Казка-алегорія про любов і щуку. Вона навчить вас не вірити словам, а вірити вчинкам!

У великий акваріум помістили щуку. Спочатку вона плавала по цілому акваріуму, але потім одну його частину відгородили прозорим склом. Тепер щука не могла туди потрапити. Вона не бачила перешкоди, просто щоразу, коли вона намагалася проплисти в іншу частину акваріума, з’являлася ця перешкода. Довгий час щука намагалася подолати її. І ось, коли сили майже покинули щуку, вона відступила. Вчені забрали скло. Проте щука більше ніколи не намагалася потрапити в іншу частину акваріума. Вона плавала в маленькому просторі, в той час, коли могла користуватися цілим акваріумом. Повчальний експеримент, правда? Нам потрібно задуматися, а, можливо, і в нашому житті також давно уже немає перешкоди, але минулий досвід, який міцно закоренився в нашій голові, не дає нам рухатися вперед та розвиватися. Можливо, потрібно зробити один – єдиний крок вперед та отримати гідну нагороду. Джерело

Жив-був вовк, а по сусідству було велике стадо овець. Кожен день він “задирав” одну вівцю. Вівці розбігалися по лісі, вівця яку він “задирав” починала відчайдушно опиратися та кричати і її крики лякали інших. І тоді вовк поговорив з кожною вівцею наодинці: “Тобі нічого боятися, адже я вбиваю і з’їдаю тільки дурних овець, а ти є моїм найкращий другом”. Після цієї розмови, вівці спокійно паслися і більше не тікали. І коли вовк вбивав чергову вівцю, вони думали: “Ну ось, вбили ще одну дурну вівцю, а мені нема чого боятися”. Вівці були щасливі. Вовк просто підходив до однієї з них і говорив: “О, ми давно не спілкувалися з приводу дурних овець”. І смерть наступала миттєво, вівця нічого не встигала зрозуміти. Вовк підняв самооцінку кожної з овець, вони перестали хвилюватися і спокійно щипали траву, в результаті чого їх м’ясо ставало тільки смачніше. І найцікавіше, що інші вівці стали допомагати вовку – якщо якась занадто кмітлива вівця починала здогадуватися про справжній стан речей, то інші вівці, ну, тобто – кращі друзі вовка, повідомляли йому про дивну поведінку цієї вівці, і на наступний день вовк її з’їдав. Кожній людині варто менше вірити словам, а більше спостерігати за вчинками. В кожного є одна властивість – ми чуємо те, що хочемо чути, і на все інше просто не звертаємо уваги. Важливо вчасно помітити вовка в овечій шкурі. © Автор невідомий

Прекрасна принцеса, завжди вірила в ЛЮБОВ і була готова боротися за неї до кінця, бо це найголовніше у її житті та її Королівстві!!!«На війні всі засоби хороші», – думала вона і тому, коли дізналася, що принц потрапив в безодню відчаю, самокопання і зарозумілості розміром з Юпітер, вирішила будь-що-будь врятувати бідолаху та своє кохання. Хоча навіть Дракон, який охороняє цей скарб – Принца, що заточений в башті, вважає його рідкісним мудаком, а його кохання нікчемним….Але принцеса – вперта натура, вона «і в вогонь і в воду» за коханим, тому взявши з власного арсеналу найкращий і найгостріший меч, осідлавши вороного коня, вона відправляється в дорогу.І мчить вона, значить, на коні, волосся назад, а в голові докладний план з порятунку його- Коханого-Принца. А наш сумний Принц, так любить похвалу і захоплення, що всіма силами це заперечує, а в душі сподівається і вірить, що його все-таки пошкодують і таки вже, нарешті, врятують, а Принцеса візьме вину за всі смертні гріхи на себе. Дурний, дурний принц… Через багато випробувань довелося пройти нашій героїні: Ліс Відчаю, Ріку Сліз з Болота Розчарування вибратися, навіть ледь Королівство не віддала коли зустрілася з трьома шарлатанами: Сліпотою, Мнимою Виною та Навіяним Розчаруванням, перш ніж битися з Драконом за серце принца… Довго билися вони в полі чистому, а Принц сидів у вежі, бачив все це з віконця і їв попкорн, запиваючи все це віскарем, курячи цигарки та