твоя ноша настільки обтяжлива, а твоя спина втомилася … Залиш цей мішок, дай сину свободу, а я подбаю про нього і захищу його! Джерело

“Купіть собі совість” – зворушлива історія, від якої сльози на очах

Марат вийшов з бізнес-центру, не перестаючи розмовляти по телефону, важливі питання вимагали рішень тут і зараз, а тому молодий чоловік не дивився навкруги.Та тільки-но він зробив кілька кроків, як зіткнувся з якимось бомжем і, щоб не впасти, вхопився за нього, міцно притулившись до брудного, розпатланого старого.Однак, піймавши рівновагу, він з огидою відштовхнув від себе чоловіка, причому так, що той впав у бруд. Фу, скотина, – закричав Марат, у нестямі від злості, розглядаючи забруднений костюм, – якого дідька ти ходиш тут, старий? Ніде більше вошами трясти? Допоможи мені піднятися, – попросив старий, але Марат у відповідь тільки посміхнувся. Ще що-небудь? Може каву в ліжко принести? Ну ти ж людина … Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні … Не тямлячи себе від люті, Марат вилаявся, несильно штовхнув старого, потім обтрушуючись, пішов до машини. Його чекали на одному з обласних заходів, куди він повинен був летіти на приватному вертольоті, але не міг же він приїхати туди в забрудненій сорочці. Алло, Олег! – голос Марата тремтів від роздратування. – Так, у мене тут форс-мажор, потрібно затриматися. Так, летіть самі з Артемом, я слідом. Так встигну я, встигну. Нічого, оплачу сам …Ще раз вилаявшись, Марат звернув на шосе, що веде до будинку. Через пару годин, прийнявши душ і переодягнувшись, він уже під’їжджав до аеропорту, коли на трубку надійшов дзвінок від незнайомого номера. Марат відповів і тут же махнув до узбіччя, різко припаркувавшись. Що ??? Що ви сказали????? – повторював він приголомшений несподіваною і страшною новиною. Вертоліт вашого партнера розбився при зльоті. Олег Миколайович і двоє його супроводжуючих загинули. Нам дуже шкода…Телефон випав з рук Марата і він, опустивши голову на кермо, гірко заплакав, не бажаючи вірити в те, що трапилося – правда.Усі наступні дні були наповнені для Марата низкою найсумніших подій і хоч якось прийти в себе він зміг тільки через пару місяців після загибелі друзів. Але життя тривало і вимагало від Марата відпустити свою печаль. Треба було змиритися з втратою і продовжувати жити. Марат повністю занурився в роботу і не залишав собі ні хвилини вільного часу.Минуло півроку. Якось увечері Марат зайшов до невеличкого магазину, щоб купити собі їжі на вечерю. На касі стояв якийсь бомж і перебирав на долоні дрібниці. У пакеті перед ним лежала буханка хліба, шматок ліверної ковбаси і пляшка дешевої горілки.Продавщиця поквапила його, показуючи на чергу. Біля каси старий стояв один, ніхто не хотів наближатися до нього. Марат, втомлений за день і мріявший швидше дістатися до будинку, підійшов до касирки і зажадав, щоб вона пробила спочатку його товар. І взагалі, навіщо ви пускаєте сюди всяку шваль ?! – обурився він, показуючи на бомжа. Я не шваль, – відповів той спокійно. – Я така ж людина, як і ти.Черга уважно стежила за словесною перепалкою і при цих словах старого обурено зашуміла. Марат продовжував: Та яка ти людина, п’яничко? Забирай свою водяру і забирайся! Мені не вистачає грошей розплатитися … – попросив старий. – Додай мені трохи … Ось ще, буду я всяких бомжів горілкою поїти. Багато честі! забирай ковбасу і хліб і вали звідси! – розсміявся Марат. Ні, мені все це дуже потрібно. Дуже …Раптом з черги виступила вперед якась дівчина і простягнула гроші касирці: Ось візьміть. Відпустіть дідуся. Спасибі тобі, мила, ти дуже добра, як тебе звати? – промовив старий, повернувшись до дівчини і вона, посміхнувшись, кивнула йому. Оксана. Марат з подивом подивився на незнайомку і здивувався погляду її великих, шоколадного кольору очей. Йому раптом стало соромно, але касирка вже відпустила старого і тепер пробивала куплений Маратом товар.Він вийшов до машини і вирішив почекати красиву дівчину, щоб познайомитися з нею. Раптом його погляд упав на того самого бомжа, який так розлютив його в магазині. Старий сидів біля парапету, схилившись над якоюсь собакою. Вона їла куплену ним ковбасу, а він обробляв горілкою її пошкоджений бік, швидше за все розірваний в бійці з іншими собаками …Марат так задивився побачивши цю картину, що прогавив дівчину, яка вийшла з магазину і зникла за рогом. Почекавши ще трохи, він зрозумів, що вона пішла і, поїхав додому. Минуло ще півроку. У житті Марата не було взагалі ніяких змін. Він як і раніше багато працював, забуваючи відпочивати, і лише одного разу, в річницю загибелі своїх друзів, з’їздив до них на кладовище і провів там більше години, згадуючи минуле життя. А потім заїхав в якийсь бар на околиці міста і довго заливав своє горе міцними напоями. Було вже зовсім темно, коли Марат, попросив бармена викликати таксі, а потім, сильно хитаючись, попрямував до своєї машини, щоб забрати портфель з документами, про який мало не забув.Біля машини крутилися якісь хлопці і Марат, відразу зрозумівши в чому справа, гримнув на них. Але замість того, щоб розбігтися, вони накинулися на нього і почали бити. А коли він впав без свідомості, знайшли в кишені ключ і відкрили машину.Але в цей момент хтось закричав зовсім поруч, потім з бару вибігли охоронці і хулігани кинулися врозтіч. Марат прийшов в себе в лікарні. Він не відразу зрозумів, де знаходиться, спогади останнього вечора були туманними і уривчастими, коли ж події минулого вечора взяли якусь форму, він застогнав і подумав не про своє здоров’я, а про портфель, який залишився в машині.Там були дуже важливі документи, договори і гроші, дуже багато грошей, які Марат перевів у готівку вранці. Раптом над ним схилилося чиєсь обличчя. Марат здригнувся від несподіванки, впізнавши ці очі кольору шоколаду. Оксана … Ви знаєте мене? Звідки? – молоденька медсестра, що ставила йому крапельницю, здивовано підняла брову. Напевно, бачив уві сні, – посміхнувся Марат. – Ви дуже красива, Оксано. Дуже …З того дня Марат і Оксана бачилися дуже часто і багато розмовляли. Марат розповів дівчині про себе, і дізнався, що вона приїхала сюди з далекого села, щоб вчитися і працювати. Знаєте, в нашому селищі навіть простої амбулаторії немає і людям доводиться добиратися на прийом до лікаря майже сорок кілометрів по бездоріжжю. Я хочу відучитися і повернутися додому. Буду допомагати людям, чим зможу. Оксано, ви дуже добра дівчина. Ні, я звичайна. Просто я знаю, що таке потреба і хочу зробити все, щоб її було хоч трохи менше.Ледве Марата виписали, він відразу відправився до того бару, де його побили. Машина стояла там, де він її залишив, але ось портфеля, про який так хвилювався Марат, в ній не було.Засмучений чоловік вирішив поговорити з працівниками бару, в надії, що вони взяли його портфель на зберігання. Ні, – похитав головою бармен. – Ми нічого не брали. І взагалі, якби не той безхатько, може ми з вами б зараз і не розмовляли. Безхатько?! – здивувався Марат. – Який?! Та хто його знає? Увірвався сюди, кричати став, що людину вбивають. Ну ми і кинулися до вас на допомогу. І вчасно, скажу вам. Так, вчасно … Спасибі … – сказав Марат і вийшов з бару розуміючи, що не знайде свій портфель ніколи. Яка різниця, в чиїх руках він був, у тих хуліганів або у безхатьків … Ніхто не поверне його йому …Дуже скоро у Марата почалися проблеми. Документи в портфелі були конфіденційні і тепер бізнес-партнери, зібравшись на екстрену нараду, стали атакувати Марата, підозрюючи його в нечесній грі. Як можна втратити такі папери? Ти їх, швидше за все комусь злив! Тим більше, що вони в одному екземплярі!Ніякі клятви і запевнення Марата в тому, що все, що відбулося – це його вина, але ненавмисна. Ні, – заперечували йому, – це халатність. З тобою більше ніхто не захоче мати справи!Напруження розмови сильно підвищилося і невідомо чим би закінчилася нарада, якби секретарка Людочка не сказала Марату, що до нього відвідувач. Люда, я зараз зайнятий. Вибачте, але вам обов’язково потрібно побачити його. Він такий … дивний, незвичайний … Я не хотіла пускати, але він сказав, що це важливо. Іду, – уривчасто кинув в трубку Марат і, вибачившись, вийшов з кабінету.Коли ж він увійшов до приймальні, обімлів: перед ним стояв дід-безхатько і тримав в руках його портфель. Ось, – сказав він Марату. – Це ваше. Як він опинився у тебе? Один з тих хлопців, що вас били, впустив його з рук. Я підібрав і приховав. Як ти знайшов мене? – Там, на паперах, була адреса і ще в портфелі ваш паспорт. Так ти знаєш, що всередині? Звісно.Здивований Марат взяв портфель і розкрив його. Документи лежали тими ж акуратними стопками, як він їх і склав. І гроші, всі гроші були на місці. Друже, спасибі тобі, – промовив розчулений Марат і, не звертаючи уваги на тих, що стояли в дверях бізнес-партнерів, хотів обійняти з усієї сили безхатька, але той відступив на крок назад. Ну і відколи я став для вас другом? Адже я для вас не людина …Марат здригнувся і відразу згадав той день, трохи більше року тому, коли зіткнувшись з цим самим безхатьком, він поїхав переодягатися і не встиг на літак. А тому залишився живий. Ну ти ж людина … – сказав йому тоді старий. Я – так, – відрізав Марат, – а ти ні …Потім був випадок в магазині. Того разу, завдяки цьому старому, він зустрів і полюбив Оксану. І знову Марат нагрубив йому. Я не шваль, – сказав тоді йому старий спокійно. – Я така ж людина, як і ти. Та яка ти людина, п’яничко? – обірвав його Марат. – Забирай свою водяру і забирайся!І ось тепер, в третій раз він не тільки врятував його від хуліганів, а й повернув таку цінну втрату, не взявши ні копійки. Пробач мені – промовив Марат. – Ось, візьми гроші, тут вистачить на життя. Залиште собі, – сказав йому безхатько. – Вам потрібніше. Чому? – розгубився Марат. Купіть собі совість. Я не розумію… А що тут розуміти? Я для вас нікчемність. Ні це не так… Тоді чому ви просто запропонували мені грошей, але не запитали, як мене звуть і не сказали самого простого людського «спасибі». Ось і подумайте, хто ж з нас людина!З цими словами старий розвернувся і вийшов. Розгублений Марат подивився йому вслід … Довгий час він потім розшукував цього дивного старого, але так і не зміг знайти.Минуло два місяці. Якось Марат подзвонив Оксан і сказав, що дуже скучив. Я теж, – відповіла дівчина. – Але розумієш, до нас привезли одного бездомного старого. Він у важкому стані, його збила машина. Він висмикнув з-під її коліс собаку, а сам врятуватися не встиг. Уявляєш, вона тепер сидить у дворі лікарні і чекає його. Старий … собака … – в голові Марата майнув спогад і він заквапився: Оксано, я зараз приїду. Мені потрібно побачити цього старого.Через півгодини він стояв над тим самим бомжем, якого шукав і слухав Оксану, яка тихенько розповідала, що його звуть Володимир Петрович. Він встиг сказати мені це, перш ніж знепритомніти. Наш хірург каже, що шанси у нього невеликі. Оксано, проведи мене до хірурга, я поговорю з ним. Мені за будь-яку ціну потрібно врятувати життя Володимира Петровича. І я все для цього зроблю.Через пару місяців старий, якого буквально повернули з того світу, перший раз вийшов в лікарняний парк і там його зустрів Марат. Доброго дня, Володимире Петровичу. Ну як ви себе почуваєте? Спасибі тобі, Марат. Оксана мені вже все розповіла. Вибачте мене, Володимире Петровичу за все, ті образи, що я завдав вам. Ви маєте рацію, я не цінував людей. Але ви дали мені урок, який я ніколи не забуду. Тепер я можу обійняти вас? Тепер можеш, – посміхнувся старий, обіймаючи Марата.В цей час до нього в ноги кинулася чорно-біла собака. Ой, Дружок, Дружочок мій … – старий розплакався, побачивши єдину живу істоту, яка щиро його любила. Дякую тобі за Дружка, Марат. Ти ба, він навіть поправився. Це не мені спасибі, а вашій внучці. Вона виходила собаку. Дружок тепер живе у неї. Що ??? Що ти сказав? – здивований старий повернувся до Марата. Я все дізнався про вас, Володимире Петровичу. Дізнався, що ви залишилися без житла, віддавши його колишній дружині. А потім поїхали з рідних місць сюди, на заробітки. Знаю, як важко вам було думати, що ваша сім’я відмовилася від вас, але це не так. Ваша дочка і внучка довго шукали вас і дуже зраділи, що з моєю допомогою ви знайшлися. Марат … Подивіться туди … – Марат показав в сторону і Володимир побачив, як до нього поспішають дві жінки.Через хвилину вони обняли старого. А до Марата вийшла Оксана і взяла його за руку. Марат, мені дзвонила мама і сказала, що в селищі почали будувати амбулаторію. А ще сказала, що ти просив у них моєї руки. Це правда? Правда, кохана. Ти […]

