Історія про людяність, яка нікого не залишить байдужим!

Ранок. Либідська. Я забігла в супермаркет. Взяла мінеральну воду і до каси. У черзі переді мною стояв чоловік років 35-ти. Гарної статури, відмінно одягнений, але вигляд у нього був якийсь незібраний. Він заплатив за пляшку дорогої випивки і вийшов на вулицю. – Крутий бізнесмен, який розорився під час карантину, – сказала мені продавщиця. Я нічого не сказала. Ранок. На своїй хвилі. – Чесно! Збанкрутував і тепер кожен вівторок і п’ятницю приходить купує на решту грошей найдорожчий коньяк, – додала продавщиця. *** Я вийшла на вулицю. Чоловік стояв недалеко від входу, поставивши пляшку на лавку. – Дорогий, але не якісний, – сказала я. Він подивився на мене. – Це ще чому? Я взяла пляшку і показала три відмінності. Він з зацікавленням подивився на мене. – Звідки такі знання? – Я майже рік присвятила піару даної продукції. Народилась в Вірменії, як я можу не знати все про добрий коньяк. Він усміхнувся. – Ваша робота? – Моє хоббі. Чому саме по вівторках і п’ятницях ви купуєте найдорожчий алкоголь? – Люблю систематичність. Ми обоє посміхнулись. – А якщо чесно? Він покрутив пляшкою, зітхнув, потім поглянув на мене. – Все банально. Друг зрадив, партнер по крупному підставив, дружина пішла, а дівчина на днях розбила машину. – І все? Він здивовано поглянув на мене. – Хіба цього мало? Ви позбулися людини, яка не була вашим другом, від вас пішла жінка, яка вас не кохала, дівчина розбила машину, але залишилася живою. А партнер підставив по крупному і тим самим ви заплатили десятину на багато років вперед. Він вже широко посміхався. – А ви наче постійно відраховуєте десятину? – Обов’язково! Тому Бог, коли я потрапила в схожу ситуацію, дав мені інше рішення. Ви запили, а я стала рекламувати алкоголь. Помітили різницю? Він розправив плечі і подивився на мене. – А ви не бажаєте кави? Я знаю відмінне місце. – Дуже! *** – Чому ви заговорили зі мною? – запитав мій новий знайомий?Профдеформація, – посміхнулася я. – Завжди виводжу всіх на розмову. – А якщо серйозно? – Я не повірила, що ви опуститеся на саме дно. Ігор завмер і через кілька секунд запитав: – Чому не повірили? Тому, що сильні люди вміють вчасно зупинитися. Він поставив чашку і тоді приклав долоні до очей, наче як намагався їх втиснути. Я розуміла, що він стримує сльози, і дала йому можливість заспокоїтися. Коли він прибрав руки, то помовчав певний період і тоді сказав: – Так зазвичай мама казала батькові: “Сильна людина вміє вчасно зупинитися”. Я спокійно додала: – А ви син свого батька. Ігор подивився на мене і посміхнувся. – Як вчасно ви спустилися на землю, богиня піару. Я розсміялася, тому, що багато років тому назад мене так називала моя колишня колега й неймовірно талановитий дизайнер. Іра Ч. робила такі макети, що всі приходили на них подивитись. Це було справжнім витвором мистецтва. Кожний макет. *** Ми могли б, ще розмовляти й розмовляти, але мені потрібно було бігти, щоб зайняти своє улюблене місце в коворкінгу біля вікна. – Ви ж не випадково зустрілися мені сьогодні? – запитав Ігор. І, я зрозуміла, що йому дуже хотілося вірити, що його життя дійсно стане іншим. – Невипадково, – відповіла я. – Це моя десятина. Він посміхнувся. – Хіба богиня піару має платити? – Часом навіть в подвійному розмірі, – відповіла я. І поки я йшла по дорозі, то змахувала сльози. Я не соромилася їх. Вони, як наслідки катарсису очищували сприйняття того, що було головним. А головним завжди залишається людяність. © Вероніка Кирилюк

“Троянда також важлива”: коротенька історія для душі

«Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих — завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима. Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш. Якось француженка спитала поета: — Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній? — Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, — відповів той. Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її… І пішла, притискаючи троянду до грудей. Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці — мовчазна, нерухома, як і раніше. — Чим вона жила всі ці дні? — спитала молода француженка. — Трояндою, — відповів поет. «На світі є тільки одна єдина проблема — як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти! Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі», — писав Антуан де Сент-Екзюпері. Джерело

Старіння – неминуче, дорослішання – вибіркове

“Одного разу професор на одній з лекцій представив нам новеньку. У цей момент я відчула легкий дотик до свого плеча. Озирнувшись, я побачила маленьку сухеньку бабцю, усміхнену мені так відкрито, що мимоволі усмішка осяяла і моє обличчя. – Привіт, красуне, мене звуть Роза і мені 87 років, – сказала вона – можу я присісти поруч? Я заусміхалася і посунулася, щоб поступитися їй місцем. – Звичайно, сідайте. Можу я дізнатися, що привело Вас до університету в настільки невинному віці? – Мені раптом захотілося жартувати. – Я тут, щоб зустріти багатого чоловіка і народити йому купу дітей, – підморгнувши мені, парирувала старенька . – А якщо серйозно? – Роза подобалася мені все більше і більше. Мене зацікавили мотиви появи тут цієї вельми літньої жінки. – А якщо серйозно … Я завжди хотіла здобути вищу освіту, і ось я тут, – відповіла Роза. Після лекцій ми вирушили в студентську їдальню і разом пообідали. З цього дня ми протягом трьох місяців обідали разом. Роза стала душею компанії майже всіх студентських тусовок. Всі студенти охоче спілкувалися з нею, ні разу не висловивши своєї неприязні. В кінці семестру ми запросили її виголосити промову на випускному вечорі. Коли вона йшла до трибуни, листки зі шпаргалками випали з її рук. Зніяковівши, Роза спробувала підібрати їх, але зібрала далеко не всі листочки. – Прошу вибачення, я стала такою розсіяною .. Заради чоловіка я кинула пити пиво, тому від віскі я п’янію значно швидше, – пожартувала вона. – Я вже не зберу шпаргалки, тому дозвольте просто сказати мені, що я думаю. Поки затихав сміх, вона прокашлявся і почала свою промову: – Ми не перестаємо грати, тому що ми дорослішаємо. Ми дорослішаємо, тому що перестаємо грати. Є всього лише кілька складових Вашого успіху, молодості і щастя. Ви повинні посміхатися і кожен день знаходити щось смішне в житті. Вам необхідна мрія. Коли Ви перестаєте мріяти – Ви вмираєте. Навколо нас стільки людей, які мертві і вони навіть не здогадуються про це! Є величезна різниця між старінням і дорослішанням. Якщо Вам 19 років і Ви цілий рік будете валятися на дивані і нічого не робити – Вам стане 20. Якщо я проваляюся на дивані цілий рік і нічого не буду робити – мені виповниться 88. Немає нічого складного в тому, щоб стати старше. Нам не потрібен талант чи дар для того, щоб постаріти. Дар в тому, щоб відкрити нові можливості для себе у змінах. Не шкодуйте ні про що! Старі люди зазвичай не шкодують про зроблене, вони сумують за тим, чого вони не встигли зробити. Бояться смерті тільки ті, у кого є багато жалю. Закінчивши свою промову фразою «з повагою, Роза», старенька повернулася на своє місце. Ми всі мовчали, переварюючи почуте.Через рік Роза здобула вищу освіту, про яку вона так довго мріяла.” Старіння – неминуче. Дорослішання – вибіркове. Автор невідомий

