“Рахунок” – зворушлива притча, яка вчить цінувати батьків

В садку біля будинку малого Іванка, росла висока та гілляста вишня. Хлопчику дуже подобалося це дерево, а воно обожнювало його. Іван кожного дня приходив до вишні лазив по ній, їв ягоди, а стомившись відпочивав в її тіні. Хлопчик підріс та почав рідше відвідувати улюблене дерево. Якось, він прийшов у садок, підійшов до дерева та сів у траву поряд з сумним виглядом. Підходь ближче, давай пограємось. – промовила вишня. Я вже великий, щоб гратися з деревами. Мені потрібні іграшки, але на це мені потрібні кошти. – відповів хлопець. Але я не маю грошей. Візьми мої вишні. За них ти вилучиш кошти, щоб купити іграшки. Хлопець дуже зрадів! Він зібрав з дерева всі ягоди та пішов задоволеним. Від тоді хлопчика не було дуже багато років, вишня дуже за ним сумувала. Він прийшов до неї вже дорослим чоловіком, який мав сім’ю. Дерево дуже зраділо. Йди сюди скоріше, я так сумувала, давай пограємось. На жаль, я не маю на це часу. Нам з родиною немає де жити. Ти можеш чимось допомогти? – запитав Іван. Спиляй мої гілки та побудуй будинок для своєї сім’ї. – відповіла вишня. Іван зрубав на дереві всі гілки та пішов з задоволеним виглядом. Вишня раділа бачивши його щасливим, але він з того часу не приходив. Через багато років, до вишні завітав чоловік, це був Іван. Підходь ближче, пограймося! – прощебетала яблуня. Я не маю сили, бо вже старію. Я хочу відправитися на відпочинок, але для цього мені необхідний човен. Ти можеш мені допомогти? – запитав чоловік у дерева. Звісно! Бери мій стовбур, змайструй човна та вирушай у подорож. Чоловік залишив від улюбленого дерева лише невеличкий пеньок. Збудував човен, відправився у плавання та зник, ще на довгі роки. Але все ж таки повернувся до вишні. Вибач, любий мій хлопчик, але в мене вже немає чого тобі дати. – промовило дерево. Нічого страшного, в мене немає зубів, щоб їсти ягоди та й сили, щоб вилізти на стовбур. – відповів дідусь. Єдине, що від мене залишилося це старенький вмираючий пеньок…. А мені більшого й не треба. Я дуже втомився за життя й хочу трішки відпочити. Чудово! Старий пеньок – це найкраще місце, щоб відпочити. Посидь зі мною й перепочинь трішки. Стрий Іван сів, а вишня від щастя посміхалася й плакала водночас. Ця розповідь про кожну людину у якої є батьки. Дерево — це наші мама й тато. Змалку кожен дуже любив гратися з ними та проводив багато часу. В дорослому житті ми залишаємо їх та навідуємо тільки за потреби. Батьки завжди будуть любити своїх дітей та допомагати, щоб не сталося. А ми цього не цінуємо! Усвідомлення приходить занадто пізно. Джерело

Одного дня, після 20 років спільного життя, моя жінка захотіла, щоб я запросив іншу жінку в кіно і на вечерю. Вона мені сказала: “Я люблю тебе, але я знаю, що інша жінка тебе також любить і вона би дуже була щаслива провести цей час з тобою.” Інша жінка, котрій моя дружина просила приділити увагу, була моя мати. Вона була вдовою вже 19 років. З моєю роботою і трьома дітьми, котрі займали весь час в моєму житті, я дуже рідко бачив мою маму. В цей вечір я зателефонував їй, щоб запросити її в кіно і на вечерю. – Що сталося? Як ти себе почуваєш? – це перше, про що вона мене запитала. Моя мама є з такого типу жінок, котрі в першу чергу думають про погану новину, якщо хтось телефонує дуже пізно. – Я подумав, що було би добре, якби ми разом провели час, – відповів я. Вона подумала секунду і відповіла мені: – Я також дуже цього хочу. В п’ятницю після роботи, я