Мартін Купер – син українських емігрантів, який винайшов мобільний телефон. Без цього маленького пристрою неможливо уявити наше життя і навіть важко зрозуміти, як ми раніше без нього обходились. Подякувати світ повинен не лише йому, а й його батькам, розповідає Експрес. Переїхавши у Штати з маленького містечка під Києвом, ті намагались зацікавити сина інженерією з самого малечку. Мартін не протестував і згодом без жодних проблем отримав диплом магістра Іллінойського інституту технологій. У 1954 році йому вдалося влаштуватись у компанію Motorola. Це зараз її назва відома в усьому світі, а от у ті часи це була малопомітна телекомунікаційна компанія. Справа в тому, що на ринку існував один монополіст – фірма AT & T, яка повністю забезпечувала країну телефонним зв’язком. Саме їй вдалося, здавалось, неможливе – перенести телефони в автомобілі. Хоча все устаткування важило 15 кілограмів, та можливість їхати по місту в автомобілі і спілкуватися зі світом приголомшила людей. І тільки в компанії Motorola розуміли — такі телефони все одно обмежують людину, приковуючи її до певного місця. Одного дня керівництво зібрало інженерів у своєму кабінеті і в наказовому тоні заявило, що чекає від них інноваційних рішень. За роботу взявся Мартін Купер – і не минуло 2 місяців, як на столі в боса з’явився перший прототип: довжина 25 см, вага – більше кілограма, заряду акумулятора вистачало на 20 хвилин. Усі розуміли — це успіх. Залишалось лише ефектно представити свій винахід світу, тобто, сучасними словами, провести яскраву PR-акцію. Довірили її, звісно, Куперу. 3 квітня 1973 року, взявши свій мобільний, Купер вийшов у центр Манхетена, запросивши при цьому журналістів та фотографів. Це була перша мобільна телефонна розмова. Вона увійшла в історію. Диво-пристрій негайно захотіли побачити в Білому домі, кажуть, президент Рейган був зачарований ним. Втім, простим людям довелося чекати ще 10 років, доки новинка з’явилась у звичайних крамницях. За цей час Motorola вдалося зменшити вагу телефона до 800 грамів. Утім, дозволити їх могли лише багаті. Ціна, м’яко кажучи, кусалась – 3500. За ці гроші можна було купити автомобіль. Невдовзі Мартін Купер заснував власну компанію і став мільйонером. А от на батьківщині його батьків мобільний зв’язок з’явився ще через десятиліття — 1 липня 1993 року, коли тодішній президент Леонід Кравчук поспілкувався з послом України в Німеччині. Джерело

Щорічно українські вчені створюють близько 15 тис. винаходів. Завдяки їм з’явилися і такі, які зараз активно використовуються в Україні та світі 1. Гелікоптер  Винахідником гелікоптеру є київський авіаконструктор, який емігрував до США, Ігор Сікорський. У 1931 році він запатентував проект машини з двома пропелерами – горизонтальним на даху і вертикальним на хвості. У вересні 1939-го почалися випробовування гелікоптера VS-300 спочатку на прив’язі, а 13 травня 1940-го конструктор вперше підняв свою машину у вільний політ. Їхній успіх сприяв отриманню першого замовлення від американської армії. Поступово скромна фірма Сікорського перетворилася на потужний концерн, який щороку випускає сотні гвинтокрилів цивільного й військового призначення. Понад півстоліття всі президенти США користуються послугами гелікоптерів Сікорського. 2.Гасова лампа Лампа на основі згоряння гасу була створена львівськими аптекарями Ігнатієм Лукасевичем і Яном Зехом у 1853 році. Одночасно з лампою був винайдений і новий спосіб отримання гасу шляхом дистиляції і очищення нафти. 3.Поштовий індекс  У 1932 році в Харкові була створена унікальна система маркування листів. Спочатку в ній використовувалися цифри від 1 до 10, а пізніше формат змінився на число-буква-число. З початком Другої світової війни цю систему індексації скасували, однак пізніше продовжили використовувати в багатьох країнах світу. 4.Ракетний двигун і перший супутник Землі Уродженець Житомира Сергій Корольов є конструктором радянської ракетно-космічної техніки і засновником космонавтики. У 1931 році він разом з колегою Фрідріхом Цандером домоглися створення громадської організації з вивчення реактивного руху, яка згодом стала державною науково-конструкторської лабораторією з розробки ракетних літальних апаратів. У 1957 році Корольов запустив на навколоземну орбіту перший в історії штучний супутник Землі. 5.Гнучкий суперконденсатор Фахівці з Львівської політехніки придумали гнучкий тканинний суперконденсатор, який працює на сонячній батареї і може зарядити навіть мобільний телефон. Пристрій являє собою компактну систему енергозбереження, котра гнеться і кріпиться до будь-якої поверхні. Це український винахід увійшов у топ-100 кращих досліджень і розробок світу 2011 року за версією впливового американського журналу R&D Magazine. 6.Годинник-глюкометр для діабетиків Вчений із Закарпаття Петро Бобонич винайшов глюкометр у вигляді наручного годинника. З його допомогою діабетики можуть дізнаватися рівень цукру в крові в будь-який момент. Для цього не потрібно здавати кров. 7.Екологічно чисте паливо Інженер зі Славутича Володимир Мельников сконструював машину, яка перетворює відходи деревини в паливні брикети. Піч під надвисоким тиском розігріває тирсу до 300 градусів, внаслідок чого утворюється рослинний клей. Далі працює прес, який стискає масу з силою 200 тонн на квадратний сантиметр. В результаті виходить паливний брикет, схожий на антрацит. 8.Кінескоп Йосип Тимченко – людина, яка за два роки до відкриття братів Люм’єр, спільно з фізиком Миколою Любимовим розробив скачковий механізм “равлик”. Його принцип дії був покладений в основу створення кінескопа. У 1893 році в Одесі були показані два фільми, знятих за допомогою першого кінескопа. Тимченко випередив західних винахідників кінематографу, однак його пристрій не був запатентований. 9.Зварювання живих тканин Ідея зварювання живих тканин з’явилася серед вчених інституту електрозварювання ім. Євгена Патона. Ще в 1993 році під керівництвом Бориса Патона – сина винахідника різних методів електрозварювання, були проведені експерименти, які довели можливість отримання зварного з’єднання різних м’яких тканин тварин способом біполярної коагуляції. Пізніше почалися експерименти зі зварювання тканин видалених органів людини. 10.Рентген Українець Іван Пулюй за 14 років до німця Вільгельма Рентгена сконструював трубку, яка згодом стала прообразом сучасних рентгенівських апаратів. Він набагато глибше, ніж Рентген, проаналізував природу і механізми виникнення променів, а також на прикладах продемонстрував їх суть. Саме Іван Пулюй першим у світі зробив рентгенівський знімок людського скелета. 11.Гіпсова пов’язка Микола Пирогов – засновник військово-польової хірургії, започаткував використання анастезії при оперативних втручаннях, вперше в історії світової медицини застосував гіпсову пов’язку. 12.Вакцини проти чуми та холери Володимир Хавкін створив перші в історії вакцини проти чуми і холери. Він працював у лабораторії Мечникова спочатку в Одесі, а пізніше в Парижі. У Франції Володимир Хавкін винайшов протихолерну вакцину. Уряд царської Росії відмовився застосовувати винахід політичного противника московської імперії. Після відмови застосовувати протихолерну вакцинацію в ряді країн Європи, Хавкін з 1896 року працював в Індії, де створив першу в історії вакцину проти чуми. Зусилля вченого знайшли підтримку в уряду Великої Британії. Експерименти з винайденими вакцинами Хавкін найчастіше проводив на своєму організмі. В Індії було вакциновано понад 4 мільйонів людей. Видатний вчений був призначений головним бактеріологом країни та директором Бомбейської протичумної лабораторії. Пізніше ця лабораторія була перетворена в Інститут Хавкіна. 13.Місцева імунізація Олександр Безредка відкрив спосіб місцевої імунізації, створив учення про рецептивні клітини й антивіруси, увів термін — анафілактичний шок. Безредка — автор теорії “місцевого імунітету”, яка піддавалась критиці з боку опонентів вченого за його спробу ізолювати явище іммунітету від захисних реакцій організму вцілому. 14.Перша пересадка нирки Юрій Вороний здійснив першу в світі пересадку нирки. Надзвичайно важливо, що в клінічних умовах Вороний довів, що “нирки свіжих трупів у стані оживати і функціонувати при пересадці іншій людині”, і що “поза всяким сумнівом трупні органи при пересадці людині не дають якою б то не було специфічної інтоксикації або анафілаксії”. Своєю операцією Вороний надовго випередив розвиток трансплантології. У більшості країн світу клінічні пересадки кадаверних нирок почали робити тільки в 50-60-ті роки. 15.Безкровний аналіз крові Харківський вчений Анатолій Малихін придумав, як зробити аналіз крові безкровним. Він створив прилад, п’ять датчиків якого прикріплюються на певні ділянки тіла людини, після чого на екран комп’ютера виводиться 131 показник здоров’я. Прилад активно використовується медиками в Китаї, Саудівській Аравії, Німеччини, Єгипті та Мексиці. 16.Антибіотик батумін Вчені з Інституту мікробіології і вірусології НАН України створили новий антибіотик, що володіє високою активністю до всіх видів стафілококу. За своїм хімічним складом цей препарат не має аналогів. 17.Компакт-диск Мало хто знає, що прообраз компакт-диска в кінці 1960-х винайшов аспірант Київського інституту кібернетики В’ячеслав Петров. Тоді розробка носила науковий характер і не мала нічого спільного з музикою. Оптичний диск був створений для супер ЕОМ. 18.Електричний трамвай На початку 1870-х полтавчанин Федір Піроцький розробив технологію передачі електроенергії через залізний дріт. У 1880 році Піроцький представив проект застосування електрики “для руху залізничних потягів з подачею струму”. Через рік в Берліні поїхав перший трамвай, вироблений компанією Siemens за схемою українця. 19.Рукавичка для людей з проблемами зору Хлопець із Луганська Іван Селезньов представив на міжнародному конкурсі “Intel International Science and Engineering Fair” свій проект “Нове чуття: ультразвукова рукавичка для просторової орієнтації людей з вадами зору”. Така річ може стати досить корисною з точки зору орієнтації у просторі. Винахід молодого українця потрапив до трійки кращих винаходів світу у 2013 році, а американські інвестори вже ним зацікавились і пропонують співпрацю. Однак Іван все ще чекає, коли матиме змогу розвинути проект в Україні. 20.Вміння комп’ютера розпізнавати обличчя Киянину Єгору Анчішкіну було 26 років, коли він зацікавився проблемою розпізнання відео та фотоінформації. Разом з колегами він створив фірму, яка поставила собі за мету навчити комп’ютер впізнавати людські обличчя. Наприклад, розробка українських програмістів могла б швидко знайти горезвісного “караванського стрільця”. Але фантастична технологія вже не належить Україні. Інтернет-гігант Google викупив усіх, хто розробляв перспективну технологію. 21.Червоні лазери у CD- та DVD-програвачах Нік Голоняк працював у Головній лабораторії напівпровідників “Дженерал Електрик Компані” у місті Сіракузі (штат Нью-Йорк), де зробив кілька важливих відкриттів у галузі напівпровідникових приладів, серед яких — перший функціональний світловипромінювальний діод і напівпровідниковий лазер. Надзвичайно економічні світлодіоди почали використовувати під час виготовлення фар автомобілів, світлофорів, електронної і побутової техніки, конструювання інформаційних табло на транспортних вузлах, стадіонах тощо. Його винаходи дали змогу розробити червоні лазери, які функціонують у видимому спектрі й використовуються у CD- та DVD-програвачах. Нік Голоняк брав участь у винайденні тріода — пристрою, на базі якого працюють комп’ютери, телевізори й інші сучасні електронні прилади. 22.Один з “батьків” Інтернету  Леонард Кляйнрок 1961 року, ще будучи студентом Массачусетського Технологічного Інституту, описав технологію, здатну розбивати файли на частини й передавати їх різноманітними шляхами через мережу. Молодий вчений опублікував свою наукову працю, присвячену цифровим мережевим зв’язкам – “Інформаційний потік у великих комунікаційних мережах”. Ці ідеї лягли в основу його докторської дисертації, висновки з якої він опублікував у виданні “Комунікаційні мережі” (1964). У цій книжці Л.Кляйнрок виклав основні принципи (разом з його наступними теоретичними розробками) пакетної комунікації, які лежать в основі сучасної технології Інтернету. Ідеї Кляйнрока випереджали час, тому знайшли своє широке застосування лише в кінці 60-х років XX століття, коли ними зацікавилось Агентство з науково-дослідних проектів (ARPA), одним з напрямків діяльності якого стало створення комп’ютерних технологій для військових цілей, зокрема, зв’язку. Українці – талановита нація і цей перелік винаходів цьому доказ. Шкода, що, як і раніше, українські вчені не отримують підтримку від держави. Тому і зараз доводиться реалізовувати свої плани та винаходи на теренах інших країн, які дуже зацікавлені у наших вчених. Джерело

