Туфлі на набережній Дунаю: історія пронизливого меморіалу в світі

Моя прабабуся залишилася вдовою у 27 років. І дві дівчинки на руках. А крихітний хлопчик помер. Грошей дуже мало, жити важко. Платня маленька, треба бути дуже, дуже ощадливою. Заощаджувати і розумно витрачати гроші. Вона так і робила. Так і жила. А потім побачила у магазині ці туфлі. Розкішні, модні, лаковані, на каблучці-«чарочці». І купила. Вони якраз по нозі припали, як влиті. І вдома завела патефон і станцювала трошки: адже вона два роки не танцювала. І два роки вела бережливе життя, розраховуючи кожну копійку, хоча жити не дуже й хотілося. Вона сумувала за чоловіком і хлопчиком. Туфлі були дуже дорогими, їй довелося витратити всі гроші. І вона з жахом думала, як житиме з дітьми і що буде завтра. А нічого поганого не сталося. Зайняла грошей, потихеньку віддала, наливала собі менше супу і м’ясо віддавала донькам. А сама хліб їла і окріп пила — це дрібниці, бо були туфлі. З бантами! Вона в цих туфлях пішла на вечірку до знайомих, там у неї закохався директор заводу пивного, зробив пропозицію, і через рік вона вийшла заміж. І щасливо жила. І дівчата були одягнені та ситі, і обидві здобули вищу освіту. Хоча війна була й усілякі жахіття, але туфлі, спогади про туфлі — вони зносилися, звичайно, — дуже підтримували! Це був найрадісніший спогад! І в 90 років прабабуся згадувала покупку цих чудових туфель і, усміхаючись, розповідала в деталях той хвилюючий момент… Вона рідко усміхалася: життя було суворе. І ось що я думаю: купіть собі те, що душа просить. Навіть якщо грошей мало. Займіть трохи, перекрутіться, відкладіть покупку шпалер або садового інвентарю. Або унітазу. Або ще чогось важливого. Деякі покупки можуть врятувати життя і змінити долю, хоча без них можна обійтися – без туфель з бантами. А ви все одно купіть. І щось гарне станеться. І жити захочеться. Танцювати під патефон. І познайомтеся з кимось цікавим. А потім правнучці розкажете про туфлі. В 90 років. Усміхаючись… Автор: Анна Кір’янова Джерело

Це Джим Торп – американський спортсмен, легкоатлет. На фото видно, що на ньому різні шкарпетки і туфлі. Це не було модним виходом. Це були літні Олімпійські ігри 1912 року, американський індіанець Джим з Оклахоми представляв США з легкої атлетики. Вранці перед змаганнями його взуття вкрали. Джим знайшов дві туфлі в сміттєвому баку, але одна була занадто великою, тому йому довелося надіти додаткову шкарпетку. У цих туфлях в той же день Джим узяв дві золоті медалі. Ідеальне нагадування про те, що не потрібно миритися з виправданнями, які вас гальмують. Не страшно, що життя іноді несправедливе – головне, що ви збираєтеся з цим робити. Що б вас не спіткало цього ранку – вкрадене взуття, стан здоров’я, невдалі стосунки, провальний бізнес, не дозволяйте цьому перешкодити вам брати участь в своїй гонці. Життя покаже себе з яскравою боку, якщо ви перестанете виправдовуватися і будете впевнено йти до поставленої мети, незважаючи ні на що. Джерело

До глибини душі вразила історія чоловіка, який купив на ринку туфлі. Він хотів тут же перевзутися, але дружина стала в позу: «Мовляв, не дури. Одягнеш на недільну службу». Старий страшенно образився, а дружина з жаром доводила, що є повсякденний одяг, а є ошатний. Повернулися додому і, поки розігрівався наваристий хаш, він приліг відпочити і помер. . ..З самого ранку ми чекаємо вечора. Увечері – новий ранок. Ми залишаємо на потім ошатні скатертини, теплі слова, думки і мрії. Ось підростуть діти, настане літо, вечір п’ятниці, Великдень… Краще з понеділка, з першого вересня, після відпустки. Очікуємо слушної нагоди, відповідного моменту. Відкладаємо молодість на старість, забуваючи, що життя – це те, що відбувається виключно зараз. Ірина Говоруха