їхав за своєю мамою і відчував якесь переживання. Моя машина зменшила швидкість біля маминої хати і я побачив свою маму, вона стояла біля дверей і чекала на мене, було таке враження, що вона також чомусь переживає. Мама стояла в дверях нашої хати і виглядала дуже гарно, її хвилясте волосся було гарно зібране і вона була вбрана в сукню, котру вона купила на останню річницю їхнього з татом весілля. – Я сказала своїм подружкам, що мій син проведе зі мною весь цей вечір в ресторані і вони були дуже вражені, – сказала вона, сідаючи в мою машину. Ми ввійшли в ресторан, він був не розкішним, але дуже гарним і романтичним. Мама взяла мене під руку і в мене було таке відчуття, що вона йде зі мною так гордо, немов вона є перша леді. Сівши за стіл, я почав вголос читати меню, бо мамині очі могли бачити лише великі букви. Дійшовши до середини, я підняв очі і побачив як моя мама сидить і дивиться на мене, а ностальгічна посмішка виграє на її устах. – Колись, коли ти ще був маленький, я тобі так читала ціле мен. – сказала вона. – Отже прийшла моя пора, коли я маю заплатити за цей сервіс- жартуючи відповів я. Ми мали дуже гарну розмову під час вечері, виглядало так, ніби нічого важливого, але нам було дуже приємно ділитися останніми подіями нашого життя, ми настільки були захоплені цією розмовою, що нам вже не вистачало часу для кіно. Коли я привіз маму до дому, то вона сказала: – Я би хотіла ще раз піти з тобою в той ресторан. Лише за однієї умови, що цього разу я тебе запрошу. Я погодився. – Як пройшов ваш вечір? – запитала мене моя дружина, коли я повернувся додому. – Дуже добре. Набагато краще навіть від того, як я собі його уявляв – відповів я. Через декілька днів, моя мама померла від інфаркту серця… Це сталося так раптово, що в мене не було навіть жодного шансу їй чимось допомогти. Після похоронної церемонії я отримав конверт, в котрому була оплата за ресторан, де ми з мамою мали останню нашу вечерю. До оплати була прикріплена записка, в котрій говорилося: “Я заплатила за твою другу вечерю заздалегідь, бо я не впевнена чи я ще колись зможу мати вечерю з тобою. Але все ж таки я заплатила за двох. Для тебе і для твоєї дружини. Я не думаю, що я коли-небудь зможу пояснити тобі, яке значення для мене мала ця вечеря, на котру ти мене запросив…Сину мій, я тебе дуже люблю!” Джерело

Свого часу Пол Вілларда написав просто приголомшлиу розповідь «Старий телефон». Це неймовірно щира історія, яка ще раз доводить, що головне в світі – доброта! Для нас не так вже й важлива матеріальна забезпеченість, високий соціальний статус і престиж. Адже без тепла, любові і доброти в серці досягти цього ніяк не вийде. Ми бажаємо вам знайти свого «Оператора, Будьте ласкаві». Просто сльози на очах! Операторе, Будьте ласкаві… Я був зовсім маленьким, коли у нас в будинку з’явився телефон – один з перших телефонів в нашому місті. Пам’ятайте такі великі ящики-апарати? Я був ще занадто малий, щоб дотягнутися до блискучої слухавки, що висіла на стіні, і завжди зачаровано дивився, як мої батьки розмовляли по телефону. Пізніше я здогадався, що всередині цієї дивовижної слухавки сидить чоловічок, якого звуть: Оператор, Будьте Ласкаві. І не було на світі такої речі, якої б чоловічок не знав. Оператор, Будьте Ласкаві знала все – від телефонних номерів сусідів до розкладу поїздів. Мій перший досвід спілкування з цим джином у пляшці стався, коли я був один вдома і вдарив палець молотком. Плакати не було сенсу, тому що вдома нікого не було, щоб мене пожаліти. Але біль був сильним. І тоді я приставив стілець до телефонної слухавки, що висить на стіні. – Оператор, Будьте Ласкаві.