Прекрасна історія про те, як з віком змінюються пріоритети!

Одну жінку, Люсю, раптово залишив чоловік. Раптово проміняв пишні 34 на квітучі 20, начхавши на 12 спільно прожитих. Збираючи валізи пояснив, що нарешті розгледів – Люся не та, зовсім не та, немає в ній рішучості та активності. І зник. Звичайно ж, постало питання «За що?» і неприємний висновок «Життя скінчилося».У таких випадках допомагають сльози на кухнях подружок, до відповіді не призводять, але через п’ять-шість кухонь легшає. Але оскільки стараннями чоловіка всі подруги були викреслені ще на початку подружнього життя, то Люся звернулася до консультанта з сімейних стосунків Ганни Леонівни. Перш за все, вагомо сказала Анна Леонівна, потрібно заглянути в себе, зрозуміти і визнати свої недоліки, визначити, що саме штовхнуло чоловіка на стезю зради, спершу ми повинні зруйнувати стару особистість, відкинути її і лише потім вибудувати нову, привабливу для партнера, нас чекає важкий шлях, але моя запатентована методика гарантує успіх. І подивилася проникливо. На першому ж сеансі стало зрозуміло: чоловік – свята людина, довготерпілець, лагідно тягнув важкий і незручний для перенесення хрест. Бо, як з’ясувалося, достоїнств у Люсі кіт наплакав, а недоліків вистачило б на десятьох. Не жінка, а місце гніздування гріхів і пороків, чесне слово. Коротше кажучи, стара особистість лежала в руїнах, нова НЕ вимальовувалася, зате за великі гроші був придбаний комплекс неповноцінності.Після десятого сеансу Люся, до вух заповнена огидою до себе, на тремтячих ногах доповзла до скверу і звалилася на лаву. На тій же лавці сиділа якась бабка, кришила хліб голубам, глянула на Люсю, запитала, що, мила, сталося, що чи чоловік кинув? І Люся, як ніби їй мало було Анни Леонівни, повідала бабці трагічну історію багаторічних чоловікових страждань. А баба сказала, дванадцять років прожили? Діти є? Немає? Молода, красива, і нащо тобі гулящий здався? Мені б твої роки, я б – ех! Анна Леонівна дзвонила, страшенно незадоволена, вимагала, якщо вже Люся відмовилася від продовження терапії, оплатити хоча б половину з решти сеансів, в кінці заявила, що Люся залишок життя проведе біля розбитого корита, для неї, як для психолога, це очевидно. І до речі, Люсі не до психолога треба, а до психіатра, невміння налагоджувати відносини з людьми взагалі і з нею, Ганною Леонівною, зокрема, є не що інше, як явний симптом. Через півроку чоловік намагався повернутися.Люсі було не до нього. Руслан Олексійович, інструктор з екстремального водіння, вважав Люсю найталановитішою курсанткою, інші, включаючи чоловіків, і поруч не стояли. Говорив, що ніколи б не зміг полюбити неідеальну жінку, яка б поводилася на дорозі як полохлива курочка. Добре, що Люся не така … Автор: drevo_z

У під’їзді нашого будинку живе бабуся. Бабуся Люба. Їй 97 років. Мила, приємна старенька, завжди в гарному настрої, усміхнена і привітна. Для мене вона — просвітлений лідер. Спокійно! Я в своєму розумі і не падала ниць, коли її бачила на лавочці біля під’їзду. Поясню, чому я так думаю. Спочатку бабуся Люба прикрасила підвіконня на нашому поверсі і в нашому під’їзді горщиками з квітами. Красиво. На наступний день найяскравіші квіти, ті, що з бутонами, вкрали, і біля метро можна було побачити прудких торговців з горщиками бабусиних квітів. Сусіди вирішили поставити замок і домофон на вхідні двері. А вона повісила на стіни рамки з висловами великих людей, що пробуджують совість і діють як заповіді. І знову поставила квіти на підвіконня. Затишно. У під’їзд стали проникати галасливі підлітки. Бабуся Люба вийшла і… запропонувала їм води або чаю. Вони довго