“До тебе повертається все, що ти говориш і робиш”. Мудра притча, яку варто прочитати хоча б раз у житті!

Батько з маленьким сином йшли через гори. Хлопчик спіткнувся об камінь, впав, боляче вдарився і закричав: – А-а-а-й!!! І тут же почув звідкись з-за гори голос, який повторив за ним: – А-а-а-й!!! Цікавість перемогла страх, і хлопчик прокричав: – Хто тут? І отримав відповідь: – Хто тут? Розсерджений, він закричав: – Боягуз! І почув: – Боягуз! Хлопчик подивився на батька і запитав: – Тату, що це? Чоловік, посміхаючись, крикнув: – Сину, я тебе люблю! І голос відповів: – Сину, я тебе люблю! Чоловік крикнув: – Ти – найкращий! І голос відповів: – Ти – найкращий! Хлопчик був здивований і нічого не розумів. Тоді батько пояснив йому: – Люди називають це луною, але в дійсності це є життя. До тебе повертається все, що ти говориш і робиш. Мораль: Наше життя – це просто відображення наших дій. Якщо хочеш більше любові від світу – віддавай більше любові оточуючим. Хочеш щастя – дай щастя тим, хто навколо тебе. Хочеш посмішки від душі – посміхнися від душі тим, кого знаєш. Це стосується всіх аспектів життя: воно нам повертаєте все, що ми йому даємо. Наше життя – не збіг, а відображення нас самих. Джерело

«Так буде не завжди». Притча, яку я раджу прочитати кожній людині!

Одного разу одна людина, прогулюючись вулицею, побачила дідуся, що сидів на краю дороги. — Старий, ти мудрий, скажи мені, ось я не старий і сильний чоловік, але ніде не можу знайти роботу, у мене син — ледар, дочка гуляє, а дружина нічого не робить по дому. Як все виправити? Старий відповідає: — Повісь у себе на дверях табличку і напиши на ній: «Так буде не завжди». Через деякий час його син зайнявся своєю справою, дочка вийшла заміж і стала доброю дружиною, а своєю турботливою дружиною він став дуже задоволений, та й сам влаштувався на гарну роботу. Якось, проїжджаючи на своєму автомобілі, він раптом зустрів того самого старого на дорозі. — Ну що, старий, все сидиш? А в мене все налагодилося. І що ти мені зараз порадиш? Старий подивився на нього і сказав: — Табличку ту, не знімай. Джерело

Коротка, але дуже повчальна притча про гнів

Дівчина чекала на свій рейс у великому аеропорту. Її літак був затриманий, а отже доведеться чекати кілька годин. Вона купила книгу, коробку печива і вмостилась у крісло, щоб провести час. Поруч з нею був порожній стілець, де лежав пакет печива, а на наступному кріслі сидів чоловік, який читав журнал. Вона взяла печиво, чоловік узяв теж! Її це роздратувало, але вона нічого не сказала і продовжувала читати. Та кожен раз, коли вона брала печиво, чоловік продовжував теж брати. Вона була не на жарт розлюченою, але не хотіла влаштовувати скандал в переповненому аеропорту. Коли залишилося тільки одне тістечко, вона подумала: «Цікаво подивитися, що зробить цей нахаба?». Ніби прочитавши її думки, чоловік узяв печиво, розламав його навпіл і простягнув їй, не піднімаючи очей. Це було межею. Вона встала, зібрала свої речі і пішла. Пізніше, коли вона сіла в літак, і відкрила сумочку, щоб дістати свої окуляри і витягла коробку печива… Вона раптом згадала, що поклала свою покупку в сумочку. І людина, яку вона вважала нахабою, ділилася з нею печивом, не проявляючи ні краплі гніву, просто з доброти. Їй стало так соромно. Але вже не було можливості виправити свою провину. Перш ніж гніватися, задумайтеся.Можливо неправі саме ви … Джерело

Повчальна притча про старість і молодість з дуже глибоким змістом!

Закони життя і природи такі, що ми не молодіємо, і рано чи пізно ми перетворюємося в таку ж безпорадну і нетямущу людину, якою прийшли в цей світ. Не тому, що самі цього хочемо. А тому, що старість позбавляє сил і йти в ногу з часом вже не виходить. Наше головне багатство – наші діти, покоління, що прийшли після нас і вирощені з любов’ю і турботою. Саме вони – надія і опора літньої людини, її єдина радість і інтерес в житті. І дуже гірко старим отримувати байдужість або роздратування через власну незграбність і нерозторопність, тому будь ласка, БЕРЕЖІТЬ СВОЇХ БАТЬКІВ і БУДЬТЕ ЇМ ВДЯЧНІ за все, що вони зробили в свій час для вас. Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки і чотирирічного онука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, хода була шкутильгаючою. Сім’я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі дідусеві руки і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав в руках стакан, молоко проливалося на скатертину. Син і невістка стали все більше дратуватися через це. – Ми повинні щось зробити, – сказав син. – З мене досить того, як він шумно їсть, пролитого ним молока, і розсипаної їжі на підлозі. Чоловік і дружина вирішили поставити окремий маленький столик в кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, в той час як інші члени сім’ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому стали подавати їжу в дерев’яній мисці. Коли хтось із родини мигцем поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, тому що він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колючі зауваження, коли він кидав вилку або розсипав їжу. Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Одного вечора, перед вечерею, батько помітив його граючим з дерев’яною тріскою на підлозі. Він ласкаво запитав малюка: – Чим ти займаєшся? Так само довірливо хлопчик відповів: – Я роблю маленьку миску для тебе і мами, з якї ви будете їсти, коли я виросту. Хлопчик посміхнувся і продовжив працювати. Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили дар мови. Потім сльози заструмували на їхніх обличчях. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити. Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його назад до сімейного столу. Всі дні, що залишилися він їв разом з сім’єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не турбувалися, коли падала вилка, розливалося молоко або бруднилася скатертина. Джерело

