Я – невролог, тому знаю, що стрес, заздрість і ненависть викликають печію і “повільну смерть”

Румунський професор Костянтин Дулькан стверджує: коли людина звільняється від негативних думок, то поліпшується не тільки її настрій, але й самопочуття, – пише Andrei Laslau. У результаті хронічного стресу, постійної тривоги, почуття заздрості, ненависті, гніву рН в організмі людини стає кислим, тобто сприятливим для розвитку різних захворювань, в тому числі й раку. Шкодить організму і депресія: такий стан викликає запалення, послаблює імунітет, а значить людина стає легкою мішенню для хвороботворних бактерій і мікробів. Почуття страху здатне навіть вбити людину. Згадайте про відомий експеримент Авіценни з двома ягнятами. Двох ягнят з одного виводку помістили в окремі клітки і годували абсолютно однаково. Навпроти одного з ягнят поставили клітку з вовком. На початку експерименту обидва ягняти мали приблизно однакову масу тіла. Через декілька місяців те ягня, яке не бачило вовка, продовжувало бути рухливим і виглядало здоровим як і раніше. Інше ж, навпаки, стало пригніченим, малорухливим і худим. Цей експеримент лише ще раз доводить, що психічне здоров`я взаємопов`язане  з фізіологічним станом організму. За словами професора Дулькана, будь-який емоційний дисбаланс рано чи пізно призводить до виникнення хвороб. Як же захистити себе від негативних емоцій? Ось що з цього приводу говорить сам професор Дулькан: “Намагайтеся контролювати негативні думки й емоції. Не гнівайтеся, не гарячкуйте, ставтеся з розумінням до помилок оточуючих. Якщо людина вирішила помиритися, я намагаюся пробачити її. Давайте більше прощати, адже прощення на фізіологічному рівні робить рН лужним, тобто сприятливим для здоров’я. Звичайно, ви будете страждати та відчувати стрес. Просто пам’ятайте: кожна хвилина тривоги вбиває тисячі нервових клітин у вашому організмі. Щогодини робіть перерву на 10 хвилин, глибоко дихайте, намагайтеся очистити власні думки, забудьте про турботи. Бажано вийти з офісу або подивитися на красивий пейзаж за вікном. Замініть каву на чай. Не поспішайте, пийте напій повільно, насолоджуючись кожним своїм ковтком. Згодом ви навчитеся розслаблятися в будь-яких умовах. Я сам з ранку до вечора зайнятий роботою, багато пишу і читаю. Але коли на мене наливає втома, я зупиняюся і намагаюся розслабитися. Усі методи релаксації засновані на диханні. Втома виникає через нестачу кисню в мозку. Я закриваю очі на кілька хвилин, роблю глибокий вдих і разом з видихом випускаю з себе втому. Вправу повторюю декілька разів. Мені не потрібно вживати медикаменти від головного болю. Я просто розслабляюся, уявляю собі кулю, яка випромінює тепло, вона виходить з серця і переміщується в голову, туди, де сильно болить. Я повторюю цю вправу декілька разів, і біль зникає “. Берні Сигель, відомий американський лікар-онколог, практикував зі своїми тяжкохворими пацієнтами метод візуалізації: кілька разів на день вони уявляли, що знищують ракову пухлину за допомогою вогняного меча. Через шість місяців 40% онкохворих вилікувалися. Після опитування з’ясувалося, що  у рядах зцілених переважно були оптимісти – ті, хто вірили в Бога і вміли зберігати спокій. Сумнів – це перешкода на шляху до зцілення. “Якщо ви хочете бути здоровою людиною – харчуйтеся правильно, ведіть активний спосіб життя, не забувайте про повноцінний відпочинок та сон, будьте оптимістичними та вірте, що краще ще попереду. У вас має бути улюблена справа, якій ви могли б віддатися з усією пристрастю, не переставайте вчитися та давати їжу для роздумів своєму розуму, біжіть від рутини. У всьому дотримуйтеся балансу. Злі думки вбивають нас, а радісні – додають хвилини життя. Шукаймо радість, бо вона потрібна нам, як хліб насущний “, – радить Дулькан. Чи згодні ви з думкою професора? Як ви боретеся зі стресом і поганими думками? Джерело

Ця історія може врятувати ваші відносини: вибирайте свого партнера кожного дня

Якось переглядаючи Facebook, я натрапив на історію, написану Брайаном Рівзом, колишнім капітаном ВПС США. За його власними словами, він пережив темні часи і зробив багато дурних речей, які стали для нього хорошим уроком. Думаю, що ця історія буде близька для більшості людей, які кохали. І мені здається, що у неї навіть є сила врятувати відносини. У всякому разі пробудити того, у кого в житті є хтось особливий. Протягом 5 років я завдавав біль одній гарній жінці, залишаючись з нею, але ніколи повністю не вибираючи її. Я дійсно хотів бути з нею. Дійсно хотів вибрати її. Вона була рідкісною жінкою: красивою, веселою, сексуальною і чуттєвою. Вона завжди смішила мене, а її екзотична краса змушувала мене забувати про все на світі. Я був щасливий прокидатися щоранку, обіймаючи її. Так, я кохав її шалено. На жаль, як це буває з багатьма молодими парами, наше незнання того, як побудувати гармонійні відносини стало причиною виникнення безлічі конфліктів. І після того, як на зміну блаженства прийшли напружені будні нашого незрілого життя, я почав все частіше шукати відповіді на запитання «Можливо, десь є інша жінка, з якою мені буде простіше? Можливо, вона буде кохати сильніше? ». Минали місяці, і ця думка звучала в моїй голові все частіше і частіше … І я вибирав свою кохану жінку все рідше і рідше. Я все ще залишався з нею, але більше не вибирав її. І ми обидва страждали. Вибирати її означало б кожен день радіти і дякувати їй за ті подарунки, якими вона робила моє життя багатшим: її сміх, краса, чуттєвість, грайливість, товариськість і багато, багато іншого. На жаль, часто я опинявся не в змозі не просто прийняти, але навіть побачити всі ті прекрасні якості, якими вона володіла. Я був занадто сильно зосереджений на гніві, невпевненості, вимогливості і інших аспектах її сильної особистості, які дратували мене. І чим більше я фокусувався на її гірших якостях, тим більшого розмаху вони набували в моїх очах, і тим гірше я себе вів, вважаючи, що маю право на це. Природно, все це тільки посилювало напругу в наших відносинах … і змушувало мене вибирати її ще менше. Таким чином, наші відносини за п’ять років були повністю зруйновані. Вона продовжувала наполегливо боротися за те, щоб я почав, нарешті, її вибирати. Але це була безглузда затія. Ви не в силах змусити іншу людину вибрати вас. Навіть якщо вона відчуває до вас сильні почуття. Чесно кажучи, вона теж не завжди вибирала мене. І очевидним доказом цього була люта лайка, якою вона стала обсипати мене постійно. Однак тепер я розумію, що вона так часто сердилась через те, що я не міг дати необхідне їй відчуття безпеки. Мої слова і вчинки говорили їй про те, що я скоро її покину. Все сталося так, як вона припускала. Зрештою, сфокусувавшись лише на тому, що дратувало мене, а не на тому, що я обожнював в ній, я пішов від неї. Немов дорогоцінна ароматна квітка, яку гордо приніс в свій будинок, але яку потім перестав поливати, я залишив її одну, і вона зів’яла серед затхлого повітря наших відносин. Ніколи більше не переступлю через жінку, яку покохаю. Це катування для всіх. І якщо ви в стосунках, я пропоную вам задати собі таке питання: «Чому я вибрав свого партнера сьогодні?». Якщо ви не можете знайти відповіді, копайте глибше і відшукайте її. Ця відповідь може знаходитися десь на глибині вашого серця. Якщо ви не знайшли його сьогодні, запитайте себе про це завтра. У всіх нас бувають дні, коли ми відчуваємо роз’єднання з партнером. Але якщо проходить занадто багато днів, і у вас так і не виходить зрозуміти, з якої причини ви вибираєте свою другу половину, а ваші відносини при цьому просто рясніють стресом, тоді вам краще піти в сторону. Відкрийте двері для іншої людини, яка з’явиться і подивиться на вашого колишнього партнера свіжим поглядом і запропонує любляче серце. Яка буде натхненно вибирати його кожного дня. Ваша кохана людина заслуговує на те, щоб її вибирали щодня. І ви теж цього заслуговуєте. Робіть усвідомлений вибір. Джерело

“Три карбованці” – повчальна історія про те, що все зроблене добро обов’язково до тебе повернеться