сміялися. Пообривали квіти і перевернули рамки. На наступний день вона знову поставила квіти, повернула рамкам колишній вигляд і поклала на підвіконня книги. Класику. Прийшли підлітки. Галасували, шуміли. Вона вийшла і… запропонувала їм чай зі своїми пиріжками, що апетитно виглядали і смачно пахнули. Хлопці не змогли відмовитися. І навіть взяли з собою книги з обіцянкою прочитати. Квіти вони не чіпали, рамки — теж. На наступний день вона винесла пластикову пляшку з водою, щоб кожен, хто вирішить подбати про квіти, зміг їх полити. Увечері прийшли підлітки, обливали один одного водою, реготали і галасували. Бабуся знову вийшла до них і запропонувала чаю, булочок, забрала пляшку, наповнила її водою і попросила їх полити квіти. Хлопці стали приходити в під’їзд кожен день. Сусіди обурювалися, навіть викликали поліцію, але бабуся сказала, що це, мовляв, до неї, її учні прийшли за книжками, роздала при поліції книги розгубленим підліткам і проводила полісменів: «З Богом!» В під’їзді з’явилася шафа з книгами. І поруч оголошення: «Прохання! Якщо у вас вдома є цікаві і важливі книги, вже прочитані вами, поділіться! Будьте ласкаві! А ті, хто взяв почитати, будь ласка, поверніть для тих, кому так само це може бути потрібно і важливо!» Шафа заповнилася книгами. Квіти з’явилися на підвіконнях на всіх поверхах. Красиві рамки з цитатами — теж. Щовечора вхідні двері в під’їзд стали залишати відкритими. Ввечері можна було побачити на сходах підлітків, які читають книги. Бабуся поклала на підвіконня кілька ліхтариків, щоб їм було зручніше читати. Діти сиділи в під’їзді з включеними ліхтариками, і в ньому було світліше, ніж зазвичай. Бабуся померла. На першому поверсі нашого будинку відкрили клуб для дітей і підлітків. З бібліотекою і квітами на підвіконнях. Символом клубу став ліхтарик… А ви як думаєте, цю бабусю можна назвати просвітленим лідером? Дозвольте пояснити, чому я почала розповідь зі слова «живе», а не «жила». Бо таке відчуття, що вона як і раніше живе в нашому під’їзді, будинку, клубі, в місті, в країні, на планеті у Всесвіті. Жива Любов. Адже так? Джерело

Хлопчик тримав в руках табличку з надписом: “Я сліпий, допоможіть, будь ласка!”, коли раптом підійшов чоловік і змінив цей напис … Сліпий хлопчик сидів на східцях, а біля ніг лежав капелюх. У руках він тримав табличку з написом: “Я сліпий, будь ласка, допоможіть!”. І хоча він просидів вже досить довго, в капелюсі лежало всього кілька монет. У цей момент повз нього проходив чоловік. Він дістав з кишені кілька монет і кинув їх в капелюх. Потім він зробив щось несподіване: взяв табличку, перевернув її і написав якусь фразу, повернувши табличку хлопчикові. Незабаром капелюх почав наповнюватися грошима. Усе більше людей підходило, щоб прочитати підпис і допомогти дитині. Увечері чоловік, який змінив напис, повернувся до хлопчика, щоб дізнатися як у нього справи. Хлопчик впізнав його по голосу і запитав: “Це ви змінили мені напис на табличці сьогодні? Скажіть, що ви там написали?” Чоловік відповів: “Я просто написав правду. Я написав те ж саме, тільки іншими словами”. На табличці було написано: “Сьогодні прекрасний день, але я не можу його побачити”. Як ви думаєте сенс від написаного змінився? Ні! Обидві таблички говорять, що хлопчик сліпий. Перша табличка констатувала факт, що хлопчик сліпий, а друга нагадувала людям про те, які вони щасливі, що мають змогу бачити красу цього дня. Не дивно, що другий напис був більш ефективний. Мораль історії така: будьте вдячні за те, що ви маєте сьогодні. Думайте творчо і позитивно. Коли доля підносить вам тисячу причин плакати, знайдіть тисячу причин для посмішки i сили щоб встати та йти вперед! Джерело