Сучасна казка про те, які подвиги потрібні в наш час. Кожному з нас.

Дракон довго м’явся на порозі, роздумуючи, чи не спалити йому ці двері, але потім тицьнув кігтем в дзвінок. Вийшов Герой. У літніх уггах і шовковому халаті з ієрогліфами, на обличчі маска з огірків: — Ви до кого? — Ти хто ?! – офігів Дракон. —  Я Герой. Якщо вам до ветеринара, то він поверхом вище. – відповів Герой і спробував закрити двері, але Дракон встиг запхати лапищу в щілину. — Що відбувається ?! Швидко взяв меч або що там у тебе і пішли битися! В грязі, в соплях, в крові! —  Приберіть лапу, я поліцію викличу. —  Я там як дурень вежу охороняю, а він тут в халатику ! Швидко пішли за тридев’ять земель, через сто лісів, десять боліт і тридцять три яри. Щоб ноги в мозолях, жопа в милі. Там вежа кришталева до неба, ти на неї з альпенштиком лізти будеш. — Ні, ні, я ще кави не пив, йогу не робив. — Я тебе зараз зжеру ! — Я б теж зараз поїв чого-небудь. Хочете безглютенових млинців? Через півгодини “обалдівший” Дракон сидів на кухні, пив чай ​​і слухав: — Ви це облиште. Всі ці «Не замудохався – не герой» давно застаріли. Справжні Герої зараз ті, хто вчиться любити себе, приймати, пестити і леліяти. І дракони зараз в моді внутрішні. І їх потрібно годувати! – посміхнувся Герой і засунув Дракону в пащу ще один млинець. Дракон добрів з кожним млинцем і задумався, що може і не така погана ця нова реальність. Без подвигів. Автор: Антон Нефьодов Джерело

Історія, яку варто прочитати кожній людині, поки не стало надто пізно

Колись один чоловік запитав мене, чи знаю я, яке слово найнестерпніше. Я називала багато слів, але не могла вгадати. «Пізно» – сказав він. Це слово «пізно». В якому би контексті воно не звучало, воно завжди говорить про якусь гіркоту того, чого вже не повернеш. Один чоловік в дитинстві дуже дружив зі старим сусідом. Але час йшов, з’явився коледж та інтереси, потім робота і особисте життя. Кожну хвилину молодий чоловік був зайнятий, і у нього не було часу ні згадати про минуле, ні навіть побути з близькими. Одного разу він дізнався, що сусід помер – і несподівано згадав: старий багато чому навчив його, намагаючись замінити хлопчикові загиблого батька. Відчувши свою провину, він приїхав на похорон. Увечері, після похорону, чоловік зайшов до спорожнілого будинку покійного. Все було так, як і багато років тому… Ось тільки маленька золота коробочка, в якій, за словами старого, зберігалася найцінніша для нього річ, зникла зі столу. Подумавши, що її забрав хтось із нечисленних родичів, чоловік покинув будинок. Однак через два тижні він отримав посилку. Побачивши на ній ім’я сусіда, чоловік здригнувся і відкрив коробку. Всередині лежала та сама золота коробочка. У ній виявився кишеньковий золотий годинник з гравіюванням: «Спасибі за час, що проводив зі мною». І він зрозумів – найціннішим для старого був час, проведений зі своїм маленьким другом. З тих пір чоловік намагався якомога більше часу приділяти дружині і сину. Життя вимірюється не кількістю вдихів. Воно вимірюється кількістю моментів, які змушують нас затримати дихання. Час витікає від нас кожну секунду. І його потрібно витрачати з користю прямо зараз. Джерело

Повчальна казка про те, яка оманлива зовнішність. Обов’язково прочитайте її своїм дітям!

У лісі жила відьма, вона була дуже стара й давно не бачила жодної живої душі. Вона жила сама та нікого не запрошувала в гості. Одного разу дівчинка гуляла в лісі та побачила будиночок. Дівчинка підійшла ближче та прочитала напис “Не стукай, а то з’їм» та підпис «Відьма». Дівчинка була смілива і не злякалася постукати в двері. Та й не знала вона просто, що таке відьма! Почувши стукіт, відьма дуже здивувалася. Вона відкрила двері та побачила на порозі дівчинку. Дівчинка стояла й посміхалася. Відьма не змогла не посміхнутися у відповідь. Адже вона вже так давно не посміхалася. Відьма пригостила дівчину всім, що в неї було з солодощів. Вони потім довго сиділи та розмовляли, пили чай, їли цукерки – їм було весело удвох. Адже вони були дівчатка. Одна маленька, а інша велика. А дівчатка люблять секретничати! Мораль казки така: не варто думати про людину нічого, поки не взнаєш її добре! Джерело

Повчальна казка для дорослих дівчаток про втрачений час. Проймає до мурашок!

Ти запитуєш, чи бувають розлучені королі? Знаєш, я i сама не певна, чи був Король розлученим насправді. Але відколи його покинула дружина, він жив сам – старий i самотній. Icторiя не зберегла нам імені королеви, яка втекла від нього ще в далекій юності – чи то з придворним музикантом, чи то з мандрівним артистом. Відтоді Королем опікувалася його непосидюча нянька. Усе-все вирішувала за нього. І навіть оберігала від зазіхань принцес місцевих й іноземних – вони ж також мріяли про королівську каблучку. I тільки на королівському полюванні Його Величність був вільний, як вітер. Якось Король відстав від своєї надійної охорони, проблукав у лісі цілий день, а потому, зголоднілий і мокрий від дощу, постукав у двері самотньої лісової хижки. Таким і побачила його вперше Попелюшка: не в сяйві та золоті двору, а самотнього i втомленого. Комір його мисливського камзола настовбурчився, i Попелюшцi, яка любила у всьому лад, захотілося підійти й поправити його. Але вона не посміла, бо все-таки перед нею був Король. Із відчуттям священного трепету дівчина просто запросила вінценосну особу ближче до вогню й пригостила чаєм з духмяних лісових трав. I раптом не розумом, а серцем збагнувши його цілковиту самотність, захотіла відігріти душу Короля. Мабуть, Король відчув тепло її серця, бо наступного тижня знову завітав до лісової оселі. Чи сподівалася на цю зустріч Попелюшка? Сподівалась i чекала, боялась її i мріяла про неї у снах. Наступного разу вона вже все розказала про себе і про чудовий ліс, про Фею, яка навчає її різних премудростей. Король ще довго розмовляв з Попелюшкою, а коли прощався, сказав слова, які забриніли в її душі незабутньою мелодією: “Як мені добре з тобою!”. Попелюшка намагалася забути ті дивовижні зустрічі. Мало того, навіть Фея радила це зробити. Мудра Фея викладала Попелюшцi різні науки. На географії та історії вона розповідала про далекі заморські країни, про чужоземних королів, від яких не втікають юні дружини. На математиці примушувала дівчину порахувати, скільки ж це буде, коли до двадцяти її років додати сорок королівських. І скільки мине кожному з них через десять років, коли Попелюшка розквітне трояндою, а Короля здолає ревматизм. А через п’ятнадцять? Двадцять? Та найгірше було з астрономією: Попелюшка починала плакати, коли Фея розповідала про безмежний простір, який розділяє їх із Королем, та про втрачений час, на який обернуться їхні зустрічі. Може, вже завтра Король навіть не згадає про неї? Але Король з’являвся знову й знову. Він привозив їй цукерки й тістечка, шоколад i ласощі з королівського столу. Батько, вдивляючись у щасливі доньчині очі, якось спитав: ”Доню, може, ти знайшла скарб?” – “Ні, тату, – була відповідь, – я просто закохалась”. Немов маленька квіточка до сонця – так Попелюшка тягнулася душею до Короля. Невдовзі він став для неї єдиним у свiтi.Ти запитаєш, чи Король так само покохав Попелюшку? Звичайно. Бо якби не покохав, то чи з’являвся б у лісовій оселі? Його Величність навіть довірив Попелюшцi велику державну таємницю: показав, де починається підземний хід до палацу, i дав ключ до його дверей. А якось запросив Попелюшку до себе у покої. Подарував дівчині чарівний дзвоник, який мав кликати дівчину щоразу, коли Король захоче її бачити. Важко повірити, але це було: Король, стоячи на колінах, цілував її натруджені пальчики й благально запитував: ”Ти прийдеш, Попелюшко? Прийди!”. Хіба могла вона відмовити, коли її ТАК просили? Дорогою i жаданою гостею входила Попелюшка у королівський палац. Чудова вечеря, танці. Король так утомився, що заснув, поклавши голову дівчині на коліна, а вона сиділа й боялася поворухнутись, щоб не сполохати тієї гордої та щасливої усмішки, що блукала на його обличчі. Фея, довідавшись про все, гнівалась i казала прикрі речі: Попелюшку називала дівчинкою на виклик, а Короля – старим нахабою. Фея тупала ногами й запитувала: “Чому вiн не одружиться з тобою i не купить тобі нові черевички, як це роблять усі порядні королі?”. Звісно, дiвчина чула про Принца й Попелюшку з тiєї, іншої казки, де були кришталеві черевички й гучне весілля. Але поруч з нею був не юний Принц, а старий Король. I коли він сам мовчить про одруження, то чи ж можна від нього вимагати неможливого? Власне, вона просто кохає. От і все. Та й не до черевичків тепер, коли стільки розмов про порожню державну скарбницю! Зустрічі Короля з Попелюшкою не могли тривати довго. Якось її ледь не схопила сторожа, а одного разу – нянька. Треба було повертатися додому. Душили непрохані сльози. Невже Король має ховатися зі своїм коханням? І як почуватиметься він, коли не дочекається її? Минав тиждень, другий… Чарівний дзвоник усе не озивався, а Попелюшка місця собі не знаходила, тривожилася: вдома Король чи десь подорожує? А може, захворів? Залишалося тільки чекати. Без сліз, без образ i докорів. Чи помічаємо ми, як зникає щастя? Ще вчора воно було поряд, а сьогодні вже далеко. Можна засипати монетами тисячi жебраків й ощасливити півкоролівства. Але чи справжня це королівська милість i доброта? Чи справжній ти король i чи кохання твоє справжнє, коли через тебе серед ночі плаче Попелюшка? ”Невже вони ніколи більше не бачилися?” – спитаєш. Чому ж, нещодавно бачилися. Пам’ятаєш, усе королівство святкувало золотий ювілей? Усі готували подарунки. І Попелюшка теж. Дівчина вирощувала гарну квітку, пильнуючи, аби вона розцвіла саме в день народження Короля. …Цього дня у Короля було море квітів. Та всі були вражені, коли прекрасна незнайомка увійшла до зали, а за нею внесли величезний кошик яскраво-червоних троянд. Король радо прийняв дарунок і цілий вечір танцював з цією загадковою панею. А в лісовій хатині, далеко від звуків музики i вогнів святкового феєрверку, сиділа сумна Попелюшка. Свою скромну квітку їй вдалося передати Королю через охорону. Та самотній різдвяник вкривався пилом на кухні палацу – він був не потрібен Королю. А ця ж бо квітка розквітає серед зими тільки від уваги й любові… Ну, що ще? Попелюшка й досi самотньо живе у лiсi, доглядаючи старого батька. Коли їй випадає йти на ринок, що на площі біля палацу, чоловіки вже не озираються їй услід. Десять років з часу першого побачення минуло. А першої зустрічі з королем усе не забути. Зате до неї часто навідується її маленька втіха – донька подружки та лісоруба із сусіднього лісу. Коли Попелюшка бачить це маленьке диво, вона радіє i сумує. В її уяві постають усі змарновані роки, той втрачений час, за який вона могла б стати берегинею чиєїсь долі. Його Величнiсть, заклопотаний державними справами i щастям усiх людей королівства, виграв три війни i програв лише дві битви. Він збудував новий красивий палац, облаштував парк i встановив фонтани. Кажуть, там є i потаємний хід. Але ніхто не знає, де він починається й куди веде. I ще. До Короля повернулася дружина. Це вона була тією красивою панею, яка привітала Короля пишними трояндами. Королева була такою молодою i вродливою, наче не було поміж ними стількох років розлуки. Можливо, вона знала секрет вічної молодості? А може, вміла чаклувати, повертаючи собі на користь чужий втрачений час. Ось така сумна казка. Ти вже спиш, моя крихiтко? Спи, cпи. Ти могла б бути i моєю маленькою донечкою. Спи, дитинко. Нехай тобі насниться неодмінно гарна казка. А доля пошле щасливе кохання i незрадливого короля. Ольга СТАВСЬКА Джерело

