Кожну людину треба запам’ятовувати в найкращий момент її життя…

Одного разу ми з мамою гуляли по літньому лузі.Був чудовий день, сонячний, радісний, такі дні бувають на самому початку літа, коли трава дивовижно зелена, небо – яскраво-синє, коли цвітуть одразу всі квіти та прокинулися одразу всі різнобарвні метелики. І мама була в яскравій сукні з червоними квітами на чорному полі. В елегантній сукні та в елегантних туфельках – вона ж красуня була. А я з дитинства знаю, що красуні завжди повинні ідеально одягатися. Навіть на літню прогулянку по лузі біля річки. І у красунь волосся завжди має бути гарно прибране. Це обов’язково для красунь. Ми гуляли й милувалися красою. А потім мама раптом сказала: «Запам’ятай мене такою!»,повернулася до сонця і до мене, посміхнулася і розкинула тонкі руки… Вона була дивовижно гарною. Як цей літній чудовий день. Але туга стиснула мені серце. Я злякалася. Я подумала, що мама зникне. Пропаде. Якщо не зараз, то потім. І тому вона велить запам’ятати її, зробити уявну фотографію на пам’ять. Я заплакала. Я ж зовсім маленька була. Мені було років чотири, а мамі – двадцять п’ять. Вже багато. Мама обійняла мене та пояснила. Треба кожну людину запам’ятовувати в найкращий момент її життя. От і все. У розквіті її краси, у припливі добрих почуттів, в прекрасному русі, майже в польоті, у мить натхнення і світлої радості – ось у цю мить треба подумки сфотографувати людину.Запам’ятати її такою. І вона назавжди залишиться такою в нашій душі, навіть якщо все зміниться. Так запам’ятовуєш чудовий літній день з квітами, метеликами та цілковитим щастям. І пам’ятаєш його все життя. Я запам’ятала. І пам’ятаю донині маму саме такою і тільки такою. Юною, гарною, вільною, радісною, усю в сонячних променях… Це так треба запам’ятовувати людей і найкращі моменти земного життя. Це наш дембельський альбом, який ми зберігаємо. І потім заберемо з собою в інше життя – найкращі картинки. Улюблені обличчя. Чудові різнобарвні дні. А все погане – невдалі знімки. Їх навіть і проявляти не треба. І вклеювати в альбом не треба.Просто людина погано вийшла. Або світло було занадто темним… Треба людей запам’ятовувати в їхні найліпші моменти. Тому що насправді вони є такими. І такими нас зустрінуть на квітучих луках на березі річки – ми одразу їх впізнаємо. І впізнаємо щасливийлітній день, він той самий. Або майже той самий… © Ганна Кір’янова

Якщо щось не здійснюється, напевно, так воно й має бути…

Якщо щось не здійснюється, напевно, так воно й має бути. Доведеться прийняти відмову та влаштовувати своє життя без того, чого ми не отримали. Не вимагати, не випрошувати, не гніватися. Ну, не отримали й не отримали. У нас і без цього багато чого є. І ми за це вдячні!Згори поглянуть та привітають таку гарну поведінку. Дадуть ще краще за те, чого просили ми. Звернуть увагу на скромних й вихованих дівчинку чи хлопчика, що не катаються з вереском підлогою і не вимагають подарунків. Можливо, Монсеррат Кабальє про це й не думала. Їй здавалося, вона ніколи не вийде заміж. Вона для цього вже стара — тридцять років. Ну, немає кохання в житті, натомість є робота й чудовий голос.Тоді вона заміж і вийшла. За оперного тенора Бернабе Марті, який так пристрасно поцілував співачку на сцені, що вона ледь не знепритомніла. Було непросто: Бернабе не був готовий одружуватися. Вона ж запропонувала розірвати стосунки, якщо на те пішло. Це складно, але краще вже розійтися…Тенор подумав, засумував, відчув усю міць свого кохання; зателефонував та призначив зустріч. І на колінах просив Монсеррат вийти за нього, он як! …Вони прожили у злагоді 54 роки, не перестаючи кохати одне одного. Це був щасливий шлюб.Щастя часто приходить саме тоді, коли на нього не чекаєш. Коли приймаєш себе й своє життя такими, якими вони є. І робиш те, що вмієш та любиш. Долі не до душі вимагання, канючення та постійна невдоволеність. Не любить вона тих, хто голосно жаліється і скиглить. Коли щось не виходить і це “щось” не залежить від нас, треба жити приспівуючи. Або малюючи. Або віддаючись кар’єрі. Або будуючи дім. Кохання дається нам згори; так вважала Монсеррат Кабальє. Багато чого в житті залежить не від нас. Однак від нас залежить, чи гідно ми приймаємо відмову та нездійснення наших бажань.Іноді у цьому вся і справа… © Ганна Кір’янова

“Я живу зі слабким чоловіком…” Історія з життя, яка до болю знайома багатьом жінкам

Я живу зі слабким чоловіком. Ні, зовні він сильний і може підняти штангу, але, коли я кажу йому, що у мене проблема, він відповідає, що зараз у всіх проблеми. Якщо я кажу, що Вітці Коля допомагає, тоді він кричить, вимагає не порівнювати і голосно пропонує йти жити до Колі. Але я не хочу до Колі, тому замовкаю, тут же згадую поради психологів, що порівнювати дійсно не комільфо, тому вчуся вирішувати свої проблеми сама. Коли у нас закінчуються гроші – він розводить руками і запитує, що він ще може зробити якщо і так працює. Я погоджуюся, киваю головою, і сама йду на другу роботу. Дійсно, що він може зробити ще, якщо і так зі шкіри геть лізе за свої сто доларів. Коли я хочу нове пальто, сумку, туфлі він говорить «дорого», і «ми не можемо собі це дозволити, тим більше у тебе все є». Відкриває гардероб і тицяє в стару курточку, якій більше років, ніж нашому синові підлітку. Я кажу йому про це, нагадую, що жінка і мені хочеться красиво, але він кричить, описуючи знову в деталях як лізе зі шкіри геть, щоб нас забезпечити, а я не вдячна! Мені нічого не залишається, як погодитися, кивнути головою і піти на третю роботу, тому що ну дуже хочеться красивою і модною. Як Вітка у Колі, але порівнювати не можна, я пам’ятаю, тому мовчки збираю гроші. Потім він раптом не розуміє чому на вечерю пуста картопля і де відбивні з телятини. Я намагаюся пояснити, що давно закінчилися разом з грошима, яких він не давав уже три тижні, але так як він лізе зі шкіри геть, виходить, що це я не вмію витрачати, економити і розставляти пріоритети, спускаючи все на свої нігті, які фарбую в салоні, (а можна і вдома), на помаду, (а можна і без неї), і взагалі я марнотратка, не думаю ні про нього, ні про сина. Я погоджуюся, киваю головою і йду до заначки, яка на пальто, щоб купити м’ясо і приготувати вечерю, відписуючись черговий раз від манікюру. Якщо я скажу, що втомилася, він тут же повторить за мною, що теж втомився. Коли я скажу, що мені сумно, він згадає, що зараз всім не весело, якщо я поскаржуся, що мені не вистачає його уваги, турботи і любові, він скаже, що багато хочу і подивися навколо, так всі живуть. У цей момент мій шаблон порветься, так як я точно зрозуміла, що порівнювати не можна. Коли я не витримую і зриваюся на скандал, він говорить, що я істеричка і в усьому сама винна, бо треба бути розумнішою і не пиляти мозок чоловіка, навіть не замислюючись, що може і він у чомусь не правий. Я погоджуюся, киваю головою і йду до своєї заначки… І Бог з тим пальто, в старому походжу, але тільки без нього, без цього слабкого чоловіка з великими м’язами… Тому що я втомилася бути поруч з ним сильною, розуміючою, тою що уточнює і не порівнює ні з ким. Завжди винною, не економною, істеричною і не вдячною… А він і зараз дивлячись мені в слід, нервово стукає по столу, пропонуючи вилікувати голову і тільки тоді повернутися. Я погоджуюся, мовчки киваю цієї головою і точно знаю, що вилікую, але вже не повернуся… © Василиса Савицька Джерело