Затримується електричка хвилин на двадцять, на пероні всі змерзлі та злі, додому хочеться, чекаємо…

Затримується електричка хвилин на двадцять, на пероні всі змерзлі та злі, після роботи, додому хочеться, чекаємо. Ніхто не оголошує, коли потяг прийде, типу чекайте на інформацію. Нарешті електричка приїжджає, всі похмуро заходять, сидять насуплені, чекають відправлення. І тут влітає у вагон захеканий рум’яний хлопець з тортом, перев’язаним стрічкою, і кричить у телефон: “Ти уявляєш, сьогодні найфантастичніший день у житті! Я біг уже просто за інерцією, у розпачі, я запізнювався страшно! А вона стоїть, чекає на мене! Я їду! Я до тебе встигаю! Ура ж?!” І ми всі такі усміхнулися, розслабилися, наче ми всі спеціально чекали на пероні, щоб він встиг до неї зі своїм тортом. Їдемо ось, усміхаємось, торт веземо. ©Віра Хітєєва Джерело

Перед щасливою смугою життя доведеться скласти іспит

Перед щасливими змінами і поворотом життя на краще вам можуть запропонувати здати іспит. Вам буде надіслано маленьку спокусу. Ви не будете про це знати; тільки дуже чутливі серцем люди відчують – неспроста це сталося! І в залежності від того, чи здасте ви іспит, трапляться або не трапляться щасливі зміни у вашому житті. Одна жінка потрапила в смугу безгрошів’я. Магазин їй довелося закрити; крихітний магазинчик. Кредити стало нічим платити. Вона стала в’язати на дому, а потім зламала руку. Джерело грошей зникло! І ось вона пішла в поліклініку, до лікаря. І на дорозі, біля поліклініки, уявляєте, знайшла гаманець. У ньому гроші – не дуже багато, але їй здалося, що багато! Можна тиждень харчуватися і за квартиру заплатити. Ах, як спокусливо було все це! Як хотілося взяти гроші собі. Але жінка зійшла на ґанок, в поліклініці підійшла до реєстратури, щоб віддати гаманець і щоб оголошення написали; щоб знайшли господаря. А біля реєстратури якраз плакала літня дама; вона втратила гаманець! Вона дуже погано бачила, майже сліпа. У гаманці була її пенсія. Так що власниця тут же знайшлася. І гаряче дякувала, навіть гроші пропонувала. Але жінка не взяла. І незабаром рука зажила, потім запропонували прекрасну роботу з хорошою зарплатою. Про випадок з гаманцем жінка забула. А це і була спокуса, ось в чому справа. Іспит. Такі іспити завжди посилають тому, кого переводять на новий рівень життя. Спокуса може бути помстою – надається можливість помститися ворогові! Спокуса може бути романом – можна зрадити близькій людині з кимось симпатичним. Спокуса може бути владою або грошовою премією; можна трохи вчинити підло, відштовхнути когось або підставити, і отримати бажане … Спокуса гнівом може бути, – обрушити свій гнів на ближнього, на беззахисного … І ось в залежності від того, як ви впораєтеся з іспитом, вас або переведуть на новий, щасливий рівень, або залишать на колишньому. У важкий період, коли ви шукаєте вихід і подумки просите про допомогу, будьте особливо уважні. Неодмінно спочатку доведеться скласти іспит і впоратися зі спокусою. Автор: Анна Кір’янова Джерело

Не варто зупиняти тих, хто зробив вибір піти

Не варто зупиняти тих, хто зробив вибір піти. Вони все одно підуть, якщо не сьогодні, то завтра. А якщо не підуть, то зненавидять себе, нас і цілий світ за вимушену зупинку. Сільські весілля докорінно відрізняються від міських: розмахом, традиціями, кількістю випитого самогону. У нас одружуються на широку ногу. Будують курені на триста людей, коптять індиків і наймають найкращу господиню. Та, підперезана двома рушниками, керує, присолює, помішує, курсуючи між котлами і знімаючи пробу то з риби, то з копченостей, то зі листкових пирогів. Так виходила заміж моя однокласниця. Батько, готуючись до урочистостей, схуд з п’ятдесят четвертого розміру до юнацького і навіть зміг поміститися у свій «парубоцький» костюм. Курінь прикрасили килимами та іконами. Лавки накрили тканими доріжками. Тамаду виписали із Борисполя. Над стокілограмовим тортом працювали у дві зміни кондитери хлібокомбінату №1. М’ясо смажилося, голубці кипіли, і музиканти налаштовували інструменти. Рано вранці наречений зайшов в будинок і боязко оголосив:– Я передумав одружуватися! Теща забігала і заголосила:– Як? Ось уже і візажист паркується, і коровай привезли, і холодець застиг, любо дорого глянути. Не дуркуй! Люди засміють! Це просто нерви.. Наречена, почувши новину, зомліла. Тесть мовчки перекинув склянку. Гості, що приїхали, з пісними обличчями тулилися до дверей. Потім усім натовпом почали вмовляти, переконувати, благати, і весілля відбулося. А через рік він таки пішов. Після скандалів, зрад та недитячих пристрастей. Свати важко змирилися з розлученням і ще три роки віддавали весільні борги. Моєму доброму знайомому батьки не дозволили вступати до духовної семінарії. Сказали: «От закінчиш сільськогосподарську академію, здобудеш нормальну професію і тоді на всі чотири сторони». Він академію закінчив і збожеволів. Далека родичка в сімнадцять років зібралася заміж. Мама необачно заявила «тільки через мій труп», а та побоялася не послухатися. Нині «слухняній» доньці сімдесят років. Заміж так і не вийшла, живе у маленькій двокімнатній квартирі разом із сотнею перських котів. Наш сусід упіймав у лісі лисеня і посадив у кролячу клітку. Воно довго скиглило, відмовлявся від їжі, кидалося на залізні прути, а через два тижні здохло. Кожен, хто підняв ногу над порогом, має його переступити. Кожен, хто купив квиток, зобов’язаний поїхати, а не залишитися з жалості або почуття провини. Кожен, хто взяв курс на північ, не має права за чиєюсь примхою дрейфувати на південь. Риба шукає де глибше. Неможливо змусити птицю повзати по-пластунськи і танцювати твіст. Нереально утримати вітер і законсервувати хорошу погоду. Не дати комусь народитися або померти. Ми не маємо права когось утримувати, шантажувати, надягати кайдани. Тим, що йдуть, – сім футів під кілем. Тим, що залишаються, – скоріше зустріти тих, з ким воістину по шляху.. © Ірина Говоруха

