Чудова притча із глибокою мораллю. Прочитаєш 1 раз, а запам’ятаєш на все життя!

Іноді хороший сусід кращий за поганого родича. У давнину араби на весіллі роздавали м’ясо, загорнуте в палянички. Якщо гостей було більше, ніж м’яса, вони давали своїм близьким та друзям, тим, кого вважають своєю родиною, порожні паляниці. І ті їли їх, не подаючи вигляду, що вони порожні. Одного разу один із гостей, побачивши порожню паляничку почав при всіх кричати: “Моя паляниця без м’яса”. І господар відповів йому: “Я винен перед тобою, я вважав тебе своїм”. Скільки ж у наші дні таких, ким ми звабилися, вважали, що вони «свої», заступляться за нас, будуть для нас міцною спиною і є відданими нам… проте ми помилялися. Ретельно вибирайте тих, кому роздаватимете порожні паляниці.

– Лікарю, здравствуйте!– І ви будьте здорові. На що скаржимося?– Душа болить. Ви ж душевний лікар? – Душевний. Прізвище моє таке. І спеціалізація – теж. А вашу душу щось поранило?– Не знаю. Може бути. Я її якось не відчуваю. Я взагалі погано відчуваю. Наприклад, я не вмію говорити «люблю». – Так? Ну, це поширене захворювання. Розкажіть мені, який ваш раціон харчування.– Харчування? Ах, так. Ну, супи, каші там. Овочі. М’ясо – але не кожен день. Ну, я апельсини обожнюю, морозиво, цукерки шоколадні теж люблю. – Ага! Любите! Значить, вмієте говорити «люблю»!– Ні, ви мене не зрозуміли. Я людям не вмію говорити «люблю».– Зрозуміло. Так, люба, дихайте! Глибше дихайте! Та що ж ви так напружилися?– Не можу я глибше дихати. У мене подих перехоплює.– Так і запишемо: не дозволяєте собі дихати на повні груди. Тепер не дихайте. Не дихайте… Не дихайте… – Все, можна. Схоже, у вас це звичний стан – не дихати? – Чому? Та я нібито дихаю.– Саме так – «нібито». А насправді – так, вид робите. Ви ж боїтеся відкритися. Ви ж всі почуття в собі затискаєте. Не даєте їм проявлятися!– Ну, це ж непристойно, коли почуття напоказ. Я їх придушую в самому зародку.– Ось, люба, і стали зрозумілі ваші проблеми з диханням. Накопичили, бач, у собі зародків. Вся грудна клітка забита. То-то вам і не дихається глибоко. Почуття придушувати – це злочин стосовно себе. – А як тоді, як з ними чинити? – Визнавати, що вони існують. Називати їх по іменах. І дозволяти їм бути.– Я потім з цим розберуся. Але зараз я ж не за цим. Я не вмію говорити «люблю».– Дайте-но я вас простукаю.– Ай! Ой! Не треба! Будь ласка, не стукайте! Мені страшно!– Так, значить, і до страхів ваших достукалися. Слава тобі, Господи! Але ж вам не боляче? Чого боїтеся? – Болі боюся! Не хочу, щоб боляче! – Оооось… А від чого буває боляче?– Коли вдаришся. Коли обпечешся. Коли впадеш. Багато від чого…– Дорогенька ви моя! Так ви боїтеся любити!– Я? Боюся? А при чому тут… – Так любов же ж і є – полум’яний політ! Хіба ні? Вона складається зі злетів і падінь, з крутих віражів, із зіткнень. Любов не може бути обережною! – Лікарю… Я знаю. Було це все у мене. Траплялося.– І тепер ви боїтеся… – Так. Я боюся. Боюся, що не зрозуміють. Відкинуть. Обдурять. Зрадять. Використають…– Ось ви й затиснули свої почуття. Захистили себе з усіх сторін від можливого болю. І тому вам важко сказати «люблю»… Ваша хвороба дуже навіть виліковна. І рецепт простий: навчіться любити себе. Якщо ви будете любити себе – ви нікому не дозволите себе поранити. Ви будете вибирати тільки найкраще, найкорисніше для вас. Ви будете безпомилково знаходити те, що зробить вас ще щасливішою. – Але… виходить, зараз я себе не люблю? Так, чи що? – Уже починаєте! Інакше б ви до мене не прийшли. Ви вже стали про себе піклуватися – а це добра ознака.– А… як це – любити себе? – Для початку – почніть до себе прислухатися. До своїх бажань, відчуттів. А то вас що не запитаєш – «не знаю», «не відчуваю». Якщо ви самі так неуважно до себе ставитеся, чому ж інші будуть вас щадити?