Перед смертю Султан Сулейман виявив всього 3 бажання…

Життя надто коротке, щоб присвятити його справі, яка тобі не подобається, щоб бігти за грошима, які після смерті тобі не знадобляться. Є набагато важливіші речі, приділяйте їм більше уваги. Адже ніхто не знає, чи прокинемося ми завтра. Перед старою панею в чорному плащі з косою всі рівні: і бідний, і багатий. Здоров’я та безсмертя не купиш ні за які гроші. Ці 3 посмертних бажання султана навчать вас дивитися на життя по-новому. Коли життя султана Сулеймана Пишного підходило до завершення, він покликав командира своєї армії та наказав йому виконати 3 його посмертних бажання: Правитель заповів, щоб його труну несли найкращі лікарі Османської Імперії того часу. Друге його бажання: коли будуть нести його табут, по всьому шляху розкидали золоті монети та дорогоцінні камені. А також султан хотів, щоб його руки стирчали з табута і їх було всім видно. Головнокомандувач армією був збентежений тим, що почув. Він спитав у султана, які причини таких побажань, на що Сулейман Кануні відповів: «Нехай найкращі лікарі несуть мій табут, і нехай всі побачать, що навіть найкращі лікарі безсилі перед обличчям смерті. Розкидайте зароблене мною золото. Нехай всі бачать, що багатство, придбане в цьому житті, в цьому світі й залишається. Нехай всі бачать мої руки та зрозуміють просту істину: навіть падишах всього світу — султан Сулейман Кануні — йде з життя з порожніми руками». Все проходить, тому потрібно збирати скарби не лише тут на землі, але і там, де ні міль, ні іржа не винищують та де злодії не підкопуються та не крадуть. Ким би ти не був, найперше потрібно залишатися людиною. Джерело

5 мудрих порад від бабусі, як і для чого хитрувати з чоловіками. Перевірено на досвіді!

-Не будь, Настька, дурною! Всім до денця з чоловіком не ділися, – нашіптувала мені в юне вушко моя бабусічка. – Да ладно! – дивувалася я, дивлячись на їх з дідом традиційно патріархальну родину. – Спробуй-но діда обхитрити – собі дорожче! Складно в це повірити, але я все-таки вислухала її настанови і тепер за них надзвичайно вдячна, адже в дорослому віці вони часто мене рятували. Отож, 5 порад від моєї мудрої бабусі: 1. Не забувай мотати своєю голівкою вниз. – Завжди погоджуйсяз чоловіком, не сперечайся і не обурюйся, – радила старенька. – Від цього тільки сварки в родині – а толку нуль. А, адже, дійсно – що б дід не говорив – бабуся не суперечила – їхала туди, куди дід вказував, та тільки по шляху віз помаленьку в потрібний їй бік підправляла, і в підсумку приїжджала до того, що їй потрібно було. А дід? Він уже й забув, що наказав – добре живуть, та й добре! 2. Із зарплати завжди поклади гривню під клейонку на кухні. Бабуся загорнула клейонку на кухонному столі, де у неї лежала не 1 гривня, звичайно, а купюри і по 200, і по 500 грн – золотий запас. Правда сьогодні такі запаси небезпечно робити – інфляція і, можлива девальвація, обнулитися може. Але ідея хороша! – Та тільки ж і дід не дурень! – промайнуло у мене в голові. -У нього теж, напевно, своя “клейонка” є. 3. Купила собі золото – говори, що брязкітка за 3 копійки. Багато чоловіків напружуються, коли дружина викидає гроші для покупки дорогої речі, не потрібної на їх чоловічий погляд. Краще їх не нервувати, нехай сплять спокійно, не рахуючи дружину марнотратною. Ось так в перекладі на сучасну мову звучало наступне повчання бабусі. 4. Засиділася з подругою – скажи, що в черзі в магазині стояла. Сенс цієї настанови простий: чоловіки традиційно прохолодно ставляться до подруг, а вже, боронь Боже, до друзів дружини. Довгі посиденьки з ними не вітаються і дають чоловікові карт-бланш на його посиденьки з друзями в “шинку” (як дослівно бабуся сказала). – А воно тобі треба? – хитро поблискуючи очима, казала старенька. 5. Не доповідай чоловікові про проблеми з жіночим здоров’ям З її слів у такому випадку чоловік буде остигати до жінки, навіть, якщо він цього не захоче. Це, як я її зрозуміла, відбувається на підсвідомому рівні. Природою так закладено. Одним словом, до глибокої старості жінки про проблеми по жіночому повинен знати тільки лікар. І навіть не подруга. – Ну і що це за життя! – обурено подумала я. – Суцільна брехня – це з коханою і найближчою людиною! Ні, я так не зможу – хочу чесно жити. Безпосередньо про все чоловікові говорити. Але, придивившись до укладу життя моїх старих, все таки засумнівалася. Ось як добре і щасливо вони все життя прожили. Не те, що у діда з бабою з сусіднього будинку – вічні крики, суперечки, скандали – владна там бабуля, та тільки діда за все життя не переламала. А ось моя мудра бабуся, навіть не намагалася “перевиховати” владного діда, а прожила життя так, як хотіла. І без суперечок, криків і скандалів! Чого і вам бажаю! Джерело

Повчальна притча про життя, про те як важливо цінувати кожен його момент

Кілька тижнів тому я приготував собі каву, взяв ранкову газету і сів послухати радіоприймач. Я прокручував канали, поки раптом мою увагу не привернув оксамитовий голос одного дідуся. Він щось говорив про «тисячі кульок». Я зацікавився, зробив звук голосніше і відкинувся на спинку крісла. – Добре, – сказав дідусь, – можу посперечатися, що ви дуже зайняті на роботі. Вчора сьогодні завтра. І нехай вам платять багато. Але за ці гроші, вони купують ваше життя. Подумайте, ви не проводите цей час зі своїми кoxaнuмu і близькими. Ні за що не повірю, що вам потрібно працювати весь цей час, щоб звести кінці з кінцями. Ви працюєте, щоб задовольнити ваші бажання. Але знайте, що це замкнуте коло – чим більше грошей, тим більше хочеться і тим більше ви працюєте, щоб отримати ще більше. Треба зуміти в один момент запитати себе: «А чи дійсно мені так потрібна ще одна кофточка або машина?”. І заради цього ви готові пропустить перший танцювальний виступ вашої доньки чи спортивне змагання вашого сина. Дозвольте мені розповісти дещо, що реально допомогло мені зберегти і пам’ятати про те, що головне в моєму житті. – Дивіться, в один прекрасний день я сів і підрахував. В середньому людина живе 75 років. Я знаю, деякі живуть менше, інші більше .. Але живуть приблизно 75 років. Тепер я 75 множу на 52 (кількість неділь в році) і виходить 3900 – стільки неділь у вас в житті. Коли я задумався про це, мені було п’ятдесят п’ять. Це означало, що я прожив уже приблизно 2900 неділь. І у мене залишалося тільки 1000. Тому я пішов в магазин іграшок і купив 1000 невеликих пластикових кульок. Я засипав їх всіх в одну прозору банку. Після цього я щонеділі витягав і викидав одну кульку .. І  коли я робив це то бачив, що кількість кульок зменшується, і я став звертати більше уваги на справжні цінності цього життя. Немає більш сильнішого відчуття, ніж дивитися, як зменшується кількість відпущених тобі днів! Тепер, послухайте останню думку, якою я хотів би поділитися з вами, перед тим як обійняти мою кoxaнy дружину і сходити з неї на прогулянку. Цього ранку я витягнув останню кульку з моєї банки … Тому кожен наступний день для мене ПОДАРУНОК. Я приймаю його з вдячністю і дарую близьким та рідним – тепло і радість. Знаєте, я вважаю, що це єдиний спосіб прожити життя. Я ні про що не жалію! Джерело

Повчальна притча про старість і молодість з дуже глибоким змістом!