У делікатної людини душа — як кришталевий дзвіночок

У делікатної людини душа — як кришталевий дзвіночок. Або справжнє китайське горнятко – прозоре, тоненьке. І за делікатність треба нагороджувати людей дорогоцінними китайськими горнятками і кришталевими дзвіночками… Тому що до інших вони ось так ставляться – з обережністю, дбайливо, щоб не подряпати і не пошкодити. І делікатність дуже важко помітити – така вона делікатна… Але я завжди помічаю. Хлопчик хотів мене цукеркою пригостити. І делікатно поклав її на край столу, біля мене. І з диким криком почав хуліганити щоб відвернути увагу оточуючих. Поки я, скажімо, буду цукерку їсти. Я зрозуміла, звичайно. Хороший, з ніжною душею хлопчик. Делікатні люди тихенько стукають, перш, ніж увійти. Виходять з кімнати, коли ми по телефону розмовляємо. І коли хтось соромиться їсти – теж виходять, ніби з якоїсь потреби. І моя сувора подруга-монголка дуже делікатна була. Великих розмірів лаборантку вона називала: “трішки повненька дівчина з кафедри”. А героїчний дідусь, який пройшов війни, про шизофреніка пана Костю говорив, що у нього є деякі особливості. І делікатно не помічав, як пан Костя обертає очима і з кимось розмовляє, невидимим. І делікатності треба вчитися. Це важко. І тому я в захопленні від делікатних людей – їм дуже непросто. Але з ними так просто і добре… © Анна Кір’янова

Щастя складається з дрібниць, простих деталей, яскравих моментів…

Вчора я цілий день думала про щастя. Про те, що воно складається з дрібниць. З простих деталей. Яскравих спалахів. Моментів. Моя тітка відчувала себе щасливою, коли чоловік повертався з риболовлі з повною сіткою карасів. Він відкривав хвіртку з таким задоволеним виглядом, що хотілося танцювати «летка-єнку». В той день вони затівали вуха, звали сусідів, діставали баян і співали до перших зірок «Не плач дівчисько». У бабусі стан щастя асоціювався з молочним киселем. Якось раз в роки війни, коли борошно більше скидалася на дорожній пил, а ялинові лапи заварювали, замість чаю, її мама зварила молочний кисіль, вимінявши десь ложку крохмалю і жменю цукру. З тих пір нічого смачнішого вона не пробувала, і ніякі празькі торти і еклери не могли зрівнятися з цим делікатесом. У шкільні роки я відчувала себе нескінченно щасливою повертаючись від стоматолога і вже в під’їзді вловлюючи аромат улюбленого сирного печива. Мама пекла ціле деко, і поки воно остигало, читала мені «Чук і Гек». Валерій Сюткін в одному з інтерв’ю розповів, як колись в Харкові під час святкування Дня міста вийшов на сцену, відкрив рот, щоб привітатися, і в цей момент мікрофон вдарив його струмом. Співак від несподіванки голосно промовив матюк і мало не провалився від сорому. Ось тільки народ, а на площі зібралося півмільйона, влаштував двадцятихвилинну овацію, прийнявши артиста за свого. За такого ж уразливого, що спокушається, смертного. Для моєї сестри неймовірним щастя було залишитися вдома через бронхіт, пропустивши важливу тему з геометрії, і цілий день читати детективи Агати Крісті. Для подруги – побачити веселку і журавлиний клин. Для татового друга – отримати премію. Одна жінка усиновила дворічного хлопчика. Везла його додому і хвилювалася, так як в дитбудинку попередили, що малюк буде плакати. Той розглядав клени, рекламні щити, мурали і мовчав. Потім вони зайшли в квартиру, з’їли суп, пограли ключкою з шайбою. Малюк вів себе стримано, а вона все не могла розслабитися, чекаючи сліз. Потім син заснув і крізь сон сказав: «Мама». У цей момент розплакалася вона. Від неземного щастя! Адже щастя – це коли живі батьки і здорові діти. Коли поспішаєш на важливу зустріч, вилітаєш кулею з дому, а чоловік вже почистив від снігу твою машину. Коли з завтрашнього дня – літні канікули і пахне півоніями. Батьки заснули, а ти навшпиньки пробираєшся в більшу кімнату, щоб подивитися «Брудні танці». Знаходиш в зимовій сумці торішню цукерку або сто гривень. Робиш повне обстеження і дізнаєшся, що абсолютно здорова. Забуваєш на дитячому майданчику сумку з документами, а потім через годину повертаєшся і знаходиш її цілою і непошкодженою. Коли самостійно дихаєш … ходиш … живеш … © Ірина Говоруха

Не можна вважати себе самотнім, якщо вашу відсутність помітить хоча б одна людина

Не можна вважати себе самотнім, якщо вашу відсутність помітить хоча б одна людина. Або навіть кіт, або собака. Самотність – це коли ніхто не помітить, що вас давно не видно. І сторінка в соцмережі закрита або нічого на ній не з’являється давно. Все інше – це не самотність, а тимчасові проблеми зі спілкуванням. Не можна вважати себе бідним, якщо є гроші на їжу і житло. Навіть якщо позичати доводиться – але ж є де позичити! Це не бідність, а тимчасові матеріальні труднощі, які пройдуть, звичайно. І називати себе хворим не варто – хворим був Чехов в останній місяць життя. Та й то, поїхав в Італію відпочивати. Не хотів вважати себе хворим. Хворий – це, так би мовити, постійний стан. І в радянські роки наказано було в санаторіях і лікарнях називати всіх: «одужуючі». Товариші одужуючі, час на прогулянку! Або на процедури. І говорити: «Мене ніхто не любить!», – не потрібно. Адже це не так! Швидше за все, не любить якась конкретна людина, а решта дуже навіть люблять! Немає причин для відчаю, поки нас хоч хтось любить і сумує без нас. І біжить назустріч, посміхаючись. Або махає хвостом. Або треться об ноги і муркоче … І є, чим пообідати разом; а все інше потихеньку налагодиться. Тимчасові труднощі пройдуть – на те вони і тимчасові … © Анна Кір’янова

