Секрет сімейного щастя: повчальна притча про два подружжя

Жила-була бідна єврейська сім’я. Дітей було багато, а грошей як завжди не вистачало. Мати працювала не покладаючи рук – готувала, прала і кричала, роздавала підзатильники і голосно нарікала на життя. Нарешті, знесилившись, вирушила за порадою до рабина: як стати хорошою матір’ю? Вийшла вона від нього тиха і задумлива. З тих пір її як підмінили. Ні, грошей в сім’ї не додалося. І діти чемнішими не стали. Але тепер мама не сварила їх, а з лиця її не сходила привітна посмішка. Раз на тиждень вона йшла на базар, а повернувшись, на кілька годин закривалася в кімнаті. Дітей мучила цікавість. Одного разу вони порушили заборону і заглянули до мами. Вона сиділа за столом і … пила чай з солодкою булочкою! «Мамо, що ти робиш? А як же ми? »- обурено закричали діти. «Тихо, діти! – спокійно відповіла вона. – Я роблю вам щасливу маму! » Мораль: Перш ніж віддавати себе іншим – підготуйте те, що хочете роздати. Джерело

Дід знайшов коробку з ляльками і грошима, які дружина ховала від нього все життя. Тоді їй довелося розповісти йому секрет їхнього щасливого шлюбу. Ця пара прожила разом вже більше 60 років. Про них говорили «не розлий вода». Вони все робили разом. Говорили один з одним про все на світі … і тільки один секрет був у жінки всі ці роки. Вона просила чоловіка ніколи не чіпати стару взуттєву коробку, яка лежала на верхній полиці шафи. Всі його питання про цю коробку залишалися без відповіді. Через деякий час чоловік забув про секрет дружини і більше не згадував про це. Але одного разу жінка сильно захвopіла. Лікарі сказали, що жuтu їй залишилося недовго. Чоловікові довелося доглядати за дружиною, самому готувати і прибирати по дому. І під час одного з таких прибирань він натрапив на цю коробку і приніс її до ліжка вмupаючої дружини. Коли старий відкрив коробку, він побачив, що всередині лежали дві в’язані ляльки та пачка грошей, сумою в 95 000 $. Він довго не міг повірити своїм очам, а коли прийшов до тями став кричати на дружину, вимагаючи пояснень. – Коли ми з тобою тільки одружилися, – почала розповідати бабуся, – моя бабуся поділилася зі мною секретом довгого і щасливого шлюбу. Вона сказала, що він полягає у відсутності навіть маленьких суперечок, і порадила кожен раз, коли я буду на тебе сердитися, просто промовчати і в’язати гачком ляльку. Це так зворушило дідка, що з його очей полилися сльози. Дружина і правда ніколи не перечила йому, ніколи не кричала і не сперечалася. При цьому в коробці лежали тільки дві ляльки, а це значить, що вона сердилась на нього лише пару раз за довгі 60 років життя. Чоловік не міг передати словами свого щастя … – Хороша моя, – сказав він, – я ніколи не здогадувався про це, але тепер з ляльками мені все зрозуміло. Але що про гроші? Звідки вони у тебе? – Аааа … – протягнула жінка, – гроші … Їх я зібрала від продажу всіх інших ляльок. Джерело

У літньої жінки було два великих глечикa. Вони звисали по кінцях коромисла, що лежить у неї на плечі. У одного з них була тріщина, в той час як інший був бездоганним і завжди вміщував в себе повну порцію води. В кінці довгого шляху від річки до будинку старої жінки глечик з тріщиною завжди залишався заповненим лише наполовину. Протягом двох років це відбувалося щодня: стара жінка приносила додому завжди тільки півтора глечика води. Бездоганно цілий глечик був дуже гордий своєю роботою, а бідний глечик з тріщиною соромився свого недоліку і був засмучений, що він може робити тільки половину того, для чого він був зроблений. Через два роки, які, здавалося, переконали його в нескінченній власній непридатності, глечик звернувся до старої жінки: – «Мені соромно через мою тріщину, з якої всю дорогу до твого дому завжди біжить вода.» Стара жінка усміхнулася. – «Ти помітив, що на твоєму боці доріжки ростуть квіти, а на стороні іншого глечика – ні?» На твоєму боці доріжки я посіяла насіння квітів, тому що знала про твій недолік. Так що ти поливаєш їх кожен день, коли ми йдемо додому. Два роки поспіль я могла зрізати ці чудові квіти і прикрашати ними стіл. Якби ти не був таким, який ти є, то цієї краси не було б і вона не чинила б честі нашого будинку. » У кожного з нас є свої зовсім особливі несподіванки й недоліки. Але є особливості і тріщини, які роблять наше життя настільки цікавим і гідним. Просто потрібно кожного сприймати таким, яким він є, і бачити в ньому гарне. Отже, всі мої друзі з тріщинкою в глечику! Радійте чудесним дням і не забувайте насолодитися запахом квітів на вашому боці стежки.

