Зворушлива історія з життя про силу віри. Обов’язково прочитайте!

Я прекрасно знаю, що означає «сильна жінка». І завжди з підозрою ставлюся до тих чоловіків, які сильними жінками захоплюються. Є у мене підстави. Я знаю, як жінки стають сильними. У дитинстві ми з друзями, Владиком і Костею, викопали в лісі землянку. Для штабу, ясна річ. Там сосну підмило струмком, утворився такий барліг, ми її розширили і вийшла землянка. Місяць копали. І, хитаючись від втоми, йшли ввечері додому. Це на дачі було. Засинали мертвим сном, а вранці знову йшли нібито гуляти. Копати далі. І вже майже все було готове для штабу. Але ми прийшли – а в землянці двоє дядьків в татуюваннях. З дуже короткими зачісками. Сидять і палять. І розмовляють так своєрідно. Це були зеки-втікачі, як потім з’ясувалося. Нам не сподобалося, звичайно, що в нашому штабі дядьки сидять. Хлопчики прямо обурилися. І виштовхали мене вперед, призначивши командиром – щоб я дядькам гідно і чітко роз’яснила, що вони зайняли чуже приміщення. Я спідничку обсмикнула і сказала ясним піонерським голосом: «Товариші! Це наш штаб. Це наша землянка. Давайте розберемося по справедливості. Ми будемо тут гратимемось удень, а ви можете приходити і гратися ввечері. Так буде чесно і всі будуть задоволені! ». Дядьки усміхнулися залізними зубами, закивали і пішли у справах. Грабувати сільський магазин. А ми залізли до землянки. І Владик з Костею дуже мене хвалили і тиснули руку. І називали командиром партизанського загону. Хоча під час моєї промови боязко м’ялися десь вдалині … Я все розуміла. Але приймала хвалу, що ж робити. Я ж командир. А дядьки ввечері не прийшли – їх прямо в магазині узяли на місці злочину і вели через все селище. І дядьки з захопленням на мене дивилися і посміхалися залізними зубами. Один навіть вигукнув, що повернеться і одружиться на мені після повернення з санаторію. Дівчинка-командир! Ну ну. Дідусь так і не зрозумів сенсу обіцянки – він не знав про землянку і знайомство з зеками. І про поведінку моїх друзів. І так і вважав мене маленькою слабкою дівчинкою. І допомагав, і дбав, і захищав; і не було ніякої необхідності бути сильною. Поки він був поруч. Ось що таке сильна жінка, яка про всіх піклується і всіх захищає. Дуже часто це відбувається тому, що її просто штовхають вперед. І нікого немає поруч, хто міг би її захистити і підтримати … Ганна Кір’янова

Одна літня жіночка дуже любила гуляти по місту. Це помітив сусід, полковник у відставці, який по роду служби, був спостережливий… І ось, коли вона сиділа на бульварі і годувала голубів, він підсів до неї на лавочку, представився і виклав свої спостереження. Сказав, що помітив її, коли вона о сьомій ранку виходила з дому і гуляла по бульвару. Потім він зустрічав її в парку… Бачив в кафе торгового центру, де вона пила чай… Вона прогулювалася до пізнього вечора, відвідувала різні виставки і ходила у кіно. Але постійно гуляла по бульвару! Вперед і назад. – Треба ж, який енергійний спосіб життя ви ведете! – сказав він. Жіночка подивилася на сусіда і заплакала. Не хотіла плакати, але сльози потекли самі. Потім вона тихо сказала: – У мене помер чоловік і ми з сином залишилися у великій квартирі. Я на всі свої заощадження зробила хороший ремонт і, щоб якось поліпшити життя й змінити обстановку, купила меблі. А рік тому син привів жінку. І вони тепер живуть разом. Вона не працює, а син до вечора на роботі. Вона мене не любить, я це відчуваю і розумію, тому й ходжу гуляти. Гуляти дуже корисно для здоров’я. Влітку гуляти добре, бо поруч торговий центр і я туди взимку ходжу грітися, попити чаю. І, вибачте, в туалет… Коли людина постійно гуляє, відвідує