“Все життя я соромився своєї матері…”. Найкраща притча про материнську любов

Найкраща Притча про віддану Материнську Любов, яка іноді гори перевертає, а іноді Знищує власних Дітей! Прoчитайте і зyпиніться, поки не сталося бiди! *** Все життя я соромився своєї матері. У неї не було одного ока, і вона здавалася мені потворною. Жили ми бідно. Батька я не пам’ятав, а мати … Хто запропонує добру роботу такій, як вона, – одноокій. І якщо мене мати намагалася одягнути краще, і в школі я не відрізнявся від однокласників, то в порівнянні з мамами моїх ровесників, такими красивими і ошатними, вона здавалася потворною жебрачкою. Я, як міг, приховував її від друзів. Але одного разу вона прийшла до школи – засумувала, бачте. І підійшла до мене при всіх! Я мало крізь землю не провалився. Тікав світ за очі. А наступного дня, звичайно ж, вся школа тільки й говорила про те, яка у мене потворна матір. Або мені так здавалося… І я зненавидів її. «Вже краще б у мене взагалі не було матері, ніж така, як ти, краще б ти пoмeрла!» – кричав я тоді. Вона мовчала. Найбільше мені хотілося скоріше піти з дому, піти від матері. Та й що вона могла мені дати? Я старанно вчився в школі, потім, щоб здобути освіту, переїхав до столиці. Почав працювати, одружився, обзавівся своїм будинком. Незабаром з’явилися діти. Життя усміхалося мені. І я пишався тим, що всього досягнув сам. Про матір не згадував. Але одного разу вона приїхала до столиці і прийшла в мій будинок. Діти не знали, що це їхня бабуся, вони взагалі не знали, що у них є бабуся, і почали сміятися з неї. Адже моя мати була така потворна. Давня образа захлеснула мене. Знову вона! Тепер хоче зганьбити мене перед дітьми і дружиною?! «Що тобі тут треба? Вирішила налякати моїх дітей?» – сичав я, виштовхуючи її за двері. Вона промовчала. Минуло кілька років. Справи мої успішно просувалися, в сім’ї все добре складалося. І коли зі школи прийшло запрошення на зустріч випускників, вирішив поїхати. Тепер мені нічого було соромитися. Зустріч пройшла весело. Перед від’їздом вирішив побродити містом і сам не знаю як вийшов до свого старого будинку. Сусіди впізнали мене, сказали, що моя мати пoмeрла і передали лист від неї. Я не дуже засмутився, та й лист спочатку хотів викинути, не читаючи. Але все-таки розкрив. «Здрастуй, Синку. Прости мене за все. За те, що не змогла забезпечити тобі щасливе дитинство. За те, що тобі доводилося соромитися мене. За те, що без дозволу приїхала в твій будинок. У тебе гарні діти, і я зовсім не хотіла їх лякати. Вони такі схожі на тебе. Бережи їх. Ти, звичайно, не пам’ятаєш цього, але коли ти був зовсім маленьким, з тобою трапилося нещастя – і ти втратив око. Я віддала тобі своє. Більше я нічим не могла тобі допомогти. Ти всього добився сам. А я просто любила тебе, раділа твоїм успіхам, пишалася тобою. І була щасливою. Твоя мама» *** Немає нічого сильнішого, ніж материнська любов. Немає нічого важливішого, ніж материнське серце. Немає нічого безціннішого, ніж материнське тепло. Бережіть своїх мам, приїжджайте частіше додому, цілуйте руки, говоріть з ними, поки не стало надто пізно… Джерело

«Дякую тобі, сину!»: зворушлива притча про те, як важливо проводити час з дітьми

У мене є хороша робота, стабільна та висока зарплата. Але часу на близьких майже не лишається. Мій малюк отримує мало уваги від мене, і це моя вина. Раніше, коли син просив пограти з ним машинками або намагався розповісти мені свої дитячі новини, я відмахувався: «Іди-іди синку, тато так утомився. Я тобі гроші заробляв. Адже, якби я не працював, у тебе не було б велосипеда, комп’ютера, залізниці, книжок». Такі розмови у нас виникали не один раз. І ось, одного з вихідних днів, коли ми всією сім’єю зібралися за столом, я розповів дружині, що отримав підвищення і тепер зароблятиму в годину ще більше. І раптом моя дитина, яка сиділа, уткнувшись у телевізор і, здавалося, зовсім не слухала мене, запитала: «Тату, а скільки ти отримуватимеш за годину?». “Дивне питання. Навіщо тобі це знати?” “Просто так”. «Ну, припустимо, п’ятсот. Задоволений? «Так, дякую, тату». За тиждень у сина був день народження. І, крім цілої купи іграшок, одягу та солодощів, йому подарували гроші. Коли я запитав, на що він їх збирається витратити, малюк серйозно відповів, що поки що не вирішив. А через два дні, коли я втомлений і знеможений прийшов з роботи, моя дитина чекала мене в передпокої. “Тату, позич мені, будь ласка, гроші” – сказав він. “А скільки тобі потрібно?” — спитав я, думаючи, що йдеться про якісь дрібниці. “Мені потрібно триста”. «Триста? Ти з глузду з’їхав. Тобі щойно подарували стільки подарунків, а ти знову просиш гроші» — зірвався я. — «Не смій чіплятися до мене з цим питанням!». Син мовчки обернувся і пішов у свою кімнату. Після вечері я трохи охолонув і відчув, що був несправедливий. Я навіть не запитав, навіщо йому потрібні гроші. Вирішивши загладити свою провину, я зайшов до сина побажати добраніч. «Пробач, синку. Я справді сильно втомився і накричав на тебе. Ось, тримай, твої триста. А тепер ти скажеш, навіщо вони тобі знадобилися?» «Звичайно, татку» — радісно закричала моя дитина і дістала з-під подушки кілька зім’ятих купюр. «Мені просто не вистачало до п’ятисот. А тепер я віддам їх тобі, і ти зможеш прийти додому на цілу годину раніше. І нарешті пограєш зі мною». Я глянув на щасливу усміхнену мордочку і відчув, що в мене защипало в очах. Єдине, що я зміг – міцно обійняти мого карапуза і прошепотіти: «Дякую тобі, сину». Джерело

Одна з головних істин життя, яку потрібно пам’ятати кожній людині!

