Якось Господь послав своїх ангелів, щоб вони принесли Йому те найкраще, що побачать на землі. І кожен ангел незабаром приніс дар Богові: хтось щиру молитву матері, інший слізне благання за солдата, а деякі – невтомні прохання за батьків, чоловіків чи дружин. Були серед принесених дарів і моління за хворих, немічних, за ненароджених дітей, за ворогів і кривдників… Радо приймав Господь ці дари, бо милосердні серця молилися не за себе, а за інших, випрошуючи для когось Божої благодаті. Найдовше затримався на землі лише один ангел, усе шукав особливий дарунок для Господа. Але ось з’явився й він і сказав: «Боже, ось Тобі в дар сльоза грішника. Я побачив, як уночі той, якого зневажають люди, гірко плакав над своїми гріхами та молився про прощення. Узяв його сльозу й приніс Тобі». І Господь сказав: «Ти дуже потішив Мене. Сльоза грішника, що кається, – найкращий дар!» Джерело

Чому добрий чоловік, відповідальний, працьовитий, бере за дружину злу і неохайну жінку? Адже буває таке часто. А хороша, добра, відповідальна жінка виходить заміж за лінивого та недоброго чоловіка, мучиться з ним потім? Це ж несправедливо. Неправильно! Народ здавна цим запитанням цікавився. Чому так відбувається?  Відповідь я знайшла у старовинній казці, я перекажу вам її своїми словами. Один чоловік запитав ангела, який керує долями. Як так виходить, що в хороших людей недостойні партнери? Ангел звелів цьому чоловіку піти в два селища і в першої зустрічної дівчини спитати, де живе такий собі юнак. Де його дім? Просте запитання поставити. Чоловік прийшов до села і зустрів дівчину. Гарну, охайну, з коромислом, на коромислі – повні відра. Запитав про будинок знайомого. Дівчина ласкаво привіталася, відра акуратно поставила, зняла коромисло та запропонувала проводити до потрібного будинку. А по дорозі вказувала на калюжі та ями, мовляв, не оступися! Не пошкодь ніжку! Чудова дівчина. Чоловік прямо зворушився від такої доброти та ввічливості. А в другому селищі нетвереза ​​дівчина в брудній сукні теж тягла відра, грубо лаючись. І на питання схожого спочатку вилаяла його як слід. А потім ногою показала в невизначений бік, мовляв, може там живе твій знайомий. І далі пішла, хитаючись і розплескуючи воду. Яка грубіянка, ще й брудна! Чоловік все розповів ангелові. Ангел подякував і сказав, що тепер точно знає, до кого прилаштувати ледачого та грубого юнака. З цим юнаком постійно трапляються нещастя. І іншим він шкодить. Ось ми його дамо хорошій дівчині. Вона добра. Терпляча. Вона з нього людину зробить. Нехай бере його на буксир, так у школі до відмінника прикріплювали двієчника раніше. Щоб відмінник із ним займався. Розділимо долю дівчини з долею цього хлопця. А неохайній дівчині ми дамо ось цього гарного хлопця. Він за нею пригляне. Щоб вона в колодязь не впала, щоб нікому не нашкодила, щоб стала краще поводитися. Хтось повинен про неї подбати і розділити долю? Вся справа у долі. Так пояснив цей янгол у казці. Хоча здається мені, це не ангел був. Дивне уявлення про справедливість. І дивний спосіб виправляти поганих людей. А відповідальність покладати на добрих. Як раніше у школі. Але сенс у казці є. Тому що справді в житті так часто буває. Тому, що хороша людина інстинктивно бачить, що інша себе губить. І хоче допомогти, вона ж відмінник! Вона має допомагати двієчникам! Отак у народі пояснювали дивну закономірність. Повчальна казка. Хоч і дуже сумна. Джерело

ЯКЩО… Якщо не можеш щось змінити – забудь про це. Якщо ти молодий, ти невпевнений у собі; якщо ти зрілий – ти не впевнений у інших. Якщо хочеш відмовитися від усього заради великої любові, подумай, що залишиться, якщо любов відмовиться від тебе. Якщо перейматися кожною думкою про себе, то ніколи не виправдати всі чужі очікування. Якщо хочеш завершити велику працю, для цього є тільки один спосіб – полюбити її. Якщо слухаєш чужі поради, проживеш чуже життя. Якщо пізно повертатися, аби правильно почати, то ніколи не пізно рушити вперед, аби правильно завершити. Якщо тебе цінують, а не оцінюють, дорожать тобою, а не використовують, радіють за тебе, а не заздрять тобі, то справді люблять. Якщо в мовчанні володіємо словами, то сказані вони вже володіють нами. Якщо твій план на рік – сій пшеницю; якщо твій план на десятиліття – сади дерева; якщо твій план на все життя – вчи дітей. Якщо хочеш, аби тебе боялися, роби так, щоб тебе любили. Якщо вкинеш у воду жменьку ягід, розкраяне яблуко, огірок чи іншу садовину або городину, то вода стане м’якшою, чистішою, смачнішою і здоровішою. Якщо, розв’язуючи вузлик, легенько дути на нього, зав’язь одразу піддається; так само і з ґудзями життя – видихай свої клопоти і гризоти разом із повітрям і побачиш, що вони поволі розплутаються самі собою. Якщо берешся до робити, то дій не гаючись, бо доведеться шукати час, вибирати час, наздоганяти його, а зроблене невчасно майже те саме, що незроблене. Якщо десь якось ти почув про себе незугарну, неприємну правду твого приятеля, то ця ложка правди, як дьоготь, згірчить бочку ваших солодких стосунків. Якщо не хочеш тримати зла – тримай дистанцію. Якщо тебе забувають, не нагадуй про себе; той, кому ти потрібен, не забуде.Якщо за все треба платити, то за дещо – переплачувати. Якщо хочеш мати гострий розум, то обточуй його об розум інших. Із книги “Якщо послухати мудреців”. (2000 Якщо… від мудреців усіх часів і народів). За матеріалами: Мирослав Дочинець

