Добро не цінується – люди від нього нахабніють. І ця історія тому підтвердження!

Одна дуже добра жінка запросила сусідку до себе в сад. У сусідки саду не було. А у жінки був гарний доглянутий сад – двадцять років праці. І сусідка захопилася красою саду, великою кількістю квітів, плодів та овочів… Як шкода, що в мене саду немає! Я б із таким задоволенням садила б усе, полола, збирала смачні ягоди! І добра жінка у пориві великодушності запропонувала сусідці користуватися садом. Ось тут біля паркану можна облаштувати кілька грядок, дивись. І кущі агрусу посадити можна, мені якраз саджанці привезуть. Приїжджай і користуйся, ось ключі, ось тут інвентар зберігається, лійки, лопата, граблі. А в будиночку відпочивай. Я багато працюю, тільки у вихідні буваю тут, а ти тільки на пенсію вийшла. Мені не шкода, користуйся! Думаю, ви вже зрозуміли, що нічим добрим це не скінчилося. Сусідка спочатку скромно поводилася. А потім почала захоплювати грядки господині, запрошувати до саду своїх родичів: дітей, онуків. І стали їздити всі члени родини сусідки, смажити шашлики, купатися в ставку, гуляти садом і збирати ягоди з усіх грядок відразу. І все інше теж… І всім сусідам та своїм родичам ця сусідка казала, що це її сад. “Мій сад”, “До мене в сад”, – а потім вийшов конфлікт та страшна образа. Хоча так добре все починалося. Або інша жінка пустила пожити двоюрідну племінницю до своєї квартири. Знімати дорого, треба допомогти родичці, вона знайшла роботу у місті та хоче переїхати. А потім добра жінка не знала, в який кут сховатися. Племінниця захопила всю квартиру непомітно. У ванні годинами лежить, у неї в селі ванни не було. На дивані лежить. За комп’ютером сидить. І подруги приходять до племінниці. Так що зовсім незрозуміло, чия це квартира вже… Якщо ви дали людині право чимось користуватися, то непомітно передали їй право володіння та розпорядження. Неофіційно, але передали. І якщо людина не знає міри, вона почне сприймати це як власність. Це закон власності ще з часів Аристотеля, три складові у цьому праві: право володіння, право використання та право розпорядження. Якщо даєте одне право, непомітно людина і два інші теж починає вважати своїм правом. А те, що їй дали користуватися, починає сприймати як власність. Хоча юридично це не так! Але так мозок влаштований. “Моє” – це те, чим я користуюся. Хіба в поїзді ми не говоримо: “Моє купе”, в літаку – “Моє місце”, в готелі – “Наш номер”. Ми добре знаємо, що це нам не належить. Але ж ми користуємося. Значить, ніби наше. Просто вихована та справедлива людина усвідомлює, що користується чимось. І не намагається це захопити. А людина жадібна піддається інстинкту власності, – “це моє!”. І потім неодмінно виникає конфлікт, коли ми намагаємось нагадати, що це наше! Ось тому треба бути обачнішими. Машину, дачу, квартиру треба якось берегти і заздалегідь обговорювати умови використання, якщо вам хочеться комусь дозволити у вас жити, садити овочі, приймати ванну і їздити за кермом вашого автомобіля. Є люди, які потім саме вас сприймуть як загарбника та грабіжника, – коли ви попросите звільнити ванну або не збирати ваші ягоди всією родиною.

Лектор запитав свою аудиторію: “Як ви вважаєте, яку жінку можна назвати розумною?”

Лектор запитав свою аудиторію: “Як ви вважаєте, яку жінку можна назвати розумною?” Усі мовчали, перебираючи в голові образи – від мами та першої вчительки, до відомих актрис та дружин президентів. Лектор чекав на відповідь. Із зали почулися голоси: – Та, яка зробила своїх дітей та чоловіка щасливими. – Та, яка ухвалює правильні рішення. – Та, що заробляє більше за чоловіка. Я дивилася цю лекцію у записі. Якби перебувала у залі, то відповіла б: “Терпляча”. Не сама вигадала, а прочитала в книзі в одного розумного письменника. Терпіння – це витримка і контроль, це вміння сидіти в засідці і чекати, це навик переживати погані часи, відчуваючи спрагу, голод, дискомфорт. Навіть картопля без терпіння не виросте, і троянда не розквітне. А що говорити про стосунки з оточуючими… Не завжди за блага треба боротися. Іноді потрібно запастись терпінням, щоб їх отримати. Розумна жінка – спокійна та врівноважена. Цю версію ніхто не назвав. Кожен другий згадував гроші, забезпеченість. Але ж не для всіх гроші дорівнюють щастю. Комусь хочеться прюцювати в лабораторії, а комусь танцювати на сцені. Кожен має своє щастя. Щоб займатися тим, що тобі цікаво, тут і зараз, для цього справді, потрібен розум. Лектор, посміхнувшись, процитував рядок із Сартра: Розумні люди не бувають злими, агресія передбачає обмеженість. Іноді потрібно як слід розсердитися, щоб перейти на новий рівень розвитку. Злість – як паливо. Непримиренність із тим, що є. Жага більшого, нового. А ось у стосунках із людьми злим бути безглуздо. Треба шукати “своїх” людей, а не перейматися негативними емоціями. Коли кажуть, що людина добре влаштувалась у житті, мають на увазі високу посаду, комфортне житло. Але влаштуватися – це не про гроші та майно. Це про відсутність роздратування та злості насамперед.

“Податок на дерева” – історія, яку повинен знати кожен українець!

Одна з тих страшних речей, якими ламали українців – то був податок на дерева (і кущі) та масова примусова вирубка садів. Їх було кілька: 1929го, 1939го, 1948го і останній 1953го. В деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити (за несплату карали). Скасували його в 1954 р. Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру – важко оцінити. Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки. Але якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків). От ви куштували коли-небуть дулі? Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із 16 ст. (і аж до 19 ст. не мав конкурентів). Деякі культури – чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики – просто зникли, часом навіть назви не лишилося… (Мені здавалося, що фізаліс – це нова культура. А виявляється, його масово вирощували в кін. 19 ст. і називали ліхтарником.) …А разом із тим усім – зникли рецепти солодощів і домашніх наливок. І навіть слова – зникли. От ви знали, що первісно означало слово “смаколик”? На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів – від скасування кріпацтва і до першого податку на садки, тобто майже три покоління – селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди. Кожна сім’я мала свою спеціалізацію – смородина, малина, аґрус… або яблука, або вишні. А “смаколик” – це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення. Коли податок на садок скасували, мій дідо – Петро Сікачина – заповзявся посадити садок. Це була його стрижнева мрія, життєва опора. Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки. І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати як сінокіс. А сам яр – для стримання ерозії – засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи, а також ліщину й бузину). Ерозія припинилася. Загалом тоді по селу було висаджено багато дерев – лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах, ялини, верби, осокори, тополі, дуби. Це по суті врятувало село й поля довкола нього. Інакше б прийшли суховії. Так ось, щоб змогти посадити садок із яблунь і груш – всі дерева дід сам щепив – він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Бо плодових дерев, що вціліли – були одиниці. Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам’яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінничині це – “канхветка”). Крім того, 4 сорти груш. Сливи і вишні росли дикі. 4 сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960х. Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів – дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю місцеву дід нашукав у лісосмузі. Смородина в нас росла дика – велетенські кущі в півтора людські зрости, з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими. Порічки й малина з’явилися пізніше. До дерев ставилися з благоговінням. Зрубати? Гріх. Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево – оплакували. Кожне весняне саджання – свято і символічний акт “я живу, я росту, я вірю в майбутнє… і коли навіть я помру, дерева – залишаться”. Вікіпедія пише, що відновити шкоду завдану цими указами і втамувати “фруктовий голод” вдалося в 1969р. Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи – втрачені сорти й культивари, природні гібриди… вони втрачені навіки. Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття – це втрачений час. І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам’ятав з дитинства, як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки? Такі рани зціляє тільки Бог. Такі гріхи прощає тільки Бог. Наш обов’язок – пам’ятати. Автор: Зоя Жук Джерело

Чому треба берегти дружину? Причина дуже важлива, і багато її усвідомлюють занадто пізно

