Життя забирає все те, що ви сприймаєте як належне

Життя забирає все те, що ви сприймаєте як належне

Один розумний чоловік сказав: “Ми цінуємо тільки те, що втрачаємо”. Ми прекрасно знаємо про власні можливості, про ті речі, якими володіємо. Але рідко хто з нас замислюється про те, що все це може зникнути в одну мить. Найкраще розкриває суть цього висловлювання одна історія.

У однієї жінки було шестеро дітей. Вони проживали разом в маленькому селі, без особливих засобів для існування. Жінці доводилося працювати на рисовому полі, щоб прогодувати шістьох голодних діток. І якби була можливість піти ще куди-небудь заради заробітку, вона б це зробила.

Люди з того ж села переконували жінку не віддавати дітей до школи, щоб ті могли допомагати їй з роботою. Але вона вчинила інакше. Турботлива мати хотіла, щоб її діти отримали гідну освіту і змогли прожити краще життя, ніж зараз. Звичайно, це зажадало від неї ще більших зусиль, але вона справлялася, нехай часом і доводилося відмовлятися від їжі заради власних дітей.

Минуло 50 років. Жінка постаріла, а важка робота в молодості позначилася на її здоров’ї: проблеми з серцем, перепади тиску і багато іншого стало супроводжувати її день в день. Лікарі били на сполох і говорили про очевидне: все це – наслідок відмови від турботи про себе. Через деякий час вона померла.

Ця жінка стала прикладом для багатьох людей з села. Вона зуміла відмовитися від власного комфорту заради дітей, буквально пожертвувавши своїм здоров’ям. І вона не вимагала чогось натомість ні від кого. Але її діти сприймали все це як належне.

Вони жили і раділи дитинству, знаючи, що мати забезпечить їх усім необхідним. Але її не стало. І для всіх це стало шоком. І подібне ставлення до дійсності було не тому, що вони її не любили. Просто вони не звертали уваги на те, як їй важко. Це було нормою. Чимось буденним. Всі думали тільки про себе. Діти ще довго згадували важкі передсмертні години своєї матері, коли їм хотілося не відпускати її зі своїх обіймів. Плакали всі. Але найбільше плакала мати. Пізніше діти усвідомили, що раніше навіть не замислювалися про те, що ніколи не проявляли ніжність по відношенню до неї. А тепер часу практично не залишилося. І мало хто думав про те, що її скоро не стане. І про те, як сильно вони її люблять.

Пізніше у всіх з’явилися свої сім’ї. У однієї з дочок склалася схожа ситуація. Чоловік був змушений часто їхати на заробітки, рідко з’являючись вдома. А дружина виховувала свою дочку і сина на самоті. Вона не покидала їх ні на хвилину, після довгого робочого дня, згадуючи власну матір.

І рівно та ж ситуація повторилася і з нею. Ніхто з її дітей не замислювався над тим, наскільки їй важко. Наскільки сильно вони її люблять і вдячні їй за все. Рідко вимовлялися слова подяки і захоплення її вчинками. Але в один день, вона померла. І світ звалився.

Звичайно, біль втрати сильний. Але він посилювався ще більше через те, що вони приділяли їй мало часу. Багато слів було не сказано. І вони усвідомили, що сприймали її як належне. Вони забули, що маму потрібно любити відкрито, проявляючи турботу і ніжність. Але тепер її немає.

Нехай цей сумний досвід послужить прикладом і для вас, дорогі читачі. Пам’ятайте, що в цьому житті все швидкоплинне. І ті речі, які у вас є, ті люди, які Вас оточують, можуть в одну мить зникнути. І ніщо в світі не компенсує їх відсутність.

Приділяйте час своїм близьким, не соромтеся проявляти ніжність і турботу. Обійміть батьків. Дайте їм зрозуміти, що вам не все одно і що ви їх любите. Поки ще не пізно…

Джерело