“Чудо Святителя Миколая” – дивовижна історія, яку варто прочитати кожній людині!

Колись один чоловік запитав мене, чи знаю я, яке слово найнестерпніше. Я називала багато слів, але не могла вгадати. «Пізно» – сказав він. Це слово «пізно». В якому би контексті воно не звучало, воно завжди говорить про якусь гіркоту того, чого вже не повернеш. Один чоловік в дитинстві дуже дружив зі старим сусідом. Але час йшов, з’явився коледж та інтереси, потім робота і особисте життя. Кожну хвилину молодий чоловік був зайнятий, і у нього не було часу ні згадати про минуле, ні навіть побути з близькими. Одного разу він дізнався, що сусід помер – і несподівано згадав: старий багато чому навчив його, намагаючись замінити хлопчикові загиблого батька. Відчувши свою провину, він приїхав на похорон. Увечері, після похорону, чоловік зайшов до спорожнілого будинку покійного. Все було так, як і багато років тому… Ось тільки маленька золота коробочка, в якій, за словами старого, зберігалася найцінніша для нього річ, зникла зі столу. Подумавши, що її забрав хтось із нечисленних родичів, чоловік покинув будинок. Однак через два тижні він отримав посилку. Побачивши на ній ім’я сусіда, чоловік здригнувся і відкрив коробку. Всередині лежала та сама золота коробочка. У ній виявився кишеньковий золотий годинник з гравіюванням: «Спасибі за час, що проводив зі мною». І він зрозумів – найціннішим для старого був час, проведений зі своїм маленьким другом. З тих пір чоловік намагався якомога більше часу приділяти дружині і сину. Життя вимірюється не кількістю вдихів. Воно вимірюється кількістю моментів, які змушують нас затримати дихання. Час витікає від нас кожну секунду. І його потрібно витрачати з користю прямо зараз. Джерело

Одного разу діти йшли до школи. Дорога стелилася попри цвинтар. Троє однокласників йшли разом, ведучи між собою веселу дитячу розмову. Коли зрівнялися з хрестом, що стояв посередині цвинтаря, один з товаришів зняв з голови кашкета і перехрестився. Двоє інших, переглянувшись між собою, почали реготати. Малий Івась не міг зрозуміти, за що на нього сипляться такі зневажливі насмішки його товаришів. В школі, глузуючи з Івася, “товариші” перед цілим класом висміювали його за його побожність: вони брали його кашкета й кидались ним по класі, на перерві витирали ним шкільну дошку, а коли виходили зі школи, закинули його на високе дерево, нахабно сміючись: „Іди до хреста, перехрестися, як ти вмієш, може твій кашкет тоді сам до тебе прилетить!” „Друзі” пішли собі додому, а малий Івась, як не намагався, та зняти свого кашкета з високого дерева так і не зміг. Довелося йому на цей раз самому йти додому. Коли він зрівнявся з хрестом, став перед ним, поглянув з любов’ю на розп’яття. Його дитячі очі вмить наповнилися слізьми. „Мій любий Ісусе, за що вони так зненавиділи мене? — питала заплакана дитина розп’ятого на хресті Ісуса,— що я злого зробив, що вони так сміються з мене? Ісусе, захисти мене, допоможи мені добре вчитися, а я обіцяю, що завжди буду Тебе любити!” – Іванку, почекай, — почувся голос старшокласника, — чи це не твій кашкет? – Мій, дякую! — посміхаючись, відповів Івась, радіючи в думках тому, що кашкет таки сам до нього прилетів. Коли Івась підходив до свого дому, біля воріт побачив заплакану маму. – Мамо, що сталося, чого ви плачете? — запитував здивований син. – Де ти був? Я вже всі очі виплакала. Сусіди розказують, що двох хлопців, що поверталися зі школи, збила машина і їх у важкому стані відвезли до лікарні. Я подумала, що це ти потрапив під машину і ось вже бігла з думкою про те, щоб хоч живим тебе застати. Заспокоївшись, мати з сином пішли до хати. Тоді Івась розказав матері про свої шкільні пригоди, і пояснив чому він ішов зі школи не з своїми однокласниками. Проминули роки… Іван закінчив школу з золотою медаллю, а потім з червоним дипломом закінчив медичний університет. За всі свої успіхи він дякує Ісусові, а здобуті знання втілює у своїй благородній праці, рятуючи життя багатьом, що потрапили в біду. Коли його запитують, як йому, молодому спеціалісту, вдається робити такі складні операції, він, зі щирою усмішкою на устах, відповідає: “Я оперую не сам — зі мною завжди є Ісус”. Автор невідомий

