Повчальна розповідь, яка навчить вас завжди довіряти планам Господа

Якось Господь покликав до Себе одного з ангелів і наказав йому спуститися на землю і забрати душу молодої жінки, яка тільки-но народила дівчаток-близнюків. Ангел вирушив виконувати завдання, але побачивши молоду матір , пригортаючу до себе з великою любов’ю двох прекрасних немовлят-дочок, серце його зворушилося і він не зміг принести Богові цю душу, злякавшись за долю сиріт. Повернувшись до Господа в сльозах та в смутку, Ангел сказав, що йому це завдання не під силу. Бог доручив принести душу іншому ангелові, а непослуха покарав наступним чином. – Ти посилаєшся на землю і перебуватимеш там доти, доки тричі не посміхнешся, – сказав Господь Ангелу. Треба зауважити, що чистим ангелам важко жити на землі, де люди погрузли у гріхах та заражені пристрастями. Для тих, хто перебуває у вищому світі, потрапити на землю є серйозним покаранням. Ангел спустився на землю, як і було наказано, і опинився поруч з дорогою, як бідна людина. У цей час дорогою йшов швець у пошарпаному одязі та з ящиком на плечах, де лежали його інструменти. Цей чоловік заробляв ремонтом та виготовленням взуття і йому ледве вистачало грошей на їжу. Побачивши голого мандрівника, що лежить біля дороги, швець зглянувся на нього і сказав: “Ти напевно дуже бідний?! Працюватимеш у мене?”. Це викликало усмішку в Ангела, бо майстер не мав навіть нормального одягу, а пропонував роботу, щоб допомогти іншому. Людина, яка сама перебуває в непростій ситуації, готова допомогти нужденному. Ангел подумав про те, які дивовижні речі робить Бог. Він добре засвоїв цей урок і погодився працювати у майстра – лагодити взуття та робити капці щодня. Працюючи на пару з Ангелом, швець досяг успіху у своєму ремеслі і незабаром його майстерня стала відома навіть у царському палаці. Одного разу сам цар замовив взуття у цього майстра. Потрібно було виготовити чудові туфлі для прийому іноземних гостей. Ангел прийняв замовлення, але з якогось натхнення зверху зробив замість вихідних туфель похоронні капці. Господар майстерні дуже злякався, коли побачив, що замовлення не виконане. Він вирішив, що тепер їм обом не зберегти голови, оскільки цар насолоджувався здоров’ям і веселився, тому замовив гарне взуття, а йому виготовили похоронні капці. Поки господар лаяв працівника, до майстерні прийшов слуга і повідомив, що помер цар. Так як цар помер, йому терміново потрібні капці, а черевики тепер не потрібні. Це змусило ангела посміхнутися вдруге. Знову він здивувався справам Божим. Так як капці зшили заздалегідь, то тепер не потрібно витрачати час на їх пошиття і можна відразу передати їх до палацу. Ангел продовжив свою роботу у майстерні. Одного разу до них прийшла жінка похилого віку і попросила пошити дуже гарне взуття із золотим оздобленням для двох дівчат. Вона залишила адресу, за якою готове взуття слід було доставити. Коли Ангел подивився на листок з адресою, то дуже розхвилювався. Виявилося, що це те саме місце, в яке його відправляв Бог, щоб забрати душу жінки після народження дочок. Він запитав у жінки: “Ці туфлі потрібні для двох дівчаток, у яких багато років тому померла мама відразу після їх народження?”. Жінка відповіла: “Так, це мої онуки. Я виховувала їх одна, і жили ми дуже просто, але подорослішавши, дівчатка проявили дуже хороші якості і царська родина вирішила видати їх заміж за своїх синів і з цього приводу нам потрібне дороге, гарне взуття”. Посланець усміхнувся втретє. Хіба міг він подумати, що сиріток, які залишилися з дитинства без матері, чекає на такий добробут у житті. Після трьох посмішок радості, обіцяних Богом, Ангел повернувся на Небеса і почав дуже гаряче просити прощення: “Пробач мені, Господи! За Твоєю волею відбувається все дуже справедливо. Навіть ми, Твої ангели, багато чого не можемо зрозуміти і не здатні бачити далеко вперед. Ти бачиш долю кожної людини з усіх боків і даєш кожній те, що їй потрібно, тепер я виконуватиму всі Твої вказівки з радістю і неухильно. “ Джерело