Одного разу Майстер розповідав, що будь-яка річ може чогось навчити людину. Один чоловік запитав: – А хіба можуть чому навчити людину такі речі як, наприклад, телефон, поїзд або телеграф? Майстер відповів: – Телефон вчить тому, що все, сказане людиною, може бути почуто дуже далеко. Поїзд допомагає зрозуміти, що запізнившись усього на хвилину, можна спізнитися назовсім. Телеграф – тому, що за кожне слово потрібно бути готовим заплатити. Джерело

Якщо людина когось покинула, треба їй показати, що сталося з тим, кого вона залишила…

Якщо людина когось покинула, не залишила, не розлучилася, а саме покинула, ось як Хлопчика-мізинчика в лісі, з хлібними крихтами в кишені, – треба їй показати на власні очі, що сталося з тим, кого вона покинула. Просто показати. Тому що кинула людина когось і пішла до свого теплого затишного будинку. Зітхнула, звісно. Впевнила себе, що іншого виходу не було. І вигадала, що кинутий якось сам розбереться. Не пропаде. Навіщо про це думати?От і не думають. А показати було б треба, що стало з покинутою дитиною, собакою, котом… Як їм там у лісі. Один чоловік ось покинув жінку. З дитиною разом. І грошей не давав взагалі, жодної копійки. Хоча були гроші, він же сам харчувався і одягався. Просто не давав, та й годі. Думав, що один раз даси – потім все життя платитимеш. Ну якщо присудять аліменти, тоді інша справа. Кому хочеться зв’язуватися з приставами і таке інше? Можуть не випустити в Туреччину потім! Так минуло п’ять років. Ця Наталка йому не дзвонила і не писала. І на аліменти не подавала. Ну, значить, були в неї гроші, так? А про немовля він взагалі не думав, він його бачив один раз, у ковдрі. Начебто був хлопчик… Хлопчик-мізинчик.Якось під Новий рік він опинився у цьому селищі. По роботі був у відрядженні. І ось вирішив зайти; він не негідником був. Проста людина, як тато Хлопчика-мізинчика. Звичайний такий чоловік. Він купив кілограм мандаринів, цукерок узяв, хлопушку. І, розуміючи, що страшно ризикує, адже тепер про нього згадають і можуть почати вимагати гроші, все ж таки постукав у квартиру. Йому відкрила Наталя. Постаріла і змучена, вона дуже змінилася.І у квартирі стояла ялинка з бідними іграшками. Біля ялинки грався хлопчик. Пахло супом. Хлопчик був бідно одягнений, колготки заштопані, сорочка давно мала. Тапочки на ногах, бо дуло з усіх щілин. Злиденна обстановка, прямо скажемо. Наташа тихо розповідала, що роботи нема. Перебивається абияк, миє підлогу в лікарні. У каструлі булькав суп, навіть не суп, а холодець із курячих голів та ніг, це на свято. Мандарини якось дико виглядали на порожньому старому столі… А хлопчик підійшов і розповів, соромлячись, що ялинка в нього дуже гарна. Штучна. Але вона як справжня: у неї від старості так само голки обсипаються, подивіться! Це ще мамина ялинка! Загалом, довго все розповідати, всі ці жахливі та жалісні речі. І цей чоловік дивився на свої мандарини та хлопушку, боявся очі підняти. Він же був не негідник, розумієте? Звичайний чоловік. Як той, із казки, що залишив свого хлопчика в лісі… На щастя скінчилося все нормально. Цей батько тепер дає гроші. І приїжджає відвідувати свого хлопчика з подарунками та солодощами. Все начебто налагодилося.Ось чому всім, хто покинув когось у лісі, потрібно показати, що стало з тими, кого вони залишили. Просто показати. Якщо є в людині щось людське – це і буде її покаранням. А більше не треба. Цього достатньо. © Анна Кір’янова Джерело

Чому, чим більше робиш добра людям, тим гірше вони ставляться до тебе?

Якщо ви людина від природи добра, то напевно вам знайоме Золоте правило: «Не роби добра – не отримаєш зла». На жаль, воно працює практично завжди, але чому так відбувається? Якщо це питання хоча б раз опинялося в вашій голові, то настійно раджу прочитати цю притчу, в ній ви знайдете відповідь, а головне зрозумієте, як жити з несправедливістю світу. Одного разу до старого мудреця в двері постукала молода незнайомка, яка, заливаючись сльозами, розповіла старцю свою історію. – Я не знаю, як мені далі жити … Все життя я ставилася до людей так, як би хотіла, щоб вони ставилися до мене, була з ними щира і відкривала їм душу … По можливості я намагалася робити всім добро, не чекаючи нічого взамін, допомагала, чим могла. Я дійсно робила це все безоплатно, але натомість отримувала зло і глузування. Мені прикро до болю і я просто-напросто втомилася … Благаю, скажіть, як мені бути? Мудрець терпляче вислухав і потім дав дівчині пораду: – Роздягнися догола і пройдися зовсім голою по вулицях міста. На таку заяву жінка відповіла: – Вибачте, але я ще не докотилася до такого … Ви, напевно, з глузду з’їхали чи жартуєте! Зроби я таке, то не знаю, що очікувати від перехожих … Дивися, ще хтось збезчестить або поглумиться наді мною … Мудрець раптом встав, відчинив двері і поставив на стіл дзеркало: – Ти соромишся вийти на вулицю голяка, але чомусь тобі зовсім не соромно йти по світу з оголеною душею, розкритою, як ці двері, нарозхрист. Ти пускаєш туди всіх кому не лінь. Твоя душа – це дзеркало, саме тому всі ми бачимо відображення самих себе в інших людях. Їх душа повна зла і пороків – саме таку потворну картину вони і бачать, коли зазирають в твою чисту душу. Їм не вистачає сили і мужності, щоб визнати, що ти краще їх, і змінитися. На жаль, це доля тільки воістину сміливих … Запитала красуня: – Що ж мені робити? Як я можу змінити цю ситуацію, якщо від мене, по суті, нічого не залежить? Мудрець відповів: – Нумо підемо зі мною, я дещо тобі покажу… Подивися, це мій сад. Ось уже багато років я поливаю ці небаченої краси квіти і дбаю про них. Зізнатися чесно, я жодного разу не бачив, як саме розпускаються бутони цих квітів. Все, що мені доводилося бачити, – це прекрасні квіти, які ваблять своєю красою і запашним ароматом. – Дитя, вчись у природи. Подивися на ці чудові квіти і роби, як вони, – розкривай своє серце перед людьми обережно, щоб ніхто цього навіть не помітив. Відкривай душу хорошим людям. Іди від тих, хто обриває твої пелюстки, кидає під ноги і топче. Ці бур’яни ще не доросли до тебе, тому ти нічим їм не допоможеш. У тобі вони будуть тільки бачити потворне відображення себе. Джерело

Притча про створення жінки. Обов’язково дочитайте до кінця!

