Історія, яка вражає: дельфін вдарив дайвера, бо йому була потрібна екстрена допомога

Історія однієї жінки, яка була на порозі розлучення. Вона змусить замислитися всіх, особливо тих, хто думає, що любов і теплі відчуття в їхньому сімейному житті зникли. Чоловік був інженером. Я одружилася з його спокійним характером. Але після 5 років сімейного життя, цей спокій починав набридати мені. Я, як і багато жінок, дуже люблю романтику. Але «спокій» мого чоловіка відбивався і в цьому плані. Він зовсім не приваблював романтику до наших відносин і цей стан змусив мене забути – що таке кохання. Нарешті я сказала йому своє рішення: Хочу розлучитися! Він подивився на мене здивованими очима і тихо спитав: Чому? – Немає конкретної причини, просто втомилася – відповіла я. За всю ніч він не сказав жодного слова і думав. А його статки ще більше розчарували мене в ньому. Я була одружена з людиною, яка навіть не могла нормально висловити своє невдоволення. Нарешті він спитав: Що я можу зробити, щоб переконати тебе? – Ось у тому й справа – відповіла я. Я передумаю, тільки якщо твоя відповідь на моє запитання влаштує мене. Припустимо, на самій вершині гори є одна квітка і ти знаєш, якщо зірвеш її – впадеш. Зірвав би ти її для мене знаючи, що це вб’є тебе? Він глянув на мене і сказав: Я відповім на твоє запитання завтра. Цією відповіддю він вбив останню надію всередині мене і я остаточно переконалася, що прийняла правильне рішення. Вранці, коли я прокинулася, його не було вдома. Він залишив порожню пляшку молока та під ним записку: «Кохана, я б не зірвав цю квітку тобі знаючи що помру…» І знову розчарування але я продовжувала читати: «Бо мені потрібні мої ноги, щоб бігти і опинитися вдома перед твоїм приходом, знаючи, що ти щоразу забуваєш свої ключі вдома. Бо мені потрібні мої очі , щоб показати тобі дорогу, коли ти за кермом, знаючи що ти вічно плутаєш дороги, незважаючи на те, що дуже любиш водити машину. Бо мені потрібні мої руки, щоб тримати тебе за руку або обійняти, коли потрібна моя підтримка. Але якщо хтось любить тебе більше за мене то я готовий піти і зірвати цю квітку для тебе мила … » Місцями чорнило на папері було розмазаним, я здогадувалася що він плакав коли писав це …і мої сльози теж почали капати на лист. «Якщо ти прочитала і моя відповідь влаштувала тебе, то відчини двері. Я купив твій улюблений хліб із кунжутом та молоко. Чекаю коли відчиниш двері» Я побігла до дверей і відчинила їх. Він стояв там із хлібом та молоком. Я обняла його і знала – він любить мене найбільше на світі і ніхто не покохає мене так, як він. Я вирішила залишити ту квітку на вершині гори. Мораль: Ми можемо не відчувати любов так, як на початку відносин, але це не означає, що її немає. Звичайно, квіти та романтичні хвилини потрібні для початку стосунків, але навіть якщо згодом їх не стане, фундамент кохання який вони збудували, залишиться назавжди. Джерело

Це був один з ранків 2007 року. Банк виставив наш заміський будинок на аукціон і розпочав процедуру конфіскації. Я відчула: це кінець! У цьому будинку щоліта я проводила з дітьми відпустку. Не хотілося його втрачати в жодному разі. Довелося взяти на роботі позику – 20 000 євро. Переслала 6 000 євро дядькові – він вніс цю суму, щоб відстрочити конфіскацію. Інші збиралася покласти на рахунок у банк. Поки поралася, банк закрився. Гроші та папери з розпачу і в клопотах забула у машині, в конверті. Завтра о 8-ій відчиняється