Важливі речі, які розумієш з віком… Текст, в якому кожна впізнає себе

Колись, купуючи чай, я зазвичай обирала варіант із додаванням фруктів, ягід, запашних трав і лише з часом зрозуміла, що скучила за справжнім терпкуватим та безкомпромісно справжнім смаком чорного чаю, коли у горнятку багряна осінь з ледь помітним помаранчевим відтінком дитинства… Колись я любила прикраси і чим більше, тим краще, вважала гарним тоном носити брендові речі і лише з віком зрозуміла, що найкомфортніше і найвпевненіше почуваю себе у улюблених джинсах і светрі, з єдиною, але дорогою для мене каблучкою (і справа тут не в ціні)… Колись я намагалася спілкуватися з різнобічними людьми, котрі здавались успішними, впевненими, часом, дивакуватими, завжди зайнятими працею, навчанням, самовдосконаленням… І лише з досвідом я зрозуміла, що вся ця мішура і суєта не приносить їм щастя, а моя участь у їхньому житті можлива лише в ролі глядача… Саме тоді я зуміла побачити поруч простих та щирих людей… Тих, котрі роблять одну справу, але з любов’ю, Тих, котрі заради рідних і близьких відмовляються від власного комфорту, вигоди, слави, Тих, котрі займаються благочинністю, не афішуючи це з усіх соціальних мереж… І що найголовніше – ці люди по-справжньому щасливі… Вони готові з останнього віддати половину і від цього примножити у благочинності своїй, Вони готові не нарікати, не судити… В них читається спокій, смирення та безкорислива, безумовна любов… Їм байдуже чи одягнуті ви у бренди, Їх не цікавлять цяцьки, які ви носити чи ні… У них немає “добавок” гордині, заздрості, ненависті, злості… Їм властива справжність та доброта… Простота з глибинним сенсом… Без складностей та витіюватості… Я вдячна Господу за досвід і тих людей поруч, з котрими можна пити чай (байдуже який) в старій комфортній футболці, від душі сміятися, відчуваючи безпосередність та легкий відтінок дитинства, де все так просто… © Плахтій Ольга Джерело

“Людині важливо відчувати себе потрібною”: історія, яка не залишить байдужим нікого

Одна жінка середнього віку привезла до себе свою бабусю, яка від старості осліпла. Їй було дев’яносто років: сухенька бабуся з натрудженими руками. Вона цими руками все життя копала город, доїла корову, годувала овечок і курей, прала, мила, куховарила… Ручки, як пташині лапки, висохли. І цими лапками бабуся смикала хустинку; сиділа на дивані і хустинку смикала. І з невидящих очей сочилися скупі старечі сльози. Її перевезли в найкращі умови: туалет теплий, диван, столик з тарілкою. Будинок продали в селі і живність також. Як сліпа старенька сама житиме? Ось онука взяла її до себе. Бабуся працювала все життя. Зараз може на дивані відпочити! Але старенька трудівниця не звикла сидіти без діла; вона гинула без роботи. І сталося ось що: бабуся на дотик мила посуд. Жінка приходила з роботи та перемивала тарілки. Самі розумієте, що там намиє сліпа людина у віці дев’яносто. Але доводилося робити це потай від бабусі. Та думала, що добре посуд миє, допомагає. І просила залишити їй роботу на день: посуд для миття… Мовляв, ти не мий, я помию сама! Посуд залишався брудним. А на підлозі були калюжі та бризки на стінах. І жінці, що втомилася після роботи, доводилося все перемивати і прибирати. Подвійна праця виходила. Але вона все робила тихенько. Перемивала посуд та мила підлогу. Кожен день. Точніше, щоночі, коли бабуся засинала і не чула, як тече вода і гримлять тарілки. А бабусі внучка казала, що посуд вимитий чудово, дякую, ти мені так допомогла! І бабуся усміхалася, кивала… Їй так важливо було бути потрібною і не даремно їсти хліб. Вона потрібна онучці, вона ще на щось годиться! І бабуся брала ганчірочку і навпомацки протирала пил чи прибирала речі. І питала, чи не назбирався ще посуд — вона помиє! Це маленький терпець. Невелика самопожертва, невелика заслуга, чи не так? Шість років бабуся прожила у онуки та до останнього дня мила посуд. Не злягла; жодного дня не пролежала. Тому що могла працювати і відчувати себе потрібною. Вона інакше не вміла жити. А онука любила свою бабусю. Любила всім серцем. Іноді любов ось у цьому — не в митті посуду, а в перемиванні. У терпінні. Це маленька самопожертва, навіть крихітна; невеликий подвиг. Але це любов. © Ганна Кір’янова Джерело

Однією фразою можна перетворити свою дружину в королеву. І ця історія тому підтвердження!

Чоловіка іноді важко зрозуміти. Але ось один чоловік підняв самооцінку дружини. Вони приїхали на море. Вже добре за сорок їм було.. І дружина розповніла, змінилася, звичайно, з юності. Але особливо не переживала; інших турбот повно. Діти, робота, кредити… І чоловік теж весь у роботі та в турботах. Він мовчазний був, почуття свої висловлював двічі на рік: дарував квіти та подарунок на день народження дружини та на Новий рік. Звичайна сім’я. Звичайні не дуже молоді люди. І ось на море приїхали. Дружина занурилася і присіла на шезлонг. Сидить і їсть пиріжок. Проста повненька жінка сорока восьми років у суцільному купальнику з квіточками та в панамі. І чоловік сказав їй раптом ревниво та захоплено: «Весь пляж на тебе дивиться!». Насправді він один тільки і дивився. Захоплено та ревниво. Як тридцять років тому. Всі були зайняті своїми справами; засмагали і купалися. Розмовляли і купували варену кукурудзу. Але це не важливо. Чоловік щиро сказав те, що бачив: “Весь пляж на тебе дивиться!”. З ревнивою гордістю власника cкарбу… Це тому, що він любить. Ось що дружина зрозуміла. Любить, як і раніше, і бачить, як і раніше, от і все. І навіть вона накинула витончене блакитне парео, щоб не так дивилися. Все ж таки заміжня вона. І блискуча краса належить чоловікові. Ось і вся історія. І вони потім пішли з пляжу, обійнявшись. Чоловік міцно обіймав дружину за плечі. А вона йшла ходою королеви, у блакитному парео та у рожевих капцях. І дійсно всі на неї дивилися. Вона стала красунею. Просто інші побачили те, що бачив чоловік. © Ганна Кір’янова

Повчальна історія для всіх дітей. Обов’язково прочитайте, поки не пізно!

Дві подруги розмовляли за чашкою кави. Одна дуже сильно жалілася на свою маму: – Моя мама постійно мені телефонує і просить, щоби я прийшла поговорити з нею. Коли я все ж таки заходжу до неї, то розумію, що її розмова дуже мене дратує. Знаєш, як старі люди розказують декілька раз одне й теж. Крім того, я постійно зайнята: то робота, то друзі, то особисті справи… – Ти знаєш, а я багато розмовляю зі своєю мамою. Кожного разу, коли мені сумно, йду до неї; коли мені самотньо, коли у мене проблеми і мені потрібна підтримка, поруч із нею я відчуваю себе набагато краще. – Ой, подруго! Ти набагато краща, аніж я. – Зовсім ні, я така ж, – сумно відповіла дівчина. – Я навідую маму на кладовищі. Вона померла. Коли вона жила зі мною, я також уникала зустрічей із нею, також думала, як і ти. Ти не можеш собі уявити, як мені бракує її! Як вона потрібна мені! Якщо тобі допоможе мій досвід, то залиш усе, піди й поговори зі своєю мамою, поки ти можеш це зробити. Цінуй її, поки вона поруч. Постарайся не помічати її помилок, але помічай чесноти. Не чекай, поки вона опиниться на кладовищі, щоби аж тоді дізнатися, якою вона була дорогою. Бо тільки там розумієш, що уже ніколи не зможеш нічого зробити для неї, ніколи нічого не виправиш та не зміниш. І від цього залишається така рана, котра не заживає з часом. Не дозволь, щоби з тобою сталося те, що переживаю я. Весь час дорогою на роботу жінка роздумувала над словами своєї подруги. Зайшовши в офіс, вона сказала: – Перенеси усі наради та зустрічі на завтра, з’єднай мене з мамою, для всіх інших мене немає, бо сьогоднішній день я присвячую тільки їй. Джерело

“Нам усім варто бути уважнішими до тих, хто нас оточує”: повчальна історія для кожного!