Закони життя і природи такі, що ми не молодіємо, і рано чи пізно ми перетворюємося в таку ж безпорадну і нетямущу людину, якою прийшли в цей світ. Не тому, що самі цього хочемо. А тому, що старість позбавляє сил і йти в ногу з часом вже не виходить. Наше головне багатство – наші діти, покоління, що прийшли після нас і вирощені з любов’ю і турботою. Саме вони – надія і опора літньої людини, її єдина радість і інтерес в житті. І дуже гірко старим отримувати байдужість або роздратування через власну незграбність і нерозторопність, тому будь ласка, БЕРЕЖІТЬ СВОЇХ БАТЬКІВ і БУДЬТЕ ЇМ ВДЯЧНІ за все, що вони зробили в свій час для вас. Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки і чотирирічного онука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, хода була шкутильгаючою. Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідусеві руки і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав в руках стакан, молоко проливалося на скатертину. Син і невістка стали все більше дратуватися через це. – Ми повинні щось зробити, – сказав син. – З мене досить того, як він шумно їсть, пролитого ним молока, і розсипаної їжі на підлозі. Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось із родини мигцем поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він кидав вилку або розсипав їжу. Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив його граючим з дерев’яною тріскою на підлозі. Він ласкаво запитав малюка: – Чим ти займаєшся? Так само довірливо хлопчик відповів: – Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якї ви будете їсти, коли я виросту. Хлопчик посміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови. Потім сльози заструмували на їхніх обличчях. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити. Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його назад до сімейного столу. Всі дні, що залишилися він їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не турбувалися, коли падала вилка, розливалося молоко або бруднилася скатертина. Джерело

«Дякую тобі, сину!»: зворушлива притча про те, як важливо проводити час з дітьми

У мене є хороша робота, стабільна та висока зарплата. Але часу на близьких майже не лишається. Мій малюк отримує мало уваги від мене, і це моя вина. Раніше, коли син просив пограти з ним машинками або намагався розповісти мені свої дитячі новини, я відмахувався: «Іди-іди синку, тато так утомився. Я тобі гроші заробляв. Адже, якби я не працював, у тебе не було б велосипеда, комп’ютера, залізниці, книжок». Такі розмови у нас виникали не один раз. І ось, одного з вихідних днів, коли ми всією сім’єю зібралися за столом, я розповів дружині, що отримав підвищення і тепер зароблятиму в годину ще більше. І раптом моя дитина, яка сиділа, уткнувшись у телевізор і, здавалося, зовсім не слухала мене, запитала: «Тату, а скільки ти отримуватимеш за годину?». “Дивне питання. Навіщо тобі це знати?” “Просто так”. «Ну, припустимо, п’ятсот. Задоволений? «Так, дякую, тату». За тиждень у сина був день народження. І, крім цілої купи іграшок, одягу та солодощів, йому подарували гроші. Коли я запитав, на що він їх збирається витратити, малюк серйозно відповів, що поки що не вирішив. А через два дні, коли я втомлений і знеможений прийшов з роботи, моя дитина чекала мене в передпокої. “Тату, позич мені, будь ласка, гроші” – сказав він. “А скільки тобі потрібно?” — спитав я, думаючи, що йдеться про якісь дрібниці. “Мені потрібно триста”. «Триста? Ти з глузду з’їхав. Тобі щойно подарували стільки подарунків, а ти знову просиш гроші» — зірвався я. — «Не смій чіплятися до мене з цим питанням!». Син мовчки обернувся і пішов у свою кімнату. Після вечері я трохи охолонув і відчув, що був несправедливий. Я навіть не запитав, навіщо йому потрібні гроші. Вирішивши загладити свою провину, я зайшов до сина побажати добраніч. «Пробач, синку. Я справді сильно втомився і накричав на тебе. Ось, тримай, твої триста. А тепер ти скажеш, навіщо вони тобі знадобилися?» «Звичайно, татку» — радісно закричала моя дитина і дістала з-під подушки кілька зім’ятих купюр. «Мені просто не вистачало до п’ятисот. А тепер я віддам їх тобі, і ти зможеш прийти додому на цілу годину раніше. І нарешті пограєш зі мною». Я глянув на щасливу усміхнену мордочку і відчув, що в мене защипало в очах. Єдине, що я зміг – міцно обійняти мого карапуза і прошепотіти: «Дякую тобі, сину». Джерело

Якщо людина когось покинула, треба їй показати, що сталося з тим, кого вона залишила…

Якщо людина когось покинула, не залишила, не розлучилася, а саме покинула, ось як Хлопчика-мізинчика в лісі, з хлібними крихтами в кишені, – треба їй показати на власні очі, що сталося з тим, кого вона покинула. Просто показати. Тому що кинула людина когось і пішла до свого теплого затишного будинку. Зітхнула, звісно. Впевнила себе, що іншого виходу не було. І вигадала, що кинутий якось сам розбереться. Не пропаде. Навіщо про це думати?От і не думають. А показати було б треба, що стало з покинутою дитиною, собакою, котом… Як їм там у лісі. Один чоловік ось покинув жінку. З дитиною разом. І грошей не давав взагалі, жодної копійки. Хоча були гроші, він же сам харчувався і одягався. Просто не давав, та й годі. Думав, що один раз даси – потім все життя платитимеш. Ну якщо присудять аліменти, тоді інша справа. Кому хочеться зв’язуватися з приставами і таке інше? Можуть не випустити в Туреччину потім! Так минуло п’ять років. Ця Наталка йому не дзвонила і не писала. І на аліменти не подавала. Ну, значить, були в неї гроші, так? А про немовля він взагалі не думав, він його бачив один раз, у ковдрі. Начебто був хлопчик… Хлопчик-мізинчик.Якось під Новий рік він опинився у цьому селищі. По роботі був у відрядженні. І ось вирішив зайти; він не негідником був. Проста людина, як тато Хлопчика-мізинчика. Звичайний такий чоловік. Він купив кілограм мандаринів, цукерок узяв, хлопушку. І, розуміючи, що страшно ризикує, адже тепер про нього згадають і можуть почати вимагати гроші, все ж таки постукав у квартиру. Йому відкрила Наталя. Постаріла і змучена, вона дуже змінилася.І у квартирі стояла ялинка з бідними іграшками. Біля ялинки грався хлопчик. Пахло супом. Хлопчик був бідно одягнений, колготки заштопані, сорочка давно мала. Тапочки на ногах, бо дуло з усіх щілин. Злиденна обстановка, прямо скажемо. Наташа тихо розповідала, що роботи нема. Перебивається абияк, миє підлогу в лікарні. У каструлі булькав суп, навіть не суп, а холодець із курячих голів та ніг, це на свято. Мандарини якось дико виглядали на порожньому старому столі… А хлопчик підійшов і розповів, соромлячись, що ялинка в нього дуже гарна. Штучна. Але вона як справжня: у неї від старості так само голки обсипаються, подивіться! Це ще мамина ялинка! Загалом, довго все розповідати, всі ці жахливі та жалісні речі. І цей чоловік дивився на свої мандарини та хлопушку, боявся очі підняти. Він же був не негідник, розумієте? Звичайний чоловік. Як той, із казки, що залишив свого хлопчика в лісі… На щастя скінчилося все нормально. Цей батько тепер дає гроші. І приїжджає відвідувати свого хлопчика з подарунками та солодощами. Все начебто налагодилося.Ось чому всім, хто покинув когось у лісі, потрібно показати, що стало з тими, кого вони залишили. Просто показати. Якщо є в людині щось людське – це і буде її покаранням. А більше не треба. Цього достатньо. © Анна Кір’янова Джерело

Ніколи не думала, що спустошеність може бути такою важкою…

Ніколи не думала, що спустошеність може бути такою важкою. Настільки важкою, що не дає зрушити себе з місця. “Життя продовжується” – слова, які пролітають між портретами дуже гарних облич із написом “герої не вмирають”. Герої дійсно не вмирають, вмирають прості люди. Наші люди. Найкращі. Цвіт нації передчасно облітає, як квіти вишні під час сильної грози. Позавчора на вулиці побачила хлопчика 8-9 років на велобігу з однією ногою, друга штанина джинсів просто бовталася… Це жах для любих батьків бачити своє дитя в такому стані… Вчора прочитала допис про те, як молода дівчина підірвалася й теж залишилась без ніг, але її хлопець все одно одружився з нею… тримав на руках та танцював… Сьогодні перерахувала (скільки мала можливість) матері іншого хлопця 22-років, який повернувся з фронту лише з однією рукою… Дивилася на його красиве обличчя з ямкою на підборідді… думала як всім цим людям жити далі?! “Життя продовжується”, так… але як його продовжувати??! Ніколи не думала, що спустошеність може бути одна на всіх. Така однакова. Та настільки важка, що не дає зрушитися з місця, навіть якщо кожного дня продовжуєш жити та ходити на двох ногах… © Anna Enbert

“Я завжди буду поруч. Навіть, коли мене нема” . Присвячується усім донькам!