Трамваї щодня перевозять мільйони пасажирів по всьому світу. Для наших співвітчизників тут є особливий момент гордості, бо появі першого електричного трамваю світ завдячує українцеві. Саме фізику з Полтавщини — Федорові Піроцькому — вперше спало на думку по дротах підвести електрику до рейок, на яких стояв трамвай, щоб звідти вона надходила до мотора. У червні 1892 року в Києві рушив електричний трамвай – вперше у Східній Європі і тодішній Російській імперії. З 1 червня (14 червня за новим стилем) 1892 року розпочався регулярний пасажирський рух. До речі, в цьому плані губернський Київ обійшов столичні Санкт-Петербург і Москву, де конку замінили електричною тягою лише в 1907 і 1899 роках. Для Києва електричний трамвай іноді був єдиною альтернативою. Дніпрові схили настільки круті, що з ними не могли впоратися парові трамваї — не те що кінні. На сучасному Володимирівському узвозі навіть шестеро коней не могли підняти невеличкий вагон з пасажирами. У червні 1892 року з Володимирського узвозу до вулиці Садовської рушив перший електричний трамвай. Згодом почався справжнісінький трамвайний бум: за 9 років такі машини з’явились у 15 містах імперії. Джерело

Українське військо відзначалося неабиякою силою та відвагою й було знане не лише на своїх землях. Воно допомагало й іншим народам. Козаків називали рятівникам Європи. І хоч європейці плутали їх із… татарами, але саме на козаків покладали надії у протистоянні з ісламським світом. Перші свідчення про це з’явилися у Західній Європі ще в XV столітті. Якими ж бачили козаків європейці і що думали про них? Спілкуємось на цю тему з Дмитром Наливайком, професором, академіком НАНУ, лауреатом Шевченківської премії, та Кирилом Галушком, кандидатом історичних наук, координатором проекту “ЛікБез. Історичний Фронт”. – Отже, коли Європа дізналася про наших козаків? Д. Наливайко: – Найпершими до нас дійшли свідчення генуезької хроніки 1474 року про події у місті Кафа. Щоправда, дослідники досі сперечаються: це свідчення про запорізьких чи про так званих татарських козаків. Поляк Мацей Меховіт у своєму “Трактаті про дві Сарматії” від 1518 року вже розділив “казаків” і “козаків”. Перші для нього були татарами, а вже другі – рутенським етносом, тобто українцями. Чому не можна інтерпретувати козаків як татарів, переконливо пояснив і польський шляхтич італійського походження, історик та філософ Алессандро Гваньїні. Він писав: козаки – це народ руський, вони войновичі, але “вже не тільки грабіжники”. Наголосив, що козаки – теж християни, які здійснюють походи на мусульман. Завдяки йому європейці вже бачили козаків як військових, що боронять християнський світ. – А чому козаків плутали з татарами? У них було щось спільне? – Козаки здебільшого використовували східну модель військової справи. Це часто спантеличувало європейців. Бій починала піхота, яка, до речі, у ХVІ столітті вважалася найкращою і найчисленішою в усій Європі. Козаки вишикувались у три шеренги, позаду стояли кінні війська. Перша шеренга стріляла, друга після першого пострілу подавала їй заряджені третьою шеренгою рушниці. Завдяки цьому вогонь був дуже щільним, а головне – безперервним. Тому ворог зазнавав значних втрат і часто втікав. І тоді в бій вступала кіннота, переслідуючи його і добиваючи. Атака супроводжувалась гучним криком, щоб налякати ворога і підбадьорити себе – так, як це робили татари. Цікаво, що був у козаків свій особливий прийом – так звана битва галасом, коли військо козаків змішувалося з ворожим. А ще козаки добре билися від оборони, вибудовуючи міцні чотирикутні укріплення – табори, оточуючи себе возами і будуючи барикади з усього, що було напохваті. К. Галушко: – Козаків боялися, адже вони були універсальними бійцями. Скажімо, аж до середини ХVІІ століття кіннота не була окремим родом військ: піхотинець міг сісти на коня і перетворитися на вершника, а кіннотник, навпаки, битися пішим. Як свідчить французький інженер і військовий картограф Гійом де Боплан у своєму відомому „Описі України“, у війську козаків завжди були гарні майстри: ковалі, теслі, майстри з будівництва плотів, поромів, мостів і ті, хто лагодив зброю. Це давало змогу швидко долати будь-яку проблему і робило військо дуже маневреним. Крім того, у війську були “попередники” – аналог саперних військ у сучасній армії. “Козак воює стільки ж мушкетом, скільки й мотикою та лопатою, – свідчать європейські записи. – Козак має ці обидва знаряддя на одному держаку, прив’язаному до пояса. Ними він насипає землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин свого краю”. Боплан описав, як ретельно козаки готувалися до морських походів, збираючи припаси, зброю, будматеріали і розділяючись на екіпажі. Не можна не згадати і про оригінальний човен козаків. Він складався з двох днищ, між якими розміщували вантаж, аби занурити судно у воду. Так козаки непомітно підкрадалися до ворога. А перед атакою баласт викидали – і судно раптово спливало над водою. – Козаки часто згадуються в історичних джерелах як захисники православної віри. Чи це лякало католицьку Європу? Д. Наливайко: – Набагато більшою загрозою для Європи у ті часи був іслам. Після тотального розширення Османської Порти Європі були конче потрібні “лицарі Христові”. І певною стіною від турків стала Східна Європа. Знаємо із джерел, що європейські народи пильно стежили за Хотинською битвою 1621 року, де гетьман Петро Сагайдачний очолював 42-тисячне військо і був найбільш небезпечним ворогом султана Османа III. Її навіть називали “битвою за Європу”. Один із найвідоміших істориків того часу, француз Мішель Бодьє, назвав військо Сагайдачного найвідважнішим, адже воно “зуміло зупинити османів та врятувати Європу”. Загалом, у ті часи боротьба козацтва з мусульманським світом чимось схожа на боротьбу українців із “рускім міром” сьогодні. Європа вичікувала і покладала надії на козаків, сподіваючись, що вони зруйнують імперію турків та визволять поневолені християнські народи. А ті билися! Козаків нерідко порівнювали із рицарями-хрестоносцями, які несли у далекі краї свою віру і переконання. Конфлікт православ’я і католицизму виник уже пізніше, коли постало питання утворення козацької держави. Польський король Владислав IV просив Папу про “поновлення грецької релігії”. Інакше, казав він, “побачимо руїни королівства, а можливо, й Християнської Церкви”. Утім Ватикан на це не пішов. Ростислав КАМЕРІСТОВ, газета Експрес Джерело