Вчора ввечері йшла додому. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі, в сенсі – щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить людина. Точніше повзе людина. Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед. Перша думка: п’яний!Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота.Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний? Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Повзучого гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний… Підходжу і боязко питаю:– Ти в порядку? Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.– До-по-мо-жі-ть-встати, – каже хлопець, прожовуючи частину літер.Руки його скручені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. З народження. Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною вимазаною рукою. Від нього пахне… супом. – Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі…– Я пішов за хлібом. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зможу. – відзвітував хлопець. В цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.– Далеко живеш? – питаю я, гадаючи, що мені робити з ним.– Та ні, ось тут. – Махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то я впаду знову.– Ходімо, – погоджуюся я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.– Як звуть тебе?– Олег.– З ким живеш, Олеже?– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.– Ти пішов за хлібом, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я перебіг подій.– Так.– А зазвичай хто купує хліб?– Мачуха. Ми йдемо вздовж багатоповерхового будинку. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я – святкова, з презентації. Ми підходимо до потрібного під’їзду.– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені. – Олег повертається до мене потрібною відстовбурченою кишенею. Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні поручні. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами. Я відчиняю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо до передпокою. Пахне супом.Слабкий крик з кімнати:– Олеже, це ти? Де ти був дві години? Хліб купив?Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири. Олег хворий на ДЦП. Він дві години тому вийшов за хлібом в магазин навпроти. Нормальній, здоровій людині збігати за хлібом – 10 хвилин. Але Олег хворий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб. І він за ним пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. По брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І немає часу допомогти встати тому, хто впав. Немає. Я вражена. Не можу поки сформулювати чим. Напевно тим, що всім довкола немає діла ні до кого. Тим більше до Олега. До брудного, скорченого. Тому що кожен, хто пройшов повз повзучу людину, вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», що виправдовує його бездіяльність. Не тому що ми погані. Ми просто поспішаємо. У нас важливі справи. А у Олега теж справа – йому треба купити хліб… Боже мій, що це було? Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відчиняє. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, входжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким нашкрябано «59» (навряд чи Олег нашкрябав це сам – у нього скорчені руки, йому не дотягнутися). Мені ніхто не відчиняє. Напевно, Олег миється. А мачуха хворіє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон. А ще якісь печива, мармелад, чай. Олег з мачухою поїдять супу з хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом. Тримайся, Олег. І більше не падай… © Ольга Савельєва

Кохання – це доля. І не треба хвилюватися, що ви своє кохання пропустите чи не впізнаєте

Кохання – це впізнавання. Ми впізнаємо один одного в цьому житті. Так вважав Платон, а до нього — інші стародавні мислителі. Душі зустрічаються і впізнають одне одного. І знову хочуть бути разом. Хоча й не завжди це виходить. Але як часто в оповіданнях зустрічається фраза: “Я її побачив і зрозумів – це моя дружина”. Або “Я його зустріла і зрозуміла – це мій чоловік”. Чоловіки, як не дивно, найчастіше впізнають. Хоча, як правило, далекі від містики. Брат дідуся у своїй книзі про війну пише, як пішов добровольцем у сімнадцять років. І ешелон стояв на станції Кузино. І біленька дівчинка-школярка йому дала котлет із картопляного лушпиння. А він їй мило. І на фронті він точно знав, що його не вб’ють. Як його можуть вбити, якщо на станції Кузино є біленька дівчинка? Його майбутня дружина? І він пройшов до Берліна, а потім вступив до університету. І на сходах зустрів цю біленьку дівчинку. Дізнався, що її звуть Зоя. І, звичайно, з нею одружився. Тому що кохання — це доля. І не треба хвилюватися, що ви своє кохання пропустите чи не впізнаєте. Впізнаєте. Це я твердо обіцяю. І вік теж неважливий. Бувало, і в шістдесят впізнавали. І старше. Час — він лише у земному житті відіграє таку важливу роль. Про це знав мудрий Платон. І це підтверджують сучасні фізики. І я приєднуюсь до цієї точки зору. Головне — бути уважним та довіряти своєму почуттю. І вірити у кохання. І ті, хто ось так впізнають кохану людину, зрозуміють, про що я. А кому ще судилося — потім зрозуміють.А я вам щиро бажаю любити і бути коханими. Заради цього варто жити. © Ганна Кір’янова

Ніколи не судіть інших людей. І ось чому…

“Тебе візьмуть тільки підлогу мити в туалеті!” – Сміялася вчителька над дівчинкою. Але через рік їй стало зовсім не до сміху. З першого до четвертого класу Таня навчалася дуже добре. У щоденнику дівчинка мала одні хороші оцінки. Таня ходила до школи як на свято – завжди гарно та охайно одягнена, з білими бантиками у волоссі. В середніх класах Таня все частіше почала отримувати погані оцінки, та й до школи вона почала спізнюватися. А ось в старших класах Таня зовсім перестала вчитися та прогулювала школу. Дівчинка виглядала дуже погано, іноді могла прийти до школи в одязі, одягненому навиворіт, у порваних колготках. Через це Таня стала об’єктом загальних глузувань своїх однокласників, та й всієї школи. З Танею ніхто не спілкувався, вчителі постійно лаяли, а класний керівник Наталія Петрівна, давно обіцяла залишити дівчинку на другий рік. -Ти подивися на себе! – кричала вчителька. – Ти дочекаєшся! Ти митимеш підлогу! Більше тобі в цьому житті нічого не світить! А мити її будеш в туалетах, бо до кабінету начальства не дотягнеш, навіть туди не візьмуть! Не вийде з тебе хороша людина Тетяно, – підсумувала Наталя Петрівна. Таня мовчки вислуховувала цю тираду, стояла і дивилася у вікно. Однокласники намагалися і близько не наближатися до Тані, боком обходили, за одну парту з нею ніхто не сідав. Дівчинка мовчала, сама нізким не спілкувалася, зі школи йшла сама перша, а приходила завжди із запізненням. Староста класу Микита вирішив дізнатися чому Таня так поводиться, чому з відмінниці перетворилася на двієчницю, куди весь час тікає зі школи. Хлопець пам’ятав, що з першого по четвертий клас дівчинка навчалася найкраще в класі, а зараз ледве дотягує до трійки. Виявилося, Тетяни будинок – це двоповерховий дім, дуже старий і похмурий. Дівчинка жила з матір’ю та молодшим братиком. Причаївшись за будинком, Микита вирішив поспостерігати за Танею. Щойно дівчинка повернулася зі школи, вона відразу ж почала носити воду до будинку. Таня ледве тягла важкі цебра. Минула ще година, Микита все стояв біля будинку. Цього разу дівчинка вибігла з цілим відром брудної води, вилила її і знову бігла додому. За кілька хвилин Таня вийшла з дому з сумкою в руках і кудись поспішила. Микита вирушив за нею. Виявилося, що Таня поспішала забрати молодшого брата і забігти в магазин за хлібом. Микита ледве встигав за Танею. Хлопець вирішив, що наступного разу він обов’язково простежить за дівчинкою краще, а поки попитає хлопців у дворі про Таню та її родину. Микита дізнався, що мама у Тані дуже хвора, сидить вдома і не працює, а про неї та брата дбає Таня, та ще й працювати встигає. Підробляла Таня двірником, вранці мела територію біля будинку. Микиті сказали, що дівчинка всіх цурається і завжди відмовляється від будь-якої допомоги. Дізнавшись про такі подробиці життя Тані, хлопець вирішив захищати дівчину в школі від кривдників. Після чергового скандалу, який влаштувала вчителька Тані, Микита не витримав і заступився. – Наталю Петрівно, ви б хоч раз поцікавилися чому Тетяна вчасно до школи не приходить, – сказав хлопець вчительці. – Ви постійно її сварите, а не знаєте, як їй доводиться жити. Наталя Петрівна після таких слів перед всім класом навіть розгубилася і не знайшла, що відповісти, а Микита поспішив наздогнати Таню. Дівчинка стояла на ґанку школи і гірко плакала, але коли Микита підійшов, вона вдала, що все гаразд. – Не засмучуйся, – сказав Микита. – Не потрібна мені твоя жалість, – різко відповіла Таня і втекла. Ввечері, коли Таня прийшла до пункту прийому склотари, щоб підробити, вона зустріла там Микиту. Хлопець працював замість неї. – Це моя робота, – сказала Таня. – Мені вона потрібніша, ніж тобі. -Та я просто тобі хотів допомогти, попрацювати за тебе, – пояснив хлопець. – Я й сама могла б, – відповіла дівчинка. – А вже все готове, тож давай додому і готуй уроки, зараз це важливіше, – сказав Микита із серйозним виглядом. – Гроші за мою роботу забирай та йди додому. Не відмовляйся від допомоги, я дійсно щиро хочу тобі допомогти, можемо навіть разом позайматися. У Тані в очах з’явилися сльози. – З чого б це ти мені допомагаєш? – недовірливо запитала Таня. – Давно ти мені подобаєшся, – зважився зізнатися Микита. Таня несміливо посміхнулася Микиті та від допомоги не відмовилася. З того часу Микита став допомагати Тані у всіх її турботах і справах. Крім того, хлопець вирішив серйозно зайнятися навчанням Тані, адже іспити були не за горами. Після закінчення школи батьки обіцяли Микиті подарунок, який він сам обере. Микита вирішив попросити у батьків путівку до оздоровчого санаторію для мами Тані, але батькам не сказав для кого потрібна ця путівка. Батько, звичайно, зрозумів, що просить це не для себе, але вирішив не відмовляти, вирішив, що для сина це дуже важливо, і він хоче комусь допомогти. Після перебування у хорошому санаторії, мамі Тані стало значно краще, вона повернулася сповнена сил. Таня вирішила, що неодмінно заробить мамі ще одну поїздку. Дівчина захотіла стати кухарем-кондитером, і вже за кілька місяців робила такі смачні тістечка та кекси, від яких всі були просто в захваті. Микиті Таня на іменини подарувала шикарний торт, запрошені на день народження не втомлювалися хвалити кулінарний талант дівчини. Після цього дня народження на Таню з усіх боків посипалися замовлення на всілякі смаколики до свят. Дівчина почала пристойно заробляти. Гроші Таня витрачала на лікування мами, яке помітно їй допомогло. Жінка після кожної поїздки до санаторію почувала себе все краще та краще. Таня була дуже рада за маму, тепер вона могла подумати про себе. Вона відвідала перукарню, магазин і манікюрний салон і вийшло справжнє перетворення. За кілька років Таня з Микитою пішли на зустріч однокласників, де дівчина справила справжній фурор. – Тетяно, не чекала тебе тут побачити, – сказала Наталя Петрівна, – та ще й у такому шикарному вигляді. Все-таки заслуги школи в наявності! – Тим, ким стала Таня, це лише її заслуга, – відповів Микита вчительці. – Моя майбутня дружина всього досягла сама, своєю працею і добрим серцем. А ви про неї завжди судили тільки по зовнішньому вигляду, а не за її здібностями. Автор невідомий Джерело