До Бога прийшов чоловік і заявив про свою нудьгу. Бог задумався: “З чого зробити жінку, якщо весь матеріал пішов на чоловіка?” Але, не бажаючи відмовляти чоловікові, після довгих роздумів, Бог створив жінку, використавши кілька яскравих променів сонця, усі чарівні фарби зорі, замислений смуток місяця, красу лебедя, грайливість кішечки, граціозність бабки, ласкаве тепло хутра, притягальну силу магніту і все це зліпив разом. Аби зменшити надмірну солодкуватість, додав холодне мерехтіння зірок, мінливість вітру, сльозоточивість хмар, хитрість лисиці, настирливість мухи, жадібність акули, ревнощі тигриці, мстивість оси, кровожерливість п’явки, дурман опіуму і вдихнув у все це життя. У результаті з’явилася справжня жінка. Бог подарував цю жінку чоловіку, сказавши при цьому:– Бери її такою, яка вона є, і не намагайся переробити, тому що з цього нічого не вийде. Блаженствуй із нею все життя і мучся до самої смерті!

“До раю не пускають тих, хто зрадив своїх” – повчальна притча про справжню вірність

По спекотній і дикій пустелі йшов старець зі своєю дружиною. Дорога була важкою і дуже виснажливою. Він дуже втомився. Жінка теж йшла з останніх сил… Раптом перед ним – прекрасний оазис та золоті ворота. За огорожею – музика, що пестить слух, красиві квіти, дзюрчання струмка, апетитні запахи їжі… — Що це? – запитав старець у вратаря. — Це Рай! Ти вже помер! І тепер можеш увійти і відпочити по-справжньому. — А є там вода? – запитав, вмираючий від спраги, старець. — Скільки завгодно! Чисті джерела, прохолодне озеро. — А поїсти дадуть? — Все, що захочеш! — Але зі мною дружина! — Дуже шкода, шановний! З жінкою не можна! Її доведеться залишити тут. І мудрий старець пішов… далі. Через деякий час дорога привела його на простий двір, біля воріт якого теж сидів вратар. — Я хочу пити! – сказав старець. — Заходь, у дворі є колодязь! — Але зі мною жінка, без неї я не піду. — І їй знайдеться місце! — А поїсти дадуть? — Я можу пригостити тебе вечерею, – сказав вратар. — А дружині? – запитав старець. — І для неї знайдеться їжа, – відповів вратар. — А що це за місце? — Це Рай! — Як Рай? Вратар біля оазису сказав мені, що Рай там! — Бреше він все! Це чорт! Там знаходиться пекло! — Як же ви, в Раю, це терпите? – запитав старець. — Це нам дуже корисно. Істинного Раю гідні тільки ті, хто НЕ КИДАЄ своїх! – відповів вратар. Джерело

Цінна притча-казка про стомлену жінку, яка змусить задуматись кожну!

Жила-була на світі втомлена жінка. Щоранку вона сяк-так прокидалася, змушувала себе цілий день працювати та змученою лягала спати. Вона вже й не пам’ятала, коли в останній раз відчувала себе відпочилою, повною сил і бажання жити. І так все тривало до того моменту, коли тінь Втомленої Жінки відокремилася. Це було літнім жарким днем, коли потрібно було зробити чергову важливу справу, тому що не «відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні», «без праці не виловиш і рибку зі ставка», «хто не працює, той не їсть». Саме це довело жінку до піка втоми. Тінь стала віддалятися від неї, залишивши свою господиню сидіти без сил на офісному стільці. Жінка благала Тінь: Будь ласка, повернися до мене! Ти йдеш і разом з тобою йде вся моя сила … Тінь відповіла: Так, вірно. Адже я – берегиня твоєї Енергії. Але я більше не можу тобі допомогти. Ти вичерпала майже всю свою силу, не заповнивши її запаси. Ти довела себе до повної знемоги. Подумай гарненько: чому все це з тобою сталося? Без тебе мені буде складно це зрозуміти. Будь ласка, допоможи мені! Тінь трохи подумала, а потім погодилася. Добре. Але тільки за умови, що ти пройдеш три випробування, які звільнять твою Енергію. Згодна? Звичайно! Тоді слухай. Завдання перше:відчуй свою спину, свої плечі. Чи відчуваєш ти нестерпний тягар? Втомлена Жінка кивнула. Як їй цього не відчувати? Скільки років вона тягає невидимі важкі мішки. Тоді віддай не свою ношу тим, кому вона буде по плечах. Віддай цим людям ЇХ ЖИТТЯ. Це їх уроки, це їх перемоги, це їх розвиток.А свою частку залиш. І тоді ти зможеш почати жити своїм життям. Ох, як важко було жінці зізнатися собі в тому, що вона несе тягар, зовсім не їй призначений. Це було їй не під силу, це висмоктувало її енергію: турботи подруг, чоловіка, батьків. Вона тягла на собі всі їхні проблеми, всі їх труднощі й намагалася вирішити їх, але ставало тільки гірше. Всім. Але тепер все, вистачить: відтепер нехай кожен живе своїм життям. Втомлена Жінка закрила очі, уявила кожного, чию ношу вона колись по «доброті» своїй звалила на себе, і подумки віддала їх частку. Як тільки Втомлена Жінка звільнилася від непосильного тягаря, її телефон почав дзвонити. Це шукали її всі, хто колись звалив на неї всю цю тяжкість. Втомлена Жінка злякано подивилася на свою Тінь: Що мені робити? Вони зараз почнуть знову просити мене забрати їх ношу! Тінь залишалася невблаганною. Якщо хочеш бути здоровою, якщо ти хочеш, щоб всі ці люди прожили повноцінне життя, не шкодуючи ні про що, тоді пройди друге випробування: навчися говорити «ні», коли це необхідно. Жінка кивнула, але відчула, що друге випробування, мабуть, ще складніше першого. Як відмовити? Що про неї подумають? А що як з нею перестануть спілкуватися? А що як її почнуть не любити? Але робити нічого. Вона відповіла на дзвінок своєї подруги. Розмова була безглуздою: подруга вмовляла зробити за неї всі справи, а Втомлена Жінка все виправдовувалася і виправдовувалася. Тінь підійшла до своєї підопічної та тихо підказала: Для того, щоб навчитися говорити «ні», спочатку потрібно розучитися виправдовуватися. Інакше люди відчують твою невпевненість і будуть продовжувати переконувати тебе до тих пір, поки ти не здасися і не звалиш на себе їх тягар. Жінка кивнула і закінчила розмову з подругою твердим, невблаганним і в той самий час повним співчуття «ні». Це звучало мовою серця приблизно так: ти мені дуже дорога, саме тому я бажаю тобі, щоб ти жила своїм життям, повір саме тоді можна відчути себе щасливою. У них ти вчишся цінувати те, що у тебе є, і ти прагнеш до своєї мрії, знаходячи для цього всі необхідні якості. Звичайно, не всі зрозуміли Втомлену Жінку. Хтось дійсно перестав з нею спілкуватися, Хтось образився (та, потрібен час, щоб звикнути жити своїм життям і поважати життя іншої людини), а хтось з цим змирився. Тінь сказала: Прийшла пора пройти третє й останнє випробування. І тоді до тебе повернеться твоя енергія, твоє бажання жити. Навчися відпочивати. Дозволь собі відпочивати. А для цього ти зустрінешся з тим, хто тобі найбільше заважає – зі своїм Почуттям Провини. Третє випробування було найпідступнішим. Почуття Провини безжально змінювало свої личини та голоси. Як тільки Втомлена Жінка намагалася відпочити, Почуття Провини підходило до неї й маминим голосом говорило: Як? Ти знову байдикуєш? Я тут працюю, працюю, а ти прохолоджуєшся! Як тобі не соромно! Але ж сьогодні стільки справ! Або чувся татів голос: Якщо ти цього не зробиш, то ніхто не зробить. Все піде прахом.Що? Втомилася, кажеш? Чому ти втомилася? Ти ще нічого не зробила! Працювати, працювати треба більше, працювати! Або Почуття Провини говорило голосом бабусі: У нашій родині ніколи ледарів не було. Я ось кручусь цілий день, не сяду навіть. І ти повинна бути такою ж. Голоси вимагали та дорікали, і жінка зрозуміла, що вона не зможе відпочити, не зможе, навіть якщо буде лежати на дивані годинами, навіть якщо поїде у відпустку на край землі … І тоді виник цей крик, крик її бунту: Я маю право на відпочинок ! Я знімаю з себе закляття заборони на нього. Відтепер я буду не тільки працювати, а й повноцінно відпочивати. Адже існує не тільки день, а й ніч. Активність змінюється відпочинком і в природі. Навіть природа, Велика Жінка, відпочиває! Я не байдикую, а відновлююся, щоб бути здоровою, щасливою, повною натхнення і творчих сил. І тоді я буду робити щось не тому що «повинна», я буду робити все з любов’ю, з радістю, з щирим бажанням.Цього монологу вистачило, щоб Почуття Провини зникло. Втомлена Жінка усвідомила, що завжди намагалася бути хорошою для когось і тому заборонила собі жити своїм життям, заборонила собі відпочивати, мати свою думку. І від цього ніхто не став щасливішим, все лише тільки ускладнювалося. До тих пір, поки вона зовсім не видихалася. Цей день був найнезвичайнішим для відпочилої Жінки. Вона з насолодою прийняла квіткову ванну, лежала на дивані з улюбленою книжкою, милувалася неймовірною красою заходу, вдихаючи аромати вечірньої роси, слухаючи голос щасливих надій, відчуваючи биття у своєму серці, до якого повернулося життя. До неї поверталася не тільки Енергія, до неї поверталися Здоров’я, Краса, Радість, Натхнення, Спокій … Лише через те, що одного разу Втомлена Жінка нарешті дозволила собі … відпочити. Джерело

“Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати”: історія з життя

На моїй пам’яті був випадок. У наш храм ходила молитися жінка. На той момент їй було добре за сорок років. Скромна, тиха, науковий співробітник. Вона часто молилася перед іконою зі словами: “Хай буде воля Божа про мене…” Щоразу, спілкуючись зі священиком, скаржилася, мовляв, сучасні чоловіки дуже вже нерішучі, та й вона соромиться знайомитися, тим більше у неї такий вік, хоча їй так хочеться сім’ю, дітей. Ділилася з духівником, що молиться, щоб Господь “зіштовхнув її з судженим”. І ось одного разу вона привела нареченого зі словами: “Господь виконав мою молитву”. Дама вона сучасна, пересувається по місту на машині, і якось по дорозі додому прямо на світлофорі потрапила в аварію. З машини, з якою вона зіткнулася, вийшов чоловік середніх років і приємної зовнішності. Він не лаявся, як зазвичай буває, коли чоловіки бачать жінку за кермом, навпаки, запропонував допомогу, зізнався, що сам винен, перевищив швидкість. Готовий допомогти з ремонтом машини. Познайомилися, викликали ДАІ. Чекати пішли в кафе. Приїхала поліція довго не могла знайти постраждалих, тому що ця пара, кинувши машини, сиділа, взявшись за руки, і говорили без зупинки. Тільки почувши наполегливий звук сирени, вони повернулися до своїх автомобілів. Зараз моїй прихожанці вже за 50 років і з чоловіком вони встигли народити трьох прекрасних дітей. Кажуть, що рік у них йде за три: трьохкрат щасливі. Мені здається, якщо судилося, щоб людина була одружена, якщо вона терпляча і додає: “Нехай буде воля Твоя”,- сім’ї бути”. Протоієрей Олексій Круглик

“Як зберегти насіння” – історія про батька і трьох синів, які змагались за спадок

Великий король хотів вибрати спадкоємця зі своїх трьох синів. Всі вони були близнюками, розумними і хоробрими, і вибрати було складно. Він порадився з мудрецем, і той дав йому ідею. Король попросив прийти всіх трьох синів, дав кожному сумку квіткового насіння і сказав, що відправляється в багаторічне паломництво. І хто краще збереже, за час його відсутності насіння, той і стане спадкоємцем. Перший син, недовго думаючи, поклав насіння в залізний сейф. Другий подумав: «Якщо покласти його в сейф — воно помре». Він пішов до магазину, продав його і вирішив купити таке ж, коли батько повернеться. Третій же син пішов у сад і висипав насіння скрізь, де було вільне місце. Через три роки батько повернувся.  Перший син дістав з сейфа мертве, закисле насіння. Батько сказав: «Це не моє насіння. Моє було здатне розквітнути, а це ніколи не зацвіте». Другий син кинувся в магазин, купив насіння і підніс його батькові. Але батько сказав: «Це не моє насіння. Я розводив рідкісний сорт». А третій син повів батька в сад, де цвіли тисячі квітів. І син сказав: «Це те насіння, яке ти мені дав. Як тільки воно дозріє, я зберу його і поверну тобі». – Ось мій спадкоємець! – проголосив король. Любов нагадує квіти. Любов‘ю не можна запастись або накопичити її.Якщо вона зацвіла в тобі, то її потрібно віддавати. Чим більше ти її віддаєш, тим більше вона зростає… Джерело

Притча про материнську любов і тепло. Її повинні прочитати всі, у кого є діти!