У друга дружина загриміла в лікарню. Начебто здорова була жінка, тільки нервова і дратівлива – він цим дуже обурювався, мовляв, що їй ще треба? Гроші є в будинку, сама не працює, з дітьми сидить, та й то з нянею… А вона ось взяла – і в лікарню. Цілий букет діагностували, з хребтом серйозні проблеми, нирки ледь-ледь працюють, і на додачу – з нервами біда (нерви, виявляється, теж важлива штука). І ось чоловік цей залишився з нянею і дітьми. Діти – хлопчики-погодки, одному два з половиною, іншому – три з половиною. Для непосвячених – не діти, а два золотка, завжди дуже милі зі сторонніми. На ділі ж виявилося, зовсім не такі й милі. Кричать, вередують, громлять квартиру і, як це не дивно – йому довелося визнати, няня з двома впоратися не може, тому ось уже тиждень як батько змушений взяти відпустку за свій рахунок. Няня приходить, працює з десятої ранку до четвертої дня. Тому їсть і спить батько, тільки тоді, коли їх королівські високості, спадкові принци, дозволяють. Так, мріє про той момент, коли дружина вийде з лікарні. Прекрасно при цьому розуміє, що звалити на неї всі батьківські обов’язки буде не можна, хоча визнає – дуже хочеться. Набагато затишніше себе почував, коли після роботи його зустрічали діти ситі, чисті, задоволені життям, з якими тільки погратися – та й все. А зараз виявилося, що діти чисті й ситі не за замовчуванням, і коли вони кричать – вже не скажеш дружині «зроби ж що-небудь!». Думаю, такі відкриття робив кожен чоловік, рано чи пізно. Ну, якщо не кожен, то більшість, хто з народження у вихованні й вирощуванні дітей участі не брав. Я знаю тих, хто вночі підривався від найменшого писку до дитини – є такі чоловіки, і багато. А знаю тих, хто просто перевертався на інший бік. Так ось, сьогодні, скоріше, про другу категорію. Тому що як не дивно, сидить зараз з дітьми саме такий (а бабусі – далеко, бабусі кидатися на допомогу не поспішають). Він сам по собі непогана людина. Просто його так власна мама виховала: не чоловіча це справа, з дітьми сидіти. Чому – хто знає. Ось за це чоловік і віддувається… Але не в цьому справа. Кумедний і цілком логічний висновок він зробив з цієї ситуації (тільки не на часі). Треба було більше допомагати дружині – може, тоді б і спину не зірвала, і пієлонефрит не привів до лікарні. Ось зараз розмірковує, що вона дітей неправильно виховувала, і мовчить, коли йому кажуть – так допомагав би в вихованні. А то один кричить, другий – кричить, вічно б’ються (ревнощі дитячі так і пруть, що з молодшого, що з старшого), гратися разом не бажають, за іграшки влаштовують війну, одному треба в одне місце, іншому – в інше, і при цьому обидва впевнені – дорослі повинні задовольнити саме їхні вимоги і капризи. Пам’ятається, у доктора Спока була чудова фраза – батьки теж люди. Думаю, про це треба пам’ятати всім – і татам, і матерям, комусь з них – не кидатися грудьми на амбразуру батьківства, облизуючи діточок з раннього віку і вирощуючи примхливих егоїстів, на шкоду власному здоров’ю, а комусь – не ухилятися від батьківських буднів, нехай вони не завжди зручні й часто – нудні одноманітністю. Так що бережіть дружин. Інакше зламаються. І кому від цього гірше? Джерело

Як зрозуміти, що вас не поважають: 6 головних ознак

Я якось писала про даму-психолога, яка не могла зрозуміти, що це за проблеми у її клієнта, Роберта. Цей дуже багатий Роберт консультувався прямо в офісі; він не мав часу відвідувати офіс психолога. І, зрештою, цей Роберт почав приймати душ там же; у своєму багатому офісі, де все було обладнано просто шикарно та зручно. Для нього, зрозуміло. А потім він після душу без одягу ходив перед цією дамою; одягався та витирався у процесі консультування. Без жодного підтексту; він просто за людину її не рахував. Так римські матрони приймали ванну біля рабів. А що такого? Дама-психолог гонорари брала, а в чому проблема – не могла здогадатися. Або не хотіла. Їй було зручніше думати, що клієнт має якийсь складний психологічний комплекс. Такий він парадоксальний та непростий, цей багатій Роберт! Хоча все очевидно. Її не шанували. Тому й ходили без штанів перед нею. І це дуже проста і очевидна ознака, що вас не поважають. Під час спілкування з вами відволікаються на листування або щось читають. Перебивають вас і говорять про інше. Ви так і залишаєтеся з відкритим ротом, замовкнувши на півслові. Не одягаються нормально. Приймають вас запросто, поки що одягненими, але в халат, наприклад. Або у брудній футболці. Або витягнуті тренувальні штани, хоч ви не близько знайомі. І наперед намітили зустріч. І людина не хвора, цілком здорова. Він просто вважає, що заради вас немає сенсу чепуритися. Голитися, зачісуватися чи переодягатися. Людина жує щось. Говорить з вами і жує. Або чай п’є, не пропонуючи вам. Хоча по відеозв’язку і не запропонуєш, наприклад. Присмоктує з кухля. Ложечкою брязкає. Може, звісно, ​​вона помирає від спраги! Але все одно якось незручно. Людина майже завжди спізнюється і «перебирає» час. Замість покладених, скажімо, 45 хвилин затримує вас на годину-півтори. І не реагує навіть на прямі згадки про те, що час скінчився. І ось вона, головна та особиста ознака, що вас не поважають.  Вам незручно, ніяково за іншого. І ви шукаєте виправдання його поведінці, пояснення якесь, як та жінка-психолог. Знаєте, сенс спілкуватися в такому разі є, якщо вам платять стільки, що ви згодні це терпіти. І у вас немає іншого джерела прибутків. Або вам байдуже, як заробляти гроші. В інших випадках слід сказати, що вам так незручно. У всіх сенсах. Хоча і це говорити найчастіше безглуздо. Ваші почуття не цікавлять того, хто приймає ванну. Бажаєте зберегти гідність – відмовтеся від контакту. Все одно він абсолютно марний, якщо йдеться про навчання, ділові переговори або про консультування. Там, де немає поваги, нічого хорошого статися не може. Це закон. Автор: Анна Кір’янова Джерело

Хочете пізнати чоловіка краще – сходіть з ним в кафе

Невеликі спостереження можуть дати багато інформації. Можна просто повечеряти разом і подивитися, як людина поводиться з обслуговуючим персоналом. І з їжею… Все-таки правильно придумано: можна сходити з чоловіком в кафе або в ресторан, повечеряти разом, щоб пізнати один одного ближче. По-перше, спільна трапеза зближує. З ким ми ламаємо хліб, той стає нам ближче. По-друге, саме в кафе або в ресторані чоловік може так себе показати, що зближуватися не залишиться бажання. Це прекрасний психологічний тест. Один чоловік в ресторані так кричав на офіціанта, так вимагав і обурювався, що дама багато чого зрозуміла. Він клацав пальцями, кличучи офіціанта. Називав його на «ти». Звертався як з рабом безсловесним. І закотив істерику, поки чекав гаряче. Дивну нестриманість проявив, якщо не сказати більше. А інший чоловік просто відразу напився в мотлох, як то кажуть. Куди більше дами його цікавив вміст пляшки. Він одну випив, другу, потім третю замовив… Навіть не помітив, що дама пішла, до того захопився. Або ось цей благовидий пан розглядав ціни в меню і томно зітхав, голосно язиком цокав і головою похитував. Міркував про дорожнечу. Розповідав, що для вигоди в ресторанах готують з прострочених продуктів; отримують надприбутки! Дама запропонувала за себе заплатити, цей чоловік дуже зрадів. І замовив все найдешевше. Суп і булочки. А інший чоловік замовив собі відмінний стейк. І ще багато смачного. А жінці замовив дешевий салатик. Вона ж сама сказала: «Покладаюся на ваш смак!». Він і замовив їй салат і склянку морсу. А собі стейк, ікру і дороге вино. Вино він їй дав спробувати, трошки. Собі багато замовив хорошого, а їй – трошки дешевого, скромного. Ще один чоловік їв як розбійник, а кістки складав на стіл або на підлогу кидав. Вгризався в м’ясо як людожер з казки. Але найцікавіший випадок був з ось який: чоловікові принесли макарони, пасту «Карбонара». Дуже вихований і приємний чоловік. Розсудливий такий! Йому здалося, що порція менша, ніж заявлена ​​в меню. Він попросив покликати кухаря і метрдотеля, і принести ваги. І тарілку для зважування макаронів. Потім зважив порожню контрольну тарілку. Потім переклав на неї макарони зі своєї особистої тарілки. Зважив. Записав результат. Вирахував вагу порожньої тарілки… І точно! Вийшло, що восьми грамів не вистачає. Обман! Не триста, а дві сотні дев’яносто два грами важить порція. Кухар сказав, що не вистачає тому, що соус ж прилип до тарілки. Вони зчистили соус ретельно і додали до того, що зважували. Все одно трьох грамів не вистачило! І перед чоловіком вибачилися, принесли йому компенсацію – тістечко. Тістечко чоловік розрізав навпіл і половину запропонував дамі, яка сиділа вся червона і мало не плакала. Ось і добре. А то б потім довелося плакати; якби вона вийшла заміж за цю людину. А так вони просто розлучилися. І він всього лише попросив повернути гроші, які витратив на букет і на обід. Все скінчилося добре, можна так сказати. Так що сходити в кафе дуже навіть корисно. Багато що можна зрозуміти про людину, про її манери і характер. Як з обслуговуючим персоналом людина звертається, як до алкоголю ставиться, як грошима розпоряджається, чи готовий ділитися і щось віддавати… Чи має ресурси, вибачте за меркантильність, – але це теж важливо. Звичайно, людина, яка зважує макарони, теж хороша по-своєму. Дбайлива і акуратна. Тільки вам вирішувати, чи подобається вам така риса особистості, або не дуже. Зате все наочно. І можна зробити деякі висновки… Автор: Анна Кір’янова Джерело