Хлопчик тримав в руках табличку з надписом: “Я сліпий, допоможіть, будь ласка!”, коли раптом підійшов чоловік і змінив цей напис … Сліпий хлопчик сидів на східцях, а біля ніг лежав капелюх. У руках він тримав табличку з написом: “Я сліпий, будь ласка, допоможіть!”. І хоча він просидів вже досить довго, в капелюсі лежало всього кілька монет. У цей момент повз нього проходив чоловік. Він дістав з кишені кілька монет і кинув їх в капелюх. Потім він зробив щось несподіване: взяв табличку, перевернув її і написав якусь фразу, повернувши табличку хлопчикові. Незабаром капелюх почав наповнюватися грошима. Усе більше людей підходило, щоб прочитати підпис і допомогти дитині. Увечері чоловік, який змінив напис, повернувся до хлопчика, щоб дізнатися як у нього справи. Хлопчик впізнав його по голосу і запитав: “Це ви змінили мені напис на табличці сьогодні? Скажіть, що ви там написали?” Чоловік відповів: “Я просто написав правду. Я написав те ж саме, тільки іншими словами”. На табличці було написано: “Сьогодні прекрасний день, але я не можу його побачити”. Як ви думаєте сенс від написаного змінився? Ні! Обидві таблички говорять, що хлопчик сліпий. Перша табличка констатувала факт, що хлопчик сліпий, а друга нагадувала людям про те, які вони щасливі, що мають змогу бачити красу цього дня. Не дивно, що другий напис був більш ефективний. Мораль історії така: будьте вдячні за те, що ви маєте сьогодні. Думайте творчо і позитивно. Коли доля підносить вам тисячу причин плакати, знайдіть тисячу причин для посмішки i сили щоб встати та йти вперед! Джерело

“Вона запитала:” За скільки ви продаєте яйця?” Старий продавець відповів: “2.25 грн за яйце, пані.” Вона сказала йому: “Я візьму 6 яєць за 10 грн, або я піду.” Старий продавець відповів: “Ви хочете взяти їх за ціною, яку ви хочете. Можливо це хороший початок, тому що я не зміг продати навіть одне яйце сьогодні.” Вона взяла яйця і пішла, відчуваючи, що виграла. Жінка сіла в машину і поїхала в шикарний ресторан зі своїм другом. Там, вона і її друг, замовили все, що їм подобалося. Вони їли трохи і залишили багато того, що вони замовили. Потім вона оплатила рахунок. Обід обійшовся недорого, за рахунком всього 825 грн, вона дала 1000 і залишила здачу на чай. Цей інцидент, можливо, був цілком нормальним для власника, але, дуже болючим для бідного продавця яєць. Суть в тому, що: Чому ми завжди показуємо, що у нас є сила, коли ми купуємо у нужденних? І чому ми даруємо тим, хто навіть не потребує нашої щедрості? Я колись прочитав у Лі Куан Ю (прем’єр-міністр Сінгапуру): .. “Мій батько купував прості товари у бідних людей за високими цінами, навіть не дивлячись на те, що вони йому не потрібні. Іноді він навіть платив за них і не брав. Я був стурбований цим і запитав його, чому він це робить? Тоді мій батько відповів з гідністю: “Це благодійність, дитино.” Коли в піцерії Ви залишаєте 50-100 грн на чай (так прийнято!) .. то пам’ятайте про це коли біля базару проходите повз бабусь з пучком петрушки або кропу за 5 грн більшість з Вас не будуть ділитися цією історією, але якщо ви відчуваєте, що люди повинні знати це – поділіться!

