– Тату, а ти бачив Бога?
– Ні, сину. Але я бачив Його сліди!
– Сліди? Куди ж Він ішов ?
– Він торкнувся людини, і вона стала доброю!
– Я теж бачив Його сліди! – вигукнув хлопчик і міцно обійняв батька.
– Тату, а ти бачив Бога?
– Ні, сину. Але я бачив Його сліди!
– Сліди? Куди ж Він ішов ?
– Він торкнувся людини, і вона стала доброю!
– Я теж бачив Його сліди! – вигукнув хлопчик і міцно обійняв батька.
Цю історію розповів проповідник Джон Дрешер. Вона зовсім не про релігію. Вона про час і увагу, які ми так щедро роздаємо чужим людям і так рясно витрачаємо на рішення проблем. І скупо ділимося з найближчими. Залишками. А іноді зовсім нічого не залишається. Близькі можуть почекати. І маленький будиночок у дворі може почекати. Треба великий будинок будувати і упорядковувати. Або піраміду Хеопса … Один маленький хлопчик просив батька допомогти побудувати маленький будиночок у дворі їхнього будинку. Така у нього була мрія – побудувати будиночок для ігор. Маленький іграшковий майже будиночок, але щоб можна було в нього залазити і гратися там. Хлопчик же теж був маленький. Він попросив тата допомогти побудувати будиночок. Батько погодився. Але все відкладав це маленьке діло. Багато було великих і важливих справ. Він говорив: «Завтра! Почекай до завтра!». Хлопчик кивав і чекав. Потім знову скромно питав; сьогодні ми будемо будувати будиночок, тату? Батькові було ніколи. Все праця, – самі знаєте. І хлопчик перестав питати. Він не настирливий був. Тихий вихований хлопчик, який дуже хотів побудувати з татом будиночок у дворі. Під яблунею, – він і місце знайшов давно… А потім хлопчик потрапив під машину. Фатальна випадковість. Батько в страшному горі підійшов до ліжка сина в лікарні. Лікарі більше нічим не могли допомогти дитині. Хлопчик подивився на батька і тихо сказав: «Тепер ми вже НІКОЛИ не побудуємо наш маленький будиночок, тату!». Він пам’ятав про будиночок весь час. Просто змирився з тим, що у батька немає часу. Зовсім немає часу для свого хлопчика. Для хлопчика, для літнього батька, для дівчинки, для вихованця, для дружини або чоловіка … Для того, щоб побудувати маленький будиночок. Ми зайняті будівництвом піраміди. Великими справами та іншими людьми. А на маленьке не вистачає часу. Хоча маленьке – це і є наше життя …”. Анна Кир’янова
Мишу помістили на самий верх банки, наповненої зернами. Вона була щаслива, що навколо неї так багато їжі, і що тепер їй не потрібно бігати в пошуках. Тепер вона могла щасливо жити своїм життям. Насолоджуючись зернами, через кілька днів вона досягла дна. Тепер вона в пастці і не може з неї вибратися. Вона повністю залежить від того, хто годує і підкладає зерна в ту ж банку. Якщо на початку шляху у миші був вибір, – почати їсти і насолоджуватися, або втекти від банки з їжею і здобувати її самій, – то тепер вона не має ніякого вибору. Тимчасове задоволення може привести до довгострокових пасток. Свобода дається нелегко, але може бути втрачена дуже швидко. Не знаємо, хто автор, але щось в цьому є.
Жив-був виконроб. Все життя він будував будинки, але став старий і вирішив піти на пенсію. – Я звільняюся, – сказав він роботодавцю. – Йду на пенсію. Буду зі старенькою онуків няньчити. Господарю було шкода розлучатися з цією людиною, і він попросив його: – Слухай, а давай так – побудуй останній будинок і проводимо тебе на пенсію. З хорошою премією! Прораб погодився. Згідно з новим проектом йому треба було побудувати будинок для маленької сім’ї, і почалося: узгодження, пошуки матеріалів, перевірки… Прораб поспішав, бо вже бачив себе на пенсії. Чогось не доробляв, щось спрощував, купував дешеві матеріали, так як їх можна було швидше доставити… Він відчував, що робить не найкращу свою роботу, але виправдовував себе тим, що це кінець його кар’єри. По завершенні будівництва, він викликав господаря. Той оглянув будинок і сказав: – Знаєш, а адже це твій будинок! Ось візьми ключі і вселяйся. Всі документи вже оформлені. Це тобі подарунок від фірми за довголітню роботу. Що відчув виконроб, було відомо тільки йому одному! Він стояв червоний від сорому, а всі навколо плескали в долоні, вітали його з новосіллям і думали, що він червоніє від сором’язливості, а він червонів від сорому за власну недбалість. Він усвідомлював, що всі помилки і недоліки стали тепер його проблемами, а всі навколо думали, що він збентежений дорогим подарунком. І тепер він повинен був жити в тому єдиному будинку, який побудував погано… Мораль: Ми всі – виконроби. Ми будуємо наші життя так само, як виконроб перед відходом на пенсію Ми не докладаємо особливих зусиль, вважаючи, що результати цього конкретного будівництва не так вже й важливий. До чого зайві зусилля? Але потім ми усвідомлюємо, що живемо в будинку, який самі збудували. Адже все, що ми робимо сьогодні, має значення. Вже сьогодні ми будуємо будинок, в який вселимося завтра. Джерело
