“Рахунок” – зворушлива притча, яка вчить цінувати батьків. Прочитайте її своїм дітям!

80-річний чоловік сидів на дивані у своєму будинку разом зі своїм 45-річним освіченим сином. Несподівано на їх вікно сіла ворона. Батько запитав свого сина: “Що це”? Син відповів: “Це ворона”. Через декілька хвилин батько вдруге запитав свого сина: “Що це”? Син сказав: “Батьку, я тільки що сказав тобі: це ворона”. Через деякий час старий батько утретє запитав свого сина: “Що це”? В цей час в голосі сина відчувалося деяке роздратування. “Це ворона. Це ворона, батьку”. Трохи пізніше батько в 4-й раз запитав свого сина: “Що це”? Цього разу син закричав: “Чому ти продовжуєш ставити мені одне і те ж питання знову і знову, хоча я вже сказав – це ворона. Невже ти не розумієш”? Трохи пізніше батько пішов до своєї кімнати і повернувся із старим пошарпаним щоденником, який він вів відколи народився його син. Відкривши його, він попросив свого сина прочитати, що написано на сторінці. Син опустив очі та прочитав наступні слова: “Сьогодні ми сиділи на дивані з моїм трирічним сином. Раптом на вікно сіла ворона. Він запитав мене приблизно 23 рази, що це, і кожного разу я спокійно відповідав, що це ворона. Я з любов’ю обіймав мого хлопчика і радів його допитливості. Я зовсім не відчував роздратування, швидше прихильність до цього малюка”. Чому ж така різниця в реакції? Якщо ваші батьки досягають старості, не відштовхуйте їх і не сприймайте їх як тягар. У цьому і вся проблема. Будьте розсудливі, слухняні, покірливі та добрі до них. Будьте уважні до своїх батьків. З сьогоднішнього дня вимовіть це вголос: “Я хочу бачити моїх батьків щасливими. Вони піклувалися про мене з найменших років. Вони завжди обсипали мене своєю самовідданою любов’ю. Вони перетнули усі гори і долини, не бачачи шторму і спеки, щоб зробити мене тим, хто я є”. Якими б старими не були ваші батьки, цінуйте те, що вони для вас зробили. Джерело

В садку біля будинку малого Іванка, росла висока та гілляста вишня. Хлопчику дуже подобалося це дерево, а воно обожнювало його. Іван кожного дня приходив до вишні лазив по ній, їв ягоди, а стомившись відпочивав в її тіні. Хлопчик підріс та почав рідше відвідувати улюблене дерево. Якось, він прийшов у садок, підійшов до дерева та сів у траву поряд з сумним виглядом. Підходь ближче, давай пограємось. – промовила вишня. Я вже великий, щоб гратися з деревами. Мені потрібні іграшки, але на це мені потрібні кошти. – відповів хлопець. Але я не маю грошей. Візьми мої вишні. За них ти вилучиш кошти, щоб купити іграшки. Хлопець дуже зрадів! Він зібрав з дерева всі ягоди та пішов задоволеним. Від тоді хлопчика не було дуже багато років, вишня дуже за ним сумувала. Він прийшов до неї вже дорослим чоловіком, який мав сім’ю. Дерево дуже зраділо. Йди сюди скоріше, я так сумувала, давай пограємось. На жаль, я не маю на це часу. Нам з родиною немає де жити. Ти можеш чимось допомогти? – запитав Іван. Спиляй мої гілки та побудуй будинок для своєї сім’ї. – відповіла вишня. Іван зрубав на дереві всі гілки та пішов з задоволеним виглядом. Вишня раділа бачивши його щасливим, але він з того часу не приходив. Через багато років, до вишні завітав чоловік, це був Іван. Підходь ближче, пограймося! – прощебетала яблуня. Я не маю сили, бо вже старію. Я хочу відправитися на відпочинок, але для цього мені необхідний човен. Ти можеш мені допомогти? – запитав чоловік у дерева. Звісно! Бери мій стовбур, змайструй човна та вирушай у подорож. Чоловік залишив від улюбленого дерева лише невеличкий пеньок. Збудував човен, відправився у плавання та зник, ще на довгі роки. Але все ж таки повернувся до вишні. Вибач, любий мій хлопчик, але в мене вже немає чого тобі дати. – промовило дерево. Нічого страшного, в мене немає зубів, щоб їсти ягоди та й сили, щоб вилізти на стовбур. – відповів дідусь. Єдине, що від мене залишилося це старенький вмираючий пеньок…. А мені більшого й не треба. Я дуже втомився за життя й хочу трішки відпочити. Чудово! Старий пеньок – це найкраще місце, щоб відпочити. Посидь зі мною й перепочинь трішки. Стрий Іван сів, а вишня від щастя посміхалася й плакала водночас. Ця розповідь про кожну людину у якої є батьки. Дерево — це наші мама й тато. Змалку кожен дуже любив гратися з ними та проводив багато часу. В дорослому житті ми залишаємо їх та навідуємо тільки за потреби. Батьки завжди будуть любити своїх дітей та допомагати, щоб не сталося. А ми цього не цінуємо! Усвідомлення приходить занадто пізно. Джерело

