Повчальна притча про чужу думку. Прочитаєте раз і запам’ятаєте на все життя!

Дружина одного бідного чоловіка пекла хліб, а потім він продавав його у місцеву бакалею. Жінка пекла буханець вагою 1 кг. Отримана виручка була непоганою підмогою для сім’ї.Але одного разу бакалійник став сумніватися в чесності бідняка, який продавав йому хліб, і вирішив зважити куплені буханці. Виявилося, що кожен з них важив не кілограм, а 900 грам. Це дуже розлютило чоловіка. Наступного ранку, коли той жебрак знову прийшов у магазин, бакалійник роздратовано сказав: — Більше не принось мені хліба! Я все одно в тебе нічого не куплю, брехун! Ти мені казав, що вони важать кілограм, тоді як насправді у них 900 грам. Я не дозволю себе дурити! Бідолаха помітно розкис, опустив погляд і сказав: — У нас, хазяїне, немає терезів… Мірою мені завжди служив кілограм цукру, який я купив у тебе. По ньому ми з дружиною і вимірювали вагу хліба. Мораль: Якою мірою міряєте, такою і вам відміряно буде! Джерело

Один багатий титулований чоловік одного разу подорожував Європою. Прибувши до Британії, він придбав в аеропорту путівник про замки, які розташовані на островах. На одній з сторінок побачив інтригуючу пропозицію – “Екскурсія твого життя”. У путівнику було зазначено, що з деяких причин за цю екскурсію не брали передоплату. На питання – чому?, путівник стверджував, що про це туристи довідаються згодом. Ще однією умовою було прохання завчасно узгодити час відвідин замку. Заінтригований незвичною пропозицією, чоловік відразу ж зателефонував і обумовив деталі поїздки. Біля дверей його зустрів усміхнений чоловік у кілті. Як згодом з’ясувалось – господар замку. – А решта вже увійшли? – поцікавився турист. – Решта? Відвідини замку індивідуальні, у нас немає гіда і екскурсій. Не кажучи нічого про години роботи, він ознайомив його з історією замку, згадавши про всі цікаві пам’ятки: картини, обладунки на антресолях, військові знаряддя, підвал і кімнату-катівню у підземній в’язниці. Закінчивши, він вручив гостю ложку і попросив тримати її прогином догори. – Це ще навіщо? – поцікавився турист. – Ми не беремо платню за вхід. А вартість екскурсії оцінюється так: вашу ложку ми доверху заповнюємо піском, всього 100 грамів, і пропонуємо самостійно прогулятися по замку. Після повернення ми зважуємо пісок, що залишився в ложці, і беремо по фунту за кожен розсипаний грам… – А якщо я не розсиплю пісок? Тоді ваша екскурсія буде безкоштовною. Мандрівника розвеселила така умова. Ложку наповнили піском, і екскурсія почалася. Впевнений в твердості руки, він став повільно підніматися сходами замку, не зводячи з ложки очей. Він без огляду минув зал обладунків, бо протяг міг здмухнути пісок, і відразу ж спустився вниз. Проходячи повз зал з військовими знаряддями під сходами, він зрозумів, що для того, щоб розглянути їх зблизька, треба перегнутися через перила. Це було небезпечно, бо пісок теж міг би розсипався. Так він пройшов і підземну в’язницю, оглядаючи зали замку на поважній відстані. Задоволений своєю спритністю, він підійшов до місця початку екскурсії, де його вже чекав чоловік в кілті з вагою в руці. Чоловік висипав на вагу вміст ложки і став чекати. – Дивно, але ви втратили лише пів грама, – сказав господар замку. Вітаю вас, цей візит для вас безкоштовний. – Дякую. – Чи отримали ви задоволення від оглядин замку? – запитав наостанок гостинний шотландець. Після певних роздумів турист відповів: – Якщо чесно, то невелике. Я більше був зосереджений на ложці з піском. – Який жах! Знаєте, я зроблю для вас виняток. Я знову наповню вашу ложку, тому що такі правила, але на цей раз ви забудете про пісок. У вас є 12 хвилин до наступного відвідувача. – Не зволікаючи, гість знову взяв ложку, побіг на антресолі, побіжно глянув на експонати, потім стрімголов скотився по сходах в підземну в’язницю. Там він також не затримався за браком часу. У підсумку цієї біганини він розсипав весь пісок, але вклавшись в 11 хвилин, турист вийшов з порожньою ложкою. Зброю він так і не оглянув, просто не встиг. – Без піску… таааак… але не хвилюйтеся, адже ми домовилися. А на цей раз? Вам сподобалася екскурсія? Відвідувач знітився. – Ні, – нарешті відповів він. Я думав тільки про те, як би не запізнитися, розсипав пісок, похапцем оглянув всі зали і знову не отримав очікуваного задоволення. Шотландець запихкав трубкою: – Є люди, що йдуть по замку свого життя, намагаючись ні за що не платити. Вони не можуть насолодитися цією подорожжю. Є інші, які вічно поспішають, все втрачають і теж не отримують задоволення. І тільки одиниці осягають науку життя. Вони відкривають для себе кожен куточок і насолоджуються кожною миттю. Бо знають: за все доведеться платити, але й розуміють – життя цього варте… Джерело