Священник пояснив, чому так часто коли ми в церкві, сльози ллються самі по собі

Чи замічали ви, що люди частіше сміються, ніж плачуть? Коли людина сміється, вона може це робити зовсім відкрито, а коли людина плаче, вона закриває своє обличчя руками. Ніби плач робить її більш вразливою для зовнішнього світу. Це найбільш блаженний стан, коли нашої душі доторкається Господь. Все наше життя проходить в гріхах, в погоні за чимось. І ось, коли нашої душі доторкається Господь, ми оживаємо. Коли наша душа оживає, вона починає плакати. Тому, коли ви плечете в церкві, особливо при молитві, ви насправді оживаєте, радієте. Господь доторкнувся до вашого серця. Дуже часто в церкві лиються сльози, зате з якою ж легкістю на серці ми виходимо з храму. Джерело

“Ніколи не розповідайте про себе людям”: порада мудрого священника

XXI століття подарувало людям можливість спілкуватися один з одним з будь-якої точки планети. Викладати фотографії в інтернет, записувати голосові повідомлення, обмінюватися думками – кожен день, кожну годину. Ділитися тим, що відбувається навколо і моментально відгукуватися, реагувати на чужі події. Але чи є необхідність в цій постійній комунікації? Навіщо нам стільки говорити про себе і демонструвати своє життя? Навіщо нам стільки спостерігати за чужими долями? У чому причина цього способу життя? Ми цікаві і нам подобається підглядати за іншими. Ми балакучі: язиком базікати – не мішки перевертати. Ми намагаємося викликати чужу заздрість, розповідаючи про себе. Сальвадор Далі називав заздрість термометром свого успіху. Ми намагаємося довести іншим, що наше життя краще. Або намагаємося довести собі, що інші живуть гірше. Ми хочемо сформувати у віртуальній реальності власний новий образ, який буде не схожий на нас теперішніх та змусити всіх повірити в нього. Утерти ніс давнім кривдникам. Викликати захоплення у старих шанувальників. Ми живемо, занурюючись в щоденне спілкування, не розуміючи добре це чи погано, перемиваємо комусь кістки, обговорюємо життєві перипетії, ділимося своїми емоціями, шукаємо співчуття і підтримки. Ми постійно “на зв’язку”, в доступі, он-лайн. Я якось підрахувала, скільки у мене часу в тиждень йде на те, щоб поспівчувати своїм подругам, нещасним в особистому житті і жахнулася. У пору б пожаліти саму себе. У цей час можна зайнятися спортом, піти погуляти, вимити підлогу або книгу почитати. Це спілкування нічого корисного за собою не несе. Якщо ми переконаємо якусь людину, що в нашому житті все супер, життя від цього краще не стане. Якщо ми будемо годинами плакатися про те, що все погано, як нам боляче, образливо і самотньо – стан речей сильно не зміниться. “Набагато важливіше те, що ти думаєш про самого себе, ніж те, що інші думають про тебе”. Але до цього рівня мислення ще дорости треба. Багато з нас застрягли на тому рівні, коли дуже важливо знати, що про нас думають інші. Саме чужа думка здатна виростити або розтоптати нашу самооцінку. Якось священник на службі порушив тему того, про що не можна говорити людям: Простіше перерахувати про те, що можна. Про погоду, наприклад. А в іншому – краще тримати язик за зубами. Похвалитися везінням, досягненнями, урожаєм – позаздрять. Розкажеш про свої плани на майбутнє – висміють, знецінять мрії та прагнення. Пояснять, чому неможливо жити добре і навіть намагатися не варто. Поділишся таємницею – розбовтають. Поділишся страхом – вважатимуть божевільним. Поділишся ідеєю – присвоять. Наважишся на критику – образяться. А американська письменниця Майя Енджелоу якось сказала, що люди дуже швидко забувають все те, про що ви їм говорили. Вони так само викидають зі своєї пам’яті все те, що ви для них зробили. Але вони пам’ятають ті емоції, які ви у них викликали. Сподобатися всім – неможливо. А ось зачепити чужі струни душі чи психіку, стати ворогом, зверхником або зарозумілим в чужих очах – це завжди будь ласка. “Мовчання – золото” – стверджували стародавні мудреці. І вони мали рацію на всі 100%. Все, що народжується в нашій голові, в серці або душі – не повинно стає надбанням чужих вух. Та й чи так добре ви знаєте людей, перед якими зібралися відкритися? Джерело

Ніколи не розповідайте чужим людям про себе: чому Конфуцій так говорив

Вік швидкісних технологій подарував нам дивовижну можливість – спілкуватися з будь-ким у будь-який час доби. Переписуватись, обмінюватися голосовими повідомленнями. Як раніше було? Щороку прийде лист або листівка. Або фото в конверті – ось радість! Кореспонденцію дбайливо зберігали у спеціальній коробці. Іноді перечитували, переглядали. Тепер листи доходять за лічені секунди, і навіть не листи, а рядки, слова, смайлики. Подруга якось проводила он-лайн трансляцію своїх походів будівельними магазинами, я допомагала їй вибирати шпалери. Але чи такий хороший цей постійний контакт? Чи потрібно показувати знайомим своє життя? Чи потрібно заглиблюватись у їхні історії? Навіщо стільки участі у їхніх повсякденних справах? Людина сама по собі – істота цікава, вона знайде спосіб “підглядати” за життям інших. Багато людей, а жінки особливо відчувають радість від можливості говорити і бути почутими. Якийсь гормон у цей момент виділяється. Розповідаючи про свої успіхи, ми піднімаємося в чужих очах. Нам заздрять. Так ми тішимо своє его. Віртуальна реальність – це світ, у якому можна “зліпити” собі новий образ. Про щось промовчати, а щось прикрасити. Нехай знають, що ви не ликом шиті! Нехай плачуть ті, хто вас колись посмів образити. Словом, людина має безліч очевидних (і не дуже) причин перебувати в постійній комунікації з іншими. Одна моя знайома встановила програму, яка стежила за тим, скільки часу вона проводить в інтернеті. Додаток показав 18 годин із 24. “Як це можливо?” – запитує вона мене. Цифри жахають. Це не життя зовсім, а матриця. Цифрові коди, аватарки, символи, сигнали, короткі гудки… Час, який ми крадемо у сну, у хороших книг, у вистав, у спорту, у хобі, прибирання та приготування корисних страв. Про що говорити з людьми? З віком приходить розуміння – набути міцних, дружніх відносин практично неможливо з жодною людиною. Розповідаєш про свої досягнення – заздрять, досвід – висміюють, на критику ображаються, поради ігнорують, мрії – знецінюють, таємниці не зберігають, ідеї надають. Про що говорити? Про погоду? Римський філософ Сенека говорив: “Набагато важливіше те, що ти думаєш про себе, ніж те, що інші думають про тебе”. Такий рівень мислення мають небагато людей. Багатьом важливо справляти враження на інших, і дуже важливий зворотний зв’язок. Але саме думка про них з боку часто не вирощує самооцінку, а топче її. Конфуцій дійшов висновку: Ніколи не розповідайте про себе ні хорошого, ні поганого. У першому випадку вам не повірять, а в другому – прикрасять. Джерело

Як дружина перестала кашу варити, а від чоловіка пішла удача

Дружина вставала на півгодини раніше за чоловіка і кашу йому варила. А потім будила чоловіка, він їв цю кашу і йшов на роботу. А дружина працювала з обіду у музичній школі. І могла неквапливо випити кави та поснідати. Сестра дружини приїхала та жахнулася. “Ти, – каже, – Іра, перетворилася на прислугу. Це життя з аб’юзером, ось що це таке. Спочатку ти йому кашу вариш, а потім він тебе не цінує. Це прямий зв’язок. Не жертвуй собою, не надривайся, не вари кашу.” Нехай сам собі готує. Так буде справедливо, без співзалежності!”. Дружина була молода і вразлива. І чоловікові сказала, щоб він сам сніданок готував собі. Бутерброд чи яєчню, – що хоче. А сама залишалася в ліжку, як радила сестра, фахівець із шлюбних стосунків. Чоловік покірно готував собі бутерброд і йшов на роботу. Але успіх залишив його. Проект перестав виходити, виникали затримки, гроші губилися, він припустився помилок, які треба було виправити… І сам він почав хворіти і покашлювати. І настрій у нього так собі став. Переживав через роботу, звісно. І через низку неприємностей. Іринці шкода чоловіка стало, свого Микиту. І вона знову почала кашу варити. І успіх повернувся! Чоловік поїсть і все гаразд. Все в нього йде добре.  Хоча сестра дружини дуже сердилась на слабоволість Іри та потурання егоїзму нарциса Микити. Вона все випитувала, коли дзвонила. І так це Ірині набридло, що вона сестрі перестала розповідати про своє життя. Справа не в каші. То був їхній маленький ритуал, спільний щасливий символ. Це був захист та любов, ранкова зустріч та ніжне прощання. Їжа, приготована коханою та люблячою жінкою, воістину чудодійна. І Микита йшов щасливим, ситим, спокійним. Кожна сім’я має свої маленькі ритуали, символи, звички. Вони об’єднують і приносять щастя, захищають та зміцнюють любов. Хай будуть. А чужим знати це не обов’язково. Щоб не зруйнувалося наше щастя, не пішли радість та достаток. Автор: Анна Кір’янова

Будь-яка мить нашого життя може стати останньою. Цінуйте все, що у вас є!