Одного разу Господь Ісус Христос подарував чоловікові телефон і сказав: “Як будеш мати радість подзвони щоб і Я потішився з тобою, як будеш мати смуток не соромся звертайся, Я розділю твій смуток з тобою, дам тобі пораду, потішу тебе. Коли просто захочеш поговорити, подзвони і поговори зі Мною…” Чоловік дуже втішився телефоном, адже він був абсолютно новий, унікальний, не схожий ні на який інший, а головне в ньому був записаний лише один, але дуже дорогий контакт, контакт до Господа Ісуса… Йшли роки, телефон швидко наповнився безліччю програм. Часто ці програми не мали ніякої користі, але такі програми мали друзі і чоловікові, якось було соромно, маючи такий телефон не мати програми, яка там є в когось, та і пам’ять телефона дозволяла завантажувати і завантажувати… Він не хотів відрізнятись від друзів, бути “білою вороною”. Заставка також була змінена, замість вигляду чудового Едемського саду, там тепер красувалась новенька машина, котра навіть ще не зійшла з конвеєра і великими буквами було написано “Ти ціль мого життя!” Так йшли роки. Чоловік користувався телефоном постійно, робив фото, знімав відео, вів свої канали, блоги, мав безліч підписників у соцмережах… Часто шукаючи номер, когось знайомого прогортував і зупиняючись на номері Господа Ісуса Христа на його обличчі з’являлась посмішка: “В мене є номер до самого Бога…” Та він щоразу шукав не цей номер. Були в житті хвилини радості і він швиденько, прогортуючи цей найдорожчий запис в телефонній книжці, телефонував комусь, щоб поділитись своєю радістю. Коли випадали хвилини переживань, в нього на цей випадок також був товариш, котрий міг його вислухати, а якщо не той, то інший, або ще інший, який якось його зрозуміє і щось та й порадить. Коли чоловіку хотілось з кимось просто поговорити, він заходив на свою сторінку і починав писати блог, або включав камеру і записував відео… Одного разу випала чоловіку нагода, шанс, укласти вигідну угоду. Ось він вже відчуваючи свою частку із вигоди, готується підписати контракт, аж раптом задзвонив телефон… Чоловік неохоче потягнувся до нього: “Ну хто там в такий не підходящий момент?” На телефоні дзвонив Господь…Чоловік спочатку зніяковів, а потім згадавши про важливість своєї справи скинув дзвінок… Тільки він потягнувся до аркушу, як телефон знову задзвонив. Чоловік нервово скинув. Компаньйони почали переглядатись між собою, чи бува не передумав, але ж справа така вигідна, дасть стільки прибутку… Чоловік знову потягнувся ставити свій підпис, але телефон знову почав дзвонити. Він поглянув і опанувавши себе натиснув автовідповідь “Я зараз зайнятий, перетелефоную пізніше”. Ще кілька секунд дивлячись, щоб пересвідчитись чи повідомлення відправлено, він поклав телефон біля себе, і зробивши широку посмішку взявся виводити свій підпис на аркуші. Договір укладено, стан ейфорії захопив усіх учасників, ну і звісно святкування, а як же без цього. Чоловік вийшов на вулицю і згадав про свою обіцянку, набрав номер про те почув голос: “Абонемент зараз не може прийняти ваш дзвінок, перетелефонуйте пізніше”. Задовільнившись цією ситуацією, очистивши так би мовити власну совість, чоловік повернувся до святкування… На ранок телефон задзвонив. Чоловік неохоче потягнувся до нього, оскільки вчорашнє святкування залишило слід у тілі і в думках, які було важко позбирати. Телефонував бухгалтер. Він повідомив, що їх компанія збанкрутувала і переходить у власність компаньйонів, з котрими вчора він так би мовити уклав “вигідну” угоду. В