Іноді треба показувати, як сильно ми любимо, – поки ще можемо обійняти своїх рідних

“Покажи, як ти мене любиш!” – так малюкові кажуть, і він щосили стискає нас в обіймах. Він ще говорити майже не вміє, а обіймати вміє – показувати, як любить. Висловлювати свою любов, щосили притискаючись до нас і обвиваючи ручками. Ось так я люблю тебе! Сильно сильно! Міцно міцно! З усіх сил! Це так потрібно і важливо кожній людині – щоб показали, як її люблять. Але попросити про це можна лише маленьку дитину. Тому що вона щира. Тому що вона не потисне плечима і не скаже: навіщо показувати? Ти й так знаєш, що я тебе люблю. Або на зразок того. Загалом усе нормально. Давай поговоримо про справи і про важливе! Так це і є важливе. Щоби показали, як нас люблять. Якщо не вміють говорити, це не страшно. Можна показати. Запитати, чи ти не втомився. Попросити одягнути шапку, якщо холодно або сонце пече. Купити смачне – просто так – і пригостити. Доторкнутися ласкаво або обійняти в часи смутку. Поцілувати чи за руку взяти на прогулянці. Увечері поставити наш улюблений фільм. Вислухати проблеми та просто пошкодувати та підбадьорити… Багато є способів показати, як любиш! – але ми просимо про це лише маленьке дитя. Яке ще добре і щире. І щиро показує свою любов. Йому не соромно, не шкода, він щедрий – отак я тебе люблю! З усіх сил! Іноді треба показувати, як сильно ми любимо, – поки ще можемо обійняти своїх рідних. Поки що є для цього сили. Добрим словом, поцілунком, подарунком, прощенням, ніжністю, яку не просили – дорослі не просять ніжностей. Але потребують їх дуже. І тому тихенько просять малюка: “Покажи, як ти мене любиш!” – І теж обіймають і цілують у відповідь. © Анна Кір’янова

Доньки – це ангели! Якщо у вас росте дівчинка, ви маєте прочитати цю мудру історію

У перший день після одруження дружина і чоловік вирішили, що нікому двері не будуть відкривати. Але до них у гості вирішили зайти батьки чоловіка. Вони постукали в двері… Чоловік і дружина подивилися один на одного. Чоловік хотів відкрити двері, але, оскільки у них була домовленість, він цього не зробив, тому його батьки пішли. Через деякий час в той же день прийшли батьки дружини. Дружина і чоловік дивилися один на одного, і хоча у них була угода, дружина зі сльозами на очах прошепотіла: «Я не можу зробити це з батьками», і вона відкрила двері. Чоловік нічого не сказав. Пройшли роки, і у них народилися 2 хлопчика. Через якийсь час у них народилася дівчинка. Батько влаштував дуже велику і щедру вечірку на честь новонародженої доньки і запросив всіх друзів. Пізніше тієї ночі його дружина запитала його, в чому причина такого великого свята на честь їх доньки, в той час як вони не робили нічого подібного в честь старших дітей. Чоловік просто відповів: «Тому що, нарешті, народилася та, хто відкриє мені двері». Доньки такі особливі… Ваша маленька дівчинка буде тримати вас за руку зовсім недовго, але буде тримати ваше серце все життя. Доньки – це ангели… Автор невідомий Джерело

Іноді треба просто замовкнути на хвилину – і любов повернеться…

Чоловік сварив дружину за неправильно приготовлену вечерю. І за подряпину на машині. Справедливо, по суті, сварив. Курку бридку вона купила і ще недоварила її. І з машиною – треба уважнішою бути. Тільки він купив їй цю машину, і нате вам! Подряпини. І ще він кричав її за витрачені на сукні гроші. Навіщо ще одна сукня? Він навіть не помічав, що сварив дружину – він просто казав те, що думає. Справедливо. І не обзивався; просто говорив. І сина сварив за велосипед, який той залишив на дорозі; прибери негайно! І через те, що син повільно їсть. І через те, що він крутиться. І сварив ще за те, що він ногами бовтає. Але не помічав, що сварить – він просто говорив. Зауваження говорив. Тому що звик так говорити; вже не помічав ні інтонації своєї, ні вразливості, ні дратівливості. І хлопчик сказав сумно та тихо: «Ти мене не любиш». Не спитав, не звинуватив – просто наголосив на факті. Ти мене не любиш.Батько глянув на дружину; вона мовчала сумно. Він зрозумів, що за весь вечір вона не промовила жодного слова. Тільки він говорив. Говорив і говорив. І синочок за весь вечір сказав небагато. Більше, ніж дружина, але небагато. Чотири слова. “Ти мене не любиш”. А він їх любив! Більше життя він любив їх! Але звична лайка і докори так затьмарили любов і ніжність, що їх ніби вже й не було. Вони зів’яли, як квіти в прокуреній кімнаті. У тихій кімнаті, де він говорив сам. Дорікав, критикував, глузував, висловлював свою думку, наводив приклади, намагався зачепити якомога болючіше. Може, й не старався, але так виходило. Так завжди виходить, коли свариш когось. І він замовк. Стало тихо. А потім він став обіймати своїх та цілувати. Мовчки. І очі ховати, відводити, щоб вони не помітили, що він ось-ось заплаче. Хоча чого плакати? Адже все гаразд. Вже все добре. І всі поруч. Іноді треба просто замовкнути на хвилину – і любов повернеться. Повернеться вже від дверей, в які мало не пішла назавжди… © Анна Кір’янова