Двоє хлопчиків народились у різних матерів. Одного мати любила, плекала, виховувала не балуючи, але з мудрістю… Іншому ж мама давала одежину, їжу, але не було зовсім материнського тепла і любові… Вони виросли. За збігом обставин обидвоє мусіли пробігти великий марафон. Перший біг, втомлюючись, але йому сили щоразу додавала мамина любов із дитинства…. Інший не мав звідкіля (від кого) взяти тієї допомоги і щоразу падав, задихався, боляче вдарявся і відставав.. Чи добіг він цей марафон життя? Це – МИ у житті: ті, кого у дитинстві ЛЮБИЛИ, і кого просто “виховували”. Ці Благословення чи холодність мами мають вплив на ціле наше життя…. Щасливі, успішні, сильні, мудрі ті, кого любили! Всі інші-окрадені. Джерело

Пам’ятаю, як зовсім ще дитиною вперше помила підлогу в сільській бабусиній хаті. Покликала бабусю:

Пам’ятаю, як зовсім ще дитиною вперше помила підлогу в сільській бабусиній хаті. Дуже старалася. Вимила – дошки аж сяють в променях сонця. Покликала бабусю. Бабуся прийшла, подивилася, потім мовчки підійшла до ліжка, підняла покривало, що звисає майже до підлоги, опустилася на коліна і тихо покликала мене. Я підійшла, опустилася поруч з нею і, не розуміючи, заглянула під ліжко. – Там, серед пухнастих грудочок пилу і засохлих травинок, лежав мій, що загубився пару днів назад, носок. – Добре, бабусю. З тих пір пройшло багато років і сьогодні поруч зі мною вже немає бабусі. Сільський будинок покинутий… Але до сих пір, згадуючи ті бабусині слова, я часто думаю про «темні куточки» наших душ і про «блискучі поверхні» наших життів, які виставлені напоказ… І тихим, ніжним і строгим одночасно, як ледь чутне, неземне відлуння, приходить бабусин голос… – Добре… © Ія Латан Джерело

“Три карбованці” – повчальна історія про те, що все зроблене добро обов’язково до тебе повернеться

1968 рік. Одеса. Пізня осінь. На вулиці холодно та сиро. Мені 5 із половиною років. Я сиджу біля вікна нашої комунальної квартири на вулиці Гоголя 13 – і дивлюся на дах будинку навпроти. Там завжди цікаво. Після вчорашнього дощу сонце так і не визирнуло. Змерзлі горобці, напишившись, тиснуться один до одного, сидячи на самому краю покрівлі. Мама каже, що нам потрібно сходити в магазин і купити що-небудь поїсти (до чаю,) на 3 карбованці, що залишилися до її зарплати і пенсії дідуся. Потрібно зараз сходити, бо скоро почне темніти, і ми вже нікуди не підемо. Я неохоче злажу зі стільця і ​​одягаюсь. Мені не хочеться залишати без нагляду горобців, але люблю ходити з мамою в магазин. У холодильнику практично порожньо, і нам навіть не буде з чим пити чай. Так каже бабуся. Ми виходимо з під’їзду та прямуємо у бік Центрального гастронома на Дерибасівській. Мокре листя прилипає до черевиків. Я намагаюся на нього наступати так, щоби воно відлипало. Це така гра. Я завжди граю в неї. Небо затягнуте хмарами. Я вдивляюся, щоб розгледіти хоч тоненький промінець сонця. Але його нема. Вітер зриває останні листки з голих гілок. Дуже хочеться якнайшвидше повернутися додому. Дорога до Гастроному йде через Міський сад, так ми зазвичай зрізаємо кут. Не доходячи буквально за кілька метрів до Міського саду, прямо на землі, на засаленій картонці, сидить жебрак-інвалід і просить милостиню. Моє серце стискається від жалості і падає кудись униз. Ми зараз купимо поїсти і повернемось у нашу теплу комунальну квартиру. Квартиру з піччю-буржуйкою в кутку, де весело танцюють язички полум’я, а дідусь постійно підкидає туди вугілля. Мій дідусь – військовий лікар, майор у відставці та художник. І я його обожнюю! Але про нього колись буде окрема історія. Мама зробить бутерброди з купленими маслом та докторською ковбасою. І ми їх їстимемо. І пити гарячий цейлонський чай.З цукром. А цей бідолашний дядечко залишиться сидіти тут голодний і холодний. Напевно, йому навіть не буде куди піти. Точніше пошкандибати. Це все проноситься у моїй дитячій голові за секунду. – Мамо, – я смикаю маму за рукав. – Давай йому щось дамо! Мама дивиться на мене не схвально. – Наташенько, але це все, що у нас є! Якщо ми йому віддамо останні три карбованці, то ми НІЧОГО вже не зможемо купити. (Три карбованці в 1968 році були одним папірцем – трояком) І просто питимемо чай. Навіть без цукру! Але я не відступаю, я налаштована рішуче та згодна пити навіть несолодкий чай. – Мамо, ну будь ласка! Мама трохи здається під моїм натиском. – Ти справді ТАК хочеш віддати йому ці гроші?? – Так!! – Ну що ж, якщо ти так вирішила – віддавай! І мама дістає з гаманця і простягає мені останню зім’яту “трьошку”. Ура!! Я біжу до інваліда і з радістю вручаю йому заповітний папірець! Сказати, що він здивувався – не сказати нічого! Зараз, я розумію, що він просто здивувався. Три карбованці жебракам на той час не подавали. Тим більше останні три карбованці. Але він цього не знав, та й мені тоді це було не збагнути. Дядечко довго мені дякував і дивився мені в очі. Пам’ятаю, як вони світилася від щастя! І навіть погода вже не здавалася такою вогкою і неприємною. Тому на запитання мами: – Хочеш побігати в саду чи підемо додому, – я одразу погодилася побігати. У Міському саду в цю пору погляду відкривалася досить похмура картина. Голі дерева. Перевернуті ногами лавки. Випадкові перехожі – просто вкорочували дорогу додому, щоб не робити гак. Робити там, окрім як побігати навколо непрацюючого фонтану або пострибати по перевернених лавках, було нічого. На той момент стрибання по лавках мені здалося найправильнішим заняттям. Мама стояла неподалік, чекаючи поки я закінчу свій марафон. Я бігала і стрибала з лави на лаву, і мені навіть здалося, що я побачила той тоненький промінець сонця. Моє серце повернулося на місце, і мені хотілося бігати та стрибати ще й ще! І навіть співати від радості. «Як здорово, що ми віддали цьому бідному дядькові 3 карбованці, – думала я, – тепер йому буде що поїсти!». Перестрибуючи на чергову лаву, на землі, у купі мокрого осіннього листя, я раптом помітила якийсь зім’ятий папірець… я його підняла і розгорнула…. і не повірила своїм очам!!! Це були 5 карбованці! – Мааамаааао! Я знайшла 5 карбованців! Мама була здивована! – Як? Де? Не може бути!… ??!!!….??!!! Вона завжди була дуже емоційною. Ми пішли у Центральний Гастроном. І купили докторську ковбасу. І олію. І цукор. І навіть морозиво! І ще щось, вже не пам’ятаю. На зворотному шляху вже сутеніло. А я шукала очима того дядечка, якому віддала “трояк”. Але його вже не було на колишньому місці. Мабуть, він пішов купити їжу. А вдома ми пили смачний цейлонський чай із цукром. І з бутербродами. І потім їли морозиво. І мама розповідала цю історію бабусі та дідусеві. Дуже багато років минуло відтоді. У моїх поняттях нічого не змінилося. Я досі шалено вдячна мамі, що дозволила мені тоді віддати три карбованці… Автор: Наташа Геррелл Джерело