«Одного дня я зрозуміла, що не хочу нікому нічого доводити. Я зняла окуляри і подивилася на людей через призму цинізму: є ті, хто поряд. І ті, кому не по дорозі. Любити мене чи ненавидіти – справа кожного. Головне, що я знаю, заради кого я куплю квиток навіть у пекло, а до кого навіть до раю не піднімуся», — Анджеліна Джолі. Жінки з віком стають мудрішими, прагматичнішими, не витрачають свої сили, час та енергію на тих, хто їм зовсім не підходить. І хоча у кожного з нас своя унікальна доля, але торкнутися чужої мудрості ніколи не буде зайвим. Ось кілька цікавих висновків про чоловіків, яких дійшли Людмила Улицька, Меріл Стріп, Марія Арбатова, незнайомка з мережі під ніком «Полин» та Анджеліна Джолі. Людмила Улицька«Найтяжкі образи саме через те й відбуваються, що навіть найближчі люди по-різному проводять зовнішні та внутрішні радіуси своєї особистості. Одному чоловікові просто необхідно, щоб його дружина запитала п’ять разів: чому ти сьогодні блідий? Як ти себе почуваєш? Інший навіть надмірно уважний погляд сприймає як зазіхання на свободу…» Меріл Стріп«Я вже надто доросла, щоб ображатися на дрібниці. Але ще надто жінка, щоб їх не помічати». Дорослі жінки не ображаються, не дмуть губи, не ігнорують і не кидають трубки. Але вони роблять висновки і вміють чітко прийняти рішення: чи варто продовжувати взаємодіяти з людиною чи краще пошукати того, хто ставитиметься до них краще. Марія Арбатова «Щасливий шлюб — це не коли на сьомому році сімейного життя до тебе у вікно влазять із букетом у зубах, а коли тебе щомиті поважають і не ходять ногами по твоїй душевній території». Жінка з мережі під ніком «Полин»«От жила собі царівна-жаба, не тужила. Так ні, з’явився Іван-царевич, і почалося — пироги печи, килими ткай, перед гостями танцюй… та ще й втішай його! Називається, до казки потрапила!» За статистикою, 70% розлучень ініціюється жінками. Виявляється, що шлюб — це не панацея, не союз двох сердець та однодумців, не захист та опора, а щось інше. Причому, кожен має своє нещастя. Наші жінки — не ледарки і ледарки, вони гору з місця зрушити здатні, але вони не хочуть робити це поодинці. А якщо чоловік не виявляє жодної ініціативи, його все влаштовує і йому «і так добре», то простіше йти життям без нічого, ніж тягнути валізу без ручки. І все ж, найщасливішими жінки вважають не тих, хто і без чоловіка легко управляється, а тих, кому дістався чоловік, який надихає, окрилює та підтримує. Анджеліна Джолі«Одного чудового дня я зрозуміла, що не хочу нікому нічого доводити. Я зняла окуляри і подивилася на людей через призму цинізму: є ті, хто поряд. І ті, кому не по дорозі. Любити мене чи ненавидіти – справа кожного. Головне, що я знаю, заради кого я куплю квиток навіть у пекло, а до кого навіть до раю не піднімуся». Джерело

Якось у магазин увійшла нещасна жінка з виснаженим обличчям і попросила бакалійника дати їй продукти, щоб вона змогла приготувати обід для дітей. Він запитав жінку, скільки у неї грошей. Вона відповіла: ‒ Мій чоловік загинув на війні. І я нічого не маю, крім маленької молитви. Торговець був не дуже сентиментальним і вважав, що його бакалійна лавка – не місце безкоштовної роздачі хліба незаможним. Він недбало кинув: ‒ Напишіть її на аркуші паперу, ‒ і знову взявся за роботу. На його подив, жінка вийняла з кишені шматок паперу і простягла його бакалійнику через прилавок. Вона сказала: ‒ Я зробила це вночі, коли наглядала за своєю хворою дитиною. Не встигнувши схаменутися від несподіванки, бакалійник взяв клаптик паперу, але тут же пожалів, що зробив це: як же йому тепер вчинити і що відповісти? Аж