Я перестала шукати виправдання людям…

Вони або люблять вас, або ні. Вони або піклуються про вас, або їм наплювати. Вони або знаходять виправдання, щоб втекти, або знаходять причини, щоб бути поруч з вами. У мене була звичка виправдовувати людей, придумуючи всілякі сценарії, щоб пояснити їх дивну або неадекватну поведінку. І, звичайно, замість того, щоб розчаруватися в тій чи іншій людині, вірила власним вигадкам. Але з часом прийшла до розуміння, що чим більше виправдань ти вигадуєш для оточуючих, тим більше відчуваєш страждань. Чим більше брешеш собі, тим більше люди будуть брехати тобі. Так я припинила шукати виправдання вчинкам інших. Перестала розшифровувати закодовані повідомлення і читати між рядків, тому що люди, які по-справжньому піклуються про вас, завжди будуть говорити вам все безпосередньо. Перестала ставитися з терпінням до тих, хто занадто багато говорить і занадто мало робить. Перестала вірити їхнім словам і почала дивитися тільки на їх дії. Перестала робити виключення для тих людей, які не роблять винятків для мене. Перестала йти на поступки тим людям, які згадують про мене, тільки коли їм щось потрібно. Перестала намагатися бути поруч з тими людьми, яких не було поруч, коли я в них потребувала. Перестала звертатися до тих людей, які відповідали на мої дзвінки та повідомлення лише тоді, коли їм цього хотілося. Перестала вважати, що люди відповідають на доброту добротою – деякі люди відповідають на доброту егоїзмом. Перестала думати, що люди бувають зайняті настільки, що навіть не можуть знайти одну хвилину, щоб написати кілька слів. Вся справа в пріоритетах. Перестала вірити порожнім словам, сенс яких випаровується зі сходом сонця. Перестала бути занадто розуміючою і стала раціональною. Перестала ускладнювати своє життя і почала його спрощувати. Той, кому не все одно, знайде спосіб бути з вами, а той, кому все байдуже, знайде спосіб втекти. Все дуже просто. Той, хто любить вас, доведе вам це. Той, хто не любить, буде поруч лише тоді, коли потрібна ваша любов, а отримавши її, вони забудуть про вас. Той, хто хоче, щоб ви були частиною їхнього життя, докладе до цього всі свої зусилля, він буде завжди залишатися на зв’язку з вами, буде пам’ятати події, дні народження та інші важливі дати. Людина, по суті, байдужа до вас, застрягне в «сірій зоні» – десь між людьми незнайомими і друзями, або десь між друзями і коханцями. Я перестала бачити людей в сірих тонах. Люди або чорні, або білі. Вони або з вами, або проти вас. Вони або люблять вас, або ні. Вони або піклуються про вас, або їм наплювати. Вони або знаходять виправдання, щоб втекти, або знаходять причини, щоб бути поруч з вами. Джерело

Якщо ви не хочете кудись йти – не йдіть!

Якщо ви не хочете кудись йти – не йдіть. Не хочете з кимось спілкуватися – не спілкуйтеся. Не хочете їхати або летіти – відмовтеся від поїздки. Марно перебирати в голові аргументи, шукати виправдання, примушувати себе, радитися з близькими – це особливе “небажання”, його важко пояснити словами. Але все всередині пручається – не хочу! І мудрі люди довіряють цьому почуттю. Як банкір Морган, який здав квиток на “Титанік”: ну його, – сказав, – до біса, цей “Титанік”. Я нікуди не попливу. Мені дуже не хочеться плисти на цьому кораблі чомусь. І цей П’єрпонт Морган нажив величезні статки, бо слухав свій внутрішній голос. І рідко міг логічно пояснити свої рішення, але вони завжди виявлялися правильними. Він курив сигару, розкладав пасьянс і говорив тільки “так” або “ні” – можливо, керуючись пасьянсом? Хто його знає … Але ось так він став багатієм і зібрав незліченні скарби. І життя зберіг. Втім, життя зберіг і простий кочегар. Він плив на “Титаніку”, а потім прочитав страшну книжку про аварію. І втік в першому ж порту, втративши прекрасну роботу. І теж залишився в живих. Роботу, до речі, він незабаром знайшов – знову кочегаром. А міг би на біржі грати! Так, якщо ми відмовимося від поїздки або від спілкування з неприємною чомусь людиною, ми будемо себе картати. Гроші пропали. Поїздка не відбулася. Ми нерозумні; просиділи вдома і позбулися чогось цікавого чи корисного. А ось краще вдома посидіти іноді, запевняю. Інтуїція не підводить, вона древніша за розум і розсудливість. І саме завдяки інтуїції вижили наші предки в страшні і небезпечні часи; і ось – ми народилися і живемо. Не треба надто міркувати іноді, примушувати себе, заперечувати передчуття і інші дивні, мало вивчені речі. Банкір і кочегар врятувалися і не тільки вони. Мені часто розповідають такі історії. І у Агати Крісті є цілий цикл оповідань про “червоний сигнал”, а вона дві війни пережила. І небезпечні подорожі. Так що вірити “небажанню” треба. Просто вірити – і все. Потім поїдемо, попливемо, полетимо, зустрінемося з кимось. Хоча як на мене – краще і не зустрічатися. Не спокушати долю … Автор: Анна Кір’янова Джерело

Як за день дідусь виховав двох внуків…

Згадую, як наша бабця залишила нас із братом на дачі. Залишила з дідом. Треба їй було виїхати у справах. Нам по вісім років було. Вляглися спати, балакаємо, дуріємо. Дід каже: – Спіть. Завтра підніму зарано. Сніданок о дев’ятій. Нам по-барабану. Заснули за північ. Дід будить о 8.30: – Вставайте. Сніданок о дев’ятій. – Ага, діду… І спати далі. Стаємо о 11. Сарай із продуктами замкнений. Ключі у діда у кишені. Бабуся нам по п’ять разів сніданок підігрівала. – Діду, а сніданок? – Сніданок о дев’ятій. Помикалися, думаємо, ну і фіг з ним. – Діду, ми на річку. – Ідіть. Обід за годину. Пішли. Приходимо о пів на третю. Сарай на замку. – Дідо? – Вечеря о сьомій. Після купання в річці їсти хочеться, аж живіт зводить. До того ж ще й не снідали. За сараєм був відритий льох. Там стояли дві трилітрові банки з вершковим маслом. Так ось. Два восьмирічні хлопці їли це масло пальцями з банок. 19:00. Ми вже сидимо за столом. Дід накладає в миски гречану кашу. Я починаю їсти. Брат кашу відсуває: – Діду, я таку не їм. Мені бабуся розсипчасту робить. Дід мовчки забирає миску: – Сніданок о дев’ятій. – Ні, діду, не прибирай. Я з’їм. Наступного дня ми зранку сиділи за столом о дев’ятій. Ось таке виховання. За добу. Без криків, нотацій та рукоприкладства… Джерело