1968 рік. Одеса. Пізня осінь. На вулиці холодно та сиро. Мені 5 із половиною років. Я сиджу біля вікна нашої комунальної квартири на вулиці Гоголя 13 – і дивлюся на дах будинку навпроти. Там завжди цікаво. Після вчорашнього дощу сонце так і не визирнуло. Змерзлі горобці, напишившись, тиснуться один до одного, сидячи на самому краю покрівлі. Мама каже, що нам потрібно сходити в магазин і купити що-небудь поїсти (до чаю,) на 3 карбованці, що залишилися до її зарплати і пенсії дідуся. Потрібно зараз сходити, бо скоро почне темніти, і ми вже нікуди не підемо. Я неохоче злажу зі стільця і ​​одягаюсь. Мені не хочеться залишати без нагляду горобців, але люблю ходити з мамою в магазин. У холодильнику практично порожньо, і нам навіть не буде з чим пити чай. Так каже бабуся. Ми виходимо з під’їзду та прямуємо у бік Центрального гастронома на Дерибасівській. Мокре листя прилипає до черевиків. Я намагаюся на нього наступати так, щоби воно відлипало. Це така гра. Я завжди граю в неї. Небо затягнуте хмарами. Я вдивляюся, щоб розгледіти хоч тоненький промінець сонця. Але його нема. Вітер зриває останні листки з голих гілок. Дуже хочеться якнайшвидше повернутися додому. Дорога до Гастроному йде через Міський сад, так ми зазвичай зрізаємо кут. Не доходячи буквально за кілька метрів до Міського саду, прямо на землі, на засаленій картонці, сидить жебрак-інвалід і просить милостиню. Моє серце стискається від жалості і падає кудись униз. Ми зараз купимо поїсти і повернемось у нашу теплу комунальну квартиру. Квартиру з піччю-буржуйкою в кутку, де весело танцюють язички полум’я, а дідусь постійно підкидає туди вугілля. Мій дідусь – військовий лікар, майор у відставці та художник. І я його обожнюю! Але про нього колись буде окрема історія. Мама зробить бутерброди з купленими маслом та докторською ковбасою. І ми їх їстимемо. І пити гарячий цейлонський чай.З цукром. А цей бідолашний дядечко залишиться сидіти тут голодний і холодний. Напевно, йому навіть не буде куди піти. Точніше пошкандибати. Це все проноситься у моїй дитячій голові за секунду. – Мамо, – я смикаю маму за рукав. – Давай йому щось дамо! Мама дивиться на мене не схвально. – Наташенько, але це все, що у нас є! Якщо ми йому віддамо останні три карбованці, то ми НІЧОГО вже не зможемо купити. (Три карбованці в 1968 році були одним папірцем – трояком) І просто питимемо чай. Навіть без цукру! Але я не відступаю, я налаштована рішуче та згодна пити навіть несолодкий чай. – Мамо, ну будь ласка! Мама трохи здається під моїм натиском. – Ти справді ТАК хочеш віддати йому ці гроші?? – Так!! – Ну що ж, якщо ти так вирішила – віддавай! І мама дістає з гаманця і простягає мені останню зім’яту “трьошку”. Ура!! Я біжу до інваліда і з радістю вручаю йому заповітний папірець! Сказати, що він здивувався – не сказати нічого! Зараз, я розумію, що він просто здивувався. Три карбованці жебракам на той час не подавали. Тим більше останні три карбованці. Але він цього не знав, та й мені тоді це було не збагнути. Дядечко довго мені дякував і дивився мені в очі. Пам’ятаю, як вони світилася від щастя! І навіть погода вже не здавалася такою вогкою і неприємною. Тому на запитання мами: – Хочеш побігати в саду чи підемо додому, – я одразу погодилася побігати. У Міському саду в цю пору погляду відкривалася досить похмура картина. Голі дерева. Перевернуті ногами лавки. Випадкові перехожі – просто вкорочували дорогу додому, щоб не робити гак. Робити там, окрім як побігати навколо непрацюючого фонтану або пострибати по перевернених лавках, було нічого. На той момент стрибання по лавках мені здалося найправильнішим заняттям. Мама стояла неподалік, чекаючи поки я закінчу свій марафон. Я бігала і стрибала з лави на лаву, і мені навіть здалося, що я побачила той тоненький промінець сонця. Моє серце повернулося на місце, і мені хотілося бігати та стрибати ще й ще! І навіть співати від радості. «Як здорово, що ми віддали цьому бідному дядькові 3 карбованці, – думала я, – тепер йому буде що поїсти!». Перестрибуючи на чергову лаву, на землі, у купі мокрого осіннього листя, я раптом помітила якийсь зім’ятий папірець… я його підняла і розгорнула…. і не повірила своїм очам!!! Це були 5 карбованці! – Мааамаааао! Я знайшла 5 карбованців! Мама була здивована! – Як? Де? Не може бути!… ??!!!….??!!! Вона завжди була дуже емоційною. Ми пішли у Центральний Гастроном. І купили докторську ковбасу. І олію. І цукор. І навіть морозиво! І ще щось, вже не пам’ятаю. На зворотному шляху вже сутеніло. А я шукала очима того дядечка, якому віддала “трояк”. Але його вже не було на колишньому місці. Мабуть, він пішов купити їжу. А вдома ми пили смачний цейлонський чай із цукром. І з бутербродами. І потім їли морозиво. І мама розповідала цю історію бабусі та дідусеві. Дуже багато років минуло відтоді. У моїх поняттях нічого не змінилося. Я досі шалено вдячна мамі, що дозволила мені тоді віддати три карбованці… Автор: Наташа Геррелл Джерело

Те, що має бути вашим, ніколи вас не покине

Можу щиро сказати, що справді задоволена своїм життям. Так само, як і ви, я зустріла на життєвому шляху безліч неприємностей, мені довелося подолати чимало труднощів, але… нарешті, зрозуміла: те, чи я задоволена своїм життям чи ні, практично не залежить від того, що відбувається навколо. Моє життя все ще схоже на зебру: у ньому вистачає чорних смуг, у ньому вистачає випробувань, невдач і не завжди приємних змін… Разом з тим я вперше за багато років справді щаслива. Ні, я не розповідатиму про те, як важливо бути вдячними за те, що у вас є, хоча це справді один із ключів до дверей, за якими знаходиться щастя. Я зрозуміла, що можу стати щасливою насамперед тому, що залишила позаду ті речі та людей, яким не судилося стати моїми. Лише кілька місяців тому я була розчарована життям. Впустила кілька можливостей, про які мріяла багато років, не змогла вписатися в колектив, який здавався ідеальним, і з мого життя випало кілька близьких людей – просто тому, що ми перестали спілкуватися та поступово віддалилися один від одного. Я була розчарована, віра в те, що моє життя має сенс мене покинула. Я старалася, дуже намагалася все виправити і зібрати життя по шматочках, але вони щоразу вислизали з моїх пальців. І одного разу просто перестала намагатися це робити. Перестала намагатися склеїти те, що розсипалося, і почала прагнути чогось нового. Якщо життя не дає мені те, чого я так довго і старанно прагнула, то, можливо, цим речам не судилося бути моїми. Можливо, я заслуговую на щось краще, ніж те, що вислизає з мого життя. І я перестала заважати життю йти своєю чергою. Спершу було непросто і незвично, але я почала знижувати свої очікування щодо власного життя і намагатися приймати реальність такою, якою вона є – з усією її радістю та розчаруваннями. Колишнє життя розсипалося на шматочки, але замість того, щоб намагатися склеїти його, отримавши кособокого виродка, я прийняла кілька дуже важливих рішень: кинула роботу і розлучилася з людиною, яку дуже любила – просто тому, що вона маніпулювала і контролювала, і я ніяк не могла це припинити. Вчиняючи таким чином, я розривала порочне коло, але це стало без перебільшень однією з найчорніших смуг у моєму житті. Я думала, що після цього мені буде дуже складно знову стати на повний зріст, але, на подив, все було навпаки. Після цього переломного періоду я почала очищати своє життя від найбільш токсичних людей. Повільно відкривалася для тих речей, які було готове запропонувати мені життя, замість того, щоб намагатися насильно втягнути в нього те, що нібито мені потрібно. І знаєте що? Це допомогло. Зараз у мене є непогана посада в компанії, яка дозволяє займатися тим, що мені подобається, я зустріла безліч добрих, щедрих людей. Часто, коли ти намагаєшся дозволити всьому йти своєю чергою, Всесвіт показує найкращий спосіб отримати те, що тобі дійсно потрібно. Але більшу частину часу ми настільки одержимі спробами домогтися того, що, на нашу думку, ідеально підходить, навіть не замислюючись про те, що насправді це може йти лише на шкоду. Насильно запихаючи у своє життя те, чому там не місце, ми лише завдаємо біль і собі, і тим, хто нам дорогий. Натомість варто вірити в те, що наші втрати та невдачі не марні, і що вони неодмінно приведуть до чогось кращого. Вам не потрібно турбуватися про тих, хто залишив вас позаду: люди, які дійсно вас люблять, залишаться поряд без прохань та принижень. Так що постарайтеся ніколи не забувати про одну просту річ – те, чому судилося бути вашим, ніколи вас не покине. Джерело

“Бог є! А твій голос до небес має значення”: свідчення про надзвичайну силу молитви

За день до трагедії в Одесі, Господь побудив мене молится за родину наших знайомих… Я знала, що вони поїхали з міста і не розуміла, чому така внутрішня потреба молитися за них, але помолилася. Моя молитва тривала менше хвилини, просто про захист. Наступного дня пролунав вибух в Одесі, недалеко від нашого будинку. В наших знайомих на першому поверсі був салон краси. Ракета влучила в будинок. І тут я дізнаюся, що наша знайома була в салоні в цей час. Салону немає, а вона і дівчата з нею — живі. В момент вибуху перекриття почало падати і чудом не впало на перший поверх. Я просто людина і хочу сказати, що якщо ви відчуваєте бажання молитися за людей, які вам приходять в серце (то, то є від Бога)- моліться. Бог, навіть через молитву, яка триває менше хвилини, може проявити Своє милосердя і зберегти життя людини. Наш голос має значення. Наші молитви мають значення. Моліться, любі, моліться. Своїми словами, як можете. Але моліться і довіряйте Господу. Я не знаю відповідей на всі питання, і моє серце крається від того, що вбито так багато наших неймовірних молодих людей, але для мене особисто, збереження життя моєї знайомої по молитві, то є велике чудо посеред цієї трагедії. Бог є! А твій голос до небес має значення. Господь — Автор життя. Ольга Цимбаленко

Фразу «Все, що не робиться, усе на краще» за своє життя я промовила тисячі разів із прямим влученням…

