“Рахунок” – зворушлива притча, яка вчить цінувати батьків. Прочитайте її своїм дітям!

80-річний чоловік сидів на дивані у своєму будинку разом зі своїм 45-річним освіченим сином. Несподівано на їх вікно сіла ворона. Батько запитав свого сина: “Що це”? Син відповів: “Це ворона”. Через декілька хвилин батько вдруге запитав свого сина: “Що це”? Син сказав: “Батьку, я тільки що сказав тобі: це ворона”. Через деякий час старий батько утретє запитав свого сина: “Що це”? В цей час в голосі сина відчувалося деяке роздратування. “Це ворона. Це ворона, батьку”. Трохи пізніше батько в 4-й раз запитав свого сина: “Що це”? Цього разу син закричав: “Чому ти продовжуєш ставити мені одне і те ж питання знову і знову, хоча я вже сказав – це ворона. Невже ти не розумієш”? Трохи пізніше батько пішов до своєї кімнати і повернувся із старим пошарпаним щоденником, який він вів відколи народився його син. Відкривши його, він попросив свого сина прочитати, що написано на сторінці. Син опустив очі та прочитав наступні слова: “Сьогодні ми сиділи на дивані з моїм трирічним сином. Раптом на вікно сіла ворона. Він запитав мене приблизно 23 рази, що це, і кожного разу я спокійно відповідав, що це ворона. Я з любов’ю обіймав мого хлопчика і радів його допитливості. Я зовсім не відчував роздратування, швидше прихильність до цього малюка”. Чому ж така різниця в реакції? Якщо ваші батьки досягають старості, не відштовхуйте їх і не сприймайте їх як тягар. У цьому і вся проблема. Будьте розсудливі, слухняні, покірливі та добрі до них. Будьте уважні до своїх батьків. З сьогоднішнього дня вимовіть це вголос: “Я хочу бачити моїх батьків щасливими. Вони піклувалися про мене з найменших років. Вони завжди обсипали мене своєю самовідданою любов’ю. Вони перетнули усі гори і долини, не бачачи шторму і спеки, щоб зробити мене тим, хто я є”. Якими б старими не були ваші батьки, цінуйте те, що вони для вас зробили. Джерело

В садку біля будинку малого Іванка, росла висока та гілляста вишня. Хлопчику дуже подобалося це дерево, а воно обожнювало його. Іван кожного дня приходив до вишні лазив по ній, їв ягоди, а стомившись відпочивав в її тіні. Хлопчик підріс та почав рідше відвідувати улюблене дерево. Якось, він прийшов у садок, підійшов до дерева та сів у траву поряд з сумним виглядом. Підходь ближче, давай пограємось. – промовила вишня. Я вже великий, щоб гратися з деревами. Мені потрібні іграшки, але на це мені потрібні кошти. – відповів хлопець. Але я не маю грошей. Візьми мої вишні. За них ти вилучиш кошти, щоб купити іграшки. Хлопець дуже зрадів! Він зібрав з дерева всі ягоди та пішов задоволеним. Від тоді хлопчика не було дуже багато років, вишня дуже за ним сумувала. Він прийшов до неї вже дорослим чоловіком, який мав сім’ю. Дерево дуже зраділо. Йди сюди скоріше, я так сумувала, давай пограємось. На жаль, я не маю на це часу. Нам з родиною немає де жити. Ти можеш чимось допомогти? – запитав Іван. Спиляй мої гілки та побудуй будинок для своєї сім’ї. – відповіла вишня. Іван зрубав на дереві всі гілки та пішов з задоволеним виглядом. Вишня раділа бачивши його щасливим, але він з того часу не приходив. Через багато років, до вишні завітав чоловік, це був Іван. Підходь ближче, пограймося! – прощебетала яблуня. Я не маю сили, бо вже старію. Я хочу відправитися на відпочинок, але для цього мені необхідний човен. Ти можеш мені допомогти? – запитав чоловік у дерева. Звісно! Бери мій стовбур, змайструй човна та вирушай у подорож. Чоловік залишив від улюбленого дерева лише невеличкий пеньок. Збудував човен, відправився у плавання та зник, ще на довгі роки. Але все ж таки повернувся до вишні. Вибач, любий мій хлопчик, але в мене вже немає чого тобі дати. – промовило дерево. Нічого страшного, в мене немає зубів, щоб їсти ягоди та й сили, щоб вилізти на стовбур. – відповів дідусь. Єдине, що від мене залишилося це старенький вмираючий пеньок…. А мені більшого й не треба. Я дуже втомився за життя й хочу трішки відпочити. Чудово! Старий пеньок – це найкраще місце, щоб відпочити. Посидь зі мною й перепочинь трішки. Стрий Іван сів, а вишня від щастя посміхалася й плакала водночас. Ця розповідь про кожну людину у якої є батьки. Дерево — це наші мама й тато. Змалку кожен дуже любив гратися з ними та проводив багато часу. В дорослому житті ми залишаємо їх та навідуємо тільки за потреби. Батьки завжди будуть любити своїх дітей та допомагати, щоб не сталося. А ми цього не цінуємо! Усвідомлення приходить занадто пізно. Джерело