В одній маленькій країні, в невеликому містечку, де всі знають одне одного і немає таємниць, де радості загальні, а нещастя, поділені на всіх, вже й не здаються нещастями, народився в давні незапам’ятні часи один хлопчик, котрий довів, що не місце прикрашає людину, а що, навпаки, є такі люди, які не тільки можуть прикрасити собою будь-яке місце і час, а можуть залишитися в пам’яті людей назавжди. Таким виявився і цей звичайний хлопчик. Незвичайним у хлопчикові було тільки те, що він дуже рано навчився не тільки чути і бачити. Він умів вбирати у себе все, почуте і побачене, умів зрозуміти все і безстрашно шукати відповіді на незрозумілі йому запитання. У допитливому хлопчику причаївся невтомний шукач істини. Він хотів знати більше, більше, ще більше … Усе! Дізнавшись одне, він тут же кидався на пошуки нового, ще більш цікавого і незрозумілого. Коли хлопчикові виповнився один рік, в будинку його батьків зібралися жителі містечка, щоб привітати хлопчика з його першим ювілеєм. Кожен подарував йому власноруч намальований малюнок з одним, єдиним побажанням. Усі бажали хлопчикові щастя, і супроводжували своє побажання власним зображенням щастя. І всі ці зображення відрізнялися одне від одного, і їх виявилося рівно стільки, скільки у місті було жителів. Хлопчик ріс і ніколи не розлучався зі своєю колекцією уявлень про щастя. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж таке “Щастя”? Чому всі йому бажали його, але зображували по-різному. Коли він підріс, то виїхав з рідного міста і присвячував увесь свій вільний час спілкуванню з людьми, і ставив їм усім одне і те ж питання: – Що таке щастя? Люди сміялися, або ставали сумними, описуючи щастя, або його відсутність, і так само, як в малюнках, у кожної людини було своє Щастя. Але воно ніколи не збігалося навіть у двох людей, незалежно від того, чи були вони чужими або найближчими. Усі описували щастя по-своєму. Для чоловіків це була робота, професія, друзі, гроші, машини, яхти, подорожі. Для юнаків та дівчат – любов, веселощі, розваги. Для жінок – сімейне вогнище, діти, чоловік, добробут, наряди, коштовності, краса. Але загальної картини не виходило. Він намагався зібрати її з окремих деталей, як мозаїку, але ні – не було цілісної картини. Вона нагадувала ковдру з клаптиків, позбавлених життя. Хлопчик став юнаком, потім чоловіком, і все своє життя присвячував пошукам Щастя. Іноді йому здавалося, що він його досяг, але варто було зробити один незручний рух або допустити одну неправильну думку, і його картина Щастя знову розліталася на тисячі осколків, занурюючи його в печаль. Здавалося, що він уже ніколи не отримає відповіді на питання всього свого життя. Він пережив все, що тільки можна було пережити. Він любив і був коханим, він мав дітей і дав їм гідне виховання, він працював і подорожував, але завжди сумлінно і невпинно шукав відповідь на своє питання… Марно! І одного разу він почав благати Бога: – Господи! Я задоволений всім, що маю, я нічого в тебе не прошу, але скажи мені, що ж таке “Щастя”? Мені побажали його всі жителі мого рідного міста, коли мені виповнився один рік. Так володів я ним колись? Чи було воно в мене? Він не помітив, як від молитви перейшов в міцний сон і поринув у небуття… І там, в самій глибині небуття, він почув: – Стань Майстром і сам виліпи Щастя, тоді ти дізнаєшся, що це таке. Він став Майстром, він виліпив Щастя і рушив показати його людям, щоб почути, що вони йому скажуть. Але знову не було згоди. Скільки було людей, стільки було думок. А Майстер продовжував удосконалювати свою прекрасну, неземної краси вазу, але все ж знаходилися люди, які пропонували якісь нові доповнення, нові деталі, і завершення не наставало. Майстер постарів, прийшов його час закінчувати своє земне життя, а відповіді все ще не було. Але в останній момент його погляд ще раз затримався на створеному ним Щастю і промінь сонця, що відбився на ідеальній поверхні, раптово як осяянням відкрив йому секрет щастя. Немає рецепта або картини щастя для всіх. Кожна Людина – Великий Майстер, здатний створити своє кришталеве, глиняне, дерев’яне, кам’яне або будь-яке інше, чудове щастя, надавши йому обриси і властивості власної Душі. Твоє Щастя – це дзеркальне відображення твоєї Душі. Ілюстрація: Lisa Aisato Джерело