Фразу «Все, що не робиться, усе на краще» за своє життя я промовила тисячі разів із прямим влученням. Так, саме так! І навіть найпатовіша ситуація моїх знайомих у близькій, чи далекій перспективі переконувала в правоті цієї фрази. Пішов чоловік, вигнали з роботи, загубила гаманець, оббризкав автобус чи спізнився на рейс… усе це завжди, саме завжди! призводило до найкращих результатів після. І я могла б і далі вимовляти цю фразу й мати рацію на всі сто, відчуваючи себе професіоналом, бачачи повагу в очах, відчуваючи гордість усередині, але вона застрягла в горлі каменем. Тому що я не можу зараз сказати її матері, яка вчора поховала дитину біля п’ятого стовпа, шостого будинку, бо інакше не могла. Дитину, яку ще два дні тому обіймала, а до війни обговорювала з нею, як вони влітку поїдуть на море. Тому що я не можу сказати цю фразу вдові, якій двадцять три роки! і яка лише місяць, як була дружиною! А зараз вона стоїть біля труни коханого та прощається з ним назавжди! Тому що я не можу сказати цієї фрази солдатові, який захищаючи батьківщину, втратив ноги й зараз у муках намагається вижити! Так, я знаю, що ми переможемо! Ми зітремо з лиця землі кожного о*ка, що прийшов на нашу землю! Ми піднімемося на крутий рівень! Ми відбудуємо будівлі та вирівняємо вулиці, посадимо квіти та облаштуємо дитячі майданчики! Знову включимо птахів та сонце, а в душі запалимо світло! Але ми вже ніколи не зможемо сказати цієї фрази десяткам тисяч близьких нам людей! І до останнього дня, до останнього подиху ми пам’ятатимемо це скотство! До останнього дня, до останнього подиху ми будемо ненавидіти цих не людей, і не пробачимо цих тварин! Особливо за тих, хто не встиг почути цю фразу! ©Василина Савицька Арт: Vika Kudrevich Переклад: Чаювання поза часом

Не витрачайте час на спроби зрозуміти людей, які завдають вам біль

Якось подруга попросила мене доглянути кота. Перші кілька днів у мене вдома він був сором’язливим і ховався у безпечному місці. Але згодом кіт наважився вийти зі свого притулку та дослідити всі кімнати. А за тиждень він, розтягнувшись, уже спокійно лежав на дивані. Коти – дивні створіння. Їм подобається скидати речі з полиць без будь-яких причин і втискатися в тісні місця. Цей кіт нічим не відрізнявся від решти. Він поводився непередбачувано. Іноді він ходив навколо мене і терся об ногу, а іноді ховався під стіл або за шторами. Часом йому не вистачало уваги, а часом хотілося побути на самоті. Бувало, що кіт вибігав мені назустріч чи, навпаки, тікав від мене. У ті дні, коли кіт був лагідним, я була дуже щасливою. Але якщо він поводився агресивно і тримався подалі від дивана, на якому ми зазвичай сиділи вдвох, я турбувалася. Тоді я питала свого хлопця, чи все гаразд із котом. Я думала, чи не налякала його, вважаючи себе причиною його відстороненої поведінки. Уважно вислухавши мої переживання, мій хлопець (завжди такий спокійний та емоційно врівноважений) нагадував мені: «Ти ж не знаєш, що в нього на думці». Я проектувала на цього маленького кота власні думки та емоції. Я не знала, що він думає. Я лише бачила його поведінку, яка є похідною безлічі різних факторів, а решта була просто моїми домислами. Це нагадало мені про всі ті прояви тривожності у відносинах, які переслідували мене. Замість того, щоб приймати людину такою, якою вона є насправді, я автоматично пов’язувала її поведінку з собою, причому в негативному контексті. Я одержимо згадувала його слова та вчинки, відчайдушно намагаючись розшифрувати їхній прихований сенс. Запитувала себе, чому він вчинив саме так, і ставала дуже тривожною, якщо він мене не заспокоював. Передбачала гірше, тихо мирячись з його ставленням, бо була надто зайнятою, щоби провести здорові межі. Тепер, будучи більш емоційно стабільною людиною, я перестала шукати причини в собі та зрозуміла, що не все навколо пов’язане зі мною і не завжди відбувається з моєї вини. Я навчилася приймати свої потреби та вголос заявляти про них, якщо у відносинах вони не задовольняються. А якщо подібне стає регулярним, то проблема вже не в мені чи моїх завищених потребах, а в тому, що ці відносини мені не підходять. І я просто йду. У випадку з котом мені ніяк не дізнатися, що було в нього в голові, тому немає сенсу гадати і думати про щось інше, крім його базових потреб. У людських відносинах ситуація аналогічна вам не прочитати чужі думки. Ви можете лише спостерігати та ставити запитання. Інші люди можуть здаватися вам загадкою, яку ви дуже хочете розгадати. Особливо це стосується випадків, коли вони завдають вам болю або виявляють неповагу. Вам хочеться зрозуміти причину і зрозуміти, чи це пов’язано якось з вами. Хочеться співпереживати їм, тому що ви впевнені, що це правильно і що співчуття допоможе виправдати завданий вам біль. Але ви маєте думати про інше. Вам слід зосередитися на тому, чого ви хочете від стосунків і чи задовольняються ці ваші бажання. Якщо стосунки роблять вас нещасними, необхідно переоцінити їх і прийняти рішення про те, чи збираєтеся ви й надалі миритися з цим, аналізувати минуле, вважати себе винними і сумніватися в собі. Коли хтось змушує вас страждати або виявляє до вас неповагу, насамперед у вас може виникнути думка, що ви цього заслуговуєте і повинні розширити свої межі, щоб нормалізувати ставлення партнера до себе, адже ви так боїтеся його втратити. Але насправді важливо навчитися уникати копання в собі та сумнівів у своїй цінності. Ви повинні подивитися на факти та поставити на перше місце власне благополуччя. Тому що втратити себе набагато гірше, ніж втратити того, хто змушує вас страждати. Якщо ви думаєте, що для того, щоб зрозуміти, що між вами сталося, вам спочатку потрібно зрозуміти поведінку іншої людини, то я маю для вас хороші новини: справа не в тому, що зробили вони або ви. Справа в вас самих — у тому, чи задовольняються ваші потреби і що ви робите, щоб досягти бажаного. Ви можете просто залишити непотрібних людей позаду. І вам не потрібно розуміти чи співчувати тим, хто завдає вам болю. Ви можете не хотіти мати з ними нічого спільного, назавжди про них забувши. Це не робить вас поганою людиною і не перешкоджає зціленню. Зрештою, єдина людина, яку ви знаєте досить добре, це ви самі. І контролювати ви можете також лише себе. Ось чому самосвідомість є такою важливою. Замість витрачати час на спроби «прочитати» людей, які задумали щось погане, ви повинні зосередитися на розумінні себе. Замість того, щоб намагатися зрозуміти, чому хтось погано з вами поводиться, краще запитайте себе, чому ви продовжуєте спілкуватися з тими, хто не може дати того, що вам потрібно. Все це допоможе вам краще вибирати собі партнерів у майбутньому та продовжувати рухатися вперед, як роблять усі зрілі та впевнені в собі люди. Джерело

1000-річна історія, яку повинен знати кожен українець. Нам є чим пишатися!

1000 років тому, втікала в нікуди беззахисна донька вбитого короля Англії Гарольда ІІ Годвінсона, Гіта (Гіта Уессекська), щоб насильно не видали її заміж за вбивцю батька.  Король – самозванець кинув навздогін вірних псів та попередив всіх королів і королев Франції, Німеччини, Данії…, якщо приймуть і пригріють втікачку, то піде війною! Спустошить і помститься! Бо ж королівський титул Гіти був дуже йому потрібний! Ніхто в Європі не подав допомоги принцесі, бо ніхто не хотів війни!  Єдиною, хто не побоявся і кинув виклик вбивці та самозванцю – була королева Норвегії – Єлизавета, донька будівничого Софіївського собору князя Київської Русі Ярослава Мудрого! Наша королева!  Вона була в Європі відома, як Еллісіф.  Після вбивства її чоловіка Гаральда ІІІ, Єлизавета правила Норвегією, іншими словами – була королевою вікінгів!  І ось ця княгиня з Києва – Єлизавета, не тільки обігріла сироту, але й поставила ультиматум:  Що? Ти смієш мені погрожувати? Та тільки рипнись! І я вже буду зі своїм військом біля твоїх воріт! Віднині ця дівчина, вважай, моя донька.  Королева Єлизавета, яка втратила свою рідну дочку Марію в один день з чоловіком, діяла безстрашно і впевнено! Вона вистояла, виховала не лише свою рідну доньку Інгігерду, майбутню королеву Данії, але й Гіту, доньку вбитого підступно короля Англії.  І знаєте ким стала прихищена королевою Єлизаветою, донькою Ярослава Мудрого, англійська біглянка?  Дружиною короля київського Володимира Мономаха! Матір’ю якого, була сестра візантійського імператора.  Ось яке у нас коріння!  Борис Джонсон був у Києві, з підтримкою. Був він тут і перед самою війною… Це ж треба, щоб через 1000 років, від вказаних вище подій, англійський лідер відвідав Софію і стояв на тому місті, де вінчалися Володимир Мономах та Гіта Уессекська! Перед Богом і людьми поєднувались в біді і радості, кровними узами предки українського та англійського народу! Джерело

Чому, ще 40 днів після Великодня, так важливо робити добрі справи

Ще 40 днів Всевишній буде ходити по землі після свята Великодня. Ви зможете його зустріти у різному уподобанні. Він постійно знаходиться серед людей, відчуває нашу віру в нього. Яскравим прикладом цього є подвижник Арсеній, який йшов у монастир зі скиту. Він побачив бідну людину, яка була на візку та пересувалася допомагаючи собі руками. Арсеній вирішив допомогти їй та взяв її на плечі й поніс до храму. Підійшовши до монастиря він побачив, що зібралися всі брати. Підійшовши ближче він почув, що настоятель говорить до всіх: «Подивіться, Арсеній Бога несе!». Арсеній був здивований, що та людина, яку він ніс ставала легшою з кожним кроком, коли він наближався до храму. Тоді всі побачили Бога, який возносився у небеса… Господь звернувся до Арсенія: «Я ніколи тебе не забуду!». Ось така пригода трапилася з Арсенієм. Я хочу сказати, що найближчі 40 днів необхідно займатися добрими та безкорисливими справами. Можна зустріти Господа. Джерело

“Рай і пекло починаються на землі….” Історія від священника, яку має прочитати кожен!