– Чому про одних людей говорять, що в них світла душа, а про інших, що темна, – запитала дочка, – адже в душу людини зазирнути не можна. Мати відповіла: – Коли зустрічаєш людину зі світлою душею – навколо стає світло. Якщо ти відчуваєш якиїсь душевний біль, то поряд з такою людиною він стихає. Така людина буде зміцнювати віру в Бога, віру в себе, ти відчуваєш тиху радість і надію на щастя, хочеться всіх любити і творити добро. – А якщо начебто людина каже все правильно, але мені від її правильності стає погано? Опускаються руки і життя здається якимось безпросвітним? Чи означає це, що людина лицемірна і зла? – Ні, доню. Це означає, що душі цієї людини не вистачає світла. Що ця людина нещасна, і спілкуючись з тобою несвідомо ділиться своєю бідою. – І що мені тоді робити? – Світити самій для цієї людини. І чим більше зусиль ти докладатимеш, щоб світити, тим більше світла тобі дасться! Запам’ятай, світло – це не тільки розмови про Віру і Бога, світло – це привітна усмішка, добре слово, підтримка і допомога.

Однієї холодної ночі мільярдер зустрів на вулиці старого бідняка. Він запитав його: – Тобі не холодно? Ти ж у мороз на вулиці навіть без пальта? Старий відповів: – У мене його немає, але я звик. Мільярдер відповів: – Почекай мене. Я живу поруч і зараз принесу тобі одне зі свого гардеробу. Бідолашний чоловік дуже зрадів і сказав, що чекатиме на нього. Мільярдер увійшов до будинку, до нього одразу підбігли люди й почали давати документи на підписи, з’єднувати по телефону з партнерами, довелось терміново вирішувати невідкладні справи. Так заклопотаний чоловік забув про бідного й про свою обідцянку. Лише вранці мільярдер згадав того старого й вирушив на його пошуки. Через деяких час він знайшов його… мертвим. Старий замерз від холоду. У своїх синіх руках він тримав записку: “Коли в мене не було теплого одягу, я мав силу боротися з холодом, тому що я звик до нього. Але коли ти пообіцяв мені допомогти, я прив’язався до твоєї обіцянки, і це позбавило мене сили чинити опір” МОРАЛЬ: Не обіцяй, якщо не можеш виконати свою обіцянку. Це може нічого не означати для тебе, але це може означати для когось – все. Дати нездійсненну обіцянку — все одно, що розпалити вогник надії і осмислено плюнути в нього. Джерело

У далекі часи жив мудрець, який мандрував по світу. Він допомагав бідним і скривдженим, завжди був готовий вислухати і дати мудру пораду. У кожному місті у нього з’являлися вдячні шанувальники.  Одного разу старець вирішив повернутися в рідне місто, в якому не був багато років. Але жителі зустріли його образами. Вони кричали: – Іди, звідки прийшов! Де ти був весь цей час, нероба, поки ми працювали в поті чола? – Бродяга! – підхопив хтось. – Розбійник! Він напевно живе тим, що краде у чесних людей! – Злодій! П’яниця! Але старий ніяк не реагував на ці слова. Він просто йшов по вулиці до свого закинутого будинку. Один юнак побіг слідом за ним і запитав: – Чому ти їм не відповідаєш? Я знаю, що ти мудрий чоловік, і всі ці злі слова – чистий наклеп!  – Ходімо зі мною, я хочу дещо тобі показати, – відповів старий. Разом вони зайшли в його будинок. Там мудрець довго рився в старій скрині і, нарешті, дістав звідти брудне і пошарпане лахміття. – Ось, примір, – з цими словами він кинув ганчір’я юнакові. Той обурено вигукнув: – Навіщо мені ці обноски? Я що, схожий на жебрака? – Ось бачиш, – спокійно відповів мудрець. – Ти відмовився надягати лахміття, бо точно знаєш: ти – не той, для кого воно призначено. Так і мене не зачіпають злі слова, адже я знаю, що насправді вони не про мене. Тільки ти сам можеш вирішити, чи “одягнути” на себе все, що тобі пропонують. Мораль:  Не треба слухати тих, хто говорить про тебе щось не те, адже тільки ти знаєш, через що ти пройшов і до чого прагнеш. Тільки ти можеш знати, ким насправді є. Слухаючи чужі висловлювання, докори, образи і приймаючи їх на свій рахунок, можна загнати себе в глухий кут, а безвихідь не дає ніякого прогресу.  БУДЬ ВИЩЕ ЦЬОГО, будь СИЛЬНІШЕ..,- і йди з Богом протягом життя до своєї мети, хто б що не говорив… Бог любить тебе

Жили-були 3 сестри. Перша була ледача. Середня була страшенно злою. А третя, наймолодша і роботяща і добра. Одного ранку зупинився віз біля їхніх воріт. На возі сиділа літня і незнайома їм жінка. – Хто ти? – запитали вони. – Я – Доля. Настав час виходити вам заміж. Посадила їх Доля на віз і повезла видавати заміж. Заїхали вони до першого села. Бачать: у полі хлопець оре і в руках у нього будь-яка справа вдається. Потрібно щось полагодити чи побудувати – всі до нього насамперед біжать. – Ось цей – твій, – каже Доля першій із сестер. Висадили сестру та поїхали далі. Заїхали до наступного села. Там хлопець живе такий, що нікому не відмовить в допомозі. Добрий до всіх. Натішитися народ не може, такий молодець. – Ось цей – твій, – каже Доля другій із сестер. Висадили сестру та поїхали далі. Заїхали до третього села. Біля останнього будинку, у багнюці, біля найстарішої розвалюхи, лежить біля криниці п’яниця. Зупинила Доля віз і каже: – Цей твій. – Та на який він мені?! Я ж ось і добра, і розумна, і рукодільниця. А ти мені такого нареченого даєш! Он сестрам яких знайшла, що іншого для мене немає?! – Інші є … – І зітхнувши, додала, – Але цей без тебе пропаде … Автор: Юлія Платонова