Раніше думала, що життя має бути завжди на максималках: вокзали, аеропорти, нові міста та нові люди щодня… Якось я бігла на манікюр. Пам’ятаєте зиму, коли з дахів падали бурульки? І ось одна з таких впала за двадцять сантиметрів від мене і тільки уламки розлетілися біля ніг. Двадцять сантиметрів – це менше секунди. Де я виграла цю мить? Коли сушила волосся і вилка фена випадково вилетіла з розетки? Або коли відпила ковток кави, він здався мені занадто гарячим, я відставила чашку, і повернулася вже взута з коридору, щоб допити вже холодну. Або коли рилася у сумці і не могла знайти ключі. Того дня я не планувала вмирати. Я не планувала, що день, коли я записана на манікюр, стане останнім днем ​​у моєму житті. Я планувала щось урочистіше. Рідні, учні, шанувальники, всі плачуть, музика, квіти, мої напутні слова «любіть життя, кайфуйте, їжте суп, заощаджуйте гроші» та світло наприкінці тунелю. Але насправді будь-яка мить нашого життя може стати останньою. Необережний крок на мокрій підлозі у ванній, п’яний водій, що вилетів на червоний сигнал світлофора, бурулька, яка зірвалася з козирка даху. Я не говорю вам проживати кожен свій день життя, як останній. Я хочу, щоб ви навчилися цінувати кожен свій день, як єдиний. Ми відкладаємо важливе на потім, бо думаємо, що у нас попереду ще багато часу. Ми заповнюємо своє життя рутиною, замість того, щоб робити щось по-справжньому важливе. Зателефонувати дорогій людині і сказати “я люблю тебе”, замість претензій та образ. Обійняти дитину замість криків через погану оцінку. Перестати злитися, що світ несправедливий, а піти дивитися на падаюче листя. Днями мені написала одна жінка, яка прочитала мій старий допис про розлучення і я дуже вдячна їй за цей лист. Вона запитала: “Олено, скажіть, що все, що ви тоді зробили було не дарма, що ви зараз щасливі?” Все було недаремно. Взагалі все, що я зробила у своєму житті, було недаремно. І я рада, що це сталося зі мною. І я зараз щаслива. У якомусь із фільмів я почула фразу: “Яке почуття хочеш випробувати останнім?”. Я б не хотіла бути злою, скривдженою, пораненою. Я хотіла б бути впевненою в тому, що я прийшла в цей світ для того, щоб бути собою і я стала собою. І не шкодую про це. Для того, щоб бути щасливою, не обов’язково дивитися на світ в ілюмінатор літака. Бути щасливим — це проживати кожну мить свого життя та розуміти, що все це не дарма, навіть якщо ви не виходили сьогодні з дому, їли улюблені цукерки та переглядали улюблений фільм. Тому що кожен із нас — це історія. Я навчилася відповідати на запитання: “А чим ти зайнята сьогодні?” словами Урсули Ле Гуїн – “Сьогодні я зайнята тим самим, чим і вчора. Я зайнята своїм життям”. Джерело

Чому жінка не повинна тягнути всі домашні обов’яки на собі

Віра Іванівна прийшла додому і дуже здивувалася, побачивши сина. Діма вже другий рік жив зі своєю дружиною окремо від них і бачилися вони не частіше, ніж пару разів на місяць і тільки у вихідні. А тут робочий тиждень. – Щось сталося? – Замість вітання запитала Віра Іванівна. – А ти що, не рада мене бачити? – Спробував пожартувати Діма, але наткнувшись на суворий погляд мами, відповів: – Та від Оленки пішов. – Що означає пішов? – суворо запитала вона сина. З жорстким характером вона взагалі жартувати не дуже любила. Мабуть робота накладала свій відбиток, як-не-як працювала вона в колонії для неповнолітніх. – Ну… ми посварилися, – промимрив Діма, намагаючись усім своїм виглядом показати, що говорити йому на цю тему не хочеться. – І що? – подивилася вона в очі синові: – Ти будеш до мене бігати після кожної суперечки з дружиною? – Ми розлучимося! – випалив Діма. Віра Іванівна продовжувала дивитись йому в очі і цей погляд говорив про те, що вона потребує пояснень. Зітхнувши, Діма сказав: – Вона хоче на мене ще домашні справи повісити. А я з роботи і так втомлений приходжу. – А ти що, переломишся допомогти дружині? – не підтримала його мати. – І вона мені теж сама сказала. Тільки я їй сказав, що жінка – хранителька вогнища та домашні справи має робити вона. — І де ти це почув? – запитала його мати, втрачаючи вже всяке терпіння. Вона втомилася після роботи, їй хотілося прийняти душ, відпочити, спокійно повечеряти з чоловіком, а тут він зі своїми соплями. Та ще з якимись думками патріархально-середньовічними. Вона все життя прожила із чоловіком, але такого від нього ніколи не чула. Вони разом працювали, разом все по дому робили, разом дітей виховували і не було у них поділу праці. А тут, бачите, ЧОЛОВІК у сім’ї знайшовся! – Я тебе питаю! – крикнула на нього мати. – Ти де цього набрався? Справи він поділив! А ти мамонта втомився добувати? Ви обидва працюєте і ви обидва добувачі. Значить, і домашні справи разом мають робитися. Чи ти їй запропонував з роботи звільнитися і займатися домом? Ні? Тоді чого викаблучуєшся? Ти хоч раз бачив, щоб ми з батьком через домашні справи сварилися? А все тому, що у нас вистачає розуму однаково йти в упряжці. В цей час з роботи прийшов батько і, побачивши сина, здивовано запитав: – Щось трапилося? “Навіть питання однакові ставлять” – подумав про себе Діма, а вголос сказав: – Ми з Оленкою розлучаємося. – Ну і дурень, – коротко відповів батько і поніс на кухню торбу з продуктами. – Ігоре, наш син – бовдур, – сказала чоловікові Віра Іванівна і розповіла про причину сварки. – І що, він тепер з нами житиме? – Запитав Ігор у своєї дружини, а потім звернувся до сина: – А ти знаєш, що слово “подружжя” – це ті, що стають друзями. Підтримують один одного не тільки в горі та радості, а й в буденних справах. Тому і виконувати сімейні обов’язки, повинні на рівних. Бо якщо один починає ухилятися від роботи, то другому доводиться робити за двох. І закінчується це, зазвичай, дуже погано. Діма задумався, але образа на дружину його не відпускала. Він сподівався, що батьки його підтримають, а по суті вони стали проти нього. Далі батьки говорили про Діму, зовсім не звертаючи на нього уваги. Ігор Володимирович викладав продукти з сумки, а Віра Іванівна розкладала їх на місця. Вони всім своїм виглядом показували, що Діма тут зайвий і няньчитися вони з ним не збираються. Діма дивився на їхню сімейну ідилію і не розумів, як вони, такі жорсткі в житті, один з одним поводяться як зайчики. – Ну, і що ти тут стоїш? Іди з дружиною мирись! – суворо сказав йому батько. – І викинь із голови всі ці дурниці, хто що кому винен! Берегти повинні один одного і допомагати – ось що ви маєте! Все, йди, у нас із матір’ю свої справи. Діма вийшов від батьків збентежений, не такого прийому він чекав. Зате образа на Олену вже пройшла і він розумів, що сам винен, влаштував cварку на порожньому місці. Але одне він таки зрозумів: він хоче збудувати таку ж щасливу родину, як у його батьків. Джерело