Найчастіше виграє той, хто вірить серцю

Одна жінка в сорок років вийшла заміж за двадцятичотирирічного малознайомого юнака. З яким познайомилася на Близькому Сході. А потім в поїзді разом їхала. Необачний крок. А інша дівчина в двадцять років познайомилася з ревнивим епілептиком, який молодість провів на каторзі, азартним гравцем. Вдівцем з купою боргів. Старшим за неї на двадцять років. І вийшла за нього заміж. Теж необачний трохи крок. Тоді психологів не було. Може, й добре. Тому що обидві ці дами були щасливі в шлюбі і кохані чоловіками. А чоловіки дещо досягли в житті. Це я про Агату Крісті розповідаю і про дружину Достоєвського, Анну Сниткіну. Так що доля у всіх своя. І однією психологією не пояснити долю. І наш вибір не пояснити. Є любов і доля, вони приносять щастя або нещастя. Як в рулетці, в яку так любив грати Достоєвський. Розрахувати виграші і програші заздалегідь неможливо, якщо йдеться про долю. Але найчастіше виграє той, хто вірить серцю. © Анна Кир’янова

Я 3 роки живу в Німеччині, і місцеві фрау навчили мене по-іншому дивитися на багато речей…

Через три роки щільного спілкування з німецькими фрау, я засвоїла такі уроки (хоча, можливо, комусь вони не видадуться правильними і це нормально). За три роки життя в Німеччині я дечому навчилася у тамтешніх фрау… 1. Не сприймати чоловіка як спосіб вирішити свої проблеми: матеріальні чи психологічні. Справа не в емансипації чи бажанні домінувати. Справа в тому, що вони пам’ятають, що люди не назавжди. Чоловік може піти, збанкрутувати, стати недієздатним, померти зрештою. Якщо не навчитися самостійно вирішувати свої проблеми до зустрічі з чоловіком, потім може бути ще болючішим. До того ж, пристрасть швидко згасає і приходить побут. У побуті чоловіка часто буває поганий настрій (і це нормально). І він не вирішуватиме в цей момент твої внутрішні психотравми. Ви дві дорослі людини, ви повинні полегшувати життя один одного, а не накидати проблем зверху. 2. Бачити у собі більше, ніж матір та дружину. Ні, вони не затяті чайлдфрі і не применшують значення материнства чи шлюбу, як це може здатися на перший погляд. Більшості з них теж хочеться кохання, сімейного затишку та крихітних п’ят. Просто вони не ставлять це як мету всього свого життя. Вони готові до того, що цього не може статися з ними взагалі. З різних причин. Безплідність одного з партнерів, страх (наприклад, після смерті партнера або першої дитини), так і не зустріла людину, з якою могла б почати серйозні стосунки і т.д. Тут у місцевому жаргоні немає такого поняття як «пустоцвіт», а «стара діва» вже давно не використовується. Тут жінка — така сама особистість, як і чоловік. І якщо чоловік, який так і не створив з різних особистих причин сім’ю, не завів дітей, вважається «старим вовком», то вона — «стара левиця», а не нещасне створіння. А якщо все-таки склалося, і в будинку чути дитячий сміх, середньостатистична німкеня не відкладає в далеку скриньку свої колишні захоплення. Так, вона мати і дружина, але ще вона любить кататися на велосипеді, подорожувати, робити татуювання… У неї мільйон своїх особистих, ніяк не пов’язаних із дітьми та чоловіком, інтересів. Тому що це так важливо відчувати себе особистістю в будь-якому статусі. 3. Бути простішими. Німці вкрай рідко плетуть інтриги. Якщо їм щось не подобається, наприклад, у чоловікові, вони так і кажуть: “Мені не подобається ось це. Що будемо робити?”. Якщо їй ліньки йти на зустріч із подругою, вона не вигадує відмазки, а так і пише: «Хей, мені щось зовсім ліньки йти на зустріч, соррі». Якщо в неї занепад сил і депресія, вона не ґвалтує себе, а йде до лікаря і каже: «Лікарю, я вмираю, у мене стрес, дайте мені лікарняний на тиждень». Якщо їй незручно у туфлях, вона не носить туфлі, а переходить на балетки чи кеди. 4. Бути натуральнішими. Так, у цьому питанні деякі з них перегинають палицю, але загалом ракурс ставлення до своєї зовнішності цілком здоровий: якщо це не похід у театр чи на весілля — значить, натуральний мейк-ап (або його відсутність), зручні штани та взуття на плоскому ходу. Головне, щоб було зручно. Спочатку мені це здавалося антижіночним, але пізніше я виявила категорію німкень, які довели – навіть у такому вбранні можна виглядати привабливо. Штани можуть бути зручними, але елегантними, а роль червоної помади зіграють цікаві сережки та браслет. І здорове доглянуте волосся — це взагалі, на мою думку, чи не найжіночніший елемент образу. 5. Не лізти в чуже особисте життя. Навіть коли я про це прошу. Сиджу навпроти з келихом рислінгу і призовно вимовляю: “І що мені робити тепер?”. А вона відповідає: «Мила, а чого б ти сама хотіла? Те й роби». Я якось неоднозначно киваю. — «Добре, але чому він/вона так вчинила/вчинив?». Німка дивиться на мене і спокійно відповідає: «Я не знаю, чому. Може, тобі запитати в нього/неї? До речі, ти вже ходила на новий фільм із Джорджем Клуні?». Чи варто говорити, що за майже три роки життя в Німеччині я жодного разу не почула на свою адресу питання від жінки «Чому ти незаміжня /ще не народила /де твій бойфренд?». Навіть скільки мені років вони запитують дуже рідко та дуже обережно. Ну, не люблять вони говорити про чуже особисте життя. Хіба тільки з дуже близькою людиною. З одного боку в цьому бачиться відсутність душевності, проте з часом я зрозуміла, що це все-таки правильніший підхід. Розповісти про свої внутрішні тривоги досить мамі (сестрі, найкращій подрузі), а обговорювати своє чи чуже особисте життя з іншими людьми — абсолютно марна трата часу. Особисте життя на те й особисте, що ти сама особисто повинна вирішувати для себе виходи і причини. Джерело