Одного разу під час далекої автоподорожі ми з приятелем зупинилися перекусити в придорожньому кафе. Приятель замовив хот-дог. Я утримався, хоча страшно зголоднів. У рейтингу Мішлена це кафе отримало б мінус три зірки, і я побоювався, що хот-доги тут розуміють буквально і подають розігрітих собак. “Як ти можеш це їсти, – пожартував я, – зоозахисників не боїшся?” “Містера Ендорфіна на тебе немає”, – відповів приятель. “Кого – кого?” – перепитав я. Так я дізнався про містера Ендорфіна. Приятелеві готували його хот-дог, а він розповідав. Хот-дог готували досить довго, мабуть, спочатку їм все-таки довелося ловити собаку. “У мене на першій роботі був чоловік. Бухгалтер. Ну, такий, як сказати… в розшук його не об’явиш – без особливих прикмет. Коли я його вперше побачив, подумав, фу, який плоский, нецікавий дядько. Поки одного разу не почув його тихий комариний сміх. Він сидів перед своїм монітором і сміявся. Я проходив повз і з цікавості заглянув в екран. А там якийсь бухгалтерський звіт в екселі. І він над ним рже. А ти не простий, чувак, сказав я собі тоді. І ще прикинув, а може, вже пора з тієї контори валити, раз бухгалтер регоче над фінансовими документами. Коротше, персонаж виявився, що треба. У нього завжди все було прекрасно. Це його фішка. Розумієш? Завжди. І все. Навіть восени. Коли будь-якій порядній людині хочеться, щоб двірник закопав його глибше в листя. “Прекрасно”. Не “нормально”. Не “добре”. І навіть не “чудово”. Саме – “прекрасно”. Погода у нього – тільки прекрасна. Іду якось раз на роботу, дощ як з відра, вітер, парасолька з мене склалася, відбиваюсь спицями від крапель, настрій паскудний. Бачу, перед входом в контору бреде цей чоловічок по коліно у воді, дивиться собі під ноги. Зливні стоки забилися, вода б’є по бруківці струмками по його черевиках. Дивись, кричить він мені, як ніби гірська річка, і шкіриться. Машина у нього – найкраща. Одного разу він мене підвозив. Їдемо на його автомобілі. На вигляд начебто “копійка”, але зад підозріло нагадує Москвич-412. Франкенштейн якийсь. Послухай, як двигун працює, каже він мені. Пісня, так? Я послухав. Якщо і пісня, то такий собі Стас Михайлов в старості – кашель і спорадичні попукування. А він не вгамовується: і адже не скажеш, що дівчинці тридцять років. Дізнавшись про вік дівчинки, я попросив зупинити, так як мені звідси до будинку рукою подати. Вийшов на якомусь пустирі і потім годину брів пішки до найближчого метро. Курорти у нього – всі як на підбір неймовірні. Я якось поїхав за його наводкою в Туреччину. Він мені півдня воркував про кращий відпочинок в життя, про космічний готель, про смачний шведський стіл. У нього навіть слина з куточка рота стікала. Я і купився. З літака нас викинули мало не з парашутом над якоюсь долиною смерті. Посеред місячного пейзажу – три колючки і один готель (так що про космічний – не обдурив). До моря можна дістатися тільки в мріях, готель в Кукуєво. Шведський стіл – для робітників і селян: сосиски, макарони і таз кетчупу. Я взяв у них книгу відгуків. Там після десятка написів українською про “горе в пеклі” і “після повернення на Батьківщину передам ваші координати ракетним військам”, виділялася одна, розмашиста, на пів-сторінки: “ПРЕКРАСНО!!!” Не з одним, не з двома, а саме з трьома знаками оклику, і всіма великими літерами. І знайоме ім’я в підписі. У нас в той час навколо офісу пристойних закладів не було. Доводилося випробовувати долю в закладах громадського харчування. Я завжди брав його з собою на обід. Який приголомшливий суп, як крупно порізали моркву, скільки добірної картоплі, а приправа, приправа, голосив він в гастрономічній напівнепритомності, над тарілкою з пійлом з ганчірки. Ну, що ж це за біляш, це ж диво, а не біляш, ніжна телятина (кожен раз у відповідь на це ніжна телятина всередині здивовано нявкала), тісто повітряне, сік, сік струмками, і так далі. Послухаєш його, послухаєш, дивишся – і суп уже милом не віддає, і біляш провалився і не подряпав кігтями стравохід. А, головне, після обідів з ним я ні разу не отруївся – мабуть, організм в його присутності виділяв якісь захисні речовини. І це була не маска, ось що цікаво. Сто відсотків – не маска. Все природно і органічно. Його пре від життя, як однорічну дитину. Можливо, в дитинстві він впав в чан зі сльозами захоплення, наплакав прихильницями Валерія Ободзінского, як Астерікс – в казан з чарівним зіллям. Ми в конторі прозвали його “Містер Ендорфін”. У курилці часто можна було почути: чогось сьогодні фігово, піду з Ендорфіном поговорю. Містер Ендорфін виблискував лисиною, як маяк. Знаєш, що найкумедніше? У нього і сімейка така ж, під вічним феназепамом. Він якось раз запросив мене в гості. Я похапцем купив якийсь непристойно дешевий торт, вафельний, ну, з таким ще першокласники на побачення до дівчат ходять. Ми сіли за стіл, з ним, його дружиною і сином, розрізали цей дерев’яний торт, затупивши два ножа й погнувши один, розклали по тарілках і понеслась. Яке приголомшливе диво, застогнала дитина. Яке чудове потрясіння, підхопила дружина. От зарази, знущаються, подумав я. А потім придивився: ні, у людей натуральний екстаз. При прощанні мало руки мені не цілували, всі троє”. У цьому місці приятелю принесли хот-дог, і він закінчив розповідь. “Ось ти запитав, як я це буду їсти, – сказав він, – дуже просто: включу містера Ендорфіна”. Приятель взяв хот-дог, підніс його до рота і прошепотів: “Яка рум’яна сосиска, прямо з печі, з прянощами. О, та тут не тільки кетчуп, з добірних томатів, та ще й гірчиця, пікантна, солодкувата. Пишна, найсвіжіша булочка…” “Дівчино! – крикнув я через все кафе господині закладу, – можна мені теж хот-дог!” © Олег Батлук Джерело

Йшов хлопчик по дорозі. Світило сонце і раптом він спіткнувся і впав. Поранив ноги, забив лоба.І тоді образився хлопчик на Бога і сказав: – Який же Ти хранитель, якщо дозволив мені так боляче вдаритися. І пішов він по іншій дорозі. Але не знав хлопчик, що попереду на тій дорозі, де він тільки що впав – лежала отруйна змія і смерть чекала його, якщо б він не затримався. Пішов хлопчик по іншій дорозі і раптом почалася гроза. Побіг він до дерева, щоб сховатися від дощу, але знову впав і вдарився. І знову він сказав Богу: – Ти не дозволив мені навіть сховатися від дощу, який же Ти хранитель після цього. І звернув на третю дорогу. Але не побачив хлопчик, як блискавка вдарила в дерево, під яким він щойно хотів сховатися і воно згоріло вогнем миттєво. Пішов хлопчик по третій дорозі. Йшов він обережно, дивлячись під ноги і говорив: – Не сподіваюся я на Тебе більше, Бог, не охороняєш Ти мене, не даєш йти по дорогах обраними мною. І раптом знову впав і зламав собі руку. Дика біль охопила його і зненавидів він свого Бога і сказав: – Не вірю я більше в те, що Ти є. Не піду я по дорогах, а піду через гори. Не допомагаєш Ти, а тільки заважаєш. Але не знав хлопчик, що третя дорога нікуди не вела, а в кінці її була лише чорна прірва. І поліз хлопчик через гори. Важко було і тіло нило, але коли він дістався до вершини, то з висоти її побачив три дороги, і змію отруйну на першій дорозі, і дерево обгоріле на другій, і прірву чорну на третій і зрозумів, що кожен раз Творець рятував його від загибелі. І з тих пір став довіряти Йому. Не все, що на перший погляд здається тобі невдачею, нею є. Можливо, невдача є великим благом, тому що саме вона рятує від біди. Не завжди очі можуть побачити те, що попереду тебе. Довіряй Йому. Він все бачить! Джерело

В одного господаря двоє робітників працювали в полі і нарікали, які вони не щасливі, що за таку малу платню повинні працювати весь день. «Боже, Боже! Чому Ти нас такими бідними і нещасливими створив? Одні мають забагато, а інші бідують». Цю розмову почув господар, який сидів у літній альтанці, і покликав обох робітників до себе, відслонив свої груди, а там – одні рани – рак точив тіло, лише ребра було видно. Тепер говорить господар: «Візьміть все, що я маю, а дайте менi ваше здоров’я». Після таких слів робітники мовчки пішли до своєї праці. Тому не нарікаймо на своє життя, будьмо завжди задоволені тим, що маємо. Бо найбільшим нашим скарбом, безперечно, є здоров’я. Юрій Парфанюк