Доросла донька прийшла до матері і запитала у неї поради: – Мамо, я так люблю свого чоловіка. Але нещодавно я зустріла іншого чоловіка, і тепер всі мої думки лише про нього. Я не хочу зраджувати чоловікові навіть у думках, але у мене немає сил вирвати грішне почуття до іншого з душі. Що мені робити? На ці слова мати відповіла дочці: – Донечко, наші почуття – це квіти, які ростуть в нашій душі. У твоїй душі зараз дві квітки. Одна з них – неяскрава, але така ніжна і благородна квітка кохання до чоловіка, яку ти сама посадила. Вона буде цвісти все твоє життя і принесе радісні плоди, якщо ти будеш поливати її. Інша квітка – яскравий, але отруйний цвіт пристрасті, який виріс без дозволу в твоїй душі, і як бур’ян краде всі сили у першої квітки. При цьому він недовговічний і марний, як не поливай. Донечко, не в твоїх силах вирвати другу квітку з душі. Вона є. Але ти завжди маєш вибір. Ти завжди можеш вибрати, яку квітку поливати, а яку ні. Якщо ти будеш поливати тільки першу, друга скоро пов’яне і перестане отруювати тобі душу…

Якось мені довелося спостерігати за роботою групи людей біля ​Стіни Плачу. Хтось на драбинці, хтось стоячи на землі, вони паличками виколупували зі щілин «божу пошту» і збирали наші записочки в чорні поліетиленові мішки. Ця процедура проводиться раз на пів року, і природно там накопичуються сотні тисяч папірців. Правильніше сказати тисячі наших надій, наших прохань до Всевишнього. А папірцями вони стають уже на землі під мітлою. Я дивився на цю купу зім’ятих папірців і думав про вражаючий феномен. Незалежно від віросповідання, поза відчуттям себе віруючим чи ні, люди без сумніву впевнені, що їхнє послання буде прочитане. Тут поруч зі мною опинився один із працюючих, я не втримався і запитав збирача: — Ти впевнений, що Він уже встиг прочитати мою записочку, залишену кілька годин тому? «Листоноша» ніяк не відреагував. А недалеко від мене, трохи попереду, стояв невисокий літній чоловік. На моє запитання він повільно обернувся, кілька секунд уважно дивився мені в очі і, трохи посміхаючись, сказав: – Синку! Він прочитав твоє послання ще до того, як ти його написав…» Автор: Борис Гуревич

У провінційному містечку жив самотній старий. По сусідству з ним жила сім’я: мати з маленьким сином. Хлопчисько вважав сусіда своїм другом – часто бігав до нього, старий розповідав мудрі історії, пригощав цукерками, жартував з ним, грав в ігри… Через деякий час, хлопчик виріс, і поїхав вчитися у велике місто. Там у нього з’явилася дівчина, цікаве життя. У нього зовсім не було часу, щоб згадати про будинок, відвідати матір і свого старого друга. Одного разу хлопець отримав лист – мати повідомляла, що сусід помер. Хлопець заплакав, адже старий дарував йому добро і турботу, багато чому навчив, фактично замінивши батька, якого у хлопця ніколи не було. Він помчав попрощатися з чоловіком. Після церемонії прощання, хлопець вирішив зайти в спорожнілий сусідський будинок, де проводив своє дитинство. З обстановки нічого не змінилося: всі речі лежали так, як і багато років тому. Але, він не побачив одного важливого предмета… Він згадав, що на столі завжди знаходилася дерев’яна шкатулка. Старий зберігав в ній щось, що було для нього «найціннішим на світі» (так він завжди пояснював хлопчикові), але тепер цієї скриньки хлопець не побачив. Він припустив, що її забрав на пам’ять хтось із родичів старого. Через деякий час, хлопець повернувся до своїх справ, але тепер, все частіше згадував старого друга. Минуло трохи подій з дня смерті старого, як хлопцеві доставили посилку Відправником значився старий-сусід! Хлопець з хвилюванням відкрив її. Всередині, загорнута в стару газету лежала та сама, дерев’яна шкатулка! Тримаючи цінну для старого річ, руки хлопця тремтіли, він заглянув в неї. Там знаходилися кишеньковий годинник, на який було нанесене гравірування: «Спасибі тобі, за той цінний і щасливий час, що ти приділяв мені». З очей хлопця текли сльози, і він зрозумів, що для старого «найдорожчим і цінним на світі» був час, який він проводив поруч зі своїм маленьким другом. Вже після, юнак багато чого зрозумів, і став більше приділяти часу та увагу своїй матері, а в майбутньому – коханій дружині і дітям. Мораль: Ця притча – про найцінніше, що є в житті. Найцінніше, що можна подарувати комусь – це наш час, адже ми віддаємо те, що не зможемо вже повернути ніколи. Важливо розуміти, що час можна знайти для всього, що будемо вважати цінним і потрібним. Щоб зробити щось велике і важливе, можливо саме сьогодні для цього найкращий день в нашому житті.  Цінуйте час, проведений поруч з близькими людьми, і будьте їм вдячними просто за те, що вони є в нашому житті! Джерело

Ми любимо ускладнювати собі життя. Дуже часто не можемо подивитися на ситуацію об’єктивно, тому що переповнені емоціями, переконаннями, досвідом. Вірю, що ця казка допоможе розібратися у своїх неприємностях. Одного разу одна людина прийшла до свого старого і дуже мудрого знайомого і поскаржилася: — У мене навкруги суцільні неприємності та проблеми… Мене оточують заздрісні та негідні люди, які весь час псують мені настрій і отруюють моє життя. Що робити? Мудрий старий сказав у відповідь: — Розглянь кімнату, де ми знаходимося краще і постарайся запам’ятати речі коричневого кольору… У кімнаті було багато чого коричневого, і друг швидко впорався із цим завданням. Але мудра людина дала йому таке завдання: — А тепер заплющи очі і перелічи всі речі синього кольору… Друг розгубився і обурився: Я нічого синього не помітив, адже я запам’ятовував речі лише коричневого кольору! На що мудрець відповів: — Розплющ очі, озирнися, адже в кімнаті дуже багато речей синього кольору. І це було чистою правдою. Тоді старий продовжив: — Якщо ти шукаєш у кімнаті речі тільки коричневого кольору, а в житті — лише погане, то ти й бачитимеш лише їх, помічатимеш виключно їх, і тільки вони тобі будуть запам’ятовуватись і брати участь у твоєму житті. Запам’ятай: якщо ти шукаєш погане, то ти обов’язково його знайдеш і не помітиш нічого доброго. Адже засуджуючи інших і бачачи лише їхні помилки та слабкості, ти починаєш сприймати весь світ сповненим помилок та несправедливостей. І навпаки, якщо ти шукатимеш і помічатимеш добре і прекрасне, то притягуватимеш до себе саме це і будеш щасливий. Прагни побачити кращі якості в оточуючих тебе людях і світ стане для тебе більш привабливим. Джерело