– І що ж мені робити? Як навчитися себе любити? – А ви самі себе щадіть, хваліть, заохочуйте. Себе треба час від часу заохочувати – знаєте про це? Не перевантажуйте! Не робіть те, що не хочеться! Не дозволяйте себе кривдити! І не дозволяйте собі ображатися. – Ну… Я спробую себе любити, щадити та гидот не слухати. – Ну от і славно. Користуйтеся цим рецептом – і скоро ви відчуєте, що всередині звільнилося місце для любові. Думаю, на цьому ми можемо попрощатися. Медицина своє слово сказала, справа за вами. – Стривайте, лікарю! Але як же воно звільниться, якщо там стільки всього?– Так-так… Камені всякі… зародки… образи проковтнуті… Накопичили ви, накопичили!– Так що з цим робити? – А тут, люба, рецепт один: прощати, прощати й ще раз прощати! Тричі на день, після їди! Будьте здорові! Наступний! Джерело

Є одна притча, яка показує, що в житті кожної людини з’являється Всевишній, тільки він може бути в різних образах. Але люди не завжди його розпізнають, адже він може сприймати будь-які образи. Зараз ми вам розповімо одну притчу, яка доведе існування Бога у вашому житті і його допомоги вам. Колись жив один чоловік, який хотів влаштуватися на престижну роботу, завести щасливу сім’ю і стати знаменитим. Поспішав він якось на співбесіду, вже спізнювався, біжить по вулиці і перед ним падає людина. Думки допомогти людині і не було, адже, тоді він би спізнитися на співбесіду, яка ось-ось мало розпочатися. Тим більше, падають в основному п’яні люди або наркомани, а навіщо їм допомагати? Подумав наш чоловік і побіг далі у своїх справах. На роботі він пройшов співбесіду, але його не взяли. Друга історія була така. Нашчоловік якось в літній вечір гуляв по вулиці і бачив, як вуличні артисти грали сценку. Вона була дуже цікава і чоловік зупинився, і слухав їх весь виступ. Спектакль йому дуже сподобався, всі глядачі бурхливо аплодували, а по закінченню сценки до нашого чоловіка підійшла жінка. Вона зіграла там одну з головних ролей. Вона запитала: “Чоловіче, а як Вам наш спектакль, сподобався?” На що наш герой хмикнув, розвернувся і пішов додому. Потім через деякий час наш головний герой поспішав додому після Дня народження свого товариша. День був дощовий, хотілося швидше прийти додому і лягти спати. Тут він бачить, що якась жінка плакала біля під’їзду, сидячи на лавочці. Вона підняла голову і попросила допомоги у нього. У жінки були проблеми в особистому житті, їй не було кому розповісти про них і їй просто хотілося, щоб її хтось вислухав. Але наш головний герой не любив слухати чиїсь проблеми, до того ж погода була поганою і він дуже хотів спати. Загалом, життя у нашого головного героя пройшло без виконання його заповітних бажань. Коли він помер, то він звернувся до свого Ангела-Хранителя і сказав: – Так, життя у мене, звичайно, була не дуже. Мої заповітні мрії не справдилися… – Так, все залежало тільки від тебе, я посилав знаки. Тобі просто потрібно було проявити милосердя і допомогти людям. – відповів Ангел-Хранитель. – Не зрозумів, в сенсі? – в подиві був наш головний герой. – Коли ти поспішав на співбесіду, перед тобою впав чоловік, якби ти йому допоміг встати, то тебе чекала б престижна кар’єра. Цей чоловік був директором однієї великої компанії. Коли ти дивився виставу вуличних акторів, то жінка-актриса, яка запитала твою думку про виставу, була насправді самотня і ти міг з нею створити щасливу сім’ю. Ну, а та жінка, яка плакала біля під’їзду – це була знаменита письменниця, якби їй допоміг і вислухав, вона написала ю тоді книгу, в якій зробила б тебе відомим! Тобі потрібно було просто допомагати людям, коли вони в цьому так потребували, але, друже мій, ти цього не помітив. Мораль:Допомагай людям і звертай увагу на ті знаки, які посилає Всевишній, адже він допомагає тобі здійснити мрії! Джерело