Професор подарував повітряну кулю кожному студенту, попросив її надути та написати на ній своє ім’я та кинути в коридор. Потім професор перемішав усі кулі. У студентів було 5 хвилин на пошуки власної повітряної кулі. Незважаючи на гарячкові пошуки, ніхто не знайшов свою повітряну кулю. У цей момент професор сказав студентам взяти першу знайдену повітряну кулю і передати її людині, чиє ім’я було написано на ній. Через 5 хвилин у кожного була його повітряна куля. Тоді професор сказав студентам: «Ці кулі – як щастя. Ми ніколи не знайдемо його, якщо кожен шукатиме тільки своє. Але якщо ми дбаємо про чуже щастя… ми знаходимо і своє теж». Джерело

Аня увірвалася в кімнату матері і з порога закричала: Мамо, прошу тебе – Не молись за мене більше! В чому справа? – злякалася мати. Сьогодні п’ятниця – буде дискотека, а це тривога. І хлопець у неї з кримінального середовища. Напевне, біси відчули її бажання гаряче помолитися про дочку і намагаються позбавити дівчинку цієї єдиної, але найміцнішої охорони! І Аня пояснила: По хімії двійку схопила. Спочатку думала – випадково. А потім дійшло! Поки ти вдома, то у мене все добре, а як у храм сходиш, то відразу починається! З усім класом розсварилася. Подруги Дениса відбивають. Аня допитливо подивилася на матір: Позавчора в храм ходила? Ходила! Я двійку отримала. Лєна на Дениса вішається. Аня закричала: Ще одна твоя молитва і я власними руками твою Біблію порву! Дочко, так як же так можна? – заплакала мати. Дочка вибігла з кімнати. Куди ти? На дискотеку. Дениса у мене відіб’ють! Може це на краще? Ні! Залишившись одна, мати похитала головою. «Може не потрібно за неї так молитися, раз у неї із-за цього все життя шкереберть – подумала раптом вона і тут же накинулася на себе: – Хоча хіба це можна назвати життям? А який жах, якщо її не зупинити, почнеться потім? .. » Мати встала на коліна почала молитися за дочку. «Пішла! – з гіркотою зрозуміла мати. – Мабуть, ніяка молитва такій вже не допоможе! » Але, увійшовши в сусідню кімнату, несподівано побачила, що донька досі лежить на дивані бліда, з рушником на голові. Захворіла? – заметушилася вона. Голова розколюється … – насилу вимовила Аня. Голос у неї був безпорадний, слабкий … Вона принесла таблетки від головного болю. Аня покірно випила їх. Вона підвелася, щоб піти на дискотеку, але зі стогоном опустила голову на подушку. Ні, – прошепотіла вона. – Нехай там буде, що буде, а я не можу … Але на ранок від хвороби не залишилося і сліду. Бадьора, відпочила Аня навіть сама запропонувала сходити в магазин за хлібом, чого давно вже з нею не було. Пішла. І майже відразу повернулася додому бліда, як крейда. Побачивши її, мати сплеснула руками: Анечка, що з тобою? Знову голова? На тобі лиця немає! Зі мною нічого! А ось у Олени дійсно лиця нема! Як це? – не зрозуміла мати. Іра принесла на дискотеку соляну кислоту і хлюпнула на Олену. Денис почав бити цю божевільну. Почалася бійка. Не тільки кулаки – биті пляшки і ланцюги в хід пішли. Уявляєш, що було б зі мною, якби я теж була там? Точно – не під кислоту, так під ніж би потрапила. Слава Тобі, Господи! – тільки й змогла прошепотіти мати. Почувши це, Аня уважно подивилася на неї і запитала: Признавайся, це твоя робота? Ні! Та не бійся, – схлипнула Аня. – Не порву Біблію. Це Господь уберіг тебе від біди. А я тільки помолилася … Аня встала, нахилилась до матері і поцілувала її в щоку. Прости мене! І, будь ласка, молися за мене! – попросила вона. І, подумавши, додала: Частіше …