Одного разу в храмі плакала жінка: мати у неї вже зовсім з розуму вижила, під себе ходила, а потім по стінці малювала, як дитина. “Втомилася, – каже, – від неї, довела мене до сказу! І вже не знаю, як це у мене вийшло, але вдарила я її, отче, а в ночі вона померла. Неначе спеціально все було підлаштовано”. Не хочу нікого засуджувати, доглядати за хворими родичами – це хрест. І в той же час все, що Господь нам посилає, посилає для нашої ж користі. Адже нам треба так життя прожити, щоб на виході людиною стати. А для цього потрібно спершу в собі зло перемогти, а потім, ще й протилежні чесноти придбати. А це непросто. Ось кається людина перед смертю, плаче, каже, що шкодує про гріхи минулого, але цього мало. Хіба станеш людиною, не подолавши в собі гріх, хіба навчишся чогось без багатьох праць? Подвиг потрібен. Рай і пекло починаються на землі. Доглядаючи за старими і немічними, ми, перш за все, самі стаємо сильнішими, терплячими, милосердними, самовідданими. А якщо почнемо кидати старих і хворих, то і не помітимо, як все це душогубство на потік поставимо. У кого ж тоді перетворимося? Подивіться, реклама нам втовкмачує: живи для задоволення. Але хіба мета життя тільки в кайфі? Тоді ідеал – це наркоман з очима під лоб. Життя – річ вкрай жорстка. З неї все більше йдуть здатність співпереживати, жертвувати чимось значним для себе. Ми занадто звикли до зручностей. Мені здається, коли прийде антихрист, йому буде достатньо відключити в будинках світло і воду, і ми на колінах до нього поповземо. … Прийшов до однієї жінки, її старенька мама вже десять місяців лежала, зовсім впала в дитинство. Весь цей час її дочка кожен день після роботи бігла в будинок матері прибирати, прати, годувати, підмивати, а потім додому – там сім’я. І так всі десять місяців без вихідних. Я запитав її: “А чому б тобі не здати матір в будинок престарілих? Здаси – і ніяких турбот”. “Ви що, отче, це ж моя мати, скільки часу вона за мною ходила, як же я її зараз зраджу?” Через кілька днів бабусі не стало. Пишу і згадую розмову з цією жінкою, її втомлені очі, натруджені руки з набряклими вузликами вен. Час минув, але до сих пір, коли згадую нашу зустріч, у мене не зникає бажання, що виникло тоді, – поклонитися і поцілувати ці руки. © Олександр Дьяченко

«Вам треба позбутися цієї ненависті», – написала мені сьогодні одна мила іноземка…

«Вам треба позбутися цієї ненависті», – написала мені сьогодні одна мила іноземка. Серйозно? Шановна пані, а що робити, якщо я не можу? Що робити, якщо я клубок з ненависті і болю. І вони сплуталися настільки сильно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь його розплутати? Що робити, якщо мені БОЛИТЬ? Болить так як ніколи досі. А я навіть не можу плакати. Не можу. Бо нема сліз. Вони застигли і не течуть. Я би виплакала всі ці братські могили. Я би виревіла всіх ці маленькі дитячі тіла. Я би виридала всіх цих закатованих людей. Я би викричала всі ці страшні картинки з Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Ізюму, Чернігова… Але я не можу. Ви коли небудь відчували, що таке, коли біль застиг? Як якась вулканічна лава. Текла по тобі. Палила все на своєму шляху. А потім раз… і застигла. Що робити, якщо ненависть наповнює всі мої судини до найменшого капілярчика, коли я не знаю, що сказати своїй 15 річній дитині на питання: «Мам, як? Як всі люди у світі можуть спокійно жити, поки росіяни нас убивають?» А я не маю відповіді, бо я теж не знаю, як це можливо. Я не знаю, чому фраза «не треба ще більше злити путіна» у шкалі цінностей цивілізованого світу стоїть вище за життя мільйонів людей. Що я маю казати своїй дитині, яка каже: «Мам, а чому німці дозволяють росіянам робити автопробіг з прапорами, якщо прямо зараз російська армія з цими ж прапорами ґвалтує і вбиває людей в Україні?». Я не знаю, що я маю їй казати. Як я маю переконати дитину, що її життя чогось варте для всіх цих поважних і глибоко стурбованих людей у костюмах? Як я її переконаю, якщо далі їй все одно жити в світі, де на тебе просто так в будь-який момент (а зазвичай о п’ятій ранку) можуть скинути ракету. Як мені без всепоглинаючої ненависті звикинути, що наше життя тепер якийсь довбаний морський бій? А5, А6 – мимо. С2, С3 – ранили. Д3, Д4… – смерть. Оце нудотне відчуття небезпеки. Оцей мерзенний звук сирени. Оце постійне запитання «Цього разу куди?». А коли знаєш куди, то одразу писати «Ти як?». Шановна мила іноземко, вам коли-небудь хотілося розбити телефон від заблюрених фейсбуком картинок і підпису «потенційно небезпечний контент»? Так, він і правда потенційно небезпечний для всіх, хто за межами України. Бо якщо путіна не спинити тут, він дійде і до вас. Але цей небезпечний контент дуже реальний для нас в Україні. Бо цей контент і є наше життя сьогодні. Вам коли-небудь хотілося вимити з милом очі після того, як ви подивилися відео? А мені хочеться. Кожного разу, як я бачу руZкіх орків, що відправляють своїм «самкам» (по іншому їх не назву) награбоване в українських домівках. Всі оці кілограми одягу, телевізори, інструменти, пралки. Я хочу вимити очі з милом. Щоб пекло і боліло. І може тоді цей біль заглушить біль усіх втрат… Ви радите мені позбутися ненависті, шановна пані. Але я не знаю як. Може знаєте ви? Поїхали в Бучу, розкажете. Якщо зможете, звісно. Бо оцей клубок з болю і ненависті він же дуже швидко сплітається. Стає десь в горлі. І не дає говорити. Ні говорити, ні плакати. А поки дозвольте мені ненавидіти. Я маю на це повне право. © Olena Pshenychna

“Ваш головний ресурс – це ви”. Повчальна історія для жінок, які звикли присвячувати себе іншим

Нещодавно одна жінка, яку я дуже поважаю, і думку якої ціную протягом останніх двадцяти років, сказала мені приблизно таке: Найпотрібніша людина у моєму житті – це я. Насамперед я вкладаю все в себе. Без мене – нічого не буде. Тому важливо, щоб мені було добре… Цим вона мене збентежила. Подумки я хмикнула, не погоджуючись. Головне – це я… А як же, як же? Безкорислива любов до своїх дітей, батьків? Питання етики, самопожертву? Так, нарешті, відоме «світячи іншим, згоряю сам»? Це все куди подіти, як поєднати із озвученою мені презумпцією безумовного егоїзму? І ось, у розпал мого внутрішнього пихтіння, я згадала те, що сталося зі мною майже два роки тому. Тоді в нашій сім’ї виник якийсь бум, як в однойменному кінофільмі. Ми купили квартиру, яка, крім величезних іпотечних внесків, вимагала безперервного вливання у вигляді кахлю, ламінату, шпалер та інших дурниць, які висмоктували гроші. Загострилася хвороба дідуся, який живе з нами. Моя робота вимагала від мене нескінченних розумових вкладень і часу. А донька брикнула, помріявши кинути навчання, з гаслом “не хочу вчитися, а хочу пити, балдіти і веселитися”. Я розривалася на частини між роботою та обов’язками доглядальниці при лежачому хворому, намагаючись при цьому бути уважною дружиною та дбайливою матір’ю. Мені, з моїм дефектом відмінниці, хотілося вгодити відразу всім, і про себе я взагалі забула. Жила інтересами інших, намагаючись допомогти водночас кожному. І знаєте, що? Всі довкола були мною незадоволені. Чоловікові не подобалося, що стан батька погіршується, незважаючи на всі мої старання, а я стаю якоюсь нервовою. На роботі бажали неодмінних трудових подвигів в ім’я фірми, і сварили мене, що їх немає. Дочка була незадоволена тим, що я їй мало приділяю уваги, і, мабуть, вся епопея з киданням навчання була затіяна мені на зло. Мама була незадоволена відразу всім – вона завжди мною незадоволена. Цей гніт невдоволення висів на мені, тиснув мене, забарвлюючи моє життя в безнадійні сірі тони. Я ніби була на дні колодязя, дивлячись на світ через маленький круглі отвір з далекого темного низу. Спочатку підскочив тиск до неймовірних цифр. Потім я, яка вважала себе абсолютно здоровою жінкою, як вирок, почула думки лікарів про мої занедбані хронічні хвороби, які раптом всі разом дали про себе знати. Якось мене, як Попелюшку в одній туфлі, забрали з роботи на швидкій допомозі… А я з останніх сил все крутилася, намагаючись кожному дати по максимуму і нескінченно звинувачуючи себе за те, що не виходить. Я свої ресурси черпала величезними порціями для тих, хто їх потребує. Думала, що в мене їхня бездонна бочка. А ось ні, не бездонна. І такими темпами свою діжку я швидко вичерпала до дна. Мені більше не було чого дати. Зрештою, незважаючи на всі мої зусилля, дідусь помер, чоловік пішов із сім’ї, донька покинула навчання. А мама ще й досі коле мені очі тим, як мене використовували чужі люди. Спасибі, хоч із роботи не вигнали. Залишили з жалю за багаторічну сумлінну працю. Я залишилася, як то кажуть, біля розбитого корита. Самотня, хвора баба. Без свого головного ресурсу – себе. Зараз я себе збираю по крапельках, як ртуть зі зламаного градусника. Склеюю, додаю. Вкладаю. Але мені, як і раніше, здається, що в моїй посудині дірка, і все, що я туди вливаю, випливає з якогось невидимого мені кінця. Відновити себе виявилося дуже складно, навіть, мабуть, неможливо. Я на все життя залишусь – як склеєна чашка, з ненадійно приклеєними одна до одної частинами. Життя дало мені міцний, добрий урок. Не можна черпати себе нескінченно – заради будь-яких, навіть найблагіших цілей. Залишіть собі. Коли ви будете порожні – вам нічого буде дати іншим, навіть найулюбленішим. Якщо ви вичерпали себе до дна, ви не зможете допомогти своїй дитині та старим батькам. І ваш улюблений чоловік не буде щасливим поряд з вами. Не допускайте, щоб ваш ресурс вичерпався, адже тоді ви вже не зможете нікому допомогти. А без вашої допомоги – нічого не буде. Вас не буде. Головне – щоб вам було добре, решта додасться. Ваш головний ресурс – це ви. Бережіть його заради інших. Ось такий феномен. Автор: Олеся Іванова Джерело