“Шлюби укладаються на небесах”: історія кохання Мозеса Мендельсона

Весільний марш Мендельсона чули всі хоч раз у житті. Але не всі знають, що у 1826 році Фелікс Мендельсон (на той час йому було сімнадцять років) написав цей марш як музичний супровід до комедії Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі». Але не про це. Це так, до речі. Майбутній композитор Фелікс Мендельсон народився у родині банкіра Авраама Мендельсона. Дідом композитора був знаменитий єврейський філософ Мозес (Мойсей) Мендельсон. Мозес Мендельсон красою не вирізнявся. Він був малий на зріст, та ще й горбун. Якось у будинку гамбурзького купця він побачив його красуню дочку Фрумтьє і закохався в неї з першого погляду. Але дівчина й дивитися не хотіла на такого виродка. Перед від’їздом Мозес, набравшись хоробрості, піднявся до неї в кімнату, щоб востаннє поговорити з нею. Дівчина була ангельськи гарною, але те, що вона жодного разу не глянула на нього, поранило Мозеса в саме серце. Він довго не наважувався почати розмову, але зрештою таки запитав: — Ти віриш, що шлюби укладаються на небесах? — Вірю, — відповіла Фрумтьє, як і раніше, дивлячись у підлогу. – А ти? – Я теж. А знаєш, там, на небесах, щоразу, коли народжується хлопчик, Господь вирішує, з ким він одружиться. Ось і мені, коли я народився, Він вказав мою майбутню наречену і додав: «Твоя дружина буде горбатою». І тут я закричав: «Господи, помилуй! Як важко жити на світі жінці-горбунці! Краще дай мені горб, а дружина моя нехай буде красунею!» Фрумтьє зазирнула йому в очі, і якийсь спогад ворухнувся в її серці. Вона подала Мендельсону руку і стала йому вірною та люблячою дружиною. (Марк Віктор Хансен, “Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія”)

Сильний чоловік – який він?

“Ось у Стародавній Греції був по-справжньому сильний чоловік – Мілон Кротонський. Він шість разів перемагав на Олімпійських іграх і в інших іграх перемагав багаторазово. Він завжди перемагав. Про його силу розповідали легенди: Мілон піднімав бика та обходив з ним стадіон. Стояв на слизькому диску і тільки сміявся, коли його натовпом намагалися зіштовхнути. Він рвав мотузку, обв’язану довкола голови, просто напругою жил на лобі. Якось він на собі тримав покрівлю будинку, що звалився, рятуючи людей. І на війні йшов попереду війська з кийком у руках, одягнений у левову шкуру. Винятково сильний та сміливий був чоловік. І на ристалищі у змаганнях він тримав високо над головою плід гранату. Інші намагалися відібрати; але не могли. Мілон міцно тримав гранат. Але водночас так ніжно, що жодне зернятко граната не було пом’ято. Ніхто не міг відібрати гранат. Але коли кохана теж брала участь у змаганні, Мілон тільки вдавав, що тримає плід. І сам віддавав його коханій жінці… «Він був сильний тілом, але слабкий духом», – написав один філософ. І дуже помилявся. Справжній сильний чоловік так тримає свою жінку, – він піднімає її високо. Вище всіх. Він тримає її міцно. Підтримує та захищає. І він тримає її так ніжно та ласкаво, як тільки може. Він ніколи не застосовує своєї сили проти своєї коханої. З нею він ніжний і добрий. І у суперечці він не бореться з жінкою. Не сперечається з нею, особливо – при всіх. Він дає їй перемогу; не зі слабкості духу, як помилково вважав філософ. А з великодушності та з любові. Він не поневолює та не утримує. Він підтримує та захищає. Ось за цими ознаками можна розпізнати справжнього сильного чоловіка. Навіть якщо він не перемагає в іграх і не носить левову шкіру на плечах. Він сильний. І цю силу відчувають інші. Але належить ця сила завжди тільки одній – коханій… Мужчина вміє любити єдину “. Анна Кір’янова

Історія однієї жінки, яка була на порозі розлучення. Прочитайте і задумайтесь!

Історія однієї жінки, яка була на порозі розлучення. Вона змусить замислитися всіх, особливо тих, хто думає, що любов і теплі відчуття в їхньому сімейному житті зникли. Чоловік був інженером. Я одружилася з його спокійним характером. Але після 5 років сімейного життя, цей спокій починав набридати мені. Я, як і багато жінок, дуже люблю романтику. Але «спокій» мого чоловіка відбивався і в цьому плані. Він зовсім не приваблював романтику до наших відносин і цей стан змусив мене забути – що таке кохання. Нарешті я сказала йому своє рішення: Хочу розлучитися! Він подивився на мене здивованими очима і тихо спитав: Чому? – Немає конкретної причини, просто втомилася – відповіла я. За всю ніч він не сказав жодного слова і думав. А його статки ще більше розчарували мене в ньому. Я була одружена з людиною, яка навіть не могла нормально висловити своє невдоволення. Нарешті він спитав: Що я можу зробити, щоб переконати тебе? – Ось у тому й справа – відповіла я. Я передумаю, тільки якщо твоя відповідь на моє запитання влаштує мене. Припустимо, на самій вершині гори є одна квітка і ти знаєш, якщо зірвеш її – впадеш. Зірвав би ти її для мене знаючи, що це вб’є тебе? Він глянув на мене і сказав: Я відповім на твоє запитання завтра. Цією відповіддю він вбив останню надію всередині мене і я остаточно переконалася, що прийняла правильне рішення. Вранці, коли я прокинулася, його не було вдома. Він залишив порожню пляшку молока та під ним записку: «Кохана, я б не зірвав цю квітку тобі знаючи що помру…» І знову розчарування але я продовжувала читати: «Бо мені потрібні мої ноги, щоб бігти і опинитися вдома перед твоїм приходом, знаючи, що ти щоразу забуваєш свої ключі вдома. Бо мені потрібні мої очі , щоб показати тобі дорогу, коли ти за кермом, знаючи що ти вічно плутаєш дороги, незважаючи на те, що дуже любиш водити машину. Бо мені потрібні мої руки, щоб тримати тебе за руку або обійняти, коли потрібна моя підтримка. Але якщо хтось любить тебе більше за мене то я готовий піти і зірвати цю квітку для тебе мила … » Місцями чорнило на папері було розмазаним, я здогадувалася що він плакав коли писав це …і мої сльози теж почали капати на лист. «Якщо ти прочитала і моя відповідь влаштувала тебе, то відчини двері. Я купив твій улюблений хліб із кунжутом та молоко. Чекаю коли відчиниш двері» Я побігла до дверей і відчинила їх. Він стояв там із хлібом та молоком. Я обняла його і знала – він любить мене найбільше на світі і ніхто не покохає мене так, як він. Я вирішила залишити ту квітку на вершині гори. Мораль: Ми можемо не відчувати любов так, як на початку відносин, але це не означає, що її немає. Звичайно, квіти та романтичні хвилини потрібні для початку стосунків, але навіть якщо згодом їх не стане, фундамент кохання який вони збудували, залишиться назавжди. Джерело

Чоловіка треба шкодувати правильно

Розумна жінка зробить так, щоб її чоловік мав усе найкраще… І вона, в тому числі! «Ось знову зараз натрапила на статтю, що чоловіка не треба шкодувати, бо жалість принижує. Відразу згадала історію моєї прабабусі. Напишу її від її обличчя, тому що вона розповідала мені в дитинстві: «Іду я базаром у сусідньому селі, а там хустки продають. Але я краєм ока тільки подивилася і далі пішла. Чи до хусток тоді було! Оленка з Ніночкою в мене поруч, а Василь біля базару на коні на нас чекає, з козаками говорить. Одна хустка така гарна. Зелений прямо під мої очі і як твої очі. Ну не потрібна вона мені, обійдуся. Заплющила очі і більше не дивилася на неї. Вийшла із ринку. Оленка тягне кудись, Ніночка на руках. Дивлюся на Васю мого. Гарний козак такий. Сильний, молодий та вихровий. І так мені стало шкода його, так шкода стало, що серце защеміло від жалю. Такий козак добрий Василь, а в його баби хустки такої зеленої немає. Розвернулась, дівок Василеві віддала і побігла на базар, і від жалю купила хустку, намисто і кохточку. Не собі купила, мені не треба, не пані, Василю купила, щоб я ходила і він жалості у мене не викликав такої». Тож треба чоловіка шкодувати, але робити це правильно». Автор: Ксенія Полежаєва Джерело

Що таке любов? Відповідь вразить вас до глибини душі!