Не кінець життя: людина, яка не боїться завтрашнього дня

Чоловіку було 82 роки. Здавалося б, саме час сидіти на веранді своєї вілли пити к’янті і дивитися як сонце сідає в океанські хвилі. Красиво, що сказати… Тим більше, що гроші йому це дозволяли. Вони просто кричали: – Відпочинь, ти заслужив відпочинок!!! Але чоловік починав свій день з того, що сідав у машину і, заїхавши по дорозі в магазин для тварин, затарювався під зав’язку їжею для собак і кішок, їхав до притулків, які він розташував замість вілли на березі океану. Він разом з волонтерами цілий день займався тим, що знаходив і рятував викинутих нами тварин. До кінця дня він не відчував ні ніг, ні рук. Він падав і засинав ледь торкнувшись головою подушки. Ця людина не знає, що таке безсоння. Ця людина не знає, що таке неробство і нудьга. Йому немає коли замислюватися про сенс життя і чекати смерті. Він щодня сподівається на наступний день, тому що його чекають і надіються на його серце. Йому просто ніколи вмирати. Смерть стоїть осторонь і відвертається від нього, тому що їй не потрібні люди, які не бояться завтрашнього дня. А стільки людей і тварин молять її відійти в сторону, що вона не можна не поступитися. Ось вона й забула про нього, забула, бо кількість живих душ люблячих його просто неможливо порахувати. Цей чоловік молодий в свої 82 роки так само, як і тоді в свої двадцять п’ять, коли він ходив у військовій куртці, щоб зігрівати взимку цуценят і кошенят. Йому просто ніколи старіти, тому що його серце не постаріло і душа так само молода як і тоді. І навіщо йому вілла на березі океану? Адже там так самотньо і холодно осінніми вечорами. А він не один. Його багато. Його душа тепер в сотнях врятованих ним живих істот. І йому не страшно. Йому нема чого боятися. Він дивиться в завтрашній день і усміхається. Тому що завтра його знову чекає пекельна робота і багато, багато щастя. І цю людину звуть Ален Делон… Джерело

Що буде, якщо думати про себе погано?

Що буде, якщо думати про себе погано?Це вирішив перевірити брат Дарвіна, психолог Френсіс Гальтон. Протягом кількох днів він вставав перед дзеркалом і голосно говорив: “Я найогидніша людина у всій Англії!”, – і ще додавав багато неприємних слів про себе. Дуже переконливо це говорив, постарався повірити у сказане і нарешті настав час вийти на вулицю. На вулиці перехожі дивилися на сера Гальтона з огидою. Він не подобався людям! Гальтон вирішив, що ось так його самонавіювання спотворило картину світу. Йому почало здаватися, що всі його ненавидять. Тільки він вирішив піти додому, щоб записати цінне спостереження, як його штовхнув перехожий. Навмисне. А вуличний злодій витягнув з кишені гаманець. Гальтон погнався за злодієм, але тут його штовхнув кінь. Тоді коней було багато на вулицях Лондона. Гальтон почав вставати, потираючи забиті місця. А люди оточили його і почали жаліти коня. І сварити Гальтона за те, що він злякав бідну тварину. І взагалі, мало йому дісталося, треба було сильніше штовхнути! Гальтон, кульгаючи, дістався додому і зрозумів важливу річ – наша думка про себе передається іншим людям. Вони чудово відчувають, хто ми і що ми про себе думаємо. Якщо ми поганої думки про себе, нас штовхатимуть і лаятимуть; і люди, і коні. А злодії намагатимуться заволодіти нашим гаманцем. Занижена самооцінка та самозвинувачення – причина багатьох невдач. Позиція жертви, поганий настрій привертають до нас агресорів та злодіїв. І добрим людям ми теж не подобаємось; ми ж самі назвали себе «огидними» чи «невдахами». Треба бути вищої думки про себе, коли виходиш із дому. І підбадьорити себе добрими словами, випрямити спину та піти ходою переможця.Це добрий спосіб психологічного захисту. © Ганна Кір’янова

Історія дружини Діккенса, яка, грюкнувши дверима, назавжди пішла з дому, залишивши 10 дітей

Діккенс критикував свою дружину — вона надто повна. Тому що їсть багато жирної їжі і все на дивані лежить. Вона дурна і нема про що з нею розмовляти. Дітям мало уваги приділяє. І з психікою у неї негаразд; напади ревнощів та сльози на рівному місці. І великий, мій улюблений письменник написав публічний лист про свою дружину з критикою. І читачі співчували генію. А я весь день думаю: не дивно, що розтовстіла, якщо за 12 років народила 10 дітей. Трьох поховала. Звісно, будеш після такого лежати на дивані без сил! І важко десятьом дітям, чоловікові, родичам і гостям приділити багато уваги… І здаєшся дурною та незграбною, хоча ось в Америку на страшному пароплаві вона з чоловіком плавала; і дітей хоробро народжувала. А з психікою — і ми б заплакали, якби помилково додому доставили браслет, який чоловік купив для юної актриси… У цій актрисі й була вся справа — дружина постаріла і розпливлася. А дівчині було 18 років. От і все. Не в дружині була справа. Остогидла вона, а розлучення не віталося. І Діккенс наказав закласти цеглою прохід на свою половину спальні — трішки демонстративно, м’яко кажучи. І ця товста, дурна і ненормальна дружина встала, наділа капелюшок і назавжди поїхала з дому. Щоб не принижуватися. Не слухати критику і не читати її в журналах. І дітей їй не віддали. Так вона і прожила решту життя одна. І коли письменник помер, тільки й попросила — опублікуйте листи, які мені Чарльз писав у юності. Будь ласка! Нехай усі знають, що він любив мене; а я була стрункою, веселою, дотепною… Але навіть цього не зробили. І критика це коли нас не люблять, ось що я думаю. І хочуть позбутися. Але не зізнаються у цьому навіть собі. І краще надіти капелюшок і піти — як зробила ця смілива та шляхетна жінка… © Ганна Кір’янова

“Бог у багажнику” – історія з життя, яка змусить задуматися кожну людину

Декілька років тому ховали 4-х молодих людей. Про цю трагедію писали всі газети… Був недільний день, о 10 годині ранку, в одній сім’ї батько каже: «Синку, пішли до церкви», а син відповідає: «Батьку перестань, набрид уже тими розмовами про свого Бога». Він вийшов на вулицю, де його чекав друг. Сів за кермо. Підійшов батько і сказав: «Синку, почекай хвилинку, я хочу помолитися, щоб Бог був разом з вами». На задньому сидінні машини цього хлопця сиділи дві дівчини по 17 років. Тут син батькові каже: «Ти ж бачиш, батьку, у нас всі місця в машині зайняті, для твого Бога місце тільки в багажнику». Вся ця компанія весело засміялася, і вони рвонули на озеро. Я – колишній слідчий, але такої аварії ще не зустрічав. Можу тільки сказати одне – над Богом сміятися не можна. І ось вони несуться. Раптом на найближчому перехресті перпендикулярно їде величезна вантажівка, якій зелене світло світлофора. Молодь хотіла проскочити на червоне… Коли в них врізалася вантажівка, багажник, в який вони «посадили» Бога, обрізало немов автогеном, і він відлетів убік без єдиної подряпини, а всі, хто був у машині, на смерть… Ховали в закритих трунах. Ось так і в нашому житті – Бога садимо в багажник, а самі летимо кудись за чимось. Богу місце не в багажнику, а в наших серцях. Людино, якщо ти прочитала це, будь ласка, пошир дану інформацію.Без Бога – ні до порога! о. Василь Дида Джерело