виставки, заходить у магазини, сидить на лавочці – це не завжди означає, що вона любить гуляти. Можливо, їй просто нікуди йти. Куди піде літня жінка? Кому вона потрібна? Куди піде дитина з «сумнівної сім’ї»? Або хвора людина? … Ось вона і гуляє. А грітися заходить в кафе, де купує чашку чаю, щоб пустили … А люди і не здогадуються в чому справа. І навіть заздрять, мовляв: і звідки тільки сили беруться, вести таке насичене життя! А ця людина сумно мріє про власний затишний куточок, де можна полежати на дивані, або спокійно посидіти з чашкою чаю, щоб не мучили похмурі думки. З цією жіночкою все добре закінчилося. Ви напевно здогадалися, що сусід-полковник зробив їй пропозицію взяти шлюб і тепер вони гуляють двоє. Хоча і набагато рідше, ніж раніше, бо їй не хочеться виходити з дому… Той, хто мимоволі, до нудоти, нагулявся, той любить свій будинок, у якому, нарешті втомлена душа може відпочити. Анна Кір’янова Джерело

Чоловік з дружиною святкують в ресторані 30-річчя їхнього шлюбу. З’являється фея і каже: – За те, що ви 30 років разом – загадуйте бажання. Дружина: – Хочу поїхати з чоловіком в кругосвітню подорож. Бах! І у неї в руках два квитки на лайнер. Тепер черга чоловіка. Він подумав і каже: – Це все добре, але такий шанс випадає лише один раз у житті: я хочу собі дружину на 30 років молодшу. Дружина в шоці, фея в шоці – але бажання є бажання і його треба виконувати. Бах! І чоловік став 90-річним дідусем. Мораль: Невдячні чоловіки, пам’ятайте, феї – також жінки! Джерело

У під’їзді нашого будинку живе бабуся. Бабуся Люба. Їй 97 років. Мила, приємна старенька, завжди в гарному настрої, усміхнена і привітна. Для мене вона — просвітлений лідер. Спокійно! Я в своєму розумі і не падала ниць, коли її бачила на лавочці біля під’їзду. Поясню, чому я так думаю. Спочатку бабуся Люба прикрасила підвіконня на нашому поверсі і в нашому під’їзді горщиками з квітами. Красиво. На наступний день найяскравіші квіти, ті, що з бутонами, вкрали, і біля метро можна було побачити прудких торговців з горщиками бабусиних квітів. Сусіди вирішили поставити замок і домофон на вхідні двері. А вона повісила на стіни рамки з висловами великих людей, що пробуджують совість і діють як заповіді. І знову поставила квіти на підвіконня. Затишно. У під’їзд стали проникати галасливі підлітки. Бабуся Люба вийшла і… запропонувала їм води або чаю. Вони довго сміялися. Пообривали квіти і перевернули рамки. На наступний день вона знову поставила квіти, повернула рамкам колишній вигляд і поклала на підвіконня книги. Класику. Прийшли підлітки. Галасували, шуміли. Вона вийшла і… запропонувала їм чай зі своїми пиріжками, що апетитно виглядали і смачно пахнули. Хлопці не змогли відмовитися. І навіть взяли з собою книги з обіцянкою прочитати. Квіти вони не чіпали, рамки — теж. На наступний день вона винесла пластикову пляшку з водою, щоб кожен, хто вирішить подбати про квіти, зміг їх полити. Увечері прийшли підлітки, обливали один одного водою, реготали і галасували. Бабуся знову вийшла до них і запропонувала чаю, булочок, забрала пляшку, наповнила її водою і попросила їх полити квіти. Хлопці стали приходити в під’їзд кожен день. Сусіди обурювалися, навіть викликали поліцію, але бабуся сказала, що це, мовляв, до неї, її учні прийшли за книжками, роздала при поліції книги розгубленим підліткам і проводила полісменів: «З Богом!» В під’їзді з’явилася шафа з книгами. І поруч оголошення: «Прохання! Якщо у вас вдома є цікаві і важливі книги, вже прочитані вами, поділіться! Будьте ласкаві! А ті, хто взяв почитати, будь ласка, поверніть для тих, кому так само це може бути потрібно і важливо!» Шафа