кальян. Мерзенний, мерзенний принц. І ось під кінець чергового дня Дракон поцікавився у принцеси: – Слухай, Мала, а навіщо тобі цей принц здався? – Що значить «навіщо», я ж люблю його! – Стираючи піт з лиця, обурено відповіла Принцеса. – Та ти його навіть не знаєш, він же крім себе нікого любити не може, а ще, він безвідповідальний, окрім того для тебе, він ні яблуко з дерева не зірве, ні твоє Королівство боронити не зможе. Він не захистив тебе від диких птахів, що нападали, а коли ти йшла крізь випробування, він просто за цим спостерігав у віконце, а ще він не сприймає багато інформації. Ну, навіщо він тобі? – Я люблю його і повинна боротися за нього! – хоча Принцеса явно була вражена щирістю Дракона. – Я тебе благаю! Ну, по-перше, що ж за Любов така, за яку треба боротися? Любов – це коли все добровільно і за взаємною згодою. Її марно вимолювати, випрошувати, і битися за неї сенсу немає. Вона або є, або її немає. Решта – фікція і твоя хвора уява. По-друге, так ти подивися на цього свого Принца уважніше, крім розчарування, сумнівів у твоїй чесності та твоїй відданості, докорів і заниженої самооцінки він тобі нічого не дасть, а на Героїзм заради тебе чи твого Королівства він не здатен… Усвідомлення увійшло в мозок Принцеси, побачила вона Принца з іншого боку і зрозуміла всю дурість своїх дій… – Ти маєш рацію, Дракон. Прости мене. Може, підемо поїмо? – принцеса кинула меч і попрямувала до свого коня. – Так, без проблем Мала, давай забирайся на мене, так буде швидше, я тут знаю одне місце недалеко, там шеф-кухар готує відмінні стейки, ти повинна оцінити! Принцеса і Дракон полетіли разом вечеряти, а Принц так і залишився похмурим і незрозумілим самозакоханим ідіотом. Джерело

— Мамо! Мамо! Дивись! Що це таке в мене за спиною шарудить? – прибігла маленька дівчинка. Очі її були величезними, сповненими здивування та захоплення одночасно. — О, це крила, — втомлено озвалася мама. — Правда?! — зраділа дівчинка. – Я зможу літати? — Можливо. Потрібно спочатку вирости. — Мамо! Я хочу вчитися у художній школі! — маленька пурхала і кружляла біля матері. — Добре, – відповіла мама, дістаючи два невеликі ланцюги, – давай спочатку ти закінчиш початкову школу, а там подивимося. Дай мені сюди свої ніжки, і вона пристебнула по одному товстому ланцюгу на кожну. — Ой, але з ними так важко літати, — трохи засмутилася дівчинка. — Нічого. Іди, погуляй на вулиці. — Мамо! А чи можна я піду на гурток танців? У нас у школі сьогодні повісили оголошення. — Добре, – мама дістала дві невеликі гирі, – тільки давай я спочатку на нову роботу влаштуюся, щоб тобі оплачувати всі твої «хотілки». Ти поки вчи те, що стане в нагоді в житті. Математику, наприклад. А щодо твоїх танців та малювання можна й потім подумати. Давай сюди ніжки, і вона пристебнула до кожного ланцюга по гирі. — Мамо, але ж я так взагалі не злету! І математика мені не подобається, — засмутилася дівчинка. — Нічого страшного. У вас хіба багато хто в школі літає? — Ні, — тихо відповіла малесенька, — я бачила лише двох хлопчиків і трьох дівчаток. Вони не мають ні ланцюгів, ні гир як у всіх. Тільки в однієї дівчинки мотузочки на ногах. — Мабуть, батьки неправильно їх виховують, — заявила мама. — Так і все життя літатимуть — Мамо, але я теж хочу літати, — несміливо сказала дівчинка. — Іди сюди, – мама дістала ще два вантажі, – давай сюди ноги. — Що це? — Це — «Вантаж відповідальності», який ти маєш на себе брати, — пояснила мама, пристібаючи обтяжувач до однієї ноги, — а це, — вона почала возитися з іншою ногою дочки, — «Вантаж громадської думки». Дуже потрібна річ. Без нього ти надто виділятимешся. — Мамо, — тихо спитала дівчинка, опустивши голову, — а якщо я не хочу? — Що не хочеш? — Не хочу це носити, Це мені заважає. Дуже заважає. — Не можна. Так треба. Так усі роблять. — А якщо не робити