Колись давним-давно на Землі був острів, на якому жили всі людські цінності. Але одного разу вони помітили, як острів почав йти під воду. Всі цінності сіли на свої кораблі і попливли. На острові залишилася лише Любов. Вона чекала до останнього, але коли чекати вже стало нічого, вона теж захотіла відплисти з острова. Тоді вона покликала Багатство і попросилася до нього на корабель, але Багатство відповіло: — На моєму кораблі багато коштовностей і золота, для тебе тут немає місця. Коли повз пропливав корабель Смутку вона попросилася до неї, але та їй відповіла: — Вибач, Любов, я настільки сумна, що мені треба завжди залишатися на самоті. Тоді Любов побачила корабель Гордості і попросила про допомогу її, але та сказала, що Любов порушить гармонію на її кораблі. Поруч пропливала Радість, але та так було зайнята веселощами, що навіть не почула про заклики Любові. Тоді Любов зовсім зневірилася. Але раптом вона почула голос, десь позаду: — Підемо Любов, я візьму тебе з собою. Любов обернулася і побачила старця. Він довіз її до суші і, коли старець відплив, Любов спохопилася, адже вона забула запитати його ім’я. Тоді вона звернулася до Пізнання: — Скажи, Пізнання, хто врятував мене? Хто був цей старець? Пізнання подивилося на Любов: — Це був Час. — Час? — перепитала Любов. — Але чому він врятував мене? Пізнання ще раз глянуло на Любов потім вдалину, куди поплив старець: — Тому що тільки Час знає як важлива в житті Любов. Джерело

У лісі жила відьма, вона була дуже стара й давно не бачила жодної живої душі. Вона жила сама та нікого не запрошувала в гості. Одного разу дівчинка гуляла в лісі та побачила будиночок. Дівчинка підійшла ближче та прочитала напис “Не стукай, а то з’їм» та підпис «Відьма». Дівчинка була смілива і не злякалася постукати в двері. Та й не знала вона просто, що таке відьма! Почувши стукіт, відьма дуже здивувалася. Вона відкрила двері та побачила на порозі дівчинку. Дівчинка стояла й посміхалася. Відьма не змогла не посміхнутися у відповідь. Адже вона вже так давно не посміхалася. Відьма пригостила дівчину всім, що в неї було з солодощів. Вони потім довго сиділи та розмовляли, пили чай, їли цукерки – їм було весело удвох. Адже вони були дівчатка. Одна маленька, а інша велика. А дівчатка люблять секретничати! Мораль казки така: не варто думати про людину нічого, поки не взнаєш її добре! Джерело