банк, зразу туди… Вранці підходжу до машини, …а її нема. Ноги підкосилися: у вкраденій машині – 14 000 євро! Розум не міг з усім цим упоратися! На тілі виступив холодний піт, повітря забракло. Тремтячими руками я набрала номер поліції. “Що я можу сказати? – відповів поліцейський. – У нас щодня викрадають близько ста автомобілів. Ми передамо всі дані, і якщо машина буде знайдена, вважайте, ​​вам пощастить. Напишіть заяву…” Пішла до поліцейської дільниці. Бачачи мій стан, мені принесли води. “Не хвилюйтеся, може, і знайдеться”, – намагалися підтримати. За що мені це все? Повернувшись додому, стала думати, навіщо Бог дає це випробування? Згадалася розмова з одним старцем. Я дуже хвилювалася про дітей, життя… Плакала, говорила і плакала… Він сказав: “Не плач. Бог посилає нам випробування не без мети. Він наш Батько і любить своїх дітей, бажає нам тільки добра! Ми маємо довіритися Йому. Не плач, це гріх. Цим ти показуєш, що не довіряєш Йому… Молись, і нехай буде на все воля Його!” Я згадала: він дав мені молитву, щоб я читала її в горі та радості. Це була молитва оптинських старців: «Господи, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені день прийдешній…» Діти повернулися зі школи. Я розповіла їм все докладно, вони дуже засмутилися. Вирішила, що життя треба приймати таким, яким воно є і довіритися Богу. Так минув день. Дзвонила, хвилювалася, знову і знову читала молитву. Від цієї розповіді всі були приголомшені Близько 23.30 несподівано задзвонив телефон. “Поліцейська дільниця, ви власниця білого автомобіля такої-то марки і з такими-то номерами? – у мене мало серце не розірвалося! – Тут у нас двоє, вони їхали вашою машиною. Ми їх зупинили та виявили ваші права та документи. Негайно приходьте”. Я не пішла – побігла. Це були двоє молодих людей, на вигляд непогані хлопці. “Пані, – звернувся до мене поліцейський, – що у вас було в машині, крім документів?” Відповіла: гроші, 14 000 євро. “Хіба можна залишати таку суму грошей у машині? – Порахуйте”. У мене підкосилися ноги. Хіба таке буває? Гроші були на місці до останнього євро. Поліцейський спитав у молодих людей, як сталося, що вони не поцупили гроші? Не знайшли? “Ми знайшли конверт, але не відкрили його, – відповів хлопець. – Коли ми обшукували машину, то у «бардачку» знайшли права та документи на машину. Ще знайшли такий самий конверт, в якому був шматок сухого хліба з церкви”. “Це просфора”, – підказав друг. “Так, у тому конверті була просфора. Ну, стали шукати далі і у водійських дверях знайшли такий самий конверт. Подумали, що й у цьому лежить просфора – мабуть, господиня дуже віруюча, – і не відкривали його”. Усі заніміли. Поліцейські були приголомшені. Ніхто не промовив жодного слова… Прийшли батьки молодих людей, дуже добрі люди. Я забрала заяву та пішла додому. Діти не могли повірити, що знайшлася машина та гроші. Це було неймовірно. Маленький шматочок просфори зміг змінити весь перебіг подій! Якби вони знайшли гроші, все пішло б зовсім інакше. Цей випадок вплинув на багатьох людей: мене, моїх дітей. Зайве розповідати, яке враження все це справило у поліцейській дільниці. Мати одного з хлопців, які викрали машину, зателефонувала мені і сказала, що її син вирішив постити і піти до Причастя. На нього справив велике враження випадок із просфорою. Він гірко у всьому покаявся. Слова старця, слова молитви я завжди пам’ятаю, коли все погано і коли все добре. Ця молитва лунає в моєму розумі і серці: «Господи… У всіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все послано Тобою… Навчи мене, що нічого не відбувається без Твого на те дозволу… Господи, дай мені силу перенести втому прийдешнього дня… І навчи мене молитися, вірити, надіятися, терпіти, прощати і любити. Амінь». Адже в цій щоденній метушні не може людський розум уявити, що буде і що може статися завтра”. Автор – Нікос Ваксеванідіс Джерело