Народився Рєпін у Харківській губернії і прожив на українських землях 20 років. Саме тут спочатку опанував акварель, а потім долучився до місцевої іконописної школи. Талант був очевидний, тож сім’я вирішує відправити сина до легендарної Академії мистецтв у Петербурзі. Так юнак з провінції стає її кращим випускником. Після мандрів старою Європою, його тягне у рідне містечко Чугуїв. Тут пише портрети селян і ескізи для майбутніх робіт. Протягом усього життя Рєпін постійно повертатиметься до українських мотивів. Це й вечорниці, українські жінки і козаки. Останні прославлять художника особливо, а саме робота “Запорожці пишуть лист турецькому султану”. Задум з’явився у 34 роки, а реалізувати вдалось тільки у 47. Художник ретельно підійшов до справи – вивчав козацьку зброю і одяг, постійно радився з українським істориком Яворницьким і ще довше шукав моделей. Вони тут непрості. Картину придбав імператор Олександр III за 35 тисяч рублів – просто гігантську суму. Українські сліди бачимо й в іншій культовій роботі “Не чекали”. Якщо придивитися до картин на стіні, то помітимо портрет Шевченка. Рєпін любив вірші українського кобзаря. Коли вперше з’явилася ідея поставити йому в Києві пам’ятник, Рєпін запропонував одразу 4 проекти, плюс намалював його портрет. Образ самого художника доповнювали його численні дивацтва. На вході до його дому висіла табличка “Прислуги немає. Знімайте пальта і калоші самі.” Посеред їдальні стояв круглий стіл з рухомою серцевиною, так щоб гості самостійно брали собі добавку, а не просили їм щось подати. А ще, будь-якої пори року художник спав при відчинених вікнах. У період лютих морозів прокидався з інеєм на ковдрі, але спокійно струшував його і бадьоро брався до роботи. Не менше дивувала людей і скромність художника. Попри всі схвальні відгуки й величезні гонорари, сам Рєпін називав себе працелюбною посередністю. В останні роки життя, коли художник вже жив у Фінляндії, він знову звернувся до теми України та запорозьких козаків. Джерело

Ім’я Ігнаца Земельвейса, ймовірно, знайоме не всім, однак результати праць цієї людини досі неоціненні для більшості сучасних сімей. У 1847 році цей лікар врятував життя тисячам породіль, змусивши акушерок виконувати одну просту дію. Він народився в Буді (нині Будапешт, Угорщина) 1 липня 1818 в родині заможного купця. У 1844 році Ігнац закінчив Віденський університет за спеціалізацією з хірургії і акушерства. Через 7 років Земельвейс повернувся в Будапешт, де очолив лікарню Святого Роха. У ті роки в Європі спостерігалася тенденція смерті жінок від пологової гарячки. При цьому кількість летальних випадків при пологах в лікарні набагато перевершувала смертність при домашніх пологах, попри те, що в медичних установах їх брали дипломовані фахівці. Молодий угорський лікар все намагався з’ясувати причини страшної тенденції, поки в один прекрасний день його врешті не осяяло. У 1847 році Земельвейс припустив, що інфекції в пологові палати приносили з інфекційних і патологоанатомічних відділень, оскільки приймати пологи часто доводилося відразу після розтину, а ні про яку санітарію в той час не йшлося. Ігнац одним з перших почав боротьбу за чистоту в лікарнях. Він зобов’язав персонал перед взаємодією з вагітними занурювати руки в розчин хлорного вапна. Багато колег висміювали пропозицію Земельвейса, проте незабаром результати цього нововведення дали про себе знати – смертність серед жінок та новонароджених знизилася більш ніж в 7 разів – з 18 до 2,5%. Просування фундаментального відкриття угорського лікаря раз у раз зустрічало різні перешкоди. Гіпотеза Земельвейса породила хвилю критики як проти методу дезінфекції, так і проти самого Ігнаца. Керівництво лікарні навіть заборонило йому публікувати статистику зменшення смертності після впровадження стерилізації рук, а потім і зовсім звільнило лікаря. Доля Земельвейса закінчилася трагічно: в 1865 році він потрапив до психіатричної лікарні, де, за іронією долі, помер від сепсису – того самого зараження, від якого помирали породіллі до його революційного відкриття. На жаль, роль лікаря у винаході та впровадженню антисептиків була визнана лише після його смерті. Нащадки навіть встановили Ігнацу пам’ятник за вагомий внесок у розвиток медицини, на якому написали: «Спаситель матерів». Існує безліч захворювань, яких можна уникнути, якщо вчасно вимити руки. До них відносяться: дизентерія; черевний тиф; холера; кишкові інфекції; гепатит. Безліч людей потрапляють до лікарень саме через свою халатність, забуваючи вчасно помити руки, наприклад, перед прийомом їжі, після відвідування туалету або громадського транспорту. Важливо розуміти, що питання гігієни не є проблемою однієї людини. Ви можете стати розповсюджувачем важких захворювань в колі сім’ї або своїх колег. Виробіть у себе звичку по кілька разів на день ретельно мити руки, постарайтеся зробити цей процес природним і виконуйте його без зайвих нагадувань. Шкода, що працю угорського лікаря не встигли оцінити при житті, однак ми й наші діти зобов’язані йому донині! Джерело

Критики називали Катерину Білокур геніальною, а батьки вдома — дурнуватою і при цьому ламали її пензлики і полотна. Художниця протягом всього життя виборювала право малювати. В дитинстві збирала з печі вуглинки й розмальовувала стіни, потайки забирала олівці брата і прикрашала квітами зошити. Спочатку батьки просто сварились, потім відверто непокоїлись. Замість того, щоб шукати чоловіка, готувати їсти, вишивати рушники, тікала в поля і малювала. Часто на звичайному полотні, яке прала, аби малювати знову. Пензлики робила сама, фарби також з настоїв буряка, бузини, калини. Усе сама, ніхто не вчив. Між іншим писати й читати теж вчилась самотужки. До школи не ходила. Відсутність атестату пізніше й завадить вступити до художнього технікуму. Катерина Білокур навіть залишила на подвір’ї закладу свої роботи, сподівалась, що вони переконають приймальну комісію, але марно. Сватам й далі відмовляла, бо знала сімейні клопоти не дозволять їй малювати. Батьки вже й не приховували свого розчарування. У 34 роки наслухавшись докорів вирішила втопитись. На щастя, вчасно побачила мати. Катерину зупинили і з того часу батьки змирились з її дивакуватим заняттям. Хай малює, і навіть привели їй іконописця, щоб навчив правильно ґрунтувати полотна. На картинах Білокур сотні квітів, та жодну з них не зривала, називала дітьми. Що не вдалось засіяти на горді, шукала за кілометри від дому. Популярною її зробить співачка Оксана Петрусенко. Катерина надішле їй одну картину і цього вистачить щоб продемонструвати талант. Спочатку виставки проходитимуть в області, далі Київ, Москва, і нарешті Париж. Тут їх побачив Пікассо. Художник ніяк не міг повірити, що їх створила проста селянка. «Якби у Франції була така жінка, ми б змусили весь світ говорити про неї» — захоплено сказав художник. В селі такого захоплення не розділяли. Після її смерті в хату поселились чужі люди, картини закинули на горище. Односельчани знаходили своє застосування картинам десь ними загороджували прохід для свиней, десь ставили на них відро з помиями. За своє життя художниця створила лише близько сотні творів. Джерело