раптом у нього з’явилася ідея. Навіть не прочитавши молитву, він поклав аркуш паперу на терези і сказав: ‒ Подивимося, чого вона варта. На його подив, коли він поклав на іншу чашу терезів буханець хліба, стрілка терезів навіть не ворухнулася. Він ще більше зніяковів від того, що стрілка продовжувала стояти на місці, хоча він швидко накладав продукти на ваги, оскільки дивилися покупці. Бакалійник спробував бути грубим, але безуспішно. Він почервонів, і тому ще більше розлютився. Зрештою, він пробурмотів: ‒ Ну, це все, що можуть витримати ваги. Ось пакет. Вам доведеться все це запакувати самій. Я зайнятий. Видаючи звуки, схожі на тихе схлипування, жінка взяла кульок і почала упаковувати їжу, витираючи сльози рукавом щоразу, коли вивільнялася рука. Бакалійник спробував було не дивитись, але миттю помітив, що дав жінці досить великий пакет, у якому залишалося ще трохи місця. Тому, нічого не сказавши, він поклав на прилавок велику голівку сиру. Він не побачив боязкої вдячної усмішки, що блиснула в її вологих очах у відповідь на доброту бакалійника, яка спростувала перше оманливе враження про його скнарість. Коли жінка пішла, бакалійник підійшов до ваг, чухаючи голову і похитуючи нею в подиві. Згодом він знайшов розгадку. Ваги були зламані. Минали роки. Бакалійник часто згадував цей випадок і не знав, чи була правильною та розгадка, що він знайшов. Чому молитва тієї жінки була вже написана та готова для того, щоб задовольнити його несподівану вимогу? Чому бідна жінка прийшла саме тоді, коли терези були зламані? Що так збило його з пантелику, щоб він навіть не помітив цієї поломки і продовжував накладати продукти, коли на чаші терезів лежав лише клаптик паперу? Він почував себе дурнем і не розумів, що робив. Бакалійник ніколи більше не бачив цієї жінки. Але ж він ніколине бачив її і до цього. І все-таки до кінця свого життя він пам’ятав її краще, ніж будь-якого іншого покупця. Він знав, що той випадок не був плодом його уяви, тому що в нього все ще зберігається клаптик паперу, де була написана молитва тієї жінки: «Будь ласка, Господи, дай нам хліб наш насущний» Автор: GoodGhost Джерело

Як же прекрасна жінка, яка себе цінує, помічали? Саме цінує, а не оцінює і не клеїть на себе цінники. Жінка, яка не худне до відпустки, не проходить випадкові виснажливі детокс-марафони в інтернеті, а просто стежить за собою. Завжди. Жінка, яка не виснажує себе ревнощами, нічними думами, а просто назавжди залишає тих, хто періодично пропадає з її життя без попередження. Жінка, яка завжди зберігає спокій, тому що знає, що вона у себе одна. Жінка, яка завжди щаслива, тому що знає, що у неї всього одне життя. Або вона в ньому щаслива, або – а іншого не дано! © Автор невідомий

Колись, купуючи чай, я зазвичай обирала варіант із додаванням фруктів, ягід, запашних трав і лише з часом зрозуміла, що скучила за справжнім терпкуватим та безкомпромісно справжнім смаком чорного чаю, коли у горнятку багряна осінь з ледь помітним помаранчевим відтінком дитинства… Колись я любила прикраси і чим більше, тим краще, вважала гарним тоном носити брендові речі і лише з віком зрозуміла, що найкомфортніше і найвпевненіше почуваю себе у улюблених джинсах і светрі, з єдиною, але дорогою для мене каблучкою (і справа тут не в ціні)… Колись я намагалася спілкуватися з різнобічними людьми, котрі здавались успішними, впевненими, часом, дивакуватими, завжди зайнятими працею, навчанням, самовдосконаленням… І лише з досвідом я зрозуміла, що вся ця мішура і суєта не приносить їм щастя, а моя участь у їхньому житті можлива лише в ролі глядача… Саме тоді я зуміла побачити поруч простих та