Один чоловік все життя тяжко працював. Він у всьому відмовляв собі, він збирав і збирав, зі страху перед життям. Набагато впевненіше почуваєшся, якщо в тебе є капітал, чи не так? І потім можна насолодитися безтурботним спокоєм і жити у достатку. Потім. Цей чоловік купував золоті зливки і ховав у схованці. Він діставав іноді зливки і дивився на них. І тішився. І почував себе забезпеченим. Колись він заживе в достатку! Колись, потім. І злодії вкрали його золото. Цей чоловік страшенно плакав над розореною схованкою. Мимо проходив буддійський чернець, – він спитав про причину горя та сліз. Чоловік розповів: золоті зливки вкрали! Все, заради чого він працював, економив, все, що давало радість і надію… Дивись, мій схованок порожній, злодії все забрали! Буддійський чернець порадив: мовляв, перестань так зневірятися. Ти візьми цеглу, загорни в позолочений папір і уявляй, що це золото. Яка різниця? Ти все одно не користувався своїми грошима, зливки просто лежали в ямці. І ти дивився на них. Ось і дивись далі, зовсім нічого не змінилося… Це жорстока порада. Але так і є. Те, чим ми не користуємось, те, що ми відкладаємо на потім, те, що ми намагаємося берегти для туманного майбутнього, нам не служить. І золото перетворюється на каміння, а в ямці опиняємось вже ми. Коли приходить це дивне “потім”. Жити треба зараз. Не надто відкладаючи на “потім”. Гроші, які нам не послужили, молодість, якою ми не насолодилися – все це може безповоротно зникнути. 

У цьому полягає різниця між звичайними людьми і членами групи «чесних» людей, які нами управляють… Якось прийшов садівник до перукаря постригтися. Коли настала черга платити, перукар сказав: «Я не можу взяти гроші, цього тижня я стрижу на громадських засадах». Садівник подякував йому і пішов. Наступного ранку, коли перукар прийшов відкрити свій заклад, перед дверима він знайшов лист подяки і дванадцять троянд. Потім прийшов постригтися пекар, але коли він хотів заплатити, перукар сказав: “Я не можу взяти гроші, цього тижня я стрижу на громадських засадах”. Пекар задоволений пішов. Наступного ранку перукар знайшов біля дверей лист подяки і дванадцять тістечок. Прийшов стригтися сенатор і коли зібрався платити, перукар знову сказав: «Я не можу взяти гроші. Цього тижня я стрижу на громадських засадах». Сенатор зрадів і пішов. Наступного дня, коли перукар прийшов на роботу, біля дверей стояло дванадцять сенаторів, десять депутатів, п’ятнадцять радників, мер та кілька міністрів, дружина мера та шестеро його дітей – всі на безкоштовну стрижку. У цьому полягає різниця між звичайними людьми і членами групи «чесних» людей, які нами управляють… Джерело

Дітьми можна пишатися. Можна розповідати про їхні успіхи. Але є речі, які можуть дітям зашкодити, так вважалося з давніх-давен. І треба відчувати межу між гордістю, похвалою, доброю розповіддю та хвастощами. Хвастощі – це надмірне, зайве вихваляння, з метою підняти себе і принизити інших. Вихваляння можна пробачити дітям, але хвастощі дітьми призводить до сумних наслідків. Усі сюжети життя є у міфах, про це писали великі філософи. Міф про Ніобу, яка хвалилася дітьми, сумний. Ніоба народила багато дітей, діти виросли здоровими та красивими. І мати голосно похвалялася цим перед богинею Літо, яка мала лише двох дітей: Аполлона і Артеміду. Скінчилося все плачевно. Всі діти Ніоби були вбиті дітьми богині, – щоб не кортіло хвалитися. Дуже похмурий міф. Про хвастощі і заздрість богів. Коли вихваляються дитиною, можуть викликати в інших негативні почуття: заздрість, відчуття обділеності, образу, приховану злість. Власне, мета хвастощів саме в цьому: піднятися за рахунок інших.  Особливо небезпечно хвалитися дітьми перед бездітними людьми, які страждають на неможливість мати дітей. І перед батьками, які мають проблемних дітей. І не тому, що ці люди зроблять погане або побажають зла, а тому, що це порушення моральних законів. А за порушення покладено покарання – позбавлення переваг. Хвалитися здоров’ям перед нездоровим, розумом – перед тим, у кого є поки що затримка розвитку, достатком – перед бідним, щасливою сім’єю і родичами, що люблять, тим, хто цим обділений – це недобре, неправильно і небезпечно. Хвастощі від доброї розповіді про своїх дітей відрізнити дуже просто: чи є намір зачепити інших? Чи повна байдужість до чужих почуттів? У тому числі, до почуттів своєї дитини? Якщо є, це хвастощі. І можна накликати на свою дитину випробування та неприємності. Та й характер дитини можна зіпсувати, отже, і долю. Той, хто любить, хвалить помірно і гідно. І не розказує зайве. І точно знає, де можна розповідати, а де – не можна. Вихваляються, коли немає істинної любові. І позбавляють батьківського захисту, вихваляючись, – бо самі виявляють слабкість та інфантилізм. Про це слід пам’ятати. Автор: Анна Кір’янова