“Як будемо живі…” – фраза-оберіг, яку я запам’ятала на все життя

Моя бабуся Ліда завжди казала: “Як будемо живі, посадимо цибульку”. Або: “Як будемо живі, на той рік качок не будемо брати, а курчат візьмемо”. Як будемо живі… Скільки її пам’ятаю, із самісінького дитинства, молодою ще жінкою, ледь старшою за мене нинішню. І я, чесно, часто думала, ой, вічно вони бояться, що там далі. А що там може бути далі? Але я тепер розумію, що це не страх. Це якраз життя всупереч. Плани всупереч. Мрії всупереч. Я думаю, це важливо було – зберегти і зберегтися самим – для того покоління, кого війна добре так переїхала танками, для тих, хто не обирав долю остарбайтерки (як моя бабуся). І для усіх нас нині – хто не обирав ні окупації, ні евакуації, ні вдома під обстрілами. Бо у багатьох – це не вибір, це якраз відсутність вибору. Як будемо живі – це не про покору. Навпаки: це про усвідомлення ризику. І про віру, що будемо живі все одно. Ця фраза – як оберіг – століттями. Треба було питати бабусю, як жити, коли не дуже доречно ні мріяти, ні планувати. Та я ж не знала, що наші життя можуть перетнутися війною. “А так, донечко, і жити”, – мабуть, би сказала бабуся. – Дасть бог весну, дасть бог сили”. Вона щось таке завжди говорила стоїчне і розважливе. І трошки містичне. Сьогодні до нас на озерце прилетіли дві качечки. Як і щороку. Може, їм не сказали в далеких краях, що тут нині війна. І це той момент, коли ти не знаєш, чи можеш дозволити собі радість. Але потім я вже дістала те насіння квітів, що готувала ще до. Бог з ним, посію. Цієї весни Україна зафіксувалась мені в пам’яті холодом, згарищами і прапорами. Попри це все – прапорами. І ці всі села з замальованими назвами. Але ти знаєш їх без карти. Ти ніби знаєш усіх людей навколо. Бо це країна для своїх. © Тетяна Трощинська

Великодня розповідь про паску, червоне яєчко і жінку, в якої нічого не було…

Це великодня розповідь напередодні свята. Про одну жінку, яка купила одного разу паску в красивій коробці. Шалено дорогу святкову паску, не яку-небудь там дешеву, кривувату, з різнокольоровими крихтами зверху… Вона купила цю дорогущу паску від горя і від поганого настрою – така була імпульсивна покупка. Яйця вона не фарбувала, сирну паску не робила, їй було дуже погано. Вона посварилася з дорослим сином, з коханою людиною розлучилася і наговорила багато поганих і страшних слів. Так буває. І на роботі їй повідомили, що її посаду скорочують. Прийшов новий штатний розклад. Ось вона зайшла в магазин делікатесів і схопила цю величезну паску в червоній із золотом коробці. Щоб відчути свято. Щоб себе якось підтримати і повеселити. Порадувати! Але нічого не вийшло. Вона похмуро йшла з цією коробкою і думала, яку ж дорогу покупку тільки що зробилп. Жах просто. Борошно, вода, цукор і розпушувач, – а деруть такі гроші. А вона здуру купила. Може, вона й несмачна, ця паска. Хімія суцільна. Треба економити – адже можуть звільнити з роботи. На що жити-то? Хоч сухарі суші про запас з цієї паски. Так вона йшла похмуро з ошатною коробкою. А біля під’їзду побачила стареньку, дуже стареньку бабусю. Бабуся стояла і грілася на сонці. Бідно одягнена бабуся. Зовсім старезна і зморшкувата. І жінка раптом перестала злитися і тривожитися. Вона взяла і подарувала коробку з паскою ційбабусі. Просто від пориву почуттів. І сказати не релігійні слова, не привітання: вона це не вміла. Просто сказала: «Це вам, беріть!». І хотіла піти додому. Старенька обхопила коробку ручками в старечих плямах і заусміхалася беззубим ротом. А потім притиснула коробку однією рукою, а іншою дістала з кишені фарбоване яйце. Трошки тріснуте, коричневе. І подарувала його жінці – теж пригостила. Мовчки. З усмішкою беззубою і світлою. Може, вона вже з розуму вижила… Але ось так все і було. І з цього фарбованого яйця все налагодилося. Син сам подзвонив і привітав з Великоднем. Сказав, що не сердиться, але нерви треба лікувати, мамо! Мама погодилася і попросила вибачення. Все стало добре. І коханий чоловік приїхав. Він подумав і зробив пропозицію. Все ж він любив цю нервову жінку… А на роботі перевели в інший відділ. Там навіть краще було, легше і цікавіше. Але це було трохи пізніше. А в той вечір жінка сиділа одна, їла яєчко, – вона не знала, що ще рано його їсти. І чомусь було у неї щастя на душі. Паски в червоно-золотій коробці не було, а щастя – було. Можна віддати паску. І отримати тріснуте яйце. І щастя, мир, спокій, радість. Звідки вони беруться – це таємниця. Звідки і душа взялася, я так думаю… Ось і вся історія про паску і яєчко. Анна Кір’янова Джерело

Якби моя баба була жива і до неї приїхали журналісти записувати родинний галицький рецепт випікання пасок, вона би розказала:

Якби моя баба зараз була б жива і до неї приїхали журналісти записувати родинний галицький рецепт випікання пасок, то моя баба їм би розказала:«Беремо 50 яєць, але файних домашніх, а не тево гімно з маґазину. Яйця на паску мусять мати жовті жовтки. Чотири кілограми борошна, яке треба добре просіяти через сито, шоб паска вдалася, як пух.Дві літрі молока. Пів кілограма масла.Трохи олії, оцту, солі. Родзинки.І кільо цукру» Баба би хтіла далі повідати, як треба всьо замішувати, але тут здивовані журналісти її б зупинили і перепитали:«А то не забагато стільки яєць, цукру? Скільки ж ви пасок випікаєте?»Баба здивовано б на них глянула, як на лайдаків, поставила б руки в боки і спокійно б продовжила:«Яке замало! 2 відра тіста виходить. І буде десь 30 пасочок. Як до Провідної неділі не стане, то ше замішу.А цукру в паску треба давати багато, паска мусить бути солодка, як дівочий писочок.А в цьому році треба ше більше пекти, щоб і на військо передати. І цукру треба більше дати, шоб наші хлопці і дівчата мали багато сили ворогів бити» Ну, а далі журналісти б почали витягувати камери, щоб зафільмувати сам процес випікання, а не тільки записати рецепт.Але на цьому їхній сюжет би закінчився.Давній бабиний рецепт має одну споконвічну особливість:всіх виганати з хати, коли паски печуться.«Прошу пане,—сказала би баба,—вступітьсі мені з хати і не показуйте варяцій з тими вашими тіліфонами.Бо, як не вступитеся, то ще дістанете шматкою по писку.Поки паски печуться має бути тиша і спокій.Йдіть во ліпше в другу кімнату до образів і помоліться: 10 разів «Отче наш», 10 разів «Богородице Діво», 10 разів «Вірую» і ще молитву таку сильну про Ангела-охоронця я вас навчу». І баба би пекла паски. Молилася б усіма молитвами і пекла.Колись ми малими вже тільки з одного бабиного погляду розуміли, що почався процес таїнства. Не можна було в хаті голосно голосно говорити і, боронь Боже, сваритися чи навіть щось погане думати. Баба казала, що паски тоді не вдаються, тріскаються, бо відчувають кожне погане слово.А потім би перехрестила кожну пасочку і зі словами «Господи поможи! Дух святий із нами» відправила б паски у піч.А коли б паски уже спеклися баба би віддала більшу частину подивованим журналістам і сказала б:«Христос воскрес не заради того, щоб ми мали що їсти, Він воскрес, щоб між нами була любов. Везіть на передову.Най воскресне Україна!» Христя Кішик

«Почекай мене, тату»: пронизлива історія однієї фотографії

Перед вами всесвітньо відоме фото авторства Клода Деттлоффа. Цей сюжет було зафіксовано фотографом, коли він робив фотографії маршу Полка Британської Колумбії 1 жовтня 1940 року. Тоді перед очима Клода розігралася особиста трагедія маленької дитини. П’ятирічний Уоррен Уайт побіг від своєї матері до батька, рядового Джека Уайта, з криком «Почекай мене, татку!». Момент, відображений на фотографії, настільки пронизливо розповідав про біль, який відчувають діти при розлученні з батьками, що згодом ця фотографія отримала всесвітню популярність. Знімок опублікували в журналі «Life», а також фото було розміщене у кожній школі Британської Колумбії протягом війни. А фотограф Клод Деттлофф, перейнявшися прихильністю сина до батька, почав стежити за розлукою цієї сім’ї, і пізніше відзняв їхнє возз’єднання. Адже Джек Уайт повернувся з війни додому, прожив довге життя та мав усі підстави пишатися своїм сином. Маленький герой фото, Уоррен Уайт, у своєму дорослому житті став мером міста Нью-Вестмінстер, з якого походила вся їхня родина. Автор невідомий