Модна Панянка запитує: – Скільки хочете за відро полуниці? Бабуся продавець відповідає: – 120 грн, прошу пані. – Я беру за 100 гривень або я йду, – впевнено стверджує панянка. Бабуся відповідає їй: – Купіть за ціною, яку хочете, пані… Мені потрібні ці гроші, щоб жити. Пані купила за договірною ціною і пішла з почуттям перемоги. Вона сіла в свою елегантну машину і, через пару годин, пішла в модний ресторан зі своєю подругою. Вони вибрали з меню все, що хотіли. Організували інстафото, поїли трохи, залишивши на столі багато з того, що замовили… Таким чином, вони оплатили рахунок, який становив 1300 гривень. Дами заплатили 1500 гривень і сказали власнику шикарного ресторану, щоб решта була в якості чайових. Ця історія може виявитись абсолютно нормальною для керівника розкішного ресторану, але дуже несправедливою для продавця домашньої полуниці, вирощеної на 5 сотках дачної ділянки з важким доїздом до міста, особливо в спеку. Питання в наступному: «Чому ми завжди повинні показувати, що у нас є сила, коли ми купуємо у нужденних?» І чому ми щедрі до тих, кому не потрібна наша щедрість? Одного разу я прочитав аналогічний пост, в якому автор згадував слова свого батька: «Мій тато купував товари у бідних за високими цінами, хоча він не потребував в цих речах. Він іноді платив їм більше. Одного разу я запитав його: – Навіщо ти це робиш, тату? Мій батько відповів: – Це благодійність, загорнута в гідність, сину мій! («Я знаю, що більшість з вас не поділиться цією публікацією, але якщо Ви одні з тих, хто до сих пір читає, тоді це повідомлення про вчинок милосердя зробить додатковий крок в правильному напрямку»). Поширте цю історію, та завжди намагаймось бути вдячними! Джерело

Дyжe бaгaтo людeй жaлiютьcя, як вce пoгaнo, якi нaвкoлo злi i пiдcтyпнi, i лишe вoни, нeщacнi, вiд цьoгo cтpaждaють. Aлe є i тi, хтo, нaвпaки, нaвкoлo пoмiчaє тiльки дoбpe i хopoшe. Пpи цьoмy щe й caмi нaмaгaютьcя poбити cвiт нaвкoлo дoбpiшим i кpaщим. Дoбpo i злo. Бiлe тa чopнe. Двi пpoтилeжнocтi в цьoмy cвiтi. Є дyжe гapнa i cтapa пpитчa, тoчнo oпиcyє цi двi кaтeгopiї людeй. Oтжe: Якocь paз, дo oднoгo cтapця нa iм’я Пaїciй Cвятoгopeць пpийшлo кiлькa миpян, i зaявили, щo, нiбитo oдин cвящeннocлyжитeль вимaгaє вiд людeй гpoшi зa тaїнcтвa, iнший – бaгaтo кypить i вiдвiдyє cтoлoвi, тpeтiй – aмopaльний … пpи цьoмy, вoни пpивoдили бeзлiч дoкaзiв . Ha цe cтapeць їм вiдпoвiв нacтyпнe: – З влacнoгo дocвiдy я знaю, щo люди в життi дiлятьcя нa двi гpyпи. I тiльки нa двi. I кoжeн з нac бyдe aбo в oднiй, aбo в iншiй гpyпi. Пepшi, як мyхи. A мyхa, як вiдoмo тaм, дe вce бpyднe. Haпpиклaд, кoли в caдy pocтe бeзлiч пpeкpacних, apoмaтних квiтiв, i дecь в глибинцi caдy бyдe тpoхи бpyдy, мyхa пpoлeтить нaд квiтaми, нaвiть нe пoмiтивши їх. Вoнa бyдe нaпpoлoм лeтiти дo cвoєї мeти – бpyдy. I дocягнyвши її, вiзьмeтьcя кoлyпaтиcя в бpyдi, нe пoмiчaючи нiчoгo нaвкoлo. Вмiлa б мyхa гoвopити, i ви, зaпитaли б її, дe в caдy pocтyть квiти, вoнa cкaзaлa б, щo нe знaє, щo тaкe квiти. I здивyвaлacя б, щo вoни взaгaлi в cвiтi icнyють i видaють чyдoвий apoмaт. Taк i дeякi люди, cхoжi нa мyхy. Вoни зaвжди дyмaють нeгaтивнo, ycюди шyкaють тoй caмий бpyд. Пpи цьoмy, дaнa кaтeгopiя людeй зaпepeчyє вce пpeкpacнe в цьoмy cвiтi. Дpyгa гpyпa людeй нa кштaлт бджoли. Як вiдoмo, бджoли шyкaють кpacивi i coлoдкi квiти. Ocь, нaпpиклaд, в зaбpyднeнiй кiмнaтi, в кyткy cтoїть вaзoн з квiтaми. Якби бджoлa зaлeтiлa в цю кiмнaтy, тo вoнa пpoлeтiлa б пoвз пил i бpyд, i ciлa б тiльки нa квiти, щo видiляють чyдoвий i coлoдкий apoмaт. I якби ви зaпитaли бджoлy, дe в кiмнaтi пил i бpyд, вoнa cкaзaлa б, щo тyт нiчoгo тaкoгo нeмaє. Tyт тiльки кpacивi квiти, i вcюди нaдзвичaйний coлoдкий apoмaт. Вci люди пepeбyвaють aбo в кaтeгopiї Myхи, aбo в кaтeгopiї Бджoли. I кoжeн з них бaчить тe, щo хoчe, тe, щo йoмy ближчe. I cтapeць цeй пiдcyмyвaв: – Koли я чyю, щo хтocь звинyвaчyє iншoгo, я читaю їм цю пpитчy, i пpoпoнyю їм зpoбити вибip, ким вoни є: Myхoю aбo Бджoлoю. I вибip зaвжди пepeдбaчyвaний … Бyдьтe щacливi! Джерело