Старенький чоловік йшов додому в дуже пригніченому настрої. Йому сказали у лікарні, що ситуація зрозуміла та невтішна. Зробити нічого не можна; ну, вітаміни попийте. А чого ви, власне, хотіли? Вам років скільки, шановний Миколо Степановичу? Сімдесят п’ять. Микола Степанович чудово пам’ятав, скільки. І, загалом, мав рацію лікар, хоч і різкий. Сімдесят п’ять – це багато. Пожив, поступися місцем іншим. І не вимагай неможливого… Крім того, Микола Степанович бідний був старий. Пенсія невелика; і треба ще платити за орендовану кімнатку. Квартиру доньку продала, їй дуже гроші були потрібні. Обіцяла купити інше житло; та хоч кімнатку! Але не виходило поки що. Витрат багато. За кордоном все дуже дороге, не те, що у нас. У нас дешево. І можна прожити скромно навіть на маленьку пенсію. Микола Степанович мало не спіткнувся об цуценя. Сидить щеня на дорозі. Зовсім одне. І дивиться золотистими очима. А вже було холодно. І щеня сіреньке все тремтить… Микола Степанович хотів обійти цуценя, а те побігло за ним незграбно. Зовсім маленьке. І очі золоті… Микола Степанович сказав: “Ну куди ж я тебе візьму? Я старий. Мені сімдесят п’ять років. Я бідний дід. У мене маленька пенсія. І кімнатка маленька, і то не своя. І маю хворобу. Життя моє теж маленьке; мало залишилося. Ну куди ж я тебе візьму?” Але взяв… Взяв на руки та посадив під куртку. Стало тепло і щеняті, і Миколі Степановичу. І вони пішли додому. У кімнатку. До гуртожитку, де нікому не було справи, кого ти приніс. І з ким живеш… Микола Степанович дав цуценяті супу з хлібом. І сам поїв. Апетит з’явився! Потім витер калюжу за сонним цуценям. А потім вони лягли спати на старому дивані. Микола Степанович тільки встиг щеняті сказати, що його тепер звуть Цезар. Гарне ім’я! І що нічого бідний хворий старий Цезарю не гарантує. Навіть що прокинеться – не гарантує… І що? Цезар виріс у невеликого кумедного песика. І прожив майже 20 років! Стільки ж прожив і Микола Степанович. Вони добре жили. Бо Микола Степанович тепер стурбований був не хворобою та старістю, а чим годувати собаку. Зателефонував до знайомого, якого з молодості знав. Той запропонував тиху роботу – статті правити. Це невеликі, але потрібні гроші. А дочка все ж таки купила батькові кімнатку; викупила ту, що він знімав. Все ж таки виконала обіцянку, значить… І з собакою ж треба гуляти. Микола Степанович спочатку проти волі себе змушував виходити у парк із Цезарем, де собачий майданчик… А потім звик. І перезнайомився з добрими людьми, господарями інших собачок. Почав спілкуватися та розмови вести… Ніхто не знає скільки проживе. Це нікому невідомо… Але прожили вони разом майже двадцять років. І навіть якщо думаєш, що років і проблем багато, а життя і грошей мало залишилося, може виявитися, що це не так. Життя – воно взагалі маленьке. Але добро його подовжує, наповнюючи. Збільшує та наділяє змістом. І треба встигати робити добре, навіть якщо здається, що часу зовсім не залишилося. Джерело

Один правитель мав намір їхати на переговори до ворогів. З собою можна було взяти лише одну людину. І правитель звернувся до мудреця, щоб той вказав кандидатуру. Потрібна була людина смілива, сильна і вірна. Той, хто не зрадить і зможе захистити. Своєму оточенню правитель не довіряв. Мудрець сказав, що на околиці міста Басри живе в білому будинку такий чоловік. Сильний та сміливий, як лев. І вірний. Його треба взяти із собою. Його звуть Маруф. Імператор був недовірливий. Він таємно приїхав до білого будиночка і почав спостерігати. І побачив величезного силача з бородою. Цей велетень слухав, похнюпивши голову, як його лаяла дружина. А діти повзали по ньому і смикали його за бороду. І кішка нахабно терлася об ноги силача. Силач потягнувся до дружини, посміхнувся і поцілував її. Правитель зазирнув до іншого будинку, поруч. Зовсім інша картина! Дружина не підводила очей і прислужувала чоловікові. Коли йому щось не сподобалося, він крикнув на жінку так, що вона впала. Діти заплакали, але господар і їм надавав потиличників і залякав гучним криком. Діти затремтіли від страху і замовкли. На стінах висіла зброя, а сам господар мав жорстоке обличчя. Ось той, хто потрібний. Мудрець трохи промахнувся з адресою. І звали силача Мансуром. Імператор щедро заплатив і взяв Мансура з собою як охоронця. І імператора було вбито на переговорах ворогами. Тому що цей Мансур втік. Вороги побачили таку ганебну втечу і без жодного страху напали на правителя. Що це за правитель, якого так легко та швидко залишають соратники? Слабкий та нікчемний. Хапайте його! Мудрець потім дуже переживав. Він не очікував, що імператор виявиться таким безглуздим. Проте недовірливі схильні довіряти не тим, кому треба. Так давно повелося. Той, хто жорстокий зі слабкими і знущається з залежних, неодмінно зрадить. І обов’язково злякається. Маруф був великим воїном. І йому сенсу не було самостверджуватись за рахунок дружини та дітей. Або кішки. А Мансур був боягузом. Усі зневажали його. І правитель міг би розпитати сусідів, якщо засумнівався у словах мудреця. Хоча й так було очевидно! Але не допоможе мудра порада тому, хто безрозсудний і невмілий. І не відрізняє м’якість і доброту від слабкості, а злість – від хоробрості. Сильному немає потреби ображати слабких. Він відданий тим, кого любить. І не відкине кішку, яка треться об його ноги… Джерело