– Слухаю.– Знаєте, я вдарив палець… молотком… І тоді я заплакав, бо у мене з’явився слухач. – Мама вдома? – запитала Оператор, Будьте Ласкаві.– Немає нікого, – пробурмотів я.– Кров йде? – запитав голос.– Ні, просто болить дуже.– Є лід в будинку?– Так.– Зможеш відкрити ящик з льодом?– Так.– Приклади шматочок льоду до пальця, – порадив голос. Після цього випадку я дзвонив Оператору, Будьте Ласкаві за будь-чим. Я просив допомогти зробити уроки і дізнавався у неї, чим годувати хом’ячка. Одного разу наша канарейка померла. Я відразу зателефонував Оператору, Будьте Ласкаві й повідомив їй цю сумну новину. Вона намагалася заспокоїти мене, але я був невтішний і запитав: – Чому так має бути, що гарна пташка, яка приносила стільки радості нашій родині своїм співом, повинна була померти і перетворитися в маленький клубок, покритий пір’ям, що лежить на дні клітки?– Пол, – сказала вона тихо, – завжди пам’ятай: є інші світи, де можна співати. І я якось відразу заспокоївся. На наступний день я зателефонував як ні в чому не бувало і запитав, як пишеться слово fix. Коли мені виповнилося 9, ми переїхали в інше місто. Я сумував за Оператором, Будьте Ласкаві й часто згадував про неї, але цей голос належав старому великому телефонному апарату в моєму колишньому будинку і ніяк не асоціювався у мене з новеньким блискучим телефоном на столику в холі. Підлітком я теж не забував про неї: пам’ять про захищеність, яку давали мені ці діалоги, допомагала мені в моменти нерозуміння й розгубленості. Уже дорослим я зміг оцінити, скільки терпіння і такту вона проявляла, розмовляючи з малюком. Через кілька років, після закінчення коледжу, я був проїздом в своєму рідному місті. У мене було всього півгодини до пересадки на літак. Не думаючи я підійшов до телефону-автомату і набрав номер: Дивно – її голос, такий знайомий, відповів. І тоді я запитав: – Чи не підкажете, як пишеться слово fix? Спочатку – довга пауза. Потім послідувала відповідь, спокійна і м’яка, як завжди: – Думаю, що твій палець вже зажив до цього часу. Я засміявся:– О, це дійсно ви! Цікаво, чи здогадувалися ви, як багато значили для мене наші розмови!– А мені цікаво, – вона сказала, – чи знав ти, як багато твої дзвінки значили для мене. У мене ніколи не було дітей, і твої дзвінки були для мене такою радістю. І тоді я розповів їй, як часто згадував про неї всі ці роки, і запитав, чи можна нам буде побачитися, коли я приїду в місто знову. – Звичайно, – відповіла вона. – Просто подзвони і поклич Саллі. Через три місяці я знову був проїздом в цьому місті. Мені відповів інший, незнайомий голос: – Оператор. Я попросив покликати Саллі. – Ви її друг? – запитав голос.– Так, дуже давній друг, – відповів я.– Мені дуже шкода, але Саллі померла кілька тижнів тому. Перш ніж я встиг покласти слухавку, вона сказала: – Зачекайте хвилинку. Вас звати Пол?– Так– Якщо так, то Саллі залишила записку для вас на той випадок, якщо ви зателефонуєте… Дозвольте мені прочитати її вам?– Так– … в записці сказано: «Нагадай йому, що є інші світи, в яких можна співати. Він зрозуміє ». Я подякував їй і повісив слухавку. Джерело