Мей Маск народилася в ПАР, рано вийшла заміж, народила трьох погодок — Ілона, Кімбал і Тоска — а в 31 рік пішла від чоловіка-тирана. Життя довелося починати з нуля, і у неї вийшло: Мей стала не тільки відомою моделлю і дієтологом, а й виховала трьох успішних дітей. Як їй це вдалося, розказано в новинці видавництва «Бомбора», книзі «Жінка, у якої є план». Ми вибрали з неї найяскравіші уривки про сім’ю, кохання і виховання. 1. У моїх батьків був літак, і вони любили пригоди. Мама з татом літали через Канаду, Америку, Африку, Європу, Азію та Австралію на невеликому літаку з пропелерами й полотняною обшивкою, на борту якого не було ні супутникового навігатора, ні радіопередавача. Дітьми ми щозими подорожували разом з ними по пустелі Калахарі в пошуках загубленого міста. Згадуючи ті дні, зараз я розумію, наскільки ризиковано було перетинати пустелю з компасом і тритижневим запасом їжі та води в компанії п’ятьох дітей. Але тато з мамою планували наші поїздки в найдрібніших деталях. «Жити з ризиком і здоровим глуздом» — це був наш сімейний девіз. Батька тягнуло до мандрівок, але він знав, що потрібно бути готовим до несподіванок. Мабуть, тому в мені до сих пір не вщухають цікавість і інтерес до всього нового. І я готова ризикувати — якщо знаю, що як слід підготувалася. 2. Тато був незвичайною людиною — безстрашною і невгамовною. І ми повністю йому довіряли. Він вчив нас своїм прикладом. Працював від зорі до зорі, був проникливий і ласкавий. Великий добряк, скупий на слова. Мої діти не пам’ятають його, тому що він помер, коли хлопчики були зовсім маленькими, а Тоска ще росла у мене в животі. Всі троє люблять насвистувати мелодії, що дуже мені подобається. Це нагадує мені батька, який постійно щось мугикав собі під ніс. І це радує: я переконана, що насвистувати або наспівувати буде тільки той, хто задоволений своїм життям. 3. Нам довелося рано навчитися відповідальності — що було незвично навіть на ті часи. З чотирьох років ми з сестрою-близнюком разом ходили в садок, тримаючись за руки. Ми проходили приблизно кілометр в супроводі нашої старшої сестри Лінн (якій було сім) — вона допомагала нам перейти три проїжджі частини на шляху до школи. Наш садок був приблизно на триста метрів далі, ніж її школа, так що останній відрізок дороги ми з Кей проходили вдвох. На зворотному шляху ми доходили до школи Лінн і чекали її. Вона відводила нас додому. У нас заохочували незалежність. 4. Ми з рідними завжди жартуємо, що не підозрювали, якими підлими бувають люди, поки не виїхали з дому! Усередині нашої сім’ї завжди панували доброта і турбота один про одного. Але коли ми потрапляли до зовнішнього світу, то стикалися з суворою реальністю. Я вірила, що кожен наділений добротою від природи. Звісно, я поплатилася за наївність. На жаль, мені знадобилося чимало часу, щоб навчитися берегти себе. 5. Мої діти — краще, що я зробила, але шлюб був помилкою. Коли після розлучення я оселилася в Дурбані (місто в ПАР. – Прим. Ред.) — самотня матір з трьома маленькими дітьми, — на мої плечі лягла турбота про всіх нас. У маленькому місті для розведеної матері з малолітніми дітьми розваг не було, але я і так була повністю занурена у своє навчання. Ми з дітьми жили в гуртожитку для лікарів. Дитяча була в спальні, а я ночувала в вітальні, яка була також і кухнею. Але мене не бентежили незручності, тому що зміна місця проживання принесла мені нові радості. Дуже важливо було опинитися там, де ніщо не нагадувало про пережиті страждання. Так, ми тулилися в крихітній квартирі — і не раз. Так, ми з дітьми часто харчувалися бутербродами з арахісовим маслом. Так, ми постійно їли квасолевий суп. Ну і що з того? Ми любили один одного. Нам було весело разом. Це найголовніше. 6. Коли я розлучалася, мати сказала мені: «Сім’я — це головне». Вона мала на увазі, що діти завжди повинні бути на першому місці. Я терпіла шлюб заради дітей. І заради них же я потім розлучилася. «Сім’я — це головне» — це девіз моєї сім’ї. Ми намагаємося регулярно зустрічатися. Зібрати разом натовп з сорока дуже зайнятих людей, що живуть в різних містах, не завжди легко, але для нас це принципово важливо. Якось раз вся наша величезна родина вирушила у Коста-Рику. На другий рік ми поїхали в Коста-Брава, в Іспанію. Ми відшукали містечко, де можна було забронювати невеликий готель цілком і розмістити там всю сім’ю. Нам так добре разом зокрема тому, що кожен може робити що хоче. Поки одні займаються спортом, інші читають. Хтось плаває або гуляє. Хтось спить, хтось їсть. У таких поїздках ти знаходишся в оточенні людей, які тебе люблять, але при цьому ти вільний робити те, що тобі подобається. Ніякого примусу. Коли в плані є групові розваги, в них можна брати участь, а можна й ні. Якщо хочеш зависнути з телефоном — будь ласка. Хочеш посидіти за ноутбуком — та скільки завгодно. 7. Я вирощувала у своїх дітях ті ж якості, якими батьки намагалися наділити нас з братами та сестрами: самостійність, доброту, чесність, розсудливість і ввічливість, працьовитість і чуйність. Я не ставилася до них як до малюків і не дістаю їх. Я ніколи не вказувала їм, чому вони повинні вчитися. Вони просто повідомляли мене, які предмети вибрали (або не обрали). Я не перевіряла їх домашню роботу — вони самі за неї відповідали. На їх кар’єри це не вплинуло. Я думаю, що і ми з сестрами та братами, і мої діти тільки виграли від того, що з раннього віку привчилися до відповідальності. Подорослішавши, вони й далі самостійно вирішували, що робити зі своїм майбутнім. Тоска знайшла собі старшу школу. Діти самі відправили документи до обраних ними університети та самі подали заяви на стипендії та студентські кредити. Я навіть не бачила ці папірці. 8. Дітей не варто оберігати від реалій відповідальності. Мої діти бачили, скільки мені доводиться працювати, щоб забезпечити нам дах над головою, їжу та одяг з секонд-хендів, і це пішло їм на користь. Вони хочуть, щоб і ви знали, що моє життя не завжди було схоже на казку. Якщо діти не привчені до розкоші, вони вміють виживати. Ви не зобов’язані їх балувати. Коли переконаєтеся, що з вашими дітьми все в порядку, дозвольте їм самостійно про себе піклуватися. 9. Робота повністю мене займала, так що у дітей було більш ніж достатньо часу на всякі витівки — підозрюю, я до сих пір не в курсі, що вони витворяли. (Краще думати, що я була строга з винуватими, але вони кажуть, що заговорити мене було нескладно.) Діти нагадали, що, коли я зустрічалася з курцем — який їм не подобався, тому що ми були категорично проти куріння, — вони засовували маленькі петарди в його сигарети. Він підпалив одну таку, і трапився ВИБУХ! Вони вмирали зі сміху. Мені теж було смішно. А ось він не сміявся. Але покарання так і не відбулось. 10. До дванадцяти років мої діти визначилися зі своїми захопленнями, які пізніше стали справою життя для кожного з них. Я душі не чую у своїх дітях і дуже пишаюся всім, чого вони домоглися. Мій старший, Ілон, розробляє електромобілі заради турботи про навколишнє середовище і запускає ракети в космос. Мій середній, Кімбал, відкриває ресторани з концепцією «з ферми на стіл» і по всій країні вчить дітей з малозабезпечених шкіл розбивати сади та городи. У моєї молодшої, Тоски, власна кінокомпанія, і вона продюсує і знімає фільми за любовними романами-бестселерами. У всіх у них різні інтереси. Ми з братами та сестрами були такими ж: кожен з нас пішов своїм шляхом. Батьки із задоволенням підтримували наші різноманітні захоплення. Те ж трапилося і з моїми дітьми: вони проявили свої інтереси ще в ранньому віці й досі захоплено займаються все тим же. Багато хто запитує, як я виховала таких успішних дітей. Моя відповідь — просто дозволяла їм займатися улюбленою справою. 11. Я з раннього віку вчила дітей вголос просити те, чого їм хочеться. Коли Тосці було одинадцять, я взяла її з собою на концерт американської співачки Лори Бреніган. Тоска була її фанатом. У мене був знайомий фотограф в клубі, де проходив концерт. Він дав нам квитки на концерт, тому що самі ми не могли їх собі дозволити. А ще він подарував Тосці фотографію з Лорою, що співає на сцені. На наступний день ми були в ресторані, і поруч, за неймовірним збігом обставин, обідала сама Лора Бреніган. Тоска мріяла мати її автограф, але страшно соромилася. Вона повторювала: «Я не можу просто піти і попросити у неї автограф». – Ну, якщо ти не підійдеш, то точно його не отримаєш. Але якщо попросиш, то є шанс, що вона погодиться. Тобі дадуть відповідь або «ні», або, що цілком можливо, «так». Тоска подумала і сказала: «Гаразд». Вона підійшла до співачки та попросила автограф. Спочатку Лора сказала: «Почекай! Звідки у тебе це фото? ». Вона його ще не бачила. Тоска розповіла, що це фотографія з клубу. І Лора її підписала. Тоска сяяла. Це був величезний успіх. Вона ніколи не забувала про цей випадок. 12. Ваші рішення щодо власного життя не повинні ґрунтуватися на тому, що говорять сторонні люди. Коли Тосці було тридцять сім років, вона вирішила народити дітей. Перш вона була зосереджена на особистому житті та кар’єрі й ідея народження дітей відійшла десь на задній план. Але тут її спіткало відчуття, що шанси народити власну дитину зменшуються з кожним днем. Вступати з кимось у відносини виключно заради запліднення їй не хотілося. Вона повідомила нам, що хоче зробити ЕКО і самостійно виховувати дітей, і наша сім’я підтримала її в цьому рішенні. Зрозуміло, були й ті, хто її відмовляв. Її запевняли, що тягнути дітей самі важко, що це неправильно, це зіпсує її кар’єру або погано позначиться на самих дітях. Але всі ці люди просто озвучували власні страхи. Само собою, народження дітей — це серйозна зміна в житті, яким би не було ваше сімейне положення. Пам’ятаю, що я просто сказала: «Вперед! Я допоможу тобі вибрати донора сперми!». А ще я розповіла їй, що куди простіше буде обійтися без участі чоловіка, — і з цим вона згодна досі. Джерело