Дочка сказала матері: “Ти до нас не приходь поки що. Дякую, звичайно, за все, що ти робиш, але поки не приходь”. Мати не чекала, вона одягала пальто і збирала сумку, – вона приходила сидіти з дитиною, доки донька їздила на фітнес. І якось розгубилася після цих слів. Думала: може вона щось не так зробила? Якоїсь помилки припустилася? Не так подивилася чи не так дитину поклала у ліжечко? Ні, не в цьому була справа. Просто батьки чоловіка були люди багаті, зі становищем у суспільстві. Вони самі хотіли відвідувати внучку щодня, дарувати дорогі подарунки, пити чай у вітальні, – квартиру молодим вони ж купили, то це майже їхня вітальня. І чашки їхні. І чай їх, – вони подарували гарну коробку. І меблі їх. Так що вони мають повне право приходити щовечора і гратися з немовлям. Немовля теж їхнє. А мама доньки – проста жінка, провідник на залізниці. І виглядає непрезентабельно, неприємно, некрасиво. Невідповідно виглядає. Дочка це спокійно пояснила матері. І ще пояснила, що мати погано виглядає. “Подивися, мамо, як ти погладшала. І яке у тебе волосся. Сиве волосся, це непристойно. Ти одягнена погано, якісь кофти купуєш безглузді. Тобі треба зайнятися собою, привести себе в порядок, а потім приходь. Це я для твоєї ж користі кажу, але ти справді погано виглядаєш. І пахне від тебе потягом!”. Мама подивилася на себе в гарне дзеркало, йдучи, – що ж, дочка права. Зовнішній вигляд “два”, як у школі говорили. І обличчя таке набрякле, з червоними щоками, зморшки навколо рота. Жінка вийшла надвір і відчула комок в горлі. А потім сльози потекли по червоних щоках, хоч що плакати. Справедлива критика. І ця мама прийшла у свою крихітну комірчину, – пристойніше говорити “у студію”. Сіла на диванчик і довго сиділа, дивилася фотографії у старенькому телефоні: ось донька маленька, ось вона у школі, ось університет закінчила, посміхається, а ось весілля. А ось мала-онука в ліжечку. Ось і все життя. Все загалом добре. А якщо тебе попросили не приходити тому, що ти занадто товстий і некрасивий, – це не страшно, чи не так? Ти ж виконав свою роль, а зараз головне – не заважати, не лізти, не псувати щастя коханим людям. Якщо їм буде потрібно, вони подзвонять і покличуть, як завжди. І все знову буде гаразд. Як зазвичай. Але це не кінець історії. Тому що ця жінка не була розмазнею і слабочкою, – вона одна підняла дочку і дала їй освіту, а це дещо означає, чи не так? І провідником працювати – теж не цукор. Але вона справлялася. Вона сиротою була, але не скаржилася і працювала, тож характер був. Просто вона була дуже добра і поступлива. Ця мама пішла сама до скромної спортзали і перестала їсти шкідливе. Взагалі майже перестала їсти від стресу та образи. Волосся, а що волосся? Вона їх просто пофарбувала та постригла. Зморшки їй розгладили косметологи, не так вже й багато їх виявилося, якщо правильно накласти макіяж. Одяг собі купила, – це теж недорого. А потім попросилася в інший поїзд та познайомилася з чоловіком. Звільнилася та поїхала до нього. Причому все це сталося досить швидко – півтора місяці пройшло. І коли дочка зателефонувала нарешті, покликала посидіти з дитиною, бо няня звільнилася, а чоловік десь гуляє, а його батьки показали себе з наймерзеннішого боку і почали влаштовувати скандали, і дорікати майном, ця мама чесно сказала, що поки що не може прийти. Вона на Далекому Сході зараз. Але колись обов’язково приїде. Коли буде можливість. Або ви до мене приїжджайте, – я вас завжди рада бачити і ніколи не вижену, якщо що. Дочка поки що не поїхала до мами. Вона судиться з колишнім чоловіком та його багатими батьками за майно, – це довга пісня. І теж ця дочка іноді розглядає фотографії у чудовому телефоні: мама надсилає види на річку Амур і на сопки. І селфі: нічого так вона тепер виглядає. Хоч зараз запрошуй та нехай у вітальню з елітою суспільства. Тільки далеко вони зараз один від одного. Але, може, ще зустрінуться… © Анна Кір’янова