У лісі жила відьма, вона була дуже стара й давно не бачила жодної живої душі. Вона жила сама та нікого не запрошувала в гості. Одного разу дівчинка гуляла в лісі та побачила будиночок. Дівчинка підійшла ближче та прочитала напис “Не стукай, а то з’їм» та підпис «Відьма». Дівчинка була смілива і не злякалася постукати в двері. Та й не знала вона просто, що таке відьма! Почувши стукіт, відьма дуже здивувалася. Вона відкрила двері та побачила на порозі дівчинку. Дівчинка стояла й посміхалася. Відьма не змогла не посміхнутися у відповідь. Адже вона вже так давно не посміхалася. Відьма пригостила дівчину всім, що в неї було з солодощів. Вони потім довго сиділи та розмовляли, пили чай, їли цукерки – їм було весело удвох. Адже вони були дівчатка. Одна маленька, а інша велика. А дівчатка люблять секретничати! Мораль казки така: не варто думати про людину нічого, поки не взнаєш її добре! Джерело

Одного дня, після 20 років спільного життя, моя жінка захотіла, щоб я запросив іншу жінку в кіно і на вечерю. Вона мені сказала: “Я люблю тебе, але я знаю, що інша жінка тебе також любить і вона би дуже була щаслива провести цей час з тобою.” Інша жінка, котрій моя дружина просила приділити увагу, була моя мати. Вона була вдовою вже 19 років. З моєю роботою і трьома дітьми, котрі займали весь час в моєму житті, я дуже рідко бачив мою маму. В цей вечір я зателефонував їй, щоб запросити її в кіно і на вечерю. – Що сталося? Як ти себе почуваєш? – це перше, про що вона мене запитала. Моя мама є з такого типу жінок, котрі в першу чергу думають про погану новину, якщо хтось телефонує дуже пізно. – Я подумав, що було би добре, якби ми разом провели час, – відповів я. Вона подумала секунду і відповіла мені: – Я також дуже цього хочу. В п’ятницю після роботи, я їхав за своєю мамою і відчував якесь переживання. Моя машина зменшила швидкість біля маминої хати і я побачив свою маму, вона стояла біля дверей і чекала на мене, було таке враження, що вона також чомусь переживає. Мама стояла в дверях нашої хати і виглядала дуже гарно, її хвилясте волосся було гарно зібране і вона була вбрана в сукню, котру вона купила на останню річницю їхнього з татом весілля. – Я сказала своїм подружкам, що мій син проведе зі мною весь цей вечір в ресторані і вони були дуже вражені, – сказала вона, сідаючи в мою машину. Ми ввійшли в ресторан, він був не розкішним, але дуже гарним і романтичним. Мама взяла мене під руку і в мене було таке відчуття, що вона йде зі мною так гордо, немов вона є перша леді. Сівши за стіл, я почав вголос читати меню, бо мамині очі могли бачити лише великі букви. Дійшовши до середини, я підняв очі і побачив як моя мама сидить і дивиться на мене, а ностальгічна посмішка виграє на її устах. – Колись, коли ти ще був маленький, я тобі так читала ціле мен. – сказала вона. – Отже прийшла моя пора, коли я маю заплатити за цей сервіс- жартуючи відповів я. Ми мали дуже гарну розмову під час вечері, виглядало так, ніби нічого важливого, але нам було дуже приємно ділитися останніми подіями нашого життя, ми настільки були захоплені цією розмовою, що нам вже не вистачало часу для кіно. Коли я привіз маму до дому, то вона сказала: – Я би хотіла ще раз піти з тобою в той ресторан. Лише за однієї умови, що цього разу я тебе запрошу. Я погодився. – Як пройшов ваш вечір? – запитала мене моя дружина, коли я повернувся