Одного разу до батька прийшла дочка, молода жінка, і з сумом сказала: – Тату, я так втомилася від усього, у мене постійні труднощі на роботі й в особистому житті, вже просто немає сил… Як справлятися з усім цим? Батько відповів: – Давай я тобі покажу. Він поставив на плиту 3 каструлі з водою і приніс моркву, яйце і каву. Опустив кожен інгредієнт в окрему каструлю. Через кілька хвилин вимкнув плиту і запитав дочку: – Що стало з ними? – Ну морква і яйце зварилися, а кава розчинилася, – відповіла дівчина. – Правильно, – сказав батько, – але якщо ми подивимося глибше, то виявиться, що морква, яка була твердою, в окропі стала м’якою і податливою. Яйце, яке раніше було крихким і рідким, стало твердим. Зовні вони залишилися такими ж, але внутрішньо змінилися під впливом однакового ворожого середовища – окропу. Те ж відбувається і з людьми: сильні зовні люди можуть розклеїтися і стати слабаками там, де крихкі й ніжні лише затвердіють і зміцніють… – А як же кава? – здивовано запитала дочка. – О, кава – це найцікавіше. Вона повністю розчинилася в агресивному середовищі і змінила його – перетворила окріп в чудовий ароматний напій. Є люди, яких не можуть змінити обставини, – вони самі змінюють їх і перетворюють на щось нове, отримуючи для себе користь і знання з обставин. Ким стати у важкій ситуації – вибір кожного. Джерело

У однієї подружньої пари не було дітей, хоча вони вже кілька років прожили в шлюбі. Щоб не відчувати себе самотніми, чоловік і дружина придбали цуценя німецької вівчарки. Вони любили його і піклувалися про нього, як про власного сина. Щеня виросло і перетворилось на великого, красивого, розумного пса, який не раз рятував хазяйське майно від злодіїв, був вірним, відданим, любив і захищав своїх господарів. Через сім років після того, як подружжя взяло собаку, у них народився довгоочікуваний малюк. Чоловік з дружиною були щасливі, малюк займав майже весь їхній час. Собака відчула себе непотрібною і стала ревнувати дитину до господарів. Якось раз батьки залишили сплячого сина в будинку, а самі на терасі займалися приготуваннями до барбекю. Коли вони пішли провідати дитину, з дитячої вийшов пес. Його паща була заkриvавленою, і він сильно виляв хвостом. Батько дитини припустив найгірше і схопив зbрою. Потім вбіг в дитячу і на підлозі, біля колиски сина, побачив величезну оbезголовлеnу змію. «Я вbив свого вірного пса!» – Сказав чоловік, стримуючи сльози. Як часто ми несправедливо судимо про людей? Найгірше, що ми робимо це не замислюючись, навіть не дізнавшись причин, за якими вони вчинили так або інакше. Нам все одно, про що вони думали і що відчували, нас це не хвилює. І ми не допускаємо думки, що пізніше, може бути, пошкодуємо про цей поспіх. Так давайте наступного разу, засудивши когось, згадаємо цю притчу про вірного пса. Джерело

Одного разу вчитель попросив учнів записати на листочку імена всіх людей, яких вони ненавидять. Коли вони зробили це, вчитель сказав їм принести на наступний день в школу пакетик з помідорами за кількістю записаних імен. Деякі діти принесли пакетик з двома помідорами, у інших було три помідори, п’ять, або навіть десять. Учитель попросив учнів носити з собою ці помідори протягом двох тижнів. Але вже через пару днів діти стали скаржитися на поганий запах гниючих овочів. Кільком учням було важко всюди носити з собою десяток помідорів. Запах був занадто різкий і сильний. Через тиждень вчитель зібрав клас, ще раз вислухав їхні скарги і сказав: – Все це дуже схоже на те, що ви носите в своєму серці, коли вам не подобаються деякі люди. Ненависть роз’їдає душу і робить її хворою. Якщо ви не можете переносити запах зіпсованих помідорів через тиждень, уявіть собі «аромати» від гіркоти і злоби, які ви носите в своєму серці кожен день! Серце – це гарний сад, який потрібно регулярно чистити від бур’янів, тобто прощати тих, хто розлютив вас. Це звільняє в ньому місце для дійсно хороших речей. Не беріть від життя все, беріть тільки краще! Джерело