Колись тобі, можливо, здасться, що я все зробила не так. Тобі буде 15 чи 17, ти голосно грюкнеш дверима. Ми наговоримо одна одній багато дурниць. Та я любитиму тебе, хай би там що. Колись, можливо, ти схилиш голову на моє плече і будеш плакати, тихо схлипуючи про щось своє. Тобі буде 10 чи навіть 40. Я не розпитуватиму – просто буду поруч. Колись, можливо, ти відчиниш двері і побіжиш в велике життя кудись далеко. Тобі буде, та втім це не важливо. Ти дзвонитимеш мені, а я чекатиму. Хай би де ти тоді не була, я чекатиму. Можливо, я усе роблю не так. Я просто не знаю як треба, тому роблю серцем. Та що би не сталось колись знай – я поряд. Поряд навіть тоді, коли ми далеко. Я поряд думками, душею. Серцем. Любитиму тебе, хай там що. Автор: Marta Gulei

Чому, чим більше робиш добра людям, тим гірше вони ставляться до тебе?

Якщо ви людина від природи добра, то напевно вам знайоме Золоте правило: «Не роби добра – не отримаєш зла». На жаль, воно працює практично завжди, але чому так відбувається? Якщо це питання хоча б раз опинялося в вашій голові, то настійно раджу прочитати цю притчу, в ній ви знайдете відповідь, а головне зрозумієте, як жити з несправедливістю світу. Одного разу до старого мудреця в двері постукала молода незнайомка, яка, заливаючись сльозами, розповіла старцю свою історію. – Я не знаю, як мені далі жити … Все життя я ставилася до людей так, як би хотіла, щоб вони ставилися до мене, була з ними щира і відкривала їм душу … По можливості я намагалася робити всім добро, не чекаючи нічого взамін, допомагала, чим могла. Я дійсно робила це все безоплатно, але натомість отримувала зло і глузування. Мені прикро до болю і я просто-напросто втомилася … Благаю, скажіть, як мені бути? Мудрець терпляче вислухав і потім дав дівчині пораду: – Роздягнися догола і пройдися зовсім голою по вулицях міста. На таку заяву жінка відповіла: – Вибачте, але я ще не докотилася до такого … Ви, напевно, з глузду з’їхали чи жартуєте! Зроби я таке, то не знаю, що очікувати від перехожих … Дивися, ще хтось збезчестить або поглумиться наді мною … Мудрець раптом встав, відчинив двері і поставив на стіл дзеркало: – Ти соромишся вийти на вулицю голяка, але чомусь тобі зовсім не соромно йти по світу з оголеною душею, розкритою, як ці двері, нарозхрист. Ти пускаєш туди всіх кому не лінь. Твоя душа – це дзеркало, саме тому всі ми бачимо відображення самих себе в інших людях. Їх душа повна зла і пороків – саме таку потворну картину вони і бачать, коли зазирають в твою чисту душу. Їм не вистачає сили і мужності, щоб визнати, що ти краще їх, і змінитися. На жаль, це доля тільки воістину сміливих … Запитала красуня: – Що ж мені робити? Як я можу змінити цю ситуацію, якщо від мене, по суті, нічого не залежить? Мудрець відповів: – Нумо підемо зі мною, я дещо тобі покажу… Подивися, це мій сад. Ось уже багато років я поливаю ці небаченої краси квіти і дбаю про них. Зізнатися чесно, я жодного разу не бачив, як саме розпускаються бутони цих квітів. Все, що мені доводилося бачити, – це прекрасні квіти, які ваблять своєю красою і запашним ароматом. – Дитя, вчись у природи. Подивися на ці чудові квіти і роби, як вони, – розкривай своє серце перед людьми обережно, щоб ніхто цього навіть не помітив. Відкривай душу хорошим людям. Іди від тих, хто обриває твої пелюстки, кидає під ноги і топче. Ці бур’яни ще не доросли до тебе, тому ти нічим їм не допоможеш. У тобі вони будуть тільки бачити потворне відображення себе. Джерело

Якщo людям cyдилocя бyти paзoм, paнo чи пiзнo вoни зycтpiнyтьcя знoвy

Люди чacтo poзмipкoвyють пpo cвoє життя, i пpo тe, нacкiльки cильнy poль y ньoмy вiдiгpaє дoля i пpизнaчeння. Дeякi твepдo вipять y дoлю, в тe, щo нiщo в життi нe вiдбyвaєтьcя пpocтo тaк. Вipять, щo кoжнa життєвa cитyaцiя нaпиcaнa нa cкpижaлях їх дoлi, i вiд цьoгo нiкyди нe пiти. Oднaк дaлeкo нe вci дoтpимyютьcя тaкoї тoчки зopy — бaгaтo хтo нe вipить в дoлю, i ця вipa чи нeвipa здaтнi poздiлити нac. Taк-тaк, ми дiйcнo poздiлeнi, aджe в тoй чac, кoли чacтинa з нac звиклa ввaжaти, щo нaшe життя — цe чiткa пocлiдoвнicть пoдiй, яким cyдилocя cтaтиcя, щo iншi люди дyмaли, щo зaлeжить вiд нaших piшeнь i вчинкiв, i щo ми caмi виpiшyємo, якoю бyдe нaшe життя. Вoни твepдo пepeкoнaнi, щo якщo тaкe пoняття, як «дoля» взaгaлi icнyє, тo вoнa зaлeжить вiд нaших бaжaнь i зycиль бiльшe, нiж вiд зoвнiшньoгo впливy. Вoни вipять, щo ми caмi твopцi cвoєї дoлi, i poблять вce, щoб дoвecти icтиннicть cвoїх пepeкoнaнь. Aлe життя тaкe, якe є, i вoнo тpивaє, щo б нe тpaпилocя. I дeякi її oбcтaвини ми мoжeмo кoнтpoлювaти, iншi ж aбcoлютнo нeпiдвлaднi кoнтpoлю…Koли хтocь зaкoхyєтьcя, вiн, як пpaвилo, дивитьcя нa цe з oднiєю чи з двoх тoчoк зopy. Зв’язoк, який вcтaнoвивcя з пapтнepoм — цe pyкa дoлi, i вoнa бyлa визнaчeнa щe дo тoгo, як вoни нapoдилиcя. Дpyгий вapiaнт: цe cтaлocя тoмy, щo пapтнepи хoтiли цьoгo вciм cepцeм i caмi пpинecли цi вiднocини в cвoє життя. Зaкoхaнi aбo ввaжaють вiднocини cвoєю дoлeю i cтaвлятьcя дo них з вiдoмим фaтaлiзмoм, aбo ж пoклaдaють нa ceбe пoвнy вiдпoвiдaльнicть зa вce, щo з ними тpaпляєтьcя, i нaмaгaютьcя мaкcимaльнo їх кoнтpoлювaти. I кoли ми втpaчaємo кoгocь, кoгo любимo, цe змyшyє нac згaдaти пpo вci цi мoжливocтi. Koли ми cтикaємocя з cитyaцiєю, в якiй ми змyшeнi вiдпycтити тoгo, хтo для нac шaлeнo вaжливий, i кoгo ми любимo дo нecтями, ми нeминyчe пoчинaємo мipкyвaти пpo вce, iз-зa чoгo цe мoглo cтaтиcя. A щe пpo тe, щo ми мoгли (aбo дyмaємo, щo мoгли зpoбити для тoгo), щoб цe нe cтaлocя. Iнoдi нaм дoвoдитьcя вчитиcь вiдпycкaти тих, кoгo ми любимo пo-cпpaвжньoмy. Haм бyвaє дyжe cклaднo ycвiдoмити, щo нe вce i нe зaвжди в цьoмy cвiтi вiдбyвaєтьcя тaк, як тoгo хoчeмo ми. I нeвaжливo, як cильнo ми бyдeмo нaмaгaтиcя цьoгo дocягти aбo як cильнo бyдeмo хoтiти. Koли хтocь виpiшyє пiти з нaшoгo життя, ми пoчинaємo шyкaти, нa кoгo ми мoжeмo пoклacти вiдпoвiдaльнicть зa цe. Mи нaмaгaємocя пiдiбpaти для цьoгo якycь вaгoмy пpичинy: щo нaм нiбитo бyлo пpocтo нe cyдилocя зaлишитиcя paзoм, щo дoля пpизнaчилa нac кoмycь iншoмy i щe бeзлiч iнших. Aлe кoли вaшe cepцe пepeпoвнює любoв, i ви знaєтe, щo i вaш пapтнep любить вac нe мeншe, хoч вaм i дoвoдитиcя poзcтaтиcя… Щo ж, вaм вapтo знaти, щo тaкi пoчyття пpoтягyють мiж вaми нepoзpивнi нитки, якi мoжyть poзтягyвaтиcя, aлe нiкoли нe pвyтьcя — i paнo чи пiзнo вoни знoвy звeдyть вac paзoм. I з чacoм вoни з oднiєї з бeзлiчi caмих piзних пpичин пoвepнyтьcя oдин дo oднoгo. Їх життя нeoдмiннo й нeминyчe oбepнeтьcя тaким чинoм, щo вoни знoвy бyдyть paзoм. Яким б вeличeзним i нeпiзнaвaним нe бyв нaш вcecвiт, вiн знaє, чoгo вiд вac дoмaгaєтьcя, i знaє, чoгo ви хoчeтe. Пoвipтe, вcecвiт вiднocитьcя дo вac цiлкoм дoбpoзичливo, i вiн зaвжди гoтoвий пiдштoвхyвaти вac ближчe дo мpiй i пpaгнeнь, пoки ви, нapeштi, нe зycтpiнeтe їх i нe пpиймeтe вciм cepцeм. Якщo двoє людeй люблять oдин oднoгo пo-cпpaвжньoмy, вoни нeoдмiннo знaйдyть cпociб пoвepнyти cвoю дoлю coбi нa кopиcть, тoмy щo cилa любoвi нeймoвipнa. Вoнa здaтнa пocпepeчaтиcя нaвiть з caмoю дoлeю. I з чacoм їх piшeння i дiї нeoдмiннo пpизвeдyть дo людини, якy ви тaк любили. Чoмy? Ta тoмy, щo пopoжнeчy, якa cфopмyвaлacя y вaшoмy життi чepeз вiдcyтнicть кoхaнoї людини, нe мoжнa зaпoвнити чимocь aбo кимocь iншим. I вoни зpoблять вce мoжливe aбo нeмoжливe, щoб бyти з ним paзoм… В кiнцeвoмy пiдcyмкy вoнa нeoдмiннo пpизвeдe людeй тyди, дe вoни хoчyть бyти. Втiм, y кoжнoгo пpaвилa є cвoї винятки. У життi кoжнoї людини тpaпляютьcя нeпiдкoнтpoльнi їй нoвини. Mи вcьoгo лишe люди, i чepeз нeпepeбopнi пepeшкoди ми, нa жaль, нe зaвжди oтpимyємo тe, пpo щo мpiємo. Tpaпляєтьcя тaк, щo дeяким людям дoвoдитиcя пpoвecти мaйжe вce cвoє життя, cтpaждaючи вiд цiєї дipи в дyшi, викликaнoї вiдcyтнicтю кoхaнoї людини. Koли ми в кoгocь зaкoхyємocя, з чacoм ми пoчинaємo poзyмiти, щo любoв пoдiбнa тiнi caмoгo Гocпoдa. Вoнa cлiдyє зa нaми вce життя, щo б ми не poбили, любoв зaлишaєтьcя з нaми нaзaвжди. Цe тe, з чим дeяким з нac дoвoдитьcя жити вce нaшe життя. He вciм нaм пoщacтилo любити тих, кoгo ми хoчeмo, i бyти кoхaними y вiдпoвiдь. I нaм дoвoдитьcя вчитиcя жити бeз них. Як би дaлi нe пiшлo вaшe життя aбo життя кoхaнoї людини, oднe в нiй вce-тaки бyдe нeзмiнним — вaшa любoв нaвiки пoв’язyє вac oдин з oдним. Вaшe життя мoжe пiти y тoмy нaпpямкy, пpo який ви зaвжди мpiяли, a мoжe, й нi… Aлe вaшa любoв зaлишитьcя нeзмiннoю — i цe бyдe найпрекраснішим, щo y вac бyлo, є aбo бyдe. Джерело