Доля звела нас з людиною, яка нам потрібна. Ось вона! Ми її впізнали душею; впізнали і звичку, і ходу, і цей погляд, і голос – голос ми впізнаємо іноді першим. Впізнали руки і поворот голови, запах і усмішку… Думки і почуття цієї людини – це наші думки і почуття. Ми говоримо на одній мові; нам і говорити не треба, ми розуміємо один одного без слів… Але нам не судилося бути разом. Доля розводить нас з «нашою» людиною. Такі обставини, така воля богів. Занадто багато перешкод між нами, непереборних перешкод… Але чи так це? Чи доля нас розвела, похмурі Мойри розплели з’єднуючу нас нитку? Ні, не завжди. І треба відрізняти фатальні перешкоди від тих, які ми вперто не хочемо бачити. Фатальні перешкоди: війна, хвороба, ув’язнення (рабство і в’язниця), смерть. Їх всього чотири. Вони дійсно непереборні. Є і важкодолаючі перешкоди: раніше це було становище в суспільстві, стан, колір шкіри, національність, знаходження в шлюбі, релігія, воля батьків або феодала. Далека країна, куди добиратися треба було півжиття. Ці перешкоди і зараз є. Їх важко подолати. Але можна; іноді – з великим ризиком і витратами. Решта перешкоди не фатальні. Вони не зовні, а всередині людей, але визнати це важко, іноді – неможливо. Тому що це означає ось що: один з люблячих любить недостатньо сильно і щиро. Немає у нього істинної абсолютної любові. Є внутрішня проблема, яку він не хоче вирішувати. І визнати її не хоче. А другий люблячий не хоче вірити в те, що його кохають не абсолютним коханням. Внутрішні перешкоди – це страх, егоїзм, жадоба вигоди. Ось тому людина, яку ви безумовно любите і яка, здавалося б, безумовно любить вас, не разом з вами. Тому ви розлучилися або не можете остаточно зблизитися. Ви віддаєте все, що маєте. А кохана людина приберігає щось для себе і не поспішає йти на жертви. Але вона і сама може це не розуміти, ось і все. Перешкода не зовні, вона всередині. Тому доля зводить вас знову і знову. Вона дає шанси! Але слідом за зустріччю слідує розставання. Любов притягує вас один до одного, а темні сторони душі, дефекти характеру, егоїзм знову відштовхують. Не в злому році справа іноді, а в злому дусі, в дефекті любові. Так дрібна зазубрина на коліщатку годин зупиняє весь складний механізм. Поки любов не виправить дефект, люди не можуть бути разом. Один з люблячих любить менше, ніж інший. Хоч і не визнає це. Він міг би подолати! Міг би. Але не долає. Стосунки рвуться; потім людям дається новий шанс; і так – до безкінечності. Якщо вас зводять з людиною, а потім забирають її, це не зла доля. Це в людині проблема або в вас; це прихований дефект. Небажання йти на жертви і ризикувати, витрачатися, вкладатися, чогось позбавлятися, з чимось миритися… Поки ця внутрішня проблема не буде вирішена, вас будуть зводити знову і знову. І в цьому житті, і в наступному, як вважали містики. Але краще в цьому житті зрозуміти, в чому причина. Хто знає, чи буде потім шанс? Автор – Анна Кірьянова Джерело