Польща. Після Перемоги прийде час на осмислення і оцінку того, що зробила для нас ця країна…

Хочу поділитися своїм баченням про роль і вагу в нашому сьогоденні однієї країни, яку знаю зсередини і розумію її мотиви. Польща.  Після Перемоги прийде час на осмислення і оцінку того, що зробила для нас ця країна. — Їм за це платять — почула у черзі біля пункту пропуску, коли вивозила малого. — Щоб мені платили сто мільйонів в місяць, я би таку, як ви, не хотіла бачити ні дня, — озивається інша жінка, яку щойно відірвали від чоловіка, який не перетнув кордон, а повернувся в Україну. Очі в неї такі заплакані, що видаються двома чорними дирами на білому обличчі. Ні. Те, що роблять поляки, не можна ні купити, ні продати, ні заманити, ні наобіцяти щось навзамін. Мені здається, вони всі психологи. Якщо не були, то стали ними. Поліцейські, перекладачі, волонтери… Невимовно уважні, делікатні, привітні.За цей місяць працівники усіх пунктів перетину бачили набагато більше, ніж кожен з нас. Вони бачили, що війна робить з людьми, які ще вчора були, можливо, самодостатніми і самовпевненими, реалізованими і незалежними… Я хочу дізнатися більш, ніж “куди йти і що робити далі“, я хочу зрозуміти мотиви. Буквально чіпляюся в рукав кожного:— Чому ви тут? Це робота? Ні? А що ж тоді? — Я волонтер. Я тут, бо Україна — надія світу. І у нас один ворог. Не плачте. Ви маєте бути сильними. Ви ж будете сильними? Через два дні дзвоню доньці: як там малий. — Що робите?— Сиджу і плачу.— Отакої. Плідне заняття. А чого?— Ти не уявляєш, якою увагою оточили його мої знайомі поляки. Дізналися, що це брат з України, і починають буквально плакати. Мам, чоловіки плачуть! І кажуть: чим допомогти? Школа? Спорт? Футбол? Будь ласка, дуже хочемо допомогти… Країна пропустила до себе і через себе нечувану досі кількість українців. Не знаю, яких титанічних зусиль вартувало це організаторам усіх рівнів, бо це космічний обсяг роботи.Вони справилися практично і фізично. А головне — це безодня співчуття, емпатії, співпереживання і розуміння, якими поляки оточили українців. Розуміння загроз для власної країни — так!Ненависть до прадавнього спільного ворога — так!Високий морально-етичний рівень польського суспільства — так! Та, як на мене, головною компонентою їхнього ставлення до України є генетична пам’ять до суголосних подій.Польща чотири рази була роздерта на шматки росією.Чотири рази ті, хто противилися, гинули до останнього.Чотири рази велика країна просто зникала з мапи світу, і це відбувалося з мовчазної згоди світу.Це пам’ять про те, як залишитися один на один зі страшним, божевільним, скаженим звіром. Польщо, рідна, дякуємо. Ми не забудемо. Автор тексту: Світлана Самарська Джерело

Будьте обережні зі своїми думками. Вони мають більшу силу, ніж ви уявляєте!

Вчений медик хотів перевірити свою теорію. Йому потрібен був волонтер, який мав померти в останню хвилину. Нарешті він знайшов засудженого чоловіка, якого повинні були стратити на електричному стільці. Вчений запропонував засудженому взяти участь в науковому експерименті, який складався зі скорочення серцевого ритму до мінімуму, поки кров повільно витікала до останньої краплі. Він пояснив, що у засудженого є лише мінімальна ймовірність виживання, але його смерть точно пройде без страждань і болю. Засуджений погодився, тому що так померти було краще, ніж на електричному стільці. Його поклали на лаву і прив’язали тіло так, щоб він не міг рухатися. Потім лікар зробив невеликий розріз на його зап’ясті і поклав йому під руку маленьку алюмінієву миску. Зріз був плоский, тільки перші шари шкіри, але засуджений повірив, що його вени були розрізані. Під лаву поклали посудину з невеликим клапаном, що регулював хід рідини у вигляді крапель, що потрапили в посудину. Засуджений міг чути як капає рідина і рахувати кожну краплю того, що вважав своєю кров’ю. Поки випробуваний не бачив, вчений прикрив клапан, щоб краплі капали повільніше, з наміром змусити повірити, що у нього закінчується кров. Через кілька хвилин лице засудженого зблідло, а серцебиття прискорилося. Коли відчай досяг піку, вчений закрив клапан повністю і у засудженого невдовзі зупинилося серце – він помер. Цей вчений зміг довести, що все, що ми сприймаємо, позитивне чи негативне, впливає на нас, на весь наш психологічний стан. Коли людям кажуть, що у них смертельний вірус, люди вмирають від чистого страху перед ним. Вбираючи інформацію через ЗМІ, соціальні мережі й т.д. день і ніч ми сповнені страху й починаємо вірити у всі біди, про які нам говорять. І рано чи пізно вони дійсно починають здійснюватися у нашому житті… Повірте, самонавіювання – страшна річ. Не варто завжди сліпо вірити в усе, що вам показують. Перевіряйте інформацію, зберігайте спокій та будьте обережні зі своїми думками, страхами і з тим, в що вкладаєте свої переконання і віру. Джерело

«Господи, врятуй її або забери мене разом iз нею»

Григорію було не до свят. Три дні він провів у лікарняній палаті біля своєї Ані. Не їв, майже не спав, лише прислухався до її уривчастого дихання. Ще тиждень тому його кохана дружина була здоровою та готувалася до Різдва. Прибирала їхній дім, складала святкове меню, хоча, звичайно, на дві пенсії особливих делікатесів не приготуєш. Та й скільки їм потрібно тієї їжі. Головне, переконував Аню Григорій, щоб у квартирі витав аромат куті та узвару. Не знав, що в одну мить дружина, як підкошена билинка, впаде непритомна, а в лікарні медики приголомшать складним діагнозом. І не пахнутиме у них вдома ні Різдвом, ні затишком. Протягом цих страшних днів волосся у чоловіка зовсім побіліло. А найбільше серце стислося тоді, коли лікар сказав, що Ані життєво необхідна операція. І назвав вартість оперативного втручання – космічну для них суму. — Але я не маю таких грошей, — ледве чутно прошепотів Григорій. — Ми із дружиною — пенсіонери. Живемо вдвох дуже скромно. Як може допомагає племінник, але в нього своя сім’я, свій клопіт. У відповідь лікар йому лише поспівчував і ще раз наголосив, що медична установа не зможе покрити витрати на оперативне втручання. Від такої новини Григорію захотілося померти. Бо навіщо йому те життя без Анічки? Одружилися вони зовсім молодими. Одразу після школи. Прожили разом чимало років. Добре прожили. Сварилися рідко, та й то через якісь дрібниці. Надвечір уже прощали один одного. Бог дітьми не обдарував, тому все тепло віддавали племіннику Анни. Він живе у місті, але час від часу разом із дружиною та дочками навідуються у гості. Не забувають їх, стареньких. Але й вони нічим не зможуть допомогти, якщо на порятунок Ані потрібно стільки грошей… Ще одна ніч у болісних роздумах тривала надзвичайно довго. Вранці медсестри ледве вмовили Григорія відлучитись на кілька годин додому — відпочити, поїсти. Він довго намацував ключ у кишенях куртки. Коли нарешті знайшов, на поріг вийшла сусідка Оксана: — Ну, як там Анічка? Чоловік зітхнув, розповів невеселі новини. Оксана схопилася за серце: — Ой, біда безпросвітна! І де взяти ті гроші? Мабуть, треба оголосити збір коштів серед мешканців нашого села. Сьогодні ж пройдусь сусідами — може, хоч на ліки Анічці вистачить. І, занурений у своє горе, Григорій тільки роздратовано махнув рукою. Оксана зрозуміла, що будь-які слова будуть зайвими. Тому не сказала більше нічого, тільки принесла сусідові теплого, щойно звареного борщу. Незабаром Григорій знову був у лікарні. Стан Анічки погіршився, а чоловік від безсилля тільки міцно стискав кулаки. «Господи, врятуй її або забери мене разом з нею», — не раз повторював у думках, відчайдушно вдивляючись у клаптик неба через вікно палати. Смеркало. Сиві зимові хмари засипали світ снігом, і Григорію здавалося, що він — один у Всесвіті. Сам наодинці зі своїм горем. — До Ганни Петрівни відвідувачі, — порушила тишу і думки чоловіка медсестра, нечутно прочинивши двері. Григорій здивовано глянув на неї. Хто міг прийти до Анічки? Племінник? Так він же у невідкладному відрядженні, обіцяв бути завтра. Хіба сусідка Оксана? Але за плечима у медсестри стояла молода жінка. Вона ступила кілька кроків до чоловіка і запитала: Не впізнаєте мене? Я Дарина, колись жила недалеко від вас.Але чоловік вдивлявся в обличчя відвідувачки і гадки не мав, хто вона. — Не пам’ятаєте мене… — продовжила Дарина. — Але маєте згадати. Наша сім’я була дуже бідною, а ви часто нам допомагали. Ми часом і надголодь жили… Перед очима Григорія пробігло минуле. Він ще раз глянув на незнайомку і ледь не вдарив себе долонею по лобі. Ну як він міг забути! Та найменша дівчинка з багатодітної родини, що жила в будинку навпроти. Свого часу їхня трагедія сколихнула все село — батька-будівельника не стало, залишилася дружина одна із шістьма дрібними дітьми. З того часу бідні виживали, як могли. А часи тоді були дуже непрості. Григорій, на щастя, заробляв непогано, тому разом із Анею пригощали малих то печивом, то цукерками, дарували книжки, іграшки,- своїх дітей не було. Правду кажучи, неодноразово допомагали мамі, Олені, яка розривалася на двох роботах за мізерну плату, одягнути дітей на зиму. Бо не можна було дивитися, як вони бігали в холоди у рваних кросівках і тоненьких курточках… — Григорію Івановичу, ви тільки не хвилюйтеся, — перервала його спогади Дарина. — Мені Оксана про ваше лихо розповіла. І я вже оплатила операцію Ганні Петрівні. Вона житиме. І все буде гаразд, ось побачите. — Даринко, Даринко, — не вірячи почутому, хапав повітря чоловік. — Дитинко, звідки в тебе стільки грошей? Те ж непідйомна сума… — Ні за що не переживайте, — стиснула руку йому молода жінка. — Я вже багато років живу в Америці, там чоловік має свій бізнес… На Батьківщину приїжджаємо кілька разів на рік — провідати рідних. Ми в достатку, тому можемо підтримати вас. Бог почув молитви Григорія. Наступного ранку Ганну прооперували. Успішно прооперували. Лікар пообіцяв, що його дружина видужає. За кілька тижнів повернеться додому. І там, витирав сльози чоловік, знову запахне затишком, щастям. Весь цей час Дарія була поруч із ним: заспокоювала, підтримувала, бігала купувати ліки Ганні Петрівні, пригощала Григорія домашніми стравами. Якось, коли дружині полегшало, чоловік із Дар’єю зігрівалися чаєм у лікарняному кафе. — Дитино, як я тобі вдячний за мою Гануся. Адже без неї мені цілий світ не милий, — сказав чоловік зі сльозами на очах. — І все-таки скажи мені, як ти наважилася допомогти абсолютно чужим людям? — Ви мені не чужі, — зітхнула Дарина. — Все дитинство ви були для моєї сім’ї добрими чарівниками. А надто для мене. Я ваші подарунки досі пам’ятаю. Знаєте, якось з мене в школі почали насміхатися, обзивати злиднями. Я дуже переживала і зі страхом чекала свого Дня Народження, бо на свято кожна дитина пригощала однокласників солодощами. А у моєї мами грошей вистачало лише на найнеобхідніше. Які ще там ласощі?Уявляєте, як принижували б мене діти, коли б я зайшла в клас без гостинців? Ображали б ще більше, ще болючіше… Я не знаю, як би пережила все, якби не Ви й не Ганна Петрівна. У той День Народження ви мені подарували модний светр — усі подружки ахнули — і багато цукерок, тож у школі я поділилася ласощами із кожним однокласником. — Дариночко, але ж це було так давно… ті светерки та цукерки. Стільки вже років минуло, — тремтячим голосом прошепотів зворушений Григорій, заглядаючи в сяючі карі очі Дарії. — І що? – усміхнулася жінка. – Неважливо скільки часу з того часу минуло. Головне лише те, що добро завжди повертається. Тому, знайте, тепер без підтримки я вас не залишу… Джерело

