Гарна історія про те, як важливо робити приємно іншим людям. Обов’зково прочитайте!
– Дивись, вона знову прийшла, – дівчина років двадцяти в уніформі магазину звернулася до напарниці. І тепер вони обидві дивилися на жінку середнього віку, що стояла навпроти вітрини з боку вулиці. – Ну, що ви на неї дивитесь? Ну дивиться. І що? – звернувся до дівчат хлопець у такій самій уніформі. – Антоне, вона ж приходить щомісяця! Стоїть, дивиться. І йде. Вона навіть жодного разу не зайшла, – сказала одна з дівчат. – Так! Кожного двадцять п’ятого числа місяця. Можна навіть в календар не заглядати, – доповнила інша. – Вона вам що? Заважає? Краще займіться своїми обов’язками, – Антон махнув головою у бік комори, де нагромадилися коробки з товаром. – Слухаємося, Антоне… Як там тебе по батькові? – Павлович. Займіться ділом. Дівчата переглянулись і, невдоволено бурчачи, вирушили розставляти нову партію туфель та босоніжок. Антон миттю глянув на вулицю – жінка, наче завмерши, стояла на одному місці. Вперше вона з’явилася на відкритті магазину. Було зовсім небагато людей. Місце невигідне: через арку у дворі. Жінка в червоному береті та зеленій в’язаній кофті одразу впала в очі Антонові – було в ній щось зворушливе. З цього дня жінка раз на місяць з’являлася перед вітриною магазину, якийсь час стояла і йшла. Літо змінювалося осіню, а осінь – зимою. Ось уже весна на порозі. Змінювалася погода. Змінювалися колекції взуття в магазині. Змінювалися працівники… Але двадцять п’ятого числа кожного місяця жінка незмінно стояла перед магазином. Тепер вона стояла, тримаючи однією рукою маленьку потерту сумочку, а іншою стискаючи воріт старенького пальто. Запізнілі сніжинки кружляли над її головою і танули, ледве торкнувшись обличчя та рук. Антон рішуче ступив до дверей: – Я можу вам чимось допомогти? Жінка здригнулася і озирнулася назад. – Це я вас питаю. Ви ж давно стоїте і змерзли зовсім. – Ні ні! Що ви! – жінка зніяковіло посміхнулася. – Я тут просто… милуюсь. – Зайдіть у магазин, тут милуватися буде зручніше. Заодно і зігрієтесь. – Та мені й звідси видно. Антон підійшов до жінки: – Що вас так зацікавило? – Ту… туфлі, – збентеження зрадливо збивало мову. – А я, здається, здогадуюсь. Он ті, червоні, у центрі вітрини. – А як ви здогадалися? – Все дуже просто: вони там стоять із моменту відкриття магазину. Точніше, ця модель стоїть як візитна картка магазину. Коли їх купують, ставлять нові. – І багато купують? – Та не дуже… Ходімо до магазину, я вам їх ближче покажу. Та й замерз я. Дівчата мовчки спостерігали, як Антон провів жінку до центру магазину та посадив на банкетку. – Ви який розмір носите? – запитав він. – Сімку чи трохи більше? – Тридцять сьомий. – Одну хвилиночку, – і Антон попрямував до комори. – Ти збожеволів? – зашепотіли співробітниці. – Навіщо цій такі туфлі? Антон мовчки взяв коробку та повернувся до відвідувачки. – Давайте приміряємо. – Що ви! Що ви! Я не зможу це купити! – А приміряти зможете? – Антон, опустившись на одне коліно, відкрив коробку і дістав шовкову туфельку на підборі. Ще кілька хвилин, і туфлі опинилися на ногах жінки. – Пройдіться, відчуйте їх, – Антон підтримав жінку за лікоть. І вона пішла. Спочатку хитаючись і балансуючи. Потім кожним кроком додаючи впевненості. І ось уже ходу світської левиці не псували ні стареньке пальто, ні потерта сумочка. – Ви чудово рухаєтеся! Підбори – це ваше! – щиро здивувався Антон. – Так, колись у мене все взуття було на високих підборах. А потім… Потім щось продала, щось віддала… Ось зараз побачила їх і так захотілося! Адже у кожної жінки має бути хоч одна пара таких! – Але ж ви на них дивитеся вже пів року, – долинуло від комори. – Купили б давно і ось вам щастя. Жінка подивилася на дівчину, що розмовляла, і знизала плечима: – Так, я хотіла. Але відклала до заробітної плати. Вона в мене кожне двадцять п’яте число. Я прийшла, а у вас ціни підвищили. Я відклала до наступної заробітної плати. А ціни знову зросли. А потім знову і знову… Ось і сьогодні… – Вам сьогодні дуже пощастило! – раптом вигукнув Антон. – Вітаю! Ви стали десятитисячною відвідувачкою нашого магазину! Тому можете вибрати будь-яку пару взуття. Жінка знову присіла. Дівчата, втративши дар мови, замахали на Антона руками, а він продовжував: – Якщо вас влаштовують ці туфлі, я із задоволенням запакую їх. – Так, звичайно влаштовують… Але мені ніколи не щастило, я ніколи нічого не вигравала. – Значить, сьогодні починається ваша смуга везіння. Антон спритно склав туфлі у коробку, коробку у фірмовий пакет. Вже на порозі магазину жінка повернулася до нього. – Як вас звуть, молодий чарівник? – Антон… Антон Павлович. – Дякую, – посміхнулася жінка. Двері грюкнули. – Антоне! Ти що! – дівчата в уніформі вискочили з комори. – Що ти тепер робитимеш? – Оплачу подарунок. – Але навіщо? – Моя мама мріяла про туфлі. Ось такі. І відкладала їхню покупку, бо спочатку треба нас з братом було виростити, потім нас треба вивчити… – А потім? – Потім ми з братом їй купили туфлі, а їй нікуди їх надіти. Так і стоять. Адже кожна жінка має мати такі туфлі. А ще краще, коли вона може і хоче їх носити. ©️Олена Арабаджі