Дистанція австралійського супермарафону від Сіднея до Мельбурна становить 875 км, що займає понад 5 днів від старту до фінішу. У забігу зазвичай беруть участь легкоатлети світового класу, які спеціально тренуються для цієї події. У більшості атлети не старше 30 років і спонсоруються великими спортивними брендами, які надають спортсменам форму і кросівки. У 1983-му році багато хто був здивований, коли в день забігу на старті з’явився 61-річний Кліфф Янг (біографія у вікіпедії). Спочатку всі думали, що він прийшов подивитися на старт забігу, бо був одягнений не як усі спортсмени: у робочий комбінезон та калоші поверх черевиків. Але коли Кліфф підійшов до столу, щоб отримати номер учасника забігу, всі зрозуміли, що він має намір бігти з усіма. Коли Кліфф отримав номер 64 і став на лінії з іншими атлетами, то знімальна бригада, яка робить репортаж з місця старту, вирішила взяти невелике інтерв’ю. На Кліффа навели камеру та запитали: — Вітання! Хто ти такий і що тут робиш? — Я Кліфф Янг. Ми розводимо овець на великому пасовищі неподалік Мельбурна. — Ти справді братимеш участь у цьому забігу? — Так. — А ти маєш спонсора? — Ні. — Тоді не зможеш добігти. — Та ні, я зможу. Я виріс на фермі, де ми не могли дозволити собі коней або машину до останнього часу: лише 4 роки тому я купив машину. Коли насувався шторм, то я виходив заганяти овець. Ми мали 2000 овець, які паслися на 2000 акрах. Іноді я ловив овець по 2-3 дні, це було непросто, але я завжди ловив їх. Я думаю, що можу брати участь у забігу, адже він лише на 2 дні довший і становить лише 5 днів, тоді як я бігаю за вівцями по 3 дні. Коли марафон почався, то професіонали залишили Кліффа у його калошах далеко позаду. Деякі глядачі йому співчували, а деякі сміялися з нього, оскільки він навіть не зміг правильно стартувати. По телевізору люди спостерігали за Кліффом, багато хто переживав і молився за нього, щоб він не помер на шляху. Кожен професіонал знав, що для завершення дистанції потрібно близько 5 днів і для цього щодня необхідно 18 годин бігти та 6 годин спати. Кліфф Янг не знав цього. Наступного ранку після старту люди дізналися, що Кліфф не спав, а продовжував бігти всю ніч, досягнувши містечка Mittagong. Але навіть без зупинки на сон Кліфф був далеко позаду всіх легкоатлетів, хоч і продовжував бігти, при цьому встигаючи вітати людей, що стояли вздовж траси забігу. Щоночі він наближався до лідерів забігу, і в останню ніч Кліфф обійшов усіх атлетів світового класу. На ранок останнього дня він був далеко попереду всіх. Кліфф не лише пробіг супермарафон у віці 61 року, не померши на дистанції, а й виграв його, побивши рекорд забігу на 9 годин і став національним героєм. Кліфф Янг подолав забіг на 875 кілометрів за 5 днів, 15 годин та 4 хвилини. Кліфф Янг не взяв собі жодного призу. Коли Кліфф був нагороджений першим призом у $10,000, він сказав, що не знав про існування призу, що брав участь у забігу не заради грошей і без роздумів вирішив віддати гроші п’ятьом першим легкоатлетам, які прибігли після нього, по $2,000 кожному. Кліфф не залишив собі жодного цента, і вся Австралія просто закохалася в нього. Багато тренованих спортсменів знали цілі методики про те, як треба бігти і скільки часу відпочивати на дистанції.Тим більше, вони були переконані, що в 61 рік супермарафон пробігти неможливо. Кліфф Янг цього не знав. Він навіть не знав, що атлети можуть спати. Його розум був вільний від обмежуючих переконань. Він просто хотів перемогти: уявляв перед собою вівцю, що тікає, і намагався її наздогнати. Джерело

У 1870 році лікар-офтальмолог Федір Федорович Ерісман запропонував конструкцію шкільної парти, яка змусила школяра сидіти правильно. Лікар народився у Швейцарії, справжнє ім’я Фрідріх Гульдрейх Ерісман. Здобув медичну освіту в Цюріхському університеті. Працював у Петербурзі. Ерісман був уважним лікарем, він помітив: зір у гімназистів до випускних класів псується. Почав цілеспрямовано вести спостереження, проводив дослідження зору в учнів 15 гімназій, збирав матеріал, який ліг в основу праці «Про вплив школи на виникнення короткозорості». У ній простежено і доведено залежність появи очних та тілесних захворювань від неправильного положення учня за столом. Ерісман придумав конструкцію парти – скріплені між собою лаву та стіл. Стільниця нахилена, учень сидить рівно: спинка лави підтримує поперек, підставка дає упор ногам, тому, сидячи за партою, зіщулитися стало неможливо. Провідна ідея конструкції: текст у книзі чи зошити можна читати лише під прямим кутом. Ерісман врахував оптимальну відстань для читання – 30-40 сантиметрів від ока до стільниці. На винахід Ерісмана звернув увагу Олександр II, він підписав указ: поставити парти в усіх освітніх закладах. Наказ царя виконали неухильно. Парти виготовляли з дуба, випускали у чотирьох розмірах – для різного віку учнів. Міністерство охорони здоров’я СРСР 1958 року розробило методичку щодо заходів профілактики розладів зору в дітей дошкільного віку й у роки шкільного навчання. У документі був зазначений сприятливий вплив парти не лише на зір, а й на весь дитячий організм. Тоді ж, у 50-ті роки, було розроблено ГОСТ на виготовлення цього предмета шкільних меблів. Стандарт визначав п’ять розмірів парт – залежно від віку учня висота заднього краю кришки столу від підлоги була від 54 до 78 сантиметрів, а висота сидіння – від 32 до 48 см. Джерело

Під час лекції професора Сідні Енгельберга одна зі студенток хотіла вийти з аудиторії, бо її дитина, яка була з нею, почала плакати. Професор став на її шляху та взяв малюка на руки, не перериваючи своєї наукової аргументації, та продовжив лекцію! Професор Енгельберг відомий тим, що дозволяє молодим мамам приносити своїх немовлят на свої лекції, тому що він уже багато років твердить, що жінка ніколи не повинна обирати між своєю дитиною та освітою чи кар’єрою! © Автор невідомий

Ернст Моро – лікар, що врятував тисячі дитячих життів за допомогою звичайного морквяного супу. Складно уявити, але лише півтора століття тому середня тривалість життя людини була вдвічі меншою, ніж зараз. Більша частина внеску в цей показник – на рахунку дитячої смертності. Дитині мало було народитися, їй потрібно було дожити до повноліття. Але народилася людина, яка зробила це завдання простіше, – педіатр Ернст Моро. Саме в 1908 році він зробив найважливіше відкриття, яке змогли пояснити лише через століття. У ті роки багато дітей помирало від діареї. Моро створив найпростіший рецепт, завдяки якому смертність дітлахів впала вдвічі, – звичайний морквяний суп. Півкіло моркви перетворюється на пюре, заливається літром води, приправляється трьома грамами солі та уварюється до загального обсягу в один літр. Усе. Тільки в 2002 році стало зрозуміло, що кислі олігосахариди, які утворюються в цьому супі, потрапляючи в розчин з моркви, заважають бактеріям прикріплюватися до слизової оболонки кишечника. Інше дослідження показало, що завдяки цим властивостям суп лікує навіть діарею, спричинену бактеріями, стійкими до антибіотиків. У принципі, цього вже вистачає для того, щоб пам’ятати Моро і бути йому вдячним. Та на його рахунку ще й введення стерилізації дитячих пляшечок, і відкриття того, що діти, вигодовані молоком матері, набагато стійкіші до хвороб (набагато пізніше стало зрозуміло, що «природників» захищають антитіла матері, на відміну від «штучників»). Саме Моро придумав «молоко Моро» для штучного вигодовування (вершки-мука-масло-цукор). Саме Моро відкрив лактобактерії, що містяться у кисломолочних продуктах, та показав їхню користь. Саме він відкрив рефлекс, який є у дитини в перші місяці життя: якщо видати біля голови малюка різкий звук, то він спочатку розкине руки, розчепіривши пальці, а потім зведе руки разом, стиснувши їх. Якщо рефлексу немає – це ознака пошкодження чи пригнічення центральної нервової системи. Саме з рефлексу Моро, а точніше, з його відсутності, можна, наприклад, запідозрити дитячий церебральний параліч. Зараз ми назвали б Моро словенським медиком, оскільки він народився 8 грудня 1874 року в столиці сучасної Словенії, у Любляні. Але в ті далекі роки це було лише одне з міст Австро-Угорської імперії. І називалося місто по-іншому – Лайбах, столиця герцогства Крайна. © Олексій Паєвський Джерело

Якось один юнак давав інтерв’ю на високооплачувану посаду у велику поліграфічну компанію. Він пройшов першу співбесіду і збирався зустрітися з директором для вирішального інтерв’ю. Коли директор переглядав його резюме, воно було чудовим. Він запитав: – Ви отримували стипендію в школі? Молодий чоловік відповів: “Ні”. – Ваш батько платив за навчання? – Так. – відповів він. – Де працює ваш батько? – Мій батько – коваль. Директор попросив юнака показати йому свої руки. Він показав їх. Вони були дуже доглянутими. – Ви коли-небудь допомагали своїм батькам з роботою? – Ніколи, мої батьки завжди хотіли, щоб я навчався і читав більше книг. Крім того, тато може працювати краще за мене. – У мене є прохання, коли ви підете додому сьогодні, підіть і помийте руки батькові, а потім приходьте до мене завтра вранці,- сказав його директор. Молодий чоловік відчув, що його шанс отримати цю роботу був досить високим. Коли він повернувся додому, він запитав батька, чи дозволить він помити йому руки. Його батько відчув себе дивно, але був задоволений і з різноманітними відчуттями показав свої руки своєму сину. Юнак став мити руки батька. Він раніше не помічав, що руки батька були зморшкуватими, і на них було багато шрамів. Деякі синці були настільки болючі, що батько здригався, коли він торкався до них. Це був перший випадок, коли до нього прийшло розуміння, що означає для цих рук працювати кожен день, щоб оплачувати його навчання. Синці на руках були ціною, яку його батько платив за освіту, навчання і майбутнє свого сина. Помивши руки батька  та постоявши трохи в тиші, юнак почав прибирати майстерню батька. В ту ніч батько і син довго розмовляли. На наступний ранок він вирушив на прийом до директора. Директор помітив сльози в очах юнака і запитав: – Чи можете ви розповісти мені, що ви зробили і що ви дізналися вчора у своєму домі? – Я помимив руки батька і коли закінчив, залишився і прибрав його майстерню. – відповів він. – Тепер я знаю, що без моїх батьків я не був би тим, ким я є сьогодні. Допомагаючи своєму батькові, я зрозумів, як важко і складно робити все самостійно. Я усвідомив, наскільки важливо й цінно допомагати своїй родині. На що директор відповів: – Це те, що я шукаю в своїх людях. Я хочу найняти таку людину, яка може цінувати допомогу і працю інших людей, для якої гроші – не єдина мета в житті. Ви прийняті на роботу. У дитини, якій все дається, чого вона хоче, розвивається почуття егоїзму. Вона ігнорує своїх батьків, ставлячи себе на перше місце.  Чи правильно бути такими батьками? А може, ми подібною любов’ю маємо шанс зіпсувати своїх дітей? Ви можете дати вашій дитині комфорт жити у великому будинку, їсти хорошу їжу, ходити на комп’ютерні класи, дивитися телевізор з великим екраном. Але коли ви миєте підлогу або фарбуєте стіну, дайте їй зробити те ж саме. Це не тому, що у вас немає грошей, щоб найняти когось, а щоб навчити щось робити. Це тому, що ви хочете виховати її правильно. І незалежно від того, наскільки ви багаті, ви хочете, щоб вона це розуміла. Одного разу її волосся теж стане таким ж сивим, як у батька цього юнака. Найголовніше, щоб ваша дитина навчилася цінувати працю та долати труднощі для досягнення успіху в будь-якій справі. Джерело