У животі вагітної жінки розмовляють двоє немовлят. Один питає іншого: «А ти віриш в життя після пологів?». Віруючий: «Звичайно, всім зрозуміло, що життя після пологів існує! А тут ми щоб стати сильними і готовими до того, що нас чекає потім » Невіруючий: «Це все дурниці! Ніякого життя після пологів немає! Хіба ти можеш собі уявити, як таке життя могло б виглядати?» Віруючий: «Ну я не знаю всіх деталей … Там, напевно, буде багато світла, радості … І ми зможемо, наприклад, їсти своїм ротом!» Невіруючий: «Та це смішно! У нас є своя пуповина, вона нас годує … Звідти ще ніколи і ніхто не повертався! Життя просто закінчується пологами! » Віруючий: «Ні! Я точно не знаю, як буде виглядати життя після пологів, але в будь-якому випадку ми побачимо маму! Вона подбає про нас. » Невіруючий: «Маму? Ти віриш в маму? І де ж вона знаходиться? » Віруючий: «Та вона всюди! Вона навколо нас! Завдяки їй ми живемо! І без неї ми – ніщо!» Невіруючий: «Повна нісенітниця! Я не бачив ніякої мами, тому очевидно, що її просто немає!» Віруючий: «Я не згідний! Адже іноді, коли все затихає, можна почути, як вона співає … Відчути, як вона гладить наш світ … Я вірю, що наше справжнє життя почнеться після пологів! » А ти віриш?

Одного разу, пастух образив чоловіка, а той затаїв на нього злість і вирішив помститися йому. Він знав, що той пасе тварин у віддаленому місці, де майже ніхто не ходить, і вирішив скористатися цим і викопати йому глибоку яму, щоб той впав в неї. Пізно вночі він почав копати. Коли він копав, то уявляв собі, як його кривдник потрапить в неї і, може бути, що небудь зламає собі або помре в ній, не маючи можливості вилізти звідти. Або, принаймні, в яму впаде його корова, вівця або, коза. Довго і наполегливо він копав, мріючи про помсту, що не помітив, як яма ставала все глибше і глибше. Але ось, почало світати, і він прийшов до тями від своїх думок. І яким було його здивування, коли він побачив, що за цей час він викопав таку глибоку яму, що сам вже не зможе вилізти з неї. Перш ніж навіть подумки рити яму іншому, згадайте, для того щоб вирити її, вам самим доведеться в ній опинитися, бо першим в ній виявляється саме той, хто її риє.