Коли я була маленькою і чула, що в якоїсь людини настала низка неприємностей, я могла повірити у будь-що, адже біда ніколи не приходить одна. Мені було щиро шкода цих людей. А тепер, якщо я почую, що в людини багато неприємностей, я знизаю плечима: “Сам винен”. Все, що ми маємо в житті – або допустили, або заслужили. І це якщо не брати до уваги деякі речі – розставання з кимось, прощання з 90-річними родичами. Це природний перебіг подій. Мудрий Цар Соломон закликав не зациклюватись на неприємностях, а легко пропускати їх через внутрішній фільтр: “І це минеться”. І справді, все проходить. Нині вже й не згадати, через що я переживала в юності. Небагато залишилося важливим. Хочеться дивитись у майбутнє з оптимізмом, з надією. Хочеться знати, що все те, що ми зараз переживаємо та долаємо – не дарма. Як правило, невдачі оминають тих, хто вчасно будує фортеці та зміцнює тили. Тих, хто бореться з власною лінню. Якось до Царя Соломона прийшли кілька людей. Щоб вони не робили – все валилося у них із рук. “Поясни нам, мудрий царю, в чому причина такої немилості небес? За що нас життя карає?” Він відповів так: “Що сіяли, те й збираєте. Нещастя – це ваш вибір. Бідність – творіння людське. А гіркота – це плід невігластва. Звинувачуючи, втрачаєте силу, а бажаючи, розсіюєте щастя. Прокиньтеся, бо жебрак той, хто не усвідомлює себе. А ті, що не знайшли всередині Царство Боже, — бездомні. Бідним стає той, хто марно витрачає час. Не перетворюйте життя на животіння. Не дозволяйте натовпу занапастити вашу душу. Хай не буде багатство вашим прокляттям” Частково я погоджуюся з Соломоном. Але є й такі події, над якими ми не маємо влади. Економічні, політичні. Багато людей потрапляють до м’ясорубки життя. Але, вибравшись на сушу після цього страшного шторму, набувають імунітету до подальших буйств стихії. Давньоримський імператор Марк Аврелій говорив: “Роби те, що повинен. І станеться те, що судилося”. Головне, роби. Не відкладай, не сиди на місці, не чекай, що все само. Соломон правий – животіння і лінощі розбещують людину. Частково ми владні міняти свою долю. Але звинувачувати себе у всіх бідах – не варто.  Щастя – це не відсутність проблем. Щастя – це саме життя. Джерело

Старі люди часто повторюють дивну фразу – “Не проганяйте свого янгола”. Історія доводить, що в цих словах захований глибокий сенс. Кожен свій день ми заповнюємо суєтою і забуваємо про головне. А хтось незримий, що повсякчас знаходиться поруч із нами, засмучується… а потім йде. Історія “Кішка сиділа біля вікна й дивилась на янгола, що гойдався на гілці прямо перед її вікном. Янгол ловив долонькою сніжинки, що пролітали мимо й, всміхаючись, поглядав на кицьку. Тим часом позаду кішки розвивалася чергова буденна сімейна драма. – Ти мені все життя зіпсував! – волала жінка своєму чоловікові. – Якби не ти, я була б зараз в іншому місці та абсолютно щасливою! Янгол зліпив зі сніжинок дзеркальце і, піймавши ним промінчик сонця, що ховалось, спрямував у вікно. Промінь відбився в очах чоловіка, заграв світлом, і в його відблиску жінка несподівано побачила того самого хлопця, що колись сказав їй “люблю”, вихор його неслухняного чуба, ніжність погляду, тепло сильних рук… Жінка схитнула головою, відганяючи ману і, про всяк випадок, відвернулася … – Та ти на себе глянь! – ревнув чоловік — на кого ти перетворилася! На сварливу тітку! Де були мої очі?! Янгол склав долоні трубочкою і дмухнув. Випадковий вітерець, що влетів крізь відкриту кватирку, розворушив жінчине волосся, кинув неслухняне пасмо на лице. Чоловік мимоволі моргнув. І раптом побачив ніжне обличчя тієї дівчини, що була йому дорожчою за цілий світ, веселий розсип веснянок, веселі очі, тонкі пальці рук… Він змовк та вийшов із кухні. Жінка сердито загриміла немитим посудом. Тут почулося рюмсання сина та гнівні крики батька. З усього видно, той вирішив відігратися за своє приниження, згадавши про батьківські обов’язки. Жінка кинулася на зойки, немов бойовий слон на звуки бойової сурми. За мить, до загального галасу приєдналися і її гнівне горлання. Чим таким завинив син — лишалося лише гадати. Янгол знизав плечима й жбурнув сніжок у сусіднє вікно. Той розсипався із тихим кришталевим дзвоном. Дорослі, дивлячись на залите слізьми обличчя сина, враз пригадали його перший плач, ще такий тихий і безпорадний, першу невпевнену посмішку, здивовано розплющені оченята, що з довірою вдивлялися у двох великих і таких важливих людей в його житті… Батьки суворо зітхнули та, про всяк випадок, поставили сина в куток. Жінка повернулася на кухню і знову взялася готувати. В цей час до неї вбігла маленька донечка, скочила до вікна і закричала: – Мамо, дивись, дивись: на дереві янгол сидить! Ангел всміхнувся і помахав їй рукою. – Не базікай дурниць — буркнула жінка, — йди краще прибери іграшки! Не чіпай кицьку — вона знов приперлась з вулиці брудна. Давно пора вигнати! Киця ображено нявкнула й заскочила на відкриту кватирку. Вона була дуже охайною кішкою і несправедливі слова її дуже ображали! – Геть звідси! – замахнулася жінка і кішка стрибнула на гілку, що на ній сидів янгол. – Вигнали? – втомлено понуривши голову, спитав він. – Мене теж туди не пускають…- Кішка зітхнула. Їй все одно було жаль цих людей. Дівчинка глянула в вікно, потім повернулася до матері й сумно промовила: – Наш янгол полетів. І кицю нашу забрав з собою! Як ми без них тепер будемо жити? Жінка не відповіла. Але за мить у квартирі стало чомусь похмуро і сумно. Не проганяйте свого янгола. “ Не проганяйте свого янгола. Зробіть так, щоб ця історія була не про вас. Автор – Ірина Подгурська Джерело