Філософська казка про відповідальність, яка допоможе вам зрозуміти дещо важливе…

Жив на світі дуже відповідальний чоловік. Він відповідав за все: за погоду, за розклад поїздів, за курс долара і «за тих, кого ми приручили» теж. Щоранку, ледь прокинувшись, брав він свою відповідальність і звалював собі на плечі. А потім і на ніч не став з нею розлучатися, так і спав – дуже відповідально. Відповідальність була важкою, а дівати її було нікуди, і віддати нікому – ніхто брати не хотів. Одного разу, коли нести відповідальність стало зовсім несила, пішов дуже відповідальний чоловік до психолога.Приходить і каже: Сил моїх більше немає, так мені жити важко…А психолог його і запитує: А що це у тебе на плечах таке?А це каже – відповідальність. А ну, покажи.Стали вони відповідальність розглядати. І виявилося, що відповідальності-то в цій відповідальності майже немає, а є більше вини. І ще образа величезна, на оточуючих безвідповідальних людей… Так, важко з таким вантажем ходити – каже психолог. А де ж твоя власна відповідальність? Це яка така відповідальність? Ну, щоб свій власний вибір у житті робити і за це відповідати?І згадав дуже відповідальний чоловік, що власна його відповідальність під ліжком припадає пилом. Давно він її туди поклав, вже й забув. Тому що страшно йому було вибір робити – а раптом він неправильним виявиться? Думав, що якщо вибір не робити, то жити легше буде. А воно он як виявилося, що замість цього він себе виною і образою навантажив.Пішов дуже відповідальний чоловік додому, по дорозі провину з образою викинув. З-під ліжка відповідальність свою дістав, пил обтрусив, приміряв. Нічого, цілком під силу вона виявилася. З тих пір став чоловік не дуже відповідальним, а просто відповідальним. Людмила Аква

Великодні легенди для дітей українською мовою

Великдень – одне з найголовніших церковних свят у році. Діти полюбляють цікаві великодні традиції та щороку із нетерпінням чекають на свято. Чого тільки варте розфарбовування писанок, а також бої крашанками. Ось цікава підбірка коротких легенд про Великдень. ЧЕРВОНІ КРАШАНКИІсус зранку третього дня по смерті воскрес із мертвих. Відхилився важкий камінь на могилі Ісуса, з могили засяяло ясне проміння, а над гробом здійнявся воскреслий Христос, осяяний світлом великим, з кривавими слідами ран на руках і ногах. За хвилину Ісус зник, а труна лишилася порожньою. Перелякані воїни побігли до міста сповістити свого командира про те, що сталося, щоб він їх не карав, бо вони не винні. — Адже хто може змірятися з незнаною вищою силою, що творить диво? — сказали вони в один голос. Командир сидів саме за столом, збираючись снідати, а на сніданок мав варені яйця. Почувши сю звістку, він розлютився на вояків і почав кричати: — Ви, певно, позасинали, замість добре вартувати, а злодії вкрали вам тіло Ісуса! Тепер викручуєтеся, вигадавши якесь «чудо», щоби уникнути смерті! Хіба може чоловік воскреснути з мертвих? Як з мертвого може статися живе, з червоного біле, а з білого червоне? Готуйтеся до смерті! Воїни присягалися, що кажуть правду, та благали, щоби їм дарували життя. Раптом один із них глянув мимохіть на стіл і вигукнув: — Ось, командире, поглянь! Чи не сталося з білого червоне? Чи не може бути чудо? Командир поглянув і собі на стіл та й остовпів з дива. Усі яйця на таці тепер стали червоні. Хвилину не знав він, що з ним діється, а потім велика переміна сталася в його серці. Нарешті він промовив: — Радуйтеся, бо ви врятовані! Вірю вам тепер, що Той замучений воскрес, і вірю, що Він був Богом. Ідіть з миром, а на спомин свого порятунку візьміть собі по одному червоному яйцю. Вони вас урятували. Кажуть, що потім врятовані вояки розказували всім про те чудо, яке сталося над гробом Ісуса і в домі командира, а на доказ того показували червоні крашанки. І відтоді всі християни кожного Великодня готують крашанки і писанки та обдаровують один одного на згадку про той день, коли червоні крашанки врятували воїнів від смерті — як Ісус Христос своїми муками врятував увесь людський рід. НЕБЕСНИЙ КЛЮЧИККоли Ісус Христос розпрощався вже зі своєю Матір’ю та учнями й вознісся до свого Отця, у дорозі до неба товаришував йому жайворонок. Ніхто не знав, як високо він знявся, тільки Св. Петро думав, що він товаришував Спасителеві аж до небесних воріт, бо як вертався, то ніс у дзьобику щось подібне до золотого ключика. Марія, що разом з учнями чекала на вершині гори, витлумачила це як знак свого Сина, що людям доброї волі небо знову відчинене. Коли так жайворонок з небесним ключиком усе ближче та ближче знижувався до землі, дехто з учнів тиснувся наперед і всі вже сперечалися, хто перший схопить ключика та перший дістанеться до неба. Коли жайворонок був уже над самими головами учнів і побачив стільки простягнутих рук, то відлетів наляканий і кружляв над левадою, що була під самою горою. Учні, що очима вказували за жайворонком, завважили тепер, що він випустив ключика, й зараз багато з них кинулося шукати його. Та хоча як пильно і докладно шукали, не знайшли золотого ключика. Замість нього знайшов один з учнів дивну світло-жовту квітку, що хитала на вітрі своєю невеличкою солодко-запашною чашкою. Учень кликав інших і, коли вони збіглися, показав їм, що знайшов. — Такої квітки не бачив я ще досі! — говорив кожен. Довго приглядалися до квітки, аж хтось сказав: — Годі, ми прийшли сюди не зривати квіти, а шукати золотого ключика. І всі кинулися далі на пошуки. Незабаром приспіли тут і Св. Петро з Божою Матір’ю. Коли Св. Петро побачив квітку, спинився, розглядав її та тішився нею. А Божа Мати зірвала квітку і дала Петрові. Незабаром підійшли до них учні. — Чи ви бачили цю гарну квітку? — спитав Св. Петро. — Авжеж, бачили, — відповів один з учнів. — Але ми не діти, щоб довгоспинятися біля квітів. — Через те що ви не хочете бути, як діти, не найшли ви небесного ключика, — сказала Пречиста. Однак ніхто не зрозумів її слів. Тут Св. Петро добув квітку з рукава. Аж це не квітка, а золотий ключик, що його жайворонок випустив із дзьобика на леваду. Тоді учні засоромилися й пішли з левади. Та в душі подумав собі кожен: — Квітка дасть незабаром новий цвіт, і тоді я прийду та зірву собі його. Та коли по якомусь часі досвітками приходили туди хтось із учнів, вони побачили вже не одну, а багато квіток. І тепер годі було впізнати, яка них — справжній золотий ключик. І сьогодні цвіте ця квітка коло Великодня. І наш народ називає ці квітки «Божими ключиками», або коротко — «ключиками». Звуть їх також «Божою ручкою» та медяниками, пролісками, первоцвітом і рястом. Одначе найкраща назва «Божі ключики», бо вони нагадують нам ключі Св. Петра і те, що ними Бог неначе відчиняє ворота весні. ВОСКРЕСНЕ ПОЛУМ’ЯУдосвіта у Воскресну неділю пішли жінки до Ісусового гробу. На превелике здивування побачили, що хтось відвалив камінь, що замикав вхід до гробу. До гробу входили стривожені. Коли ввійшли, засвітили свічку і побачили янгола, що сидів у головах гробу та яснів, як сонце. Очі його мали ясність блискавки, а одяг блищав, як сніг. Марія Магдалина, побачивши світло, вийшла із гробниці, встромила свічку у землю перед входом та повернулася назад до товаришок. З жаху жінки мов оніміли. Тоді мовив їм янгол: — Чого шукаєте живого між мертвими? Чи ж не тямите, що Господь заповів, що третього дня воскресне? Ідіть і скажіть учням його, що ви тут бачили. І вони вийшли. Надворі схилилася Марія Магдалина, щоб узяти свічку. Та, коли простягла руку по свічку, легко скрикнула. Інші жінки спинилися та роздивлялися, що там сталося. І всі побачили, що поки вони були в печері, свічка змінилася. Вона стала квіткою. Високість і стрункість свічки залишилися, однак полум’я було вже не одне: її оточувало багато лагідних пломінців. Було це ясне жовте цвіття. На самому споді горіли великі, розквітлі квіти-пломінці. Що більш угору, то менші були вони, а на самому вершечку були пуп’янки. Це були ґноти, що ще не горіли. Завжди, коли одне полум’я згасне, зразу запалюється нове цвіт-полум’я. Так спинається світло помалу, щораз вище, до синього неба. Цю квітку називає наш народ «дивиною», або «царською свічкою». «Дивиною» тому, що здивувала побожних жінок, а «царською свічкою» тому, бо вона зацвіла раненько у Христове воскресіння, на його честь. Коли побожні жінки вийшли з гробу та зайшли на леваду, на ній горіло жовте полум’я. Було того полум’я густо та багато. Жінки відразу здогадалися, що туди приходив Господь. Вони не зважилися йти за таємними слідами. Вогники були ніжні, мов шовк, та непорушні. Квіти, що виросли під святими ногами воскреслого Спасителя, — це нагідки, або крокіс. Обидві назви нагадують нам, що ця квітка зацвіла під ногами Ісуса, що воскрес, бо назва «нагідки» говорить, що квіти зацвіли під ногами Ісуса, а «крокіс» — що квітки цвіли скрізь, де крокував Ісус. ЦИГАНСЬКІ ЦВЯХИКоли Ісуса вели на страту, то по дорозі вояки зустріли цигана, що ніс усяке залізяччя. Вояки спитали в нього, чи не має він цвяхів. Циган відповів: — Саме три цвяхи є в мене, тільки мусите добре заплатити, бо це великі й міцні цвяхи! — і показав три великі, вже заржавілі цвяхи. — Дамо тобі три срібняки, щоб довго не торгуватися, бо ми спішимо. Там, на Голгофі, мають розпинати Ісуса Назарянина, й народ нетерпляче чекає на видовище. Та коли циган почув, що їм так конче й негайно треба цвяхів, став дорожитися. Бачать вояки, що циган тільки гає час, і кажуть: — Ми не можемо самі дати вищої ціни. Ходи з нами на Голгофу, може, сотник дасть тобі більше. І вже силою потягли його на Голгофу. Коли циган прийшов на лобне місце й побачив табличку з написом «Ісус Назарейський, Цар Іудейський», то зажадав удвічі стільки, як жадав перше. — Цвяхи для царя мусять бути по-царськи оплачені! — стояв уперто при своїм. Сотник не хотів при всіх торгуватись і заплатив йому стільки, скільки він жадав. Від того часу цигани засуджені на поневіряння. І ніхто ще не бачив, як цигани сміються. Їх очі дивляться сумно, а їх музика меланхолійна. А кущ, що тоді зацвів уперше безліччю маленьких білих, багряних і синіх цвяшків, — то «боз турецький», що його плекають і в нас по садах та городах. Відтоді й досі він цвіте так. Джерело