Завжди при розмовах обмовників, тримайте правило: не вірити…

“Завжди при розмовах обмовників, тримайте правило: не вірити. Один старець, коли до нього прийшов хтось і почав погано говорити про іншого, запитав його: «звідки знаєш про те»? Той сказав: один добрий чоловік розповідав. – «Мабуть, не добрий,» – відповідав йому старець. – «Якби був добрий, не став би зле говорити про іншого». Автор невідомий

Мудра притча про те, що часом не варто засмучуватися через втрату. Обов’язково прочитайте!

Одного разу мудрець, супроводжуваний своїми учнями, сідав у потяг. Було літо, і на ньому були легкі черевики. Раптово один із них злетів з ноги й упав прямо на залізничні колії. Учні, що стояли навколо вчителя, заметушилися, і хтось із них навіть спробував зістрибнути на платформу, щоб знайти черевик. У цей момент потяг рушив, і від падіння одного з учнів врятували лише чіпкі пальці мудреця, котрі схопили його за одяг. — Нічого страшного, — сказав він учням, і потім легким рухом ноги скинув і другий черевик. Потяг набирав швидкість, а учні з подивом дивилися на свого вчителя. — Навіщо ж Ви скинули другий черевик? — запитав нарешті хтось із них. — Я подумав, що біднякові, який знайде першу мою втрату, обов’язково знадобиться до нього пара, — незворушно відповів учитель. Іноді, розуміючи, що втрачаєш щось важливе, краще відпустити це без жалю. Адже все повертається назад — у тому числі, і добро, яке комусь принесе твоя втрата.

Чому, ще 40 днів після Великодня, так важливо робити добрі справи

Ще 40 днів Всевишній буде ходити по землі після свята Великодня. Ви зможете його зустріти у різному уподобанні. Він постійно знаходиться серед людей, відчуває нашу віру в нього. Яскравим прикладом цього є подвижник Арсеній, який йшов у монастир зі скиту. Він побачив бідну людину, яка була на візку та пересувалася допомагаючи собі руками. Арсеній вирішив допомогти їй та взяв її на плечі й поніс до храму. Підійшовши до монастиря він побачив, що зібралися всі брати. Підійшовши ближче він почув, що настоятель говорить до всіх: «Подивіться, Арсеній Бога несе!». Арсеній був здивований, що та людина, яку він ніс ставала легшою з кожним кроком, коли він наближався до храму. Тоді всі побачили Бога, який возносився у небеса… Господь звернувся до Арсенія: «Я ніколи тебе не забуду!». Ось така пригода трапилася з Арсенієм. Я хочу сказати, що найближчі 40 днів необхідно займатися добрими та безкорисливими справами. Можна зустріти Господа. Джерело

“Рай і пекло починаються на землі….” Історія від священника, яку має прочитати кожен!

Одного разу в храмі плакала жінка: мати у неї вже зовсім з розуму вижила, під себе ходила, а потім по стінці малювала, як дитина. “Втомилася, – каже, – від неї, довела мене до сказу! І вже не знаю, як це у мене вийшло, але вдарила я її, отче, а в ночі вона померла. Неначе спеціально все було підлаштовано”. Не хочу нікого засуджувати, доглядати за хворими родичами – це хрест. І в той же час все, що Господь нам посилає, посилає для нашої ж користі. Адже нам треба так життя прожити, щоб на виході людиною стати. А для цього потрібно спершу в собі зло перемогти, а потім, ще й протилежні чесноти придбати. А це непросто. Ось кається людина перед смертю, плаче, каже, що шкодує про гріхи минулого, але цього мало. Хіба станеш людиною, не подолавши в собі гріх, хіба навчишся чогось без багатьох праць? Подвиг потрібен. Рай і пекло починаються на землі. Доглядаючи за старими і немічними, ми, перш за все, самі стаємо сильнішими, терплячими, милосердними, самовідданими. А якщо почнемо кидати старих і хворих, то і не помітимо, як все це душогубство на потік поставимо. У кого ж тоді перетворимося? Подивіться, реклама нам втовкмачує: живи для задоволення. Але хіба мета життя тільки в кайфі? Тоді ідеал – це наркоман з очима під лоб. Життя – річ вкрай жорстка. З неї все більше йдуть здатність співпереживати, жертвувати чимось значним для себе. Ми занадто звикли до зручностей. Мені здається, коли прийде антихрист, йому буде достатньо відключити в будинках світло і воду, і ми на колінах до нього поповземо. … Прийшов до однієї жінки, її старенька мама вже десять місяців лежала, зовсім впала в дитинство. Весь цей час її дочка кожен день після роботи бігла в будинок матері прибирати, прати, годувати, підмивати, а потім додому – там сім’я. І так всі десять місяців без вихідних. Я запитав її: “А чому б тобі не здати матір в будинок престарілих? Здаси – і ніяких турбот”. “Ви що, отче, це ж моя мати, скільки часу вона за мною ходила, як же я її зараз зраджу?” Через кілька днів бабусі не стало. Пишу і згадую розмову з цією жінкою, її втомлені очі, натруджені руки з набряклими вузликами вен. Час минув, але до сих пір, коли згадую нашу зустріч, у мене не зникає бажання, що виникло тоді, – поклонитися і поцілувати ці руки. © Олександр Дьяченко

