Повчальна історія про зауваження. Прочитайте, якщо у вас є діти

Відбулася ця історія близько століття тому. В одному селищі на околиці жила сім’я: батько, мати, син і старий дідусь. Жили вони бідно, ледь зводячи кінці з кінцями, хоч і працювали день і ніч. Життя у них було непросте. Ускладнював її старий і немічний дід, від якого були тільки збитки: то тарілку розіб’є, то молоко розіллє. А одного разу хотів рогачем витягнути з печі горщик з картоплею, та тільки все розсипав. А коли спробував зібрати, половину розчавив. До того ж дід був майже глухий і сліпий, а руки його постійно зводило судомою. І лаяли його всією сім’єю на чому світ стоїть. Після випадку з картоплею глава сімейства глибоко задумався над тим, що ж робити з недолугих старим. Порадилися вони з дружиною, якій теж набридло прати і прибирати за дідом, і вирішили звезти того в ліс. І ось взяв чоловік сани, посадив на них старого, покликав з собою сина, і пішли вони в ліс. Довго довелося їм блукати по глибоких заметів: мужику хотілося завести батька подалі, щоб ніхто не дізнався, куди той подівся. Зайшли вони глибоко в ліс, і залишив мужик старого сидіти на санках, а сам взяв сина і пішов додому. Вже майже біля будинку син смикнув батька за рукав і сказав: – Даремно ти, тато, санки в лісі залишив. Мужик здивувався тому, що син турбується не про дідуся, а про старі санки. Він спитав: – Навіщо вони тобі знадобилися? Ти вже великий, щоб з гірки кататися! – Як навіщо? – відповів син, — Коли ви з мамою постарієте, на чому ж я вас в ліс повезу? Чоловіка ніби крижаною водою облили. Він завів сина в дім, а сам побіг до лісу, шукати батька. Вже майже стемніло, коли він знайшов замерзлого старого. Привів його додому, нагодував досита, поклав спати на найтепліше місце на печі. І дружині строго наказав більше ніколи не знущатися з діда. Мораль: Діти, немов дзеркало, відображають вчинки батьків. І тільки від нас залежить, якими виростуть наші діти: холодними і черствими або розуміючими і гуманними. Джерело

Один успішний бізнесмен, мільйонер, власник величезного магазину іграшок вирішив привітати сиріт з Різдвяними святами. Дітей звезли з усіх дитбудинків міста. Коли мільйонер став їх вітати, то дітвора навіть не слухала поздоровлень і побажань свого благодійника. Вони зрозуміли одне: зараз перед ними відкриються двері, і кожен може піти звідси з будь-якою іграшкою. Це може бути лялька або блискучий велосипед … – Діти, тільки пам’ятайте, ви можете взяти щось одне! – хвилювалися вихователі, які знають вдачу своїх підопічних. Нарешті двері відчинилися, потік натхненної дітвори хлинув всередину і розділився між полицями з жаданими скарбами. І тут виявилося, що зробити собі подарунок, навіть при такому багатстві вибору, не так-то просто. Достаток і доступність, обмежені строгим лімітом в один подарунок, багатьох дітей поставили в глухий кут. Вони в розгубленості бігали по магазину, то мнучи в руках величезного ведмедя, то задивляючись на залізницю… А один малюк, худенький хлопчик років шести, так і залишився стояти на порозі магазину, поруч з власником і групою персоналу. – Ну, малюк! Що ж ти стоїш! Біжи, вибери собі подарунок мрії! – схилився бізнесмен до хлопця. – Але я вже вибрав! – несміливо ледь чутно пробурмотів малюк. А потім, зібравшись силами, немов сам дивуючись своїй зухвалості, схопився за простягнуту руку і випалив: – Я вибираю тебе! Розчулений благодійник немов очікував таких слів. Він підняв малюка на руки і притиснув до себе. – Ти зробив правильний вибір! Друзі! Світ, в якому ми постійно метушимося, намагаючись урвати собі якийсь шматок, – той самий магазин іграшок. А Бог – Творець і Власник всього сущого – спостерігає за нашими потугами влаштувати своє життя: купити краще житло … машину … вивчити дітей … смачно поїсти … назбирати грошей .… Звичайно, що це все нам потрібне, бо для того й живемо, але… Мудрий той, хто, залишивши всю цю суєту, підійде до Бога і скаже: «Я вибираю Тебе!». І зовсім не тому, що після цього стаємо спадкоємцями усіх Його благ, а щоб задовольнити потребу в Божій любові, без якої ми, як ті сироти,.. розгублені і безпорадні в цьому жорстокому й несправедливому світі. Джерело