Жінка їхала в міжміському автобусі. Одягнена в стареньку, поношену блакитну курточку і вицвілі джинси. Вона тримала на руках спортивну сумку середніх розмірів. Сидіння поруч було вільне. Вона відкрила сумку і кілька разів провела рукою вперед – назад. Із сумки показалася сіра голова з гострими вушками і вусиками. Автобус загальмував. Водій, повернувшись в салон, грізно сказав: – Автобус далі не поїде, поки пасажирка з котом не зійде. Ми не возимо тварин. – Він побачив їх в дзеркалі заднього виду. Жінка пройшла по проходу, притискаючи до грудей сумку з котом, який крутив головою на всі боки, і з переляком розглядав пасажирів. Люди з посмішками і жартами проводжали парочку. Але їй не було смішно. Вона підійшла до водія, і відкривши маленький гаманець, показала йому кілька папірців. – Це все що у мене є, – сказала вона. – Не проганяйте мене, будь ласка. Я їду робити моєму коту щеплення. Зібрала на оплату всі свої гроші. У мене немає на таксі. Тільки ось, залишилося на зворотню дорогу. – Автобус далі не піде поки ви не зійдете, – відповів водій. – Мене не цікавить те, що у вас немає грошей. Це мене не стосується. Виходьте. І він відкрив передні двері. Жінка важко зітхнула і пішла повільно до виходу. На самому передньому сидінні розташовувалася жінка з портфелем темно-коричневого кольору з дорогої шкіри. Вона сиділа одна. Того самого віку, який називають бальзаківським. Висока зачіска, явно зроблена у дорогого перукаря, приємно гармоніювала зі строгим діловим костюмом, як видно, бренду. Жінка швидко червоніла. Спершу колір її обличчя досяг кольору гострого респіраторного захворювання, а потім перейшов у стан кольору вареного рака. – А ну, стійте! – крикнула вона владним голосом. Жінка з котом дійшла вже до сходинок вниз, зупинилася і обернулася назад. Бальзаківська дама встала і підійшла до водія. – Я працюю в суді, – сказала вона. – У цьому місті. Я суддя, і якщо ви хочете зі мною посперечатися з приводу перевезення тварин в сумці-переносці, то я готова. – Це не переноска для котів, – сказав водій злегка вагаючись. Суддя подивилася на пару, яка сиділа у другому ряду. Вони підкоряючись її владному поглядові встали і хором сказали: – Це сумка-переноска для котів. Ми бачили. Ми можемо підтвердити. – Ви чули? – запитала суддя водія. – Будемо далі сперечатися чи поїдемо? Водій щось пробурчав собі під ніс і, закривши двері, завів двигун. Суддя кивнула людям і вони слухняно сіли на свої місця. – Спасибі, – сказала жінка з котом і, пройшовши на своє місце, сіла. Автобус рушив. Суддя підійшла до свого місця і дістала маленький пакуночок. Потім підійшла до жінки з котом, і розгорнувши пакетик, тримаючись однією рукою за сидіння, простягнула бутерброд розділений на два шматки в напрямку сірої голови з вухами. – Їж, лапочка, – сказала вона. На великому білому шматку хліба лежали маленькі шматочки червоної, злегка засоленої риби. Кіт з подивом дивився на ласощі. Його ніс люто втягував такий смачний, але незнайомий запах. Господиня кота стомлено посміхнулася. – Він не знає, що це таке, – сказала вона. – Звідки у нас такі ласощі? Але кіт вже прийшов до тями. Він виліз із сумки, і ставши на задні лапи, уперся передніми в суддю і смачно зачавкав рибкою. Потім радісно зітхнув і потерся об добру тітку, яка погодувати його такою смакотою. Суддя посміхнулася і погладила його по голові. Потім пройшла на своє місце. Автобус пожвавився, люди стали знімати навушники і порившись в телефонах, почали показувати один одному своїх домашніх вихованців. Вони раптом помітили один одного, і звернули увагу, що всі ми люди. – А у мене вдома великі рибки, які завжди мене впізнають. – Кричав із заднього сидіння молодий хлопець. З центру автобуса любителі папуг демонстрували один одному своїх улюбленців, і їх телефони співали і пищали на всі лади. Звідкись із самого початку гавкали собаки з трьох