Я не полінувалася, і вирішила дізнатися, що ж це за жінка, з вигляду якої вже не перший рік сміється інтернет.Тепер жалкую, що й сама піддалася цьому. Отже… У різних народів різне уявлення, що таке краса. І те, що подобається, наприклад, племені махуа, ніколи не зрозуміти європейцям, і навпаки. Мері Енн Беван з Великобританії свого часу отримала сумнівний титул “Найпотворніша жінка на світі”. Заслужено чи ні – судіть самі.Мері Енн народилася 20 грудня 1874 року у Лондоні. Вона працювала медсестрою і в 29 років одружилася з флористом на ім’я Томас Беван. Але незабаром після весілля тіло жінки почало змінюватися.Лікарі з’ясували, що Мері Енн страждала на захворювання, відоме як акромегалія — воно характеризується виробленням надмірної кількості гормону росту. У 32 роки вона почала відчувати сильний головний біль і біль у м’язах, деякі частини її тіла раптом стали збільшуватися в розмірах. Але що ще гірше, 1914 року її чоловік помер, і Мері Енн залишилася одна з чотирма дітьми на руках. Довгий час жінка намагалася ігнорувати власне здоров’я та працювала не жаліючи себе, щоб прогодувати дітей. Люди на вулиці часто дивилися на неї з огидою, сміялися за її спиною. І тоді жінка вирішила, що якщо вже їй судилося бути “фріком”, то її сім’я має отримати з цього зиск. Вона взяла участь у дивному змаганні  “Найбільш чоловікоподібна жінка” і перемогла. Преса одразу охрестила її найпотворнішою жінкою на світі. Мері Енн страждала від приниження. Втішало її лише те, що головним призом була велика сума грошей. Після перемоги в принизливому конкурсі жінці запропонували “працювати” у цирку – виставляти себе на потіху публіці. Мері Енн погодилася – люди готові були добре платити, щоб тільки подивитися на неї. Її “кар’єра” була настільки успішною, що жінка переїхала до США і почала працювати в парку “Дрімленг” на Коні-Айленд, Нью-Йорк. Вона продовжувала там працювати до самої своєї смерті в 1933 році. Можна сказати, що Мері Енн вдалося перетворити своє нещастя якщо не на удачу, то хоча б на стабільне джерело доходу. Хотілося б, звичайно, вірити, що з того часу люди змінилися і навчилися шанувати та приймати один одного, незважаючи на зовнішність. Але, на жаль, це не так. Лише кілька років тому американська компанія Hallmark випустила серію листівок з фотографією Мері Енн Беван у ролі учасниці шоу знайомств із знущальним підписом… Листівки продавалися по всьому світу. Одна з них потрапила на очі одному німецькому лікарю, який дізнався про жінку — йому доводилося працювати з людьми, які страждають на акромегалію. Чоловік був такий обурений, що відправив протест до американської компанії та опублікував відкритий лист, вимагаючи припинити знущання над жінкою, яка довгі роки працювала медсестрою і, незважаючи на захворювання та огидне ставлення оточуючих, змогла забезпечити гідне життя своїй родині. Незабаром компанія вибачилася і припинила випускати листівки. Шкода, що люди постійно забувають, що гідність і людяність набагато важливіші за симпатичну особу. © Істратова Вікторія Джерело

— Мамо, ну, будь ласка, розкажи мою найулюбленішу казку. — Артуре, тобі вже виповнилося 14 і ти став вищий за мене зростом. Ну навіщо тобі потрібна казка? — Ну розкажи. Я хочу її запам’ятати, щоб в майбутньому розповісти своїм дітям. — Гаразд, слухай. Десь далеко-далеко, високо-високо на невеликій перині хмари сиділи маленькі дітлахи. Вони були різні і несхожі один на одного. Серед них були блондини і брюнети, хлопчики й дівчатка, азіати і навіть африканці. Кожен день у них були свої улюблені ігри. Вони дивилися мультики, їли найсмачніші небесні солодощі, а також стрибали з однієї хмари на іншу. Іноді в перегляді мультфільмів виникала пауза, де йшла дивовижна реклама ймовірних батьків. На великому екрані демонстрували знімки мам і татів, а також давали