Краса проти війни: “Ви нас не зламаєте…”

Ця світлина британського фоторепортера Тома Стоддарта, зроблена в 1994 році в Сараєво. Цю жінку звуть Меліха Варешанович. Вона зі старої сараївської родини, перемеленої війною. Тут їй 38 років. Сараєво в облозі. Вони з сестрою нещодавно поховали маму та живуть разом. Вона тільки обрізала своє довге волосся, бо доглядати за ним важко – води нема, шампунь не дістати. Вона зробила собі зачіску, нафарбувалася, одягла одне з улюблених суконь і йде на роботу пішки, через все місто. На кожному повороті ризикуючи бути застреленою снайпером. Але вона не біжить, не тішить ворога своїм страхом, не додає сюжетів журналістам, які люблять фотографувати страждалиць, вона йде з високо піднятою головою повз солдатів, уздовж стін складів, захищених мішками з піском. Стоддарт зробив знімок, який обійшов усі найбільші світові видання, зробивши горду жінку знаменитістю. Зараз Мелісі за шістдесят. Вона досі працює, носить костюми Chanel і чудово пам’ятає ранок, коли йшла і несла єдине, що можна було протиставити цинізму та знищенню – свою красу та гідність, мовчки кажучи: “ВИ НАС НЕ ЗЛАМАЄТЕ”… Джерело

“Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати”: історія з життя

На моїй пам’яті був випадок. У наш храм ходила молитися жінка. На той момент їй було добре за сорок років. Скромна, тиха, науковий співробітник. Вона часто молилася перед іконою зі словами: “Хай буде воля Божа про мене…” Щоразу, спілкуючись зі священиком, скаржилася, мовляв, сучасні чоловіки дуже вже нерішучі, та й вона соромиться знайомитися, тим більше у неї такий вік, хоча їй так хочеться сім’ю, дітей. Ділилася з духівником, що молиться, щоб Господь “зіштовхнув її з судженим”. І ось одного разу вона привела нареченого зі словами: “Господь виконав мою молитву”. Дама вона сучасна, пересувається по місту на машині, і якось по дорозі додому прямо на світлофорі потрапила в аварію. З машини, з якою вона зіткнулася, вийшов чоловік середніх років і приємної зовнішності. Він не лаявся, як зазвичай буває, коли чоловіки бачать жінку за кермом, навпаки, запропонував допомогу, зізнався, що сам винен, перевищив швидкість. Готовий допомогти з ремонтом машини. Познайомилися, викликали ДАІ. Чекати пішли в кафе. Приїхала поліція довго не могла знайти постраждалих, тому що ця пара, кинувши машини, сиділа, взявшись за руки, і говорили без зупинки. Тільки почувши наполегливий звук сирени, вони повернулися до своїх автомобілів. Зараз моїй прихожанці вже за 50 років і з чоловіком вони встигли народити трьох прекрасних дітей. Кажуть, що рік у них йде за три: трьохкрат щасливі. Мені здається, якщо судилося, щоб людина була одружена, якщо вона терпляча і додає: “Нехай буде воля Твоя”,- сім’ї бути”. Протоієрей Олексій Круглик

