Один з таксистів Нью-Йорка написав у себе на сторінці Facebook: “Я приїхав за адресою і посигналив. Почекавши кілька хвилин, я посигналив знову. Так як це мала бути моя остання поїздка на сьогодні, я подумав про те щоб поїхати геть, але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав …” Хвилиночку “- відповів крихкий, літній жіночий голос. Я чув, як щось тягли по підлозі. Після довгої паузи, двері відчинилися. На порозі стояла низенька стара жінка. Вона була одягнена в ситцеве плаття і капелюх з вуаллю, як ніби з фільмів сорокових років. Поруч з нею стояла невеличка валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив в ній впродовж багатьох років. Всі меблі була покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок, ні посуду на полицях. В кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями і скляним посудом. – Ви б не допомогли мені віднести мою сумку в машину? – сказала вона. Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене за руку, і ми повільно пішли в сторону автомобіля. Вона продовжувала дякувати мені за доброту. – Це нічого – сказав їй я, – Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері. – Ох, ти такий хороший хлопчик, – сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона дала мені адресу, а потім запитала: – Чи не могли б ви поїхати через центр міста ?. – Це не найкоротший шлях, – швидко відповів я … – О, я не заперечую, – сказала вона. – Я не поспішаю. Я вирушаю в хоспіс … Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали. – Моя сім’я давно виїхала, – продовжувала вона тихим голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго. Я спокійно простягнув руку і вимкнув лічильник.- Яким маршрутом ви хотіли б поїхати? – запитав я. Наступні дві години, ми їздили по місту. Вона показала мені будинок, де вона колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона і її чоловік жили, коли лише одружились. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася ще дівчам. Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретним будинком або провулком і сиділа втупившись у темряву, нічого не кажучи.Пізніше вона раптом сказала: – Я втомилася, мабуть, поїдемо зараз. Ми їхали в мовчанні за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, схожа на маленький санаторій, з під’їзним шляхом вздовж невеликого портика. Два санітари підійшли до машини, як тільки ми під’їхали. Вони були дбайливі, допомогли їй вийти. Вони, мабуть, чекали її. Я відкрив багажник і вніс маленьку валізу в двері. Жінка вже сиділа в інвалідному візку. – Скільки я вам винна? – запитала вона, діставши сумочку. – Ви нічого мені не винні- сказав я. – Ви ж повинні заробляти на життя, – відповіла вона. – Є й інші пасажири, – відповів я. Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її, вона тримала мене міцно. – Ти дав бабусі трохи щастя, – сказала вона, – Дякую тобі. Я стиснув її руку, а потім пішов .. За моєю спиною двері зачинилися, Це був звук закриття ще однієї книги життя. … Я не брав більше пасажирів на зворотному шляху. Я поїхав, світ за очі, занурений у свої думки. В той день я ледве міг розмовляти. Що якби цій жінці трапився розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився виконати її прохання, або посигналив пару раз, я потім поїхав? В кінці, я хотів би сказати, що нічого важливішого в своєму житті я ще не робив. Ми думаємо, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть вважати дрібницею .. “ Ілюстрація: Затишок Джерело