У Чехова є хороша розповідь про прощення. Один чоловік отримав платню і напився жахливо з товаришами по службі. Погано поводився, хуліганив, поїхав до “повій” і там на гітарі грав. Або бив когось гітарою – він не пам’ятав. Кілька днів провів в жахливому загулі, і зі служби його презирливо вигнали, звичайно. Гроші він пропив, ясна річ. Дружина не працює – тоді дружини не працювали. І цей чоловік в повному розпачі приплентався додому і не хотів жити – так все було жахливо. І похмілля страшне. Він скорчився на дивані, а дружині записку написав – месенджерів тоді не було, а то б повідомлення відправив. Коротке і зухвале повідомлення, без всяких прохань і пояснень: “гуляв і втратив службу”. Чоловікам важко барвисто просити вибачення. Тим більше, можна ж просто померти, вчинити самогубство. Або волоцюгою стати, все кинути … І цей доведений до відчаю чоловік отримав від дружини відповідь в записці: мовляв, не треба впадати у відчай! На Бога уповаємо. І все. Встав чоловік на кволі ніжки і пішов шукати нову службу. І відмінну знайшов! Зі значно більшою платнею. І не наклав на себе руки, не занапастив душу, а став жити добре, правильно, працьовито, не торкаючись до горілки. І дружину, яку і раніше любив, став обожнювати і поважати, як особистість. Хоча все обійшлося без пояснень і благань, без гучного каяття, що переходить в виправдання, а потім – в звинувачення. Мудрий був Чехов. Він розповів, яке буває прощення і які результати воно дає. Не треба добивати людину, навіть якщо він сильно винен і наробив жахливе – толку-то немає. Доб’єш, і все. Немає ні проблеми, ні людини, ні грошей … Не обов’язково чекати, щоб в ногах валялися і красномовно благали, можна за станом людини зрозуміти, як їй погано і як вона кається. І підтримати без зайвих слів. Ось що таке справжнє прощення – це підтримка і розуміння. І Любов. Де прощення – там Любов. © Анна Кір’янова

“На батьків часто ображаються. Кричали. Мало уваги приділяли. По потилиці вдарили. Не купили іграшку. З’ясовували стосунки між собою. І мало любили – ось і психолог підтвердив: вас не долюбили! Звідки психологу знати деякі речі? Які ми самі не знаємо? Чи не пам’ятаємо або уваги не звернули? Я приїхала до свого тата з восьмимісячною донькою, на канікули. Здала сесію і приїхала. Дитя поганенько спало і кричало, чесно кажучи. Але я звикла і вставала, колихала. І тато в першу ж ніч показав лайфхак, як зараз кажуть. Він приніс килимок, подушку і поклав поруч з дитячим ліжечком на підлозі. І пояснив, що спати будемо на килимку, по черзі. Дуже зручно, не треба з ліжка вставати. Або краще я буду спати на ліжку, а він – на килимку. Корисно для спини. Це раз. А по-друге, він так рік спав, поки я була немовлям. Мама теж навчалася на денному в медичному, а тато працював у психіатричній лікарні лікарем і на “Швидкій” підробляв. І вночі спав на килимку біля мого ліжечка. Зручно, корисно і можна швидко надати дитині першу допомогу. Так він рік спав на килимку, щоб швидше стати і усунути причину плачу. Та й не заснеш міцно. Завжди на сторожі, так би мовити … А я і не знала. Він не розповідав. І ніхто не розповідав. І не клявся в любові, не бив себе в груди, не кричав: “Я ночей не спав! Я всім пожертвував!” … Подумаєш, спав на килимку. І знову висловив готовність так само спати. Адже інакше і бути не може, правда? Так що не всі батьки говорили зі значенням і часто: “Я люблю тебе!”. Якось не прийнято це було. А просто віддавали найкращий шматочок, витрачали останні гроші на найкрасивіші черевички, бігали за ліками в нічну аптеку і спали на килимку. Або не спали, коли ми кричали і хворіли. І якщо психолог може нас долюбити за батька – це добре. А якщо ні – не варто так говорити, поки не дізнаєшся дрібниць. Вся любов – у дрібницях , про які навіть ми не завжди пам’ятаємо і не знаємо ..”. Анна Кир’янова