В околицях Вифлеєму жив собі один вовк. Він був справжнім пострахом для тутешніх пастухів, які мусили цілими ночами стерегти від нього стада своїх овець. Хтось із пастухів завжди залишався на сторожі, а вовк усе ходив голодний, підступний і злий. Та ось настала дуже дивна ніч. Пасовиська сповнилися світлом, музикою і життям. Скрізь звучали дивовижні ангельські пісні. Народилося Дитятко – такий маленький рожевий клубочок. Вовк здивувався, що прості суворі пастухи, усі як один, побігли, аби уздріти дитя. «Скільки метушні», – подумав вовк і крадькома рушив услід за пастухами. Коли побачив, що вони заходять до стаєнки, зупинився в тіні. Пастухи принесли дари, привітали чоловіка й жінку, шанобливо поклонилися Дитині та вийшли. Чоловік і жінка, виснажені, стомлені працею та неймовірними пригодами, що їм приніс той день, заснули. Хитрий вовчисько лише о цій порі пробрався до стаєнки, отож його ніхто не помітив, хіба Дитя. Воно розплющило свої великі оченята й дивилося на видовжену вовчу морду, а звір крок за кроком, поволі, але невблаганно підходив щораз ближче. Вовк відкрив пащу, висолопив гарячого язика, а очі його горіли, немов жарини. Проте Дитя не виявляло ознак страху. «Ласий шматочок», – подумав вовк. Його гарячий подих уже сягав Дитини. Звір увесь зібрався, аби схопити крихітну здобич. І в ту мить дитяча рука, немов маленька тендітна квітка, ласкаво й ніжно погладила його по голові. Уперше хтось так доторкнувся до його жорсткої кудлатої щетини. А далі голосом, якого вовк зроду не чув, Дитя сказано: «Вовче, я дуже люблю тебе». І тоді в темній стаєнці сталося щось неймовірне. Вовча шкіра розірвалася і впала на землю, а з неї з’явився чоловік, який тут же впав на коліна, поцілував рученята Дитятка і став у тиші молитися. Потім той, хто був спершу вовком, вийшов зі стаєнки і звіщав усім: «Народилося Боже Дитя, яке дасть вам справжню свободу! Прийшов Месія, Він нас перемінить!» Перемінювати створіння через любов – такий був Божий план. Хай здійснюється він не лише з тваринами… Бруно Ферреро Джерело

Одна жінка просила у Ангела здоров’я. Він спитав: «Навіщо тобі це?». «Щоб дітей виростити та дати їм освіту!», – відповіла жінка. «Твої діти й так здобудуть хорошу освіту, – відповів Ангел. – Вони виявлять здібності, їх помітять і допоможуть вступити до чудового навчального закладу». Жінка попросила гарну посаду. «Навіщо тобі це?», – спитав Ангел. «Я зможу більше користі принести на роботі та згуртувати колектив!», – відповіла жінка. «Прийде інша людина і згуртує колектив ще краще, – пообіцяв Ангел. – І користі більше принесе, чудовий керівник. Можеш не турбуватися!». Жінка попросила, щоб чоловік не пішов до іншої. Щоб із нею залишився. Для того, щоб він був щасливим і не припустився помилки. Ангел запевнив, що чоловік буде щасливий з іншою жінкою. Вона чудова. Можеш не хвилюватись. А потім спитав: «А тобі самій нічого не треба? Ти ж для себе нічого не попросила. Ти просила для інших. Хоча тобі здавалося, що ти собі просиш. Ти чого хочеш? І жінка зрозуміла, що вона не вміє хотіти для себе. Усі її бажання були пов’язані з іншими людьми. Їй тільки цього й хотілося. А шовкова бузкова сукня, перлинні сережки, обійми коханого, освідчення в коханні, оплески публіки, сяючий новий автомобіль, прогулянки берегом океану, портрет, написаний знаменитим художником, гроші та радості життя – це недобре просити. І хотіти цього недобре. Егоїстично… Жінка задумалася, а потім розплакалася. Жодного особистого бажання вона не мала. Їй уже нічого не хотілося для себе. Не дивно, що вона почала хворіти, чоловік зібрався піти, а на роботі її просто використовували. Пішла її сила, її краса, її радість життя. І сама вона могла піти. Їй уже нічого не хотілося. Що ми хочемо особисто для себе? Потрібно щиро це сказати. Для нашого особистого щастя та благополуччя. І для інших, звісно. Але спочатку – яку ми від цього отримаємо радість та користь? Які особисті емоції? Порядні люди легко засвоюють головне правило: бажання має бути корисним і для інших. Це важливе правило. Але є й друге: бажати треба і для себе, бажати радісно та емоційно. Натхненно. Є навіть такий вислів: “Натхненний покупець” – той, хто бажає і купує з радістю. Але порядні скромні люди забувають про себе. Або трохи лукавлять: мовляв, я ж не для себе хочу! Я хочу для блага інших! І інші отримують благо. А той, хто просив для інших, не отримує нічого для себе. Тому чесно та щиро скажіть, що вам потрібно для щастя. Що принесе вам радість?  Автор: Анна Кір’янова

Жив собі король. Захотів соколів. Щоб гарні, величні, презентабельні. Найняв кращого дресирувальника. Привезли соколів. Почали тренування. Один сокіл робив прекрасні піруети, величними крилами нагадуючи усім про величність короля. А інший… Навіть не спробував розправити крил. Прийшов зажурений дресирувальник до короля і розвів руками: «Не піддається тренуванню. Я безсилий. Певно, той сокіл хворий…» Зібрав король найкращих ветеринарів королівства. Оглядали, мудрували. Поставили діагноз: «Здоровий!» Тоді король із принципу оголосив: «Хто навчить сокола літати, даю пів королівства». Довго нікому не вдавалося. Аж якось злетів той птах! Король побачив у себе за вікном піруети другого сокола! Зрадів! Викликав того, кому вдалося створити диво. Дивотворцем виявився звичайнісінький селянин. – Даю тобі обіцяного пів королівства, – сказав король. – Але поділися способом, яким скористався, щоб навчити сокола літати. –Та… я…цей… Просто зламав гілку, на якій він сидів… Сокіл злякався, що падає, і полетів, – скромно відповів селянин… *** Гілка і сокіл – сильні метафори про прийняття наших помилок і невдач. Так, страшно, коли втрачаєш опору під ногами, але ж саме в той момент, починаєш відчувати сильні «крила». Кожна невдача у вашому житті – це випробування, яке зміцнить вас і в результаті «підійме» тільки вище. Джерело