як усі?! — А якщо не робити як усі, то так і літатимеш усе життя, всі на тебе дивитимуться і показуватимуть пальцем. — Чому? — Тому що є ось це, — і мама тицьнула пальцем у два важкі вантажі, закріплені на ніжках у дівчинки. — Я ж свої не знімаю, — вона трохи тупнула ногою, і ланцюги на її ногах глухо брязнули. — І ти носитимеш. Розмову закінчено. — Мамо! Мамо! Дивись, що в мене на спині? — малесенька дівчинка радісно припорхала до мами. — О! Це твої крила, люба, — усміхнулася мама. — Чудово! Це означає — я літатиму?! Мати не відповіла. — А де ж тоді твої? – спитала донька, заглядаючи за спину матері. Крил там не було. Тільки з-під домашньої футболки виднілися два невеликі горбики. Дівчинка несвідомо хотіла доторкнутися рукою, перевірити, чи справді немає крил, але мама м’яко обсмикнула її. Жінка пильно подивилася на свою дочку. Яка ж схожа ця історія. Вона смутно опустила очі. — Ой, мамо, а що за важкі штуки у тебе на ногах? — малеча, теж подивилася низ, простеживши за поглядом матері. — У мене також такі будуть?! — трохи злякано запитала вона, і подивилася на маму своїми великими карими очима, такого м’якого чайного відтінку, по-дитячому чистими, яскравими та ще сповненими надій. У мами щось кольнуло в грудях. Колись і в неї були такі самі. Жінка мовчки встала і підійшла до великого старовинного комода, відкрила верхню шухляду і дістала звідти два важкі ланцюги. У ящику ще лежали гирі та два найважливіші вантажі — все, що залишилося від її матері. Тепер це має перейти до її малечі. — Мамо, це мені? — здогадалася дівчинка, і в її очах промайнув жах. Жінка міцно стиснула ланцюги у руках. Вона повинна передати їх доньці, як це зробила для неї її мати, а для її матері її бабуся. Це передавалося з покоління до покоління. Обов’язок – невідомо звідки з’явився, і незрозуміло чому так міцно закріпився. Ланцюги реальності. Так їх називали у них у сім’ї, як вона дізналася пізніше. І зараз на ній лежить відповідальність. Вона має продовжити цю справу. Вона простягла руку до дівчинки. — Давай ти спочатку… — Мама затнулась, у горлі застряг ком. Це її слова. Вона не хоче їх вимовляти. Їй це казала її мати. Говорила просто тому, що так треба. Але кому треба? І зараз вона має сказати це своїй дочці. Навіщо? — Що спочатку? — нетерпляче запитала малеча. — Давай ти спочатку просто політаєш. — Можна? — зраділа дівчинка. — Так, — усміхнулася мама, — а коли захочеш малювати чи танцювати, то я тобі обов’язково допоможу. — Дякую, матусю! — кинулась дівчинка на шию матері. — Ти найкраща! — І полетіла грати надвір. Жінка подивилася вслід малюкові. На душі чомусь стало так ясно, а по тілу розтеклася неймовірна легкість. Дивно. Вона, напевно, вже й не згадає, коли відчувала щось схоже. Спина різко і сильно засвербіла, а потім почувся такий знайомий шерех. Жінка глянула на свої ноги. Вона ширяла в повітрі, а на підлозі мертвим вантажем залишилися лежати її ланцюги. Автор: Ліа Сатова Джерело

“Пам’ятаю, один мій молодий прихожанин розстався з дівчиною – вона сама його кинула. Було видно, що юнак як і раніше любить її, і любить сильно, але до чого ж правильною була його реакція! «Добре, – сказав він з посмішкою. – Вона більше не хоче бути зі мною. Нічого не поробиш. Видно, так Богу завгодно». Чудові слова! А ось інший випадок. Молодий чоловік кинув дівчину, а вона, прагнучи повернути його, півроку слала йому cмс, на які він, зрозуміло, і не думав відповідати. Дійшло до того, що від переживань вона просто захворіла. Я сказав їй тоді: «Невже ти не розумієш, що причина твоєї хвороби – в тому, що ти упрямишся, намагаючись насильно все влаштувати так, як тобі хочеться? Перестань. Нікого не можна змусити полюбити. Тільки хвороб собі наживеш. Любов не нав’язують, на неї – надихають, і якщо людина хоче, вона любить». Архімандрит Андрій (Конанос).