Діти повинні бути впевнені, що завжди поруч буде той, хто обійме їх з любов’ю…

Не так давно, мені довелося бути в гостях у однієї сім’ї, де не було мами … Молодша дівчинка хворіла на ангіну. Вона лежала, скрутившись калачиком на дивані, з високою температурою, і плакала. Її тато, схвильований і розгублений, сказав, що вона не спала всю ніч, він дав їй купу ліків, а тепер він не знає, що взагалі з нею робити. – Чому ти не спиш і плачеш ?, – запитала я її, погладивши по розпатланому волоссю, вже вологому від поту, тому що температура, нарешті, почала знижуватися. – Розумієш, Наташа …. Я дуже хочу до кого-небудь притулитися. Міцно міцно! Мені здається, що я тоді засну. Яке ємне визначення для шестирічної дитини! Я примостилася поруч з цим малятком, міцно її обняла і боялася поворухнутися, забувши про напругу в своїх ногах, звисаючих з маленького дитячого диванчика. Дівчинка моментально заснула … Спочатку вона схлипувала уві сні, а потім тихенько сопіла. А через годину малятко вже не було гарячим і навіть посміхалося уві сні. Англійська, німецька, французька, спортивні секції, танцювальні гуртки, репетитор з математики, іграшки, книжки, гаджети, поїздки на море, знову англійська, а може краще … додатково польська? Дітям потрібно точно знати, що завжди є до кого притулитися, уткнутися, пригорнутися ….. І обов’язково – «міцно-міцно». Діти повинні бути впевнені, що завжди поруч буде той, хто обійме їх з любов’ю … І тоді день захисту дітей перетвориться в день любові до дітей. Своїм або чужим. Без різниці….. © Наташа Яремчук

Життя мінливе. Сьогодні ти багач і правиш світом. А завтра — ти вже не багатій

Життя мінливе. Сьогодні ти багатій і правиш світом. А завтра — ти вже не багатій. І нічим не правиш, навіть власним розумом чи життям. Сьогодні ти бідний і в розпачі, а завтра щастя постукало у двері і ти став багатієм. Ну щодо завтра — це метафора. Іноді роки минають. Але доля мінлива. І немає сенсу порівнювати себе з тими, хто потопає в розкоші в чудовому готелі. Ніхто не знає, що станеться згодом. І бідні можуть сподіватись. А багаті теж можуть сподіватися. Ми всі сподіваємося, тільки це залишається людині. У 1923 році в готелі, в Чикаго, зустрілися 9 найбагатших і найвпливовіших людей у ​​світі. Чарльз Шваб, голова найбільшої сталеливарної компанії. Семуель Інсел, президент найбільшої у світі компанії комунальних послуг. Айвер Крюгер, «сірниковий король». Річард Вітні, президент нью-йоркської біржі. Леон Фрейзер, президент міжнародного банку. Артур Котн і Джесс Лівермор, два біржові королі. Артур Фолл, представник адміністрації президента. Говард Хопсон, король бензину. Через 25 років вони закінчили свої дні так: Чарльз Шваб помер жебракам, жив останні роки на те, що позичали. Альберт Фолл – відсидів у в’язниці і був відпущений вмирати вдома. Семуель Інсел помер розореним далеко від батьківщини. Джес Лівермор покінчив життя самогубством. Річард Вітні помер після визволення з в’язниці «Сінг-Сінг». Айвер Крюгер покінчив життя самогубством. Артур Котн помер розореним. Леон Фрейзер наклав на себе руки. Говард Хопсон збожеволів. От і все. Доля мінлива. Часи приходять та йдуть. Тож немає сенсу порівнювати себе з іншими; треба радіти кожному дню і дбати про власну долю. Бути надто багатим небезпечно. А бути надто бідним – важко. А ще важче втратити неймовірне багатство. Потрібно жити посередині. І відпочивати у тих готелях, які нам по кишені. Цього достатньо. © Ганна Кір’янова

Навчіться цінувати час, який хтось приділяє вам, тому що це те, що ви ніколи не повернете…

І одного разу ти розумієш, що це була не гра, а те, з ким ти її дивився. Мова не йшла про будинок, яким ви володіли. А про людей, які в ньому мешкали. Мова йшла не про найкращу каву, а про те, для кого ви її приготували. Ви повинні навчитися цінувати час, який хтось приділяє вам, тому що це те, що ви ніколи не повернете. Це безцінно. Джерело

“Право пожити для себе” – повчальна історія для всіх сімейних пар!