заповнилася книгами. Квіти з’явилися на підвіконнях на всіх поверхах. Красиві рамки з цитатами — теж. Щовечора вхідні двері в під’їзд стали залишати відкритими. Ввечері можна було побачити на сходах підлітків, які читають книги. Бабуся поклала на підвіконня кілька ліхтариків, щоб їм було зручніше читати. Діти сиділи в під’їзді з включеними ліхтариками, і в ньому було світліше, ніж зазвичай. Бабуся померла. На першому поверсі нашого будинку відкрили клуб для дітей і підлітків. З бібліотекою і квітами на підвіконнях. Символом клубу став ліхтарик… А ви як думаєте, цю бабусю можна назвати просвітленим лідером? Дозвольте пояснити, чому я почала розповідь зі слова «живе», а не «жила». Бо таке відчуття, що вона як і раніше живе в нашому під’їзді, будинку, клубі, в місті, в країні, на планеті у Всесвіті. Жива Любов. Адже так? Джерело

Дві подруги розмовляли за чашкою кави. Одна дуже сильно жалілася на свою маму: – Моя мама постійно мені телефонує і просить, щоби я прийшла поговорити з нею. Коли я все ж таки заходжу до неї, то розумію, що її розмова дуже мене дратує. Знаєш, як старі люди розказують декілька раз одне й теж. Крім того, я постійно зайнята: то робота, то друзі, то особисті справи… – Ти знаєш, а я багато розмовляю зі своєю мамою. Кожного разу, коли мені сумно, йду до неї; коли мені самотньо, коли у мене проблеми і мені потрібна підтримка, поруч із нею я відчуваю себе набагато краще. – Ой, подруго! Ти набагато краща, аніж я. – Зовсім ні, я така ж, – сумно відповіла дівчина. – Я навідую маму на кладовищі. Вона померла. Коли вона жила зі мною, я також уникала зустрічей із нею, також думала, як і ти. Ти не можеш собі уявити, як мені бракує її! Як вона потрібна мені! Якщо тобі допоможе мій досвід, то залиш усе, піди й поговори зі своєю мамою, поки ти можеш це зробити. Цінуй її, поки вона поруч. Постарайся не помічати її помилок, але помічай чесноти. Не чекай, поки вона опиниться на кладовищі, щоби аж тоді дізнатися, якою вона була дорогою. Бо тільки там розумієш, що уже ніколи не зможеш нічого зробити для неї, ніколи нічого не виправиш та не зміниш. І від цього залишається така рана, котра не заживає з часом. Не дозволь, щоби з тобою сталося те, що переживаю я. Весь час дорогою на роботу жінка роздумувала над словами своєї подруги. Зайшовши в офіс, вона сказала: – Перенеси усі наради та зустрічі на завтра, з’єднай мене з мамою, для всіх інших мене немає, бо сьогоднішній день я присвячую тільки їй. Джерело

Це історія про красиві чашки. І про швидкоплинність життя… В одній родині був гарний порцеляновий сервіз: білі чашечки з тонкою золотою смужкою. Цукорниця, чайник … це був святковий сервіз, його діставали з серванта тільки в особливі дні. Берегли, як скарб. І вся сім’я пила чай з пирогами, з варенням, з цукерками «Морські камінці». Різнокольорові цукерки, а всередині-родзинка… Залишилася одна чашка від сервізу. Багато років минуло. Як не берегли сервіз, залишилася одна пожовкла чашечка із золотою смужкою. З цієї чашки пила тепер чай худенька зморшкувата старенька. Сиділа на кухні і тремтячими руками підносила чашку до рота. Дорослий син, сам вже немолодий чоловік з сивіючими скронями, зайшов на хвилинку до мами. Він якось замотався, закрутився, справи, робота, відрядження, сім’я… і півроку до мами не заходив. Він дзвонив, звичайно. Питав, як здоров’я. Гроші іноді на картку перераховував. Хоча мама не просила ніколи. У неї ж пенсія є, все добре, синку. І здоров’я нормальне. Не турбуйся, приїдеш, коли зможеш, звичайно! Ось він зміг і приїхав на хвилинку. Халат купив і продуктів хороших. Мама заварила чай. Налила синові у велику чашку, а собі