Як зрозуміти, що близька людина вас дійсно любить: одна ознака

Ми з подругою якось сперечалися. Вона вважає, що якщо дитину в сім’ї люблять, то вона буде все життя любима і любитиме сама. Життя її складеться добре. А в мене інше спостереження: дівчатам, яких мама та тато любили, дуже складно створити свої сім’ї. Таких прикладів мільйон: як тільки вони отримують від свекрухи чи чоловіка зауваження чи будь-яке інше вираження невдоволення, вони зриваються і біжать до батьківського будинку. Їх там люблять більше. І завжди чекають. А ті дівчата, яким нікуди побігти, змушені пристосовуватися, терпіти, сточувати свої гострі кути. І саме у них, всупереч очікуванням та уявленням, міцні сімейні узи. Шлюб – це не питання закоханості, це питання самодисципліни. Тільки контролюючи свої емоції і поступаючись, можна побачити, як захоплення стає повагою, пристрасть – ніжністю, довіра – відданістю, а розуміння – спорідненістю душ. Дочка знайомої вийшла заміж. Весілля відзначили із розмахом. А за тиждень вона прийшла додому. Каже батькам: “Чоловік мене не любить”. Ті злякалися: він тобі грубив? Руку піднімав? Дівчина мотає головою – ні, нічого такого. Тоді з чого ти взяла про нелюбов? Вона розповідає: “Вранці Колі треба рано на роботу, а мені ще можна було поспати годину. Він встає, вмикає голосно музику і співає на всю квартиру. Я йому сказала, щоб не шумів, а він усміхається і каже, що звичка така. Житиму у вас, поки він не вибачиться і не зміниться “. Здається, така дрібниця. Але воно завжди криється в деталях. Батько дівчини видав одну цікаву теорію. Що тут проблема не в тому, що чоловік тебе не любить. Проблема в тій потужній хвилі егоїзму, яка охопила всіх нас останніх років 20-30. Нам тільки й кажуть, що любити треба себе, жити в кайф, робити те, що хочеться тут і зараз. Багато хто з цієї хвилі взагалі одружуватися не хоче. Навіщо обтяжувати себе? А ті, хто одружився, не хочуть змінювати звички, пристосовуватись. Виходить, що той, хто більше любить, змушений терпіти. А той, хто любить менше, ігноруватиме усі прохання? Тоді чому дивуватися, що шлюби розпадаються у 4 випадках із 5? Вічно терпіти незручності не будеш. Люди нового часу не живуть для інших, вони вважають за краще балувати виключно себе. Якщо їм дискомфортно – пробач, прощай. Я знаю сім’ю, де жінки навшпиньки ходять, пошепки розмовляють, і тільки й зайняті цілими днями тим, що готують смачні страви і прасують сорочки своєму ідолові. Але в обмін на фінансову спроможність, наприклад. Можливість жити у великому гарному будинку, напханому технікою останніх моделей. Носити найкращі сукні та туфлі. Справжнє кохання воно там, де немає жодного обміну та вигоди. Коли не шумиш, бо боїшся потривожити, хочеш продовжити насолоду від солодкого сну. Джерело

Як відразу вибрати чоловіка, який ніколи не піде з сімʼї – золота порада для всіх жінок

Усі жінки поділяються на два типи. Перші пливуть за течією і з упокорюванням приймають все те, що їм дає доля. І це не найгірша тактика. Мама моєї знайомої наприкінці 80-х привела додому безпритульного. Зайшла до під’їзду, а там чоловік гріється. На вигляд пристойний. В окулярах та пальто. Запропонувала тарілку борщу, він не відмовлявся. Сказав, що він – інженер, мешкає в сусідньому будинку. Дружина його вигнала, зійшлася з іншим. Всі знайомі покрутили пальцем біля скроні і попросили бездомного інженера вигнати геть. Але вона його залишила і почала жити краще за всіх. І найголовніше – у коханні та захопленні. Інший тип жінок ” роблять себе самі ” і створюють свою долю. Взагалі їм теж доводиться жити з тими, кого Бог пошле, але мають свої переваги: ​​вони менше сумують, легше розлучаються і більше чекають від життя. Їм здається, що все в їхніх руках. Це надихає. Життя жінки ґрунтується на трьох китах – житло, робота та чоловік. Можна змінити порядок. “А як же діти?” – запитаєте ви. Дітей жінка на цьому натюрморті тримає в руках і ставить найвище. Так ось, якщо з житлом та роботою можна натиснути, поміняти, продати, то з чоловіками все дуже складно. Не хочеться витрачати час на нісенітницю, хочеться вийти заміж один раз і назавжди. Як одразу розпізнати чоловіка, який зберігатиме вірність до кінця днів? Тобі його не вистачає, навіть коли він у сусідній кімнаті, його мовчання для тебе так само красномовне, як його слова, він любить твої недоліки не менше, ніж твої достоїнства, засинаючи ввечері, ти боїшся смерті та заспокоюєшся, тільки коли думаєш про його погляд вранці, про тепло його рук… Спуститися з неба на землю змушують жорсткі слова Ремарка: “Життя надто довге для одного кохання”. Виходить, що настане день і людина чудово житиме без тебе. Без тих крил, які ти колись йому дарувала. Без спільного перегляду телевізора. І твої недоліки, які раніше розчулювали, почнуть його дратувати… І ти сама зрозумієш, що краще піти, аніж залишитися. Але є одна категорія чоловіків, яка не піде. Постійність! Ось що треба шукати у чоловікові. Як часто змінюються його смаки? Як часто він змінює роботу? Свій зовнішній вигляд? Як часто зустрічається з друзями, яких знав ще в дитинстві? Чим більше у чоловіка старих уподобань та добрих спогадів – тим краще для вас.

“Ксьондз йде!” – історія, яка поверне вас на хвилинку в найщасливішу мить дитинства

Після свят уже настало. Але галичани ще чекали на ксьондза. Після Водохреща люди готувалися, що прийде священник і покропить свяченою водою хату. Але точного дня, коли саме до твоєї хати прийде ксьондз кропити — ніхто не знав. То могло бути і на другий день після Водохреща, і через тиждень, і навіть через два. Як ся вдасть! На саме Водохреща ми з дідом зробили з гілочок ялини кропило, намалювали на всіх дверях крейдою хрестики і скропили хату та двір. Але далі треба було чекати на священника. В ті декілька днів ми жили «очікуванням ксьондза». В хаті мусіло бути все чисто, поприбирано і поскладано на своїх місцях, інакше —ніяк. Бо тоді люди будуть сміятися з нас. Баба тільки ходила на розвідку до сусідів, які жили на вулиці перед нами, уточнювати: чи вже був? Вже й тиждень пройшов після свят, а в нас ще ксьондза не було. Ми малі вже й помучилися кожен день ходити по команді «струнко» і акуратно сідати на нових капах так, щоб дупами не затовкти дивана. Тай починали потрохи знову смітити, розкидати подушки, залишати на кухні непомиті горнятка…Одним словом, починали жити, як завжди. Баба з нами сварилася. І ми мусіли слухатися. Але деколи могли забути. —Ксьондз йде!— прибігла до нас з новиною сусідка,— вже був в Гані,—десь за 15 хвилин буде у вас! Баба сплеснула в руки. Бігом забрала в діда з-під носа миску з борщем. —Яке ти будеш їсти! Ксьондз йде! Шо ксьондз скаже, коли прийде до хати, а в нас кругом одні срачі і ти за мискою сидиш, якби вічно голодний був. А ну бігом, всі прибирати! З того переляку, що в одну мить в хаті все стало перевертатися і всі почали гонити, кіт вскочив на підвіконня і перевернув горшок з квіткою. Баба побігла на пагорб виглядати священника. Поки бігла, то встигла ще сусідам, які живуть за нами, проголосити, що «ксьондз йде!». І всі хутко починали розкладати по своїх місцях те, що не так лежало в хаті. А в нас то був цілий армегодон. За 15 хвилин ми встигли половити всіх котів і повиганяти надвір, зібрати землю, позамітати віником, як-небудь помити підлогу, поховати непомиті горнятка і тарілки, повитирати стіл, застелити скатертиною. Встигли щей самі переодягнутися у файніший одяг. —Ксьондз йде!,— крикнула баба, залітаючи до хати. За хвилину буде в нас! І ми вже чули міцний і красивий голос дяка, який гучно долинав знадвору. А ми самі стояли, як смиренні пастушки, наче цілий день тільки й молилися біля образів. А баба поглядала на нас. І вже тільки в одному її погляді ми читали: «чи встигли ви поприбирати срачі?» —Христос посеред нас!— говорив священник і давав поцілувати хреста. А потім кожному дарував маленькі образочки. І ставало в хаті інакше. Спокійніше. Відчувалося якесь радісне світло. А ті маленькі образочки ми збирали і мали велику колекцію. Коли ми вже повиростали і роз’їхалися, то баба нашу колекцію берегла і тримала в креденсі разом з нашими фотографіями. І кожен день цілувала образки і фотографії внуків. Казала, що в хаті тоді стає інакше. Спокійніше їй. І світлої радості більше…. Зараз можна піти до церкви і записатися на конкретну дату і годину, щоби прийшов священник покропити водою хату. І це не буде становити для людини жодних незручностей, не треба жити «в очікуванні ксьондза». І я інакша стала. Але повірте, жодні університети, навчання, тренінги, жодні коучі і ментори, жодні будь-які життєві ситуації та екзамени, ніщо так гіпершвидко не збирало мою продуктивність і активність, не викликало стільки адреналіну і бойового духу, як оті бабині слова:«Ксьондз йде!» Файного життя вам бажаю, люди! Ваша Стефка Смалець