“Листування з Всесвітом” – глибока філософська казка-притча про те, як ми самі ставимося до своїх мрій

Глибока філософська казка-притча психолога Юлії Рубльової про те, як ми самі ставимося до своїх мрій. – Дорогий Всесвіт!Пише тобі Маша. Я дуже-дуже хочу бути щасливою! Дай мені, будь ласка, чоловіка коханого і люблячого, і дитину від нього, хлопчика, а я, так вже й бути, тоді не перейду на нову роботу, де більше платять і зручніше їздити.З повагою, Маша. – Дорога Маша!Чесно кажучи, я навіть почухав потилицю, коли побачив рядки про роботу. Навіть не знаю що сказати. Ти цілком можеш переходити на нову роботу, а я поки що пошукаю для тебе чоловіка.Успіхів! Твій Всесвіт. – Шановний Всесвіт!Спасибі що так швидко відповів! Але … бабуся моя говорила: кому багато дається, з того багато і спитають. Раптом я буду мати і те, і це, а за це ти мені відріжеш ногу, коли я буду переходити трамвайні колії? Ні, давай так: я переходжу на нову роботу, маю чоловіка, але за це я готова разом зі своїм коханим все життя жити в знімній хрущовці. Як тобі такий розклад? – Дорога Машенька!Реготав, побачивши про ногу. Сенс бабусиної приказки зовсім інший: кому багато дається здібностей, талантів, знань і умінь, від того люди багато і чекають. У тебе ж накопичено грошей на двокімнатну квартиру, купуй на здоров’я. Ногу залиш собі… – Дорогий Всесвіт!В принципі, я зраділа, прочитавши про ногу. АЛЕ: у мене буде чоловік, дитина, любов, квартира і нога. Тобто ноги. Що я тобі буду винна за це? – Марійка!УФФ. Чому ти зі мною розмовляєш, як з колекторським агентством? Мене попросили – я роблю. Я тобі коли-небудь говорив, що ти мені щось будеш винна? – Так! Тобто ні. Просто не може бути, щоб все було добре, розумієш ?? Я сьогодні плакала всю ніч: віддала внесок за квартиру. Гарна, вікна на річку. Мабуть, чоловік буде некрасимим. Скажи прямо. В принципі, я до цього готова. – Дорога Маша!Чоловік, звичайно, не Бред Пітт, зате і в дзеркало так часто не заглядає. Днями зустрінетеся. Так, відповідаючи на твоє запитання: МОЖНА, щоб все було добре. В принципі, мені все одно, добре чи погано мені замовляють. Аби людина точно знала, що хоче. – Шановний Всесвіт,А можна, щоб ДОВГО було добре … У принципі, якщо років п’ять буде, я згодна, щоб зі стелі протікало … – Машенька,Я тобі відповім чесно. Довго добре може бути. Довго однаково – ні. Все буде змінюватися, не міняється тільки мертве. І коли буде змінюватися, тобі здасться, що все погано. Тимчасово. – Всесвіт!Тільки не ногу !!! Нехай погулює чоловік. – Марія,Закінчуй зі мною торгуватися. Як на вірменському базарі, їй Богу! Я долею не керую. Моя справа – надати людині те, що вона хоче. Єдине у мене до тебе прохання: коли ти будеш зовсім щаслива, у тебе звільняться сили. Ти відмінно шиєш. Займися клаптевим шиттям, твої ковдри прикрасять будь-який будинок, і людям в радість. – Дорогий мій!Стрибала від радості. Звісно! Я зроблю все, що ти скажеш. Я точно тобі нічого не буду винна? Мені запропонували ще кращу роботу, а той симпатичний хлопець з кафе призначив побачення. Ура !!! (Так не буває, так не буває!)(Купила швейну машинку!)Цілую тебе! – Дорога Маша!Все добре. МОЖНА робити все, що хочеш, в рамках Заповідей і кримінального кодексу. І тобі нічого за це не буде. Навпаки. Якщо ти не будеш нити, я тільки порадію. З скигліями метушні багато. Так що удачі! Я прощаюся поки що. Тут замовлення на одностатевих трійнят, і знову торгуються, пропонують натомість здоров’я. Ну навіщо мені їх здоров’я? …Твій Всесвіт. – Всесвіт, привіт!Як ти там? Доньку назвали Мірою. Пошила найкращу на світі клаптеву ковдру, зайняла перше місце на виставці, надходять замовлення, думаю відкрити свою справу. Я прокидаюся вранці, співають птахи … Іноді думаю – за що мені таке щастя?Твоя Маша. Від чоловіка привіт! – Маша, привіт!Зніяковіло зізнаюся, я трохи переплутав з сином, якого ти замовляла … Але, дивлюся, ти щаслива і так. Бути щасливим – це нормально. Сприймай це не як захоплюючий подарунок, а як спокійний фон твого життя. А дух захоплює іноді від таких дрібниць, які кожному даються без всякого прохання: не моє це діло змушувати птахів співати під твоїм вікном. Це за замовчуванням покладається кожному, базова комплектація. Твоя справа – їх почути і … все, далі думай сама. Пиши, якщо що.Твій Всесвіт. Автор: Юлія Рубльова Джерело

Дуже гарна філософська казка, яка допоможе вам зрозуміти дещо важливе…

– Вам скільки? – Кілограма два, не менше! – Впевнені, може півтора вистачить? – Ні, два! – Валіку, загорни дві тупості, – чоловік-продавець крикнув кудись за кут. – З тупістю беруть ще заздрість і ненависть. Берете? – Так! Теж по два кіло! – Ні, ці в доважок по півкіло в руки не більше. Черга розмитою плямою хлюпала мармуровими сходами, стікаючи в величезний хол. Загальне напруження. Може, не вистачить, розберуть. Дуже хотілося легкого життя, без найменшого напруження. – Жінко, пропустіть, я тут стояла! Ви пізніше підійшли! – відштовхуючи ліктями ту, що пізніше підійшла, лізла на місце молода дама великих розмірів. – Ні, це я раніше підійшла! – зойкнула, хапаючись за повітря руками, опонентка відштовхувачки. – Дамочки, не сваріться, всім вистачить, – долинуло зверху. – Що вам? Спітнілий чоловік з плоским червоним обличчям переминався з ноги на ногу. – Мені як всім, як всім і побільше! Точно безкоштовно?! – Дивлячись який оберете, – з часткою іронії прозвучало у відповідь. –Перший пакет – інтелект, до нього на додачу – жалість, співчуття, прийняття, любов. Цей вартує ваших зусиль, грам триста/чотириста, не більше. Другий, абсолютно безкоштовно – тупість, до нього байдужість, ненависть, заздрість. Вам який? – Мені як всім, як всім, – нервував червонопикий чоловік ще більше. – Всі беруть тупість, вам теж? – Так! – без роздумів випалив він. – А точно з усім цим жити легше буде? – Абсолютно, – з тією ж часткою іронії повторив молодий чоловік і тихо зітхнув. – Ніяких турбот! Тупість перекриє можливість мислити і аналізувати, байдужість перекриє можливість про будь-кого хвилюватися, заздрість буде зігрівати своїм теплом! – за інструкцією випалив він завчені фрази, а від себе додав: «Поки не спалить!». – Ну, що, перший пакет так ніхто і не взяв? – Валентин, який сидить вгорі за столом, встав і обтрусив штани. – Так і вчора не взяли, – потер руки напарник. – Його взагалі рідко беруть, ніхто напружуватися не хоче. Раптом на дверях задзвенів дзвоник. – Ми закриті, – понеслося зверху. – Приходьте завтра. – Мені терміново, мені зараз, мені шкода! Там собака здихає, всі мимо проходять, а моя жалість закінчується, прошу. І співчуття, якщо можна. Другу годину по людях шукаю, ні у кого немає, сказали у вас.У залі запанувала тиша. Двоє нагорі завмерли, здивовано дивлячись на того, хто прийшов. – Ви впевнені? – тишу порушило питання. – Так, звичайно, як я без неї жити буду? З нею зовсім по-іншому. – З нею складно! – менеджер почухав потилицю. – Складно ви жити з нею будете, там ще йдуть милосердя, прийняття, розуміння. Воно вам треба?! Візьміть пакет лімітний: тупість, ненависть, байдужість… Всі беруть! Безкоштовно. – Ні, мені жалість потрібна, я готовий заплатити… – Так ви не зможете в цьому суспільстві жити, тільки сьогодні більше сотні тисяч пакетів з тупістю розібрали. І так кожного дня. Куди ви зі своєю жалістю? З нею мозок працює, душа оживає, ви божевільний? – Ні, живий, і душа поки жива. Дайте мені жалість, і я піду. – Ви будете самотніми, вас не приймуть в суспільстві! – простягаючи пакет, невпевнено сказав менеджер. – Краще самотній, ніж мертвий. Що з мене? – Нічого, вам, як першому покупцеві бонус – безкоштовно. – Дякую, – молодий юнак взяв дбайливо пакет, притиснув до грудей, усміхнувся і вийшов. Двері тихо задзвеніли. – Шкода мені його, як він серед цієї маси один? – почухав голову Микита. – Не хвилюйся, – Валентин поплескав його по плечу. – До цього пакету в додачу йде ангел-хранитель, на тримай. – Що це? – Микита повернувся і взяв аркуш паперу. – Твоє підвищення. В повітрі зависло питання… – Тупість беруть на ура, безкоштовно ж. А ось жалість, співчуття, любов – ні. Продати ці пакети складно. І якщо ти зміг хоч один такий пакет прилаштувати, підвищення у тебе в кишені… – І що я тепер маю робити? – здивовано запитав Микитка. – Оберігати свого підопічного, щоб самотнім не був і з’їденим суспільством, – Валентин дістав з шухляди крила з великим карабіном, і передав Микиті. – На, лети за ним, стеж в обидва! Такі як він на вагу золота… © Василиса Савицька Джерело