Відтоді як донька вийшла заміж пройшов не один рік, але з кожним роком ми віддалялися все більше. Мені здавалося, що вона зовсім забула про батьків. Я набрала номер Олі. У слухавці довго не відповідали і нарешті я почула: Слухаю! Олечко, це мама. Ти що так захекалася? У спортзалі, мабуть, знову? Тобі незручно говорити? Ні. Машину мию. А чому ж ти? — Ну, а хто? На мийку гнати за шалені гроші? — Боже помагай, доню. Я ось чому дзвоню, Олечко — приходьте з чоловіком у неділю до нас. У нас із татом річниця весілля. Посидимо, шашлик посмажимо, побалакаємо… — А чого раптом святкувати щось надумали? Сивина в бороду, біс у ребро? – виразила донька. — Так, ми вже 30 років разом. Як не відзначити? — Вибач, мам, не вийде. Ми у неділю на весілля запрошені. У Славка найкращий друг одружується. У вас цих річниць ще скільки буде, а перше весілля — воно одне. Я проковтнула клубок в горлі, що так невчасно підкотився і тільки і змогла видавити: — Шкода, а ми так скучили. — Та ми теж, мамо, але ж не відмовляти людям. Тільки ти не ображайся, ми обов’язково привітаємо вас. Потім. . . Гаразд, намагаючись не видати своє розчарування, сказала я. Подзвоню твоєму братові. На жаль, у сина теж були свої плани. Поклавши слухавку, я розплакалася як дівчинка, не в силі вгамувати своє розчарування. Що трапилося, Ніно? — розгублено запитав чоловік. — Нічого особливого, просто діти не зможуть приїхати на нашу річницю весілля, а я так сподівалася всіх зібрати за одним столом. — Гаразд, досить скиглити! Це ж наше свято, зрештою, а не їх. Цієї ночі мені не спалося. Немов камінь на груди поклали. Образа спати не давала, підносячи все нові та нові картини. Що я не так зробила у своєму житті, що діти мене не цінують? Обох вивчили, кожному житло забезпечили, все робили, щоб дітки ні в чому не мали потреби, а вони як чужі. Чоловік заспокоював мене: — Люба, вони вже мають свої сім’ї, їм не до нас. Ну, я ж є в тебе і ти в мене. Заспокойся. Давай я тобі валеріанки накапаю? — Та вже випила. Ти на роботі весь час, я сама. Словом нема з ким перемовитися. Наступного дня чоловік прийшов надзвичайно рано. Щось на роботі? А він увесь сяє. Простягає мені букет із-за спини. Це для тебе! Завтра їдемо відпочивати на озеро на цілий тиждень. Будиночок, який орендував Віктор і справді був чудовий. Навколо море квіти і вид на озеро з вікна. Прокинувшись вранці, я побачила, що все ліжко завалено квітами, по кутках кімнати красувалися різнокольорові кулі. А коли я хотіла вмитися і подивилася в дзеркало, то помітила напис «З річницею весілля, кохана!». Від щастя, я готова була розплакатися. Глянувши у вікно, я побачила свого чоловіка, який несе в руках плетений кошик. Ще подумала, що за сюрприз він мені готує. Взявши до рук кошик, я почула тонке попискування і побачила крихітне кошеня. Ну як? Приймеш? — чоловік сяяв, як начищена каструля. Вітю! Це чудове свято в моєму житті. Ми провели буквально медовий місяць, щоправда тривав він лише тиждень, але вражень вистачить ще на роки. Після приїзду не замовкав телефон. Діти нас втратили: — Мамо, у вас є совість? Ми зателефонувалися вже, телефон не доступний! Та що ти так розійшлася, – відповіла я дочці, – маємо ми право з батьком відпочити чи ні? Звісно. Просто не дзвониш, не турбуєшся. — Ну, у тебе ж є кому подбати. А ми з татом вирішили пожити для себе. Для себе?! Мамо, що відбувається? — Просто у нас медовий місяць, і нам не до вас. З того часу у нас уже рік як медовий місяць. Діти стали уважнішими, чоловік пішов із роботи і ми навчилися обходитися малим, адже у нас є МИ. Джерело

Що ви про себе насправді думаєте – так і складеться у результаті ваше життя

Що ви про себе насправді думаєте – так і складеться у результаті ваше життя. Це запорука щастя або нещастя – те, що людина про себе насправді думає. У потаємній, прихованій від інших глибині своєї душі. Істинна думка про себе – вона дуже глибоко у підсвідомості. А думає людина про себе зазвичай те, що в дитинстві про неї говорили дорослі, від яких вона залежала. Найближчі дорослі: батьки, дідусі, бабусі, вчителі, вихователі – близькі дорослі. Дитина до семи років вірить усьому, що кажуть дорослі. Так уже діти влаштовані,вчені це знають. Акторка Ава Гарднер була така гарна, що погляд не відвести. Вона була сама довершеність. Бракує слів, аби описати її неймовірну красу. Та й акторкою вона була чудовою – зіграла у багатьох фільмах. Хоча з її вродою можна було просто стояти та мовчати – нехай милуються, як на статуї Праксителя. Проте вона грала. І заміж виходила – але завжди невдало. А потім почала попивати і старіти. Та одного разу сказала на зйомках фільму: мовляв, я нічого не можу. У мене просто немає таланту. Вдячна вам за зусилля. Але я справді нічого не можу. Це настільки дивно звучало з вуст неймовірної красуні та обдарованої акторки, багатої та знаменитої. Але так вона думала про себе. Такої думки про себе була. Це їй мама у дитинстві пояснила все про неї. І що хисту немає, і що зусилля марні, і що чоловіки – жахливі істоти, і що треба бути вдячною навіть за краплину уваги до своєї нікчемної особи. І вона повірила. Нікому було її переконати. Усі вважали, що акторка чудово живе та носить невидиму корону. Та це не корона була, а вінок із отруйних колючок, який їй мати вдягла на голову в дитинстві. Якої ми насправді думки про себе? Ось так врешті-решт складеться наше життя. Щасливо або нещасливо. З кожним трапляється те, що відповідає його думці про себе. У результаті завжди виходить так. І слід намагатися добре про себе думати – байдуже, що в дитинстві говорила не надто щаслива або не дуже нормальна мама. Головне – те, що ми про себе думаємо. А вже потім те, що думають про нас інші. Може, вони просто читають наші думки? © Ганна Кір’янова

«Я завжди знав, що ти дуже дріб’язкова та жадібна жінка»

Світлана досі регоче, згадуючи цю історію, яка навчила її безтрепетно ​​обрубувати непотрібне, відпускати легко і приймати нові можливості, що вдосталь підкидала їй доля. Давним-давно один юнак, залишаючи свою кохану, збирав речі. Він жив у її квартирі. Дівчина його повністю забезпечувала. Він десь працював, але заробленого було — сміх та сльози, тож їй він цих грошей не віддавав. Якось дівчині набридло таке життя і вона коротко наказала юнакові збирати свої речі. Збирався він довго, господарським поглядом оцінюючи те, що, на його думку, належить йому. Комп’ютер — безсумнівно, там усе його життя захопленого геймера. Телевізор — так, це теж його, адже вона не дивиться, їй ніколи. Мультиварка, мікрохвильова піч, гриль, вафельниця – зрозуміло, адже йому треба якось освоюватися з готуванням і самому годувати себе, а вона ще собі купить. Якось так збирався цей хлопець. Коли дівчина повернулася додому, вона виявила відкручені розетки, вікна без штор, сиротливі порожні кімнати без техніки. А також тотальне зникнення туалетного паперу. Дівчина зітхнула і набрала юнака: «Все розумію. Ти забрав техніку та тарілки з кухні. І Бог із ними, зі шторами. Та й телевізор забирай, дарую. Я ще зароблю, а в тебе, мабуть, останній шанс у житті. Одне мені скажи — папір туалетний тобі навіщо?». Юнак помовчав секунду, ображено засопів і заявив: «Я завжди знав, що ти дріб’язкова і жадібна жінка, Свєта. Завжди! І кинув слухавку». Світлана зараз обіймає керівну посаду у сфері охорони здоров’я, щаслива дружина та мати. Вона досі регоче, згадуючи цю історію, яка навчила її безтрепетно ​​обрубувати непотрібне, відпускати легко і приймати нові можливості, що вдосталь підкидала їй доля. Джерело