3 причини, які можуть у вас забрати енергію та силу

Якщо не вистачає сил, щоб зробити важливі справи, досягти результату, подолати перешкоду – навіть прибрати або посуд помити! – причин може бути багато. Проблеми зі здоров’ям, прихована хвороба, сильна втома, таємне небажання щось змінювати, токсичне спілкування, стрес – багато причин. Але якщо здоров’я добре, можуть бути приховані внутрішні причини. Є три причини, три речі, що позбавляють енергії.  Це може бути таємниця. Людина приховує щось від інших. Збереження таємниці – важкий вантаж.  Той, хто зберігає секрет, втрачає сили. І може навіть захворіти. Юнг описував це, як людину з дуже високою температурою. Коли ця людина поділилася своїм секретом, температура спала… Про що ви не кажете нікому? Що ви ховаєте від інших? Іноді це причина втрати енергії. Це може бути прихована образа. Коли претензії пред’явити людина не може, але в глибині душі її мучить образа. Один чоловік усі вихідні проводив у своїх батьків. Спілкувався там із родичами, допомагав будувати будинок… Жінка сама відмовилася до батьків чоловіка їздити. Вони терпіти її не могли, і цього не приховували! Дружина розуміла, що чоловік має право відвідувати батька та матір. Чоловіка вона любила і боялася втратити. І вдавала, що згодна з ситуацією… Але сили покидали її. Тому що всередині вона носила гірку отруйну грудку образи, намагаючись її не показувати. І ігнорувати… Гнів. Ненависть до когось, може, цілком заслужена. Ось цей гнів забирає багато сил. Треба його гасити, приховувати, таїти, якось жити з ним, як з полум’ям. Одного чоловіка підставив друг. Здійснив нечувану підлість, заволодів грошима, обмовив. Чоловік викреслив “друга” зі свого життя. Навіть пробачив його, – так він думав. Став відновлювати своє життя, як після цунамі. А сил немає! Ледве ноги пересував цей чоловік. Хоча зі здоров’ям усе було гаразд. Нічого не міг робити, ні на чому не міг зосередитись. Він відчував гнів. Спрагу помсти. Він знову і знову повертався до минулого і просто палав від обурення. Звичайно, всі сили згоряли в цьому полум’ї. Але визнати свій гнів великодушний чоловік не хотів. Не міг. Але коли “друг” пішов із життя від хвороби, цей чоловік швидко набув сили. Просто миттєво. Гнів минув. Залишився жаль. Гребля зникає, сили повертаються, енергія тече повноводною річкою. Вона нікуди і не зникала, ми просто не могли нею скористатися, її було заблоковано. І таке буває нерідко – можна проаналізувати свій внутрішній світ. І, можливо, виявити проблему, яку треба вирішувати.

П’ять цитат про старість, у яких мудрості більше, ніж у цілій бібліотеці

«З роками одні люди вичерпують себе, а інші знаходять себе». Ілля Шевельов Старість – це осінь життя. Осінь може бути похмурою, дощовою і незатишною, але вона також може бути зовсім іншою, сонячною та теплою. Ми не можемо вибирати погоду зовні, але атмосфера всередині це наша власна справа. «Людину роблять старою не зморшки, а відсутність мрії та надії». Хорхе Анхель Ліврага У багатьох людей виникають сумні асоціації з пенсійним віком: самотність, депресія, неміч… Насправді цифра в паспорті мало що означає. Людина старіє, коли перестає дивитися, думати і вірити в краще. І якщо всередині кипить жага життя, то кількість зморшок і сивини не має значення. «Не жалійте про те, що старієте — багатьом у цьому було відмовлено, тому як життя дається всім, а старість — обраним». Ольга Аросєва. Ми можемо зітхати за минулою молодістью, але подумайте про це: іноді за трагічної випадковості життя дуже молодих людей обривається. Цінуйте кожен день, проведений на Землі. Це більше ніколи не повториться, і те, чим він буде наповнений, залежить від вас. «Старіти нудно, але це єдиний спосіб жити довго». Бернард Шоу Ніхто не хоче старіти. Але подумайте про це: час — безцінний ресурс. Нехай здоров’я та риси обличчя не такі, як раніше. Найголовніше, що ми все ще живемо: гуляємо, обіймаємо своїх близьких, милуємося заходом сонця і вдихаємо аромат квітів. Адже саме з таких простих дрібниць формується щастя. «З роками одні люди вичерпують себе, а інші себе знаходять». Ілля Шевельов Не всі можуть адекватно прийняти свій вік. Безглуздо носити міні-спідниці або наносити яскравий макіяж, намагаючись довести всім, що «знову баба ягідка». Але ті, хто старіє красиво, витончено, зі смаком, викликають повагу. Тому що ви бачите: ці жінки сприймають себе будь-якими. І які б зміни з ними не відбулися, вони лише надають людині глибини. «Його тепер мало хвилювало, що про нього думають. Є у старості невеликі переваги, і це — одна з них». Ієн Мак’юен Так, старість це час, коли ви дійсно можете почуватися вільним. Не треба гнатися за кар’єрними здобутками. Діти виросли і не вимагають уваги, а з онуками можна проводити час тільки для власного задоволення. Ви вільні від вимог та зобов’язань. Ніхто не може диктувати, як ви маєте одягатися чи проводити вільний час. І у вас є всі можливості зробити ці роки найщасливішими. Джерело

Чому чоловіки та жінки мислять по-різному. Геніальне пояснення!

Пояснення того, як розумовий процес відбувається у чоловіків, а як – у жінок, з’явилося на сайті Tickld. Його автор – міжнародно відомий комік і спікер Марк Гунвор. Жінки влаштовані набагато складніше, ніж чоловіки. У чоловіків все просто, у жінок складно. Знаєте, чому? Тому що у нас зовсім різний біологічний пристрій мозку. Я почну з чоловіків. Чоловічі мізки – це пристрій, в якому панує ідеальний порядок. У нас все розкладено по окремих коробках. Секs – в одній “коробці”, спорт – в іншій, робота – в третій. Ми маємо багато ящиків буквально для всього. У нас є ящик для автомобіля, є ящик для грошей, є коробка, де зберігаються думки про роботу. Є коробка, де зберігаються міркування щодо вас, жінок. Є окрема скринька для дітей. Окрема коробка – це думки про матір. Вона десь там, у підвалі. Ми все і завжди складаємо по цих коробках. І є одне правило: поки розгрібаєш одну скриньку, інші чіпати не можна. Якщо ми обговорюємо якесь одне конкретне питання, то просто тягнемося до коробки, де у нас усі «документи» щодо нього. Ось чому ми обговорюємо тільки конкретні питання: ми дуже обережно ставимося до вмісту тих ящиків, про які в даний момент не йдеться. З жіночими мізками все по-іншому. Жіночий мозок – це велика куля, вся обмотана розумовим «дротом». І в ньому все пов’язано з усім. Гроші пов’язані з машиною, машина – з роботою, діти – з матір’ю, мати – з бабусею, бабуся теж обов’язково до чогось «підключена».В результаті розумовий процес у жінок – це як широкосмугова магістраль, на якій все керується однією формою енергії – емоціями. Ось чому жінки, як правило, пам’ятають усе. Тому що якщо ви берете будь-яку подію зі свого життя і підключаєте її до емоцій, вона залишиться у вашій пам’яті назавжди. Чому в чоловіків все не так? Тому що, по-перше, ми часто забуваємо переглядати свої коробки. По-друге, ми істоти майже беземоційні. Щиро кажучи, нас взагалі мало що турбує по-справжньому. А жінки, як правило, дбають про все і одразу. Вони просто люблять цей процес. А ще у чоловіків у мозку є одна «коробка», про яку більшість жінок не підозрює. Це порожня коробка. Це наша улюблена коробка. Якщо чоловік має шанс це зробити, він завжди дістає з підсвідомості саме її. Що може бути краще ніж абсолютно порожній мозок протягом декількох годин? Ось чому ми так любимо рибалку. І насправді те, про що я тут розповідаю, підтверджено науково. Кілька років тому Університет Пенсільванії провів дослідження та виявив, що чоловіки справді можуть відключатися, не думати ні про що, і при цьому дихати. На відміну від жінок. У них такої навички нема. Жіночий розум ніколи не зупиняється. Вони не можуть просто дістати коробку «нічого». Це, звичайно, зводить їх з розуму. І змушує почуватися особливо роздратованими у моменти, коли вони бачать чоловіка, який не робить нічого. Джерело

