Нещодавно я почула цікавий діалог. Дві жінки, трохи за п’ятдесят, розглядали книгу під назвою “Як дожити до 100 років” і сміялися.
Одна каже іншій:
– Зараз треба видавати інші книги: “Як не дожити до 100 років”. З нашою медициною старість — це справжня мука.
– Так, без грошей старим не вижити. Навіть рідні склянку води не принесуть, якщо не матимеш заощаджень…
Ці жінки були доглянуті, з акуратними зачісками, манікюром, у стильному одязі і якісному взутті. Спостерігаючи за ними, я дивувалася: чому вони асоціюють старість із самотністю та зневагою?
Я колись жила в Середній Азії й бачила, як 90-річна сусідка сиділа на почесному місці за столом, оточена своїми п’ятьма дітьми, п’ятнадцятьма онуками і тридцятьма правнуками. Це було її святкування, ювілей. Правнуки танцювали, а вона, хоч і ледь чула музику, сміялася і плескала в долоні.
Чи це не щастя? Але яким же важким було це щастя.
Спочатку треба виростити п’ятьох дітей, віддати себе їм без залишку. Потім допомагати з онуками. Терпіти всі удари долі, які лише множаться, коли у тебе велика родина. Адже за кожного болить серце.
І тільки тоді, ближче до 80-ти, коли слух погіршується, а очі туманяться, можна нарешті сісти, розслабитися і подумати: “Життя прожите не марно – є чому радіти.”
Але чи має шанс на щасливу старість жінка, яка живе активним життям і народжує одну дитину, яка, можливо, житиме далеко?
Моя знайома якось сказала: щоб мати щасливу старість, треба в житті зробити щось значне. Проектувати метро, будувати будинки, зніматися в кіно чи допомагати людям. І тоді тебе будуть на руках носити до старості.
А що, якщо ти не будуєш метрополітени і не знімаєшся в кіно? Невже тобі протипоказано довге життя? Сісти в тіні й чекати кінця?
Французька акторка Бріжит Бардо поділилася з журналістами своїм досвідом боротьби з депресіями в літньому віці. Слава, краса, увага чоловіків – усе це залишилося в минулому, і вона довго не могла прийняти старість.
Навіщо жити далі? Про що мріяти? Чому радіти?
Вона шукала відповідь і знайшла її.
Бардо дійшла висновку, що жити треба заради дрібниць. Заради світанків і заходів сонця, заради подорожей із музикою у вухах і вітром у волоссі, заради танців під дощем і сміху до болю в животі.
Жити заради улюблених пісень і гарних книг, заради посмішок без приводу, заради довгих розмов і печива з чаєм після важкого дня. Заради зірок, що проводжають тебе додому, і заради тих, хто пам’ятає, що ти п’єш чай без цукру і не любиш цибулю.
Жити заради обіймів і нових знайомств, заради прогулянок і теплих моментів, які роблять тебе по-справжньому живим.
Жити заради цих простих радощів — і тоді кожен день матиме сенс.