коротку інформацію. Наприклад, ось так: «Хочемо познайомити вас з Дженні і Джоном, які проживають в штаті Флорида, США. Дженні виповнилося 26 років і вона отримала ступінь бакалавра з історії. Дівчина дуже розумна і любить готувати, а також захоплюється спортом. Її найулюбленіший фільм — «Жінка кішка», а ще їй подобаються вірші. Джону 26 років і він працює тренером в шкільній команді з футболу. Він дуже добрий чоловік і не любить сидіти на одному місці. Пара разом із часів школи. Вони хочуть хлопчика, але будуть радіти і активній дівчинці. Якщо у вас бевкає серце, то просимо пройти на рожеву хмарку через півгодини. Були немовлята, у яких бевкало серце і вони відразу ж відправлялися на рожеву хмару. Там на них чекав невидимий володар крил. Малюки підписували папір, що самостійно зробили вибір батьків і ніхто з Канцелярії з видачі земних батьків їх не примушував і не впливав на їх рішення. Потім невидимий цілував немовлят і вирушав на Землю до тих людей, яких вибрав… І так кожен день… Часом немовлята досить швидко знаходили собі батьків, але бували й такі, хто досить довгий час очікував на хмарі появи саме своєї сім’ї … Про одного з таких немовлят я і хочу розповісти. На одній з хмар сидів симпатичний, милий шатен з дивовижними зеленими очима. В реєстрації немовлят він був вказаний як Ведмедик… Він хотів з’явитися на світ і з завмиранням серця переглядав кожну рекламу з новими батьками. Він розглянув вже безліч пар, але серце його продовжувало мовчати. Немовлята з’являлися на хмарі і знаходили своїх батьків, а цей так і продовжував сидіти в очікуванні дива … Одного разу невидимий підійшов до Ведмедика і поцікавився: «Ну, ось що тобі не подобається? Такі хороші батьки з’являються останнім часом, а ти все сидиш. Ти дуже милий малюк і будь-яка сім’я буде рада тебе отримати». Але малюк лише сумно сказав: «Вони всі дуже хороші, але ніяк не мої. Серце то мовчить». Невидимий у відповідь погладив малюка по голові і пішов… Ведмедик віддавався мріям про сім’ю, яка буде жити в Італії. Десь на березі моря. У старовинній родині, з красивим замком і старшим братом. Малюк закривав очі і чув голос майбутньої матері, яка буде кликати його: «Карліто, вистачить ховатися, пішли вечеряти». А Ведмедик буде продовжувати свої ігри і ховатися в заростях виноградника. Невідомо, скільки б ще малюк віддавався мріям, але тут знову з’явилася реклама… Малюк глянув на екран і почав прислухатися. Приємний голос озвучував інформацію про нових батьків: «Це Роман і його дружина Ксенія. Чоловікові 26 років, він блондин з нордичним характером. Закінчив юридичний факультет і працювати юристом. Любить екстремальні розваги. Ксенії 24 роки, працює адвокатом. Вельми навіжена натура, абсолютно не любить роботу по дому. Віддається мріям і любить слухати важку рок музику. Вони разом вже 5 років. За цей час встигли завести собаку. Вперше задумалися про дитинку тільки сьогодні. Дівчина хотіла б красивого малюка, а Рома просто хоче дитину. Живуть в невеликій однокімнатній квартирі». На екрані з’явилася повненька жіночка з зеленими очима і блондин з великим носом. Це не те, про що так довго мріяв малюк, але його серце не зупинялося ні на секунду. Малюк зрозумів, що саме їх він так довго чекав. Ведмедик швидко попрямував до рожевої хмари, де його вже чекав невидимий володар крил. «Мої! Вони точно мої! Швидше. Відправ мене до них. Де тут підпис ставити?» – в ажіотажі кричало немовля. Невидимий відповів посмішкою і запитав: «Це не Італія, де вони живуть біля виноградника і у них немає старшого сина. Можливо, варто ще почекати?» «Ні, ні за що! Це мої батьки. Я не в змозі пояснити, які емоції я зараз відчуваю, але вони точно мої Мати і Батько. Вони мене сильно чекають, так що посилай мене скоріше, а то мені здається, що мама не дуже любить очікування. Що ж відбувається зі мною? Я ніколи ще не був таким щасливим». Невидимий уклав малюка в обійми і вимовив: «Це любов. Вона або є або зовсім немає. Її неможливо придбати ні за які замки».. Після цього невидимий поцілував малюка, дав йому необхідні документи на підпис і відправив його на Землю. В цей час на Землі жінка несподівано підійшла до свого чоловіка і сказала: «Рома, здається, я вагітна. Не знаю чому, але я думаю, що у нас буде хлопчик. Ведмедик»… Джерело