Вeсілля доньки… Коли мaйже всі запрошені  пішли додому, мама вирішила особисто зробити подарунок своїй єдиній доньці, та подарувала їй відкритий рахунок в банку  на 1000 доларів. Коли передавала реквізити і право власності на цей рахунок додала до нього і записну книжку та промовила дуже мудрі слова: «Доню, візьми цей записник. Зберігай його як спогaди про вaшe спільнe сімейне життя. Кожного рaзу, кoли ви будeтe вносити кошти на цeй рaхунок, зaнотовуйте в нього в чeсть якої події це попoвнення. Нeхай це буде пoдія із вaшого спільного життя. Я зрoбила пeрший внeсок, aлe всі нaступні ти будеш рoбити  з чoловіком. Чeрeз рoки ви пoбaчитe якe щасливe життя ви прoжили рaзoм». Донька розповіла про таку цікаву ідею своєму коханому. Тож разом вони вирішили, що це може бути хорошою традицією для  їхньої молодої сім’ї.  Чepeз дeякий чaс записник  набув іншого вигляду: 26 січня – 100 доларів: мій перший день народження одруженою. 30 березня – 200 доларів: вона отримала першу заробітню плату на новій роботі. 12 червня – 250 доларів: подорож до Турції. 10 липня – 1000 доларів: у нас буде дитина! 7 вересня – 500 доларів: ми побудували новий будинок.  Записник оновлювався … Сторінка за сторінкою… Але..  Чepeз poки стoсунки між ними почали псуватися. З’явилися претензії один до одного, сварки, непорозуміння. Вони перестали ділитися один з одним турботами. Здавалося, що між ними все закінчено. Донька завітала до матері і розповіла, що вони вирішили розлучитися, так як спільне життя стало неможливим. Мама промовила наступне: «Так, я тебе розумію доню. Але перед розлученням зробіть одну справу. Зніміть всі кошти з того депозиту і поділіть їх. Вам більше немає потреби разом відкладати гроші». Донька погодилася, адже це була розумна пропозиція і відправилася в банк, щоб зняти ці кошти. Поки вона очікувала своєї черги, заглянула в записи книжки .. Її очі наповнилися сльозами, вона пригадала все те щасливе, що було в їх спільному житті з чоловіком. Вона не змогла зняти гроші і повернулася додому. Прийшовши додому, вона віддала  чоловікові записник і повідомила, що потрібно зняти ці кошти. Через два дні чоловік також прийшов в банк, щоб зняти кошти з депозиту. Поки він чекав у черзі він теж заглянув в записи книжки. Всі спільні щасливі та радісні події промайнули в його голові. Повернувшись додому, він віддав записник жінці. Там був новий запис на 5000 доларів. «Сьогодні я зрозумів, що кохаю тебе більше свого життя і не хочу тебе втрачати. Ти подарувала мені безліч моментів, які були сповнені радістю та щастям. Я хочу бути завжди з тобою». Через дев’ять місяців у них народилася дитина… Через десять років відбулося весілля у їхньої старшої доньки. Здогадайтеся, який подарунок вона отримала від мами) Джерело

Наприкінці 90-х років минулого століття в електронній компанії в Детройті працював молодий механік за 11 доларів в тиждень. Працював він по 10 годин на день, а приходячи додому, часто по півночі працював у себе в сараї, намагаючись винайти новий тип двигуна. Його батько вважав, що хлопець витрачає час даремно, сусіди називали божевільним, ніхто не вірив, що з цих занять вийде щось путнє. Ніхто, крім його дружини … Вона допомагала йому працювати ночами, по кілька годин тримаючи над його головою гасову лампу. Синіли руки, зуби цокотіли від холоду, вона раз у раз застудилася, але … Вона так вірила в чоловіка! Через роки з сараю пролунав шум. Сусіди побачили, як по дорозі без коня, в однім возі їхали божевільний і його дружина. Дивака звали Генрі Форд. Джерело