Чому нападає той, хто їв з ваших рук

Перш ніж простягати руку допомоги, треба подумати ось про що: чому у людини в скрутному становищі немає друзів і чому ніхто не поспішає їй допомогти, крім вас? Це не черствість або егоїзм. Це захист від потенційної невдячності. На нас іноді нападає той, хто їв з наших рук. Мова не про тварину, звичайно. Тварини вдячні більше за людей. А ось людина часто нападає на того, хто її визволив з небезпечної ситуації, лікував, годував і всіляко підтримував. Нападе такий «врятований» раптово і вдарить в спину. Тому що саме від нього удару не очікували й зовсім не боялися повертатися спиною. Про людську невдячність Одна жінка допомагала хворій приятельці. Знайшла гроші на лікування, клопоталася, відвідувала в лікарні, потім запросила пожити у себе на дачі, на свіжому повітрі, годувала і поїла. Приятелька одужала, нічого серйозного не знайшли. А потім ця добра жінка влаштувала приятельку на роботу до свого чоловіка – з минулої роботи знайому звільнили за розтрату. Але треба ж допомогти людині! А ця приятелька почала спокушати чоловіка доброї жінки та відверто пропонувати йому свою любов. На щастя, чоловік розповів дружині чесно про ситуацію, що склалася. І вони просто розлучилися з колишньою подругою. А ця приятелька почала розпускати мерзенні чутки й погрожувати в мережі з фейкових акаунтів. Дружина залишилася в гіркому подиві – чому так вийшло? Чому з нею так вчинили? Зі співачкою Марією Каллас була така ж історія. Її витягало з депресії подружжя, її друзі. А потім Марія почала відверто спокушати чоловіка прямо на очах у дружини. Депресія пройшла, сили повернулися… Настав момент розплати за добро! Треба подумати ось про що: чому у людини в скрутному становищі немає друзів і чому ніхто не поспішає їй допомогти, крім вас? Якщо мова не про безпорадного інваліда і не про старого або дитину; як так жила ця людина, що у неї зовсім немає друзів? Ні друзів, ні родичів … Чому ніхто не прийшов на допомогу і не надав підтримку? Може, причина в характері цієї людини? Послухайте, як хтось такий відгукується про інших. Вдячний він тим, хто йому раніше допомагав? Або його оточували виключно погані і злі люди? Проявіть увагу ось до чого: докладає сама людина зусилля, щоб вибратися з поганого становища? Або хтось такий тільки говорить про неймовірні зусилля, які він зробив? А сам зручно вмостився у вас на горбі та з задоволенням користується вашими ресурсами… Подумайте також про те, як ви самі поводилися б в подібній ситуації. Вам соромно було б просити та приймати допомогу? Віднімати час, їсти чужий хліб і просити посунути ближче масло? Вам затишно було б жити в чужій сім’ї і спати в чужому ліжку? Ні? А чому цій людині так звично і зручно? У неї ж є свій будинок і свій хліб. Може, це людина така? Багато про що треба подумати, якщо людина їсть за вашим столом. Без підозрілості; просто задайте собі ці прості запитання. І постарайтеся чесно на них відповісти. Багатьох проблем тоді можна уникнути. Нагодували, підтримали, допомогли, – а кликати до себе жити або разом працювати зовсім не обов’язково. Тому що дуже часто в душі облагодіяної людини починає зріти недобре почуття і нехороший умисел. Люди, які занадто легко приймають благодіяння, звично користуються прихильністю і не соромляться клопотати інших, можуть потім вчинити з вами дуже недобре. Тому що вони вже чинять не дуже-то добре, коли користуються вашою добротою як чимось, що само собою зрозуміле. Хоч і висловлюють гарячу подяку…  Автор: Анна Кір’янова Джерело

Вражаюча історія порятунку з окупованого Маріуполя. Український народ непереможний!

Маріуполь У підвал лікарні, де ховалися люди, принесли немовля 5 днів від народження. Як тоді думали, єдину людину, яка вціліла під завалами після потрапляння бомби у багатоповерхівку. Лікар серед галасу та вибухів навіть не відразу втямив про що йдеться, бо він лише заснув після зміни. Загорнуту у куртку дитину поставили на стілець у куті, де ховалися літні люди, і на ту куртку мало не сів якийсь дідо. В останню мить лікар отямився і крикнув чоловікові не сідати. Розгорнули, взяли крихітне немовля і віднесли до дівчат-породіль. Малого там відмили і почали годувати грудьми. У перший день йому стало краще. На другий – гірше. На третій – ще гірше. У малого був опік. Педіатр сказав, якщо не відвезти в опікове відділення, то готуйте коробку від взуття. І от один хлопака заявив, що заради такої справи він промчить швидше ракети та кулі і довезе дитину. І довіз! Приносять його в опікове відділення, почали оформлювати і тут медсестра пригадала, що у них з опіками лежить молода мама, яка сходить з розуму, бо десять днів тому народила хлопчика, але у кінці пологів їм прилетіло, вона через опіки втратила свідомість і не знає, що з сином. А через пару хвилин молода мама, плачучи, тулила до грудей свого первістка. Хай кожна мати дочекається свого сина, доньку з фронту! О. Ущенко Джерело

Ми люди скромні, чужого не беремо, а своє не віддамо. Ні сантиметра…

Берлін. Стою в черзі в маленькому супермаркеті. Переді мною пара років по 70. Дуже емоційно говорять, якщо коротко то таке: Вона: еті укрАинці савсєм абнаглєлі! Аружіє ім шлют, деньгі наші кровниє отдалі! Ім мало! Він: мало ім! Вона: Хатят нам іспаганіть і дєвятоє мая! Він: і не гаварі! Бандеравци! Нічево, Маша, скоро всьо кончіца нашей пабедой! Вона: я нє сомневаюсь! Десь на другому реченні я починаю наспівувати мелодію. Тихенько так бубоню. Як буває з меломанами:)) Вже за пару секунд вони починають нервово озиратися. А я що, я стою собі, посміхаюся:) І на пасажі про «всьо кончіца нашей пабедой» я співаю останній рядок вголос так, що чує вся черга:…А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо! І тут Маша як схопить свого діда і як рване до дверей:)) Навіть хліба не купили)) Бояться, гади. Нас бояться. Прапорів наших бояться. Пісень бояться. А ми що, ми люди скромні, чужого не беремо, а своє не віддамо. Ні сантиметра. Люблю вас, дорогі українці. Yaroslava Gres

Ця повчальна історія для тих, хто почав забувати, як працює принцип бумерангу…

Одного разу чоловік, проїжджаючи по трасі, побачив на узбіччі жінку похилого віку. Навіть в зникаючому світлі дня можна було легко помітити, що їй потрібна допомога. Чоловік зупинився біля її “Мерседесу”. Його старенький “Пінто” все ще невдоволено сичав, коли чоловік виходив з машини. Жінка намагалася приховати своє занепокоєння за усмішкою, але це їй не дуже вдавалося. Протягом двох минулих годин ніхто не зупинився біля неї, щоб запропонувати допомогу. А він? Чому він тут? Він виглядає бідним і голодним. Чи небезпечний він? В голові її не переставали виникати питання. Чоловік відразу ж розпізнав на її обличчі занепокоєння. Тільки страх здатний залишити в людських очах такий слід. Він прекрасно знав це. – Доброго дня, я можу Вам допомогти. Чому б Вам не сісти в машину, там тепліше? До речі, мене звати Брайан Андерсон. У “Мерседеса” всього лише спустило шину, але для безпорадної літньої жінки ця подія на жвавій трасі здавалася трагедією. Брайан впорався з проблемою досить-таки швидко, сильно забруднивши і поранивши руки. Бачачи, що чоловік майже закінчив, літня леді відкрила вікно і заговорила з ним. Вона розповіла йому, що родом з Сент-Луїса, що тут вона не планувала довго затримуватися, пояснила, як обставини жорстоко з нею розпорядилися. Жінка щиро запевнила чоловіка в тому, що ніколи не зможе висловити йому достатню подяку. Брайан лише усміхнувся у відповідь. Літня пані запитала, скільки вона може йому заплатити – будь-яка сума була б прийнятною в цьому екстреному випадку. Чоловік, ні на секунду не сумніваючись, відмовився. Він згадав усіх тих, хто колись подав йому руку допомоги в складній ситуації і нічого не попросив натомість. Брайан сказав жінці, що, якщо вона дійсно хоче віддячити йому, то повинна допомогти першій людині, яка потребує матеріальної допомоги. Він додав: “У той момент подумайте про мене…” Андерсон почекав, поки старенька заведе свій автомобіль і поїде. Після холодного і невдалого дня ця раптова можливість прояву доброти раптом додала трохи фарб в його почуття. Проводжаючи поглядом даму на “Мерседесі”, він дякував їй. З усмішкою на обличчі чоловік сів у машину і зник у вечірніх сутінках. Проїхавши кілька миль, жінка похилого віку зупинилася в кафе. Це була звичайна забігайлівка на заправці. Не дуже ретельно прибрані столи здавалися убогими навіть на тлі убогого інтер’єру. Кафе, весь цей пейзаж викликали у пані на “Мерседесі” неприємні почуття занепокоєння і дискомфорту. Як ми, змінюючи іноді оточення, стаємо чужими для старих друзів. Серед всієї цієї неблагородної скромності виділялася одна офіціантка. Літня леді відразу ж помітила її усмішку. Ту, якою зазвичай приховують занепокоєння, втому і біль. Жінка впізнала в молодій дівчині себе, адже ще півгодини тому вона стояла на дорозі безпорадно з таким же виразом очей, з тією ж самою усмішкою. Дівчина не переставала витирати брудним рушником на обличчі піт, з тривогою оглядаючи клієнтів і неприбрані столи, не уявляючи, як вона впорається з усім цим сьогодні. Усмішка на її обличчі, тим не менш, не переставала радувати оточуючих. Досвідчена дама на “Мерседесі” визначила, що офіціантка була приблизно на сьомому місяці вагітності. В голові жінки пробігла думка: “Як маючи так мало, можна дарувати іншим так багато?” Вона згадала Брайана. Закінчивши з вечерею, літня дама поклала на стіл стодоларову купюру і поспішно вийшла. Офіціантка, підійшовши до столу, побачивши гроші і за дверима жінку, зрозуміла, що вже не встигне наздогнати її і повернути здачу. Через мить на очах її виступили сльози. Вона побачила серветку, на якій було написано: “Ти мені нічого не винна. Я дуже розумію тебе. Одного разу мені теж допомогли, не просячи нічого натомість. Так і я тепер допомагаю тобі. Якщо ти захочеш мене віддячити, зроби наступне: не дай цьому круговороту любові і доброти зупинитися на тобі”. Під серветкою до того ж лежало 400$. Брудні столи і каструлі, численні клієнти – з усім цим дівчина, окрилена неймовірним жестом людяності, впоралася з легкістю. Повернувшись додому, вона не переставала думати про ту даму на “Мерседесі”. Звідки вона знала, чого ми зараз потребуємо? Скоро з’явиться малюк, і з такими доходами нам би довелося туго… Забравшись у ліжко, офіціантка обняла свого сплячого чоловіка. Він так переживав про гроші, старався, як міг… Поцілувавши його, вона прошепотіла на вушко: “Все буде добре. Я дуже люблю тебе, мій Брайан Андерсон”. Іноді ми забуваємо, як безвідмовно в житті працює принцип бумерангу. Нам всім часом необхідно нагадувати про те, що насправді в житті є важливим. Джерело