дістала ось цю, сервізну, біленьку із золотою смужкою. Свято ж. Син приїхав в гості. І ось вона сиділа на табуретці, худенька і маленька, зовсім сива старенька. Він тільки зараз це побачив. Мама тримала в старечій руці останню чашку. Від сервізу нічого не залишилося. Немає ні бабусі, ні дідуся, ні батька, ні тітки; колись всі вони сиділи за столом і пили чай з святкових чашок. А тепер їх немає. І залишилася тільки ця пожовкла від часу остання тендітна чашка. З тріщинами… Син чомусь розплакався. Хоча навіщо плакати через чашки? Через стару білу чашку з тонкою золотою смужкою, яка залишилася від сервізу. Син обійняв маму за тендітні плечі, приховав свої сльози. Але вона все відчувала. Вона його гладила по голові, заколисувала, як в дитинстві. І говорила тихенько, що все добре. Все добре. Не треба засмучуватися і сумувати. Попий краще чаю, а то він зовсім охолов… Анна Кир’янова

У психіатрів є байка, яку вони люблять розповідати своїм студентам.  Жила одна дама, яка була хвора розумом. Хвороба її зводилася до того, що була ця дама – не в міру стурбована сексуально. “Синдром досягнення мети” Як же виглядала клінічна картина її психозу? Ця жінка щоночі регулярно заглядала під своє ліжко – в надії на те, що під ліжком ховається … чоловік! Через кілька років їй набридли її безплідні пошуки. І як Ви думаєте: що вона зробила? Дама розсудила логічним чином! Вона купила друге ліжко, для того, щоб подвоїти свої шанси! Повсякденна логіка спрацювала чітко: в одному місці завжди вдвічі менше, ніж у двох місцях. Перед цією нещасливою пацієнткою життя поставило свою звичайну задачу – знайти чоловіка. Вона намагалася вирішити задачу і, як бачите, навіть робила зусилля! Але пацієнтка не знала правильні способи вирішення цього завдання. У чому ми всі схожі на цю даму? Ми, так само, як і вона, вважаємо, що потрібно подвоїти свої шанси і при цьому нічого не змінюючи в собі … Я згадую книги Зеланда і те, як він радив шукати свої ЦІЛІ та (якщо цілі знайдені) Двері. «Розширте коло спілкування, впустіть нову інформацію. Ходіть на виставки та автосалони, відвідуйте клуби й вечірки … » Так, так, так … Купіть ще одне ліжко. Раптом саме під ним вночі буде ховатися Ваш Чоловік? Купіть цілий парк ліжок … Збільште свої шанси. Мораль цієї історії проста: поки ми нічого не змінюємо всередині себе, світ навколо нас не змінюється, і хатинка не повернеться до лісу задом. Невміння чітко і реально уявляти собі свою мету і весь алгоритм кроків до її реалізації, призводить до «синдрому досягнення мети» … Людина вибивається з сил, відвідує десятки курсів – а віз і нині там … Проблеми та завдання Всі бізнес-тренери та коучі в один голос твердять: Вашу проблему (наприклад, «У мене немає грошей») потрібно переформулювати й перетворити в – завдання. Маючи проблему («У мене немає партнера») ми б’ємося головою, вигукуючи питання «Що робити?». Це питання – риторичне, на нього відповіді – немає. Маючи вже не проблему, а завдання ( «У мене немає партнера»), ми замість безглуздого запитання «що робити» задаємо тверезе і спокійне питання: «А як зробити, щоб був?» Мій коментар Ну, Читачу … Вам сподобалися стрункі й логічні міркування фахівців з уміння чогось досягти? А мені ні. Тому що на питання: «А як зробити, щоб був?» Я відповім Вам спокійно – купіть друге ліжко. Чим не варіант? Притча про Ходжу Насреддіна У друга Ходжі захворів кінь. Ходжа сказав другу: «Дай, я вилікую». Сказано – зроблено. Завтра ми нагодуємо його пловом. Нагодували. Кінь не одужав. Гаразд, сказав Ходжа. Завтра ми скупаємо його в річці опівночі. Викупали. Кінь не одужав. Ну добре, сказав Ходжа. Нумо розберімо дах стайні та будемо всю ніч ходити навколо з ліхтарями. Влаштували шоу. Кінь не одужав. На наступний день Ходжа зустрічає друга і каже: «Значить, завтра ми поведемо твого коня…» Але друг сказав, що кінь здох. «Ах, як шкода, – вигукнув Ходжа! У мене було ще стільки ідей! » Що таке «синдром досягнення мети»? Це коли замість найкоротшого та очевидного шляху хтось вибирає сто сумнівних доріг, що ведуть у глухий кут. Він знає про це, як правило, але найкоротший і очевидний шлях його чимось не влаштовує.