“Не проганяйте свого янгола” – історія, яка трапляється щодня

Старі люди часто повторюють дивну фразу – “Не проганяйте свого янгола”. Історія доводить, що в цих словах захований глибокий сенс. Кожен свій день ми заповнюємо суєтою і забуваємо про головне. А хтось незримий, що повсякчас знаходиться поруч із нами, засмучується… а потім йде. Історія “Кішка сиділа біля вікна й дивилась на янгола, що гойдався на гілці прямо перед її вікном. Янгол ловив долонькою сніжинки, що пролітали мимо й, всміхаючись, поглядав на кицьку. Тим часом позаду кішки розвивалася чергова буденна сімейна драма. – Ти мені все життя зіпсував! – волала жінка своєму чоловікові. – Якби не ти, я була б зараз в іншому місці та абсолютно щасливою! Янгол зліпив зі сніжинок дзеркальце і, піймавши ним промінчик сонця, що ховалось, спрямував у вікно. Промінь відбився в очах чоловіка, заграв світлом, і в його відблиску жінка несподівано побачила того самого хлопця, що колись сказав їй “люблю”, вихор його неслухняного чуба, ніжність погляду, тепло сильних рук… Жінка схитнула головою, відганяючи ману і, про всяк випадок, відвернулася … – Та ти на себе глянь! – ревнув чоловік — на кого ти перетворилася! На сварливу тітку! Де були мої очі?! Янгол склав долоні трубочкою і дмухнув. Випадковий вітерець, що влетів крізь відкриту кватирку, розворушив жінчине волосся, кинув неслухняне пасмо на лице. Чоловік мимоволі моргнув. І раптом побачив ніжне обличчя тієї дівчини, що була йому дорожчою за цілий світ, веселий розсип веснянок, веселі очі, тонкі пальці рук… Він змовк та вийшов із кухні. Жінка сердито загриміла немитим посудом. Тут почулося рюмсання сина та гнівні крики батька. З усього видно, той вирішив відігратися за своє приниження, згадавши про батьківські обов’язки. Жінка кинулася на зойки, немов бойовий слон на звуки бойової сурми. За мить, до загального галасу приєдналися і її гнівне горлання. Чим таким завинив син — лишалося лише гадати. Янгол знизав плечима й жбурнув сніжок у сусіднє вікно. Той розсипався із тихим кришталевим дзвоном. Дорослі, дивлячись на залите слізьми обличчя сина, враз пригадали його перший плач, ще такий тихий і безпорадний, першу невпевнену посмішку, здивовано розплющені оченята, що з довірою вдивлялися у двох великих і таких важливих людей в його житті… Батьки суворо зітхнули та, про всяк випадок, поставили сина в куток. Жінка повернулася на кухню і знову взялася готувати. В цей час до неї вбігла маленька донечка, скочила до вікна і закричала: – Мамо, дивись, дивись: на дереві янгол сидить! Ангел всміхнувся і помахав їй рукою. – Не базікай дурниць — буркнула жінка, — йди краще прибери іграшки! Не чіпай кицьку — вона знов приперлась з вулиці брудна. Давно пора вигнати! Киця ображено нявкнула й заскочила на відкриту кватирку. Вона була дуже охайною кішкою і несправедливі слова її дуже ображали! – Геть звідси! – замахнулася жінка і кішка стрибнула на гілку, що на ній сидів янгол. – Вигнали? – втомлено понуривши голову, спитав він. – Мене теж туди не пускають…- Кішка зітхнула. Їй все одно було жаль цих людей. Дівчинка глянула в вікно, потім повернулася до матері й сумно промовила: – Наш янгол полетів. І кицю нашу забрав з собою! Як ми без них тепер будемо жити? Жінка не відповіла. Але за мить у квартирі стало чомусь похмуро і сумно. Не проганяйте свого янгола. “ Не проганяйте свого янгола. Зробіть так, щоб ця історія була не про вас. Автор – Ірина Подгурська Джерело

Ось чому собаки на одних людей гавкають, а на інших – ні

Собаки можуть бути агресивними, гарчати та лаяти на декого, а до інших ставитися спокійно й приязно. Почуття нового. Найчастіше собака може погано реагувати на незнайому людину, бо відчуває щось нове. Не соціалізовані собаки при контакті з незнайомцями відчувають новий запах та нову поведінку, через що можуть відчувати загрозу. Навіть та собака, що звикла до інших може відчувати тривогу та невпевненість. Найчастіше це відбувається через незнайомі характеристики, які мають люди, а також, вигляду та запаху. Собаки відчувають загрозу від деяких людей. Кожна людина має різні розміри, фізичні характеристики та поведінку, через що собака може відчути загрозу. Це може бути борода, високий зріст, гучний голос, рухи тіла, прямий зоровий контакт, сильний запах від шампуню, парфуму, дезодоранту або їжі — це нервує пса. Погані спогади. Собаки мають асоціативне мислення та негативні спогади. Деякі особистості можуть здаватися собакам небезпечними, бо асоціюються з поганими спогадами через запах або зовнішній вигляд. Ображена та травмована тварина в цей момент починає лаяти на подібних людей. Захист господаря. Часто собаки таким способом захищають своїх господарів, навіть якщо в усьому немає необхідності. Також, вони захищають свою територію, особливо якщо це сторожова або пастуша порода. В такому випадку вони проявляють агресію до всіх, хто займає їх простір, бо відчувають загрозу. Тварини часто реагують на прості жести. Наприклад, коли хтось надягає шапку або відкриває парасольку. Також, собаки відчувають ревнощі до людей, які підходять до їх господарів. Собаки можуть бачити справжню природу людей. Домашні улюбленці здатні оцінити характер людини та визначити чи заслуговує вона довіри. Вони звертають увагу на соціальні взаємодії та підозріло ставляться до того, як оточуючі ставляться до господарів. Собаки уловлюють думку господаря щодо іншої людини та починають ставитися до неї так само. Джерело

Іноді жінка навіть не розуміє того, що вона жертва: 6 ознак, які багато хто приймає за кохання

Живе така жінка із чоловіком і думає, що це кохання. За фактом, це елементарне жертвопринесення. Жертва – жінка. Приношення та дари – її життя та час. Якщо у стосунках присутній постійний елемент жертовності, то такі стосунки ніколи не призведуть до щастя та спокою. Максимум, зведуть учасників з розуму, а жінка даремно витратить єдине життя. Як правило, жінки-жертви приходять до нас у свідомість із дитинства. Ми бачимо сім’ї поруч із собою, спостерігаємо за батьками. Це старий порядок, де жінка була нарівні з чоловіками, пахала на чоловічих роботах (будівлі, крани, метро, ​​трамваї і т.д.), виживала в голодні 90-ті… Багато чого було такого, що стало необхідністю зміни поведінки жінок. Ми з цим росли і по-справжньому віримо, що так і треба. Не треба! Перевір за цими найпоширенішими ознаками, чи не оселилася всередині тебе жінка-жертва, позбавляючи тебе життя і щастя: 1. У твоїй родині мама не є щасливою. Живе роллю люблячої дружини, хорошої мами, виконавицею всіх справ, вирішувачем усіх проблем тощо. Тепер і тобі здається, що це нормально, терпіти, замовчувати, дозволяти, бо всі так живуть. 2. У твоїй сім’ї мама – командир, а тато підлеглий і ніби постійно винний, нічого не вирішує і не має свого слова. Це теж добре передається до дитини, яка в дорослому житті не вміє вирішувати, діяти і брати відповідальність за своє життя на себе. 3. Жінка-жертва всередині дуже порожня, у ній навіть залишків енергії та сил немає.Вона виживає на якомусь одному їй веденому резервному паливі, щоразу блукаючи на межі зриву. Звідси сльози, істерики, безсоння, втома, сумний вираз обличчя, відсутність бажань, віри у себе. Хочеться сховатись у будиночок від усіх і вся. Ця внутрішня порожнеча та відсутність енергії взялися від того, що така жінка нічого не отримує від чоловіка, а лише наповнює його. Вона витрачає себе не щодня, а щогодини. А він підживлюється. Потім ще й нахабство має обзивати, принижувати, ображати, гидоти говорити. Але ніби з добрих спонукань. Ага… 4. Жінка-жертва дуже щедра та добра. До неї вночі до хати постукай, так вона всіх притулить, усіх вислухає, усім допоможе. А сама вранці буде розбита, як кришталева ваза під час землетрусу. Чоловік бере, бере, а потім, бах, грюкає дверима, йде в захід сонця, а «ваза» з гуркотом падає на підлогу і не знає, як тепер жити. Якщо ж чоловік і не грюкає дверима, то постійно цю «вазу» трясе морально, щоб вона сама на шматки розвалилася. Немає у цій «вазі» квітів, немає до неї бережливого ставлення та поваги, як до цінного експонату. 5. Жінка-жертва буває красива, а буває такою, що закинула себе. Та, що закинула, втомилася боротися. А та, що гарна, не для себе старається, а для свого чоловіка. Все заслуговує на любов і прекрасне до себе ставлення. Може навіть піти нову професію отримати або перетворитися із пишонї здороовї дівчини у нездорово худорляву, тому що чоловікові так більше подобається. Загалом, вся праця на благо іншої людини, не для себе коханої. Жінка такого типу постійно щось віддає, роздає, добивається, заслуговує, випрошує та виклянчує. Вона свято вірить у абсолютно безглузду приказку: «Любов вимагає жертв» і слідує цьому. Не вимагає кохання жодних жертв. Кохання взагалі не може вимагати. Вимагають там, де по-доброму не можна. Джерело