«У північній частині Тихого океану вже 20 років плаває самотній кит, який не може спілкуватись з родичами, тому що розмовляє не на тій частоті. Найсамотніший кит у світі на ім’я «52 Герца», постійно співає свою пісню, але ніякий інший кит йому не відповість, бо не чує. Ось так і триває його подорож по океанах в повній самоті. Справа не в тому, що він не намагається спілкуватись з одноплемінниками, бо робить це постійно, а справа в тому, що кит співає так високо, що ніякий інший кит не зможе йому відповісти. Решта китів спілкуються на частотах 15-25 Герц, а це нереальна різниця. Ніхто не знає, чому цей самотній кит став таким. Одні стверджують, що він гібрид двох різних видів, інші, що він останній представник невідомого нам виду. Швидше за все, він приречений на постійне блукання на самоті по безкрайніх просторах. А ось тепер задумайтесь, як це нереально страшно перебувати в ПОВНІЙ самоті. Не знаю як у вас, але у мене від цієї думки мурашки по шкірі. Ця величезна рибина пливе в товщі води, шукає рідних, щосили співає свої пісні і з кожним днем втрачає надію. Ви думаєте, якщо він кит, то не розуміє і не відчуває? Повірте, що розуміє і відчуває! Відчуває те, що у нього немає надії. Він тикає своїм величезним носом у чорний, нескінченний простір … Шукає, кличе, але у відповідь тиша. Мокра і холодна. А тепер питання! Ви говорите, що ви самотні? Ви, які живете серед собі подібних! Серед тих, хто може вас слухати, бачити, відчувати! За умови, що ви, звичайно, будете говорити …Ви маєте можливість попросити, пояснити, сказати, обговорити… І не махайте негативно головою, бо дійсно маєте можливість, якщо захочете! А він не має. Він хоче, але не може. Фізично. Ваша самотність, моральна! І вона буває тільки в тому випадку, якщо Ви захочете. Так, можливо ви комусь не зрозумілі, десь не прийняті, але! Змініть життя, перегляньте, подумайте і ви зможете. Його ж самотність – фізична. Вона чорна і безнадійна. Тому, що він нічого не може змінити. Іноді, коли людина залишається на самоті на один день, на два чи на тиждень, як одразу включається паніка. Тоді ми шукаємо випадкових попутників,.. з ким можна скоротати час. Тільки б заповнити порожнечу, тільки б не залишитись один на один! А він … А він двадцять років, в повній дзвінкій тиші, з якої немає виходу. Немає і ніколи не буде Виходу! І після цього ви говорите, що самотні?! Василиса Савицька Джерело

Один успішний молодий чоловік їхав автомобілем останньої моделі і радів життю, коли відчув удар об дверцята своєї улюбленої іграшки. Він тут же загальмував, вискочив з салону і побачив, що кинутий кимось камінь сильно подряпав його новеньке авто. Не витрачаючи часу, він скочив у машину і розвернув її на сто вісімдесят градусів, вирішивши повернутися і знайти місце, звідки був кинутий камінь. Чоловік був в сказі. Знову вискочивши з машини, він кинувся до хлопчика, який виявився винуватцем події, схопив його за худенькі плечі, штовхнув до капоту і закричав: – Ти що наробив, негідник? Ти розумієш, що накоїв? Це нова машина, і камінь, який ти кинув, дуже дорого тобі обійдеться! Навіщо ти це зробив? – Будь ласка, вибачте, пане! Будь ласка! Я не знав, що робити! Я кинув камінь тому, що ніхто не зупинявся! – Сльози текли по щоках хлопчика, він вказував рукою кудись убік. – Там мій брат! Він випав з свого інвалідного візка, а я не можу його підняти … він багато важить, я занадто маленький. Я хотів попросити допомоги! Схлипнувши, він запитав у власника машини: – Ви не могли б допомогти мені посадити його в коляску? Будь ласка.Він сильно вдарився … Зворушений до глибини душі, молодий чоловік підняв підлітка-інваліда з землі, посадив в коляску, витягнув свою шовкову хустинку і постарався промокнути ранки і садна, обтрусив порох і, коли переконався, що все більш-менш в порядку, подивився на хлопчика, що подряпав йому машину. Той вдячно посміхався, в його усмішці було стільки ніжності і любові, що теплішало на серці. – Пане! Щиро Дякую! Чоловік бачив, як хлопчисько, з трудом штовхаючи перед собою коляску, поступово віддалявся у напрямку до дуже скромної хатинки. Власник новенького авто так і не полагодив дверцята своєї машини, залишивши подряпину спеціально, щоб завжди пам’ятати – не можна так безтурботно нестися по життю, щоб іншим не довелося кидати каміння, привертаючи до себе увагу. Іноді нам досить шепоту, щоб наші серце і душа відгукнулися на потребу близьких. Але іноді для цього в нас повинні потрапити каменем. Так чи варто ображатися, якщо в тебе потрапив камінь? Може, це означає, що ти просто комусь потрібен ….доброти ….милосердя..с.с. Автор: Sevastiana Karvatska Джерело