Коли у когось болить зуб, він замість того, щоб піти й вирвати (вилікувати) його, пробує 500 народних способів. Коли дружині зраджує чоловік, вона замість того, щоб змінити себе та обстановку в будинку, ходить від однієї ворожки до іншої, кожен раз пробуючи все більш дивні способи. Коли у хлопця не виходить знайомитися з дівчатами, він, замість того, щоб попросити поради старшого товариша (або сходити до психолога) кочує з одних «тренінгів пікапу» на інші, де його поступово позбавляють останніх залишків людської подоби. Коли дівчина дізнається, що вона «погано і без смаку одягнена», вона не звертається за порадою до добре одягненої знайомої, вона купує ще більше тих звичних їй речей, від яких у її оточення і так вже рясніє в очах. Коли студент має «хвіст» на сесії, він, замість того, щоб вивчити квиток так, як його просять, і відповісти за півгодини, підсилає до викладача: маму, брата, друга, заступника декана, декана, дядька, проректора, ректора, коробку цукерок, гроші, погрози самогубства, довідки з поліклініки, розповіді про важке дитинство … Мало перевести Проблему в Задачу. Потрібно ще змиритися з тим, що у деяких завдань є Тільки Одне Правильне Рішення, як правило – відоме всьому світу. Автор: Олена Назаренко Джерело

“Якось я запитав одного чоловіка: – Чи любиш ти свою дружину? Він відповів: – Так, я її люблю! – А чим ти це доведеш? – Я люблю її, що я повинен ще зробити? – Добре. А як ти це показуєш? Наведу приклад: наприклад, чи знаєш ти, яка її найулюбленіша страва? – Яке відношення має їжа до того, люблю я дружину чи ні? – Ну, – кажу я йому, – це ж просто: якщо ти когось любиш, то знаєш про цю людину все, всі особливості і пристрасті. Інший чоловік знав всі подробиці повсякденного життя своєї дружини, він любив її так сильно, що знав всі таємниці її життя. Я запитав його: – Що їй найбільше подобається? Він відповів: – Все їй подобається, вона все їсть, але коли я купую їй ванільне морозиво, її душа співає! Я завоював її ванільним морозивом! Вона любила ванільне морозиво і він про це знав. Інший же нічого не знав про свою дружину. Ми часто нічого не знаємо про коханих. Чи знаєш ти свою дружину? Чи знаєш свого чоловіка? Чи знаєш по-справжньому його характер, душу? Є подружжя, які живуть разом і нічого не знають один про одного. Народжують дітей і нічого не знають один про одного. Обіймаються і нічого не знають один про одного, сплять в одному ліжку і нічого не знають один про одного. Один не знає, не відчуває душу іншого. І як часто я чую: – Чоловік мене не розуміє, не відчуває, не помічає. Але ж те ж саме може сказати і чоловік про свою дружину. Це дуже сумно, прожити разом багато-багато років, і настільки погано знати один одного, що так і не зуміти пізнати красу людських відносин. І як чудово по-справжньому знати близьку людину. Якщо її знаєш, відчуваєш її, будеш розуміти і багатьох інших людей, які на неї схожі. Якщо зрозумієш свою дружину, то зрозумієш і багатьох інших людей, і це прекрасно. Тому піклуйтеся один про одного, намагайтеся розмовляти один з одним, говорити і дивитися один на одного, навіть коли сваритеся”. Архімандрит Андрій (Конанос) Джерело