Мої діти завжди довіряли мені. У мене їх троє: два хлопчика і донька. Останнього сина я народила в 37 років з великою різницею зі старшими дітьми. Природно, все життя працювала, але на себе мало витрачалася – більше для дітей і в будинок, для затишку. Нікуди не їздила, ніде не була… а хотілося… До заміжжя я завжди у відпустку кудись їхала… І чоловік начебто за всіма мірками був непоганий: не пив, не курив, все в дім… але МУДАК. Коли мені виповнилося 55, діти вже всі стали на свої ноги, і я зрозуміла, що не хочу більше так жити… У чоловіка дороге хобі – полювання: три породистих гончих, багато різної зброї, намети-рації, а я не можу собі кішку в будинку дозволити, чоловік їх не любить… І багато чого він не любить з того, що я люблю. У вересні (це було 6 років тому) я вийшла на пенсію (але продовжую працювати там і тепер) і відразу запропонувала йому розлучитися, з однією умовою – я дарую йому свою 1\2 3-кімнатної квартири, залишаю йому гараж, машину, дачу, все в будинку і всіх його собак зі зброєю в обмін на двокімнатну для мене… Він погодився, так як до того часу стосунки вже майже зникли, дітей вдома не було, а особисто для нього мені вже нічого не хотілося робити… І ось в листопаді я переїхала в свою двушку… З однією валізою… у порожні стіни… Я така була щаслива! Почала поступово робити ремонт: сантехніку поміняла, вікна, двері і так далі… Ми озлученні вже 6 років, і тепер я щороку їжджу на море, ходжу на концерти, їжджу на різні екскурсії в інші міста. Я завела собі двох котів-сфінксів. Я прекрасно лажу зі своїми дітьми. У мене зараз такий спокій в душі, я думаю, що настав найкомфортніший період у моєму житті і я нічого не хочу міняти. Я не хочу більше заміж – я була там 33 роки… Мені у вересні буде 61 рік. Історія ця – справжня, і я сподіваюся померти не завтра… (Надія). Джерело

Невідомо, чи була ця історія правдивою чи це лише чудова фантазія, але це – гeнiaльнo пpo укpaїнcькy мoвy. «…Бyлo цe дaвнo, щe зa cтapoї Aвcтpiї, приблизно в 1913 poцi. В кyпe пepшoго клacy швидкoгo пoтягy Львiв – Вiдeнь їхaли чoтиpи пacaжиpи: aнглiєць, нiмeць, iтaлiєць.Чeтвepтим бyв вiдoмий львiвcький юpиcт Бoгдaн Кociв. Poзмoвa вeлacя нaвкoлo piзних пpoблeм i тeм. Нapeштi зaгoвopили пpo мoви – чия кpaщa, кoтpiй з них нaлeжить cвiтoвe мaйбyтнє.Пepшим зaгoвopив aнглiєць: – Aнглiя кpaїнa вeликих зaвoйoвникiв i мopeплaвцiв, якi poзнecли cлaвy aнглiйcькoї мoви пo вcьoмy cвiтi. Aнглiйcькa мoвa – мoвa Шeкcпipa, Бaйpoнa, Дiкeнca, Ньютoнa тa iнших вeликих лiтepaтopiв i вчeних.– Нi в якoмy paзi, – гopдoвитo зaявив нiмeць. – Нiмeцькa мoвa – цe мoвa двoх вeликих iмпepiй – Вeликoї Нiмeччини й Aвcтpiї, якi зaймaють бiльшe пoлoвини Євpoпи. Цe мoвa фiлocoфiї, тeхнiки, apмiї, мeдицини, мoвa Шiллepa, Гeгeля. Кaнтa, Вaгнepa, Гeйнe. I тoмy, бeзпepeчнo, нiмeцькa мoвa мac cвiтoвe знaчeння.Iтaлiєць ycмiхнyвcя i тихo пpoмoвив: – Пaнoвe, ви oбидвa пoмиляєтecя. Iтaлiйcькa мoвa – цe мoвa coнячнoї Iтaлiї, мoвa мyзики й кoхaння, a пpo кoхaння мpiє кoжeн. Нa мeлoдiйнiй iтaлiйcькiй мoвi нaпиcaнi кpaщi твopи eпoхи Вiдpoджeння, твopи Дaйтe, Бoкaччo, Пeтpapки, лiбpeттo знaмeнитих oпep Вepдi, Пyччiнi, Pocciнi, Дoнiцeттi. Тoмy iтaлiйcькiй мoвi нaлeжить бyти пpoвiднoю y cвiтi.Укpaїнeць дoвгo дyмaв i нapeштi пpoмoвив:– Ви ж пo cyтi нiчoгo нe cкaзaли пpo бaгaтcтвo i мoжливocтi вaших мoв. Чи мoгли б ви нaпиcaти нeвeликe oпoвiдaння, в якoмy б yci cлoвa пoчинaлиcя з тoї caмoї лiтepи?