Мудра притча, яка навчить кожного не засуджувати інших

Одного разу до священика підійшов молодий хлопець і сказав: – Я більше не буду ходити до церкви! Священик запитав: – Чому? Він відповів: – Я бачив, як сестра говорила погано з іншою сестрою, багато парафіян дивляться на свій телефон під час служби, і це тільки декілька моментів, які я зауважив… Священик сказав: – Добре, але перш ніж ти підеш, зроби мені послугу: візьми повний стакан води і три рази прогуляйся по церкві, не проливаючи жодної краплі на підлогу. Після цього вийди з церкви, якщо хочеш. Молодий хлопець подумав, що це занадто легко! І він тричі обійшов навколо, як просив священик. Коли закінчив, то сказав до священика, що все готово. А священик запитав: – Коли ти йшов, ти бачив, як сестра погано говорила про іншу сестру? – Ні. – Ти бачив, як хтось дивиться на свій телефон? – Ні. – Знаєш чому? – Ні. – Ти був зосереджений на склянці з водою. *** Те ж саме, брати і сестри, відбувається з нашим життям. Коли наша увага зосереджена на нашому Господі Ісусі Христі, у нас немає часу, щоб побачити помилки інших людей! Джерело

Дуже мудра притча про справжню вартість чужої роботи. Завжди цінуйте те, що роблять інші!

Одна дівчина вирішила замовити сукню у відомого кравця, бо шив він красиво і завжди на совість. Правда, вона вважала, що сукні його занадто дорогі. А тому, прийшовши в майстерню, насамперед вирішила домовитися про ціну. – Ви дуже багато берете за свої сукні, – заявила вона. – Хіба? Я зовсім так не вважаю, – заперечив кравець. – Ще й як дорого! Самі посудіть – на пошиття сукні для мене буде потрібно не більше двох метрів тканини. Так? – Так, – погодився той. – Ну от, якщо до вартості матеріалу додати вартість ниток, голок і навіть ножиці, якими ця сукня буде розкриємо, все одно вийде як мінімум вдвічі дешевше. Так що і платити я вам повинна, відповідно, вдвічі менше. Кравець помовчав якусь хвилину, а потім відповів: – Ну що ж, юна леді, ви мене майже переконали. Настільки, що я навіть згоден взяти з вас половину початкової вартості. Якщо ви наполягаєте, звичайно. – Звичайно, наполягаю! – зраділа дівчина. – Домовились. Зараз я зніму необхідні мірки, і через тиждень посильний доставить вам замовлення прямо додому. Весь тиждень дівчина хвалилася подругам, як дешево вона отримає сукні від відомого кравця. Ті не вірили і захотіли переконатися особисто, що їх не обманюють. У призначений час всі зібралися у неї вдома. Прийшов і посильний з коробкою. Дівчина урочисто зняла кришку і витягла звідти … два метри тканини, пару котушок ниток, голки та ножиці. У гніві вона кинулася до кравця. – Як ви посміли мене обдурити?! – Скрикнула вона, ледь переступивши поріг. – Ніякого обману не було, – похитав головою кравець, – я склав в коробку все те, що було перераховано вами. Якщо ж там все ж таки чогось не вистачає, то, можливо, це тому, що ви забули це сплатити. Джерело

“Звернення до Бога”. Осoблива притча, яку мaє прoчитати кoжeн напередодні Великодня!

– Алло, доброго дня! Чи можу, я поговорити з Богом? – Добрий день! З’єдную! – Вітаю, Душа моя! Я уважно слухаю тебе! – Господи, попереду свято! Прошу Тебе, виконай мої бажання! – Звичайно, люба, все, що завгодно! Але спочатку, я тебе з’єднаю з відділом виконаних бажань: постарайся зрозуміти, які ти допускала помилки в минулому! Металевий голос в трубці: “Почекайте, будь ласка, зараз з’єднаємо з оператором відділу бажань” Чекаю. – Вітаю вас! Що б ви хотіли дізнатися? – Здрастуйте! Мене до вас перенаправив Господь, і сказав, що перш ніж загадувати нові бажання, добре б прослухати колишні. – Зрозуміло, хвилиночку. А, ось! Всі бажання душі. Ви слухаєте? – Так, уважно. – Починаємо з останнього року: 1) Набридла ця робота! (Виконано: робота набридла!) 2) Чоловік не звертає уваги! (Виконано: не звертає!) 3) Ой, мені б трохи грошей! (Виконано: грошей – трохи!) 4) Подруги – дypепи! (Виконано: вони – дypепи!) 5) Мені б хоч якусь квартирку! (Виконано: на 10 поверсі під самим дахом, дах тече. Просила “якусь”!) 6) Мені б хоч якусь маленьку машинку! (Виконано: отримай “Запорожець” старого року) 7) Ой, ну хоч би у відпустку, хоч абикуди (виконано: до свекрухи на дачу, їй якраз робоча сила була потрібна) 8) Ну що таке, ніхто квітів не подарує (виконано: не подарує!) Продовжувати? Тут приблизно на рік читання! – Ні, ні, все зрозуміла! Перенесіть мій дзвінок на Творця! – Господи, я все зрозуміла! Я буду відслідковувати кожну думку, навіть найменшу! Я прошу Тебе завжди посилати мені позитивні думки! Я прошу Тебе допомогти мені зрозуміти, що Ти мені завжди допомагаєш і все виконуєш! А зараз я хочу як слід подумати. Можна передзвонити пізніше? – Звичайно, дорога! Коли завгодно! Ніколи не говори, що ти погано живеш. Бог почує твої слова і скаже: «Ти не знаєш, що таке погане життя.» І дасть тобі долю в десятки разів гіршу. Що не сталося, говори: «Добре живу!» Тоді Бог скаже: «Ти не знаєш, що таке хороше життя!» І дасть тобі долю в десятки разів кращу. Джерело