телефонів відразу. А з протилежного ряду дві молоді дівчини, включивши веселу музику, підстрибували і штовхали одна одну. Автобус їхав вперед, якось відразу змінившись. Він перетворився з бездушної машини, яка перевозила незнайомих людей, у веселе об’єднання людей за інтересами. По проходу йшов чоловік і, нахиляючись до кожного щось гаряче пояснював. Шум стояв неймовірний. Водій бурчав собі під ніс, але заперечувати не наважувався. Суддя сиділа прямо у нього за спиною. Коли автобус прибув на кінцеву зупинку, в інше місто, жінка з котом пройшла по проходу і вийшла. Вона озирнулася. За нею стояв чоловік, який ходив по проходу. Він підійшов до неї і злегка заїкаючись, сказав: – Ось, візьміть, будь ласка. Він простягнув їй в руки пакет з грошима. – Ні ні! Що ви, замахала руками жінка з котом. – Я не можу. – Ні, – заперечив чоловік. – Це ви, не можете відмовитися. Вони всі, і він простягнув руку в бік автобуса, який від’їхав, зібрали для вашого кота. Вони від щирого серця. І суддя теж дала. Адже вони з вдячністю. Спасибі вам, – сказав чоловік і не слухаючи заперечення поклав пакет на спортивну сумку. Потім він повернувся і побіг. Жінка стояла і тримала двома руками свою сумку з котом. Вона дивилася на пакет з грошима, який лежав зверху. – Спасибі, – сказала вона кудись вперед. – Ходімо зайчику, – сказала вона сумці. – Тепер нам вистачить і на корм для тебе, і навіть надовго. – І посміхнулася. Як мало треба для того, аби зробити щасливим великий автобус, повний людей, які бачать один одного вперше в житті. Зовсім трішки, пані та панове. Потрібен один маленький голодний сірий котик і трохи доброти. І все. Олег Бондаренко

Одного разу хлопець впізнав у перехожому свого вчителя з молодших класів. Він підійшов до старого і запитав: – Ви мене не пам’ятаєте? Я був вашим учнем. – Так, я пам’ятаю тебе третьокласником. І чим ти займаєшся зараз? – Я викладаю. Ви так вплинули на мене, що мені теж захотілося виховувати юних учнів. – Так? Дозволь мені поцікавитися, в чому ж виразився мій вплив? – Ви насправді не пам’ятаєте? Дозвольте мені нагадати. Одного разу мій однокласник прийшов в клас з красивим годинником на руці, який йому подарували батьки. Він їх зняв і поклав в ящик парти. Я завжди мріяв мати такий годинник. Я не втримався і вирішив взяти його з цієї парти. Незабаром той хлопчик підійшов до вас в сльозах і поскаржився на крадіжку. Ви обвели нас усіх поглядом і сказали: «Той, хто забрав годинник, що належать цьому хлопчику, має повернути його». Мені стало дуже соромно, але мені не хотілося розлучатися з годинником, так що я не зізнався. Ви попрямували до дверей, замкнули ї і веліли нам усім вишикуватися уздовж стіни, попередивши: «Я повинен перевірити всі ваші кишені за однієї умови, що ви всі закриєте очі». Ми послухали, і я відчув, що це був найбільш ганебний момент в моєму недовгому житті. Ви рухалися від учня до учня, від кишені до кишені. Коли ви дістали годинник з моєї кишені, ви продовжували рухатися до кінця ряду. Потім ви сказали: «Діти, все в порядку. Ви можете відкрити очі й повернутися до своїх парт». Ви повернули годинник власнику і не сказали більше ні одного слова з приводу цього інциденту. Ось в той день ви врятували мою честь і мою душу. Ви не заплямували мене як злодія, брехуна, нікчемну дитину. Ви навіть не спромоглися поговорити зі мною про цей епізод. Згодом я зрозумів, чому. Тому що, як справжній учитель, ви не захотіли заплямувати гідність юного, ще несформованого учня. Тому я став педагогом. Обидва замовкли під враженням цієї історії. Потім молодий педагог запитав: – Коли ви мене побачили сьогодні, хіба не згадали про цей епізод? Старий учитель відповів: – Справа в тому, що я обстежував кишені теж з закритими очима. *** Справжній учитель — не той, хто тебе постійно виховує, а той, хто допомагає тобі стати самим собою. Михайло Свєтлов Джерело