Життєве, мамське… Шикарна розповідь, в якій впізнає себе кожна мама

Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться? Дзвонить зі школи.– Мам, я вже все. Їду додому. Додому їхати тридцять хвилин. Проходить півтори години. Дзвоню.– Алло!На задньому фоні – шум, мат, крики.– Ти де? – Скоро буду, чекай. І кидає трубку. Передзвонюю. Абонент недоступний. Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться?Мені – рівно десять секунд. Може, трохи більше.Далі уява починає малювати дике – вплутався в бійку. Напали. Пограбували. Сталося щось жахливе. Щось непоправне. Одягнутися. Бігти. Куди? По маршруту автобуса. Облазити прилеглі під’їзди. Зателефонувати класному керівнику. Ні, спочатку в поліцію. Ні, другу сім’ї, слідчому з Петрівки. Щоб відстежив телефон. Цікаво, можна це зробити телефон, якщо відключений? Видивляєшся входи до під’їзду. Під’їздів два, бігаєш з однієї кімнати в іншу. Паралельно набираєш знову. І знову. Абонент недоступний. Проходить ще двадцять хвилин напруженого очікування. Натягуєш джинси. Кофту. Береш паспорт. Ключі. Метаєшся по квартирі в пошуках телефону. Перериваєш все догори дном. Телефон як в воду канув. Зриваєш з ліжка покривало. Щось заважає тобі ритися у білизні. Ах, це телефон. Ах, ти весь цей час тримала його в руці. Зриваєш з вішалки пальто. Не плакати. Тільки не плакати. Господи, а я з ранку накричала на нього за те, що постіль не заправив. Далоася тобі це ліжко! Далася ТОБІ ЦЯ ПОСТІЛЬ, ДУРЕПО! Ніколи, ніколи, ніколи більше не стану його сварити. Синочка, синочка. Пілікає домофон. – Так?– Французький іноземний легіон вітає вас!– Ти де був???– Мам, відкрий, тут люди чекають, – пасує французький іноземний легіон. Знімаєш з себе пальто. Ідеш відкривати тамбурні двері. – Приб’ю! – обіцяєш собі з похмурою рішучістю. Виходить з ліфта. Вже майже два метри росто. Важенний рюкзак за спиною. Кишеня куртки підозріло відстовбурчена. – Ти де був? – видихаєш Змієм Гориничем.– Мамо, я вирішив на додатковий по історії залишитися.– А попередити не міг?– Ну, все дуже спонтанно сталося. Ось і не встиг. А коли схаменувся – дзвінок уже пролунав.– А смску скинути? Щоб я не хвилювалася?– Мам, ти ж знаєш, що на уроках не можна телефонами користуватися!– Ти мені потім дзвонив, а там хтось матом лаявся!– А, це алкаші на зупинці щось не поділили, от і кричали один на одного. Я хотів тобі сказати, але телефон розрядився. Стоїш, хапаєш ротом повітря. – Це тобі, – дістає з кишені морозиво. І уміхається широко-широко. Усмішка у нього моя. І мого батька. Років зо три тому з грошима було зовсім туго, йшов погуляти з друзями, брав з собою 10 грн. Повертався з шоколадкою. Не знаю, як примудрявся заощадити. Але завжди приходив з шоколадкою. Простягав її мені на порозі. – Мамочко, це тобі. Це мені, так. Мені, моє, про мене. Це – на все життя. На все моє благословенне, осяяне щастям материнства життя. Навчитися б ще не накручувати себе так. Джерело

“Я знаю, як ми святкуватимемо нашу перемогу “. Текст, від якого мурашки…

Я знаю, як ми святкуватимемо нашу перемогу О 5-ій ранку ми запалимо свічку і згадаємо молитвою всіх, хто загинув у цій війні. Ми обіймемо рідних, поцілуємо дітей.Відкриємо вікна та двері і впустимо свіжий вітер та ранкову тишу. Ми вслухатимемося в неї і це буде найкращий звук – без сирен, бомб та стрілянини. Буде ТИША… Ми вдягнемо найкращі вишиванки, зробимо зачіски, наберемо оберемки квітів і вийдемо на площі своїх відбудованих міст і сіл.Ми обіймемося та візьмемося за руки з кожним, з ким зустрінемося.О 9 -ій пролунає та сирена, що на війні віщувала наліт. Ми здригнемося всім тілом, а в очах стоятимуть сльози, ми опустимо голови і міцно притиснемо до себе дітей, коханих, батьків. На це свято ми всі захочемо бути разом, всією сім’єю. Один коло одного, дивитися в очі і радіти, що живі.За першою сиреною пролунає її відбій, ми видихнемо свою тяжку душевну ношу і заспіваємо гімн. Спочатку тихо, а тоді все сильніше і голосніше:««Процвітає України, її слава й воля!Вже нам браття українці усміхнулась доля!..» Ми виплачемо увесь біль, який тримали, ми омиємо всі рани серця, які завдали нам нападники.А тоді покладемо квіти біля стіни, де будуть імена кожного загиблого. І квітів буде так багато, що вкриють її повністю. Ми зберемося великими сім’ями, з друзями, знайомими, сусідами і кожен розкаже свою історію, свій біль і жах цієї війни. Ми дряпатимемо душу світлинами війни, порівнюючи «до» та «після». Ми закарбуємо в генетичній пам’яті кожне відео тих звірств, на клітинному рівні впишемо для нащадків кожну криваву історію знущань, насилля та смертей, яких завдали нам рашисти. Пам’ятатимемо, як довелося сказати дітям: – Війна!І більше ніколи, ніколи в житті, на тисячоліття вперед ми не будемо ні браттями, ні знайомими, ні сусідами, а тільки ворогами і месниками для ра@@стів. А тоді буде свято, буде радість, сміх та приємні зустрічі, буде легкість та свобода. Це буде день, який ми чекатимемо більше за Новий рік, більше за всі свята разом.Це буде наш День Народження, народження України! З попелу, з руїн, нової, сильної та мирної.Це буде наш день Перемоги! Ми всі його так чекаємо… © Kolesuk Tatiana Джерело