«Щаслива, – думала власниця мережі модних кав’ярень, розглядаючи відому актрису, яка присіла за столик. – Красуня, виглядає на мільйон. Тільки й турбот – що полювати за новою колекцією прикрас, вибрати – на якому курорті відпочивати, відбитися від натовпу багатих шанувальників та встигнути сховатися від папараці за високим парканом шикарного особняка. А тут … голова обертом йде від цих поставок, податків, конкурентів, кредитів за квартиру і нову машину. Дитина з нянею росте, у чоловіка своє життя. І на Мальдівах починається високий сезон… «Щаслива, – думала її сусідка по будинку, прямуючи в перукарню, і випадково зустрівши «кавову бізнес-леді». Живе поверхом вище у величезній квартирі, машини міняє, як рукавички. А тут… пишеш ці програми, як проклята, пишеш. Ледве-ледве вдалося накопичити на однокімнатну квартиру. Працюєш з ранку до ночі, сидиш одна вдома, як ув’язнена. Ні сім’ї, ні друга. Ні розваг, ні відпустки. Тільки і читаєш в соцмережах: що краще – Ібіца або Тенеріфе. А життя повз проходить»… «Щаслива, – думала про неї перукарка, спритно підстригаючи вологі пасма. – Сама собі пані. Працює прямо у власному будинку, попиваючи каву. Потикала в кнопки на ноутбуці – дзинь – гроші на карту капнули, причому, пристойні. Хочеш в Єгипет, хочеш до Туреччини. А тут… скільки голів потрібно перестригти, тонну волосся з підлоги вимести, щоб хоч якусь копійку заробити. І кожній ще догоди, кожна норовить нерви помотати. До вечора ноги не тримають, а вдома свекруха зуби точить, щоб з порога впитися в саму душу»… «Щаслива», – думала про перукарку продавщиця, що продає рибу на вуличному лотку, пританцьовуючи від листопадового холоду і хухаючи на розпухлі від мерзлої води руки. Стоїть собі в теплі, в шльопанцях і халатику, красу дівчатам наводить, «чайові» в кишеньку збирає. А тут… щоденне море в тазу… І в дощ, і в сніг, і в мороз… Ноги заклякли, пальці на руках не гнуться. Єдиний заробіток, якщо яка-небудь «пані» не захоче в лусці ручки білі бруднити, і скаже рибку їй почистити. До вечора доплетешся до орендованої квартири, гахнеш горілки зі співмешканцем, тільки тоді і зігрієшся»… «Щаслива», – думала про неї тоненька худенька натурщиця, заворожено спостерігаючи, як продавщиця з апетитом наминала корзинку з білковим кремом, яку їй приніс в блістері вантажник з ринку. – Завжди сита, їсть солодощі в задоволення, кожен норовить її люблячи вщипнути. А тут … Вічно голодна для стрункості, перебиваєшся випадковими заробітками, ніколи не знаєш – коли наступного разу поїж, де і з ким переночуєш. Роздягаєшся перед тим, хто заплатить, і звикаєш бути неживою річчю»… «Щаслива», – думала про натурщицю, яка позує з букетом листя молодому фотографу, елегантно вбрана дама бальзаківського віку. Молоденька, з витонченою фігуркою, з загадковим поглядом. Все життя у неї попереду. І не знає вона, як це – коли в’яне краса. Як це – коли вмирають рідні. Як це – коли з чоловіком не склалося, а у дорослих дітей своє життя. І не знає гіркуватий смак вечорів в обнімку з самотністю»… «Щаслива», – думала про елегантну жінку, що гортала на лавочці рекламний буклет, старенька, везучи по доріжці скверу інвалідний візок, в якому дрімав дідусь. – Ще така молода і красива. Ще здорова і сповнена сил. Ще може собі дозволити витрачати гроші на гарний одяг, смачну їжу і приємні речі. Ще не знає, як це – коли всі жалюгідні крихти пенсії цілком йдуть на ліки. Ще не знає, як це – прислухатися ночами до затихаючого дихання, і відчувати, що кінець близько»… «Щаслива, – думала про бабусю з візком самотня старенька, перекладаючи з каструльки з відбитою емаллю кашу в кілька котячих мисок під кущем. – Скільки їх бачу – завжди удвох. Вона йому ковдру на ногах поправляє, він для неї норовить ухопити гілочку горобини. Є про кого піклуватися, є той, хто пошкодує. А тут… помреш, і не згадає ніхто. І не знає вона, як це – варити собі кашу на воді, замість молока, щоб погодувати їх – бездомних і голодних. Аби хоч комусь бути потрібною»… «Щаслива, – думала про бабусю, до якої щодуху мчали з десяток котів, молода бродяжка, яка намагалася заспокоїти дворічну дочку, що розкричалась – Може заради розваги котів годувати, а мені дитину не завжди є чим нагодувати. Десь живе вона, десь ночує, кашу он варить. І не знає, як це – не мати нічого свого, просити милостиню, втікати від поліцейських або спущених собак»… Вона розгорнула пом’ятий пакет, відламала шматок булки, яку сьогодні їй простягнула жаліслива тітонька, коли вони просили милостиню на сходах переходу, і сунула в руки голодній дівчинці. Вона не бачила, що за ними спостерігає актриса, яка допила свою каву і сіла за кермо шикарного авто. Сидить мовчки, не повертаючи ключ запалювання, і, не кліпаючи, дивиться на дівчинку, старанно жує солодкий хліб. І у неї перед очима за мить – все її життя: красива казка, упереміш з цинізмом, зрадою, порожніми обіцянками і раннім абортом. Фальшиві ролі, дорогі подарунки, від яких на серці лід, прекрасний будинок… порожній і тихий ночами. Вона зустрілася з дитиною очима, і від розкритого дитячого погляду перехопило дух. Стежачи, як дівчинка обвиває ручками мамину шию, вона мимоволі доторкнулася до своєї, представляючи бажане дитяче тепло і безумовну любов, яку юна мама, здавалося, зовсім не помічає. А в голові крутилася лише одна думка: «Щаслива… Господи, яка ж щаслива»… © Тетяна Лонська

Звичайна чорна ворона зайшла в ресторан і тут же помітила білу ворону, яка сиділа в кутку. Вона підійшла до стійки, взяла свій гаманець і демонстративно крикнула: – Офіціант! Я купую їжу для всіх в цьому ресторані, крім цієї білої ворони! Офіціант взяв гроші і розніс всім їжу, крім білої ворони. Однак, замість того, щоб відчути себе ніяково, біла ворона просто подивилася на звичайну чорну ворону, посміхнулася і крикнула: “Дякую!” Це ще більше розлютило чорну ворону. Тоді, вона знову дістала свій гаманець і крикнула: – Офіціант! Цього разу я пригощаю всіх вином, крім цієї білої ворони! Офіціант взяв гроші і став розносити всім вино, крім білої ворони. Але, замість того, щоб розсердитися, біла ворона знову вигукнула: “Дякую!” Чорна ворона, розлючена від гніву, нахилилася до барної стійки і запитала: – Що не так з цією білою вороною? Я купила всім їжі і вина в цьому ресторані, крім неї, а вона кричить мені: “Дякую!” Вона що – божевільна?! Офіціант посміхнувся і сказав: – Ні… вона просто власник цього ресторану. Мораль:  Діючи комусь “на зло”, завжди і в першу чергу ви шкодите лише СОБІ…  Не бійтесь виділятися, бути не таким, як усі, – не означає бути поганим.  Тримайтесь далі від гніву – він заподіює біль тільки вам!  Якщо ви маєте рацію, вам не потрібно злитися! А якщо ви помиляєтеся, то ви не маєте ніякого права сердитися!  Терпіння в сім’ї – це любов! Терпіння до інших – це повага! Терпіння до себе – це впевненість! Терпіння до Бога – це віра! Джерело

Сантехнік, якого я найняв, щоб допомогти мені відремонтувати старий будиночок на фермі, скінчив свій перший важкий робочий день. Здута шина примусила його втратити годину роботи, електродриль також зламалася, а старезна вантажівка, власником якої був він, увечері не завелася. Коли я віз його додому, ми їхали у важкій тиші. Прибувши на місце, він запросив мене увійти, щоб познайомити зі своєю родиною. Крокуючи до вхідних дверей, він зупинився на хвильку біля маленького деревця, торкнувшись кінчиків гілок обома руками. В той час, як він відчиняв двері, з ним відбулася надзвичайна зміна. Його обличчя засвітилося посмішкою, він обійняв своїх двох маленьких дітей і поцілував дружину. Пізніше, коли він провів мене назад до машини, ми знову проминули дерево і я запитав про дивну метаморфозу, яка з ним трапилася. «Це моє дерево турбот», – відповів він. «Я знаю, що проблем на роботі не уникнути, але їм не місце в домі з моєю дружиною і дітьми… Тому кожного вечора, приходячи з роботи, я вішаю проблеми на дерево, і прошу Бога, щоб Він подбав про них. Після цього вранці я знімаю їх назад. Найцікавіше те, – посміхнувся він, – що коли я забираю мої турботи вранці, їх завжди значно менше, ніж я повісив ввечері». Джерело