цій угоді був один пункт, який чоловік упустив, оскільки був засліплений сумою, яка жирним курсивом була прописана майже через увесь текст угоди. Він сів на край постелі тримаючи обома руками голову. Пробував збирати в думках залишки вчорашнього дня та марно. Та ось його осінило: “Я не дочитавсь, бо мене відволікали!” Він швидко вхопив телефон, та почав набирати номер. Номер був зайнятий. Чоловік скинув дзвінок , поспіхом схопивши розкиданий одяг, почав збиратись в надії, що поїде і зможе виправити ситуацію. Прийшла SMS “Абонемент вже завершив свою розмову, ви можете йому перетелефонувати”, та чоловік вже знав куди їхати та що говорити… Кинув телефон у кишеню і поспіхом вибіг з будинку, сів у авто та рушив. Дорогою він тримав телефон і нервово на нього дивився звинувачуючи вчорашній дзвінок у всіх своїх сьогоднішніх негараздах. Раптом він не помітив крутого повороту і в мить авто злетіло у кювет… Чоловік відкрив очі, він відчував, як по чолі стікає тепла кров. Поворухнутись було не в силу, все тіло боліло, він втрачав свідомість. Майнула думка: “Так у мене ж є Номер до Бога” він потягнувся до телефона, та телефон був розбитий ущент… Телефон – це наша душа, чиста нова унікальна, вона має від самого свого початку єдиний і правильний контакт з своїм Творцем. Часто ми нашу душу наповнюємо різним непотрібом, а особливо поповнюємо її гріхами. Наш Найдорожчий Контакт в телефонній книзі поступово витісняють інші люди, часто недоброзичливі, які зводять нас із правильної дороги, створюючи нам в житті різні корисливі для себе ситуації. А ми згадуємо про Бога тільки коли потрібно за щось дорікнути. Та ж Він нам дав Своє Слово, щоб ми не потрапили у пастки. Він постійно кличе нас до себе на розмову: “Прийдіть до Мене всі втомлені та обтяжені…” Та, на жаль, ми засліплені вигодами цього світу, не розуміємо, що вартість цього всього наш контакт з Отцем та розбита душа. Джерело

Одного разу один монах прийшов до іншого і знайшов його келію чисто прибраною, у бездоганному порядку. Вийшовши, він сказав: «Який хороший отець! Як келія його чиста, так і душа його чиста, на відміну від мене». Наступного дня цей монах відвідав келію іншого старця, у якого все було перевернуто, у страшному безладді, на підлозі було багато бруду, а в кутах висіло павутиння. «Боже мій, який хороший монах! Він забув усе земне і думає тільки про духовне, на відміну від мене», – вигукнув чернець. Афонський монах пояснює, що на Страшному Суді Господь буде судити нас так, як судимо ми на землі ближнього свого. «Є такий духовний закон: від нашого язика залежить наша земна доля. Саме своїм язиком, мовою, ми заробляємо або муки, або рай. І про це сказав сам Бог: «Не судіть, і не судимі будете». А в іншому місці Писання Господь говорить: «Якою мірою міряєте, такою і воздасться вам». Зрозумійте, це дуже просто: якщо я засуджую іншого, я стаю суддею, а якщо я виправдовую іншого, і мене Бог виправдовує в усьому. Джерело

У 16 років Олі вулична циганка наворожила, що вона ніколи не вийде заміж. І коли Валік зробив їй пропозицію, Оля погодилася. – Гаразд, – говорила вона, – хоч нареченою походжу. Але несподівано для Олі весілля відбулося. Дітей довго у подружжя не було. Лікарі ставили Олі діагноз – невиліковне безпліддя. І раптом вона завагітніла. – Ви не доносите дитину, це загроза вашому життю! – застерігали лікарі. – Ну й добре, – смиренно мовила Оля, – хоч вагітною походжу. І народила абсолютно здорового сина. Через 40 років щасливого життя Ользі поставили страшний діагноз, пообіцявши півроку життя в кращому випадку. – Ну й добре, – посміхнулася Ольга, – я хоч з парашутом нарешті стрибну. Все життя мріяла … боялася. Тепер нічого боятися. І стрибнула … і ще … і ще. А діагноз не підтвердився! Ну і добре! Слава Богу за все! Ольга Мальцева Джерело