додому. – Дуже добре. Набагато краще навіть від того, як я собі його уявляв – відповів я. Через декілька днів, моя мама померла від інфаркту серця… Це сталося так раптово, що в мене не було навіть жодного шансу їй чимось допомогти. Після похоронної церемонії я отримав конверт, в котрому була оплата за ресторан, де ми з мамою мали останню нашу вечерю. До оплати була прикріплена записка, в котрій говорилося: “Я заплатила за твою другу вечерю заздалегідь, бо я не впевнена чи я ще колись зможу мати вечерю з тобою. Але все ж таки я заплатила за двох. Для тебе і для твоєї дружини. Я не думаю, що я коли-небудь зможу пояснити тобі, яке значення для мене мала ця вечеря, на котру ти мене запросив…Сину мій, я тебе дуже люблю!” Джерело

У цій розповіді укладено мудрий урок: ми повинні боротися за досягнення своїх цілей і перестати слухати тих, хто прагне підірвати нашу віру в свої сили. «Хлопчик, який зміг» – це надихаюча історія, народна казка, що стала хітом в багатьох країнах світу. Популярною вона стала завдяки тому, що висвітлює дуже важливу та актуальну в усі часи тему: самооцінку, впевненість, наполегливість і цілеспрямованість. Без віри в себе особистість згасає. Тому мудрі батьки повинні прагнути до того, щоб виховувати в дітях ці чудові якості. Інакше малюкам буде дуже важко в дорослому житті досягати бажаного і досягати успіху. А без самореалізації справжнього щастя не буває. Ось чому психологи рекомендують розповідати цю історію дітям. Хоча дорослим вона буде не менш корисною. Хлопчик, який зміг Два хлопчика весь ранок каталися на ковзанах по замерзлому озеру. Але раптом крига тріснула, і один з них впав в воду. Потік забрав його на кілька метрів убік, і хлопчик опинився під товстим шаром льоду. Єдиним способом врятувати його було проломити лід, але навколо не було жодного дорослої сильної людини. Друг бідолахи почав кликати на допомогу, але ніхто не відгукувався. Тоді він швидко знайшов камінь і почав щосили бити ним по льоду. Хлопчик наносив удар за ударом, поки не пробив чималу дірку, щоб схопити друга за руку і витягнути з крижаної води. Тут на крики прибігли жителі села, що знаходиться неподалік озера. Дізнавшись про те, що трапилося, вони не могли повірити, що такому маленькому хлопчикові вдалося самостійно пробити такий товстий шар льоду. “Як він міг зробити це сам? Як він так швидко пробив лід? Це ж неможливо, тільки подивіться, він ще зовсім маленький! Звідки у нього стільки сил? Як він це зробив? ” – питали люди один у одного. І тут втрутився один старий. Він перервав гул своєю заявою: – Я знаю, як він зробив це. – Як? – з подивом запитали зацікавлені односельці. – Просто поруч не було нікого, хто сказав би йому, що він не зможе це зробити. Діти, їх мрії і наша роль в зміцненні їх самооцінки Те, що говорять дитині батьки, має на неї величезний вплив. Від нас, дорослих, залежить, з якою самооцінкою виростуть наші діти, чи буде у них почуття власної гідності, чи навчаться вони долати себе і справлятися з життєвими труднощами. Кожна дитина, як губка, поглинає все навколо, включаючи наші вчинки і всі сказані фрази. Діти – ніби пластилін, з якого ми свідомо чи несвідомо ліпимо майбутні особистості. Батьки повинні зрозуміти, що в основному на них лежить відповідальність за підтримку дитячих фантазій, мрій, любові до життя, оптимізму, стійкості і впевненості в собі. Задумайтесь хоча б на хвилинку про те, як важливо для кожної дитини і батьків почути цю історію. І обов’язково розповідайте її своїм дітям. Поділіться статтею з друзями, якщо вона вам теж сподобалася. Давайте поширимо цю чудову казку, щоб її прочитав кожен, хто зараз потребує укладеного в ній уроку. Джерело