Це був один з ранків 2007 року. Банк виставив наш заміський будинок на аукціон і розпочав процедуру конфіскації. Я відчула: це кінець! У цьому будинку щоліта я проводила з дітьми відпустку. Не хотілося його втрачати в жодному разі. Довелося взяти на роботі позику – 20 000 євро. Переслала 6 000 євро дядькові – він вніс цю суму, щоб відстрочити конфіскацію. Інші збиралася покласти на рахунок у банк. Поки поралася, банк закрився. Гроші та папери з розпачу і в клопотах забула у машині, в конверті. Завтра о 8-ій відчиняється банк, зразу туди… Вранці підходжу до машини, …а її нема. Ноги підкосилися: у вкраденій машині – 14 000 євро! Розум не міг з усім цим упоратися! На тілі виступив холодний піт, повітря забракло. Тремтячими руками я набрала номер поліції. “Що я можу сказати? – відповів поліцейський. – У нас щодня викрадають близько ста автомобілів. Ми передамо всі дані, і якщо машина буде знайдена, вважайте, ​​вам пощастить. Напишіть заяву…” Пішла до поліцейської дільниці. Бачачи мій стан, мені принесли води. “Не хвилюйтеся, може, і знайдеться”, – намагалися підтримати. За що мені це все? Повернувшись додому, стала думати, навіщо Бог дає це випробування? Згадалася розмова з одним старцем. Я дуже хвилювалася про дітей, життя… Плакала, говорила і плакала… Він сказав: “Не плач. Бог посилає нам випробування не без мети. Він наш Батько і любить своїх дітей, бажає нам тільки добра! Ми маємо довіритися Йому. Не плач, це гріх. Цим ти показуєш, що не довіряєш Йому… Молись, і нехай буде на все воля Його!” Я згадала: він дав мені молитву, щоб я читала її в горі та радості. Це була молитва оптинських старців: «Господи, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені день прийдешній…» Діти повернулися зі школи. Я розповіла їм все докладно, вони дуже засмутилися. Вирішила, що життя треба приймати таким, яким воно є і довіритися Богу. Так минув день. Дзвонила, хвилювалася, знову і знову читала молитву. Від цієї розповіді всі були приголомшені Близько 23.30 несподівано задзвонив телефон. “Поліцейська дільниця, ви власниця білого автомобіля такої-то марки і з такими-то номерами? – у мене мало серце не розірвалося! – Тут у нас двоє, вони їхали вашою машиною. Ми їх зупинили та виявили ваші права та документи. Негайно приходьте”. Я не пішла – побігла. Це були двоє молодих людей, на вигляд непогані хлопці. “Пані, – звернувся до мене поліцейський, – що у вас було в машині, крім документів?” Відповіла: гроші, 14 000 євро. “Хіба можна залишати таку суму грошей у машині? – Порахуйте”. У мене підкосилися ноги. Хіба таке буває? Гроші були на місці до останнього євро. Поліцейський спитав у молодих людей, як сталося, що вони не поцупили гроші? Не знайшли? “Ми знайшли конверт, але не відкрили його, – відповів хлопець. – Коли ми обшукували машину, то у «бардачку» знайшли права та документи на машину. Ще знайшли такий самий конверт, в якому був шматок сухого хліба з церкви”. “Це просфора”, – підказав друг. “Так, у тому конверті була просфора. Ну, стали шукати далі і у водійських дверях знайшли такий самий конверт. Подумали, що й у цьому лежить просфора – мабуть, господиня дуже віруюча, – і не відкривали його”. Усі заніміли. Поліцейські були приголомшені. Ніхто не промовив жодного слова… Прийшли батьки молодих людей, дуже добрі