Один з таксистів Нью-Йорка написав у себе на сторінці Facebook: “Я приїхав за адресою і посигналив. Почекавши кілька хвилин, я посигналив знову. Так як це мала бути моя остання поїздка на сьогодні, я подумав про те щоб поїхати геть, але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав …” Хвилиночку “- відповів крихкий, літній жіночий голос. Я чув, як щось тягли по підлозі. Після довгої паузи, двері відчинилися. На порозі стояла низенька стара жінка. Вона була одягнена в ситцеве плаття і капелюх з вуаллю, як ніби з фільмів сорокових років. Поруч з нею стояла невеличка валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив в ній впродовж багатьох років. Всі меблі була покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок, ні посуду на полицях. В кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями і скляним посудом. – Ви б не допомогли мені віднести мою сумку в машину? – сказала вона. Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене за руку, і ми повільно пішли в сторону автомобіля. Вона продовжувала дякувати мені за доброту. – Це нічого – сказав їй я, – Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері. – Ох, ти такий хороший хлопчик, – сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона дала мені адресу, а потім запитала: – Чи не могли б ви поїхати через центр міста ?. – Це не найкоротший шлях, – швидко відповів я … – О, я не заперечую, – сказала вона. – Я не поспішаю. Я вирушаю в хоспіс … Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали. – Моя сім’я давно виїхала, – продовжувала вона тихим голосом. – Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго. Я спокійно простягнув руку і вимкнув лічильник.- Яким маршрутом ви хотіли б поїхати? – запитав я. Наступні дві години, ми їздили по місту. Вона показала мені будинок, де вона колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона і її чоловік жили, коли лише одружились. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася ще дівчам. Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретним будинком або провулком і сиділа втупившись у темряву, нічого не кажучи.Пізніше вона раптом сказала: – Я втомилася, мабуть, поїдемо зараз. Ми їхали в мовчанні за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, схожа на маленький санаторій, з під’їзним шляхом вздовж невеликого портика. Два санітари підійшли до машини, як тільки ми під’їхали. Вони були дбайливі, допомогли їй вийти. Вони, мабуть, чекали її. Я відкрив багажник і вніс маленьку валізу в двері. Жінка вже сиділа в інвалідному візку. – Скільки я вам винна? – запитала вона, діставши сумочку. – Ви нічого мені не винні- сказав я. – Ви ж повинні заробляти на життя, – відповіла вона. – Є й інші пасажири, – відповів я. Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її, вона тримала мене міцно. – Ти дав бабусі трохи щастя, – сказала вона, – Дякую тобі. Я стиснув її руку, а потім пішов .. За моєю спиною двері зачинилися, Це був звук закриття ще однієї книги життя. … Я не брав більше пасажирів на зворотному шляху. Я поїхав, світ за очі, занурений у свої думки. В той день я ледве міг розмовляти. Що якби цій жінці трапився розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився виконати її прохання, або посигналив пару раз, я потім поїхав? В кінці, я хотів би сказати, що нічого важливішого в своєму житті я ще не робив. Ми думаємо, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть вважати дрібницею .. “ Ілюстрація: Затишок Джерело