В одному лісі жило маленьке зайченя. Найбільше на світі йому хотілося бути сильним, сміливим і зробити що-небудь добре, корисне для оточуючих. Але насправді у нього ніколи нічого не виходило. Воно боялося і не вірило в себе. Тому всі в лісі прозвали його «Зайченя-боягуз». Від цього йому ставало сумно, прикро, і воно часто плакало, коли залишалося одне. Був у нього один-єдиний друг – Борсучок. І ось, одного разу вони удвох вирушили гратися до річки. Найбільше їм подобалося наздоганяти один одного, бігаючи через невеликий дерев’яний місток. Першим наздоганяло зайченя. Коли Борсучок пробігав по мосту, одна дошка раптом зламалася і він впав в річку. Борсучок не вмів плавати і став борсатися у воді, просячи про допомогу. А Зайченя, хоча і вміло трохи плавати, але дуже злякалося. Він бігав по берегу кликав на допомогу, сподіваючись, що хтось почує і врятує Борсучка. Але нікого поблизу не було. І тоді Зайченя зрозуміло, що тільки воно може врятувати свого друга. Воно сказало собі: «Я нічого не боюся, я вмію плавати і врятую Борсучка!» Не думаючи про небезпеку, воно кинулося в воду і попливло, а потім витягнуло свого друга на берег. Борсучок був врятований! Коли вони повернулися додому і розповіли про випадок на річці, ніхто спочатку не міг повірити, що Зайченя врятувало свого друга. Коли ж звірі переконалися в цьому, то стали хвалити зайченя, говорити, яке воно сміливе і добре, а потім влаштували велике веселе свято на його честь. Цей день для зайченяти став найщасливішим. Всі пишалися ним і він сам пишався собою, тому що повірив у свої сили, в те, що здатний робити добре і корисне. Він на все життя запам’ятав одне дуже важливе і корисне правило: «Вір у себе і завжди і в усьому покладайся тільки на свої сили!» І з тих пір більше ніхто і ніколи не дражнив його боягузом! Джерело

Свого часу Пол Вілларда написав просто приголомшлиу розповідь «Старий телефон». Це неймовірно щира історія, яка ще раз доводить, що головне в світі – доброта! Для нас не так вже й важлива матеріальна забезпеченість, високий соціальний статус і престиж. Адже без тепла, любові і доброти в серці досягти цього ніяк не вийде. Ми бажаємо вам знайти свого «Оператора, Будьте ласкаві». Просто сльози на очах! Операторе, Будьте ласкаві… Я був зовсім маленьким, коли у нас в будинку з’явився телефон – один з перших телефонів в нашому місті. Пам’ятайте такі великі ящики-апарати? Я був ще занадто малий, щоб дотягнутися до блискучої слухавки, що висіла на стіні, і завжди зачаровано дивився, як мої батьки розмовляли по телефону. Пізніше я здогадався, що всередині цієї дивовижної слухавки сидить чоловічок, якого звуть: Оператор, Будьте Ласкаві. І не було на світі такої речі, якої б чоловічок не знав. Оператор, Будьте Ласкаві знала все – від телефонних номерів сусідів до розкладу поїздів. Мій перший досвід спілкування з цим джином у пляшці стався, коли я був один вдома і вдарив палець молотком. Плакати не було сенсу, тому що вдома нікого не було, щоб мене пожаліти. Але біль був сильним. І тоді я приставив стілець до телефонної слухавки, що висить на стіні. – Оператор, Будьте Ласкаві.– Слухаю.– Знаєте, я вдарив палець… молотком… І тоді я заплакав, бо у мене з’явився слухач. – Мама вдома? – запитала Оператор, Будьте Ласкаві.– Немає нікого, – пробурмотів я.– Кров йде? – запитав голос.– Ні, просто болить дуже.– Є лід в будинку?– Так.– Зможеш відкрити ящик з льодом?– Так.– Приклади шматочок льоду до пальця, – порадив голос. Після цього випадку я дзвонив Оператору, Будьте Ласкаві за будь-чим. Я просив допомогти зробити уроки і дізнавався у неї, чим годувати хом’ячка. Одного разу наша канарейка померла. Я відразу зателефонував Оператору, Будьте Ласкаві й повідомив їй цю сумну новину. Вона намагалася заспокоїти мене, але я був невтішний і запитав: – Чому так має бути, що гарна пташка, яка приносила стільки радості нашій родині своїм співом, повинна була померти і перетворитися в маленький клубок, покритий пір’ям, що лежить на дні клітки?