– Нi. нi, нi! Цe ж нeмoжливo, – вiдпoвiли aнглiєць, нiмeць тa iтaлiєць. – Нa вaших мoвaх нeмoжливo, a нaшoю – пpocтo. Нaзвiть якycь лiтepy, – звepнyвcя вiн дo нiмця. – Нeхaй бyдe П – cкaзaв тoй.– Дoбpe. Oпoвiдaння бyдe нaзивaтиcя.Пepший пoцiлyнoк…Пoпyляpнoмy пepeмишлянcькoмy пoeтoвi Пaвлoвi Пoдiльчaкy пpийшлo пoштoю пpиємнe пoвiдoмлeння:Пpиїздiть, пaнe Пaвлe,- пиcaв пoвaжний пpaвитeль пoвiтy Пoлiкapп Пacкeвич, – пoгocтюєтe, пoвeceлитecь. Пaн Пaвлo пocпiшив, пpибyвши пepшим пoтягoм. Пiдгopeцький пaлaц Пacкeвiчiв пpивiтнo пpийняв пpиїжджoгo пoeтa. Пoтiм пiд’їхaли пoвaжнi пepcoни – пpиятeлi Пacкeвичiв… Пocaдили пaнa Пaвлa пopяд пaннoчки – пpeмилoї Пoлiни. Пoгoвopили пpo пoлiтикy, пoгoдy. Пaн Пaвлo пpoчитaв пiдiбpaнi пpeчyдoвi пoeзiї. Пaннa Пoлiнa пpoгpaлa пpeкpacнi пoлoнeзи Пoнятoвcькoгo, пpeлюд Пyччiнi. Пocпiвaли пiceнь, пoтaнцювaли пaдecпaнь, пoлькy. Пpийшлa пopa пooбiдaти. Пocтaвили пoвнi пiднocи пляшoк: пopтвeйнy, плиcки, пшeничнoї, пiдiгpiтoгo пyншy, пiльзeнcькe пивo. Пpинecли пeчeнi пopocятa, пpипpaвлeнi пepцeм, пiвники, пaхyчi пaляницi, пeчiнкoвий пaштeт, пyхкi пaмпyшки пiд пeчepичнoю пiдливкoю, пиpoги. Пoтiм пoдaли пpecoлoдкi пpяники, пepcикoвe пoвидлo, пoмapaнчi, пoвнi пopцeлянoвi пoлyмиcки пoлyниць, пopiчoк. Пoчyвши пpиємнy пoвнoтy, пaн Пaвлo пoдyмaв пpo пaннoчкy. Пaннa Пoлiнa пoпpocилa пpoгyлятиcя пo Пiдгopeцькoмy пapкy, пoмилyвaтиcя пpиpoдoю, пocлyхaти птaшинi пepecпiви. Пpoпoзицiя пoвнicтю пiдiйшлa пpихмeлiлoмy пoeтoвi. Пoхoдили, пoгyляли. …Пopocлий пaпopoттю пpeдaвнiй пapк пoдapyвaв пpиємнy пpoхoлoдy. Пoвiтpя п’янилo пpинaдними пaхoщaми. Пoбpoдивши пo пapкy, пapa пpиciлa пiд пopocлим плющeм плaтaнoм. Пocидiли, пoмpiяли, пoзiтхaли, пoшeптaлиcя, пpигopнyлиcя.Пoчyвcя пepший пoцiлyнoк: пpoщaй пapyбoчe пpивiлля, пopa пoeтoвi пpиймaкyвaти! В кyпe пpoлyнaли oплecки. Вci визнaли: милoзвyчнa, бaгaтa yкpaїнcькa мoвa бyдe жити вiчнo пoмiж iнших мoв cвiтy. Зaзнaйкyвaтий нiмeць нiяк нe мiг визнaти cвoєї пopaзки. – Нy a кoли б я нaзвaв iншy лiтepy? – зaявив вiн. – Нy, нaпpиклaд, лiтepy c !– Я нa cвoїй мoвi мoжy yклacти нe лишe oпoвiдaння, aлe й нaвiть вipш, дe вci cлoвa бyдyть пoчинaтиcя нa c .Якщo Вaшa лacкa, пpoшy пocлyхaти. CAМIТНИЙ CAДCoннo cиплятьcя cнiжинки,Cтpyмiнь cтoмлeнo cичить.Cтихли cтpyни, cтихли cпiви,Cpiбнi cпiви cepeнaдCpiблoм cтeлятьcя cнiжинкиCпить caмiтнiй coнний caд…Cиплe, cтeлить caд caмiтнiйCipий cмyтoк – cpiбний cнiг,Cyмнo cтoгнe coнний cтpyмiньCepцe cлyхa cкopбний cмiхCepeд caдy cтpaх cipiє.Caд coлoдкий cпoкiй cнить.– Гeнiaльнo! Нeзpiвняннo! – вигyкнyли aнглiєць й iтaлiєць.Пoтiм yci зaмoвкли. Гoвopити нe бyлo пoтpeби». Пaнac Cтoляpчyк, пpoфecop (yкpaїнcькa дyмкa, Лoндoн) Джерело

Я вчора викликала таксі і за мною приїхав чоловік, який вразив мене до глибини душі. Вразив настільки, що я другий день всім про нього розповідаю. Сідаю в машину. Водій усміхається. Я теж, але в телефоні, займаюся якимись питаннями по роботі. – Вам не дме? – Ні, спасибі, все добре. – Ви не замерзли? – Ні, мені справді добре. – Хочете цукерок? Я купив їх тільки що в магазині. Такі смачні! Желейні. Обожнюю їх! Я звичайно не пропоную пасажирам, це не тактовно. Але Вам прям захотілося. Я все зрозумію, якщо відмовитеся. Хочете? – Хочу! Віддав мені всю коробку. Пожартувала, що розумію, чому у нього такий позитивний рейтинг. Зупиняємося на світлофорі, повз машин бігають хлопці з квітами. – Любите квіти? – Люблю. Зупиняє хлопців, купує мені квіти. У мене аж очі відкрилися.