З УСІМА ВСЕ НОРМАЛЬНО! Я прийшла в гості до подруги Тані і мало не зомліла. Все так ідеально і так красиво, що хочеться запитати, де можна купити квиток у цей музей. Все так чисто, що хочеться дістати скальпеля і негайно почати оперувати. Не квартира, а рай перфекціоніста. Книги поскладані в порядку зменшення їх розміру. Різнобарвні свічки на поличках поєднуються з візерунком на шторах. Цукерки в вазочці під колір шпалер. Шарманнн. – Вибач, я не встигла прибрати, – сказала подруга і поправила декоративну подушку, яка несиметрично лежала на модному дивані. «Знущається, чи що? – подумала я. – кокетує?» – Нічого, як-небудь витримаю, – підіграла я. Я сама жодного дня не жила в такому порядку і, мабуть, не буду. Мій будинок – це осередок хаосу: всі кудись біжать, щось кидають, забувають чашки з надпитим чаєм, дві купки шкарпеток лякливо визирають з-під ліжка, по підлозі в красивому безладі розкидані ляльки – Катя, прибери !!! – і підручники сина – ти уроки зробив? – і хто-небудь, зніміть вже білизну з сушарки, ви ж бачите, мені ніколи, я прибираю за кішкою, яку знудило шерстю на диван. Йдучи в гості, я перекинула вішак для верхнього одягу, на якого навішали цілу гора одягу, причому не обов’язково верхнього. «Зі мною щось не так, – думала я, насолоджуючись чужим затишком. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, як на листівці … » Я ніколи так не зможу. На наступний день вранці я посварилася з донькою. Їй два роки, а це вік протесту. В садочку планувалося урочиста фотосесія, потрібно ошатно одягнутися. Моя незгода відкидала одну сукню за іншою, вимагала улюблену «спідницку», яку я вчора кинула в прання, коли дочка забруднила її супом. Я пояснювала, благала, переконувала. В результаті психонула, дістала з прання спідничку, на якій суп підсох і став непомітним, чим негайно ощасливила дочку. Та весело і покірно одяглася і, щаслива, вирушила до дитсадку. Гарне плаття я взяла з собою в пакеті, на випадок, якщо передумає. В садку в районі шафок склубочилися батьки і діти. Дівчатка-принцеси, з бантиками і шпильками, в шикарних бальних сукнях пхикали тому, що «мама взяла не ті туфельки» або «мені жарко». Моя ганяла в суповий спідниці і реготала над іграшковим їжаком. Мами обговорювали, чи варто прасувати трусики і маєчки. Більшість схилялися до того, що варта, тому що «тканина після прасування стає м’якішою», і взагалі «я кожен день прасую». Я тихо сповзала від сорому під лавку. Я ніколи в житті не попрасувала жодних трусів, ні своїх, ні чужих, а головний критерій при виборі одягу – зручно і не мнеться. Одна мама прямо в роздягальні відпарює доньці … бант. «Зі мною щось не так, – думала я, дивлячись на ідеальні платтячка дівчаток. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, випрасовуючи кожен день … » Я ніколи так не зможу. Я поцілувала доньку в маківку. Вона пахла копчениною. Суп був гороховий. – Катю, давай плаття одягнемо? Красиве ж! Га? – Ні, не хоцю! – затялася моя принцеса. Я не стала напочідати. Я хочу, щоб на фотографії вона була в чудовому настрої, як зараз. А не красива, але заплакана. Через багато років я буду дивитися на цю фотографію і радіти з її солодкої кокетливої усмішки і блискучих оченят, а спідничку навіть не помічу і про суп забуду. По дорозі на роботу я заїхала зробити мейк до Юлечки. Юлечці, на хвилиночку, під п’ятдесят, але виглядає вона на 25. Тому Юлечка, а не Юлія Міхайлівна. Коли я її бачу, я запитую: – Ти в холодильнику спиш, Юлечко? Або молодильні яблука під‘їдаєш? Чи може у тебе є портрет Доріана Грея, який замість тебе старіє? Тому що це неможливо – так виглядати у п‘ятдесят. – Це ботокс, дитинко. Гімнастика для обличчя. Косметологія. Тобі, до речі, теж пора. Он мімічні вже розперезалися, – каже Юлечка і схиляється до мене близько-близько, накладаючи тоналку на мої прищики. «Зі мною щось не так, – думаю я, дивлячись на її ідеальну шкіру. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, завжди молоді і свіжі … » Я ніколи так не зможу. Потім, вже напомаджена, я побігла на роботу. Точніше, на зустріч з читачами. Нещодавно вийшла моя друга книга, і тепер я проводжу зустрічі з тими, хто мене читає, розважаю їх зі сцени і завжди з недовірою та захопленням роздаю автографи: «Вам правда сподобалося?» Я роблю те, що мені подобається, а мені за це ще й дякують, ну щастя ж! Після заходу я зайшла до гардеробу і присіла за стійку, щоб перевзутись із мештів у чоботи. Виглядало, ніби я заховалася. До стійки підійшли дві панянки. Вони натхненно базікали, і я не відразу зрозуміла, що мова йде про мене. – Я коли на таких людей дивлюся, мені здається, що зі мною щось не так, – сказала одна. – Ага, і я, – підтримує інша. – Я б вийшла і померла там, на цій сцені. А вона жартує, регоче, ніби не перед залом, а вдома. Дивлюся на неї і думаю: «Це якісь суперлюди. Я ніколи так не зможу! » Я виринула з-за стійки з криком «Ви зможете!», вдарилася коліном і налякала дівчат. Дивом не зламала стійку. – Ви зможете! Ви зможете !! Ви зможете !!! – закричала я, потираючи забите коліно. – Але є одне «якщо». – Яке? – посміхнулися дівчатка. – Якщо захочете !!! Моя подруга Таня – дизайнер, і її будинок – це її візитівка. Створення цієї візитівки забирає весь її час, сили та талант, тому що її робота – це її покликання. Залишається тільки на фітнес, тому що такому будинку треба відповідати. На інше не залишається, але Таня рада, що кожен день може повністю присвячувати улюбленій роботі, що її цінують клієнти, що у неї багато проектів. Це її вибір, і він робить її щасливою. А у тих мам з роздягальні покликання – бути мамами. Жити інтересами і потребами своїх дітей. Вони так швидко ростуть, ці діти, і скоро зовсім дорослі дочки і сини підуть на побачення, тому ці мами ловлять момент і кайфують від можливості випрасовувати платтячка і трусики своїм дітям, які, звичайно, цього не запам’ятають. Зате мами запам’ятають. Запам’ятають цей солодкий період як найбільш зворушливий, коли у них було так багато можливостей бути поруч з дітьми, відчувати себе мамами, потрібними, хорошими, ідеальними. Найкращими. Це їхній вибір, і він робить їх щасливими. Я пишу тексти. І це моє покликання. Я вибираю саме цю діяльність, тому що я егоїстка і хочу бути щасливою. Тому що в цей момент я не просто щаслива, я вчу цьому навику своїх дітей. Передаю їм ці флюїди – внутрішнього тріумфу. Хоч і роблю це в домашньому безладі, в халаті і зі зморшками, що розсипалися по обличчю. Ми всі егоїсти. Ми робимо те, що робить нас щасливими, інтуїтивно вибираючи це з мільйонів інших справ. І це чудово. Це означає, що з усіма все так! З усіма все нормально! Просто хтось сьогодні в непопрасованих трусах. Авторка – Ольга Савельєва Джерело