Історія з життя, яку варто прочитати кожному чоловікові. Ніколи не забувайте допомагати дружині!

– Попроси тата вдома допомогти тобі доробити, – з цими словами вчителька розпрощалася з моїм сином до наступного тижня. Пішла відпочивати від уроків творчості з дітьми. А я пішла дивуватися: Тата? Попросити допомогти тата? Так вона, напевно, обмовилася? Дитині треба зшити ковпак для саморобного гнома. З щільної червоної тканини з’єднати два трикутника і пришити зверху пухнастий помпон. Звичайно, нічого складного. Будь-яка мама впорається із завданням хвилин за десять. Але тато? Наш тато точно не знає, де зберігаються вдома голки і нитки. Більш того, він упевнений – їх в нашому будинку не існує. – Тату, мені потрібно доробити до шкільної виставки гнома. Допоможеш зшити ковпак? – син стояв перед татом, який сидів на дивані і налаштувався на довгоочікувані вихідні. – Я? – розгубився чоловік. І повторив ще раз, все тим самим невпевненим голосом: – Я? І, не вірячи, що це може бути правдою, уточнив, злегка нахилившись до сина: – Я? Син кивав. Його якраз нічого не бентежило. Першокласники настільки довірливі, що слово вчителя для них – закон. І раз Ірина Юріївна сказала «попроси тата», значить, треба попросити тата. – Так сказала Ірина Юріївна. Ти що, не хочеш мені допомогти? – А Ірина Юріївна не сказала, що ти з татом повинен вишити пташку на шовковій хусточці? А може, ми з тобою прямо завтра будемо запікати гусака, якщо, звичайно, Ірина Юріївна погодиться його їсти… Чоловік не приховував обурення. У нього футбол. Пиво в холодильнику. Горішки в мисочці. Відразу дві зручні подушки – одна під попою, друга – для голови. А тут – така підстава від Ірини Юріївни. Чоловік ні разу не бачив вчительку сина, але був впевнений, що вона стерво і чоловіконенависниця. – Ні, гусака не треба, – заспокоїв син. – А ось кашу двох видів тобі треба навчити мене варити. Я б хотів гречану і манну, тому що вівсянку не люблю. – Ти не жартуєш? – чоловік шукав очима мене, але я стояла за стінкою і ледве стримувала сміх. – Наша мама щоранку готує тобі і кашку, і млинці, і запіканку. Нічого не станеться, якщо ти постоїш поруч і подивишся, як вона це робить. – Так не можна, – сказав син. – Ірина Юріївна задала нам шити ковпак і вчитися готувати з татом. І тільки тоді, коли мама піде відпочивати. Але знаєш, наша ніколи ж не йде. Треба її вмовити. Інакше ти не встигнеш навчити мене всьому до понеділка. Тому що там ще треба пришити петельку до рушника. Ти до речі, вмієш? Я знала, що Ірина Юріївна живе в будинку на сусідній вулиці. Ясно, що вона ніяк не могла бачити мене, коли я вийшла на балкон і кричала в сутінки міста їй «Спасибі!». Але в понеділок я стояла на порозі школи в черзі з мам – обійняти Ірину Юріївну – і зауважила: кожна виглядала такою відпочилою. Джерело

Історія про дивовижну силу молитви, яка врятувала сім’ю під час війни

Цей випадок стався під час Другої Світової війни. Розповіла мені його моя бабуся. Стояв 1942 рік. Сім’я моєї бабусі – прадід, мати, батько, брати і сестри зі своїми дітьми – жили в маленькому селі в Україні. Німці увійшли туди зимовим морозним днем. Підпалили будинки, а вигнаних на вулицю жителів стали розстрілювати з автоматів. Як тільки в селі почався цей жах, мій прадід зняв зі стіни дерев’яний хрест, сховав за пазуху і повів всю родину в сарай у дворі. Він прикріпив хрест на стіну, став на коліна і сказав всім зробити те ж саме. Дід став читати псалом 90-й. Всі підхопили. З вулиці чулися автоматні черги, крики і стогони вмираючих. Сарай вже загорівся зовні. Все село стало схожим на велике багаття. Поступово зовні все стихло. Прадід і його сім’я продовжували читати псалом, незважаючи на задушливий дим всередині. Поступово стіни сараю перетворилися на вугілля і впали. Але вся сім’я вціліла. Німці незабаром покинули село, впевнені, що нікого в живих не залишилося. Прадід разгріб вугілля, дістав майже не пошкоджений вогнем хрест і знову сховав його за пазуху. Врятовані віддали хвалу Богові. Потім сім’я покинула спалене село, в якому неможливо було знайти навіть лопати, щоб поховати останки розстріляних. З тих пір бабуся завжди носила на шиї в шкіряному мішечку 90-й псалом. Її поховали разом з ним. © Тамуна Ч. Джерело

Шляхетний характер набагато цінніший, ніж життя, і тим більше дорожчий за багатство

Коли потонув «Титанік», на борту корабля був мільйонер Джон Джейкоб Астор IV. Грошей на його рахунках в банках було достатньо, щоб побудувати 30 таких «Титаніків». Однак, зіткнувшись зі смертельною небезпекою, він вибрав те, що, на його думку, було морально правильним, і поступився своїм місцем в рятувальній шлюпці двом переляканим дітям. Ісидор Штраус, співвласник найбільшої американської мережі універмагів Macy’s, який теж був на «Титаніку», сказав: – Я ні за що не сяду в рятувальну шлюпку раніше за інших чоловіків. Його дружина також відмовилася сідати в човен, поступившись своїм місцем тільки що найнятій служниці Еллен Берд. Вона вирішила прожити останні хвилини життя разом із чоловіком. Ці багаті люди вибирали залишитися без свого багатства і навіть життя, але не поступитися своїми моральними принципами. Їх вибір на користь моральних цінностей продемонстрував блиск людської цивілізації і людської природи. Архімандрит Тихон Шевкунов одного разу сказав: Мені не раз доводилося сповідувати людей перед смертю. У своїх сповідях вони ніколи не журяться про те, що не заробили зайвий мільйон, не побудували розкішний будинок, не досягли успіху в справах. Люди в останні години журяться в першу чергу про те, що не змогли зробити якесь добро, допомогти, підтримати рідних, близьких, навіть випадкових знайомих. Як важливо, коли у людей є гідність, їм знайома мораль і вони не позбавлені моральності. Чи є такі люди серед вас? Напевно є… Шукайте їх. Шляхетний характер набагато цінніший, ніж життя, і тим більше дорожчий за багатство! © Олеся Гончар Джерело