В одній звичайні людській душі жили Любов і Кохання. Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стовідсотковий зір. Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи. Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем. Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду. Коли кохання кричало „я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу. Коли кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи. Коли кохання, дивлячись в постаріле зів’яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи. — Я тут безсила, — сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням. — Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.— Все просто, — відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.— Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. Джерело

Два демони сиділи на підвіконні та спостерігали за жінкою з дитиною на руках. Вона ходила по кімнаті і гойдала малюка, щось тихенько наспівувала собі під носа. – Може підемо вже звідси, адже тут зовсім брати нічого, а я їсти хочу, – сказав один і почухав худий живіт. – Почекай, їй зараз набридне, і вона розсердиться, – відповів інший, і жадібно втупився у вікно, упершись у скло вигнутими рогами. Худий демон втягнув носом повітря. – Третю годину вже тут сидимо, а пахне лише любов’ю… Фууу… – Дивись, дивись. Жінка поклала дитину в ліжечко і навшпиньки вислизнула з кімнати. Метнулася до гори немитого посуду в раковині на кухні.  Ойкнула, поставила сковорідку на вогонь, кинула в калюжку олії три котлети, з тривогою подивилася на годинник і почала мити пляшечки, соски, каструльки та вилки. Демон з вигнутими рогами потер пазурі. – Ось зараз… Малюк заворушився в ліжечку, зморщив крихітний носик і заплакав. Жінка метнулася до кімнати, підхопила малюка на руки, зашепотіла щось тихо та ласкаво. Малюк агукгув і усміхнувся. – Фуу, – простяг худий, – Може вона взагалі злитися не вміє, підемо до Петровича. Він якраз зараз сяде новини дивитися, лаятиме все підряд… наїмось. У животі у демона забурчало. – Набридло мені злістю Петровича харчуватися, несмачна вона, протухла давно вже! Інша справа молода матуся, ось тут смачно! Вони ж усі втомлені і незадоволені життям! Ну а хто таким життям буде задоволений? Ця он за день не присіла ще жодного разу! Все щось шарудить! Давай ще почекаємо! Ну мусить вона розсердитися! Жінка поклала малюка на столик, розгорнула пелюшку та зітхнула. – Ось. Ось зараз, – зрадів демон. Малюк радісно агукав і смикав маму за волосся поки та спритно міняла пелюшку. – Дай краще я, – усміхнувся худий. Жінка взяла присипку і труснула баночку, кришка відвалилася і весь вміст баночки висипався на дитину. Над столом піднялася хмара ароматного пилу, жінка скривилася і чхнула. Присипка розлетілася по всій кімнаті. – Спритно, – демон схвально кивнув, проскрипів вигнутим рогом по склу. – Ну, якщо вона й тепер не розсердиться, то я йду до Петровича! Жінка жодних скрипів не чула, вона сміялася, обтрушуючи немовля від присипки примовляла: – Ти ж мій солодкий пончик…  Малюк агукав їй у відповідь. – Радість? Ні, вона зовсім нас голодом хоче заморити… – Ні, почекай, зараз у неї чоловік із роботи прийде. Він цілий день від начальника отримував, потім у пробках постояв, зараз він непопрані пелюшки побачить, бардак – ось тоді точно буде їжі до відвалу! – А потім ще котлети пригорілі побачить… Гаразд, давай почекаємо. Жінка за вікном, вдосталь насміявшись, сповивала дитину і відчула дивний запах, теж згадала про котлети, з