Одна бідна жінка кожного ранку пекла дві хлібини. Одну для членів сім’ї, а другу – для випадкового перехожого. Другу хлібину жінка завжди клала на підвіконник, і кожен міг її взяти. І кожного дня, коли жінка клала хліб на підвіконник, вона промовляла молитву за свого сина, який пішов з дому шукати кращу долю. Протягом багатьох місяців мати нічого не знала про свого хлопчика і завжди молилася за його повернення. Незабаром вона помітила, що якиїсь горбун приходить кожного дня і забирає другу хлібину. Та замість слів вдячності, він тільки бормотав: «Зло, яке ви зробите, залишиться з вами, а добро повернеться вам!» і продовжував свій путь. Це продовжувалось день за днем. Не дочекавшись слів вдячності, жінка відчувала себе обманутою. «Що ж цей горбун має на увазі?» – не давало їй спокою. Одного разу жінка була така зла, що вирішила з цим закінчити. «Я позбудуся від цього противного горбуна!» сказала вона собі і додала отруту у другу хлібину. Але коли клала її на підвіконня, руки жінки затремтіли. “Що ж я роблю?” – подумала вона. І відразу кинула отруйний хліб у вогонь. Спекла доброго хліба і поклала на підвіконні. Горбун, як звичайно, взяв хліб, пробормотав незмінні слова і продовжив свій путь, не підозрюючи про злість жінки. В той же вечір хтось постукав у двері. Коли жінка їх відчинила, то побачила свого сина. Виглядав він жахливо: голодний, худий, слабкий, в рваній одежі. «Мамо, це просто диво, що я тут! Я був від дому вже недалеко, але був такий голодний, що упав без тями. Я, напевно, помер би, але саме тоді якиїсь старий горбун пройшов біля мене і був такий добрий до мене, що віддав цілу хлібину. І сказав, що це його єдина їжа на цілий день, але він бачить, що я нуждаюся в ній більше, ніж він». Коли мати почула ці слова, її обличчя поблідніло, і вона притулилася до дверей, щоб не впасти. Вона згадала отруєний ранковий хліб. Адже, якби вона не спалила його в огні, її власний син міг загинути! Ось тоді жінка зрозуміла зміст слів: «Зло, яке ви робите, залишається з вами, а добро повертається до вас!» Мораль історії:Намагайтеся робити добро завжди, навіть якщо цього зараз ніхто не цінить… Джерело
Одного разу чоловіку приснився сон, в якому він побачив свого ангела. Ангел звернувся до нього: – Хочеш, я покажу твоє життя? – Хочу, – відповів чоловік. Ангел підняв його високо над землею і чоловік побачив своє життя у вигляді піщаного берега і двох пар слідів, які весь час йшли поруч. – Ого, а хто це йде разом зі мною? – Це я, – сказав ангел, – я супроводжую і підтримую тебе все твоє життя. Чоловік уважно подивився вниз і запитав: – Скажи, а чому в деяких місцях я бачу тільки одну пару слідів? – Це найскладніші періоди твого життя, – промовив ангел. – Як же так? Ти кидав мене в найважчі хвилини – саме тоді, коли мені найбільше потрібна була твоя допомога? – обурився чоловік. – Ні, просто в ці періоди я ніс тебе на руках, – спокійно відповів ангел … Автор невідомий
«Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю. На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих — завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима. Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш. Якось француженка спитала поета: — Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній? — Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, — відповів той. Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її… І пішла, притискаючи троянду до грудей. Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці — мовчазна, нерухома, як і раніше. — Чим вона жила всі ці дні? — спитала молода француженка. — Трояндою, — відповів поет. «На світі є тільки одна єдина проблема — як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти! Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі», — писав Антуан де Сент-Екзюпері. Джерело
У одного віруючого чоловіка був невіруючий син. Батько переживав сильно, але ніяк не міг прищепити юнаку релігійність. Відчуваючи наближення смерті, він покликав сина: – Виконай одну мою просьбу. – Яку, тату? – Коли я помру, ти сорок днів приходь в цю кімнату хвилин на п’ятнадцять. – А що мені при цьому робити? – Нічого не треба робити. Просто сиди. Але кожен день не менше п’ятнадцяти хвилин. Син поховав батька і в точності виконав прохання: заходив кожен день в кімнату і просто сидів. Так минуло сорок днів, після яких юнак сам прийшов до церкви і став глибоко віруючим. Лише через багато років він усвідомив, наскільки мудрим був батьковий заповіт. Батько зрозумів, що у молодих занадто швидкий ритм життя, суцільна метушня і ніколи над вічним подумати: про сенс життя, про свою душу, про безсмертя, про Бога. Але варто лише зупинитися, побути у тиші – і Господь постукає у серце. Джерело
Одного разу до священика підійшов молодий хлопець і сказав: – Я більше не буду ходити до церкви! Священик запитав: – Чому? Він відповів: – Я бачив, як сестра говорила погано з іншою сестрою, багато парафіян дивляться на свій телефон під час служби, і це тільки декілька моментів, які я зауважив… Священик сказав: – Добре, але перш ніж ти підеш, зроби мені послугу: візьми повний стакан води і три рази прогуляйся по церкві, не проливаючи жодної краплі на підлогу. Після цього вийди з церкви, якщо хочеш. Молодий хлопець подумав, що це занадто легко! І він тричі обійшов навколо, як просив священик. Коли закінчив, то сказав до священика, що все готово. А священик запитав: – Коли ти йшов, ти бачив, як сестра погано говорила про іншу сестру? – Ні. – Ти бачив, як хтось дивиться на свій телефон? – Ні. – Знаєш чому? – Ні. – Ти був зосереджений на склянці з водою. *** Те ж саме, брати і сестри, відбувається з нашим життям. Коли наша увага зосереджена на нашому Господі Ісусі Христі, у нас немає часу, щоб побачити помилки інших людей! Джерело