Краса – це не про зовнішність, а кохання – це не про ідеальність…

Влітку я їздила до клініки лікувального голодування, чистила організм. Одного дня я пішла позасмагати і там, поряд, на шезлонгу лежала гарна дівчина модельної зовнішності. Ми познайомилися і розмовляли. Говорили про цілі голодування. — Мені треба скинути 400 грамів, — сказала вона. Я охоче засміялася, думала, жартує. Але ні. — Рік уже живу, жирна. Мій хлопець сказав, що кине мене, якщо не схудну… Ось, бачиш? — вона згрібла шкіру на животі. — Сісти соромно. Я згодом довго ходила під враженням. Так і прозвала її – Ліза 400 грам. Мабуть, на думку її чоловіка, таких, як я, можна сміливо скидати зі скелі, бо в ідеальній Спарті повинні жити лише худі, а жирненьким рулькам тут не місце. Днями я потрапила до великої незнайомої компанії, був привід для свята у ресторані. І одна дуже випещена жінка сиділа на кріслі, гарно закинувши ногу на ногу. Капрон панчох злегка блищав, облягаючи ідеальні ноги, туфелька злетіла з п’яти, балансувала на пальчиках, вона гарно пила воду з винного келиха і магнітила чоловічі погляди. А потім прийшов її чоловік. Він підійшов до столу і став тиснути руки всім чоловікам як привітання, а їй кинув крізь зуби зло: «Прикрийся! Виставила ляхи!..». Вона злякано випросталася, почервоніла, попросила у офіціанта плед, хоч сиділа прямо біля каміна, укуталася і решту вечора просиділа набурмоченим горобцем. Я якось вирішила почитати біографії знаменитих класиків, поетів та письменників, пошукати секрети їхнього успіху в способі життя. І швидко покинула це заняття, бо дуже складно монтується жива людина з набором приземлених слабкостей та її геніальний твір. І кинула я читати про геніїв на біографії Льва Толстого. Я закохана в “Анну Кареніну” як витвір, але пережити деякі факти біографії автора просто не могла. Мало того, що у нього був нездоровий інтерес до смерті, і він любив спостерігати за цим… процесом, так і… Коли після п’ятої дитини (дівчинки Маші) Софія, його дружина, сильно хворіла, ослабла і ледве відновилася, і більше не хотіла народжувати, та й лікарі заборонили зношеному пологами організму його дружини народжувати, він сказав: “Та Бог з вами, навіщо вона мені тоді?”Софія народила 13 дітей… Я дивлюсь Інстаграм. Він населений гарними ляльковими барбі-ґерлами. Їхній день складається з фітнесу, солярію, обгортань та спа.Вони створюють своє ідеальне тіло, а індустрія краси активно їм у цьому допомагає. Вони працюють професійними красунями, і треба розуміти, що це дуже дорога та трудомістка робота. Я з повагою ставлюся до будь-якої праці, але гадаю, що у нас все знову переплуталося. Дівчата хочуть бути гарними, щоби їх полюбили. Щоб хлопці їх помітили та обрали. Їм сказали: гарно – це ось так: худорлявість, брови вищипані, губи накачані, попа горіхом – і вони кивнули і пішли підганяти себе під стандарти. А хлопчикам стало складно вибирати собі з низки однакових лялечок. Якось ми з чоловіком були на садовому ринку, він купував щось для дачі, а я просто ходила по рядах, нічого робити. Забрела у відділ із садовими фігурами, гуляла між ними, розглядала: ліхтарики, квіточки, вітрячки, зайчики та лисички. Біля великих садових гномів у яскравих шапках, що роблять їх схожими на мухоморів, стояли два мужики і вибирали найкрасивішого гнома. Один чіпав цих гномів, підносив, обходив навколо, а другий раптом засміявся і каже: — Давай, брате, вирішуй уже швидше… Ти вчора повій із таким самим виразом обличчя вибирав… Дуже смішно. Дівчатка, милі, Ліза 400 грам, Світлана Прикрий-Ляхи, Софія 13 дітей… Ну як же так можна не любити себе, не цінувати, не поважати? Як це ставлення до вас як до бракованого товару ви прийняли за любов? Хто вам сказав, що ідеальне тіло та обличчя є необхідною умовою щасливих стосунків? У мене є сотня доказів, що зовнішність ніяк не корелює з любов’ю. Моя знайома познайомилася з чоловіком у лікарні, в нефрологічному відділенні, де закохала його в себе, будучи в халаті, бліда, страшна, і з великим сечоприймачем, який кокетливо стирчав з-під нічної сорочки. Подивіться на Фріду Кало? Бачили? Як вам? А брови? Ось.За неї лицарювали найкращі чоловіки її часу. Мені багато років тому видалили зуб-вісімку невдало, порвали рота, у прямому сенсі, сталися ускладнення: температура під сорок, подерті ясна, опухла щока. І ось я лежу, вже вдома, плююся кров’ю, щока як подушка, рот розірваний, помираю від слабкості, а чоловік дбайливо напуває мене кефіром, бо нічого іншого в мене не влазить, а сили потрібні. Від кефіру для повноти картини у мене утворюються молочні вуса. Я дістаю дзеркало, дивлюся на себе, шепочу: “Боже …”, і починаю плакати від жаху. А він раптом каже: — Ти найкрасивіша на світі, чуєш? Най-най! І зараз також! Виходь за мене? Вийдеш? Потім, коли я одужала, був ресторан, і обручка, і одне коліно, і аплодисменти гостей і офіціантів, і кульки під стелею, і квіти і «я згодна». Але я з таким трепетом згадую ту першу пропозицію. Справжню. Я йому тоді… повірила. Тому що краса – це не про зовнішність, а кохання – це не про ідеальність. Наші недосконалості роблять нас живими, неповторними. Нас за них люблять. За те, що робить нас нами! Та й взагалі, по суті, досконалості не існує. Точніше, існує, але вона у кожного своя. Я вирішила поставити брекети на зуби. Вони у мене об’єктивно криві.Чоловік підтримав мене словами: — Я обожнюю твою усмішку і зовсім не розумію, у чому потреба мучити себе брекетами. Зроби це, якщо ти сама цього хочеш. Якби я вибирав, я залишив би все як є. Після пологів першого сина я важила 118 кг, але мій чоловік обсипав мене компліментами, позбавляючи мотивації худнути. Я схудла, коли сама захотіла. Дивилися недавно фотки, де я з крихітним сином, розпливалася на дивані. Запитую у чоловіка: — Чому ти не сказав мені схуднути, я ж жирна? — Ти апетитна плюшечка, худай, коли сама захочеш. А мені все подобається. А коли, років 5 тому в мене влітку стався напад псоріазу, і його осередки розповзлися амебами по тілу, ми полетіли відпочивати, і я відмовилася роздягатися на пляжі, чоловік спитав: — А що не так? і я зрозуміла, що… він і справді не розуміє, що не так. Для нього я красуня, і псоріазу він не помічає, а мене помічає. Це я зараз не чоловіка рекламую, а стосунки. Якщо ваш чоловік вимагає від вас відповідності його стандартам краси – це не про кохання, це про домінування. Ви красуня, яблучко наливне! А він бачить тільки червивини? Та він не хоче яблучко, він хоче влади. Ви маєте право піти за ним зі страху втратити. Тільки вдумайтеся, що втратити? Тирана, для якого ви… садовий гном у мухоморному капелюсі? Будь-який чоловік – самець – хоче домінувати. Але авторитет його має бути побудований не на страху, а на вашому захопленні та повазі. Ваша покірність не повинна бути безумовною, вона має бути вибором. Вибрати того, за ким хочеться йти, бо він впевнений, сильний, надійний і ніжний. Він візьме вас за руку і піде на край світу, а ви довіритеся, тому що ваша відповідальність – вибрати того, за ким хочеться йти. А право вести вас за руку треба ще завоювати. © Ольга Савельєва Джерело

Є два типи людей, які пережили втрати і складнощі в житті

Ми зупинилися дорогою. Біля придорожнього магазинчика стояв старий худий пес. Морда сива, шерсть потьмяніла. І ребра стирчать, – це не тільки з голоду, це і від старості так буває. Як у людей. Я, звичайно, купила ліверної ковбаси два кренделі таких, важких. І собаці почала давати по шматку. Вона почала жадібно, але акуратно їсти. І тут підійшов кіт. Теж старий та обдертий. Одноокий. Він теж хотів їсти. Я подумала, що собака зараз прожене кота. Той зовсім близько до шматків ковбаси підійшов, тягне мордочку. Я хотіла кинути шматок подалі, може, старий кіт схопить їжу і десь спокійно з’їсть. В безпеці. Але пес несподівано трохи збочив. Злегка так, похмуро та без задоволення; але відсторонився. І пустив кота до ковбаси. Це було так дивно, коли старий голодний пес посунувся злегка і дозволив старому коту їсти ковбасу поряд. Так вони й їли поруч. Собака швидше, кіт повільніше. Добре поїли бо я ще один ліверний крендель купила. Їх же двоє. …А потім вони разом пішли. Обидва старі, що зазнали багато поневірянь і бід, нікому не потрібні, – вони пішли стежкою в променях жаркого заходу сонця. Разом. Може, вони знайомі. Так і люди влаштовані. Одних поневіряння і горе озлоблюють і змушують завзято кидатися на інших, таких самих нещасних і слабких. А інших негаразди та тяготи роблять добрішими. І вчать ділитися тим, що в них є. Навіть якщо це проста ліверна ковбаса. Остання, що є. Все одно вони трохи посунуться і дозволять взяти шматочок. Вони розуміють чужий голод та чуже горе. Прийде день, коли ми підемо стежкою до заходу сонця. І краще, коли ти не один їж. І йдеш не один… © Анна Кір’янова Джерело