Казка про стосунки, яку повинна прочитати кожна розумна жінка

Перед тим як перейти до прочитання, вам потрібно дещо дізнатися про візерунок «Шаміра», який починається з точки, йде хвилею, закінчується колом. Він часто зустрічається на килимах, які прийнято дарувати на заручини, на весілля або коли близьке розлучення. З цим візерунком пов’язана одна стара казка: Одного дня у маленькому селі далеко в горах народилася прекрасна дівчинка, і названа вона була Шамірою. З кожним роком в її селі все сильніше висихала земля, худоба помирала, русло річки перетворювалося в дорогу. – Раз зникла вода, значить, скоро зникнемо і ми, – якось сказала мати. – Куди поділася річка? – запитала її Шаміра. – Хто знає? Може, її випив дракон, а може, змінила шлях і тепер тече під землею. Шаміра вирішила знайти річку. Вранці вирушила в гори по сухому руслу, йшла через ущелини і перевали, стежила за польотом птахів і нарешті побачила воду: десятки струмків стікали з білоголової гори і зникали у моху. Шаміра сіла у одного з потічків, опустила в потік кінчики пальців. – Ти куди? – запитала вона його. – Нікуди. Ми з братами просто біжимо наввипередки. А ти? – Іду до озера, що заховано в вершині гори. – Я якраз звідти. Вхід в печеру завалило камінням, всередину не потрапиш. – Зрозуміло, – зітхнула Шаміра. – Значить, відпочину тут і піду додому. Придивилася до струмка, побачила відображення свого обличчя. – А ти красиво на сонці виблискуєш, і вода твоя ніжнішана дотик, ніж у інших. Струмочок завирував. – Де ти живеш? – запитав він дівчину. – За ущелиною, – відповіла Шаміра. – Можна я тебе проведу? – Не знаю… Довгий має бути шлях. У тебе одного вистачить сил? От якби ти попросив своїх братів з’єднатися з тобою в потік, тоді б точно дійшов. Струмок мовчав. Шаміра піднесла до нього губи і зробила ковток. – Як ти хороший! Ну правда, прощатися з тобою шкода. Дівчина попрямувала з гори і раптом почула за собою плескіт: кілька струмків зливалися в один і текли по її слідах. – Спасибі, що провів, – біля села дівчинка сказала струмочку. Потік стрибав, бився об каміння хвилею. – Ого, який великий став! Так і до моря дійдеш. – Що таке море? – Я завтра тобі розповім. Дочекайся мене тут. Дівчина опустилася на коліна і знову зробила ковток зі струмка. Потік плескався їй услід, скроплював сухі прибережні камені точками бризок. За ніч струмок всіх братів з околиць поєднав в собі. До ранку вздовж берега пробилася зелена щетина. Худий степовий вовк перед світанком напився з струмка води. Оживлений, почухав за вухом, зловив блоху в хвості і знову занурив щасливу морду в потік. Ледве сонце здалося через гори, прийшла Шаміра. В руках вона тримала глечик. – Привіт! Струмок підняв хвилю – просив поцілунок. Дівчина зробила ковток, потім другий. Скропила водою собі на обличчя. – За ніч ти став таким сильним! Струмок надувся, покотив свої води швидше, взявся пересувати валуни. – Я сумувала за тобою. Чи можемо ми бачитися щодня? Струмок заіскрив бризками і відповів: – Я кожен день тут буду для тебе. Шаміра погладила пальцями швидкий потік. – Ти обіцяла розповісти про море. – Ой, так. Воно далеко. Не кожен може до нього добратися. Тільки той, хто не боїться перешкод на шляху. Там можна залишити позаду береги і вийти на свободу, невагомість, простір. Потоку, який зможе дійти до моря і показати мені його, я б віддала всю себе. Від слів Шаміра струмок закипів, увібрав в себе земні і підземні води, ріс і шумів. Шаміра кожен день приходила на його берег з глечиком, хвалила, пестила, розповідала йому про море, далеке, велике… З кожним днем у селі зеленіли поля. Кожна корова, вівця, коза приносила повне вим’я в будинок. Сільські пірамідами складали головки сирів в коморах. Запрацювали млини, олійниці, пекарні. В далекі краї полетіли листи: «Приїжджайте, повернулася вода». На околицях селищ з’явилися нові зруби, а потік біг все швидше, вирував. – Шаміро, Шаміро, скоро я покажу тобі море. – Ти у мене кращий за всіх, я вірю в тебе. Одного ранку потік торкнувся колін Шаміра, коли вона з глечиком нагнулася до нього. – Нам пора до моря, – сказав. Він виштовхнув з осоки човен. Шаміра обернулася на свій будинок: там мати годувала кашею її молодших братів. Поруч цвів сад, кози щипали траву. Дівчина взяла з кострища вугілля, написала кілька слів на глечику, сховала його в кущах. Ступила в човен. Потік помчав. По дорозі долини шелестіло колоссям, важчала жито, в селах кричали діти і півні, через мости перекочувалися навантажені вози. Шаміра пальцями пестила воду. – Ти у мене такий молодець. Потік вирував. Жителі прибережних будинків з подивом дивилися на дівчину в човні без весел, але та зникла з поля зору так швидко, що селяни прийняли її за сон. Останніми дівчину в човні бачили рибалки, які на березі моря виплутуватися з тенет улов. Заворожені, чоловіки дивилися їй услід, поки вона не стала точкою, що не злилася з темрявою. Шаміру шукали в селі. Під кінець другого дня в кущах знайшли її глечик з написом: «Не шукайте мене. Я втекла з коханим». Поруч ревів, гримів, гнав свої води до моря потік… Візерунок Шаміра означає: жінка живить чоловіка словом, а чоловік живить її ділом. Коли чоловік знає, що у нього вірять, йому під силу навіть неможливе. Саме тому важливо підтримувати своїх чоловіків у всіх їх починаннях, адже тоді вони здатні здійснити найпотаємніші жіночі бажання. Історія з книги “Казки для неспокійних” Джерело

“Не бісіть Всесвіт, там для вас дуже стараються!” – чудова історія для тих хто боїться втілювати свої мрії

Ось я іноді думаю, що там, на небі, зібрався молодий творчий колектив. Робота у них така. Креативна. Допомагати людям втілювати мрії.У понеділок о 9:00 у них нарада і обговорення поточних мрій. Начальник відділу зачитує нові надходження бажань з планети Земля, всі інші переписують їх у свої щоденники. Петя мріє стати письменником. Коля-кухарем. Наташа-фотографом. Ну, наприклад. Потім начальник так з ентузіазмом каже: “Ну все, хлопці, працюємо! Ми ж відмінна команда! Ми професіонали!” І понеслося. Вони придумують якісь неймовірні сценарії і сюжети. Точно розраховують час і місце, щоб зіштовхнути людину з випадковими людьми і подіями. Складають план і графік. Узгодять із суміжними групами, щоб здійснення мрії Петі ніяк негативно не вплинуло на здійснення мрії Колі. Проробляють колосальну роботу. Не сплять ночами, не бачать дітей і кота. Мріють, що після цього проекту обов’язково попросять у шефа відпустку. І ось проект підписаний. Всі інстанції дали добро. Настає день ікс. Він обведений в календарі червоним хрестком. Все узгоджено з астрологічним відділом. Близнюк в Овні, все як годиться. Чоловік виходить з дому. Розуміє, що забув ключі. Поки бігав за ключами, запізнився на автобус. А на роботі начальник-звір і терміновий проект. Чоловік викликає таксі, розуміє, що сьогодні залишиться без обіду, тому що на таксі підуть останні гроші. Із зіпсованим настроєм сідає в машину. Таксист вирішує розрядити обстановку і робить радіо голосніше. Грає Лепс:”Найкращий день”. Чоловік просить переключити. На іншій радіостанції – оголошення. Така-то студія за такою-то адресою оголошує новий набір в художню школу. Телефон повторюють два рази. І таксист каже: “О, в художники кличуть. У мене племінниця теж добре малює. Їй 5 років зараз, а всі кажуть, що талантище”. І чоловік йому відповідає сумно:”я теж в дитинстві добре малював”. А по радіо знову оголошення повторюють. Там, на небі, всі дивляться на це зі схрещеними пальцями. Ніхто не дихає. Не ворушиться. В туалет ніхто не виходить. Муха завмерла в польоті. Чоловік переписує номер телефону в свій блокнот. Вся креативна група видихнула. Відкривають шампанське. Всі аплодують і сміються. Хтось підхопив іншого кружляти в танці. Хтось покликав на радощах колегу на побачення. А чоловік прийшов додому. Розповів дружині. І вона йому каже: “що це ти надумав? Що за дурниці?” І чоловік такий: “дійсно, що це я собі надумав! Дурниці якісь. Не малював-то вже з дитинства. Ну так, згадував про це недавно. Хотів навіть кисті купити. Але якось все зайвих грошей не було. Як я піду туди? Засміють же…” І там, на небі, всі дружно: “та що ж таке-то?! Як так?!” Хтось театрально жбурляє папери зі столу зі словами: “Я не можу так більше працювати!!!”Побачення скасовується. Шеф викликає начальника відділу виконання мрій з вимогою звіту. Хто винен? У чому косяк? Розбір польотів. Позбавлення премій. Ніякої відпустки. Вдома нудьгують діти і кіт. Загалом, давайте не будемо дратувати Всесвіт. Там реально стараються. Без відпустки працюють. Давайте не будемо. Ольга Демидюк