Білл Гейтс пояснив, чому його донька не може вийти заміж за бідного чоловіка. Кілька років тому я відвідав конференцію в США з інвестицій та фінансів. Одним із виступаючих був Білл Гейтс, і під час запитань та відповідей я поставив йому питання, яке розсмішило всіх. Чи міг би він, один із найбагатших людей у ​​світі, сприйняти, що його донька вийде заміж за бідного чи скромного чоловіка? Білл відповів: Для початку зрозумійте, що багатство не означає мати банківський рахунок із великою кількістю грошей. Багатство – це насамперед здатність створювати багатство. Приклад: Той, хто виграв в лотереї або у випадкових іграх, навіть заробивши 100 мільйонів – це не багата людина, це бідна людина з купою грошей. Ось чому 90% лотерейних мільйонерів знову стають бідними через 5 років. Також існують багаті люди, які не мають грошей. Приклад: Більшість підприємців. Вони вже на шляху до багатства, навіть якщо вони не мають грошей, тому що вони розвивають свій фінансовий інтелект, а це і є багатство. Чим відрізняються багаті та бідні? Якщо ви бачите, що молода людина вирішує закінчити школу, дізнається нове, намагається постійно вдосконалюватися, знайте, що вона багата людина. Якщо ви побачите молоду людину, яка думає, що проблема в державі, і вважає, що багаті — всі поголовно злодії, яких вона постійно критикує, знайте, що це бідна людина. Багаті переконані, що їм потрібна лише інформація та навчання, щоб злетіти. Бідні ж вважають, що інші мають дати їм грошей на зліт. На закінчення, коли я говорю, що моя донька не вийде заміж за бідного чоловіка, я не маю на увазі гроші. Я кажу про здатність цієї людини створювати багатство. Факт, що більшість злочинців – бідні. Перед грошима вони втрачають розум, тому крадуть та нападають, бо самі не знають, як можна заробити. Якось охоронець банку знайшов сумку з грошима, взяв сумку та передав її керуючому банку. Люди називали цю людину ідіотом, але насправді ця людина була просто багатою людиною, яка не мала грошей. Через рік банк запропонував йому посаду на ресепшн, через 3 роки він керував обслуговуванням клієнтів, а за 10 років керував регіональним відділенням цього банку. Тепер він управляє сотнями співробітників, і його річні премії вищі за ту суму, яку він міг вкрасти. Багатство – це насамперед стан душі! © Ihor Belyj Джерело

Це сталося у 1964 році. Повний сил і енергії журналіст, головний редактор “Seturday Revue”, Норман Казінс раптом відчув себе погано. У нього різко підвищилася температура, з’явилася ломота у всьому тілі. Стан здоров’я швидко погіршувався, і вже через тиждень йому стало важко рухатися, повертати шию, піднімати руки. Йому довелося лягти в лікарню, і незабаром був поставлений діагноз. Виявилося, що у Нормана колагеноз – аутоімунне захворювання, що вражає весь організм, при якому імунна система проявляє агресію до власної сполучної тканини. З кожним днем ​​тіло Казінса ставало все більш нерухомим, він з величезною важкістю ворушив руками й ногами, перевертався в ліжку. Настав момент, коли він не зміг розімкнути щелепи, щоб трохи поїсти. Страх, туга, образа на несправедливість долі охопили його. Казінс перестав розмовляти навіть з близькими людьми і проводив цілі дні, відвернувшись до стіни лікарняної палати. Лікуючий лікар, доктор Хітціг, підтримував Нормана, як міг, залучаючи для консультацій кращих фахівців, але хвороба прогресувала. І тоді Норман запитав лікаря про свої шанси на одужання. Відповідь його потрясля: з п’ятисот хворих колагенозом одужує лише один. Ніч після цієї розмови Норман не спав. До сих пір лікарі піклувалися про мене, думав він, і робили все від них залежне, але це не допомогло. Якщо я хочу залишитися в живих, треба діяти самому. І оскільки лікарі і ліки безсилі перед моєю хворобою, я повинен знайти інший шлях зцілення. Він згадав слова доктора Хітціга про те, що організм мобілізується на боротьбу з будь-якою хворобою, якщо його ендокринна система працює на повну потужність. А страх, смуток, тривала депресія, за спостереженнями вчених, навпаки, пригнічують діяльність ендокринної системи. У відповідь на ці негативні емоції наднирники виділяють гормони стресу – адреналін і норадреналін, які потрапляють в кров і поширюються по всьому тілу. Коли їх занадто багато, вони діють на організм руйнівним чином. Роздуми привели Нормана Казінса до очевидної думки: якщо негативні емоції, пригнічуючи ендокринну систему, є “провокаторами” захворювань, то емоції позитивні, активізуючи її діяльність, можуть стати “стимуляторами” одужання. Причому кожна людина має дуже простий і доступний засіб зцілення – сміх. “Веселе серце радісне добре лікує, а пригноблений дух сушить кості” – ця фраза з Біблії вселила в Казінса надію. Він взявся за працю відомих медиків та вчених і швидко виявив те, що шукав. Виявляється, багато лікарів і мислителі надавали першорядне значення позитивним емоціям. Лікар Р. Бартон, що жив в XVII столітті, описав свої спостереження в книзі “Анатомія меланхолії”: “Сміх очищає кров, омолоджує тіло, допомагає при серцевих недугах”. Бартон стверджував, що сміх несе в собі лікування від усіх хвороб. Іммануїл Кант в своїх працях підкреслював, що сміх активізує всі життєво важливі процеси в організмі. Зиґмунд Фрейд називав гумор унікальним проявом людської психіки, а сміх – не менше унікальним засобом лікування. Сучасний американський учений У. Фрей дослідним шляхом довів, що сміх благотворно діє на судини і роботу серця, на процеси кровотворення і дихання, а також на загальний м’язевий тонус організму. Тей приємний м’язевий біль, який з’являється після нападу нестримного сміху, було б дуже корисно відчувати щодня. Вчені з’ясували: під дією сміху в мозку виділяється речовина, схожа на морфій. Воно стає свого роду внутрішньої “анестезією”, допомагає організму розслабитися і одночасно мобілізувати сили для боротьби з хворобою. Познайомившись з усією доступною літературою про вплив емоцій на здоров’я, Казінс вирішив, що, якщо він хоче залишитися в живих, він не має права далі перебувати в ролі людини, що пасивно очікує власну смерть. Він просто зобов’язаний мобілізувати всі резерви свого духу і тіла за допомогою сміху. Це було не легко. Коли лежиш нерухомо, прикутий до ліжка, і кожен суглоб ниє від болю – тут не до сміху. Але у Казинса вже почав вимальовуватися план лікування. Незважаючи на протести лікарів, які вважали його “безнадійним хворим”, Казінс виписався з лікарні і переїхав у номер готелю, де ніщо не нагадувало йому про хворобу. З ним залишився тільки доктор Хітціг, який став йому близьким другом. Він схвалив ідею Казинса використовувати сміх для активізації всіх біохімічних реакцій в організмі. У готельний номер був доставлений кінопроектор, а також кращі комічні фільми і книги. Казінс відчув себе неймовірно щасливим, коли десять хвилин нехай вимушеного сміху все-таки дали анестезуючий ефект, що дозволило йому проспати дві години без болю. Після того як болезаспокійлива дія сміху закінчувалося, доглядальниця знову включала кінопроектор чи читала Казинсу гумористичні оповідання. Так тривало кілька днів. Страшні болі перестали мучити Казинса. Анестезуючий ефект сміху був доведений. Далі потрібно було дізнатися, чи зможе сміх надати таку ж благотворну дію на ендокринну систему, за рахунок чого міг би знизитися аутоімунний запальний процес. Щоб встановити це, доктор Хітціг брав у Казинса аналізи крові безпосередньо перед сеансом сміху і після нього. І кожен раз результати аналізів підтверджували, що запальний процес в організмі йшов на спад. Казінс відчував себе окрилений, стара приказка “Сміх – найкращі ліки” набувала під собою фізіологічну основу. Тим часом програма “сміхотерапії” розгорнулася на повну силу. Казінс сміявся на день не менше шести годин. Його очі опухли від сліз, але це були сльози одужання. Дози протизапальних засобів знижувалися, а згодом він зовсім припинив приймати ліки, в тому числі і снодійні – до нього повернувся сон. Через місяць Казінс зміг вперше без болю поворухнути пальцями рук. Він не вірив своїм очам: потовщення і вузли на тілі стали зменшуватися. Ще через місяць він зміг активно рухатися в ліжку, і це було прекрасне відчуття! Настав момент, коли хворий встав з ліжка. Правда, ще багато місяців він не міг підняти руку настільки, щоб дістати книгу з верхньої полиці. Ще тремтіли коліна, а ноги підкошувалися при ходьбі. Але він вже настільки оговтався від хвороби, що міг повернутися до роботи. Вже одне це було для Казинса справжнім дивом! Місяць за місяцем рухливість всіх суглобів збільшувалася. Болі зникли, залишилися лише неприємні відчуття в колінах і одному плечі. Пальці все впевненіше рухалися по клавішах органа – і він знову зміг виконувати свої улюблені фуги Баха. Він почав грати у великий теніс. Скакав на коні, не боячись впасти. Він вільно повертав шию на всі боки – всупереч прогнозам фахівців про повну нерухомість його хребта. Через десять років Казінс випадково зустрів одного з лікарів, який прирік його до нерухомості, до повільної смерті. Той був зовсім ошелешений, побачивши Казинса живим і здоровим. Вітаючись, Норман стиснув руку лікаря з такою силою, що той скривився від болю. Сила цього рукостискання була красномовніше за слова. Джерело