Коса – дівоча сила: чому українки плели коси

Як відрізнити на старих фото заміжню жінку від незаміжньої дівчини? – Елементарно: у першої буде покрита голова, друга – носитиме косу, одну або кілька.  “Коли я заплітаю волосся, вдягаю костюми та танцюю під українську музику, я відчуваю найвищу причетність до своєї бабусі та до нашої культури”, – каже голова відділу б’юті-контенту Farfetch Софія Панич. Вона родом з Нью-Йорка, проте має українське коріння: її баба й дідо емігрували з України під час Другої світової.  Заплетене волосся, коси, – це сакральна зачіска українок. Коса символізувала дівочу вроду, честь, цноту. Після заміжжя косу обрізали, а волосся завжди ховали під очіпком, переміткою, хусткою тощо.  Рости, коса Коса була предметом особливої турботи, а про волосся дівчат починали піклуватися ледве не з народження. Коли новонароджену дівчинку купали вперше, то до купелі клали, зокрема, гребінець – з побажанням, щоб волосся стало густим, довгим і гарним.  Першу стрижку призначали на перший день народження. Неодмінним атрибутом святкування були пострижини. Хрещений батько брав ножиці та проголошував особливі слова-побажання волоссю рости густим, а косі – довгою, до пояса. Острижене волосся спалювали, водночас одне пасмо лишали на згадку та зберігали потім усе життя.  Фактично стрижка, що робилася на перший день народження, була єдиною стрижкою аж до самого весілля. Можна було хіба що підстригати кінчики, але ніколи не дозволялося робити це самій. Отже, після року дівчатка починали відпускати волосся. Матусі дбали про майбутній дівочий скарб: ополіскували донечкам волосся пахучими травами, любистком, канупером (пижмою), корінням аїру тощо. Розчісувати волосся та прикрашати його стрічками було доброю традицією.  Коли дівчинці виповнювалося 6 (за деякими джерелами – 5) років, мав статися ще один обряд, пов’язаний з волоссям – заплітини. Хрещена мати врочисто плела похресниці перші кіски. Заплітали волосся навхрест, з чотирьох боків, з лоба, з потилиці, від вушок. Водночас хрещена могла промовляти слова-побажання для дівчини в майбутньому приваблювати добрих парубків.  Традиційні зачіски Варіантів кіс в Україні було багато. У святкові дні дівчата плели одну або дві коси, прикрашаючи їх стрічками  (вони мали назву “кісники”, “бинди”, “уплітки”) та дукатами; для повсякдення заплетені коси викладали на голові віночком. Часто робили прямий проділ, розподіляли волосся на дві частини та плели “колоски”. Іноді – прикрашали коси польовими квітами.  Був звичай дарувати стрічки коханій дівчині – парубок щонайменше тричі на рік мав купувати своїй дівчині кольорові шовкові стрічки.  На Галичині плели дрібні кіски, дрібушкии. На Закарпатті любили пишні коси з підчесаного волосся.  Проте ідеальною зачіскою вважалася охайна “гладка голівка”. На свята її прикрашали широкою стрічкою або віночком.  Коса та цнота “Чому розплетена коса,  А на очах бренить сльоза” Українська народна пісня Коса символізувала цноту, а охайна, гладенька голівка – дівочу чистоту. Особливо цікаво в цьому контексті розглядати картину Шевченка “Катерина”. Нагадаємо, за сюжетом картини вагітна дівчина залишається одна: їй готується трагічна доля покритки. Волосся вагітної, зрадженої москалем Катерини, ще не покрите, проте вже розтріпане. Розпущена, розплетена коса в українському фольклорі натякає на драматичні події в особистому дівочому житті. Етнографи вважають, що поширений сюжет, коли молода дівчина тужить, розпустивши косу, символізує втрату цноти. Чому тужить дівчина? – її шанси вийти заміж незайманою (а це означає, вийти заміж взагалі) рівні нулю.  Весілля та коса Горіла сосна, палала, горіла сосна, палалаПід нев дівчина стояла, під нев дівчина стоялаГоріла сосна, палалаПід нев дівчина стояла, під нев дівчина стояла Під нев дівчина стояла, під нев дівчина стоялаРусую косу чесала, русую косу чесалаПід нев дівчина стоялаРусую косу чесала, русую косу чесала Ой, коси, коси, ви мої, ой, коси, коси, ви моїДовго служили ви мені, довго служили ви меніОй, коси, коси, ви моїДовго служили ви мені, довго служили ви мені Більше служить не будете, більше служить не будетеПід білий вельон підете, під білий вельон підетеБільше служить не будетеПід білий вельон підете, під білий вельон підете Українська весільна пісня Сюжет цієї пісні описує один з найголовніших весільних ритуалів. Відповідно до нього, молода дівчина напередодні весілля розчісує косу та прощається з нею, з дівоцтвом і дитинством, готується сховати її під вельон (фату). На весіллі косу обрізали “до порогу” (межа між минулим і майбутнім) або просто розплітали під час весілля, це був ритуал. Розплести косу могли довірити старшому братові. Це символізувало перехід до дорослого життя й те, що жінка тепер підпорядковується не батькові, а чоловікові.  Заміжні жінки мали ховати волосся. Ба більше, вважалося, що після весілля заплітати косу жінка не мала. Як і не мала більше ходити з дівчатами.  Коса та відомі українки Найвідомішою українкою, яка носила косу, була Леся Українка, феміністка, письменниця, громадянська активістка. Леся Українка Чемпіонка світу зі стрибків у висоту в приміщенні, призерка Олімпіади в Токіо 2020 Ярослава Магучіх завжди з’являється на змаганнях з косами. У своєму інтерв’ю для VOGUE UA 20-річна українська спортсменка розповідала про свої спортивні ритуали. Виявилося, що більша частина з них пов’язана з красою. Вона неодмінно плете коси перед змаганнями. Свої знамениті «колоски» Ярослава робить собі сама — каже, це її заспокоює.Ярослава Магучіх  Українська бобслеїстка Лідія Гунько теж обожнює коси. Для участі в зимовій Олімпіаді в Пекіні вона вибрала синьо-жовті коси.  Лідія часто тренується з косицями.  Серед українських співачок чимало тих, хто часто з’являється з косами на концертах та в соцмережах: Джамала, Аліна Паш, Надя Дорофеєва, Юлія Саніна тощо.  Джерело

Яким судом судите, таким будете засуджені!

Тетяну з четвеpтoгo поверху вcі нaзивaють повією, бо їй двадцять років, а дитині – тpи з полoвиною. І все це тому, щo Тaня НЕ привіталась з сусідкою бaбoю Kлaвoю, a та назло пустила слух, що Тетяна пpодажна дівка. (А Тaня не хоче розповідати, щo виховує дитину рідної сестри, яка загинула разом з чоловіком в аварії. Вона усиновила хлопчика і переїхала спеціально, аби зберегти в секреті цю таємницю від усіх…). – А це Христинa з двадцять другої кваpтири. Спочатку перефарбувала волосся з каштанового в чорний колір, а тепер взагалі ходить лисою … “Haпевно копіює своїх… кумиpів,” – думає закоханий в неї сусід Олександр. (Насправді Христинy чекають деcять cеaнcів xіміoтеpaпії. Тому й підстриглась налисо). – А це, знaйомтеcь, типовий xyдий oчкapик Олександр, який вчиться нa четвеpтoму куpcі фізмaту і отримує стипендію. А ще він підробляє офіціантом і кажуть, що у нього завжди водяться грошенята, але він їх ніколи і нікому не позичає. Звичайний скупердяй! (Олександр тому й береться зa будь-яку роботу, щo йогo мізерної зapплaти, стипендії та маминої пенсії не вистачає, аби прoгодувати маму-інваліда і молодших сеcтpичку і братика). – Цей сусід такий гордий, що навіть гидує привітатись за руку. (А насправді, він не вітається за руку, бо y нього виявили інфекційне захворювання шкіри). – Це Дениc, і жити біля нього, це просто знущання. Його навіть стpашнo зустріти в темному пoд’їзді, бо він на обліку в міліції.(Минулого літа він вpізав одному п’яному відморозку, який намагався згвалтувати дівчину, а той виявився cином чиновника з мініcтерства юcтиціі. Тепер Денa чекає сyд, СІЗO, пеpедачі, каcaціі, петиції…) – А це сімейна пapа Cеpгій і Катеринa, у яких гарна квартира з євроремонтом. Вони більше вcьогo нa світі хочуть мати дитину, а для людей складається враження, що ці егоїсти живуть тільки для свого задоволення і не хочуть панькатись з пелюшками. (Але у Катерини велика пpоблема: y неї дуже тoненькі стінки мaтoчних тpуб для виношування дітей). Ця дівчина навіть літом ходить в теплих штанах. Ха-ха! (Вона сама мучиться, але у неї – xрoнічний цистит). – Це Mapина і вoнa, м’яко кажучи, повненька. Сусідські діти голосно кpичать їй : «Жирна!», бо у неї пухленька фігypа. (Але насправді, у неї зайва вага від хвороби, яка спричинила гoрмонaльне порушення). Ви думаєте, що про вас ніхто не говорить?… Але головне, аби ми нікого не обговорювали, бо не знаємо всієї картини … «Язик нерозумного загибіль для нього, а уста його то тенета на душу його» (Прип. 18:7). Джерело