“Крокодильчик” – повчальна казка для дітей, які проявляють словесну агресію

Може, в морі, може, в річці, може, в озері лісовому жив Крокодильчик. Найбільше на світі він любив смачно поїсти. Міг і рибку, міг і жабку, міг і пташку прожувати, тому що у крокодильчика були міцні, красиві і здорові зуби. Але була у крокодильчика погана звичка, він часто лаявся, говорив багато злих і недобрих слів. Одного разу Крокодильчик образив доброго чарівника. Чарівник його зачарував, і тепер після кожного поганого слова у крокодильчика випадав один зуб. Скоро у нього зовсім не залишилося зубів, і він уже не міг смачно поїсти. Сумно стало крокодильчику. Почав він розпитувати мешканців водойми, чому у нього випали всі зуби. Мудрий Бегемот пояснив йому причину. Крокодильчик все зрозумів, вибачився перед чарівником, і у нього почали рости нові зуби. З того часу Крокодильчик береже свої зуби. Він не тільки чистить їх вчасно, а й, найголовніше, не говорить поганих слів. Блинова Тетяна Джерело

Повчальна казка про ящірку для дітей, які не вміють гратися з іншими дітьми

Жила-була маленька ящірка. Жах, яка шкідлива! Як вийде на вулицю до жабенят пограти, так і давай гидоту всім говорити. – З вами я не дружу! – І з вами теж не дружу! – А вас взагалі покусаю! – Як же, – їй кажуть, – ти нас покусаєш? У тебе і зуби-то он які дрібні! – Дрібні, – каже, – зате отруйні! Всіх покусаю! З ящіркою цією ніхто не хотів грати. Ні в квача, ні в хованки, ні в кеглі. А як з нею грати? Вона то волає, то б’ється, то якщо кеглі збудуєш – все зруйнує. Якось раз побудували звірята з піску замок. Високий, гарний. З вежами. А ящірка прийшла і зламала його. Розсердилися звірята, зашипіли. А ящірка як давай плюватися! Тоді жабенята схопили ящірку і хотіли побити. Старше жабеня сказало: – Ні. Ми її зараз додому відведемо. І розповімо її мамі, що вона себе погано веде. Покусати всіх хоче. І плюється. Нехай її мама покарає. А то і ремінця дасть. – Правильно! – закричали всі, – ремінця їй! Потягли вони ящірку до мами-ящірки. Розповіли мамі-ящірці про її погану поведінку. Мама ящірку в лапки прийняла, але замість того, щоб побити, взяла і притиснула її до серця. Та ще й колисати почала. – Що таке? – зашипіли жабенята. – Неподобство! – крикнуло старше жабеня, – чому ви її не покараєте? Вона ж хуліганка! – Ви вже вибачте її, будь ласка, – сказала мама-ящірка, – це просто у моєї доньки така шкірка шкідлива. – Як це? – не зрозуміло старше жабеня, – шкірка шкідлива? – Колеться зсередини. Розумієте? Жабеня зіщулилося. Неприємно має бути, коли шкурка зсередини колеться … – Ось стривайте, – продовжила мама-ящірка, – вона скоро її скине і буде доброю. Колір шкірки буде той же самий, але зсередини вона стане м’яка. Як сама ящірка. Вона ж всередині, навіть під колючою шкіркою, добра … – А як ми дізнаємося, що вона її скинула? – запитало жабеня, – якщо колір той же самий залишиться? – Дізнаєтеся, – пообіцяла мама-ящірка, – обов’язково! – А довго чекати, поки вона її скине? – запитало жабеня. – Ні! Не довго. А для того, щоб вона скоріше її скинула, ящірку треба частіше обіймати і ось так качати. Сто раз на день. – А якщо вона кусатися буде? – запитало вуженя. – Якщо ось так обіймати – не буде, – запевнила його мама-ящірка. Звичайно, на наступний день ящірка на майданчику знову бешкетувала. То крикне щось образливе. То піском кине. Але жабенята все-таки мамі-ящірці повірили. І кожен раз намагалися обіймати ящірку. І колисати. Вона виривалася спочатку, а потім затихала. Сто разів на день обіймати, звичайно, їм було непросто. Тому жабенята і інші звірята вирішили їй допомогти. І по черзі обіймали шкідливу ящірку. Хоча і боялися – раптом вкусить або щось гидке скаже? Особливо страшно було дощовому черв’ячку. Він навколо ящірки обвився, а сам тремтить. – Кусь! – сказала йому єхидно ящірка. – Ой-ой-ой, – запищав черв’ячок, закривши очі.- Чого це ти?- Б-боюся … – Гаразд, – махнула лапкою ящірка, – не бійся. Пожартувала я. А одного разу вона прийшла на майданчик і стала всім посміхатися, допомагати і говорити хороші слова. Всі зраділи і стали з ящіркою грати. І обіймати її – просто так, від радості. «Скинула, значить, вона свою шкірку, – здогадалося старше жабеня, – колір такий же залишився, але зсередини все-таки вона м’якою стала..» Жабеня відразу здогадалося, інші – трохи пізніше. Коли підросли. Автор Юлія Кузнєцова Джерело

Притча про те, для чого Смерті коса

– Ви – коваль? Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалися і хтось заходив усередину.– А стукати не пробували? – грубо відповів він, злегка розсердившись і на себе, і на моторного клієнта. – Стукати? Хм … Не пробувала, – відповів голос.Василь схопив зі столу ганчір’я і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт. – Ви не могли б виправити мені косу? – жіночим, але злегка хриплуватим голосом запитала гостя.– Це все, так? Кінець? – відкинувши ганчірку кудись в кут, зітхнув коваль.– Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, – відповіла Смерть.– Логічно, – погодився Василь, – не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?– Виправити косу, – терпляче повторила Смерть.– А потім?– А потім наточити, якщо це можливо.Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.– Це зрозуміло, – кивнув він, – а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто в перший раз, так би мовити …– А-а-а … Ви про це, – плечі Смерті затряслися в беззвучному сміхові,– ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Чи зможете?– Так я не помер? – непомітно обмацуючи себе, запитав коваль. – Вам видніше. Як ви себе почуваєте?– Та наче нормально.– Нудота, запаморочення, щось болить?– Н-н-ні, – прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.– В такому разі, вам нема про що турбуватися, – відповіла Смерть і простягнула йому косу. Взявши її в, моментально задерев’янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично подовжує термін, як мінімум, на пару годин. Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.– Ви це … Сідайте. Чи не будете ж ви стояти ?! – вклавши в свій голос всю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь. Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну. Робота добігала кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку точило, подивився на свою гостю.– Ви мене вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було загнано у могилу стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі, і розглядала інтер’єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в сторону коваля. – Що ви сказали? – тихо промовила вона.– Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка …– Зброя? Ви сказали зброю?– Може я не так висловився, просто … Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тремтіли.– Як ти думаєш, скільки людей я вбила? – прошипіла вона крізь зуби.– Я … Я не знаю, – опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.– Відповідай! – Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору,– Скільки?– Н-не знаю …– Скільки? – викрикнула вона прямо в обличчя коваля.– Та звідки я знаю скільки їх було? – намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пискнув коваль. Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.– Значить ти не знаєш, скільки їх було? – тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила,– а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш? – Але … А як же так? …– Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові.І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, – вона ненадовго замовкла,– ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно … Подивися, що зі мною стало!Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон. Перед очима Василя постало, поцятковане зморшками, обличчя дуже старої жінки. Рідке сиве волосся висіло заплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродньо опущені вниз, оголюючи нижні зуби, кривими кавалками визираючи з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, абсолютно пусті очі, втупилися на коваля.– Подивися на кого я перетворилася! А знаєш чому? – вона зробила крок в сторону Василя. – Ні, – зіщулившись під її пильним поглядом, кивнув він головою.– Звичайно не знаєш, – посміхнулася вона,– це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших людей! .. Я ридала, дивлячись на це все, я волала від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, Я кричала від жаху …Очі Смерті заблищали.– Я поміняла своє прекрасне плаття на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене в монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто …– вона дивилася на коваля уважним поглядом, – я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей … Віддай мені мою косу, дурень!Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розвернулася і попрямувала до виходу з майстерні.– Можна одне питання? – почулося ззаду.– Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? – зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.– Так.– Дорога в рай … Вона вже давно заросла травою…

Повчальна казка про білочку для невпевнених та несамостійних дітей

В одному звичайнісінькому лісі, на одній із зелених ялин жила-була звичайнісінька біляча сім’я: мама, тато і дочка – Білочка. На сусідніх ялинках теж жили білки. Вночі всі спали, а вдень збирали горіхи, тому що дуже їх любили. Мама і тато вчили Білочку, як діставати горішки з ялинових шишок. Але кожен раз Білочка просила допомогти їй: – Мамочко, я ніяк не можу впоратися з цією шишкою. Допоможи мені будь ласка!. Мама діставала горішки, Білочка їла їх, дякувала мамі і стрибала далі. – Таточку, у мене ніяк не виходить дістати горішки з цієї шишки !. – Білочка! – говорив їй тато, – ти вже не маленька і повинна робити все сама. – Але у мене не виходить! – плакала Білочка. І тато допомагав їй. Так вона стрибала, веселилася, а коли їй хотілося з’їсти горішок, вона кликала на допомогу маму, тата, тітку, дядька, бабусю або ще кого-небудь. Минав час. Білочка росла. Всі її друзі вже добре збирали горіхи і навіть вміли робити запаси на зиму. А Білочка завжди потребувала допомоги. Вона боялася зробити щось сама, їй здавалося, що вона нічого не вміє. У дорослих вже не було достатньо часу, щоб допомагати Білочці. Друзі стали кликати її недотепою. Всі білочки веселилися і грали, а вона стала сумною і задумливою. «Я нічого не вмію і нічогісінько не можу зробити сама», – сумувала вона. Одного разу прийшли дроворуби і зрубали зелений ялинник. Довелося всім білкам і білченятам відправитися на пошуки нового Дому. Вони розійшлися в різні боки і домовилися зустрітися ввечері і розповісти один одному про свої знахідки. І Білочка теж вирушила в далеку дорогу. Страшно і незвично було їй стрибати по гілках на самоті. Потім стало весело, і Білочка була дуже задоволена, поки зовсім не втомилася і не захотіла їсти. Але як же їй дістати горіхи? Нікого немає поруч, ні від кого чекати допомоги. Стрибає Білочка, шукає горіхи – немає їх і немає. День вже наближається до кінця, настає вечір. Сіла Білочка на гілку і гірко плаче. Коли дивиться, а на гілочці шишка. Зірвала її вона. Згадала, як її вчили горішки діставати. Спробувала – не виходить. Ще раз – знову невдача. Але Білочка не відступала. Вона перестала плакати. Подумала трошки: – Спробую-но я своїм способом горішки діставати! Сказано зроблено. Піддалася шишка. Дістала Білочка горішки. З’їла, розвеселилася. Подивилась, а навколо великий ялинник. На ялинових лапах шишок видимо-невидимо. Перестрибнула Білочка на іншу ялинку, зірвала шишку – там горішки, іншу зірвала – і та повна. Зраділа Білочка, зібрала трохи горішків у вузлик, запам’ятала місце і поспішила на призначену зустріч з гілки на гілку, з гілки на гілку. Прибігла, бачить її рідні та друзі сидять сумні. Не знайшли вони горішки, втомилися, зголодніли. Розповіла їм Білочка про ялинник. Дістала горішки з вузлика, нагодувала. Зраділи мама і тато, посміхнулися друзі і рідні, стали Білочку хвалити: – Як же ми тебе недотепою звали – всіх обігнала, всім сили надала і новий будинок знайшла! Ай, Білочка! Ай, розумниця! На наступний ранок білки прийшли на те місце, про яке вона розповіла. І дійсно, горіхів там виявилося дуже багато. Влаштували свято-новосілля. Горішки їли, та Білочку хвалили, пісні співали і хоровод водили. З книги «Лабіринти душі» Автор Ольга Хухлаева Джерело