щирих людей… Тих, котрі роблять одну справу, але з любов’ю, Тих, котрі заради рідних і близьких відмовляються від власного комфорту, вигоди, слави, Тих, котрі займаються благочинністю, не афішуючи це з усіх соціальних мереж… І що найголовніше – ці люди по-справжньому щасливі… Вони готові з останнього віддати половину і від цього примножити у благочинності своїй, Вони готові не нарікати, не судити… В них читається спокій, смирення та безкорислива, безумовна любов… Їм байдуже чи одягнуті ви у бренди, Їх не цікавлять цяцьки, які ви носити чи ні… У них немає “добавок” гордині, заздрості, ненависті, злості… Їм властива справжність та доброта… Простота з глибинним сенсом… Без складностей та витіюватості… Я вдячна Господу за досвід і тих людей поруч, з котрими можна пити чай (байдуже який) в старій комфортній футболці, від душі сміятися, відчуваючи безпосередність та легкий відтінок дитинства, де все так просто… © Плахтій Ольга Джерело

Нещодавно один чоловік скаржився в інтернеті на дружину. Не можу, говорить, з нею більше спати, немає у мене бажання! Розлучаюся! Після пологів погладшала, і ось тепер цей жах. Я її брав, каже, 52 кілограми, а тепер вона 57 кілограмів важить, і моєму чоловічому єству не накажеш. Та й взагалі, я чоловік імпозантний, на мене і симпатичніші баби задивляються. Відгуки, звичайно, були різні. Одні жінки говорили, що, мовляв, зрада це – ось так розлучатися через таку дрібницю. Інші зітхали: сама винна. Чоловіки теж приводили різні приклади на тему того, що за любов треба боротися, а не розпускати себе до слонячих 57 кілограмів. А я ось що згадала. Згадала історію про Зінаїду Туснолобову, яка трапилася в роки війни, і зараз я розповім її вам. Коли почалася війна, ця дівчина пішла на курси медсестер. У 1942-му потрапила на фронт. За 8 місяців винесла на собі 123 поранених бійця. В одному з боїв у лютому 1943-го її допомога була потрібна командиру. Тут поранило і її, перебило обидві ноги. До неї підійшов німець. Вдарив ногою в живіт, бив прикладом – по обличчю, голові. Але, на щастя, чомусь не вистрілив. Тому дівчина залишилася жива. Сніг навколо пораненої дівчини був весь в крові. Сяк-так її вирізали з нього і відправили в госпіталь. Але там виявилося, що необхідно ампутувати і руки – гангрена. Так в 22 роки вона втратила на війні руки і ноги. Нареченому своєму дівчина попросила медсестру написати такий лист. «Милий мій, дорогий Йосип! Прости мене за такий лист, але я не можу більше мовчати. Я повинна повідомити тобі тільки правду… Я постраждала на фронті. У мене немає рук і ніг. Я не хочу бути для тебе тягарем. Забудь мене. Прощай. Твоя Зіна». А незабаром прийшла відповідь: «Мила моя маленька! Рідна моя страдниця! Ніякі нещастя і біди не зможуть нас розлучити. Немає такого горя, ні таких мук, які б змусили забути тебе, моя кохана. І у радості, і у горі – ми завжди будемо разом. Я – твій колишній, твій Йосип… » І дівчина піднялася духом. І навчилася знову ходити, писати, жити. І писала листи в газети обрубком руки, і виступала перед людьми. І просила: помстіться за мене. І в бій йшли танки, летіли літаки з написом: «За Зінаїду Туснолобову!» А після війни вони одружилися. Жили, працювали, народили дітей. Чоловік не вважав свою Зіну дефективною, не помічав каліцтва. Просто любив. Просто жив. І діти народжувалися, мабуть, не від святого духа. І до інших дівчат, яких після війни було багато, одиноких, піти не хотілося. Можливо, тому, що кохання бачить в людині головне і не бачить деталей… Тому що любить, і інвалідність не перешкода. А для того, хто не любить – і 5 кілограмів стануть критичною позначкою… Морена Морана Джерело