Лікар Бернард Лоун прожив 99 років. На сотому році життя він пішов у кращий світ. У той, куди йдуть найкращі. Лоун – я так пишу його прізвище “Лаун”, тому що перша книга цього доктора, яку я прочитала давним-давно, була під таким ім’ям – Бернард Лоун. А книга назвалася «Втрачене мистецтво лікування». Я часто писала про цього таємничого лікаря. Якого колеги звинуватили одного разу у чаклунстві; це у наш час. Шановні лікарі запідозрили, що кардіолог Бернард Лоун дає пацієнтам веселе зілля. Або магію застосовує. Тому що похмурі, спустошені, очікуючі смерті з дня на день хворі починали посміхатися, рожевіти та одужувати після розмов із цим геніальним лікарем. Ні, він, звичайно, лікував «сердечників». І дефібрилятор він винайшов. І він дотримувався протоколу лікування, а як же! Але ще він зрозумів, що слова можуть вбити. А можуть зцілити. І лікар лікує словами не меншою мірою, ніж ліками та операціями. Саме лікар Лоун описав випадок, коли після дзвінка токсичної злої матері раптово помер пацієнт, який йшов на поправку. Наче його прокляла зла фея. Він описав випадок, коли добрий лікар сказав при пацієнтці поганий діагноз – і жінка моментально померла без видимих ​​причин. Він описав дідуся, який переписав свою аптеку на зятя, а потім боявся вставати та ходити – зятю заважали звуки кроків літньої людини. І дідусь ледь не загинув, серце його було розбите. Це він, доктор Лоун, дав розписку пацієнтові, що той проживе ще п’ять років. Безнадійному пацієнтові. Від безнадійності. І цей пацієнт прожив п’ять років, створив сім’ю, і знову прийшов за розпискою. І став жити далі; як не жити, якщо лікар дав розписку? Це гарантія на життя! Доктор Лоун зрозумів, що наше серце розбивають злі слова та болючі відносини. Причина таких хвороб – в емоційному оточенні пацієнта. І для лікування треба спочатку захистити людину від токсичних впливів! Він сам захищав. Навіть писав листи родичам, які кривдили хворих. Такий був дивний цей доктор Лоун. Саме він дозволив пацієнтам, що перенесли інфаркт, ворушитися і рухатися. До цього їх змушували лежати нерухомо, і вони гинули частіше від поганих думок, від страху і безпорадної знерухомленості. Він урятував тисячі життів, цей лікар Лоун. І ще він написав про таємних праведників, яких прислали у цей світ із певною місією – зробити його кращим. Це вже зовсім містика, чи не так? Але це правда. І одним із таких особливих людей був сам лікар Бернард Лоун. Або – Лаун. Великий лікар, який нагадав про втрачене мистецтво лікування словом. Він пішов на сотому році життя. І мені його не вистачатиме, як не дивно. Такі люди немовби завжди поруч і завжди підтримують нас одним фактом свого існування. Що б ми робили без них? Без цих спеціально посланих у цей жорстокий світ людей. © Анна Кир’янова

Готова посперечатися, що ви говорили цю фразу, як мінімум, кілька разів у своєму житті, але часом у дуже важливі моменти. Я б навіть сказала, у вирішальні. Ось зізнайтеся, як часто ви вимовляли «Я не зможу» стосовно того, що навіть не пробували зробити? Це повинно припинитися. Негайно. Вінсент Ван Гог одного разу сказав: «Якщо ти чуєш голос всередині себе, що говорить «Ти не вмієш малювати», тоді малюй, чого б тобі це не вартувало, і цей голос замовкне». Так що, якщо ви не можете чогось зробити, найкращий спосіб навчитися це робити – просто робити. Проблему вирішено. Але ми занадто часто говоримо, що не можемо чогось зробити, при цьому ми або ніколи не пробували, або пробували не надто старанно, у нас нічого не вийшло і ми здалися. Ми вигадуємо історії у своїй голові про наші здібності, нашу силу, і це диктує нашу поведінку.  Ми робимо припущення, навіть не спробувавши. Тож не дивно, що часто ми говоримо, що не можемо чогось зробити. Ми не можемо цього, тому що ніколи навіть не робили перший крок, щоб почати. Страх невдачі, страх осуду, страх не збігтися зі стандартами, які ми встановили для себе або які нам висуває суспільство – ось що нам заважає. Ми не можемо дозволяти цьому утримувати нас від справжнього життя, повного радості та задоволення. Якщо ви хочете готувати, грати на якомусь інструменті, займатися спортом, співати, малювати, робити щось інше: йдіть і робіть це. Підходьте до цих завдань з іншим ставленням, а не зі страхом, який обмежує вас. Говоріть собі: «Це може бути важко, але я зроблю все, що можу, щоб все вийшло». Потрібні терпіння, наполегливість і багато практики. Або говоріть: «Я просто хочу спробувати: якщо у мене вийде, це буде бонусом». Не змушуйте себе бути ідеальними. Просто зробіть це заради задоволення, щоб задовольнити своє бажання. У будь-якому випадку ви дозволяєте собі почати щось робити, просто тому, що вам цього хочеться, і ви не дозволяєте страхам або припущенням зупинити вас. Ще важливо пам’ятати, що іноді все здається набагато складнішим, ніж є насправді. Все починається з чогось невеликого. Тим більше, під час таких спроб дуже швидко можна отримати необмежену інформацію про те, що вам цікаво, що ви хочете навчитися робити. І коли ви почнете, то швидше за все зрозумієте, що це легше, ніж ви думали. Але в будь-якому випадку, ви не дізнаєтеся про це, поки не спробуєте. Я не заперечую, що деякі люди більш талановиті в чомусь, ніж інші, що для одних щось більш природно, ніж для інших. Але я сподіваюся, що ви не дозволите порівнянням, страху або припущенням стосовно того, що у вас нічого не вийде, зупинити вас, не дозволити хоча б спробувати. Ви просто позбавляєте себе радості. А ви вартуєте її, і можете самі собі її забезпечити. Так що вперед. Признавайтесь, як часто ви говорите цю фразу? Діліться думками та враженнями в коментарях. Джерело

«Запитали засновника Дубая, Шейха Рашида, про майбутнє своєї країни і він відповів: “Мій дідо їздив на верблюді, мій батько їздив на верблюді, я на Мерседесі, син на Ленд Ровері і мій онук водитиме Ленд Ровер, але правнук буде їздити на верблюді…” Чому це так? Важкі часи створюють сильних людей, сильні люди створюють легкі часи. Легкі часи створюють слабких людей. Слабкі люди створюють важкі часи. “Багато хто не зрозуміє, але треба виховувати воїнів, а не паразитів …»

У 2018 році від нас пішов легендарний радянський лікар Іван Павлович Неумивакін, який був автором відомої методики оздоровлення космонавтів. В останні роки чоловік багато працював над унікальним «рецептом» очищення організму від забруднень навколишнього середовища і від неправильного харчування. Загалом, Іван Неумивакін підкреслив, що є багато способів привести своє здоров’я в порядок без шкідливих ліків. 1. Менше їжте. Потроху зменшуйте свої порції, панове – це перший і найголовніший крок до оздоровлення. Таким чином ви також позбавитеся від зашлакованості і поліпшите травлення. Переїдати – дуже шкідливо. 2. Потрібно пережовувати їжу. Не їжте в гніві, в поспіху і під час перегляду телевізора. Виділіть прийому їжі достатньо часу, ретельно пережовуючи кожен шматочок. Також він не рекомендував змішувати вуглеводи з білками, а розділяти їх на два прийоми їжі. 3. Відпочивайте. Відпочиньте хоча б двадцять хвилин після їжі. Не поспішайте працювати, або бігти по справах – дайте шлунку виконати першу і найважчу роботу. 4. Вечеряйте не пізніше 19.00. Якщо ви не будете хапатися за двері холодильника після 19.00 – зникнуть не тільки проблеми зі здоров’ям, але і з зайвою вагою. 5. Пийте воду за 10-15 хвилин до прийому їжі. Однак не можна пити 2 години вже після їжі – це стосується не тільки води, але і різних напоїв. Чоловік вважав, що це допоможе налагодити травні процеси. «Чай не п’ю, і вам раджу» – говорив професор Неумивакін. В день потрібно випивати близько 2 літрів води. Почніть з малого, поступово збільшуючи кількість, якщо ви не звикли. 6. Не їжте їжу з пилу-жару. Зачекайте, коли трохи охолоне. Це шкідливо. Також це відноситься і до гарячих напоїв. Теплий – ось кращий варіант. 7. Раз на тиждень потрібно робити розвантажувальний день. Тут ви можете вибирати самі, або поекспериментувати. Найкращі: фруктовий, соковий день, кефірний або овочевий. Розвантажувальні дні оновлюють захисні сили організму. 8. Присідайте і займайтеся спортом. Доктор Неумивакфн радить присідати – причому всім, кому не протипоказана така вправа. Якщо ви ще й будете багато ходити (ніяких ліфтів), ваша фізична форма прийде в норму. 9. Якщо не хочете – не їжте. Якщо ви не зголодніли, не варто в себе нічого «пхати». Організм не помийна яма – у всьому потрібна міра. 10. Не робіть іншим людям того, чого не побажали б собі. Можливо, прямого відношення до здоров’я це не має, проте врахуйте, що, якщо людина слабка і немічна духовно, її фізичний стан також починає страждати. 11. Якщо у вас висока температура під час хвороби, потрібно багато пити. Якщо у вас немає такого бажання, можете навіть відмовитися від їжі (на час). Тоді одужання настане дуже швидко. 12. Пийте натщесерце воду з дрібкою солі. Це позбавить вас від застою в жовчному міхурі і допоможе організму весь день активно працювати. Самодисципліна – це те, що допоможе вам слідувати всім цим правилам, вважав Іван Павлович. Вони прості і зрозумілі. Джерело