“Закон карми” – чудова притча-казка для тих, хто намагається завжди всім догодити, забуваючи про себе

Багатьом з нас, буває, приходить думка про те, що ми проживаємо не своє життя. Намагаємося усім догодити, бути для всіх білими, пухнастими, а то раптом нас не приймуть такими, якими ми є. А втрачати людей не хочеться. Ця чудова притча-історія розповість вам про те, що відбувається з людьми, які не вміють слухати своє серце. – Як це – не було? – запитала я раптово хриплим голосом, – Зовсім, чи що? Так у вас помилка тут, в картотеці, подивіться краще! – Ні, – літній Ангел усміхнувся поблажливо і поправив окуляри в круглій оправі, – У нас тут все записано, все враховано, знову ж таки, все під суворим оком Самі Знаєте Кого. У нас за посадовий злочин знаєте що? – фізіономія Ангела посуворішала, – Про Люцифера чули? Ото ж бо. Моргнути не встиг – скинули. «Помилка». Скажете теж… – Хвилиночку, – я спробувала взяти себе в руки, – Подивіться, будь ласка, сюди. Ангел доброзичливо подивився на мене поверх окулярів. – І? – запитав він після секундного мовчання. – Мене, може, і немає. Але хтось же є? – я обережно поворушила кисільною субстанцією, яка тепер заміняла мені звичний земний організм. Субстанція захвилювалася і попливла райдужними плямами. – Хтось, безумовно, є. Але ніяк не NN, якою ви зволили представитися, – Ангел важко зітхнув і потер чоло, – Я таких як ви перебачив – не злічити. І чомусь в більшості своїй – дами. Ну, гарахд. Давайте перевіряти, панночко. По пунктах. З самого початку. Так? – Давайте, – сказала я, рішуче повиснувши в нього над плечем, і готувалася битися до останнього. – Так-с, ось вона, біографія мадам N, – Ангел витягнув з-під столу здоровенний талмуд і здув з нього пил, – Ab ovo, дорога, що називається, від яйця, – він наслинив палець і зашурхотів тонкими, цигарковими сторінками, – Ну, це все дрібниці… підгузники… капризи дитячі… дурниці всякі… особистість ще не сформована… характер не проявляли, все чернетки… ну, дитинство і зовсім опустимо, беремо свідоме життя… а, ось! – він переможно підняв палець, – у вас був роман в кінці десятого класу! – Ах, яка дивина, – не втрималася я, – Щоб у шістнадцять років – і раптом роман! – А ви не іронізуйте, фрейляйн, – Ангел зробив суворе обличчя, – роман розвивався бурхливо і досить щасливо, поки не встряла ваша подруга. І хлопчика у вас, будемо вже відвертими, прямо з-під носа забрала. Тобто не у вас, – раптом схаменувся ангел і почервонів, – а у мадмуазель NN… – Ну, і що? – запитала я підозріло, – з усіма буває. Це що, якийсь смертний гріх, який в Біблію забули записати? Мовляв, не віддавай ні хлопця свого, ні осла, ні вола… При слові «Біблія» ангел скривився. – При чому тут гріх, заради Бога! Дістали вже зі своїми гріхами… Слідкуйте за думкою. Як в цій ситуації поводиться наша N? – Як дурупа себе веде, – похмуро сказала я, смутно пригадуючи цей нещасний роман «па-де-труа», – робить вигляд, що нічого не сталося, вештається з ними всюди, мирить їх, якщо посваряться… – Оооось, – повчально простягнув Ангел, – а тепер уважно – на мене дивитися! – як би вчинили ви, якби жили? – Вбила б, – слово вилетіло з мене раніше, ніж я встигла збагнути, що говорю. – Саме так! – Ангел навіть підстрибнув на стільці, – Саме так! Вбити б не вбили, звичайно, але послали б на три веселі букви – це точно. А тепер згадайте – скільки таких «романів» було в житті у нашої мадмуазель? – Штук п’ять, – згадала я, і мені раптом стало паршиво. – І все з тим же результатом, зауважте. Йдемо далі. Мадмуазель спробувала вступити до університету і провалилася. Скільки не вистачило? – Півтора бали, – мені захотілося плакати. – І понесла документи в педінститут. Там її бал – прохідний. Вона поступає в цей інститут. А ви? Чого в цей момент хотіли ви? – Вступати в університет до останнього, поки не поступлю, – вже ледь чутно прошепотіла я, – але ви і мене зрозумійте теж, мама так плакала, просила, боялася, що за цей рік я загуляю або ще щось, ну, і мені раптом стало все одно… – Мила моя, – ангел подивився на мене співчутливо, – нам тут до лампочки, хто там у вас плакав і з якого приводу. Нас факти цікавлять, вперта річ в світі. А факти у нас щось зовсім непривабливі. Навіщо ви – ні, ось серйозно! – навіщо тоді заміж вийшли? У сенсі – наша NN? Та ще й вінчалася, між іншим! Вона, отже, вінчалася, а ви в цей час про що думали?! Я мовчала. Я прекрасно пам’ятала, про що тоді думала в задушливій сусальній церкві, тримаючи в пітному кулачку свічку. Про те, що любов любов’ю, але вся ця бодяга ненадовго, що я, може бути, пару років протягну, максимум, а там натура моя все одно переважить, і тоді вже ти прости прости мене, Господи, якщо ти є… – Ото ж бо, – Ангел похитав головою і перегорнув сторінку, – так тут у вас на кожному кроці суцільні провали! Дівчинко моя, ну, не можна ж так! У тридцять років так хотіли татуювання зробити – чому не зробили? – Ну-у-у… – спантеличилася я, – не пам’ятаю вже. – А я вам підкажу, – Ангел недобре посміхнувся, – тодішній ваш коханий був проти. Примітивні, говорив, племена, та й дупа з роками поповзе. Так? – Вам видніше, – насупилася я, хоча щось таке було колись, точно ж було… – Мені-то видніше, звичайно… Дупа-то ваша була, а не коханця?! Добре, їдемо далі. Ось тут написано – тридцять п’ять років, домогосподарка, простіше кажучи – безробітна, із захоплень – хіба що кулінарія. Мила така картинка виходить. Вишивання гладдю тільки не вистачає. Ну, згадуйте, згадуйте, чого насправді-то хотіли?! – Згадала. Стріляти хотіла. – У кого стріляти?! – здивувався ангел і покосився в книгу. – У біжучу мішень. Ну, або в стаціонарну, без різниці, – плакати я, як з’ясувалося, тепер не могла, зате туманне моє тіло втратило свою райдужність і пішло густими сірими хвилями, – стрільбою хотіла займатися. Співати ще хотіла. Давно це було… – Підтверджую, – Ангел ткнув пальцем в талмуд – ви, дорога моя, мали до всього цього досить пристойні здібності. Богом, між іншим, дані. Від народження! Куди поділи все це? Де, я вас питаю, дивіденди?! – Я не знала, що повинна… – прошелестіла я у відповідь. – Брешете, прекрасно знали – Ангел зняв окуляри, втомлено примружився і потер перенісся, – що ж ви все брешете-то, ось напасть якась… Гаразд, мадам, давайте закінчувати. Приступимо до вашого розподілу. Він дістав великий бланк, розправив його поверх моєї біографії і почав щось писати. – Як ви все не розумієте, – в голосі Ангела чувся розпач, – не можна, ну, не можна зраджувати себе на кожному кроці, десь і померти можна раніше смерті! А це, між іншим, і є той самий «гріх», якого ви всі так боїтеся!… Все думаєте – і так зійде… Думаєте це жарт – кожна третя душа не своє життя проживає! Адже це страшна статистика! І у всіх якісь ідіотські виправдання – то мама плакала, то тато сердився, то чоловік був проти, то дощ в той день пішов не вчасно, то – взагалі сміх! – грошей не було. Хомо сапієнс, називається, еректуси… Ну, все, готово, – Ангел роздратовано відкинув перо, – попрошу встати для оголошення вироку. Переді мною встати, в сенсі. Я перелетіла через стіл і завмерла прямо перед Ангелом, всім своїм виглядом висловлюючи провину і каяття. Чорт його знає, може, спрацює. _ Неідентифікована Душа за звинуваченням в непрожитому житті визнається винною, – Ангел подивився на мене з суворою жалістю, – пом’якшувальних обставин, таких, як: а) не відала, що творила б) була фізично не в змозі реалізувати або в) не вірила в існування вищого розуму – не виявлено. Призначається покарання у вигляді проживання одного і того ж життя до виявлення себе справжньої. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Підсудна! Вам зрозумілий вирок? – Ні, – я жалібно закліпала, – Це в пекло, чи що? – Ну, пекла ви не заробили, дитинко, – усміхнувся ангел, – та й вакансій там…, – він безнадійно махнув рукою, – підете в чистилище, будете проживати змодельовані ситуації, поки суд не визнає вас прожитою своє життя. Ну, а вже будете ви там страждати чи ні – це ми, вибачте, не в курсі, – і Ангел протягнув списаний жовтий бланк, – Тепер все ясно? – Більш-менш, – я кивнула розгублено, – і куди мені тепер? – Момент, – сказав Ангел і клацнув пальцями. Щось брязнуло, гримнуло і в очах у мене потемніло… …одну мене не відпустять, а з тобою запросто, – почула я знайомий голос, – і Сергійко каже – нехай вона тебе відмаже на два дні, ну, Олюсю, ну, миленька, ти ж допоможеш, правда? Ми тобі і намет окремий візьмемо, і взагалі кльово буде, уявляєш, цілі дві ночі, багаття, річка і ми втрьох?.. Це був мій шкільний двір, травень вже й не пам’ятаю якого року, запорошений задушливий вечір. І Оленка, красуня, з ляльковим личком і фігурою від Сандро Ботічеллі – моя подружка – як завжди безтурботно щебетала мені у вухо, не помічаючи, як ненависть і біль повільно скручують мене гвинтом, заважаючи дихати. Таке знайоме, таке рідне-звичне відчуття… Я ж хороша дівчинка, я перетерплю все це, я буду вести себе пристойно, я хороша, гарна, хоро… – А йди ти, – сказала я ніжно, з садистським задоволенням спостерігаючи, як округлюються її порцелянові очі, і, відчуваючи деяку незавершеність сцени, додала – обидва пішли до чортів собачих. …Коли розгніваний стук Оленчиних каблучків затих десь за поворотом, я прислухалася до дзвінкої порожнечі навколо, і зрозуміла, що ось прямо зараз я, нарешті, глибоко, непристойно щаслива… Автор: karma_amrak Джерело

Дивовижна казка про любов і кохання

В одній звичайні людській душі жили Любов і Кохання. Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стовідсотковий зір. Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи. Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем. Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду. Коли кохання кричало „я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу. Коли кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи. Коли кохання, дивлячись в постаріле зів’яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи. — Я тут безсила, — сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням. — Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.— Все просто, — відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.— Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. Джерело