У житті так виходить: ось один чоловік все скаржився на відсутність паркувальних місць. Злився, писав гнівні слова, кидався на сусідів з кулаками і тільки і говорив про паркувальні місця. Ніде машину паркувати! Постійно проблеми з паркуванням! Він дуже гнівався і злився. А тепер у нього немає машини. Він її розбив вщент, відновленню не підлягає. І зовсім не треба хвилюватися через паркування. Або одна жінка все скаржилася, що треба платити за велику квартиру великі гроші. Прямо величезні. Гнівалася і злилася. Зараз у неї кімнатка в комуналці, платежі скромні дуже. Квартиру довелося продати, щоб покрити борги чоловіка. На якого теж жінка скаржилася. Він не хотів ризикувати і активно заробляти. Чоловік ризикнув в азарті, ось і розорився. А потім пішов до молодої дівчини, – теж ризикований крок. Ні, поскаржитися можна, звичайно. І щось зробити можна, щоб поліпшити ситуацію. Але люто і сумно скаржитися на те, що маєш, досить небезпечно. Раз це такий тягар і такі тяготи, нагорі приймуть рішення вас від тяготи звільнити. Кардинально звільнити. Щоб ні на що було скаржитися. Прийде офіціант і віднесе блюдо. А чи принесе інше-це питання. Хіба що таке, що вам по кишені тепер. Що-небудь бюджетне, на зразок вівсянки. Коли чимось володієш, володієш цим цілком. Повністю. І приймаєш умови-треба нести певні тяготи і платити податок на те, що у тебе є. Навіть життя не безкоштовне: треба себе живити, зігрівати і лікувати. Але на життя теж люто скаржаться; яка погана штука – життя! Скільки проблем! А головне, все так дорого! Життя любить повчити тих, хто скаржиться занадто гнівно і занадто багато на те, чим володіє. Тобі не подобається лялька або машинка? Давай сюди. Я їх віддам бідним дітям, у яких немає іграшок. Що ще не подобається, що ще викликає скарги і стогони? Давай, це теж заберу і віддам тим, хто може за це платити. Ось так приблизно розмовляє життя з тими, хто вічно незадоволений і вічно скаржиться. Так що краще поменше нити і скаржитися. Особливо на близьких, на коханих. Тому що настане день, і скаржитися буде ні на кого. А пояснювати; мовляв, я не на машину скаржився, а на брак паркувальних місць! – просто нікому. Бажання виконано, виконавці слухають наступну скаргу і приймають по ній рішення. Кардинальне рішення. Не нарікай на те, що маєш. Анна Кір’янова

В одній московській школі перестав ходити на заняття хлопчик, якого просто називали Льова. Тиждень не ходить, два… Телефону в нього не було, і однокласники, за порадою вчительки, вирішили сходити до Льови додому. Двері відчинила Льовина мама. Обличчя в неї було дуже сумне. Хлопці привіталися і боязко запитали: – Чому Льова не ходить в школу? Мама сумно відповіла: – Він більше не буде вчитися з вами. Йому зробили операцію. Невдало. Льова осліп і сам ходити не може… Хлопці помовчали, переглянулися, і тут хтось із них запропонував: – А ми його по черзі в школу водити будемо. – І додому проводжати. – І уроки допоможемо робити, – перебиваючи один одного, защебетали однокласники. У мами на очі навернулися сльози. Вона провела друзів в кімнату. Трохи згодом, обмацуючи шлях рукою, до них вийшов Льова з пов’язкою на очах. Хлопці завмерли. Тільки тепер вони по-справжньому зрозуміли, яке нещастя сталося з їхнім другом. Льова ледь промовив: – Привіт. І тут з усіх боків посипалося: – Я завтра зайду за тобою і проведу в школу. – А я розповім, що ми проходили з алгебри. – А я з історії. Льова не знав, кого слухати, і тільки розгублено кивав головою. По обличчю мами градом котилися сльози. Після відходу хлопці склали план – хто коли заходить, хто які предмети пояснює, хто гулятиме з Льовою і водитиие його в школу. У школі хлопчик, який сидів з Льовою за однією партою, тихенько розповідав йому під час уроку те, що вчитель пише на дошці. А як завмирав клас, коли Льова відповідав! Як всі раділи його п’ятіркам, навіть більше, ніж своїм! Навчався Льова прекрасно. Краще вчитися став і весь клас. Для того, щоб пояснити урок другу, який потрапив у біду, потрібно самому його знати. І хлопці старалися. Мало того, взимку вони стали водити Льову на каток. Хлопчик дуже любив класичну музику, і однокласники ходили з ним на симфонічні концерти… Школу Льова закінчив із золотою медаллю, потім вступив до інституту. І там знайшлися друзі, які стали його очима. Після інституту Льова продовжував вчитися і, врешті-решт, став всесвітньо відомим математиком, академіком Понтрягіном. Не злічити людей, які прозріли для добра. Довідка:Понтрягін Лев Семенович – радянський математик, один з найвизначніших математиків XX століття. Автор – Борис Ганаго, “Дітям про віру” Джерело