Дитячий майданчик. Дві дівчинки гойдаються на гойдалках і ведуть неквапливу, світську бесіду. — Щось давно ніякого свята не було, – задумливо говорить одна. – Шкода! — Мені не шкода, – каже друга. — Ти свята не любиш?! — Люблю! Дуже! У мене їх повно, кожен день – свято! — Не може бути! — Може. Ми святкуємо Дня народження. — День народження, ти хотіла сказати. — Дні народження ми теж святкуємо, але рідко, тільки раз на рік. А Дня народження – кожен день. Мій тато це свято вигадав. — І як ви його святкуєте? — Дуже просто! Тато будить вранці мене і маму, ми всі біжимо на кухню, беремо склянки з водою і тато каже тост: «Чудовий день сьогодні народився! Нам з ним дуже пощастило! За Новий День!» І ми п’ємо воду, їмо мед і співаємо якусь пісню. — А якщо день поганим вийде? — Так раніше і було. А як тільки ми стали відзначати це свято, майже всі дні або хороші, або дуже гарні. Рідко-рідко щось не дуже гарне відбувається. — Чому ж тоді у інших людей такого свята немає? Тато сказав, що це свято є у всіх, тільки не всі його помічають. Багато просто забули про це свято. Якщо хочеш, приходь до нас. Переночуєш, а вранці разом з нами посвяткуєш! Джерело

Одного разу до Майстра прийшов молодий юнак і сказав: – Я прийшов до тебе, бо відчуваю себе настільки жалюгідним і нікчемним, що мені не хочеться жити. Всі навколо стверджують, що я невдаха, тюхтій і ідіот. Прошу тебе, допоможи мені! Майстер, мигцем глянувши на юнака, квапливо відповів: – Вибач, але я зараз дуже зайнятий і ніяк не можу тобі допомогти. Мені потрібно терміново владнати одну дуже важливу справу, – і, трохи подумавши, додав: – Але якщо ти погодишся допомогти мені в моїй справі, то я із задоволенням допоможу тобі з твоєю. – З … з задоволенням, Майстре, – пробурмотів той, з гіркотою відзначивши, що його в черговий раз відсувають на другий план.– Добре, – сказав Майстер і зняв зі свого лівого мізинця невелике кільце з гарним каменем. – Візьми коня і скачи на ринкову площу! Мені потрібно терміново продати це кільце, щоб віддати борг. Постарайся взяти за нього побільше і ні в якому разі не погоджуйся на ціну нижче золотої монети! Йди і повертайся якомога швидше! Юнак взяв кільце і поскакав. Приїхавши на ринкову площу, він став пропонувати кільце торговцям, які з великою цікавістю розглядали його товар. Але варто було їм почути про золоту монету, як вони тут же втрачали до кільця будь-який інтерес. Одні відкрито сміялися йому в обличчя, інші просто відверталися, і лише один літній торговець люб’язно пояснив йому, що золота монета – це занадто висока ціна за таке кільце і що за нього можуть дати хіба що мідну монету, ну в крайньому випадку срібну. Почувши слова старого, юнак дуже засмутився, адже він пам’ятав наказ Майстра ні в якому разі не опускати ціну нижче золотої монети. Обійшовши весь ринок і запропонувавши кільце добрій сотні людей, юнак знову осідлав коня і повернувся назад. Сильно пригнічений невдачею, він зайшов до Майстра. – Майстре, я не зміг виконати твого доручення, – з сумом сказав він. – У кращому випадку я міг би виручити за кільце пару срібних монет, але ж ти велів не погоджуватися менше ніж на золоту! А стільки це кільце не вартує. – Ти тільки що вимовив дуже важливі слова, синку! – відгукнувся Майстер. – Перш ніж намагатися продати кільце, непогано було б встановити його справжню цінність! Ну а хто може зробити це краще, ніж ювелір? Скачи-но до ювеліра та запитай у нього, скільки він запропонує нам за кільце. Тільки, що б він тобі не відповів, не продавай кільце, а повертайся до мене. Юнак знову виліз на коня і відправився до ювеліра. Ювелір довго розглядав кільце через лупу, потім зважив його на маленьких вагах і, нарешті, звернувся до юнака: – Передай Майстру, що зараз я не можу дати йому більше п’ятдесяти восьми золотих монет. Але, якщо він дасть мені час, я куплю кільце за сімдесят, враховуючи терміновість угоди. – Сімдесят монет?! – юнак радісно засміявся, подякував ювеліру і щодуху помчав назад. – Сідай сюди, – сказав Майстер, вислухавши жваву розповідь хлопця. – І знай, сину, що ти і є це саме кільце. Дорогоцінне і неповторне! І оцінити тебе може тільки справжній експерт. Так навіщо ж ти ходиш по ринку, очікуючи, що це зробить перший зустрічний? Джерело