Історія про те, що заважає жінці бути жіночною

Принцеса! Прин-цес-са-А-а-а! – закричали під вікнами. – Прекрасна принцеса тут живе? Вона роздратовано зітхнула і висунулася з вікна: Чого тобі?!Внизу стояв принц. Звичайний прекрасний принц, кінь в комплекті.Принц задер голову: Принцеса, кажу, тут живе? Вона поморщилася і закричала у відповідь: Немає її! Гуляє у полях, та в лісах, квіти збирає. Завтра приходь! Принц уважно подивився наверх, потім витягнув шматок пергаменту і порівняв малюнок з білявою головою, яка зараз виглядала з вікна: Я тебе впізнав! Ти ж принцеса, навіщо обманюєш?! Принцеса зняла хустку, втомлено потерла лоб: Не підеш, значить? Принц вперто хитнув головою: Я одружитися приїхав! Відкривай! Ну раз одружитися-то піднімайся. Клямку трохи на себе Потягни, і тільки потім вгору, — заїдає вона, – пояснила принцеса і зникла у вікні.Принц спішився, акуратно прив’язав коня, кілька хвилин поборовся з непокірною клямкою-і, врешті-решт, опинився в світлій, просторій кімнаті. Біля вікна сиділа принцеса і щось майструвала з поліна. Як тільки принц з’явився, дівчина підняла на нього очі і задумливо запитала: У тебе стамески немає? Принц трохи сторопів, тому що у нього були з собою камені дорогоцінні, тканини оксамитові і нитки перлинні.А стамески не було. Ну ні, так ні, – кивнула принцеса. – Одружитися, значить? Принц відкашлявся: Прекрасна принцесо, слухи про вашу красу і доброту дійшли до нашого королівства. І вирішив я, що ви повинні бути моєю дружиною! Прекрасний принц, я тебе бачу перший раз в житті, і відомості про тебе ніякі не дійшли до мого Королівства! – сказала принцеса. – Я не можу зараз виходити заміж! У мене скоро сплав по високогірній річці-мені треба готуватися! І похід на байдарках! І ось-конкурс різьблення по дереву ще, а стамеску тато з собою відвіз! Принц зовсім розгубився. Він уявляв собі все це трохи інакше.Зовсім по-іншому, якщо бути відвертим. У його мріях прекрасна принцеса кидалася до нього в обійми і, сяючи посмішкою, дякувала йому за каміння, тканини і нитки, які він привіз їй в подарунок!А зовсім не вимагала стамеску і вже точно не перераховувала якісь дикі способи проведення часу!Принц був в жаху і думав, як тепер пояснити батькові, чому він повернувся без нареченої.Ну не говорити ж правду, справді! Принцеса дивилася на всі ці митарства і думала, що їй знову потрапить від татуся.Тому що Татусь кожен раз лаявся і нарікав, що їй треба було народитися хлопчиком, а то і зовсім в якій-небудь іншій королівській родині! Можливо, скажемо, що я закохана в когось іншого? – невпевнено запропонувала вона.Принц знизав плечима: Дурниці які! Закохана, скажи будь ласка! Ні, коли справа стосується політики двох королівств-тут не до любові! У мене всі завжди закохуються з першого погляду, розумієш? Принцеса окинула його уважним поглядом і кивнула: Ну так, ти симпатичний. Але у мене сплав! І байдарки! І різьблення по дереву! – розвеселився принц. – Ти драконів випадково не приборкаєш у вільний час?Принцеса радісно підстрибнула і сплеснула в долоні: Ну точно, ти розумниця! – вигукнула вона. Принц посміхнувся. – Скажеш, що мене викрав дракон! Триголовий! І що принцу, який звільнить мене — півкоролівства і незліченні скарби. З драконом я домовлюся — він мені в карти програв і за ним борг. У нього пересиджу поки, а там вже і зима настане, дорогу до нас замете, можна буде до літа не хвилюватися. Принц закивав, думаючи про те, що з такими звістками додому повернутися не соромно.Перестрибуючи через сходинки, спустився у двір, скочив на коня і обернувся.Принцеса махала йому з вікна рукою. І скажи, що на дракона краще зі стамескою ходити! – прокричала принцеса, склавши руки рупором.Принц махнув на прощання рукою і поскакав геть. Принцеса сіла біля вікна, сховала під стіл поліно і підперла підборіддя рукою: Всі принци однакові! Хоч один би кулаком по столу стукнув, сказав би: “ніяких більше байдарок, ти принцеса чи хто?! “Ні ж, всі вірять, їдуть, а я сиджу тут, вирізаю по дереву! Чортова чаклунка, щоб їй провалитися крізь землю! Всього-то раз до неї в брюках вийшла «а в результаті – ” Прокляну-прокляну, будеш все життя сидіти і чекати, поки справжній чоловік приїде! А до цього — сиди з поліном”» І хоч би стамеску залишила! Джерело

Повчальна казка про те, як важливо бути зайнятими принадами життя. Обов’язково дочитайте до кінця!

Смeрть штовхнула двері й ті бeсшумно відкрилися. У будинку було тeмно і лише в дaльній кімнаті горіло світло. Смeрть полегшено зітхнула – нарешті вона виконає свою роботу. Вона ковзнула нaд підлогою і підлeтіла до ліжка. – Ти запізнилася! – пролунав незадоволений голос з-за спини. Смeрть оглянулaсь. Та, за ким вона прийшла, сиділа в кріслі, одягнена, немов на бал. – Чому не в ліжку? – нeзадоволено буркнула безноса, – всі порядні люди давно сплять. Жінка усміхнулася. – Тебе чекала. Негоже довгоочікувану гостю зустрічати, валяючись під ковдрою. – Це я у тебе довгоочікувана?! – завила ображена Смерть, – Я ж ганяюся за тобою вже котрий місяць! Але ти ні хвилинки не можеш посидіти спокійно на місці! Що прийду – тебе немає вдома! То на виставку, то в театр пішла. Одного разу до півночі тебе чекала, як дурепа, а ти, виявляється, до ранку на п’янку якусь втекла! Не соромно в такому-то віці?! – Соромно, – покаялася жінка, – але я не могла пропустити. Там було так весело! Зібралися старі друзі, ми сміялися, веселилися, згадували минуле… – Нічого, що це були поминки по твоїй кращій подрузі? – єхидно уточнила гостя. – Так що, тепер плакати, чи що? – усміхнулася господиня. – Покійна подруга ненавиділа сліз – від них псується шкіра обличчя. – Все повинно було бути не так! Ти повинна була прийти з похорону, відчути себе погано, прилягти на ліжко. Я б прийшла, забрала тебе, все було б чинно і благопристойно! Я стала вчасно, чекала, переживала, а ти в цей час веселилася на поминках! – Пробач, – зітхнула жінка – Я через тебе вибилася з графіка! А я вже не молоденька! І у мене, між іншим, теж нерви! – Хочеш чаю? – це питання вибило Смерть з колії. – Що? – перепитала вона. – Чаю! Ромашкового, сама збирала! І ось тістечко, домашньої випічки! Пригощайся! До речі, хлюпнути тобі коньячку? Дуже заспокоює нерви. Смерть спробувала чинити опір: – Я не можу, я на роботі не п’ю, – але жінка відмахнулася: – Не можна так себе заганяти! Ти на себе в дзеркало дивилася? На обличчі явні сліди перевтоми! Смерть взагалі ніколи не дивилася на себе в дзеркало, тому що це не приносило їй ніякого задоволення. – Треба себе берегти! Розслаблятися іноді, – продовжувала наставляти господиня, підливаючи чогось тягучого в крихітну чарочку, – ти ж все-таки жінка. На массажик сходи, щоб тобі твої кісточки розім’яли, ванни приймай. Та й для душі… Слухай, а ти нікуди зараз не поспішаєш ?, – несподівано вигукнула вона. Размягша під дією напою, Смерть, пробурмотіла, що до ранку зовсім вільна. – Тоді поїхали зі мною! Погуляємо наостанок. такий клуб знаю – там до ранку абсолютно чудовий джаз дають!… …Вранці, ледве пересуваючи ноги, які гуділи від божевільних танців, підтримуючи один одного, Смерть і жінка зашкандибали в кімнату. – Фух, в житті так не танцювала! – жінка впала в крісло, – може, хоч після смерті відпочину. Ну що, пішли? – Облом! – мстиво відповіла їй Смерть, плюхнувшись в інше крісло. – Топати тобі ще цими ногами досить довго. У відповідь на підняту брову, пояснила: – У мене графік! А ти мене знову абсолютно вибила з нього. Так що почекаєш мене, потерпиш. Йду я за більш дисциплінованими кандидатами в небіжчики… Вона важко піднялася, поправила перед дзеркалом плащ і взяла, забуту з вечора косу. У порога обернулася. – Наступного разу я прийду абсолютно несподівано, одного разу, пізно ввечері… Коли, кажеш, в тому клубі знову грає оркестр?.. Ірина Подгурська Джерело

Казка про щастя і нещастя

Якось на дорозі йдучи назустріч одне одному зустрілися Щастя і Нещастя. Щастя — веселе, дзвінке в голосі та світле душею, співало пісню від якої дихалося легко і вільно. Воно наче летіло розправив свої крила. Нещастя — сумне, сповнене образ, безголосе, зігнувшись, наче тягнуло на собі важку ношу, ледве переставляло ноги. — Чому ти таке нещасливе? — запитало Щастя Нещастя, зрівнявшись із ним. — Тому що я є Нещастя, — відповіло без виразу, подивившись сумними очима, в яких крім сірої завіси смутку та журби, крізь яку, здавалося ніколи не проникало проміннячко сонця, не було нічого. — Нічого мене не тішить: ні дощ, ні звуки грому, ні спів птахів, ні блакить неба, ні політ метеликів, ні… — воно зупинилося, не маючи наміру продовжувати й дуже важко зітхнуло. — А я щасливе. Не тому, що мене звати Щастя, а тому, що, насправді щасливе. Не розумію тебе, як можна бути нещасливим, коли живеш серед такої краси. — Щастя простягнуло в боки свої руки, крутнулося, заплющивши вічі на одній нозі, — де все наливається духмяними ароматами, співає, купається в росах. Поглянь, яке неозоре небо, — попрохало Щастя Нещастя. — А яке коштовне намисто з квітів. Світ маленький лише у вікні, а насправді — безмежний і завжди манить у мандри. Ходімо зі мною. — Ні, я назад не повернуся, — вперто завертіло головою Нещастя, — і тобі не раджу, бо світ із якого я утікаю перетворить тебе на мене. Краще піду туди, звідки ти йдеш. — А якщо мій світ уподібниться тобі й усі, хто живе в ньому стануть нещасливими? Давай, іди за мною. Довго прийшлося вмовляти Нещастя повернутися назад у своє місто й прислухатися до порад Щастя. — Аби стати щасливим — багато не потрібно, — мовило Щастя. — Потрібно радіти всьому. — Радіти? — здивувалося Нещастя. — Як можна радіти коли тебе… ти… І почало Щастя навчати, як у щоденній безлічі тривог, залишатися щасливим. — Для щастя візьми з усього потрохи: від сонця світла й тепла, від неба блакиті й легкого подиху, від птахів радості й декілька нот з їхніх пісень, від природи кольорів і запахів. Ось, поглянь на льон, який є блакитний і схожим на небо, послухай клекіт лелеки, що сповнене надії, придивися до бджіл, які в любові виконують свою роботу. Навіть краплина волошкових світань не втрачає своєї віри в ліпше майбутнє. Й прислухалося Нещастя до порад Щастя і не помітило, як згодом опинилося у сонячнім ореолі неба. І знову, як раніше розквітла у неї душа, наче в полі ромашка. А тривоги та все, що заважало жити щасливо, зникло з сірістю довіку. Автор: ОЛЕГ ПОГИНАЙКО Джерело