Єдиний спосіб зрозуміти, чи жінка по-справжньому кохає свого чоловіка

Пам’ятаю, раніше в усіх шафах країни, на всіх тумбочках Дюма лежав. Невже мода на нього пройшла? І дарма. Геніальні висновки письменник робив. Такі глибокі думки в жодній сучасній передачі не почуєш. Ось, наприклад, про те – чи любить жінка чоловіка по-справжньому? Як дізнатися? Чоловіки цим питанням спантеличуються вкрай рідко. Вони вважають, що жінка, як кішка, любить того, хто її годує. Ну а щоб, напевно, треба їй подарунки робити і на курорти возити. Жінка – істота домашня. Від кого дітей народила, того любить. Східне прислів’я перевертає цей стереотип з ніг на голову: “Не довіряй жінці, навіть якщо вона народила від тебе сімох дітей”. Як це розуміти? А так, що підпорядкування материнському інстинкту та спільне проживання – ще не доказ істинного кохання. І гора напрасованих сорочок та гаряча вечеря – теж не аргумент. Багато чоловіків зізнаються, що після 10 років шлюбу живуть із дружинами за звичкою. Чому жінці не можна так жити? Виконувати свої функції на автоматизмі, а серцем нічого не відчувати. Як розібратися, з ким живеш? З людиною, що любить або абсолютно байдужою? Є таке чудове твердження: “Бережіть жінок. Поки вона сварить, переживає і ревнує – вона любить, але як тільки почне все прощати і приймати з усмішкою – ти її втратив”. Ярослав перші 5 років жив із дружиною як на голках. Лаялися постійно. Вона кілька разів збирала речі, щоб піти до мами, а він її повертав. А потім усе якось устаканилося. Ярослав був упевнений, що це його заслуга. Він отримав підвищення по службі, став заробляти у рази більше. Вони з’їздили до Парижа, відвідали Рим. За таких чоловіків, як він, тримаються двома руками. Дружина перестала скандалити, а все більше тішила його кулінарними шедеврами. Вона навіть футбол почала дивитися разом з ним. Ярослав зрозумів: криза минула, вони обоє стали розсудливими. Він фантазував на тему – “що буде далі?”. Йому бачилися тихі сімейні вечори, від яких віє нудьгою. Невже йому доведеться шукати іскри на стороні, як багатьом його друзям? Одного ранку дружина сказала, що йде від нього. Він не міг повірити своїм вухам. Що її не влаштовувало? Все ж так було так добре! Жіночу покірність чоловіки приймають за смирення та прийняття. Жінка не дорікає, не сердиться, не плаче. Нарешті вони притерлися боками! Це “лебедина пісня” жінки. Вона затихає, коли їй байдуже. Коли вона не будує жодних планів на майбутнє, де фігурує цей чоловік. Вона, як і раніше, миє посуд, чистить його піджаки. Але думками вже в іншому місці. Зрозуміти про те, що почуття минули, можна через те, що вона перестала уважно слухати вас, перестала торкатися, співчувати проблемам. “Роби, як вважаєш за потрібне” – каже вона. Їй вже байдуже. Олександр Дюма писав: “Жінки безжальні з людьми, яких вони не люблять”. Уїдливі підколки, жарти, саркастичні глузування. Вона перестала вживати ваше миле сімейне прізвисько, але почала кликати на прізвище. З коханого чоловіка жінки не жартують: вони вважають його ідолом, бояться його образити. Ще один висновок: “Ніколи не питайте у жінки – чи любить вона вас. Орієнтуйтеся на її запитання: “Чи любиш ти мене?” Жінці, яка любить, важливо знати – чи її кохають у відповідь. Байдужість ранить її. Вона перша йде на примирення. Вона цікавиться вашою думкою та самопочуттям, вона чекає на подарунки на Різдво. Джерело

Як найближчі люди доводять до хвороби

Ті, хто мають любити, дбати і дарувати радість, часом поводяться зовсім по-іншому, провокуючи глибокий емоційний конфлікт у своїх близьких. І чим благородніша і спокійніша сама людина — тим важчі наслідки цього конфлікту… Доктор Бернард Лоун – зараз правильніше “Лаун” писати, оглядав одного пацієнта-“сердечника”. Задавав питання, на які пацієнт неохоче відповідав. А дружина пацієнта постійно бігала курити — тоді багато хто курив. Лікар зробив дружині зауваження; хіба можна стільки курити, та ще маючи чоловіка з кардіозахворюванням? Що за шкідлива звичка! І ця дружина розплакалася і закричала: «До чого тут моє куріння! Не в цьому справа! Джон вам все бреше і не каже головне — він захворів, бо його мати постійно його проклинає, засмучує, докоряє… Дзвонить і знущається з нього. А Джон нічого не може зробити, тому що це ж його мати!». Ця розмова справила велике враження на лікаря. І він почав спостерігати за пацієнтами. І був приголомшений: у одного дідуся зять виманив майно, бізнес на себе переписав, а дідусь уже боявся по кімнаті ходити — зять лаявся, що той тупає ногами… І цей бідний чоловік похилого віку перетворився на інваліда. Інший пацієнт йшов на виправлення після серйозної операції — а йому матір зателефонувала і прокляла через гроші. Пацієнт помер. Маса таких випадків. І Лоун сказав: “всі мої пацієнти – жертви емоційних конфліктів з близькою людиною”. Конфліктів, з яких неможливо знайти вихід: спілкуватися доводиться. Доводиться брати слухавку, вступати у розмову, разом жити, відвідувати, пригнічувати свої природні емоції; адже треба бути добрим. Гарним тестем, добрим сином, доброю дружиною… Так треба! І знаменитий кардіохірург написав, що операції та лікування – це правильно. Вони дають результат. Але причина хвороби чи травми — саме у конфлікті, у стійкому недоброзичливому ставленні до людини. І чим благородніша і спокійніша сама людина — тим важчі наслідки такого конфлікту. Адже із зовнішнього він стає внутрішнім. І негативна людина поселяється у підсвідомості; “виселити” її звідти дуже складно; всі сили організму йдуть на цю внутрішню боротьбу, в якій немає переможця, адже борються частини однієї особи! Тому люди з тяжким внутрішнім конфліктом хворіють та гинуть. А замість визнання конфлікту змушують себе «прощати», «розуміти», «не звертати уваги» — так радять оточуючі. Поки конфлікт не буде визнаний, поки ворожість та злість іншої людини не будуть усвідомлені — хвороба посилюватиметься. І Лоун просто заборонив пацієнтам розмовляти по телефону — тоді стільникових не було. І відвідувати хворих дозволяв лише тим родичам, з якими у пацієнта були добрі стосунки. І люди одужували, дякували лікарю, а потім Лоуну взагалі Нобелівську премію дали — за розроблену операцію на серці. А треба було ще одну дати — ось за це відкриття, яке підтверджує саме життя. Автор: Анна Кір’янова Джерело

Знаєте, як відзначали свято Водохреща запорозькі козаки?

Автор: Сергій Шумило Щодо традицій та їх спотворення… Знаєте, як відзначали свято Водохреща запорозькі козаки? Думаєте, роздягались і пірнали у мороз в ополонки? Ні! Пірнання у ополонку на свято Богоявлення не є і ніколи раніше не було українською християнською традицією. Наші предки в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священиків і не бруднили щойно освячену воду (яку після освячення набирали, щоб пити, а не купатись). Про такий ритуал ми не знайдемо в серйозних наукових дослідженнях українських релігійних традицій. Ця мода з’явилася у нас в 1990-ті рр. і особливо в 2000-ті завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали цей стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції». В результаті «моржівство» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, який більше схожий на язичництво, аніж на християнство. Пропоную познайомитись із описом, як насправді відзначали свято Богоявлення українські козаки на Запорозькій Січі. Це спогади старого запорожця Микити Коржа, які колись в ХІХ ст. записано з вуст очевидця в працях історика козацтва проф. Д. Яворницького та ін. Так от, зі спогадів Микити Коржа ми дізнаємось, що кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі «Всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячі на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться». Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А у козаків здоров’я і міці було побільше нашого. Але навіть у них не виникало думки в мороз пірнати в ополонку без будь-якої потреби. Тож шануймо справжні національні традиції! Принаймні, якщо хтось хоче задля оздоровлення поморжувати, то це не обов’язково перетворювати на якийсь безглуздий шабаш у день великого християнського свята… P.S. В давнину у наших пращурів не було водорпровідних кранів у хатах. Тому на Богоявлення святу воду після освячення набирали з ополонки, щоб пити потім хрещенську святу воду цілий рік, а тому не бруднили її купаннями. Більше того, в народних звичаях не прийнято було після Водохреща цілий тиждень навіть прати у освячених хрещенських джерелах та ополонках, щоб не забруднити святої води. Це якщо про релігійні традиції, а не моржівство. А так пірнайте на здоров’я хоч кожен день. Джерело