– Пол, – сказала вона тихо, – завжди пам’ятай: є інші світи, де можна співати. І я якось відразу заспокоївся. На наступний день я зателефонував як ні в чому не бувало і запитав, як пишеться слово fix. Коли мені виповнилося 9, ми переїхали в інше місто. Я сумував за Оператором, Будьте Ласкаві й часто згадував про неї, але цей голос належав старому великому телефонному апарату в моєму колишньому будинку і ніяк не асоціювався у мене з новеньким блискучим телефоном на столику в холі. Підлітком я теж не забував про неї: пам’ять про захищеність, яку давали мені ці діалоги, допомагала мені в моменти нерозуміння й розгубленості. Уже дорослим я зміг оцінити, скільки терпіння і такту вона проявляла, розмовляючи з малюком. Через кілька років, після закінчення коледжу, я був проїздом в своєму рідному місті. У мене було всього півгодини до пересадки на літак. Не думаючи я підійшов до телефону-автомату і набрав номер: Дивно – її голос, такий знайомий, відповів. І тоді я запитав: – Чи не підкажете, як пишеться слово fix? Спочатку – довга пауза. Потім послідувала відповідь, спокійна і м’яка, як завжди: – Думаю, що твій палець вже зажив до цього часу. Я засміявся:– О, це дійсно ви! Цікаво, чи здогадувалися ви, як багато значили для мене наші розмови!– А мені цікаво, – вона сказала, – чи знав ти, як багато твої дзвінки значили для мене. У мене ніколи не було дітей, і твої дзвінки були для мене такою радістю. І тоді я розповів їй, як часто згадував про неї всі ці роки, і запитав, чи можна нам буде побачитися, коли я приїду в місто знову. – Звичайно, – відповіла вона. – Просто подзвони і поклич Саллі. Через три місяці я знову був проїздом в цьому місті. Мені відповів інший, незнайомий голос: – Оператор. Я попросив покликати Саллі. – Ви її друг? – запитав голос.– Так, дуже давній друг, – відповів я.– Мені дуже шкода, але Саллі померла кілька тижнів тому. Перш ніж я встиг покласти слухавку, вона сказала: – Зачекайте хвилинку. Вас звати Пол?– Так– Якщо так, то Саллі залишила записку для вас на той випадок, якщо ви зателефонуєте… Дозвольте мені прочитати її вам?– Так– … в записці сказано: «Нагадай йому, що є інші світи, в яких можна співати. Він зрозуміє ». Я подякував їй і повісив слухавку. Джерело

Чоловік і дружина сиділи в очікуванні прийому до лікаря. Дружина схожа на пантеру: чорна, вишукано-худа, з чорним блискучим волоссям. Швидше схожа на кішку аристократичної породи. Вони сварилися через якісь побутові дрібниці. У них загубилися ключі і ще чиїсь родичі, чи то чоловіка, чи то дружини, не віддають борг. Дружина-кішка шипить на чоловіка, а чоловік схожий на злого ведмедика. Товстенький, кремезний, лобатий, з похмурим поглядом маленьких оченят, якими злобно виблискує на дружину. Він похмуро нахилив голову і лається уривчастим басом. Гарчить, ніби по-ведмежому … Вийшла лікарка і сказала, що справи у них погані. Дуже погані. Чого, мовляв, вона й побоювалася. Треба ще дочекатися результатів аналізів і досліджень, але операція однозначно буде потрібна. Потім лікар ще щось тихо говорила з серйозним і тривожним лицем про злого ведмедика, але зверталася до дружини-пантери. Пояснила їй усю небезпеку становища, а потім дала купу паперів і пішла. І тут дружина щосили обняла свого чоловіка довгими витонченими руками. Сильно-сильно обняла, схлипнула і тихенько заплакала. А чоловік-ведмедик одразу став іншим, добрим і сильним. Він теж обійняв дружину, став ніжно гладити по волоссю і тихенько лагідно бурчати: – Не треба плакати! Ну чого ти? Все буде добре. Нема нічого страшного. Не плач мила! Тихіше, тихіше… Так вони, обнявшись, сиділи, а поруч на сидінні лежала купа паперів з направленнями і аналізами. Бідний хворий ведмедик і його дружина-кішечка. Ну чому не можна завжди пам’ятати про те, що ми не навічно разом? Про те, що ми вразливі і ранимі. Про те, що близька людина така крихка … Як і ми. Така сама, як ми … Ключі, борги, родичі – це завжди було і буде. А близька людина – не завжди. І добре, щоб ми частіше згадували про це… частіше. Навіть коли сваримося. Непорозуміння будуть завжди. Але ж і розлука теж неминуча. Анна Кір’янова Джерело