Дружина одного бідного чоловіка пекла хліб, а потім він продавав його у місцеву бакалею. Жінка пекла буханець вагою 1 кг. Отримана виручка була непоганою підмогою для сім’ї.Але одного разу бакалійник став сумніватися в чесності бідняка, який продавав йому хліб, і вирішив зважити куплені буханці. Виявилося, що кожен з них важив не кілограм, а 900 грам. Це дуже розлютило чоловіка. Наступного ранку, коли той жебрак знову прийшов у магазин, бакалійник роздратовано сказав: — Більше не принось мені хліба! Я все одно в тебе нічого не куплю, брехун! Ти мені казав, що вони важать кілограм, тоді як насправді у них 900 грам. Я не дозволю себе дурити! Бідолаха помітно розкис, опустив погляд і сказав: — У нас, хазяїне, немає терезів… Мірою мені завжди служив кілограм цукру, який я купив у тебе. По ньому ми з дружиною і вимірювали вагу хліба. Мораль: Якою мірою міряєте, такою і вам відміряно буде! Джерело

Пішов один чоловік до Бога й говорить: – Я чув, Ти роздаєш людям щастя. – Роздаю, – відповів Бог. – Тоді дай і мені. – Я дам, тільки даром цим треба вміти дорожити. – Я зумію, – запевнив чоловік Бога і, отримавшищастя, пішов. Але незабаром йому здалося, що в інших щастя краще. Заздрість почала мучити чоловіка. Він намагався жити щасливо, але не виходило, начебто все є, та не вистачає, і ніби ситий, та всечогось хочеться. Так він мучився – мучився й дійшов до того, що від незадоволеності почав хворіти. Пішов чоловік знову до Бога. Господи, – звернувся він до Всевишнього, – чому ти одним даеш велике щастя, а iншим мале? Ти не правий у своєму звинуваченні. Мені треба набагато більше, ніж я маю, а ти дав набагато менше, ніж я хочу. Я дав тобі не просто велике щастя, а дуже велика, тільки ти не оцінив його. Як же велике, – обурився незадоволений чоловік, Якщо я нещасливий? Є люди, які і в малому знаходять велике, а є й такі, які у великому бачать тільки мале, – відповів Бог . Дай мені стільки, щоб я міг розгледіти своє щастя. – Я дам тобi те, на що ти заслуговуєш. Не зрозумів чоловік слів Божих, прийшов додому й побачив : усе навколо порожньо, наче тут ніколи нічого й не було. Господи! – заволав чоловік . – Ти ж не дав, а відняв у мене все! – Я взяв тільки те, що тебе не задовольняло, тепер ти почнеш будувати нове щастя і, можливо, побачиш його, якщо зможеш гідно оцінити. Щастя для кожної людини – це насамперед стан душі. Людина є щасливою, коли вона в своєму серці має спокій, коли вона свідома, що вона є в руках небесного Отця, який далеко ліпший для нас, ніж навіть наші рідні батько і матір, який хоче нам добра. І що би не було навкруги нас, та свідомість, що Бог нас любить, що Він є нашим Отцем, що Він за нас дбає, мені здається, що це є основний момент щастя . Блаженнійший Любомир Гузар Джерело