Три уявлення про щастя Жили-були на білому світі три товариша, і кожен мріяв про своє щастя. Але щастя уявлялося їм зовсім по-різному. Перший думав, що щастя — це багатство, розкоші, великі маєтки та подорожі. Другому щастям здавався талант, всесвітня слава, апплодисменти і палкі компліменти мільйонів шанувальників. А третій вважав, що щастя — це любляча сім’я, дитячий сміх, радість спілкування, спільні вечері, родинні традиції та подорожі. Чи довго, чи коротко, але всі вони досягли свого щастя. Однак у всього є кінець. Перед смертною годиною зібралися друзі, щоб підвести підсумки. Перший сказав: — Багатим я був, жив як душа хотіла, ні у чому собі не відмовляв… А щастя не відчув. Вмираю скнарою і людиноненависником. Другий сказав: — Талановитим я був, мав славу та шану від людей, але щастя так і не відчув. Йду з життя понівечений самотністю. Третій сказав: — А я пізнав, що таке щастя. Я кохав прекрасну жінку і був коханим, виростив чудових дітей, навчив їх усьому, що знав і вмів сам. Йду обласканий близькими і залишаю землі найцінніше — нових людей. Джерело

Зрада може бути маленькою. Майже непомітною. Важко навіть переказати, що сталося, настільки це незначний випадок. Проте, це зрада. Просто мініатюрна. Ось один хлопчик в дитинстві мив посуд за всією сім’єю. Працьовито і натхненно мив. Мама йому говорила, що посуд після його миття стає особливо чистим. Надзвичайно чистим. Він просто народжений для миття посуду! Хлопчик і старався. А потім почув, як мама, сміючись, розповідала подрузі про свій трюк. Довірливий хлопчик відмінно миє посуд. Треба тепер сказати, що він і підлогу підмітає особливим чином. Прямо чарівним. Мама сміялася. Це смішно, так. А одну дівчинку забули забрати з садка. Щось там батьки наплутали і забули. Потім схаменулися, подзвонили і попросили залишити дівчинку ночувати в групі. Нічого ж страшного в цьому немає? Дівчинка навіть не плакала, вона якось заціпеніла від жаху. І зрозуміла, що залишити можуть коли завгодно і де завгодно. Це нормально. Ні на кого не можна покластися. Або мама йшла до таємного коханого з іншою дівчинкою. Дівчинка грала в сусідній кімнаті, поки дорослі обіймалися, м’яко кажучи. А потім мама строго-настрого веліла дівчинці татові нічого не говорити. Тому що тато помре. У нього буде інфаркт, якщо він дізнається. І хто буде в цьому винен? Правильно, дівчинка. Вона буде Дівчинка, Яка Вбила Свого Тата. Маленька вбивця. Багато таких маленьких, непомітних зрад переживають інші діти. А на вигляд все добре. І батьки вчать бути чесним, добрим, порядним. І самі вони – цілком пристойні люди. Не б’ють і не піддають насильству, правда ж? Маленькі зради дуже б’ють по долі людини. Вона або сама стає зрадником – засвоює модель поведінки батьків. Або її постійно зраджують. Тому що несвідомо ця людина тягнеться до тих, хто здатний зрадити. Адже вона колись таких і любила. Серед таких і виросла. Маленька зрада – вона маленька, звичайно. Але ж і людина ще маленька. Крихітна зовсім. З маленьким життєвим досвідом і маленькими ресурсами для виживання. Маленьку зраду й великим важко пережити… А маленьке серце розбивається тихенько, майже нечутно, беззвучно. І нікому розповісти про такий маленький випадок, який стався з маленькою людинкою. Анна Кір’янова Джерело