“Погані часи стають добрими спогадами” – сказав французький письменник. Що потрібно пам’ятати, щоб ці погані часи пережити? І до чого бути готовими потім? Згадаймо коротку притчу: “У Енціо була велика родина – дружина, сини, невістки, маленькі онуки. Але жили вони весь час бідно. Бувало, що їм не було чого їсти на вечерю. Сам Енціо ніколи не скаржився на життя: “Як попрацюєш – так і поїш” – говорив він. Але його діти бачили: роботи – непочатий край, а життя кращим і легшим не стає. Навпаки, важка праця з’їдає здоров’я, відбирає надію. Тоді Енціо повісив на видному місці табличку: “Так буде не завжди”. І став вселяти своїм дітям, що життя, воно як зебра – після чорної смуги завжди настає біла. І ще жодного разу не було інакше. Щойно хтось із членів сім’ї починав скаржитися, Енціо вказував пальцем на табличку і просив: “Потерпи ще трохи”. І все справді почало налагоджуватися. Справи сім’ї пішли на лад. Та так вдало, що сини зі своїми дружинами змогли побудувати окреме житло, обзавелися власною справою. Через 10 років вони знову зустрілися у будинку свого батька. Сім’я розрослася ще більше. Вони сиділи за великим столом і кожен з них міг бачити той самий напис. “Тату, важкі часи минули, життя налагодилося, у кожного з нас – будинок – повна чаша, красиві дружини та розумні, слухняні діти. Може, час знімати цю табличку зі стіни?” Усі, хто сидів за столом, підтримали цю ідею. Але старий Енціо заперечив головою: “У жодному разі! Тому що й так теж буде не завжди…” Пам’ятаю, як одна моя подруга запитала: “А коли ти нарешті розслабишся і почнеш жити?” Я уточнила, що у її розумінні – жити? “Перестанеш думати про гроші, перестанеш дивитися на цінники, перестанеш нести за все відповідальність. Дозволиш собі те, чого не могла раніше дозволити. Оточиш себе красивими, дорогими речами. Життя швидко минає. Подумай над моїми словами. Не відмовляй собі в тому, що хочеш, у 80 років шкодуватимеш…” Я задумалася про те, у чому я собі відмовляю. Хотіла навіть список написати, але нічого не спадало на думку. Ось у юності – так, хотілося всього – і одягнутися, і взутися, і десь побувати. А може, її пророцтво справдилося? Мені ще немає 80-ти, а вже нічого не хочеться? Чи сучасні люди мірилом свого щастя вважають можливість платити за рахунками, що збільшуються? Якщо немає придбань, отже, немає й особистісного зростання? Хосе Мухіка, колишній глава Уругваю сказав, а мені сподобалося: “Або ви щасливі, маючи дуже мало і не навантажуючи себе надмірно, тому що щастя у вас усередині, або ви ні до чого не прийдете. Це не виправдання бідності. Це виправдання стриманості. Але ми вигадали суспільство споживання, яке постійно шукає зростання. Коли зростання немає, це трагедія. Ми вигадали гору надмірних потреб. Ви маєте постійно щось купувати, викидати. Це наші життя, які ми ламаємо. Коли я щось купую або коли ви це купуєте, адже ми платимо не грошима. Ми платимо тим часом нашого життя, який ми змушені були витратити на те, щоб заробити ці гроші.Різниця лише у тому, що неможливо купити життя. Життя минає. І це жахливо.” Джерело

Ти купуєш будинок/квартиру?Закрий рот! Ти купуєш нову машину?Закрий рот! Ти любиш?Закрий рот! Виходиш заміж?Закрий рот! Ти плануєш дитину чи вже знаєш, що у тебе буде дитина?Закрий рот! Розлучаєшся?Закрий рот! Збираєшся у відпустку?Закрий рот! Тебе підвищили?Закрий рот! Більшість причин, за якими наші мрії/бачення не збуваються, полягає в тому, що ми занадто рано відкриваємося для поганих людей не в той час. Ми помиляємося, коли ділимося проектами/успіхами з людьми, які стверджують, що вони ”друзі”. Заздрощів і ревнощів досить, щоб люди знищили те, що могло бути, до того, як це сталося… Тримай рот на замку! Більшість твоїх ”друзів” хочуть бачити, що в тебе все добре, але ніколи не краще за них.

У розмовах з дорослими діти осягають мудрість, яка часом буває набагато важливішою у житті, ніж якісь матеріальні цінності. Озираючись назад, ми з ностальгією згадуємо той час, коли ми могли поговорити з бабусями та дідусями та послухати їхні захоплюючі розповіді про минуле. У статті ми розповімо про зворушливу розмову, яка відбулася між онукою та дідусем. Якось онука, запитала дідуся: «Як тобі вдалося зберегти мир і спокій на душі, адже ти так багато пройшов? Чому ти завжди посміхаєшся, незважаючи ні на що? Дідусь відповів: «Моя люба, так було не завжди. Колись я був запеклим і озлобленим, але один мудрий священик навчив мене робити три речі. Я роблю їх щодня, коли виходжу з дому. … Спочатку я дивлюся в небо – щоб нагадати собі, що мій ангел-охоронець там, стежить за мною, захищає мене і веде життя… … Потім я опускаю погляд на землю, щоб нагадати собі, що там закінчиться моє життя, і усвідомити, як мало місця потрібне для моєї могили. … Я дивлюся навколо і усвідомлюю, що у світі є хворі, бідні, голодні люди, і в цей момент я думаю про те, що у мене є, а не про те, чого у мене немає, і я відчуваю подяку… Так, моя хороша, мені вдалося витримати всі труднощі і залишатися щасливим та безтурботним. Живучи у злагоді з Богом, людьми і з собою, я відчуваю, як моє серце наповнює радість». Джерело