Черчилль, коли вимовляв тости, говорив наступне: «Я вважаю за краще не бажати нікому ні здоров’я, ні багатства, бажати лише везіння! Адже більшість тих, хто був на Титаніку були і здоровими і багатими. Але везучими виявилися далеко не всі з них » Можливо, ви знаєте, що керівник однієї з великих компаній вижив в атаці 11 вересня в Нью Йорку, тому що повів свого сина перший раз в дитячий садочок. Інший хлопець залишився живий, так як була його черга йти за пончиками. Одна жінка спізнилася, тому що її будильник НЕ продзвенів вчасно. Хтось спізнився, застрягши в заторі на автостраді Нью-Джерсі. Один з них спізнився на автобус. Одна жінка пролила каву на одяг, і їй потрібен був час, щоб переодягнутися. У когось не заводилася машина, а хтось повернувся, щоб відповісти на телефонний дзвінок. Один не міг зловити таксі. Те, що особливо вразило мене, це чоловік, який надів того ранку нові туфлі, добирався до роботи різними засобами, але перш ніж потрапити туди, заробив на нозі мозоль. Він зупинився в аптеці, щоб купити лейкопластир! Ось чому він зараз живий. Тепер, коли я застрягаю в заторі, не встигаю на ліфт, повертаюся, щоб відповісти на телефонний дзвінок … Коли трапляються всі ці дрібниці, які дратують мене, я думаю про себе, що це саме те місце, де Бог хоче, щоб я перебував в даний момент. Наступного разу, коли вам здається, що ранок йде не так, діти одягаються повільно, ви не можете знайти ключі від машини, стоїте на кожному світлофорі, не турбуйтеся і не виходьте з себе » Везіння вам! Джерело

“ЯК ЛІКУЮТЬ ДЕПРЕСІЮ В ЯПОНІЇ“. Я перестала стежити за собою, стала важити 85 кг, могла в одній піжамі ходити весь день і не митися по 2 і 3 дні. Навіть зуби не чистила, а потім мені навіть жити не хотілося … Дізнавшись це, моя подруга – японка повела мене в одну клініку, сказавши, що там є одна цікава процедура, після якої життя змінюється, як ніби заново народився … Вона приїхала за мною, я так і пішла в піжамі і в домашніх тапочках . Їхала в центр Токіо в такому вигляді. На голові дулька. Там взагалі не звертають уваги на тебе. Хоч голою ходи. Їм не до тебе. Кожен зайнятий своїми думками. І у них немає звички розглядати людей в транспорті або на вулиці. Настільки люди там вільні. Прийшли, заповнили папір. Так ось, заходжу я туди, а там посередині кімнати стоїть труна. Лікар поставив кілька запитань, мені дали одяг ( для смертника), я переодягнулася. Скомандували: – Лягайте і відчуйте, як відчувають себе померлі, коли захочете вийти – ось кнопка, натисніть її і ми вас випустимо. Я лягла. Всередині був дивний запах, але залили освіжувачем. М’який атлас яскравого кольору. Намисто по периметру труни … Лежу, розглядаю труну. Усередині грала траурна музика.Слабке світло з кімнати було видно з щілин. Тут чую, як ніби мене виносять і завантажують в машину. Я починаю натискати на кнопку, вона раптом відвалюється … Я починаю їх кликати і обурюватися, що я не за це заплатила. І взагалі, чи не охреніли вони бува ?! Потім їдемо хвилин 10. Я вже задихаюся. Потім чую команду: – Закопуй! І відчуваю, як мене опускають на мотузках в землю. Чую, як земля падає на мене зверху на труну. І голоси ставали приглушеними. Я починаю вже в істериці на весь голос кричати. Матюкати. В голові мільйон думок. Що я потрапила до сектантів. Вони мене вбивають. Лежу як колода – руки по швах, в тісній труні. Усередині смерділо сечею. Я думала: – Господи, я не хочу вмирати! Там було жахливо . І швидше за все Подруга японка з ними в змові. Уб’ю тебе падлюку !!! ..Мене реально закопують. Я почала ще більше верещати, як свиня на бойні і копати ногами. А найстрашніше – я почала задихатися. Я ридала і соплі текли по щоках, заливали вуха. Від істерики і страху я обпі.алась. Через те,що мало місця я навіть не могла витерти обличчя. Я лежала. Душно. І дихати було вже нічим. Стала крутитися голова. Я відчула, що почала мерзнути. Я лежала мокра в своїй сечі. – Холодна земля, – подумала я. Ридала я хвилин 20. І вже втрачала свідомість. Стан був жахливий. Почала розуміти Гоголя і згадала, що можливо він прокинувся в труні і вмирав так само, як я тут. Перед моїми очима відразу спливли картинки з минулого: Як я народила і тримала дочку на руках … Її перші кроки … Її кіски, які я заплітала кожен день … О Боже, я зовсім забула про свою дочку! Через свою уявну депресію … Я згадала, що взагалі перестала дзвонити мамі … Згадала, що життя таке прекрасне! Що життя чудесне! А я тут в труні вмираю. І мене вбивають мої улюблені японці, яких я так обожнювала. Ех, японці ?! Ех падлюки! І тут відкривається кришка труни. Я дивлюся: я в тій же кімнаті. Ця труна – ілюзія смерті і повністю компьютеризована.Я ще плакала хвилин 10. Ледве заспокоїлася. Матюкала їх. Подруга рада, сміється, бо знає, що ефект гарантований. Вони мені дали відеозапис моєї “смерті”. Усередині труни були вмонтовані камери, які все записували. Після цієї процедури я схудла, покращала, полюбила життя і більше думки про те, що я не хочу жити або у мене депресія, більше немає. Не хочу більше туди! Хочу жити тут і зараз! Ось. І ви полюбіть життя! © Назим Осака Джерело

В Ісландії науковці з’ясували, які біохімічні процеси викликають залежність, і за 20 років у кілька разів скоротили кількість підлітків, які палять та вживають алкоголь. Про це пише журнал Mosaic Science. До речі, можна залежати не тільки від паління чи алкоголю, а й від машини, грошей чи певної їжі. Школярам пообіцяли включити до програми безкоштовні майстер-класи з будь-якого виду спорту чи мистецтва, яким вони хотіли б навчитися. Учені припустили, що за емоційним ефектом такі заняття повинні були мати той самий вплив на підлітків, що алкоголь чи сигарети. Додаткові заняття тричі на тиждень були спеціально профінансовані державою. Кожному підлітку запропонували брати участь у програмі три місяці, але багато хто продовжує заняття і через п’ять років. «Танці, музика, малювання або спорт теж викликають біохімічні процеси в мозку, які дозволяють краще справлятися зі стресом», – зазначили вчені. Аби вирішити проблеми нікотинової та алкогольної залежності серед підлітків, владі довелося також змінити закон. В Ісландії заборонили рекламу цигарок та алкогольних напоїв, а також створили спеціальні батьківські організації, які разом зі школою допомагали учням вирішувати психологічні проблеми. «Дивно, що подібними методами досі не користуються в інших країнах», – зазначають учені. У середині 90-х ісландські підлітки входили до числа тих, що найбільше п’ють і палять в Європі. Сьогодні Ісландія очолює таблицю європейських країн, у яких тінейджери ведуть найздоровіший спосіб життя. Країні вдалося скоротити кількість підлітків, що регулярно вживають алкоголь, з 48% до 5%, а курців — з 23% до 3%. Джерело

В 1957 лікар і мікробіолог Альберт Брюс Сабін вирішив не патентувати створену ним вакцину проти поліомієліту. Він відмовився від патентних грошей, дозволивши поширювати вакцину по всьому світу. Між 1959-1961 мільйони дітей зі східних країн, Азії та Європи були щеплені: вакцина від поліомієліту придушила епідемію.Раніше поліомієліт забрав з лиця землі цілі покоління. Його вакцина на шматочку цукру змінила історію людства. Вчений заявив: «Багато хто наполягав на тому, щоб я запатентував вакцину, але я не хотів. Це мій подарунок усім дітям світу. Він був євреєм, і дві його онуки були вбиті есесівцями. На запитання, чи є в нього бажання помститися, вчений відповів: «Вони вбили двох чудових онучок, але я врятував дітей у всій Європі. Хіба ви не вважаєте це чудовою помстою? У роки холодної війни Сабін безкоштовно пожертвував свої вірусні штами радянському вченому Михайлу Чумакову, щоб дозволити розробку його вакцини також у Радянському Союзі. Він продовжував жити на зарплату професора університету, аж ніяк не захоплюючу, але з серцем, переповненим задоволенням за те, що він зробив так багато добра всьому людству. За матеріалами: Pavel Lerner

— Ти знаєш, що Бах втратив дочку, а потім трьох синів, а потім і дружину Марію-Барбару?.. Знаєш? — Ні. — Потім вони з другою дружиною, Ганною-Магдаленою, втратили ще чотирьох доньок та трьох синів. Одинадцять улюблених дітей… Багато дослідників запитували: як Бах зумів пережити ці втрати? А головне, як він зміг і далі писати музику? Найпрекраснішу музику, яку доводилося чути світові. Знаєш, як він зміг? Я тобі скажу. — Ну і як? — Нота за нотою… Дженніфер Доннеллі Наприкінці партитури він завжди писав “Soli Deo gloria” (“Одному Богу слава”), а на початку – “Господи, допоможи”. Тому і грати Баха можна, тільки молячись: граєш – наче твориш Ісусову молитву. Музика Баха – це розмова людини та Бога. Джерело