Ми часто не замислюємося, як швидко біжить час і на що ми його витрачаємо. Один чоловік, вирішив це підрахувати за допомогою чорних кульок. Висновки, до яких він прийшов, – вражаючі! «Кілька тижнів тому я приготував собі каву, взяв ранкову газету і сів послухати радіоприймач. Перемикаючи канали радіостанції, я раптом зупинив свою увагу на оксамитовому голосі одного старого. Він щось говорив про «тисячі кульок». Я зацікавився, зробив звук голосніше і відкинувся на спинку крісла. – Добре, – сказав старий, – можу посперечатися, що ви дуже зайняті на роботі. Вчора сьогодні завтра. І нехай вам платять багато. Але за ці гроші вони купують ваше життя. Подумайте, ви не проводите цей час зі своїми коханими і близькими. Ні за що не повірю, що вам потрібно працювати весь цей час, щоб звести кінці з кінцями. Ви працюєте, щоб задовольнити ваші бажання. Але знайте, що це замкнуте коло – чим більше грошей, тим більше хочеться і тим більше ви працюєте, щоб отримати ще більше. Треба зуміти в один момент запитати себе: «А чи дійсно мені так потрібна та чи інша річ, наприклад, нова машина?» І заради цього ви готові пропустити перший танцювальний виступ вашої доньки чи спортивне змагання вашого сина? Дозвольте мені розповісти дещо, що реально допомогло мені зберегти і пам’ятати про те, що головне в моєму житті. І він почав пояснювати свою теорію «тисячі кульок»: – Дивіться, в один прекрасний день я сів і підрахував. В середньому людина живе 75 років. Я знаю, деякі живуть менше, інші більше. Але живуть приблизно 75 років. Тепер я 75 множу на 52 (кількість неділь в році) і виходить 3900 – стільки неділь у вас в житті. Коли я задумався про це, мені було п’ятдесят п’ять. Це означало, що я прожив уже приблизно 2900 неділь. І у мене залишалася тільки 1000. Тому я пішов в магазин іграшок і купив 1000 невеликих пластикових кульок. Я засунув їх всіх в одну прозору банку. Після цього щонеділі я витягав і викидав одну кульку. І я помітив, що коли я робив це і бачив, що кількість кульок зменшується, я став звертати більше уваги на справжні цінності в  цьому житті. Немає більш сильного засобу, ніж дивитися, як зменшується кількість відпущених тобі днів! Тепер, послухайте останню думку, якою я хотів би поділитися сьогодні з вами, перед тим як обійняти мою кохану дружину і сходити з нею на прогулянку. Цього ранку я витягнув останню кульку з моєї банки … Тому кожен наступний день для мене – подарунок. Я приймаю його з вдячністю і дарую близьким і коханим тепло і радість. Знаєте, я вважаю, що це єдиний спосіб прожити життя. Я ні про що не жалкую. Було приємно з вами поговорити, але мені потрібно поспішати до моєї сім’ї. Сподіваюся, ще почуємо! … Я замислився. Дійсно, було про що подумати. Я планував ненадовго змотатися сьогодні на роботу – потрібно було робити проект. А потім я збирався з колегами по роботі сходити в клуб. Замість усього цього я піднявся наверх і розбудив мою дружину ніжним поцілунком.– Прокидайся, мила. Поїдемо з дітьми на пікнік.– Дорогий, що трапилося?– Нічого особливого, просто я зрозумів, що ми давно не проводили разом вихідні. І ще, давай зайдемо в магазин іграшок. Мені потрібно купити пластикові кульки … » Джерело