малюком на руках кинулася на кухню, але рятувати вечерю було вже пізно. Двері в коридорі рипнули, на кухні з’явився молодий чоловік, обійняв дружину та дитину, поцілував. – Знову любов? – зморщився худий. – Стривай, він же ще на кухню не зайшов… Чоловік насупився, роздивляючись котлети, демони завмерли, приготувавшись щільно поїсти. Малюк простягнув ручки до тата. Чоловік усміхнувся, потім чомусь засміявся, забрав у жінки дитину і почав катати її як на каруселі. Демони чекали. – Ні, ну я більше не можу, – обурився худий демон. – Ти на нього глянь! – Бачу. Пелюшку поніс прати… Усміхається, як дурень і любов’ю смердить, – демон із вигнутими рогами важко зітхнув. – Гаразд, підемо до Петровича. Тут взагалі нема чого… – Ага. Давай швидше, поки вони знову не почали обійматися, явід цього кохання вже задихаюся… Два демони перебралися на сусіднє підвіконня. Петрович, якраз уже почав дивитися новини… Джерело 

Кожен день ми вимовляємо сотні і тисячі слів… …ми спілкуємося з рідними і близькими, з друзями, з колегами по роботі, з клієнтами…. і навіть з самими собою! А чи часто ми замислюємося над формою і змістом того, що ми говоримо? Як ми спілкуємося? Що ми робимо частіше – хвалимо або сваримо? Які емоції ми висловлюємо – радість і любов, чи роздратування? Дайте відповідь на ці запитання, самі собі… а я поки розповім притчу: Жив-був хлопчик з жахливим характером. Його батько дав йому мішечок з цвяхами і сказав забивати по цвяху в садову огорожу щоразу, коли він буде втрачати терпіння і з кимось сваритися. У перший день хлопчик забив 37 цвяхів. Протягом наступних тижнів він намагався стримуватися, і кількість забитих цвяхів зменшувалася з кожним днем. Виявилося, що стримуватися легше, ніж забивати цвяхи… Нарешті настав день, коли хлопчик не забив в огорожу жодного цвяха. Тоді він пішов до свого батька і сказав про це. І батько сказав йому витягати по одному цвяху з огорожі за кожен день, в який він не втратить терпіння. Дні йшли за днями, і, нарешті, хлопчик зміг сказати батькові, що він витягнув з огорожі всі цвяхи. Батько привів сина до огорожі і сказав: – Син мій, ти добре поводився, але подивися на ці діри в огорожі. Вона більше ніколи не буде такою, як раніше. Коли ти з кимось сваришся і говориш речі, які можуть зробити боляче, ти завдаєш співрозмовнику рану на зразок цієї. Ти можеш встромити в людину ніж, а потім його витягти, але рана все одно залишиться. Неважливо, скільки разів ти будеш просити вибачення, рана залишиться. Душевна рана приносить стільки ж болю, скільки тілесна. Друзі – це рідкісні коштовності, вони приносять тобі посмішку і радість. Вони готові вислухати тебе, коли тобі це потрібно, вони підтримують тебе і відкривають тобі своє серце. Намагайся не поранити їх… Чи не про нас ця притча? Часто, дуже часто ми забуваємо про силу сказаного слова – не звертаємо уваги ні на нашу мову, ні на думки… …а потім думаємо-гадаємо – звідки беруться події в нашому житті, які нам так не подобаються, і чому відносини з людьми приносять не радість, а суцільні розчарування. Але ж ми знаємо, що наш матеріальний світ – відображення духовного, і наша реальність безпосередньо пов’язана з тим, що у нас на думці й на язиці. А з іншими людьми? Як ми чинимо? Ми можемо насваритися, не подумавши, наговорити образливих слів, накричати… Чомусь найчастіше це буває з близькими… вони все стерплять… Але рани душі так легко не загояться. Цвяхи з огорожі вийняти вам вдасться, а ось дірки від них все рівно залишаться. Джерело