Американський професор Каліфорнійського університету і письменник Лео Бускалья (31.03.1924 – 12.06.1998) найбільшої популярності здобув у 80-х роках. Він був надзвичайно пристрасною людиною і автором бестселера “Любов”. На одній зі своїх лекцій він навіть заявив: “Я володію авторським правом на любов”. Так ось, цей непересічний чоловік з групою американських психологів якось провели опитування серед дітей віком від 4 до 8 років. Ставили одне питання: “Що таке любов?” Відповіді виявилися цікавими і несподіваними, і навіть здивували своєю глибиною, проявами спостережливості і увагою до дрібниць. — Коли моя бабуся занедужала на артрит, вона більше не могла нахилятися й фарбувати нігті на ногах. І мій дідусь постійно робив це для неї, навіть тоді, коли в нього самого руки боліли від артриту. Це — любов. (Ребекка, 6 років) — Якщо хтось любить тебе, він по-особливому вимовляє твоє ім’я. І ти знаєш, що твоє ім’я перебуває в безпеці, поки воно у нього в роті. (Біллі, 4 роки) — Любов — це коли ти йдеш кудись поїсти й віддаєш кому-небудь більшу частину своєї смаженої картоплі, не змушуючи його давати тобі щось навзаєм. (Кріссі, 6 років) — Любов — це те, що змушує тебе всміхатися, коли ти втомився. (Террі, 4 роки) — Любов — це коли моя мама робить татові каву і відпиває ковток перед тим, як віддати йому філіжанку, щоб переконатися, що вона смачна. (Денні, 7 років) — Любов — це коли ти говориш хлопчикові, що тобі подобається його сорочка, і він носить її потім щодня. (Ноель, 7 років) — Любов — це коли твоє щеня лиже тобі обличчя, навіть після того, коли ти залишила його на самоті на весь день. (Мері-Енн, 4 роки) — Якщо ти не любиш, то в жодному разі не повинен говорити “я люблю тебе”. Але якщо любиш, то повинен говорити це постійно. Люди забувають. (Джессіка, 8 років) Автор цього дослідження якось пояснив сенс проведеного опитування. Його метою був пошук найтурботливішої дитини. Переможцем став чотирирічний хлопчик чий старенький сусід нещодавно втратив дружину. Побачивши, що чоловік плаче, хлопчик зайшов до нього у двір і вмостився у нього на колінах. Коли його мама запитала, що ж такого він сказав сусідові, хлопчик відповів: “Нічого. Я просто допоміг йому плакати”. Джерело

“Маленьке поліпшення тягне за собою велике”… Текст, який варто прочитати кожному!

Маленьке поліпшення тягне за собою велике. Це завжди так – витреш пил на поличці, а потім сам не помітиш, як почнеш генеральне прибирання. Або шкарпетки візьмешся складати в ящик – і всю шафу розбереш, все акуратно складеш. Гарне затягує; маленьке поліпшення призводить до великого. Мені хустину дорогу подарували, її треба з чимось носити. Тому що хустина дуже хороша, цінна. І я …..пальто купила для хустини. І навіть помаду. І настрій став відразу хороший, як завжди, коли хороше збільшується. І людині можна зробити маленьке добро – і з цього почнуться глобальні зміни на краще. З доброго слова, з маленької підтримки, з подарунка витонченого, який прикрасить людину, порадує її і заохотить до зміни гардероба. А в гарному одязі можна піти в гарне місце і зустріти хороших людей. І відмінно з ними порозумітися – настрій ж бо хороший! Так що маленьке – воно не маленьке. Воно може життя змінити на краще і принести велике, велике щастя … Маленьке добро гріє наше маленьке серце в величезному світі. І все змінюється на краще. Так завжди буває. © Анна Кір’янова

Повчальна розповідь про те, як отруюють радість життя. Прочитайте і задумайтесь!

Одного хлопчика мама привезла на озеро. Він уперше побачив озеро у чотири роки. Він був вражений. Стояла спека. Мама сіла на рушник і дістала книжку. А хлопчику суворо сказала: “Ти можеш поплескатися у воді. Але дивись, не замочи трусики, а то я тебе випорю!”. І випорила б. Така була у неї манера. Хлопчик стояв ніжками у воді і боявся поворухнутися. Вода була прозора та прохолодна, приваблива. Інші діти купалися і бризкалися, верещачи і реготали. А хлопчик стояв у воді і боявся поворухнутися. І боявся дітей, які могли його оббризкати. Був чудовий спекотний літній день. Так отруюють радість життя. Тобі щось ніби дають, але при цьому тобі нічого не можна. Ти можеш забруднитись, забризкатися, розчарувати або навіть отримати по вуху, якщо не виправдаєш очікувань. Стій, як пам’ятник, по щиколотку у воді у спекотний день. А потім тебе візьмуть за руку і відведуть із озера, похваливши за те, що ти був добрим. Або просто не вдарять. Не кричать: “Ах, ти мене розчарував!”. І багато людей так проживають життя – стоять у спекотний день по щиколотку в прохолодній воді і бояться вимочити трусики. Бояться поворухнутись і щось зробити не так. Мене в дитинстві випустили у двір у сніжно-білому пуховому светрі. Розкішна була річ. І теж мама звеліла бути акуратною. Я дуже старалася, правда. Гуляння було зіпсоване, адже треба бути обережним! На щастя, я негайно впала в єдину калюжу. І ще зверху мене хвилею бруду захлеснуло. Я заплакала та пішла додому; з мене капав бруд. Мені теж років зо чотири було, тоді діти гуляли самостійно у дворі. Ну і що? Мама розпитала, чи не забилася я. А потім відмила мене у ванні з піною “Селена”. Светр попрали, він став крихітним, якраз наліз на іграшкового ведмедика. Повністю нічого страшного не трапилося, хоча мама засмутилася, звичайно. Тоді мало було добрих речей. Розумієте, у житті неможливо жити і не бруднитися. Чи не падати. Не мочити штанці в озері. Не отримувати іноді по лобі від хуліганів та не втрачати іграшки. Неможливо прожити життя і жодного разу не впасти. І неможливо скупатися в холодному озері, не замочивши трусики. Різне буває у житті; вберегтися від усього і зберегти білизну одягу неможливо, якщо жити по-справжньому. Але багато людей смертельно бояться невдачі чи падіння. І стоять на одному місці, намагаючись не рухатися. І сахаються від тих, хто сміється і бризкається. А потім їх відводять за руку ангели смерті, і вони жалібно озираються на блакитне озеро. І навіть на брудну калюжу; це також цікаво. І їх кладуть в акуратну скриньку в білих светрах – зовсім білих. Живіть. Я часто говорю: “Нічого страшного”. І на прийомі так говорю, і в житті. Якщо справді нічого страшного. Ну, упав, забруднився. Нічого, це минеться. Страшно стояти у воді і не сміти ворухнутися. І бачити у відображенні своє постаріле обличчя… ©Анна Кір’янова

На що здатна жінка заради дитини? Історія, яка вразить кожного!