«…Здається, секрет щастя став набагато ближче:«Дайте собі спокій » – мені хочеться шепнути це багатьом на вухо для того, щоб вони перестали вічно в собі колупатися, відшукувати недоліки, порівнювати з іншими, триматися за минуле, ганяти до майбутнього, з’їдатися за скоєні помилки, доводити себе до досконалості… І ніколи при цьому НЕ ЖИТИ … Ніколи! … Дайте спокій своїм дітям: Перестаньте думати, ніби ви точно знаєте, що потрібно їм для щастя… Перестаньте жити за них з кращих спонукань… Перестаньте дресирувати їх під свої команди, заохочуючи тільки за слухняність… Перестаньте встановлювати для них незаперечні бар’єри, назавжди відбиваючи хорошу звичку думати самим… Перестаньте навантажувати їх своїми амбіціями, намагаючись компенсувати свої невдачі тими успіхами, які їм не потрібні… Перестаньте задувати їм в одне місце, дозволяючи все, і вирощуючи на ділі відмінних споживачів… Перестаньте думати, що вони завжди повинні відповідати вашим очікуванням… Дайте спокій своїм коханим …Вони просто! люблять вас… І ви просто любіть їх у відповідь, а не приписуйте їм своїх думок, і тих рис, якими вони не володіють.Не обтяжуйте їх усіма своїми бажаннями відразу.Не виховуйте і не перевиховуйте їх.Не вимагайте нескінченних доказів любові.Не принижуйте контролем і патологічними ревнощами.Не обділяйте їх правом на самих себе, і на особисту територію.Не перетворюйтеся в їх господарів.Не мучте критикою і безперервними вимогами .Залиште в спокої весь світ,.. просто залишаючись частиною його, і не претендуючи на свою особливу значимість … Просто милуйтеся ним …Просто робіть свою частку роботи , яка вам припала …Просто створюйте те, що вам під силу …Просто приймайте хід життя …Просто ЖИВІТЬ , нарешті …Ні, друзі мої, це не поради. Це спостереження. Багаторічні.Спостереження за тим, що найчастіше є причинами для нещастя …На першому місці – ось це: ХРОНІЧНЕ невміння ЗАЛИШАТИ В СПОКОЇ ВСІХ, У ТОМУ ЧИСЛІ СЕБЕ САМИХ …Можна спробувати заспокоїтися …» Джерело

В лісі виросли дві молоді ялинки. Одна була неймовірно гарна: струнка, висока, з пишною хвоєю від верхівки до землі. А друга зовсім негарна: кривий стовбур та обідрані гілки, які хаотично стирчали в різні боки. Красуня дуже собою гордилася та вважала себе найкращою у світі. Коли настала зима, до лісу приїхали чоловіки заготовляти дрова та зрубали негарну ялинку.Гарна ялинка подивилася на неї та злорадно сказала: — Я так і знала, що вони тебе зрубають! Мене ніхто й пальцем не троне, адже я — прикраса всього лісу! — Поживемо – побачимо.- відповіла негарна ялинка. — Час покаже. Через деякий час після новорічних свят, ялинки зустрілися на смітнику. Красуня плакала та скаржилася, що її таку гарну використали й викинули, як всіх інших на смітник. А інша їй відповіла: — Даремно ти сердишся. Ти повинна була передбачити це. Немає на світі нічого приємнішого, благородніше, як стати в пригоді на користь іншим. Твоя доля сумна тому, що тобі довелося розчаруватися. Ти так високо думала про себе, так була зваблена своєю красою, що, коли надії не справдилися, ти розчарувалася і засмутилася. Я ж намагаюся обмірковувати все і розумію, що повинно бути, а чого не може трапитися. Мені не доводиться так гірко розчаровуватися, тому я і щаслива. — Ти? Щаслива? Ти, потворна, що лежить на смітнику, — і щаслива? — закричала красуня. — Так, — спокійно продовжувала кострубата ялинка. — З тих пір, як мене зрубали, я не переставала бути корисною. Мене поставили віхою у дороги. Я разом з іншими вказувала людям шлях, відчувала себе щасливою, а зараз ще більше. — Це чому ж? — з недовірою запитала красива ялинка. — Повз нас ходило багато людей, але один хлопчик кожного разу зупинявся відпочивати біля мене. Кожен день я стежила за ним, як він йшов з міста, чекала, коли він дійде до мене, щоб відпочити з дороги. Ми звикли один до одного, подружилися. Я бачила його посмішку, раділа зустрічі з ним. Я була щаслива. — Як би мені хотілося бути на твоєму місці! До чого мені тепер моя краса? Та й раніше вона нікому не була корисна … — Подивися! — перебила її кострубата ялинка. — Ось йде батько того хлопчика! Чоловік, побачивши обидві ялинки, сказав: «Ось добре. Цілих дві. Досить, мабуть, грубку протопити ». У будинку, куди їх принесли, було кілька днів не топлено. Хлопчик, хворий, лежав у ліжку. — Ось зараз тепло буде, — сказав батько, обрубуючи сучки і гілки у красивої ялинки. І кострубата подруга почула, як красуня прошелестіла: — Нарешті, нарешті і я щаслива! Джерело