«Дві різні жінки та одна велика загадка». Текст про те, чому іноді гарне розлучення краще за поганий шлюб

«Вона просто нестерпна! — друг зморщився. — Жахлива жінка. Згадувати не хочеться!». Він недавно розлучився з дружиною. І хоча запевняв, що згадувати не хочеться, зупинитися не міг. Розповідав, як вона сперечалася з будь-якого приводу, як з нею навіть в магазин не можна було вийти: обов’язково влаштовувала скандал; як вона не могла вчасно приготувати обід, коли він уже помирав з голоду; як вона витрачала гроші на дурниці, хоча сама заробляла копійки; як вона розтовстіла, і це його дратувало: жінка повинна бути стрункою! Він навіть вимовляв такі слова, що я попросив його бути трохи стриманішим. «Легко тобі повчати, джентльмене! – вигукнув він. – Ти б пожив з нею хоча б тиждень. А я прожив 7 років. Добре, що дітей не народили. Нещасні були б діти». «Ну добре, — сказав я, — заспокойся». Але друг не заспокоювався: «А знаєш, як вона мене діставала дзвінками? Поїду до друзів — кожні 5 хвилин: “Ти скоро додому?” Блін, прямо соромно було». «Так, — погодився я, — жахливо. Але зате тепер ти вільний». Цю розмова я згадав десь через 3 роки. Коли приїхав в гості до іншого приятеля. Він сказав: «А давай в парк? Погуляємо з візочком». Його доньці було пів року, і він любив з нею гуляти. «Звичайно», – відповів я. Ми ходили, дочка спала, а приятель неголосно розповідав мені, наскільки він щасливий. Взагалі зараз майже не почуєш таких простих і добрих слів, тож я слухав уважно. Тим більше що була одна інтрига, яка мене цікавила. Він розповідав про дружину. Вони разом понад два роки. Познайомилися на великій вечірці, куди цей приятель йти не хотів. «А тепер з жахом думаю, — він посміхнувся. – Адже якби не пішов, то не зустрів би Оленку». Оленка була ідеальною жінкою, якщо вірити приятелеві. Вона чудово готувала, вона облаштовувала такий побут, що приятель радів будь-якому горнятку; при цьому витрачала гроші дуже розумно. Приятель зробив для неї дублікат банківської карти і навіть не дивився на що рахунки, які йому приходили. Вони майже не розлучалися. «Знаєш, — сказав він. – Якщо я раптом десь без неї, то вже через годину починаю нудьгувати. Швидко прощаюся і їду додому. Ми посварилися лише один раз — через ім’я для доньки. Вона хотіла назвати Тонею, а я — Ритою. Ну і назвали ми Тонею, як ти знаєш. Так, я посварився трохи, а сам подумав: і навіщо? Гарне ім’я. Оленка має рацію». А потім додав: «І фігура у неї класна. Хоча Оленка постійно бубонить, що їй треба худнути». «Тобто ти закоханий, хоча ви вже разом довго?» – уточнив я. «Звісно! І з кожним днем люблю її все більше». …Такі різні дружини двох моїх приятелів. Але інтрига в тому, що це одна і та ж жінка. Олена була дружиною одного, який її зненавидів; вона стала дружиною іншого, який її обожнює. Тепер я думаю над цією загадкою: як таке можливо? Джерело

“Вибачте, я викрав вашу машину. Рятував сім’ю!” – неймовірна історія від киянина

Я вийшов з бомбосховища і побачив біля магазину машину з ключами в запаленні. Дві години спостерігав за нею, чекав на господаря – не дочекався. Я взяв сім’ю, сів в машину та виїхав до Вінниці до родичів. У бардачку знайшов номер телефону та зателефонував власнику: – Вибачте, я викрав вашу машину. Рятував сім’ю. – Слава Богу, не хвилюйтеся, у мене 4 автомобілі. На своєму позашляховику я вивіз сім’ю. Інші машини заправив і залишив у різних місцях із ключами у запаленні та номером у бардачку. З усіх машин передзвонили. Буде світ – побачимось. Бережіть себе!” Р.s. У мене сльози радості за наших людей. Як не вірити у добро після таких історій? Джерело

«У тіток перетворюються жінки, які живуть не для себе…»

Часто чоловіки обурюються, побачивши, що з тонкої та дзвінкої дівчинки, якою колись була їхня кохана, раптом вилупилася тітка. Вони вважають, що їх обдурили. Підсунули начебто неякісний продукт. Була студентка у білій шапочці, танцювала на дискотеці, читала Муракамі, мріяла поїхати до Парижа, і раптом – вона. Класична тітка із зайвою вагою, зниженим кругозіром, обмеженим покупкою тушонки «по акції» та наймом репетиторів для дитини. З короткою стрижкою, у трусах у горошок, з тістечком у перерві на роботі, у дивному одязі не яскравого кольору, що більше нагадує парашут. Звідки вони взагалі беруться – ці тітки? А я скажу вам, звідки. Тітками стають жінки, які живуть не для себе. Жінки, які змушені щодня та щогодини чинити всупереч своїм бажанням. Що змушує їх це робити? Певно, борг. Хіба акціями у «АТБ» цікавляться від хорошого життя? Ні. Ними цікавляться жінки, які намагаються на місяць розтягнути заробіток чоловіка, через непорозуміння зване зарплатою. Щоб вистачило і на їжу, і чоловікові на штани, і дитині на репетиторів. Знову ж таки, хіба репетиторів і нудну перевірку уроків вигадала жінка? Вона лише звалила відповідальність і намагається відповідати високим сучасним стандартам утримання дітей. Про які (і про стандарти, і про дітей) чоловік часто має лише умоглядне уявлення. Чому тітка їсть тістечко? Ймовірно, поповнює втрати енергії, які не можна поповнити інакше – прогулянками, сном. Тому що спати їй ніколи, у дитини різалися зуби/болів живіт/піднялася температура. Я давно зауважила, що вільні та не обтяжені родичами та дітьми жінки, які роблять, що хочуть, тітками не бувають. Вони бувають маргіналками, п’яницями, повіями, утриманками, дивними панночками… але не тітками. Тітка – це завжди утиск себе заради інших, життя чужими інтересами. Переможи у собі тітку – кричать гламурні журнали. Налагодь сон, харчуйся по п’ять разів на день мармуровою яловичиною, ходи тричі на тиждень на силове тренування, і тричі на басейн. Сходи в перукарню, купи новий одяг. Їм невтямки, що, можливо, ця жінка дуже хоче і на силову, і в перукарню, і в басейн. Але у неї на шиї – двоє дітей-школярів, паралізована свекруха і батьки, які потребують допомоги. У суспільстві тіток чомусь прийнято ганьбити безглуздим зовнішнім виглядом, звинувачувати в лінощах. Хоча, якщо вже відверто, деяким тіткам чоловіки, діти та суспільство мали б вклонитися в ноги за їхній подвиг. На них почасти і тримається цей світ. Автор – Морена Морана Джерело

Пам’ятаю, як зовсім ще дитиною вперше помила підлогу в сільській бабусиній хаті. Покликала бабусю:

Пам’ятаю, як зовсім ще дитиною вперше помила підлогу в сільській бабусиній хаті. Дуже старалася. Вимила – дошки аж сяють в променях сонця. Покликала бабусю. Бабуся прийшла, подивилася, потім мовчки підійшла до ліжка, підняла покривало, що звисає майже до підлоги, опустилася на коліна і тихо покликала мене. Я підійшла, опустилася поруч з нею і, не розуміючи, заглянула під ліжко. – Там, серед пухнастих грудочок пилу і засохлих травинок, лежав мій, що загубився пару днів назад, носок. – Добре, бабусю. З тих пір пройшло багато років і сьогодні поруч зі мною вже немає бабусі. Сільський будинок покинутий… Але до сих пір, згадуючи ті бабусині слова, я часто думаю про «темні куточки» наших душ і про «блискучі поверхні» наших життів, які виставлені напоказ… І тихим, ніжним і строгим одночасно, як ледь чутне, неземне відлуння, приходить бабусин голос… – Добре… © Ія Латан Джерело