В однієї жінки двоє дітей і чоловік померли, а потім і старший захворів на туберкульоз – у двадцяті роки минулого століття це було. Лікування коштувало дуже дорого. Та якби й дешево – ця двадцятитрирічна ескімоска грошей взагалі не мала. Ні гроша. І тут шалене везіння сталося, – їй запропонували п’ятдесят доларів на місяць. Це величезна сума. На ці гроші можна врятувати сина. Можна купити йому їжу та ліки. Потрібно тільки поїхати в експедицію на острів Врангеля, острів Білих ведмедів; це Арктика. І трохи попрацювати на чотирьох відважних чоловіків. Старшому відважному було 28, молодшому – 19. Треба прибрати, випрати, приготувати, – так їй пояснили. Експедицію організував ще один відважний полярник Стефансон. Він вирішив заявити права на острів Врангеля, який був російським, але в Росії йшла Громадянська війна і невідомо, кому острів дістанеться. Тому Стефанссон відправив туди цих чотирьох юнаків та ескімоську жінку, на кшталт прислуги. Він хотів більше ескімосів відправити, але вони відмінно зрозуміли перспективи. Ніхто при здоровому глузді не хотів вирушати на острів Білих ведмедів. А Ада Блекджек погодилася: п’ятдесят доларів на місяць! А потім можна вилікувати сина, розумієте? Ось вона й погодилась. Ця енергійна експедиція дісталася пункту призначення. А потім не прийшов корабель із запасами: його застряг у льодах. І цих людей кинули серед снігів і білих ведмедів. Один тяжко захворів, а троє вирішили йти по допомогу – на що вони сподівалися, незрозуміло. Усі троє загинули. Пекло залишили з тяжкохворим, – і пішли. Це була повна безнадія, бо ескімоська жінка Ада не вміла навіть стріляти. І полювати не вміла. Взагалі нічого не вміла з того, що вміли ескімоси. Справа в тому, що вона мала шляхетне виховання – вона навчалася в місіонерській школі: прати, гладити та співати гімни. І вишивати хрестиком. Якщо врахувати, що ескімоси носили одяг зі шкур, це досить марна освіта. Але Ада всьому навчилася. Вона навчилася стріляти, хоч спочатку смертельно боялася рушниці. Навчилася ставити пастки та ловити песців для їжі. Навчилася тікати від білих ведмедів, котрі нападали. Навчилася добувати паливо для обігріву житла. І вона віддано доглядала за важкохворим. Він уже не міг ковтати м’ясо, і Ада повзала по скелях і збирала яйця птахів… Вона прибирала за вмираючим, міняла йому білизну, годувала з ложечки… А він лаяв ескімоську жінку і сварив. І казав, що вона погано його доглядає. Його можна зрозуміти – він помирав у розквіті юності на страшному арктичному острові, от і сварив єдиного свого рятівника – так часто буває. Він помер. А Ада вижила. Вона два роки прожила на страшному арктичному острові – і вижила. У щоденнику вона писала, що виживе заради сина, – вона вміла писати. І її знайшли врешті-решт, вразившись живучістю цієї ескімоски. Потім, щоправда, звинуватили, що вона вижила. Це похвально, звісно. Але чому помер молодий білий чоловік? Напевно, вона недостатньо добре його доглядала! Аді ця критика була байдужа – вона прагнула тільки швидше обійняти сина і почати його лікування. І гроші отримати вона прагнула. З грошима її обдурили, недоплатили за час простою. Вона ж не вела жодних досліджень та обслуговувала не чотирьох учасників експедиції, а лише одного. І то погано, – він же помер. Останні п’ять місяців вона обслуговувала лише себе, вірно? Тож давайте поділимо і віднімемо! Така ось арифметика. Але сина вона обійняла. І деякі гроші отримала. І вилікувала свою дитину, ось так. Вона вижила за таких умов, що неможливо навіть уявити. Але вижила і навчилася: боротися, захищатися, полювати, добувати їжу, тікати від білих ведмедів… Жінка здатна на все заради порятунку дитини. Жінка взагалі здатна на все, якщо їй треба вижити. Особливо – якщо треба вижити для когось, кого вона любить. ©Анна Кір’янова

Повчальна історія про те, як батьки «їдять» життя своїх дітей

У Тургенєва один герой каже: я, мовляв, хоч і проста людина, але розумію, що з’їдати чужий вік недобре! Шкода, що не всі це розуміють… Цей вислів – «з’їдати чужий вік» відноситься до батьків дорослих дітей, які дітей від себе не відпускають і примушують себе обслуговувати. Часто навіть не матеріально; емоційно обслуговувати і жити батьківським життям. У селах було покладено «відокремлювати» дорослих дітей. Давати їм наділи землі і допомагати будувати власну хату. Так чинили хороші, «правильні» батьки, якщо була така можливість. А деякі батьки не відпускали своїх дітей від себе. Заважали їм одружитися або, частіше, вийти заміж. Так було вигідно робити. Доросла дитина – дармова робоча сила, її використовували як наймита і тримали в «чорному тілі». Про таких батьків говорили, що вони з’їдають чужий вік. Своє життя прожили, а тепер проживають чуже; життя своїх дітей. Використовують своїх дорослих синів або дочок як рабів. Діти і батьки: психологічний вампіризмЦе різновид психологічного вампіризму. Батьки споживають ресурс дитини і утримують її поруч з собою будь-якими способами: емоційно шантажують своїми хворобами, загрожують померти, іноді використовують матеріальні переваги. Приваблюють, просто кажучи. І руйнують всі стосунки, в які доросла дитина намагається вступити. Критикують можливого партнера, інтригують, очорнюють, влаштовують істерики і сцени… Можуть поволі перетворити сина або дочку в алкоголіків… І з боку здається, що бідні батьки мучаться з дорослим п’яницею і невдахою. Іноді так буває. А буває і неприкрите споживацтво, коли батьки живуть за рахунок сина або дочки, вимагають або виманюють гроші на своє утримання і не відпускають від себе. Якщо грошей мало, можуть використовувати своє доросле дитя як дармову робочу силу; в саду багато роботи. На машині треба маму возити по її справах. Ремонт в квартирі робити… Багато роботи! Одну відому актрису побив її дорослий син-алкоголік. Всі засуджували п’яницю-сина, але люди, які близько знали сім’ю, говорили, що мати була справжнім тираном. І контролювала злощасного сина з дитинства; не давала йому ні дружити з кимось, ні сім’ю створити… В результаті зломлений з дитинства раб пристрастився до випивки; це більше влаштовувало матір, ніж одруження сина… Зрештою син збунтувався, але він уже був важким алкоголіком зі зруйнованою психікою. Такі батьки продовжують своє життя за рахунок життя дітей. Так буває, на жаль. Закінчується це завжди погано. Небажання батьків відпустити дорослу дитину, зла критика всіх можливих женихів і наречених, постійна спекуляція своїм здоров’ям, скандали і вимоги, неповага, порушення особистого простору – ознаки «з’їдання віку». Як правило, нещасний раб вмирає раніше батьків – адже його життя з’їли… Треба вибудовувати кордони і дистанціюватися, поки не пізно. І вибирати правильну стратегію спілкування, – іноді через кризу все ж вдається зберегти стосунки і змусити батьків одуматися. Але найчастіше рятує тільки втеча. Ганна Кір’янова Джерело