В одному лісі жило маленьке зайченя. Найбільше на світі йому хотілося бути сильним, сміливим і зробити що-небудь добре, корисне для оточуючих. Але насправді у нього ніколи нічого не виходило. Воно боялося і не вірило в себе. Тому всі в лісі прозвали його «Зайченя-боягуз». Від цього йому ставало сумно, прикро, і воно часто плакало, коли залишалося одне. Був у нього один-єдиний друг – Борсучок. І ось, одного разу вони удвох вирушили гратися до річки. Найбільше їм подобалося наздоганяти один одного, бігаючи через невеликий дерев’яний місток. Першим наздоганяло зайченя. Коли Борсучок пробігав по мосту, одна дошка раптом зламалася і він впав в річку. Борсучок не вмів плавати і став борсатися у воді, просячи про допомогу. А Зайченя, хоча і вміло трохи плавати, але дуже злякалося. Він бігав по берегу кликав на допомогу, сподіваючись, що хтось почує і врятує Борсучка. Але нікого поблизу не було. І тоді Зайченя зрозуміло, що тільки воно може врятувати свого друга. Воно сказало собі: «Я нічого не боюся, я вмію плавати і врятую Борсучка!» Не думаючи про небезпеку, воно кинулося в воду і попливло, а потім витягнуло свого друга на берег. Борсучок був врятований! Коли вони повернулися додому і розповіли про випадок на річці, ніхто спочатку не міг повірити, що Зайченя врятувало свого друга. Коли ж звірі переконалися в цьому, то стали хвалити зайченя, говорити, яке воно сміливе і добре, а потім влаштували велике веселе свято на його честь. Цей день для зайченяти став найщасливішим. Всі пишалися ним і він сам пишався собою, тому що повірив у свої сили, в те, що здатний робити добре і корисне. Він на все життя запам’ятав одне дуже важливе і корисне правило: «Вір у себе і завжди і в усьому покладайся тільки на свої сили!» І з тих пір більше ніхто і ніколи не дражнив його боягузом! Джерело

Чоловік і дружина сиділи в очікуванні прийому до лікаря. Дружина схожа на пантеру: чорна, вишукано-худа, з чорним блискучим волоссям. Швидше схожа на кішку аристократичної породи. Вони сварилися через якісь побутові дрібниці. У них загубилися ключі і ще чиїсь родичі, чи то чоловіка, чи то дружини, не віддають борг. Дружина-кішка шипить на чоловіка, а чоловік схожий на злого ведмедика. Товстенький, кремезний, лобатий, з похмурим поглядом маленьких оченят, якими злобно виблискує на дружину. Він похмуро нахилив голову і лається уривчастим басом. Гарчить, ніби по-ведмежому … Вийшла лікарка і сказала, що справи у них погані. Дуже погані. Чого, мовляв, вона й побоювалася. Треба ще дочекатися результатів аналізів і досліджень, але операція однозначно буде потрібна. Потім лікар ще щось тихо говорила з серйозним і тривожним лицем про злого ведмедика, але зверталася до дружини-пантери. Пояснила їй усю небезпеку становища, а потім дала купу паперів і пішла. І тут дружина щосили обняла свого чоловіка довгими витонченими руками. Сильно-сильно обняла, схлипнула і тихенько заплакала. А чоловік-ведмедик одразу став іншим, добрим і сильним. Він теж обійняв дружину, став ніжно гладити по волоссю і тихенько лагідно бурчати: – Не треба плакати! Ну чого ти? Все буде добре. Нема нічого страшного. Не плач мила! Тихіше, тихіше… Так вони, обнявшись, сиділи, а поруч на сидінні лежала купа паперів з направленнями і аналізами. Бідний хворий ведмедик і його дружина-кішечка. Ну чому не можна завжди пам’ятати про те, що ми не навічно разом? Про те, що ми вразливі і ранимі. Про те, що близька людина така крихка … Як і ми. Така сама, як ми … Ключі, борги, родичі – це завжди було і буде. А близька людина – не завжди. І добре, щоб ми частіше згадували про це… частіше. Навіть коли сваримося. Непорозуміння будуть завжди. Але ж і розлука теж неминуча. Анна Кір’янова Джерело

Поки змія повзла в свій кут, вона наповзла на пилку, трохи зачепивши її, вона поранилася. Відразу ж змія повернулася і вкусила цю пилку, вона кусала її, і тоді сильно поранила свій рот. Не розуміючи, що з нею відбувається і, думаючи, що ножівка напала на неї, вона вирішила обмотатися навколо ножівки, щоб задушити її, всім своїм тілом, стискаючи її щосили, так, що, на жаль, змія виявилася вбита пилкою. Іноді ми у відповідь реагуємо на гнів або засуджуємо тих, хто зробив нам погано, але ми ранимо найперше себе. В житті, іноді краще ігнорувати деякі ситуації, людей і образи. Тому що наслідки можуть бути незворотніми і катастрофічними. Господь вчив нас прощати. Тому що гнів, це – “хвороба” тіла, яка вбиває Вашу душу. Джерело