люди. Я забрала заяву та пішла додому. Діти не могли повірити, що знайшлася машина та гроші. Це було неймовірно. Маленький шматочок просфори зміг змінити весь перебіг подій! Якби вони знайшли гроші, все пішло б зовсім інакше. Цей випадок вплинув на багатьох людей: мене, моїх дітей. Зайве розповідати, яке враження все це справило у поліцейській дільниці. Мати одного з хлопців, які викрали машину, зателефонувала мені і сказала, що її син вирішив постити і піти до Причастя. На нього справив велике враження випадок із просфорою. Він гірко у всьому покаявся. Слова старця, слова молитви я завжди пам’ятаю, коли все погано і коли все добре. Ця молитва лунає в моєму розумі і серці: «Господи… У всіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все послано Тобою… Навчи мене, що нічого не відбувається без Твого на те дозволу… Господи, дай мені силу перенести втому прийдешнього дня… І навчи мене молитися, вірити, надіятися, терпіти, прощати і любити. Амінь». Адже в цій щоденній метушні не може людський розум уявити, що буде і що може статися завтра”. Автор – Нікос Ваксеванідіс Джерело

Авраам Лінкольн виступав з інавгураційною промовою. І тут один багатий аристократ встав і сказав: – Містер Лінкольн, ви не повинні забувати, що ваш батько робив взуття для всієї моєї сім’ї. У Сенаті пролунали смішки. Злісні багатії раділи тому, що Авраама Лінкольна виставили в поганому світлі. Але президент спокійно подивився на чоловіка і сказав: – Пане професоре, я знаю, що мій батько робив взуття для всієї вашої сім’ї. І таких, як ви, в цьому залі багато … А все тому, що робити взуття так, як він, не може ніхто. Він був творцем. Зроблені ним черевики були не просто взуттям – він вкладав в них свою душу. Я лише хочу запитати, чи є у вас які-небудь скарги? Тому що я теж можу робити взуття. І якщо вам щось не подобається, я зроблю для вас нову пару. Хоча я прекрасно знаю, що ще ніхто не скаржився на взуття мого батька. Він був генієм, великим творцем, і я пишаюся своїм батьком. Весь Сенат оторопів. Вони не розуміли, що цей син шевця був не таким, як вони. І життєві цінності у нього були іншими …

В одному із штатів Судану, вчителька вирішила мотивувати своїх учнів до хорошого навчання і в якості подарунку, вручити накращому учневі нове взуття. В школі вчились діти із дуже бідних сімей і практично всі були погано вдягнуті і взуті. Дітям сподобалась ця ідея. Всі почали писати твір, в очікуванні отримати приз. Протягом пів години всі учні написали свої роботи і почали їх здавати. Прочитавши всі твори, вчителька була збентежена, кому подарувати подарунок? Всі роботи учнів були достойні найвищої оцінки. Вона запропонувала потягнути жереб кожному учневі і попросила щоб кожен написав своє ім’я на листочку. Кожна дитина, виконала вимогу вчительки і кинула листочок в коробку. Змішавши всі листочки, вчителька витягнула один і назвала ім’я “переможця” – Вафаа Абделькарім!! Всі діти зааплодували в долоні і почали щиро її вітати. Дійсно, дівчинка була достойна цього подарунка. Вона ледве виходжувала в старих як хлам порваних чобітках. Але це не завадило їй бути однією з найуспішних учениць школи. Коли вчителька повернулась додому вона розповіла своєму чоловіку цю історію….. і заплакала….. Чоловік здивувався. Він не розумів, чому дружину так сильно збентежила ця історія і чого вона плаче. Відповідь дружини вразила чоловіка і заставила заплакати і його! Правда в тому, що коли вона подивилася інші листочки в коробці з іменами, абсолютно на всіх листочках було написано ім’я “Вафаа Абделькарім”! Діти розуміли, що всім їм було необхідне взуття, але стан черевиків Ваффаа був вкрай критичним. І незважаючи на свою потребу, кожен із них вирішив віддати цей подарунок однокласниці. Сауле Азім ЗАПИТАННЯ: Чи здатні наші діти на таке?