Історія про те, як раніше великі люди ставилися до хвороб

Раніше люди були іншими. І життя інше було. Виживали далеко не всі; а хто вижив, той здобував звичку жити. Незважаючи на хвороби та різні неприємні удари долі… Хвороби особливо лікувати не вміли. Не було тоді добрих ліків. І доводилося якось самостійно боротися із хворобою та жити з нею. Ось майбутній великий хімік Менделєєв вижив у дитинстві. Він був сімнадцятою дитиною у своєї мами, яка теж ось – народила сімнадцять дітей та вижила. Керувала заводом самостійно та намагалася дати дітям освіту. Тим, що вижили. Вона була ніби найманим директором заводу. Дуже важка і клопітка робота, але ж дітей треба годувати і навчати! Чоловік помер. І вона взяла життя у свої руки, хоча до цього вміла лише вишивати, вести домашнє господарство та грати на роялі. Дивовижна жінка. Дмитро Менделєєв освіту здобув. Мама зробила все, що могла. І померла. Майбутній великий хімік захворів; мало не довелося від наукової кар’єри відмовитися. Він захворів на сухоти і почав кашляти кров’ю. Спочатку це не заважало йому продовжувати навчання. Але потім кровохаркання посилилося і лікар порадив Дмитру їхати до Криму. Завітати до великого хірурга Пирогова. Може великий хірург Пирогов знає засіб від такого розладу здоров’я? Вмираючий хімік дістався Криму з іншим студентом. Обидва вони харкали кров’ю і почувалися не дуже. Але дісталися. Другий студент помер, бідолаха. А до Менделєєва, що кашляв, вийшов з операційної великий доктор Пирогов, оглянув його, прочитав похмурий лист від колеги… І сказав, що зовсім нічого страшного немає. Не варто було й хвилюватися. Ви ще всіх нас переживете. Подумаєш, кашляєте і кров горлом іде. Це ніяка не сухота. Це у вас, юначе, ….порок серця. Якщо ви все ще живі і добралися до мене, значить, нічого серйозного. Дурниці. Це кровохаркання від пороку серця. А ви вже й розклеїлись! Все з вами буде нормально. Ось вам чиста хустинка, до побачення! Може, Пирогов якось інакше сказав, але суть зрозуміла. Менделєєв дуже зрадів і поїхав влаштовуватись на роботу. Подумаєш, порок серця. Це легка хвороба. І з нею можна жити. Ось вони і жили, ці люди з минулого. Дарвін страждав на сильні болі в животі, неприборканою блювотою і аритмією. Вирішили, що це іпохондрія від нервів. Нічого страшного. І найкращий засіб – кругосвітня подорож на дерев’яному кораблі без зручностей. Проте морську хворобу Дарвін стійко переніс. Його й так безперервно нудило. Або Стівенсон з дитинства хворів на туберкульоз і не міг бігати і грати. Туберкульоз нікуди не подівся, але Стівенсон зрозумів, що все одно можна грати, подорожувати, любити та писати книги. Що толку лежати, якщо лікування немає? Потрібно жити далі і брати від життя те, що можна. З Черчиллем теж чого тільки в житті не відбувалося! Травми, поранення, хвороби… Але він жив далі. І ось у біографіях великих людей минулого зверніть увагу на їхнє здоров’я. Точніше, на страшні хвороби, з якими вони жили. Тоді лікування особливо не було; і людина до хвороб інакше ставилася. Вона продовжувала жити. І часто жили довге плідне життя, незважаючи ні на що. У цьому є секрет та таємниця. Лікуватися та підтримувати себе треба обов’язково. Але треба продовжувати жити, навіть якщо хворієш. Якось пристосуватися до хвороби та все одно жити. Не втрачати інтерес до життя. Боротися. Займатися улюбленою справою. І тоді ви ще всіх переживете, як сказав Пирогов Менделєєву. І мав рацію… Ганна Кір’янова Джерело

Гарна історія про те, як важливо робити приємно іншим людям. Обов’зково прочитайте!

– Дивись, вона знову прийшла, – дівчина років двадцяти в уніформі магазину звернулася до напарниці. І тепер вони обидві дивилися на жінку середнього віку, що стояла навпроти вітрини з боку вулиці. – Ну, що ви на неї дивитесь? Ну дивиться. І що? – звернувся до дівчат хлопець у такій самій уніформі. – Антоне, вона ж приходить щомісяця! Стоїть, дивиться. І йде. Вона навіть жодного разу не зайшла, – сказала одна з дівчат. – Так! Кожного двадцять п’ятого числа місяця. Можна навіть в календар не заглядати, – доповнила інша. – Вона вам що? Заважає? Краще займіться своїми обов’язками, – Антон махнув головою у бік комори, де нагромадилися коробки з товаром. – Слухаємося, Антоне… Як там тебе по батькові? – Павлович. Займіться ділом. Дівчата переглянулись і, невдоволено бурчачи, вирушили розставляти нову партію туфель та босоніжок. Антон миттю глянув на вулицю – жінка, наче завмерши, стояла на одному місці. Вперше вона з’явилася на відкритті магазину. Було зовсім небагато людей. Місце невигідне: через арку у дворі. Жінка в червоному береті та зеленій в’язаній кофті одразу впала в очі Антонові – було в ній щось зворушливе. З цього дня жінка раз на місяць з’являлася перед вітриною магазину, якийсь час стояла і йшла. Літо змінювалося осіню, а осінь – зимою. Ось уже весна на порозі. Змінювалася погода. Змінювалися колекції взуття в магазині. Змінювалися працівники… Але двадцять п’ятого числа кожного місяця жінка незмінно стояла перед магазином. Тепер вона стояла, тримаючи однією рукою маленьку потерту сумочку, а іншою стискаючи воріт старенького пальто. Запізнілі сніжинки кружляли над її головою і танули, ледве торкнувшись обличчя та рук. Антон рішуче ступив до дверей: – Я можу вам чимось допомогти? Жінка здригнулася і озирнулася назад. – Це я вас питаю. Ви ж давно стоїте і змерзли зовсім. – Ні ні! Що ви! – жінка зніяковіло посміхнулася. – Я тут просто… милуюсь. – Зайдіть у магазин, тут милуватися буде зручніше. Заодно і зігрієтесь. – Та мені й звідси видно. Антон підійшов до жінки: – Що вас так зацікавило? – Ту… туфлі, – збентеження зрадливо збивало мову. – А я, здається, здогадуюсь. Он ті, червоні, у центрі вітрини. – А як ви здогадалися? – Все дуже просто: вони там стоять із моменту відкриття магазину. Точніше, ця модель стоїть як візитна картка магазину. Коли їх купують, ставлять нові. – І багато купують? – Та не дуже… Ходімо до магазину, я вам їх ближче покажу. Та й замерз я. Дівчата мовчки спостерігали, як Антон провів жінку до центру магазину та посадив на банкетку. – Ви який розмір носите? – запитав він. – Сімку чи трохи більше? – Тридцять сьомий. – Одну хвилиночку, – і Антон попрямував до комори. – Ти збожеволів? – зашепотіли співробітниці. – Навіщо цій такі туфлі? Антон мовчки взяв коробку та повернувся до відвідувачки. – Давайте приміряємо. – Що ви! Що ви! Я не зможу це купити! – А приміряти зможете? – Антон, опустившись на одне коліно, відкрив коробку і дістав шовкову туфельку на підборі. Ще кілька хвилин, і туфлі опинилися на ногах жінки. – Пройдіться, відчуйте їх, – Антон підтримав жінку за лікоть. І вона пішла. Спочатку хитаючись і балансуючи. Потім кожним кроком додаючи впевненості. І ось уже ходу світської левиці не псували ні стареньке пальто, ні потерта сумочка. – Ви чудово рухаєтеся! Підбори – це ваше! – щиро здивувався Антон. – Так, колись у мене все взуття було на високих підборах. А потім… Потім щось продала, щось віддала… Ось зараз побачила їх і так захотілося! Адже у кожної жінки має бути хоч одна пара таких! – Але ж ви на них дивитеся вже пів року, – долинуло від комори. – Купили б давно і ось вам щастя. Жінка подивилася на дівчину, що розмовляла, і знизала плечима: – Так, я хотіла. Але відклала до заробітної плати. Вона в мене кожне двадцять п’яте число. Я прийшла, а у вас ціни підвищили. Я відклала до наступної заробітної плати. А ціни знову зросли. А потім знову і знову… Ось і сьогодні… – Вам сьогодні дуже пощастило! – раптом вигукнув Антон. – Вітаю! Ви стали десятитисячною відвідувачкою нашого магазину! Тому можете вибрати будь-яку пару взуття. Жінка знову присіла. Дівчата, втративши дар мови, замахали на Антона руками, а він продовжував: – Якщо вас влаштовують ці туфлі, я із задоволенням запакую їх. – Так, звичайно влаштовують… Але мені ніколи не щастило, я ніколи нічого не вигравала. – Значить, сьогодні починається ваша смуга везіння. Антон спритно склав туфлі у коробку, коробку у фірмовий пакет. Вже на порозі магазину жінка повернулася до нього. – Як вас звуть, молодий чарівник? – Антон… Антон Павлович. – Дякую, – посміхнулася жінка. Двері грюкнули. – Антоне! Ти що! – дівчата в уніформі вискочили з комори. – Що ти тепер робитимеш? – Оплачу подарунок. – Але навіщо? – Моя мама мріяла про туфлі. Ось такі. І відкладала їхню покупку, бо спочатку треба нас з братом було виростити, потім нас треба вивчити… – А потім? – Потім ми з братом їй купили туфлі, а їй нікуди їх надіти. Так і стоять. Адже кожна жінка має мати такі туфлі. А ще краще, коли вона може і хоче їх носити. ©️Олена Арабаджі