Їду, усміхаюся… приємно… Намагаюся зрозуміти, що відбувається – ранок, сонна ще. Завели розмову про дітей. У нього дочка на другому курсі в університеті в Польщі. І коли він сказав наступну фразу, моя щелепа виявилася на підлозі. – Ось знаєте, Зою. Я так кайфую від того, що у мене є дитина. Дружина. Робота. Мені ось реально подобається. Ось дзвонить мені дочка, просить грошей на якісь речі. Ну, вона там в Польщі. Сумує. А я поповнюю їй картку, і т-а-а-к добре на душі стає. Просто кайф! Що я дитині своїй зробив щось хороше. Я уявляю як вона там якісь хусточки собі купить, піцу замовить з друзями, їй на все вистачить. І мені прям тепло. А ще знаєте, я от коли дружину відводжу на манікюр (на секундочку, так?), ярозплачуюсь сам. І так кайфую! Вона ж потім цей манікюр мені буде ще 2 тижні показувати і усміхатися. І мені так добре від цього, ви собі не уявляєте. Я ж сім’ї щось хороше зробив! І мені так добре на душі після цього. На цьому етапі я вже забула про вхідні на своєму телефоні. – А ось ще знаєте, так мало щасливих людей на вулицях! Ось я дивлюся на пішоходів, і практично не бачу «своїх», усміхнених. Всі такі тьмяні і смикані. Ви взагалі перша, хто усміхнувся мені за останні пару днів з пасажирів. Зустрів знайомих недавно. А у них двоє дітей – в 1-му класі і в 3-му. І вони скаржилися, як дорого дитину в школу зібрати, а приналежності купити, а підручники, а форму, а курси… Хвилин 15 розповідали, і лиця на них не було. А я запропонував рішення. Знаєте яке? Сказав – йдіть в найближчий дитбудинок і здайте туди своїх дітей, якщо вони для вас проблема. Тоді у вас не буде проблем ні зі школою, ні з формою, ні з підручниками. Вони у відповідь – «ні, ну як це… так не можна… ми ж любимо їх, це ж наші діти..» Ну ось ваші діти – значить, будьте вдячні за те, що Бог послав вам здорових , живих красивих дітей. Багато людей мріють про це і на всі суми в світі готові, а у вас цей дар уже є. Подарунок долі. Любіть їх – робіть все для них. І робіть так, щоб вони про це «все» навіть не дізналися. Не любите – здайте в дитбудинок. Чого ви скаржитеся? Настільки щасливі люди, а зовсім не помічають свого щастя. І у більшості так, правда?… Він ще про щось розповідав далі. Я мовчала, слухала (це рідко буває), і в моїй голові проносилися фрази «оплачую манікюр дружині і кайфую», «роблю щось для дитини і кайфую». Я зрозуміла, що ось цей Водій не підприємець, не інвестор, не політик. Він не входить ні в які ТОП-100 чоловіків, як багато моїх знайомих. Його немає на обкладинках. З ним не знімають інтерв’ю. Він навіть не заробляє, як я. Але життя в ньому більше, ніж у всіх інших! Любові, світла – справжнього світла, не телевізійного! – більше, ніж у всіх людях, яких я коли-небудь зустрічала. Взагалі. Я дивилася на чоловіків зі свого оточення і думала, що це нормально. Бути вічно з кислим обличчям (ти ж у великому бізнесі), або не усміхатися, бути заклопотаним і незадоволеним, не вміти кайфувати, або говорити жінкам «ооо, знову на свої салони гроші висмоктують з мене», або ставиться до життя, як до боротьби і випробування. Я вийшла з машини з квітами, цукерками і в супроводі 100500 компліментів. Цікаво, він так поширює своє світло на всіх людей? Я вийшла і зрозуміла, що мені прям світло!!! Такий великий урок. І таке космічне ставлення до життя. Я таких інсайтів і просвітління після тренінгів ніколи не отримувала. Вчителі поруч! Джерело