Сиджу біля подружки в лікарні. Поруч лежить бабуся, років під 90. Приходить до неї дідусь, ледве волочачи ноги, такий же сухенький, як і вона.
Дістає з пошарпаної авоськи радянських часів просту їжу, яку приготував сам: натерте яблуко в банці, відварену курочку, поламану на дрібні шматочки, щоб їй було зручно і практично, не потрібно було жувати.
Вони майже не розмовляють. Дідусь сидить, скрючившись на стільці поруч з нею, і просто тримає її за руку… як ніби, якщо відпустить, то вона піде назавжди…
І я подумала про те, що ж людям молодим, повним сил і здоров’я, заважає так само трепетно ставитися одне до одного? Чому така недбалість у стосунках?
Адже настане час і доведеться віч-на-віч зіткнутися зі старістю і безпорадністю. І як важливо мати поруч близьку людину, споріднену душу, яка до останніх днів, з останніх сил буде тримати тебе за руку, боячись відпустити…
Автор невідомий
